Скарга майбутньому-10

VIII

А Мар’яна шелестить!

Десь відразу набралося стільки інтересів, що трудно їх і погодити всі разом. Це і праця, і люди, і заробіток, і нові враження. Університет стенографістки справді необмежений, та Мар’яна воліє ходити на такі з’їзди, де можна «бігти через місточок, ухопити кленовий листочок». Де, прикладом, можна почути й побачити проекти майбутнього Києва, як не на нараді архітектів? — Монументальні архітектурні ансамблі з рожевого мармуру і скла, замість присадкуватих «прісутствєнних мєст» і купецьких забудов, забутих Богом і стилями… Проекти підземних метро і рухливих стежок до Дніпра, сади на будинках, летовища на дахах.

А поки то все те буде, те царство майбутнього, сучасні моряться «труднощами», чергами за сотнею грамів масла і нудьгою. Яке позіхотно-роздериротне буде все те соціялістичне раювання, коли вже при будові його чогось так нудно! То ж, здається, за роботою нема часу вгору глянути, ще й напав якийсь ненасит прозаїчної клопітливости… Звідусіль треба забирати гроші Мар’яні, конче мусить щось шити, купувати, — і на душі осідає пустка. У цій метушні Мар’яна не любить себе. Найцікавіші думки приходять до неї у нудьзі. Мар’яна нудьгує за своєю нудьгою!

Звільнити людину від клопотів! Такий короткий вік, — чого це ще треба захаращувати життя ними? І проте, захаращуєш. Ось літо минуло, а Мар’яна й на природі не була, коли там її людське місце. Для якогось убраннячка витрачати стільки часу, для фантя нещасного!

Мар’яні здається, що вона збідніла душею. Давно вже не була із своїми примітивними, що до них, як влучно казав колись Нарцис, належить душею. А не до цих довкола. Їй треба було із своєю щирістю народитися або на сім тисяч років раніш, або на триста років пізніше, як знов же влучно зауважив Януш… Тоді, як людство вже переоформиться на новій базі, не буде суперечности інтересів одного індивіду супроти другого й суспільству потрібен буде не тільки активіст-говорильник. Мар’яна тому й виглядає так бездарно, що не в ту епоху втрапила.

Чому тільки на триста поспішилася, а аж на сім тисяч запізнилася? Бо тепер усе швидко женеться вперед, гін людський збільшується в геометричній прогресії. Винахід Едісона, що його чомусь називають «лямпочкою Ілліча», всього вісімдесят років існує, а чого вже натворив… Атом розколює! А перший винахід людський, любов, потребував хтозна скільки сотень тисячоліть, щоб створити передумови до писаної історії. Дитина любови, доброта…

Це якраз ті її улюблені думки, що дають їй силу нести непрошено даний дар існування. Вони нікому непотрібні, а Мар’яна хоче їх думати, тому набирають вони запаху інтимности, того, що нікому більше, крім себе, не скажеш. Вже менш інтимні от, про гени й сому, про це можна говорити з Галиною, тонше з Ребе, навіть із самозадоволеною рожевоокулярницею Славою. Із Васантою? Ні, Васанта для неї пропала, тільки через Ребе вони ще знають одна про одну.

І от тепер її найближча рідня, первісні, занедбана за роботою, за метушнею. Тільки й того, що знаходить їхні, дуже цікаві часом, сліди в цих сірих навколо себе. Це теперішня її гра, нікому невидна.

Молоко від часу псується, скисає. Але з того зіпсованого виходять нові продукти. Чи не так з Мар’яниною довірливою щирістю та тугою за людьми? Стала вона вибаглива й вимоглива у виборі, а нудьга її, скисле молоко щирости, розчарувань та опіків, зробилася панцером, що щільно захищає найдорожчу частину її «я». Без неї вона може так би зламалася, як і Васанта.

В цім панцері дуже добре видко Мар’яні всіх цих пігмеїв навколо. Хоч і назвали вони себе соціалістичною ерою, але все-все діється за старими нормами. Сказати б, настала ера міщанства. Міщанство, неторкнуте буреломом, що викинув панів у Чорне море, що розвіяв на всі чотири вітри село, — міщанство, примасковане в трестах, заготконторах і за оббитими цератою дверима начальницьких кабінетів, накрило своєю габою і тих, хто з нього вийшов, і тих, що зуміли примоститися в цій дійсності.

І хоч все-все ще діється за нормами цього міщанства, приличкованого новими гаслами, а однак епоха струсилася, розламалася, однак ці старі міщанські норми не підходять вже. Бачити це нове, оцінити його, відрізнити від фальшиво названого новим, розлущити дійсність з позицій цього нового — це теж Мар’янина гра.

А втім, думаючи про це, Мар’яна відчуває, що якоїсь ланки чи ланок їй не вистачає, вона їх має знайти — і не знаходить. Кожен раз наражається на стіну і тоді їй здається, що вона збідніла. Вона мусить рости, а не записувати й розшифровути убогі духом зведення про «виконання та перевиконання промфінпляну».

І це її дедалі більше мучить.

Стояли на лютому морозі під електричним ліхтарем, що іскрив коло снігу. Галина тримала Мар’яну за петельку і докінчувала розповідати, як її знімали з роботи і як вона себе обстоювала, хто що сказав і як хто подивився.

Галина, в науково-дослідному інституті працюючи стенографісткою, маючи телефон, часто була Мар’яниним «роботодавцем», себто кликала її на поточні роботи за «напарницю». Мар’яна не може нарікати на Галинину вдачу. Доброта й зичливість Галинині поширені до того, що вона примушує Мар’яну краще одягатися, водить її до кравчинь, ба навіть завела раз до косметички, — Мар’яна мусить «мати вигляд». Вона ввела її в коло інших стенографісток — без кола не буде цих випадкових робіт, що приносять Мар’яні незалежність. Непевну, але незалежність.

Але от саме спогад про інтер’єр косметички, чи може який інший, замикає Мар’яну. Вона вислухує всі подробиці, слухаючи, згадує ту щойно бачену звабливу посмішку, але помовкує. Не тому ж, звичайно, що Галинина приятелька-косметичка навіяла Мар’яні думки про здушену революцією київську обивательщину, обкарнану з п’ятьох кімнат до одної, наповненої спертим духом опори царату. Цей дух бив у ніс і пригадував про той Київ, що заселив був Липки, а корінну людність зігнав на Новостроєніє, що наїхав був з Московщини русифікувати серце України. Що та косметичка — сердечна приятелька Галинина, а її чоловік — артист російської драми з якимсь німецьким прізвищем, з цього ж не виходить, що Мар’яна повинна замикатися?

Галина просто дуже товариська, чарівна, вона має велике коло знайомих і всі її люблять. І хіба нема за що? Хто ж сердечніший до Мар’яни, як не вона, а от…

То може Мар’яна така стримана через цю Галинину до всіх прихильність? Всіх не можна любити. Як подобаються одні, то осуджуєш других. Мусить бути добір уподобань, а то не віриться у їх справжність.

Галина тримає її за петельку і з найтоншими нюансами розповідає, що сказали, із якими інтонаціями, які підводні рифи, закулісні пружини її успіхів. І Мар’яні здається, що було б профанацією признатись от Галині про те своє плавання у блакитному етері. А Галина могла б багато сказати про власника звабливої посмішки. Хто він, як його занесло в цей світ із таким поглядом, що розкриває межі сірого околу? Чи вірніше, з сірого околу робить іскристу феєрію. Мар’яна знає, з першого погляду знає, що ця людина — багата індивідуальність.

— Мар’яночко, — тим часом каже Галина. — Чи ви можете собі уявити, що об’явився знову Ме-ке-ке? Я вже забула, що й існує в світі такий, і… роман знову «на мазі». Чи не здається вам, що я таки зроблюся мадам Ме-ке-ке?

Галина збувала жартами одну свою застарілу неприємність. Вона була колись заміжжю. Чоловік її не був уважний до неї, вже першого дня по шлюбі злетіли з нього звички вихованого джентлмена, а під ними виявився грубіян-влаеник. Галина перебралася від чоловіка назад до мами, а тепер живе сама. Другий раз брутального чоловіка вона не хоче мати і тому такі, лише «на мазі», її численні романи. Одначе, Ме-ке-ке — серйозна партія.

— Навчить вас, нарешті, української мови!

Галина Полтавченко розмовляла тільки російською.

— Я вмію, — заперечила Галина. — От же стенограми пишу! А не розмовляю… Та так… звичка… в нас удома ніколи не говорять, хіба з молочницею.

Але ж вона українка? Саме прізвище про те каже.

Прізвище може бути й українське, але з російської мови Галина ніколи не збивається. До речі, Максим «Ме-ке-ке» ніколи з української не збивається. Цікаво ж буде подивитися, хто кого зіб’є.

Це лягає основою під Мар’янин вирок: вони мусять поженитися.

І було б зручно слідом за цим запитати, яке ж ім’я та прізвище того, хто так сьогодні вразив її, хто зовсім запросто з Галиною говорив. Того горбатого. І хочеться, і не наважиться Мар’яна. Яке мімозисте, чисте й тонке те почуття, що не можна діткнутися до нього нікому, навіть приятельці. Як пух кульбаби.

 

X

От Мар’яна вже й відчепилася від мани. Безперечно, нічого особливого не сталося. Мар’яна навіть забула зовнішність. От і гаразд!

Тоді на конференції Мар’яна не зводила очей з людини, що здалася їй неймовірно цікавою. Вона виділилася з-поміж усіх оцих облич своїм сяючим, багатющим змістом. Стільки гри в обличчі, світлости й енерґії! Дуже втішне явище, що є в світі цікаві люди.

Але треба зламати в собі цікавість і не дивитися, бо тоді не зможе заходити до Галини в інститут. А Мар’яні, хоч би й під косяками здивованих очей, треба працювати над поставленою програмою. Самоуком. Людину із багатим поглядом — геть!

Мар’яна живе в світі відмінному, свойому. Може до нього близько підходить Ребе. Інші ж… Мар’яна повинна до них пристосовуватися. Навіть до Галини, хоч Мар’яні її повнота своїм дуже подобається.

І в цьому світлі поява тієї людини — мариво, видіння. І мариво — реальна річ, бо воно існує в свідомості та скеровує її на щось, створює настрій. Більшого за те маривне впізнання, яке сталося, — вже не буде, не може бути, непотрібно. Сон. Але який реальний, найсолодший! І навіть не може бути — «чому?» Тому, що так. Обійшовши всі обставини, зламавши їх, серце знайшло дорогу до серця. А дві різні речі — спізнати радість серця й шукати зближення. Мар’яна не шукає. Мар’яна знає, що вона зовні сіра, облізла, що вона — не «вона» для нього. Він живе, як усі. Вона ж — мріями.

Треба скріпитися в особистому, не давати себе на з’їжу хворобі. Кохання це ж — хвороба. І от треба не допустити себе до цієї хвороби. Роботою. І ще: самоцінність її піднесена цим епізодом. Вдячність до того, хто її підніс.

Які суперечні поняття уміщуються в один почуттєвий вузол! Так — ствердливе, незаперечне. Ні — таке ж саме тверде, камінне.

І вона хоче думати про інше. Про ту конференцію. Зібрались професори, академіки, вчені, говорять про черепки, їх форму, малюнок, про типи знарядь — і сторонній нічого не розуміє. А кожен із них бачить за цим цілий устрій, лад, господарську систему. І все ж наче шукали-шукали таємницю та й так, не знайшовши її, розійшлися.

Таємниця рухає людство вперед, як і закон суперечности. Без суперечности нема життя. Без таємниці, без цього джерела, що з нього п’є цікавість, не було б знань. Без цієї приваби чудесного, що ним пройнято світовідчування давніх… І тепер чудесне вабить нас, тільки ми його зразу хочемо розшифрувати. Чудесне й таємниче — які слова! Люди ласі до нього. Та нині це відійшло в категорію неспівзвучного нашій ідеологічно витриманій, матеріялізмом озброєній епосі. Проте ж, у природі людській є в цьому потреба.

Хочеться знати те, чого не знаєш, чого не можна знати. І проте ж, це наше щастя, що ми не знаємо свого майбутнього. Коли б ще й це побороли — що зосталося б людству? І ще одне «проте ж»: коли б у силі науки, вона ретельно взялася б винаходити уміння бачити майбутнє, сама собі готувати яму. Бо їй уже не було б чого тоді робити, вона була б уже непотрібна. Вона ж рухається цим мотором — бажанням спізнавати. От, коло!

Мар’яна ще не вміє думки укласти, але чи не правда, що ми тільки формально посунулися вперед у спізнаванні світу та припасованні до своїх потреб, при чому це припасовання завжди відстає від наших вимог і тому ніколи не буде досконале. Формально ми наче й далеко забігли, але насправді ми не щасливіші, не складніші, не розумніші за наших попередників у добуванні щастя. Може навпаки. Давні були ближчі до нього, краще його тямили. І в них було вже все те, чим ми пишаємось, як досягненням цивілізації. Реалізм? Був. Символіка? Будь ласка! Схематизм? Не поступиться нашим кубізмам і футуризмам. Ага, в них було перекручене уявлення про природу. То хіба в нас не перекручене? Хто ручиться, що ми її бачимо такою, яка вона насправді є?

Зате вони не завдавали лиха такому ж, як самі. Чи не ідеал це для нас?

Хай кажуть: «ідеалізація минувшини», «втеча від дійсности», — але в тім світогляді треба шукати прообразу майбутньої людини. Нова людина матиме глибоку свідомість: «що на користь мені й на шкоду мойому оточенню — підлота». А на нашу долю випало перегризати горло, або стікати кров’ю, коли перегризуть тобі.

О, за це Мар’яну роздерли б, з такими думками не можна вилазити в наш час, коли газети кричать про стотисячні премії, а тут же поруч існує зарплатня в дев’яносто карбованців.

Власне, Мар’яна ж нічого не розуміє в теперішньому житті. Існує якась дипломатія і тактика, а Мар’яна лізе скрізь із своєю неспівзвучною прямотою. Прямоти не треба, вона нікому не подобається. А Мар’яні лише шкодить.

І оцей! Це солодке жало! Краще б не зазнавати, щоб не ронити сліз. Якийсь карантин відбувати, боятися зайти до інституту, щоб не виявити себе. Воно минеться — тоді.

Троянда розцвілася в серці, та її колючки в кров ранять його. Любити когось треба, це вже така природа. Для інших це гра, розвага, а хто ж Мар’яні винен, що вона вкладає всю себе в цей небезпечний порив і в кров ранить серце?

Але що, власне, сталося? Нічого, навіть забула, яка зовнішність. Поверхню води не сколихнув жаден камінчик.

І Мар’яна вже знає, як їй зайти до Галини. Амбіцію притиснути, почуття засунути в глибину, глузд — на першу лінію фронту, закохання спресувати й покласти на дно.

 

 

XI

Порівняння може неестетичне, але так. Вчора Галина вискочила до Мар’яни в коридор із очима кішки, яка щойно нашкодила. А за нею вийшов Ремез, горбатий.

— Вибачте, Мар’яночко! Ви мене давно тут чекаєте? Ходімо, вже починається.

Мар’яні здається, що там за дверима була мова за неї. Яка? Галина любить закручувати комусь приємні інтрижки.

Але Мар’яна більш не хоче про це думати. Вона — з почуттями підлітка й обличчям бабулини. Тільки свято в серці, мрія доступні їй. В оболонці її Мар’яна повновладна. І це все…

Вона ретельна. Ось прийшла на роботу, як кличуть, ось працює, ось удома розшифровує. Але… Ах, краще смерть, ніж ці муки!

Другу ніч не може вона спати від якогось напруження. Звичайно після виснажливої роботи Мар’яні перед западанням в сонні поля неіснування ввижалися хвостаті, рогаті чудовиська, свинячі рила з довгими носами, моторошні мармизи страховиськ, вчувалися свистотанки, дикі огидні сценки, а потім вона вже засинала. Ні, тепер вона відразу засинає щасливою втомою, але ненадовго. Будять її слова (наче вона ніколи не спала), слова чиїсь до когось говорені: «Як у горах п’янить повітря, так п’яниш мене ти. Це не штучне сп’яніння від алькоголю, що після нього наступає похмілля. Ні, все чисте, природне, я п’янію від того тільки, що знаю: ти є. Це не обпалює, не струм. Не примха. Це те, без чого не можу бути».

Вчора Галина сказала, що Ремез — «не з цих світів». І такий він справді. Сповнений тонкости та внутрішнього сяйва. Мар’яна думає, що це від багатства інтелекту стільки різних виразів очей випромінюється. Сім виразів. І ще не зловила всіх. Один — суворий, виможистий, синя сталь. Наче міряється. Другий — невимушено веселий, легко-артистичний, — як не знає, що за ним хтось стежить, і вільно виявляє себе. А мимовільна синява… Тоді й Мар’яна потрапляє в цю веселу синяву. Але де вона вже раз бачила такий погляд і та людина видалась їй вадливою? Гарний, але вадливий блакитний погляд. Тільки ж який сумний і невабливий був одного разу!

Але потім Мар’яна завоювала його назад. Як піддається! А згодом навіть знайшов недалеко місце, майже через одну людину. О, боги, оте признання, ніжне й довірливе! Як же ввічі тепер подивитися?

Ні, Мар’яна не знає міри. Вона розтоплюється в безмежній синяві. Вона впивається. Вона виснажує себе. Така покора! Таке самовіддання.

Може вона все це вигадує? Може. Може навіює сама собі? Може. Але Мар’яні любо йти шляхом безкорисної прямоти. Фальшувати не вміє, хоч і знає, що може раптом зробитися смішною старою дівою, якій «нічого не осталось більше, як курити». І це її не лякає. Що має, дарувала б.

Напруження переходить у дрімоту, Мар’яні ввижається ліс у горах, вкритий сліпучим снігом. Серед снігу стоїть скрипаль, грає на скрипці й наповнює повітря музикою. Потім знову загострення всієї істоти, думки її розливаються широкою рікою й ідуть у етер, бо вона знає, що вони нікому тут непотрібні…

Людина хоче подібної собі, це — жага сполуки, туга за втраченою злитістю. А в нас же, хоч соціалізм, кожна людина має інтереси суперечні другій, бо люди, як та морська вода, розбризкалися з суцільної океанічної маси в мільярди найдрібніших краплин. І кожна почуває: не така вона, як інші, і такої, як вона, нема. І кожна краплина жагу має — бути в цілому, вона зветься ще, ця жага, самотністю. І кожна хоче бути сама собі океаном, щоб віднайти згублену злитість із цілим. І кожен дбає за себе, одне одному не поможе, бо само пропаде… Наша епоха, варварська, уподібнюється мустьєрській. От, як недалеко зайшли ми. А минуло ж кілька сотень тисяч років відтоді. Зробили коло й вернулися на старе місце? Те, що було позаду, знову опинилося попереду, і давно створене досягнення знову стало на недосяжності ідеї. Правда, ці три слова — вільність, рівність, братерство — в нас вважаються старомодними, а як сідаєш у трамвай, то «брат» невідмінно тебе відштовхне. Правда, тепер діють гасла «не схитруєш — не проживеш», «кожен — тільки для себе…»

Але Мар’яна ясно бачить ту нову людину. Як мустьєрцеві прийшов на зміну кроманьйонець, так і тепер. Може вона вже й є, тільки Мар’яну заливають приклади старого й вона не бачить?..

Синій із стількома виразами погляд вривається в ці думки, й Мар’яна бентежиться. Як же це вона в ті очі подивиться? Адже мова слів бідна проти всесильної мови очей. І вони сказали все. Та як знати чужу душу?

Тут і своєї не знаєш, як розрадити, щоб не борсалася, щоб слухалася розуму.

Сум і раювання. Радість і смуток. Плач і піднесення. Все це вкупі йде й не можна його розділити. І ця бурхлива ріка думок, що котить через душу, як весняна повінь, допомагає Мар’яні триматися перед навалою почуттів. Бо таки вірно, що найгірша тюрма (в Мар’яни — тюрма неприйнятої її щирости) не спинить лету духа. Хто їй заборонить впірнати в глибини доісторичних безодень чи в палеолітичні нетрі? Та от вона впустила вуздечку з рук — ох! Те жало солодке! — і не спить ночами…

Мар’яна хоче відігнати невідступний погляд і хоч трохи здріматися. Так їй у голову лізуть думки про три революції, що їх пережило людство. Перша? А, перехід від кревноспорідненої родини до екзогамної і поява кроманьонця, такого як і ми, на рівних ногах, з великою черепною коробкою й уже без мавп’ячих щелепів. Яка ж друга, чого ці думки пливуть і розпливаються швидше, ніж встигаєш їх схопити? Ага, винайшли люди ідею власности і почали за неї розбивати одне одному ті чудові людські черепи. А що це дуже могутня ідея, то вона побудувала цілу цивілізацію… Тільки… Велич доброти й ницість егоїзму… Винахід… Чого це тепер відкривають, як найпередовіші ідеї, ті, що давно вже були створені?..

Мар’яна зовсім прокидається і впірнає в провал свідомости. Все те, що пливло рікою в її страшному напруженні, зникло, як мариво. А далі щось дуже цікаве було. Воно, навік може, щезло. Хоче відтворити Мар’яна, а виходять бліді схеми.

 

XII

Яка жадоба мислити! Про будь-що, аби мислити, аби вилити з себе, зняти іншу жадобу. Як хочеться говорити! А з ким? До Ребе піти? І там — переливання порожніх слів. А з ким би хотілося?

Так, як Мар’яна хоче, нема з ким. Ота розмова, що розтоплює жаром душу, де вона, з ким? Як потребує Мар’яна тієї щирости і як її нема довкола! Далебі, найкращі, найінтимніші хвилини, коли з книгами розмовляєш. З людьми — колючо.

Учора десь узявся на вулиці Левко Береговий і підійшов. Темна хвиля жаги війнула від нього. Але вже вороття нема. І знов порівняння: яка чиста сила вливається в Мар’яну, коли побачить Звабливого, яка непорівняна ні з чим світла й радісна духовість! Зовсім-зовсім не оця темна жага. І Мар’яна нічим не хоче навіть захищатися від Звабливого, а що незмога віддати все це, — велике зло Мар’яні.

І вночі довго розмовляла із Звабливим, але як прийшла темрява свідомости, — все те загинуло в ріці забуття. А справді, чи була б між ними щирість, якби вони могли розмовляти?

І от сьогодні Мар’яна дозволяє собі зайти до інституту. Вона радіє з цього дозволу. Вчора так сумувала вона, — наче десь випадало побачити й не випало. Та що це таке?

Першою їй зустрілася Галина й розповіла, що в інституті всі роз’їхалися. Хто у відрядження, хто в експедицію… Ремез поїхав у відпустку й, мабуть, уже привезе родину.

Мар’яна хотіла й не могла запитати: «Коли повернеться?» Добре, що стрималася, щось її залізними кігтями тримало не питати. Профанувати найтонше, найніжніше, щоб воно стало темою легких смішків? — А чому б не мати собі повірниці, як роблять інші? Галина майже сама набивається і малощо не вимовить чогось… Але одна мовчить, — мовчить і друга.

Що сталося? Тільки те, що якась людина, в яку Мар’яна з першого погляду повірила, яку бачила лише кілька разів, яка приласкавила Мар’яну поглядом, тільки тому, що людина ця поїхала забрати батьків, — Мар’яну так розтоптало, пригнобило! Як вона себе лає за те, що обікрала! За тих три рази, що могла подивитися — і відвертала зір. Мар’яна себе оберігала! Але ж вона нічого собі не зарадила цим, не відгородила себе.

І йде Мар’яна, розтоптана, вулицями травневими, і думає: «Тепер я втямила, як це могло бути в прадавніх, що й сестра, і коханка водночас. Сестри ніжніша любов. Як зустріну, то так і скажу: «Я дуже нескромна, що зачіпаю вас, але хочу вас просити про одну річ. Ви вчиняєте мені велике зло своїм ніжним поглядом. Для вас може це розвага, а мені — хвороба. По-щирості кажу вам, як сестра братові. Я відкидаю в цей час самолюбство й вас прошу: пам’ятайте про резонанс незаповненої душі!»

 

XIII

Не бачилися… сто літ. Може лише день, але то неважливо, як є. Важливо, як здається.

Перша фраза Ребе: «Я такий щасливий тебе бачити!» ніколи не надокучає Мар’яні, не стає стертою монетою куртуазії, бо Ребе завжди каже, що відчуває.

— Я тебе побачив ще здалеку й вирішив, що мені дорога повз цей ослін. Чи могла б ти мене провести?

Мар’яна відповідає:

— Хіба ж не так? Володимирська вулиця — зелена ріка, а цей парк — зелене озеро.

Вірніше, це й є та сама країна чудес, що сьогодні невідступно йде за нею, разом із мелодією «Пісня індійського гостя» із опери «Садко». Тут ті яхонти й діяманти іскряться — навколо неї, у ній.

Без ліку діямантів у печерах,

без ліку перлів у південнім морі,

в далекій Індії чудес

Таємничість солодкої казки обволікає її разом із Володимирською, та темно-малиновим університетом, та зеленим озером парку, та срібними скронями Ребе.

Є у теплім морі

диво-камінь яхонт,

на камені фенікс,

птаха з видом діви…

І Мар’яна не знає, чи від мелодії йде чар, — бо ж кожна мелодія має своє емоційне забарвлення, атмосферу, малюнок, — чи від цих слів:

Райські чари-співи

солодко співає,

пір’я розпускає,

море закриває.

Хто той спів почує,

чисто все забуде…

 

чи від самої неї, бо в самій ній той спів, оте розпущене пір’я, що закриває усе море. Її фенікс попелиться й яріє, оновлений щохвилини, щомить. Хай що!

— Чи ти могла б мене провести трохи? — вдруге запитує Ребе. — Я поспішаю додому… А може й ти зайдеш? Пообідаємо, розділимо, що Клава зготувала.

— Ні, — хитнула заперечливо головою Мар’яна. — Я не можу.

— Чому?

— Я чекаю одну людину. Себто не чекаю, а хочу так собі побачити. Я щойно думала над тим, що життя моє — вогник. Фукни — і нема! Що мені після мене? Чи не варто дорожити тим коротеньким моментом горіння?

— На що хочеш ти вжити цей вогник сьогодні?

Ребе вже не поспішає. Він сідає поруч.

— Ну, от на арію із «Садка». Чи не варто хвилину — дорогу, назавжди минущу — наповнити казкою з теплого моря про диво-діву?

— З позиції ударництва й соцзмагання це страшне марнотратство, — відказав Ребе й вигідніше вмостився на лаві.

— З позиції дикуна незрозуміло, чому я сиджу й дивлюся в лист паперу. Він думає, що я чаклую, а я читаю газету про новини, що відбулися за дві тисячі кілометрів від мене.

— Я колись чув від тебе, що в дикунів є дар бачити за дві тисячі кілометрів і без газети.

— Але еманації нема! — Мар’яна переконана. — Те, що є в мені, то мій невідібраний, але й замкнений світ. Я думаю над фальшем.

— Що за фальш?

Сказати йому? Ні. Сказати! Галині — ні, але Ребе має, крім своєї змисловости, ще й сферу.

Може йому саме й розказати про свою глибоку поразку. Про цей фальш, що його не може вона до кінця вияснити, — з чийого боку. Звабливого чи її? Ребе їй розповідає про свої сластолюбні походеньки, а вона йому розкаже, що пише листи до горбанів. Саме тому. Як воно виглядає збоку, — Мар’яна сама цікава знати, а Ребе їй скаже.

— Це ще нічого, але от я витрачаю дні на ще гіршу непотрібність, — розпочинає своє признання вона.

Боже, чому із Звабливим не можна так вільно говорити, як із Ребе? Все, що виникає в думці, не боїться убратися в слово. І Ребе, як добрий товариш, вислухує й розуміє, нащо це Мар’яна виробляє дурниці, пише листи до незнайомого чоловіка, а пише зовсім про несусвітні речі. І потім обсмоктує кожне слово відповідей, шукає в них…

Ребе слухає. Дико, справді, бути такою, але людина не знає, нащо вона так робить. Робить, — то так треба.

І може Ребе зовсім не слухає, що вона писала. Мар’яна знає, йому чужий світ тих її думок, що їх Мар’яна шукає комусь розказати. Три революції людства, — до нього доходить тільки третя, лямпочка Едісона, що призвела до розбиття атома. Це він читав у газетах, а палеолітичною людиною ніколи не цікавився. Не цікавить його також і майбутня людина, ані те, як вона має сполучити свою індивідуальну відокремленість із колективістичним світовідчуванням. Те, що стільки клопоту завдає Мар’яні сьогодні… — за первісного комунізму людина не мала свого відрубного «я», було лише «ми». А як у комунізмі майбутнього? Також «ми»? Це ж ознака примітивізму, людина дедалі складнішає, її «я» стає щораз яскравіше індивідуальне й відрубне від іншого «я», а як воно вернеться до «ми», то піде не вперед, а назад. Отже, комунізму не може бути, якщо людина справді простує до якоїсь вищої своєї стадії? Якщо ж Мар’янина логіка невірна, то як?.. — Все це цікавить Ребе, як торішній сніг. Його цікавить, чи знайшла Мар’яна радість у відповіді.

— Мене убила ця відповідь! — призналась Мар’яна.

— Я питалася, як знайти людині втрачену, розбиту на мільярди цілість, а він у відповідь, замість хліба, — цеглину. Досі було таке щось ніжне, недіткливе, що не можна було нікому сказати. Сьогодні — наче вже про минуле кажу. Мене убила сухість, раціоналістичність. Для нього треба «умов», познайомитися, часу на вивчення одне одного… Словом — «як до тебе ходити, тебе вірно любити? В тебе миші лихі…» Для мене досить було одної першої миті, щоб прийняти його всього, який він є. Я зовсім не хочу заводити сухости. Це теж — фальш, маска. А я хочу тепла.

— Ніколи не треба всю вину перекладати на іншого, — остерігає Ребе. — Він же міг тобі й зовсім не відповісти.

— То от же я й шукаю. Звідки, коли постав фальш? Чи у моєму прагненні перевести закохання на рейки дружби, чи в розбіжності звабливого погляду із сухим невідгуком на мою щирість? Покищо, я дійшла до висновку, що еманації нема. В просторі не протягнені невидимі ниточки. Це тільки моя туга обволікала мене й створювала ілюзію еманації. Насправді ж, вона далі мого центру не йде, в просторіні випарюється, зникає.

Мар’яна в горі. Вона розтрощена. Але цей гострий біль неприйнятої чудово гармоніює із образом птахи-діви, що сидить на яхонті й розпущеним крилом закриває море. Вона на другого того листа не захотіла й відповідати. Все це їй дуже дороге, миле, — і так бездарно розплескати? І отже: Мар’яна умре, як не побачить сьогодні Звабливого.

— Я прийняла все, перед чим мене поставлено. Залишився образ і він чарує безмежно. Мушу побачити — бо інакше умру. Обікраду себе. Він повинен вийти з обіду, і я сиджу тут із арією «Садка»…

Ребе не може покинути Мар’яну, коли так. Він, навпаки, примушує Мар’яну не сидіти, а піти на той бік вулиці, мимо тих дверей, звідки має вийти Звабливий. Не буде нічого дивного, коли випадково трапиться вона йому на дорозі в товаристві такого статечного добродія.

І так вони з годину ходять, говорять про все, що лежить на поверхні свідомости. Дуже багато про Васанту.

Нитку між ними в’язав тепер лише Ребе. Може цього й досить? Все ж ті нові люди, що проходять близько Мар’яни, не такі близькі, як Васанта здалека.

Всі інші — люди поверхні. А в Ребе їй миле нехтування тим, що сьогодні в ціні: загальновживаними приписами, тщеславністю, чинами. Навпаки, він має потяг до малих людей. Малі людські справи в нього підносяться до значних вартостей, а титули мають невелику ціну. І з Ребе, більше, ніж із якою подругою, — навстежень щирість, бо й сам він такий. Ребе високо цінить кожну твою думку, не тому, що вона така сама, як його, а тому, що зовсім протилежна і не хоче уподібнюватися ніяким іншим. І Мар’яна цінить Ребе, бо інший — як нема залицяння, то й відвертається відразу. А з ним саме й добре Мар’яні тому, що він цінить її не за зовнішність.

Найздоровший душевний клімат тоді, як звільнена від тривог, нав’язаних статтю, а почуваєш себе повною окриленою вічною істотою. Коли гени мовчать, а співає сома. Оте співуче почуття й байдужість до своєї зовнішности, — це той стан, в якому вона сама себе любить. І це їй так завжди в товаристві цього змисловця, що ніколи не адресує до неї своєї змисловости. «Наші взаємини засновані на тому, — сказав раз Ребе, — що одному від одного нічого не треба. Тому вони ніколи не в’януть». Тому, може, їм удвох ніколи не нудно; як не бачаться, то не сумують одне за одним, а як побачаться, то радіють…

І не сталося ще й разу так, щоб при зустрічі не було в них мови про Васанту. Так і тепер. Ребе переказує Васантине: чому Мар’яна не заходить?

— О! — безнадійний жест Мар’яниної руки. — Вона переживає тепер родинну ідилію, їй не до нас.

— Саме тепер до нас. Вона вже — солом’яна вдова, — побожно підтиснув уста Ребе, а це він робить тоді, як має якесь застереження.

Мар’яна з хвилину дивиться на Ребе, чи він жартує? Чи не криється тут яке непорозуміння? Васанта ж вийшла заміж за якогось облізлого керсправа. Ще нема й року, здається.

— А хіба, щоб розійтися, треба більше? Буває, досить одної години.

Ребе такий всебічний, гранчастий, що до кожного відтінку й пориву в нього знаходиться така ж грань. Мар’яна, слухаючи про його, непристойні часом, походеньки, знала, що не весь він у цьому. Може й Ребе слухав її нарікання на нудьгу і знав, що не вся Мар’яна в цьому? «Тільки гімназистки вірять що творча індивідуальність може себе вичерпати» — вилаяв він раз Мар’яну. Може й з Васантою знаходить він ще яку іншу грань, бо каже:

— Вона дуже самотня. Як чекати, поки прийде, що хочеш, то можна й не дочекатися.

Мар’яна хотіла щось заперечувати, але тут із дверей, що їх так довго вони пантрували, вийшло два горбані.

Один був карлуватий вроджений горбань. Другий — тонка астенічна порода і ледве намічена кривизна спини, згублена в загальній стрункості. Два горбані завжди були разом. Вони не зауважили двох змовників, підійшли до будки з водою, спинилися, пили воду.

Мар’яну не хотіли нести ноги, але Ребе вів її слідом за парою горбанів. Коли ж вони вже зовсім підійшли, високий раптом обернувся й гостро-пронизливо глянув на Мар’яну та її супутника. Напевно Ребе розглядав його з тим самим цікавим виразом, з яким і Галина часом поглядає на Мар’яну. Звабливому це не сподобалося й він рвучко обернувся спиною. І того пронизливого погляду не могла вона витримати, але як же вона себе обікрала!

— Боже, що він подумає? — вирвалося в неї, коли вони проминули будку. — Я дуже шкодую, що передала ініціятиву в ваші грубі руки.

Ребе, чудовий Ребе, знайшов у своєму гнучкому умі прекрасну відповідь:

— Хай що хоче, те й думає! Ми маємо право ходити по наших вулицях, де нам заманеться, а як йому не подобається, то хай собі їде до свого Кам’янця… Ходім до нас обідати!..

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.