Спогади кота Сивка-2

* * *

Марія Приймаченко. Котячий царВесною, одного дня, я зауважив у наших хатах якийсь чудний рух. Пап і пані збирали все своє й складали в коші. Мене се невимовно стурбувало: адже так роблять люди, коли збираються покинути домівку. Турбота моя була така велика, що я зовсім не міг їсти і ходив по хатах, як одурманений.

Мої пани це примітили, стали мене жалувати, заспокоювати і вмовляли не журитись. Се ще більше мене вразило, бо коли вмовляють не журитись, то, значить, є чого журитись...

Моє серце правду віщувало: через два дні вони виїхали, забравши свої коші.

Хто розлучався з своїми найлюбішими, хто не мав уже надії їх побачити, тільки той може зрозуміти мене... Два дні я сидів у порожніх хатах і тоді нічого не їв і не пив. Навіть моя господиня звернула на мене увагу і взяла до себе та дала м’яса; того досі вона ще ніколи не робила. Але я не міг їсти, а швидше вернувся в порожні хати і сів у куточку. Я все дивився навколо, згадував, і серце моє розривалося від муки.

Он там,— згадував я,— на тому кріселку сидів пан.. а я, бувало, в його на колінах спочиваю, як вернуся з гулянки. А тут біля вікна звичайно сиділа пані... Бувало, як вертаюся з гулянки, вона дивиться у вікно і вітає мене... Який жаль брав мене, як я те все згадував! До свого ліжка я й не підходив, хоч воно лежало незаймане біля груби. Нікому мене положити, нікому вкрити, нікому, голублячи, мені на добраніч дати.

Далі моя господиня винесла мене відтіля і замкнула двері. Я цілий день ще сидів під ними, а потім подався світ за очі. Опинився аж на леваді й заліз там у кущі. Мабуть, з тиждень я жив там. Було холодно, були дощі, але я ні на віщо не звертав уваги. За увесь час впіймав кілька жуків та пив воду з калюжі. Останній раз, коли я нахилився пити, я побачив у воді себе й ледве пізнав: став сухий, малий, боки позападали, шерсть мов повилазила. От що зі мною зробило моє горе!

Отож я зважив вернуться додому, хоч боляче мені було бачити ті місця, де я був такий щасливий і де я втратив те щастя.

Побіг.

Перебігаю Мурчин двір — своїм очам віри не доймаю! З Мурчиної господи виходить Чорнушка. Та така огрядненька, на виду кругленька і весела.

— Чорнушко, чого ви тут?! — скрикнув я.

Вона спершу мене навіть не пізнала, а потім аж лапою видок закрила.

— Ой, Сивку, Сивку! — вимовила вона трохи не з плачем. — Що це з вами? Вас пізнати не можна!

— Горе мене зробило таким,— сумно відказав я.

— Знаю, що вам судилося! І як же я вас жалкувала! Кілька разів я приходила вас шукати, та ніде не могла знайти, думала, що ви пішли світ за очі.

— Так і було. Тепер оце вернувся і не знаю, що робити. Якби я знав, куди вони поділися, то пішов би хоч здалеку глянути. Не можу я без їх жити!.. Я, мабуть, умру...

— Не журіться так! — стала вмовляти мене Чорнушка, а в самої сльози тремтять на очах...— Не журіться! Ви, мабуть, нічого не їли. Стривайте, я вам зараз винесу.

Побігла і через хвилину винесла чималий шматок м’яса. Я з’їв його. Потім став розпитувати, чого вона опинилася тут.

— Та за се повинна дякувати Мурчиному синові. Адже ви знаєте, що хлопець не такий вдався, як усі. От що він зробив. Треба вам сказать, що він узяв собі звичку ночувати надворі, хоч це йому забороняють і мати, і пані. Але він нишком тікає. Одного разу рано-вранці чує пані, що щось дряпається у двері на веранді. Встала й одчинила. Бачить, входить він (тепер його звуть Максом) і кладе пані до ніг гарнісіньке сиве котенятко. Живісіньке й здоровісіньке. Ох, Сивку, якби ви його бачили, яке ж воно хороше! Таке м’якесеньке, як пушок, кошлатеньке, вушки — мов трояндові пелюсточки, підошовки теж рожеві, очиці блакитні, а погляд пильний, пильний та поважний. Ох, що то за краса, що то за втіха!

— Як ви, Чорнушко, любите дітей! — зауважив я.— Але кажіть швидше далі!

— Ну, пані, звичайно, страшенно здивувалася. Річ нечувана, щоб кіт приносив котенят, бо вам, котам, байдуже до їх, ви навіть їх не любите.

— Вибачайте, Чорнушко,— заперечив я.— Коли у нас була сіра кішка і в неї були діти, то я часто сидів з ними в коші, грів їх, вилизував навіть; а коли вони старші повиростали, то робили зі мною, що хотіли. Бувало позлізають усі на мене та давай мене за вуха та за хвоста сіпати. Стрибають по мені, як навіжені. Але я їм нічого не казав, терпів, хоч мені тоді ніколи спокою не бувало. Вони більше любили гуляти зі мною, ніж з матір’ю.

— Ну, то таких котів, як ви, мало! Та навіть і ви, я думаю, коли б побачили таке котенятко, що хтось покинув, то не надумались би взяти його та принести додому. Се може зробити кішка, та й то зовсім не кожна. А Макс те зробив. Десь надибав малого, і шкода йому його стало. Взяв і приніс, та так обережно, так делікатно, як се могла б зробити тільки рідна мати.

— Але я не розумію, чого ви там опинились?

— Ось стривайте — розкажу. Коли побачила Мурка несподівано те котеня, то страшенно розгнівалась. Побила сина, подряпала господиню і навіть дитятко скубнула. Пані не знала, що й робити. Котенятко мале, догляду треба — треба ж його вилизати, приспати. Молочко сяк-так воно вже могло пити, але без няньки ніяк його покинути. Тут пані згадала про мене. Вона чула, що я добре доглядаю малих і люблю се діло. Звеліла принести мене. Уявіть собі, Сивку, як я зраділа, коли мені доручили той скарб дорогий!..

— А Мурка, Мурка?!. Вона вам що??

— Того й не питайте! Самі розумієте. Але за мене оступалися пані та наймичка. Та ще ж мені з дитиною дали окрему хату, і Мурки туди не пускають. Ну, бувайте здорові, Сивку, мені треба до дитини.

Побігла вона, а я поплентався до свого городу. Коли чую, знайомий любий голос: киць, киць, киць!..

Я так і похилився на траву. Лапи у мене затремтіли.

— Киць, киць, киць!.. Сивку!

Се ж голос моєї пані! Я прожогом кинувся на той голос. Я плутався в бур’яні, падав, стрибав, як божевільний.

— О, котику мій сивенький, де ж то ти був? — Пані вхопила мене на руки. Я весь трусився, пригорнувся до неї, спустив додолу очі. Почував себе без краю щасливим! Але разом з тим мені чогось було соромно. Мабуть, я вже трохи здичавів там на леваді.

Пані посмутніла.

— Що це наш Сивко такий неласкавий? — мовила вона моїй господині. — Невже встиг забути мене?

І як вона могла подумати, що я міг її забути?! Я поліз цілуватися.

Пані понесла мене на руках. Спочатку я не звертав уваги, куди вона мене несе, а коли побачив, що ми йдемо вулицею, то злякався. Я ніколи не виходив на вулицю: там завсіди собаки та хлопці.

Вчепився я в блузку всіма чотирма. Зустрічали і собак, і хлопців, але вони мені нічого не могли зробити, бо був на руках у пані.

Наостанку ми прийшли до двоповерхового будинку.

Пані понесла мене на другий поверх. Там нас зустрів пан і посадив мене собі на коліна. Пані принесла мені їсти і пити. Але з радощів мені було не до їжі! З ввічливості, щоб їх не образити, я трохи попоїв і зараз знову зліз на коліна; то в одного посиджу, то до другого піду. Я їх обох однаково люблю.

Так я пробув у їх аж до вечора. Коли сонце стало заходити, пані однесла мене додому.

Цілу ніч я ходив по городу, мріяв, розмислював і іноді співав. Та трохи собі біди не накликав,— бо, почувший мій спів, чорний кіт прийшов і хотів зо мною битись, але я втік. Проте ся напасть не зіпсувала мого настрою. Я підождав, поки ворог зайде далеко, і знов став ходити та співати, тільки вже помаленьку, сам до себе, щоб ніхто не чув.

Коли стало світати, мене почало тягти до моїх панів. Став пригадувати, куди ми йшли, та міркувати, чи не можна туди пройти не улицею, а городами. І справді можна було, хоч і не скрізь; у всякім разі бігти вулицею доводилось небагато.

Як я се зміркував, так і пустився туди,— не було моєї сили втриматись. Прибіг, аж там двері зачинені. Кричати боявся, бо могли почути також і вороги. Сів та й сиджу, жду, що, може, хто з їх вийде або як-небудь з вікна побачать.

Справді, побачили з вікна і взяли мене. Та як же вони втішалися, що я сам до їх прийшов!

 

* * *

Повелося так, що я вранці до їх приходив, а увечері йшов геть. Взагалі обставини склалися добре для мене: до їх приходив щовечора один знайомий, а як ішов додому, то забирав мене з собою і односив аж до воріт моєї господині. Коли траплялося, що той пан сидів довше, ніж треба, то я нагадував йому, що пора йти, і він схоплювався, засоромлений, та поспішався взяти мене і йти геть. Правду кажучи, я сам охоче сидів би довше, а ще краще було б мені зовсім оставатися, але раз я повинен був іти геть, то я робив так, як мені веліли мої обов’язки. А як я люблю, щоб усе робилося в свій час, то рівно о дев’ятій годині ми мусили збиратися в дорогу.

Але по ночах я зовсім не міг спати. Ніяк не міг діждатися того часу, коли мені пора йти. Став приходити все раніше та раніше та цілими годинами дожидався на рундуці, бо на їхньому рундуці все-таки було мені якось легше, ніж у нас на городі.

Одного разу я прийшов, мабуть, о третій годині ночі. Сиджу на рундуці і куняю. Коли мені здалося, що біля вікна на другому поверсі, де жили мої пани, щось ворухнулося. Підняв голову і бачу, що вікно одчинене і біля його стоїть пані: мабуть, хотіла вона подивитися, яка ніч; а ніч була місячна, тепла. Потім пані спустила очі вниз і зустрілася з моїми очима. Се була одна мить. Пані одійшла, але вікна не зачинила. Така була в їх звичка, щоб у другій хаті вікно було вночі одчинене, коли хоч трошки було тепло. Се їм потрібно, здається, для здоров’я.

Тоді в моїй голові промайнула одна думка... Подивився я уважно вгору і навколо і побачив, що біля самого того одчиненого вікна є дерево. Зліз я на його, потім — стриб! І опинився на вікні. З вікна на поміст. Увійшов у хату і, побачивши на канапці купку паніних блузок, що звечора принесла прачка, зліз на їх, скрутився і заснув надзвичайно міцно та смачно,— бо таки я останнього часу не досипляв.

Прокинувся, почувши, що мене будять, беруть за лапи, за голову. Бачу, біля мене стоять пан та пані і дивуються. Мені стало соромно, бо я, властиво, без дозволу вліз у вікно; та ще, може, мені не слід було лягати на ті блузки...

Але пани не розгнівались, а навпаки, втішалися, який я розумний та догадливий. З того часу я міг приходити, коли хотів, і таким чином зовсім оселився у їх.

До моєї господині я тільки інколи навідувався, але все-таки навідувався, бо то ж був мій рідний куток. Одного разу побіг одвідати Чорнушку. Викликав її, вона вийшла.

Хороша така стала, блискуча, оксамитна і весела, 0чі аж сяють. Як вийшла, то ледве привіталася, як зараз скрикнула:

— А знаєте, ми з Муркою стали подругами!

— Подругами з Муркою? — я аж остовпів.

— Вам це здається неможливим?

— Та це ви смієтесь з мене?!

— Ні, не сміюсь, кажу навсправжки. Ось послухайте! Якось сиджу я і чепурю свого вихованця; коли Мурка у вікно. Стала і на мене гнівно дивиться. Я злякалась і швидше затулила собою котенятко, щоб вона його не подряпала. Вона те побачила, і їй стало мов ніяково. Далі каже:

— От ви малого сховали, а я хотіла на його подивиться. Все ж таки воно нібито мені онуком приходиться. Покажіть мені його!

— Ні! — відказала я, хоч і думала, що горе мені за це буде. — Ні, не покажу. Хто його зна, яка у вас думка... Може, ви його бити будете...

Вона — нічого. Сіла долі і замислилась. Потім говорить:

— І справді, не диво, що мене всі бояться й не люблять. Я ж до всіх чіпляюся... А я, властиво, зроду не сердита. Та ось я тобі розкажу, чого я такою стала. Коли я була ще підлітком, то була дуже весела та жвава. Цілий день, бувало, бігаю та стрибаю, все мені ставало за іграшки: і суха груша, і папірчик, і мотузочок усякий. Граюся, бувало, граюся, а далі так утомлюся, що впаду й засну. Як висплюся, тоді знову схоплююся, знову починаю те, що раніше робила. А тоді у моєї пані гостювала одна своячка,— так років десять, мабуть, мала. Отож вона завела цей звичай, щоб недоїдки котам виносити і щоб хто хотів, той приходив їсти. Бо,— казала вона,— є такі коти, що господині у їх недобрі та скупі, то нехай ті коти приходять до нас — ми, що можемо, те й даватимемо. Добра дівчина вона була і котів щиро любила! Дуже вона любила гратися з нами, а так, як я була найвеселіша, то вона зі мною найбільше й гуляла. Але гратися як слід вона не вміла — не гралася, а дратувала.

Наприклад, візьме та пальцем мене по носі й зачепить раз, другий, третій, безліч разів. Воно ніби й трохи не боляче, але коли це робиться без упину, настирливо, то так роздратуєшся, що не знать що зробив би. Потім я старша стала, поважніша, вже у мене й діти свої були,— думки вже не ті, щоб гратись та крутитись, а вона вимагає, щоб я таки поводилась, як раніше. Та й докучає мені, та й докучає мені, що, бувало, хоч на стіну дерись! Та так щодня! Тоді я й звикла все сердитись: що не побачу, не почую, все мене дратує... Та от так і досі...

Отак розказала мені Мурка, а потім замовкла і знову замислилась.

Стало мені її шкода. Схотілось мені показати їй малого. Я взяла та й одійшла трохи від його. Дивлюсь, а воно заснуло. Лежить на спинці, рожеві устонька у сні розкрило. Хороше таке, повновиденьке! Мурка підійшла близенько.

— Яке ж воно гарнісіньке! — сказала вона з утіхою. — Люба Чорнушко, будемо жити у згоді та виховувати це миле сотворіння!

І почала мене лизати. Я її. Так вилизали одна одну, що аж мокрі обидві стали. Яка я тепер щаслива, ви собі і здумати не можете! Слухайте, Сивку, зайдіть до нас у гості, подивіться на нашого малого!

— Ні, дякую, Чорнушко,— відмовивсь я швиденько, думаючи, що там міг би зустрінути Мурку. — Дякую! Мені треба поспішатися додому.

— Годі, Сивку! Чого вже там так поспішатись! Ви, може, думаєте, що Мурка вас поб’є? Ні, ви тепер цього не бійтеся. Я навіть повинна вам переказати те, що вона мене просила: вона прохає у вас вибачення за давніші образи і обіцяє їх вам не чинити більше. Ходім, ходім! Та тепер її у мене й нема. Вона пішла до Макса — він тепер оселився на гусятнику.

Не можу сказати, щоб у мене було спокійно на серці, коли я ліз за Чорнушкою у вікно.

У хаті, в куточку, на барвистому килимку, сиділо сиве кошеня. Справді, дуже непогане, тільки вже занадто кошлате, наче пір’їна.

Як побачило воно мене, зараз витяглось — високе таке, на довгих ногах, вип’яло спину, боки стали плисковаті, мов у риби, а хвіст зробився схожий на ту щітку, що нею чистять лампи. Почало виступати проти мене боком, очі витріщило.

— Що ваш вихованець зроду котів не бачив, що так поводиться? — спитав я трохи ображений.

— Та так, як і не бачив. Ми ж його не часто водимо гуляти, та й то тоді, як у саду нікого нема. Але подивіться, яке воно хороше! Правда?

— Правда! — ввічливо згодився я.— Що ж, Чорнушко, ви, значить, зовсім покинули ваш двір?

— Ні, я туди вернуся, як виросте оця дитина. Мені було б шкода покинути мій рідний куток. Та й господиня у мене добра. Хоч і не годує мене так, як тут годують, але це через те, що вона кращого не має і не їсть кращого сама.

Чого люди нас називають невірними? — став я міркувати. «Кіт, мовляв, і сякий, і такий, він звикає до місця, а не до людини». Бо люди вважають, що ми повинні любить наших хазяїнів і коритися їм, хоч як би вони з нами не поводились. І що в тому поганого, коли ми справді звикаємо до місця? Адже в людей, хто любить свій край, то кажуть, що це дуже гарно; чому ж — коли ми любимо наш рідний край, то це має бути погано? Та коли хазяїни поводяться з нами добре, люблять нас, то й ми любимо їх і йдемо за ними хоч на край світа.

— Кажуть, Сивку, що ви зовсім перейшли до тих панів.

— Зовсім. Вони мене люблять, і я їх люблю, через те мені було б тяжко жити окремо.

В цю мить на вікні з’явилась Мурка. У мене в очах потемніло, незважаючи на те, що переказувала Чорнушка... Мурка стрибнула додолу і підійшла до мене. Вираз її очей був тихий, лагідний — такого я в неї ще й не бачив...

— Здорові були, Сивку! — привіталась вона. — Як маєтесь?

— Дякую, шановна Мурко, дякую! — поспішився я відказати, але мій голос тремтів. Вона лизнула мене кілька разів... Я сидів, як на жару!.. Потім вона пішла до малого і стала його чепурити. Воно ж саме розгулялось: почало чіплятися їй на шию, тягти за хвіст, стрибати навколо. Вона те все терпіла. Тільки раз трохи не розсердилась. Це тоді, як вона хотіла йому вилизати шию, а воно взяло та вчепилося їй в обличчя всіма чотирма. Проте вона перемоглася й не розсердилася, тільки придавила його лапою до килима і, не зважаючи на те, що воно вимахувало лапами, таки вилизала як слід і шию. Воно розсердилось і, як вона його пустила, напалось на мене і одно настовбурчується та виступає проти мене — то з одного боку, то з другого. Не знаю, чи довго б це велося, але, пнучись зробитися якомога вище, воно перекинулось і після того так засоромилось, що сховалось і більше не вилазило. Може, й заснуло де в куточку.

Коли я добре нагостювався, то побіг додому, бо вже скучив за своїми любими панами.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.