Скарга майбутньому-11

XIV

Васанта вже позбулася свого лисого? Треба до неї зайти. Чим дише Васанта? Не можна так губити друзів у цім безлюдді. З Ребе дуже добре, краще, ніж з усіма, ця їхня безкорисливість і радість зустрічі, ця необмежена воля вияву на ґрунті щирости — великий скарб. Але й Васантин гіркий скепсис, їдкий сміх над собою теж часом потрібні.

Про лисого — ані слова. Натомість — про нову роботу, гарне ставлення начальства… — Уяви собі, такий черевань, такий товстий, що ти перелякалась би. Але товсті всі добродушні. — Можливо, що Васанта поїде з директором до Москви у відрядження. Якби Мар’яна була ближче чи мала телефон, Васанта часто кликала б її на роботу. В них раз-у-раз відбуваються наради.

Ці півнатяки на добрі успіхи в службі, на приятельські взаємини з директором викликали в Мар’яні глухе заперечення. Не заздрість! Але й не втіху, як тоді, коли бачила Васанту за картками словника.

Зміст їх розмов сьогодні убогіший, ніж будь-коли. Сухіший, бо Васанта уникає інтимних. Мар’яна пробує перевести течію на ту давню тему, що варіюється з початку їхньої дружби в різних нюансах. Розвивається, занепадає і знову десь береться.

Нащо існують такі самотні жінки, що бабраються в твані особистих переживань і світу за ними не бачать? Це ж не двадцять перше століття, а середина двадцятого. І так улягти цій силі, що хоче зробити «злиднем духа»?

— І я кажу собі, як уже дуже допікає: «Гідно проживи той вік, що вділено тобі. Не никни! Не шматуй себе тугою, що таке викривлене виросло твоє дерево». В двадцятому столітті такі, як ми, іншої не мають долі…

Васанта слухає цю поезію з кислим співчуттям. Вона почуває, мабуть, що в неї вже нема цих гамлетових «бути чи не бути». Чого це в неї стали такі довгі, такі чорні брови? Невже підводить? Чому вона так часто замовкає й натягнено дивиться поперед себе? А як сміється, то наче пробачається. Яка жалісна посмішка!

Мар’яна ще не помічає дисонансу, вона впадає непомітно для себе в другу пекучу, їй дорогу тему.

— А насправді ці розпачі зовсім-зовсім непотрібні! Ці вболівання за свою долю — прояв нашого всепоглинущого егоїзму, індивідуалізму. Ми надзвичайно цінимо своє найкоштовніше «я». Тим часом, стільки гине зародків, насіння, що заготовлює природа. А життя йде! Ну, я вже не насіння, я вже трава, бур’янець, що на нього ніхто не дивиться. Але чому це бур’янець менш цінний за дерево, що під ним він росте, або за пишну троянду? Він існує, то ж нащось то його природа створила? На цей бур’янець ніхто не дивиться, а тим часом він таїть у собі якісь найцінніші якості — може лік від пістряка? Річ тільки в тому, чи ми, люди, надаємо йому значення, чи ні. Хай на нього ніхто не дивиться, — воно собі росте, живе й вмирає в свій час, перетворюється на щось інше… І я думаю, кок-сагизові зовсім байдуже, чи Слава написала про нього віршика, чи ні…

Васанта при своїх успіхах і не думає ставати на точку зору бур’янця, вона одягає нову для Мар’яни маску посмішки.

— Я думаю, що аби внутрішня воля, а скрізь можна знайти, де себе прикласти. Хіба роля секретарки установи така вже мала? Треба тільки таланту і там, як скрізь. То ми, мабуть, не маємо таланту до життя.

Мар’яна чує не «ми», а «ти». І може найбільш, щоб не бачити цієї посмішки, не йде Мар’яна до Васанти, а як прийде, то хоче тікати…

— Ні, я талант маю, але до того, що сама волію, а тут усе життя доводиться проти течії плисти, — не знати чого, розсердилася Мар’яна, навіть забувши, що хвилину тому прирівняла себе до бур’янця. — Чи не могли б ми бути добрими науковцями, замість канцеляристок? От візьму й покину все, буду тільки в бібліотеку ходити, працювати, над чим я хочу!

— Що ж, ти можеш… Я — ні.

— Чому? Я здивована. Як я можу все життя без зарплатневого забезпечення бути, то чому інші ні?

— І бачити все життя перед носом віхоть сіна, що втікає?

— Що ж маєш ти, от завжди тримаєшся за якийсь віхоть?

— Принаймні, щодня поспішаю на восьму годину й не товчуся над питаннями, що ставлять школярі.

Е, це не товариська атмосфера! Все частіше між ними западає мовчанка. Тягуча, неприємна. Мар’яна шукає і не знаходить, чим її перебити.

І кожен раз Мар’яна певніша стає, що байдужа вона до Васанти. Васанта зломлена — і край! Вона не відкривається теплом щирости, і холодок цей стає безповітряним простором. Душі не відгукуються. Це — болить! Як тяжко втрачати людей!

Пора йти. Традиційно, ритуально Васанта збирається провести її до трамваю.

І липке під зоряним небом захотілося Мар’яні про свою дієзо-бемолеву симфонію говорити. Чому цей, чому не інший так вразив її? Чому не можна бути з ним так вільно, як із Ребе? Чому він не прийняв її? Мар’яна ж так мало хотіла! І що в ньому таке звабливе — чи то змінність виразів та гра обличчя, чи та сяйливість посмішки, що примушує не помічати вже більш нічого? Чи та чистота, нерозбещеність, яка от і проявилася в його лицарському до неї…

— Я ж при цьому всьому, при явній своїй неприйнятості, живу в фіялковості гір, як сходить сонце…

— Що ти мені все про свого христосика? — перебила Мар’яну Васанта в найпіднесенішому місці. — 3 того, що ти розповідаєш, я бачу, що там нема чим цікавитись. Покинь уже про нього думати.

Мар’яну холодом облило від цього «христосика». Коли б хто інший, то іншому вона й не говорила б. Але щоб Васанта?..

Замість прикусити язичка, Мар’яна розпалилася.

— Це ж наше людське право — любити! І я хочу його мати. Сади цвітуть, а чому я — ні? Ніхто без цього не може, всім це потрібно, а чомусь соромно голосно сказати! Хіба ти не відчуваєш цього? Хіба ти можеш жити — і ні в кого ніколи не закохатися?

Що може на це відповісти Васанта? Коротко.

— Я влаштовуюсь!

Краще б Васанта бичами прогнала її, ніж цими двома словами!

 

 

XV

Нема вже того великого, незміренного… Воно, тому що його розбабрували, випарилось. Тепер знову усе на замок. Деяка тужавість, перенесення свого тепла в сухіші місця. Вже нема того почуття: як відмовитися — стає так безжиттьово кругом. Нема.

Мар’яна до коріння, до найглибших глибин пройнялася гіркістю й певністю: її любов нещаслива. Її треба переживати в собі. Це — єдине. Відігнати — не рація. Воно просто може повернутися.

І Мар’яна вже може сказати Звабливому: «Я пережила велику симфонію, від пасторалі до трагедії. Тепер її нема. Нікого в цьому не виную, тільки себе. Ви були й зосталися приємною мені людиною. Але моє серце вже тепер замкнене й ніколи перед вами не відімкнеться. Тоді воно було навстежень, хотіло випромінювати себе, — та це було вам непотрібне».

Мар’яна може вже зайти до інституту по таку земну справу, як гроші. Галина зустріла її лукаво:

— Мар’яночко, в кого ви закохані?

Ага! Мар’яна вже стала посміховищем.

— В Марра, — відповідає вона.

— Чи ви вже не закохані?

— Ні, то моя найбільша любов. Коли мені стає нестерпно, я зустрічаюся з Марром. Хоч ту кабалістику й важко втямити, але якось я з неї черпаю нову волю жити.

— Скажіть, то й я вам щось скажу. Я все знаю…

Приймай, Мар’яно, розплату! Не сором було писати листи, то й тепер нехай не буде сорому.

— А до Ремеза приїхала дружина. Він приводив хлопчика й показував: «Дивіться, який уже в мене син!»

Дружина? Син? Які дружина й син? Втім, яке це має значення?

Мар’яна невизначено всміхається. Дружина й син? Хоч би й сто! Чи то міняє справу? Галина ж, після такої передмови, каже:

— Я вас познайомлю, хочете?

Мар’яна думає: «Він міг би погасити цей сором і це був би найкращий вияв багатої особистости… А він роздзвонив… Скільки невтішного…» І каже:

— Це могло давно статися.

— Тоді не було приводу. А тепер є. Він мене запитав: «Ви не знаєте, чи знайомий я з Мар’яною Вересоч?» — «Здається, знайомі.» — «А яка вона?» — «Ви її не раз бачили і напевно знаєте. Коли хочете, я вас познайомлю.» — «Треба буде познайомитися…»

Після різних таких розмов Мар’яна запитала:

— Що казав ще Ремез?

— Він вдоволений…

От розмова! Галина, як і Мар’яна, щось не договорює до кінця, зовсім не про те вони там говорили. А про що? Чи говорили про її листи? Галина ж кілька разів натякає: «Реальніше беріться!» — І в одну душу: «прийдіть сьогодні о п’ятій, перед кінцем роботи…»

Та сконтролювавши Мар’янину зовнішність, додала:

— Я вами незадоволена. Що це в вас за старомодний жакет? Пошийте собі такий, як тепер носять. І треба трохи підмалювати губи, вам це буде дуже до лиця. Більше за собою стежте! То я вас о п’ятій чекаю…

Ні, Мар’яна не прийде. Вона не хоче «реальніше братися». Вона не хоче нічого казати більше, ніж вимагає хвилина. Вона відхиляє дальші розпитування. Не хочеться їй бабратися Галютиними руками в своїм скарбі. Ним вона володіє незалежно ні від кого. Наче це — частина її, їй повернута, на неї Мар’яна має природні права, без неї не може бути. А тому — тверда в цьому переконанні. Вона не винна, що до цього спричинилася непричетна людина. І цей скарб нематеріяльний. Не колір, не форма, не обриси. Це — вираз, запах конвалії. Це — щось невблаганно миле, чого не хочеться виганяти, забувати, бо воно потрібне.

Можна без кінця нанизувати слова, а до суті так і не добратися. І ніяка сила не відбере цього, бо це вже її.

Мар’яні хочеться втвердитися в своєму свавіллі. Вона весь час під п’ятою рабського почуття «непристойности» своїх вчинків. Сорому. — Нічого подібного! Так повинно було статися. І так повинно бути, що вона не «береться реальніше».

 

 

XVI

Вже вересень і осінь жовтозора. Такий спокійний настрій стиглої осени…

Вже все на віддалі, вже не так хвилює згадка про Звабливого. Мар’яна замирилася, що не може його бачити. Бо вона в самітній келії, а для самітників це звичайний режим. Оце й тільки, що може ходити по вулиці і працювати. Психологічно ж — за ґратами.

І досі Мар’яна обдумує свої химерики, що за них тепер довелося розплачуватися. Ще до кінця не обдумала, але в сухості своїй тепер диким все те видається. Не віриться, — невже вона могла все те робити? Мов сліпа, тикалася в стіни…

Тепер вона вже не така. Всі дні в тижні розподілені, навіть і неділь нема, бо все треба стенографувати чи розшифровувати якусь нараду. І шкода стає Мар’яні свого запропащого на метушню часу. Чи стає людина щаслива від нагромадження потреб та обов’язків? А може чулася щасливіше, коли була ближча до своїх хвостатих предків? Лежати на березі моря, під сонцем, — що може бути кращого за це щастя? Власна шкіра на підошвах, на черевики й одежу не треба заробляти тяжкою стенографією, не треба топити грубу, прийшовши, зморена, до хати…

Чому людина стала додатком до своїх клопотів і під їх склепінням іде все життя? Усе життя проводити у підвалах потреб, що наростають, і заради них не бачити сонця безжурности? Звільнити людину від клопотів!

З того всього, Мар’яна витягає кілька своїх одежин, міркує щось… Втім, міркування над одежинами знову непомітно переходять у настирливе: страшно теперішнього життя! Не «як буде», а «як є». Гнатися за копійкою, дбати про одежини — нащо це все, коли Мар’яна не те робить, що хоче? Чому ж невеличкий відтинок життя її не заповнений прийнятним змістом? Чи замиритися їй із своєю нудьгою? Ні, й замиритися не може.

Піти узавтра, спитати, скільки коштує місце до якоїсь санаторії над Чорним морем.

 

 

XVII

Уночі: вокзал, блищать рейки, багато яскравих електричних плям на тілі пітьми, їх застеляє дим чи пара від паротягів, гудки розказують про далекі краї…

А вранці: по один бік вагону блакитно-рожеві степи, по другий — краєчок моря. Ближче воно блакитне, а далі синє і різко відділене від сірувато-блакитного неба.

Повітря, як весняне. Птиці щебечуть шалено, небо в рожевих хмаринах, люди яскравіють кольорами без пальтів. Теплінь, особливі випари землі… А здається ж, у Києві осінь?

Мар’яна почуває себе на волі, ніде. Робить, що хоче, заходить, куди хоче. В Севастополі може купити собі квитка на екскурсію, а схоче — звідси відразу в санаторію.

На рішення її вплине якесь найостанніше враження. А покищо — Херсонес. Ось він перед тобою, наполовину затоплений у морі, а наполовину лежить у рожевому степу. Оце ж ті мармурові колони «з Корсуня», ось тут лежать. Це ж такі самі мандрували до Києва…

А ось і татари. З гиком, степовими піснями и говором, трохи нахабні, наче — ось поведи їх на розбій-грабунок, пожежі та ясир, вони підуть з великою охотою…

Інколи Мар’яна згадувала, що покинула разом із Києвом. Так. Квіточка вже не пахне, але цвіте. І в цім рожевім степу, серед татар, у грецькій колонії — Мар’яна раз-у-раз виймає її та радіє. Таке вже тут повітря, що не радіти не можна.

— А ви також самі подорожуєте? — урвалися її розмови з собою від вигуку поблизу.

То звертався до неї якийсь високий, сухорлявий і сивий, цілком пристойний стариґан. Не відповісти поштивій старості було б неввічливо, і Мар’яна відказала.

— Так.

— Чи можу я вам товаришити?

— Чому ні? — здивувалась Мар’яна.

Вона думала, що тільки по руїнах Херсонесу, а виявилося, ще й обідати, а потім по музеях та біля панорами Малахів Курган. Знайомство, видно, було розчислене на довше, бо панорамою не закінчилося. Мар’янина екскурсія збагатилася ще й цікавими розповідями бувальця.

За першу півгодину дізналася, що її супутник — старий член партії, з 1905-го року. О, то це рідкісний екземпляр! Повага її до підпільника із таким стажем ще підросла, коли почав розповідати про свої пригоди кур’єра, як то він продирався нелегально через кордони із секретною поштою. Три рази з Леніном говорив! Але це ще не все. Тринадцять разів жив у Америці, — от звідки в нього цей виточений, випрасуваний, виголений вигляд. І нарешті, був у сімнадцятьох країнах, а замолоду — фокусником у всесвітнього факіра Бен-Алібея.

Е, це вже щось забагато на першу півгодину! Мар’яна пропонує зайти в акваріюм, подивитися на дивовижне морське дно. Та ні, ще не все в діда. Він — орденоносець, дістав орден Леніна за проектування московського метро. Справді, орден висів на вилозі піджака, а для того, щоб його було видко, дід мав увесь час широко розкинуті поли пальта.

Мар’яна й на собі відчула орденоносницькі вигоди. Як треба було купувати квитки до акваріюму, то вся черга біля каси знала, що прийшов орденоносець і для нього черг не існує. Як треба було переїхати залізничкою з Херсонесу й вийти на перон, звідки гонив міліціонер, то дід зразу розкинув поли пальта й сказав: «Я — орденоносець». Міліціонер шанобливо пустив, а Мар’яна — ніби, як почет. Так само й у трамваї. Скрізь заходили вони перші, бо ж — орденоносець.

Мар’яні здалося — наче каліка, показує скрізь свій обрубок.

Але може б на цьому й скінчити? Ні, ще пароплавом з одної бухти до другої, а ще в проекті вимальовується спільна екскурсія узбережжям Севастопіль-Ялта. А тут тільки з бухти до бухти — і Мар’яні вже здалося, що досить із неї тих розмов. Тільки заважає! Де з’являється дід-орденоносець, всі сусіди також знають, що він — фокусник всесвітньовідомого факіра Бен-Алібея тощо, тощо.

То вже жах — за один день стільки разів почути про Бен-Алібея! Або оці відверті похвальби, що мовляв, як то спритно вміє він викручуватися й брехати.

Захоплений сам собою, дід не помічає, що без кінця говорить, — звичка старих виговоритися перед смертю. Мар’яна слухає. Інколи вставляє свою фразу — тоді він понуро тягне: «Ум-гу… ум-гу…», чекає, поки Мар’яна добереться до павзи, вихоплює щасливу хвилину і, не дожидаючи кінця Мар’яниної думки, знов цілу годину з екскурсами та відступами розважає супутницю спогадами своєї дорогоцінної особи.

Було б ще так-сяк, якби не… Можливо, Мар’яна перебільшує… Нічого в тих жестах, ненавмисних дотиках не було, звичайна випадковість. Десь помогти, подати руку, підтримати. Але Мар’яна вже бунтувалась. Та й що це, — заради оцих вигод «без черги» й балаканини, цікавої тільки першої півгодини, вона дозволить стариганові проявляти оті сластолюбні пориви, які б вони не були незначні? А ще ж цілий день у пароплаві й на екскурсії по Алушті, Алупці, Лівадії, Ялті. А ще ж сьогодні в театрі…

Сиділи в фойє, їли тістечка, морозиво. Мар’яна слухала, про якусь дивовижну теорію. Такої ще не чула. «Американська» теорія про використовування перших любовних емоцій була якась відворотна, хоч Мар’яна ще добре її не второпала.

Отже, без прикрих пересад і наслідків, цілком практично (практично!) використати цю емоцію — гарно й не шкодить на здоров’я. В ній грали якусь ролю «ласка» і «випромінювання».

В цей час офіціянтка прийшла розплачуватися. Здається, не додала карбованця. Орденоносець припинив розвивати свою теорію і задумався.

— Як це так? Мені належить більше решти. Треба їй сказати.

Але похопився.

— Якщо вона помилилася, то байдуже… Але якщо вона мене має за дурня, то вибачайте!

Видко, йому ще кілька хвилин шкода було карбованця. Але що Мар’яна не знала ще всіх засад «американського практичного використання любовної емоції», то дідора узяв її руку, й погладив дуже ніжно до кінчиків пальців, і сказав, що в цьому — неземне блаженство. І ласка, і випромінювання.

«Але яке право має хтось проявляти оці відворотні обмацувальні жести? При чому тут моя рука?» — скипіла Мар’яна. Тільки шануючи білоголову старість, вона була витримана:

— Вашому товариству я рада, — відсмикнула вона руку на безпечну відстань. — 3 приємністю слухаю вас, ви цікавий співрозмовник. Але фліртувати в мене нема ні настрою, ні бажання.

В першу хвилину орденоносець зніяковів, його облило холодним душем, у другу — жаль, змішаний з презирством, вималювався на обличчі помічника всесвітнього факіра Бен-Алібея.

— Чи ви хоч розумієте, що то за слово — флірт? Мені шкода вас, що ви така елементарна й примітивна.

От! І діти, і діди з тим самим убійчим присудом. Вони й не здогадуються, що то для неї тільки комплімент.

Але обурений монолог був значно довший, в першу хвилину з ляку вона й слова не зрозуміла. Він її лаяв, а вона боязко виправдувалась:

— Я не хочу, щоб до мене доторкалися. Не моя вина, коли мені довелось вам це сказати…

— Це не ваша вина, це ваше нещастя! Ви не бачили хорошого… — бубонів срібноволосий джентлмен. — Вся повага до вас у мене в цю хвилину зникла.

— Ви думаєте, що оце й є хороше, — ваше залицяння? А про те ви забуваєте, що я — сама собі господиня і не зобов’язана приймати нав’язане. Мене — ображає!

— Нещасна провінціялка!

Поговорили!

І звичайно, що в театрі вже не були, навіть морозива не доїли. Повага джентлменова зникла настільки, що він навіть не провів Мар’яну до її екскурсбази. І Мар’яна цілу ніч не спала, зворохоблена цим безсоромним дідом. Їй здавалося вже, що не можна ж так відганяти людей, лише тому, що чийсь вияв тобі не подобається. Адже ж, що не кажи, а слухати розповіді бувальця таки цікаво, а ще цікавіше, слухаючи, робити свої спостереження, по гарячому слідові оцінки. Тоді Мар’яна відчуває в собі великий розум і наче міряється з цим орденоносним пройдисвітом. То навіть забавна гра про себе, тим більше, що він зовсім не помічає, чи слухає його розмовниця…

Але… Коли до Мар’яни признається хтось нелюбий, то на неї дикий жаль накочує — чому нема любого? Цей «елементарний і примітивний» жаль душу палить. Непримиренність скресає. І вона стає тоді дерзка, шорстка. І жорстока.

От про цю жорстокість і думає всю ніч Мар’яна. Скільки справжнього піднесення, життьової снаги, радости й бурхливої течії загнаної завжди підсвідомости дає їй Звабливий. І Мар’яна жорстоко спалила мости. Вона обрала нудьгу. Мар’яна сама зробила так, що коли не нудьга, то приниження, роля прошака з торбою. Але цими листами, цією передбрамою приниження Мар’яна виявила, що ніщо в ньому не промовляє до неї.

І Мар’яна повинна знайти силу нести самотність.

Ті, кому Мар’яна мила, — їй немилі. А хто їй любий, — вона тому нелюба. То як? Брати, що попадеться?

Ось тут і потрібна душевна сила. Як її досить, — Мар’яна обійдеться нею, а таки не заплямиться.

Бідність! Яка людина бідна не є, а однаково перенесе бідність, як не хоче стати мерзотною. Мар’яна все життя була то більш, то менш бідна на людське тепло, а не перемінилася… Але зате почуває вона себе свіжою, чистою, дзвінкою.

Ах, Звабливий! Люблю тебе!

 

XVIII

Скінчилось чудове нідеперебування, Мар’яна осіла на чотири тижні у цій кокетливій оселі, складеній із самих блакитних, зелених та сонячних барв. Така прозаїчна справа, як обід, і та наповнена синіми краєвидами, маривами гірських пасмів. Веранда-їдальня була над самим морем.

Перше почуття порожнечі в цій безтурботно-безжурній країні на ім’я Курорт обмили морські зеленкувато-прозорі хвилі. Щотільки занурилася вона в них, — почали виступати найближчі враження. Килими-клюмби, доріжки, парки, близькі реально-відчутні округло-кучеряві гори. Нереально-маривні, сині димчасті контури далеких гір десь за морськими рівнинами. Вічно живе дихання прибою, і, як не стань, де не глянь, — усе щось нове, непомічене досі, разюче.

А найбільш, безперестанно і невтомно вражає морський зелено-білий прибій, оцей шерех камінчиків, коли вода відбігає… Оця вічна схвильованість такого наче спокійного моря.

Мар’яна любить тоді дивитися на цю зграйку жінок, що як птиці зацвіріньчали, замахали руками й гуртом хлюпнулися в пухку кучеряву піну. І вона в цій зграйці, але красу цю виловлює з-поза неї. Тоді здається, що це надвечір’я чи ранок на березі моря і е найвартніша хвилина життя, а всі ті болі, жалі, клопоти — таке нічого не варте!

Море, піна, камінців шерех, сонце, ранки, сині краєвиди, прогулянки — так. Але не люди, не вечори. Всі вони приїхали розважатися, набирати кілограми, прогулювати гроші, всі вони з першого дня кинулися обнюхувати одне одного, гуртуватися… спочатку гуртуватися. Після перших днів незвичної блакиті й яскравих барв, маси незнайомих облич — і тут наступила фаза розколення.

І коли вдень курортники складали одну строкату гаму напівголих, більш-менш бронзових дикунів, що купалися, шпорталися в надбережних, омитих прибоєм камінцях, лазили галасливо по горах, — то ввечорі світ мінявся.

Увечорі все розбивалося на пари, ішло в кіно, на танці, під «місячні купелі». Одна Мар’яна не підпорядкувалася законам безжурної країни Курорт.

Вона зовсім не орієнтується в мистецтві світськости. От з’їхалися сюди з усіх кінців, переважно Москва, Ленінград, але й туркмени, і якути, і татари, і марійці, і білоруси… пара киян… Всі вони тримаються своїми гуртами, ліниво розмовляють, або майже не розмовляють за столиками їдальні. Чемність, ввічливість… і забування в наступну хвилину.

І хоч-не-хоч, Мар’яна заздрить своїй співмешканці Льолі. От Льоля, вона знає… Відразу знайшла собі товариство, сім студентів-москвичів, дуже галасливих, шумливих, крикливих. «Хор П’ятніцкого» — назвала їх Льоля. Деяке змагання за першість, деяке вагання Льолине — і переміг найгаласливіший, Ваня. Решта виконує ролю хору. Всі вони гурмою ходять на прогулянки, втягають Мар’яну. Але ця, після двох-трьох галасливих прогулянок, відчуває, що курорт рішучо не для неї. Оця Льоля і її взаємини з паруботою! А в Мар’яни кожен раз розчарування й несмак. Цей галас, оця набридла мелодія: «… і кто єво знаєт, чєво он морґаєт…» Оцей курортний стиль! Кожне мусить знайти собі пару, парубоцькі натяки, висловлені в огидних частушках,

— «… не целуй меня взасос, я не Боґородіца, от меня Ісус Хрістос всьо равно не рюдітся…» Тьху на тебе!

Краще буде, як з ними не заходити. Втомлює все, вже ліпше слухати прибій моря…

Ні, не для Мар’яни дім відпочинку! Мар’яні треба якоїсь Сізіфової праці, щоб забивати собі памороки. Де діти ці вечори, що накликають безумну тугу?

 

 

XIX

Увечорі сидить Мар’яна сама з морем і зорями. Яка химерність! Вчора не було світла в кімнаті, й вона сиділа вдома сама. А сьогодні є — і вона побігла з дому. Як хоче Мар’яна вдома посидіти, то й Льоля є, а як вільна кімната, то вона тікає з неї.

Уже відходить Звабливий у країну Спогадів. Все дивно тепер, все незвичайно. Тепер, у морській піні, не можна дивитися на себе колишню й на ту всю пригоду, щоб не бачити, яка вона смішна.

І здається, квіточка вже засохла. Здається, Мар’яна вже її викинула. Понесло її море, й зникла з очей, — неначе та історія ніколи й не дзичала тонким болем.

Вдень — сонце, бездумність, наслідування світськости, їй невідомої науки. Увечорі… увечорі — ох! — та сама жорстока нудьга.

І що вона за створіння? Сама Мар’яна розводить руками. Чи винна вона, що ігор не знає, карт не любить, цього курортного «залицяння» не приймає, сама не бачить, до кого, на що звернути свої думки?

З дитинства любила вона лише казки. А що життя не казка, — тому сірість і нудьга. Тільки й дістаються такі шпичаки, як оце сміховинне невизнання в товаристві. А півроку мук ніякого сліду не залишило.

Ні, не може Мар’яна переносити вечорів! Ранки такі прекрасні, а вечори вона вигнала б. І коли б ця нудьга хоч не вибивалась назовні. Коли б Мар’яна не стала хмурна, ізольована. А тут треба нести маску веселої, вдоволеної безжурности. Надто в «найсвітськіший» час, по підвечірку до вечері, коли курортні товариства розмасковуються з напівголих дикунів, убираються в туалети, прогулюються мальовничими групами у парку, алеями, читають, бавлять одне одного, хто як уміє.

Удає й Мар’яна, що розважається. На лавочці перед морем сидять Азмекей-марієць і київський кінорежисер Віктор. Льоля вважає, що Віктор дуже гарний, такі довгі волохаті вії має, як у фільмової артистки. Віктор заклав гілочкою сторінки книжки, вже не читає, він також ладен у поклонники Льолині, принаймні, так удає. Він театральним жестом підкреслено запрошує присісти. Не знати, кому більша увага в тій стриманій урочистості, — Мар’яні чи Льолі. Мар’яна думає, що не їй. Вона така ж сіренька поруч курортної левиці, як і цей марієць. І все ж Мар’яна для світськости розповідає про своє ранкове гріхопадіння. От і вона підпадає загальній психозі, проймається стилем. Вранці зустріла одного з «хору П’ятніцкого». Куди він поспішає? — До моря. Як умиватися морською водою, — кращаєш. Я все ж думаю вас причарувати. — І Мар’яна сама не сподівалась, що отаке може сказати: — Я вже причарована!

Віктор з довгими віями низько-низько схиляє голову, від соромливости.

— Ні, не ви мене причарували,— похопилася Мар’яна.

Віктор від несподіванки випростовується, обшарює очима узбережжя, парк, алеї, веранду, всіх чоловіків оглядає, розчаровано питає:

— Хотів би я знати, хто той, котрий вас причарував.

Мар’яна міняє тон.

— Правду сказати, мені тут ніхто не подобався.

І ще раз міняє тон.

— Мені тут подобались одні руки.

— Що ж то за руки такі? Мускулясті, робочі руки, чи може аристократичні такі? Покажіть мені їх власника!

— Нащо вам? Ці руки я побачила з самого початку, а потім їх не помічала, може відчувала…

— Ой, лишечко! Що ви, Льолю, скажете на таку глибоку філософію? — Віктор особливо тисне руку задавленій кудись Льолі.

Льоля філософії не любить. Вона он здалеку побачила групу волейболістів і, як не помиляється, Ваня там.

Азмекей-марієць у цю хвилину каже:

— Заходив я до Наталії Федорівни. Хворіє.

— Треба буде зайти до неї.

— Хто це — Наталія Федорівна? — цікавиться Мар’яна.

— Одна жінка.

— А, це та бльондинка?

Віктора рятують дзвінки на вечерю. Мар’яна може, і не довідавшись, хто це Наталія Федорівна, сидіти тут ось із морем та зорями, коли всі між собою компанують, змовляються на вино, гру… Їйбогу, в неї серце зараз розірветься від заздрощів, жалю! Це просто лихо, що нема в неї ніякого гріха, ніякої вади! Хоч би п’яницею стати! А то — сама нудьга. Від неї — самопоглиблення, явища розкривають природний свій зміст.

От хоч би й ця заздрість. Негарна риса, а вона ж — побічна дочка почуття справедливости. Мар’яна хоче того, що дано всім, їй жаль, чому й вона не має того, що правом існування їй належить. Це, іншими словами, почуття втраченої рівности, однакової долі, одности. Чому ж заздрість — вада? Не гріх це. Хоч має Мар’яна заздрість, а гріха таки не має.

До цього тільки в нудьзі можна додуматися. Бо й сама нудьга — неґатив бажання бути скрізь, у всьому. Це — нерв втраченої вічности, що живе в людині, хоч від самої вічности одиниця людська відрізана. Це — перестояна, запліснявіла туга за людьми її звучання.

Виходить, що нудьга замінила Мар’яні наркотики, алькоголь і гріх. Себто гріхом, отією неузаконеною пристрастю, стала нудьга?

 

 

XX

Вони її починають дратувати. Всьому світові чомусь до Мар’яни діло. Всіх їх дивує її поведінка.

Льолині приятелі, всі семеро, раптом виявили до неї цікавість неабияку і кожен уже збирається її «развращать».

— Тут щось не в порядку! Як можна? Молода жінка, стільки гарних хлопців — і пропадає талант.

— Який талант? — дивується Мар’яна. — Якраз я не маю цього таланту.

— Льолю, ти не образишся? Ми присудили вам, Мар’яно, першість серед усіх наших жінок. Їйбогу! Ви — скульптурне божество.

Мар’яну вони цим не здивували, новини ніякої не сказали. Вона це давно знає, завжди читає це в очах зустрічних, ненароком озираючись. Хтозна, може тому вона й хоче відчувати себе божеством, що на зразок богині збудована?

— Ну і що ж?

— Ах, шкода! Якби вас ще ефектно вбрати! Всі чоловіки попадали б…

Так, фантя ніколи не ставало її культом. Навпаки, воно офірувало себе на користь її інших зацікавлень. З жалем, що не може носити свого найкращого убрання, Мар’яна каже тільки частину думки:

— Найкраща моя одежа — бронзова засмага.

— А-а-а! То ви ще не зовсім пропаща! — зрадів «хор П’ятніцкого». — Надійтесь на нас, як на камінну гору. Будьте певні, до кінця сезону ми вас перевиховаємо!

— Ви тільки тримайтесь нас!

— Я це беру на себе!

— Не ловіть тільки ґав!

— «Ківнуть, моргнуть два раза — будете імєть раба!»

— Ми ще з вас зробимо людину! Льолю, дай губну помаду, ми зараз їй намалюємо уста. Що це за жінка, — з ненамальованими устами?

Цікаво… Ця банда навіть не питає її, чи хоче вона мати «раба», хоч одного такого бевзня.

Банда вже пішла, залишивши Ваню для «ідейної обробки». Ваня наступав за допомогою Льолі, він хотів знати, чому це всі, як тільки приїхали, зразу розглянулися за парою, а вона сама нудьгує, дорогий час марно втрачає. Треба заповнювати своє життя, жити «с треском»!

Мар’яна згодна з Ванею, але чому Ваня не хоче згодитися з Мар’яною, що в кожного свій «трєск» є?

— Ну, чого отак сидіти самій, киснути? Як ви можете? — жалів Ваня. — Признайтесь, чи ви хоч раз колинебудь у житті були закохані? Ви ж — риба! Мабуть, ви не були в «світі», тому така недотика. Або пережили нещасне кохання… — Ваня метикував на всі боки.

— Може й так… — Мар’яні вже надокучила ця довга нотація, треба вже затвердити їм приступний варіянт, щоб дали їй спокій.

Але це тільки піддало Вані охоти.

— Як? І дуже приймали до серця? Льолю, скажи їй що!

Льоля теж каже, що нічого не треба приймати до серця. Не можна так: спізнати життя й зостатися святою. Треба впасти, щоб усе знати.

Як Мар’яна не гнала таку концепцію «московської золотої молоді», але від цих Ваніних слів вона сама собі здалася нікчемною. Нічого вона не досягла, а з таким життям і не досягне. Вона живе, як трава, не має «романів», не грає ні в що, не п’є… І коли за людиною не бачать ніяких слабостей, то приписують якісь таємні. Всім підозріло.

І якщо правда, що без такого «треску», без таких падінь людина нічого не зробить, то гірко-гірко стає Мар’яні. Нінащо й курорти, нінащо це море, нінащо здоров’я. Невже, щоб здобутися на велике, так залежна людина від психологічних гальм? Ці гальма тримають її в обручах, не допускають до еротичних, їм звичних, проявів, а без еротичних проявів нема творчого здійснення, — така їх концепція. Петля якась, самогубство!

І як на горе, нема нікого співзвучного. «Московська золота молодь» з Льолею разом має твердо окреслену лінію: лови життя, курорт для того, щоб «отдаваться і брать».

Голо і просто!

 

 

XXI

— Добре, я вам принесу ту книжку, — обіцяє Мар’яні Віктор.

І знову в центрі уваги Льоля. В останні часи Льоля стала предметом цікавости, натяків, — вона цвіте від того. То її атмосфера — почувати себе курортною левицею. Боже мій, кожен раз на курорті вона знаменито заповнює свій час. — А чоловік? — О, Чоловік теж прекрасно себе десь почуває! — А не ревнує? — О, ні!

І за годину по обіді, після мертвої години, Мар’яна помічає: чогось проходить біля їх вікна Віктор, косим кінським поглядом зорить. Іще один Льолин поклонник?

Дивна, Мар’яні незрозуміла поведінка. Зневажливо про Льолю, а сам уперто, настирливо її домагається. Сам дуже вдумливий, повний самоповаги, а так невідповідно поводиться. Не поважає, а домагається. Оті погляди за обідом… І якась таємнича бльондинка, що ніби вже поїхала…

Льоля вже рознюхала, що він має жінку, значно старшу за нього — такий гарний! Якась помогла йому вчитися, він оженився. А дітей нема. І що, вірний Віктор не хоче, щоб жінка могла йому докорити? Льоля не залишить йому мук сумління й почуття зради?

Мар’яна думає, що Віктор все ж занадто обережний, своєї тіні боїться. Якби це була Льоля, а не Мар’яна, Віктор не зробив би такого ненавмисного жесту, — що він може означати? Виходив з алеї, побачив Мар’яну, саму на лавочці. Перший рух — підійти, а другий — стриматися, театрально розкланятися, повернути в другий бік алеї. Мар’яна — не Льоля, до неї вже ніхто не підходить. Навіть «хор П’ятніцкого» махнув на неї рукою, побачили всі, що Мар’яна безнадійна. Вона може задовольнятися тільки ролею відскочного трампліну для інших. Так воно виглядає.

От хоч би та розмова, для Льолі відновлена. Якось вони знову втрьох сиділи, Льоля відбилася від Вані… Віктор не забув, питається:

— То скажіть, що ото ви мені колись за руки-ноги торочили?

— Мені здається, що тоді говорилося за чиїсь вії…

— Льоля трохи переплутала, але то байдуже.

— Я говорила тільки за руки… — Мар’яна розсіяна. — Так, є тут такі руки…

— Я хочу йти цими днями на водоспад Кадик-Ой. Запрошую вас, — обох, звичайно.

— А ваше почуття обов’язку? — нагадує Мар’яна. Кожен раз, коли Вікторові говорять про обов’язок, він виправдується:

— Бльондинка подобалась мені тільки зовні. А так, — підкреслив він безособово, — не подобалася. Це не мій жанр.

— Гм, гм… Так ми вам і повірили! — хитрющо заскалює око Льоля.

— Тут… мій жанр, — Віктор пристукує свої слова рукою по спинці ослону. — Але що вийшло так, а не інакше, я не винен.

— Хто це? Хто — тут? — питає Мар’яна, переводячи погляд то на руку, то на обличчя Вікторове. — Льоля чи я?

Віктор оторопів трохи й пошукав слова.

— Наталія Федорівна.

Вже Мар’яна знає Наталію Федорівну. Це старенька, що цікавиться колекцією камінців і більш нічим.

— Так, Наталія Федорівна мені подобається, — загадково всміхається Віктор. — Оце й усе.

А того ще не знає Віктор, що Льоля й Ваня вже остаточно відбилися від компанії, і Мар’яна навіть не чує, коли Льоля повертається. Чи може він занадто добре знає? Може той Льолин успіх і йому заморочив голову? Це і є той жанр, що найбільше подобається їм усім? Жінки дивляться на Льолю з глухим осудом і ворожнечею, зате чоловіки — з загальний захопленням. Просто таки з піднесенням. Всі заворушилися, як рій бджіл. Всякий думає: «Ах, чому не я?» Всяка думає: «Я — не така!».

 

XXII

— А де наша сусідка? — питається за сніданком марієць Азмекей у Мар’яни.

— Вона себе зле почуває…

— Після бурхливої ночі? — перепитує Азмекей.

— Мені здається, ви заздрите? — підсміхнувся Віктор.

— Коли хочете знати, — я обурений! Яка мораль цих жінок, що приїжджають на курорт і другого дня зраджують своїх чоловіків?

Як вони всі помітили? Правда, схоже на те, що вони вгадали, — але які ознаки? Зміна в поводженні? Жінки? Чи чоловіка? Він ходить щасливий, тріюмфальний. Вона — трохи розгублена. За природою — все йшло правильно. Але людські приписи? Ваня на приписи не вважає. А Льоля?

Мар’яна пошукала таки відповіді, поки її знайшла.

— Я не думаю, щоб зраджувала, — врешті, каже вона.

— Як? Льоля і Ваня — не зрада? — Азмекей такого вже від Мар’яни не чекав.

— Ні, вона за два тижні вернеться до чоловіка, і Ваня йде в небуття. Це, як у австралійських племен. В них є постійні подружжя, а крім того, кожна одружена жінка має любаса й кожний одружений чоловік ще й любку. В якісь певні періоди їхні старости, чародії і маги, перепаровують цих тимчасових за встановленими традицією шлюбними клясами. Там у них складна система, яка шлюбна кляса з якою в даному поколінні має шлюбний зв’язок. Ви, звичайно, вважаєте це неморальністю…

— Певно! — здивувався навіть Віктор.

— А в них це лише шлюбна форма і норма. Ще десь, на Курильських островах, неморально показуватися прилюдно чоловікові й жінці, вони можуть бачитися тільки таємно, щоб ніхто не знав. Непристойно навіть на вулиці зустрітися, постояти, поговорити, я вже не кажу в одній хаті мешкати. У курильців це неморально. А в австралійців неморально не мати, крім постійних, ще й тимчасових…

— Кажуть, що так само й у французів, — пригадав собі Віктор.

— Як ви можете? — напався марієць. — Я від вас не сподівався. Замість того, щоб осудити, ви захищаєте!

Ні, вони зовсім її не зрозуміли. Мар’яна не береться ні захищати, ні осуджувати, вона тільки стверджує надзвичайну різноманітність шлюбних форм у людського роду. Одношлюбність, визнана офіційно єдиною шлюбною формою в нас, не ліквідувала старіших, а тільки загнала їх у підпілля. Груповий шлюб у підпіллі щасливо процвітає, а на це маємо ілюстрації з біографій наших знайомих, та й з літератури. Факт той, що люди чогось незадоволені офіційно прийнятою нормою, не можуть в неї вкластися й шукають чогось іншого.

А ще як сказала вона, що й така шлюбна норма була: не мали права на одношлюбність… таких, що вибирали собі одного чи одну з усіх законних групових, а всіх інших геть, — таких зневажали, карали суворими законами… Як сказала вона таке, Віктор вигукнув:

— Мессаліна, їйбогу Мессаліна!

— Я це веду тільки до того, що Льоля не виняток. Різниця тільки та, що в австралійців система шлюбних взаємин базувалася на кількох родах, а в двадцятому столітті у європейців все це дуже ускладнене. Реґляментує випадок та от чародії й маги з курортного управління чи якогось іншого, не при хаті будь сказано. У них лише одна форма, а в нас — безліч найрізноманітніших. Часом здається, що й норми нема. Але я думаю, що якась та є…

Азмекей уже втратив усяку повагу до Мар’яни після того всього, що оце почув. Ще тільки Віктор цікаво поглядав з-під своїх волохатих вій. Мар’яна вже захопилася й не помічала нічого.

— Далебі, порівняння часом не на користь сучасникам. Колишня мораль, допатріярхальна, вважала за сором і гріх бездітність жінки, не так, як тепер. А я не розумію, — чому це неморально дівчині мати дитину?

— А неморально тому, що світ не знає, хто її батько… Батько виконав свою біологічну функцію й повіявся, покинув. То сором не йому, а їй. Дівчина бере на себе подвиг продовження роду людського, а її за це до ганебного стовпа. Ну, де тут здоровий глузд? Було це актуально, коли жінка була власністю в патріярхальному роді, а тепер чому? Здебільшого ж виховує лише мати, бо батько хтозна де, — засланий, на війні… Та, допатріярхальна, мораль не мала цього власницького лицемірства, а тільки створила такі шлюбні закони, що дали вдосконаленішу людину. Замість клишоногого неандертальця, стрункого кроманьонця. Але, мабуть, ті, що виламувалися з ще старішої норми й не хотіли танцювати із своїми «законними» кревними, вони теж вважалися збоченими, неморальними, їх зневажали. Може їм і самим не приходило в голову, що вони — творці нової моралі. От «щось», інстинкт казав їм шукати своєї пари в іншому роді…

Віктор слухав-слухав ці Мар’янині вигадки, результат її нудьги, і тут перебив:

— Але ж ви запевняєте, що груповий шлюб ніколи не вмирав, тільки міняє форми.

— Певно! Навіть на вечірці дівчина горда з того, що багато кавалерів запрошує її до танцю.

— Ах, так! — розреготався Віктор, а за ним і Азмекей. — То це, по-вашому, шлюб?

— Ну, не шлюб, то відгомін, пережиток… — завагалася Мар’яна, але зараз таки додала: — Втім, колишній шлюб то й був танок…

— Та гаразд уже! — веселився далі Віктор. — Танок — шлюб, подумати про когось — шлюб… Цікаві ж у вас уявлення про шлюб, слово чести! Ви мені скажіть краще, чому ви не користаєте з такого багатства шлюбних форм двадцятого століття?

Розсмішилася тепер Мар’яна.

— А хто вам сказав, що всі підлягають законам групового шлюбу? Такі ж самі права має й індивідуальний вибір. І він також має свою дуже довгу історію.

— Ах, то ви одружені! — вдавано зідхнув Віктор.

— А хто вам сказав, що… Втім, ми вже впадаємо в зовсім іншу тему. Це розколення, що постало в усіх галузях, де не глянеш, за що не зачепишся думкою, воно не минуло не тільки шлюбу, а й духових сфер. Мені чогось або ніхто не подобається, або троє відразу. Це неможливо — з трьома разом одружитися, щоб мати саме те, чого потребуєш, і щоб одночасно не було того, чого не приймаєш…

— Говорячи вашими ж словами, — відгомін групового шлюбу…

Мар’яна, вражена, підвела очі на цього Віктора.

— Слово чести, у вас у голові продуває свіжий вітер! — з захопленням вигукнула вона. — Я й досі не могла визначити, до яких я належу. Думала, що я — типовий однолюб, тільки нема того в одній людині, що принесло б повноту. Чи ви не бачите в цьому трагічного парадоксу? Шлюбні форми множаться, а можливості вибору звужуються, люди складнішають, вибагливішають… Одначе, ми відхилилися, й сьогодні не день моєї сповіді. Що передати Льолі? Привіт чи осуд? 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.