Щоденник фавели-9

 

25 грудня. ...Зайшов Жоао й поскаржився, що в нього болить живіт. Я догадалася: він їв гнилі кавуни. Сьогодні їх викинули біля річки цілу машину.

Не знаю, навіщо ці бездушні комерсанти викидають біля фавели зіпсовані продукти. Хіба для того, щоб наші діти бачили і їли їх?

...Мені здається, торгаші Сан-Паулу розва-жаються, бачачи муки простого народу, як цезар колись розважався, катуючи християн. Тільки теперішній цезар винахідливіший за свого древнього попередника. Тоді християн переслідували за віру, а нас тепер переслі-дують за голод!

В ті далекі часи, коли хтось не хотів поми-рати, він зрікався Христа.

Але ми не можемо відмовитися від їжі.

26 грудня. ...Сеньйора, що живе на вулиці Пауліно Гімараес у будинку номер триста вісім, дала Вері ляльку. Коли ми проходили повз цей будинок, сеньйора покликала Веру, кажучи, що давно ждала її.

— Ось зараз вона дасть мені ляльку, — сказала Вера.

— А мені здається, вона дасть нам хліба, — відповіла я їй.

Вера з нетерпінням чекала, поки поверне-ться сеньйора. Незабаром вона вийшла з лялькою в руках.

— Я ж казала, я вгадала! — зраділа Вера і побігла сеньйорі назустріч. Потім довго дя-кувала, кажучи, що дівчатка з фавели за-здритимуть їй і що вона щодня проситиме у бога щастя сеньйорі. Вона ляльку теж навчить молитися, а тоді поведе на месу, щоб та помолилася за добру сеньйору, попросила для неї раю на небі, а також щоб сеньйора не знала ніяких хвороб.

27 грудня. Втомилася писати й лягла. Розбудив мене якийсь чоловічий голос, що кликав донью Марію.

Вставати мені не хотілося, я лежала, нама-гаючись не звертати уваги на шум. Та голос не вгавав:

— Вона сказала, що живе в дев’ятому номері.

Уже сердячись, я підвелася й пішла гляну-ти, хто це такий настирливий. Виявилося, прийшов сеньйор Даріо, з яким я познайо-милася під час виборів. Запросила його зайти, хоч мені було дуже незручно, що в бараку такий розгардіяш.

...Сеньйор Даріо вжахнувся, що я живу в таких поганих умовах. Взагалі його все тут дивувало. Та йому слід знати, що фавела — звалище Сан-Паулу, а я — житель фавели.

28 грудня. ...Розпалила вогонь, поставила грітися воду і почала мити посуд і прибирати в бараці. Знайшла дохлого щура. Я вже кілька днів ганялася за ним, поставила пастку. Видно, його задушила чорна кішка сеньйора Антоніо Сапалейро.

Кіт — мудрець. Він ні до кого надто не прив’язується і нікому не дозволяє себе скорити. А коли йде собі й не повертається, то цим доводить, що в нього своя гордість. Я заговорила про кота, бо дуже була задо-волена, що він задушив щура, який нищив мої книги.

29 грудня. Вийшла з Жоао, Верою й Жозе. Жоао поніс ремонтувати радіоприймач. На вулиці Педро Вісенто сторож складу порадив мені піти на берег річки, там можна назбирати паперових мішків.

Подякувавши сторожеві, пішла до річки. Тут валялися подерті мішки з рисом, який, довго лежачи на складах, зіпсувався.

«Чому білі люди такі недобрі? — думала. — У них є гроші, а вони , все скуповують і ховають на склади. Граються з народом, як кішка з мишею».

30 грудня. ...Прийшла прати білизну, зустріла жінок, які хвалили Марію, подругу байянця. Вона таки розійшлася із попереднім коханцем і пішла до іншого байянця, свого сусіда.

31 грудня. ...Сиджу й пишу. Діти гралися м’ячем біля барака. Сусіди почали їх проганяти. Коли їхні діти граються, я нічого їм не кажу. Та й чого б мені чіплятися до дітей — у мене немає шибок, а дерев’яної стіни м’яч не проб’є.

...Жозе й Жоао ганяли м’яч Тоніко. Він підскочив і перелетів на подвір’я до Віктора. А дружина Віктора проколола м’яч. Діти почали кричати. Тоді вона схопила пістолет і кинулась за хлопцями.

А якби пістолет вистрелив!

...Поки що не лягатиму, хочу послухати радіо. Заходила до одного цигана, що живе тут. Пожаліла його, бо він спить на землі, і пообіцяла віддати одне своє ліжко. Сказала, щоб прийшов, коли стемніє, бо підуть плітки. Жінки зробили б з цього сенсацію. Тут у всіх язики просто сверблять.

Циган прийшов уночі. Він сказав, що хоче осісти на одному місці, щоб віддати дітей до школи. Потім заявив, що я йому дуже подобаюся і просив жити з ним або вийти за нього заміж.

Коли він мене обняв і поцілував, я побачила, що в нього в роті повно золотих зубів. Ми обмінялися подарунками. Я йому дала одяг і цукерок для дітей, а він мені парфумів і трохи перцю. Ми говорили про мистецтво й музику.

Якщо я вийду за нього заміж, говорив циган, то він забере мене з фавели. Я відповіла, що не зможу мандрувати з табором, та циган переконував, що мандрівне життя поетичне. Він казав, що любов цигана велика, як море, і гаряча, як сонце.

Єдине, чого мені бракувало ще: стати на старості циганкою. Але між нами є духовна близькість. Циган навіть не хотів іти з мого барака. Та і я, коли б могла, то не випустила б його. Запросила приходити слухати радіо. Циган допитувався, чи є зараз хто у мене. Я відповіла, що не знаю, бо життя моє страшенно заплутане. Він любить читати, і я дала йому книжок.

Пішла глянути, як стало в цигановому бараці після того, як він поставив ліжко. Та незабаром прийшов Жоао і почав кликати мене, кажучи, що я дуже довго сиджу в цигана.

Фавела гуляє. її жителі радіють що прожили ще один рік.

Сьогодні одна жінка з півночі пішла в лікарню родити. Дитина народилася мертва, і вона сама в поганому стані. Мати породіллі плаче, бо це її єдина дочка.

А у Віктора сьогодні гуляння...

 

1 січня 1959 року. Встала о четвертій годині і пішла по воду. Потім прала білизну. Обід не варила, бо немає рису. Увечері приготую боби з макаронами. Діти нічого не їли. Лягла, бо дуже хотілося спати. Була вже дев’ята година вечора, як розбудив мене Жоао, щоб я відчинила йому.

Сумний сьогодні день.

4 січня. ...Раніше я часто співала. А тепер не можу, бо радість покинула мене і сум гризе серце. А в фавелу щодня прибувають нові бідаки, підселяються до якого-небудь родича й так живуть купою.

Ірено — нещасний чоловік, у нього анемія. Він вічно розшукує свою жінку, а вона його не любить. Ірено розповідав мені, що теща підбурює його проти власної дочки. Живе він зараз у брата. До того пробув кілька днів у сестри, але пішов звідти, бо йому почали натякати, що він об’їдає їх.

Ірено каже, що йому вже надокучило життя — воно тяжке навіть для здорового...

5 січня. ...Іде дощ, і я просто божеволію: з даху тече просто на ліжко. Барак вкритий картоном, який зовсім розлізся. Вода на вулиці прибуває, вже позаливало двори по всій фавелі.

6 січня. Встала о четвертій, увімкнула радіо й пішла по воду. Яка мука — вранці босоніж шльопати по холодній воді! Але й інші живуть не краще. Чоловіки йдуть на роботу і несуть взуття в руках. Матері не випускають дітей з дому. А дітлахам так кортить полізти в воду! Люди жартують, кажуть, що фавела стала плавучим ковчегом, називають її Паулійською Венецією.

...Писала, коли прийшов син цигана і сказав, що мене кличе батько. Пішла довідатись, чого він хоче. А він почав нарікати на життя, бо тут, у Сан-Паулу, ніяк не може знайти роботу. Казав, що повернеться в Ріо, там жити легше. Я заперечувала: тут легше можна заробити гроші.

— В Ріо можна більше заробити! — наполягав він на своєму. — Там я давав раду дітям, торгував м’ясом і заробляв добрі гроші.

Я вже знаю, що коли циган починає на щось скаржитись, то він говоритиме годинами, аж поки йому не запропонують грошей. Ні, від дружби з циганом мало користі.

...Коли хотіла вже йти, циган почав просити, щоб я не покидала його. Та я його не послухалася.

Купила рису, кави й мила, потім зайшла за м’ясом у «Бом Жардім». Коли заходила в магазин, касирка неприязно глянула на мене.

— Є жир? — запитала я її.

— Нема!

— А м’ясо?

— Теж нема!

Слідом за мною зайшов якийсь японець і теж запитав, чи є жир.

Касирка почекала, поки я вийду і запо-бігливо відповіла:

— Є, скільки вам?

Повернулась у фавелу дуже сердита. Виходить, навіть гроші наші нічого не варті. Чекай, я ж тобі покажу, я провчу тебе, нахабо! — думала всю дорогу.

7 січня. ...Сьогодні зварила рис, боби та ще й підсмажила яєчню. Яка була радість! Послухавши мене, можна зробити висновок, що в Бразілії нічого їсти. Це зовсім не так. Тільки ціни не дозволяють нам купувати, що потрібно. У вітринах роками лежить тріска і чекає покупця, аж мухи засиджують її. А коли тріска псується, торговці викидають її на звалище, перед тим поливши рибу креоліном, щоб навіть там злидар не зміг підібрати її й з’їсти. Мої діти ще не пробували, яка та тріска.

— Купіть, мамо! — просять вони завжди, проходячи повз вітрини.

Легко сказати, купіть! Сто вісімдесят крузейро кілограм! Та бог поможе, і я ще, поки помру, куплю вам тріски!

10 січня. ...Приходив сеньйор Мануель. Він запитав, чи часто зустрічаюся я з циганом. Відповіла йому, що коли хочу, тоді й зустрічаюся і що циган має ділянку в Осаскі; коли знесуть фавелу і мені нікуди буде податися, поїду на цю ділянку. Сказала, що циган мене поважає і, якби я того хотіла, то жив би зі мною.

Сеньйор Мануель розсердився і заявив, що більше не прийде до мене і що я можу кохатися зі своїм циганом.

А мені подобається в циганові спокій і діловитість, чого немає в сеньйора Мануеля. Сеньйор Мануель хвалився, що біль-ше не прийде.

Побачимо...

11 січня. ...Мені не подобається мій теперішній легковажний настрій, у мене починає йти обертом голова. Циган збиває мене з пантелику. Та я борюся з цими почуттями. Помічаю, що він, зустрівши мене, стає дуже веселим. А в мене таке відчуття, наче в того каліки, що все життя озував лише один черевик і стрибав народній нозі, а тут раптом почав ставати на другу.

Не раз доводилося чути багато поганого про циган. Та цей не такий, він благородніший. Ні, цей циган, здається, хоче полонити моє серце. Спочатку я уникала його. А тепер, що міцнішою стає наша дружба, то більше радості дають мені зустрічі з ним. Якщо він покине мене, я страждатиму. О, якби я могла з’єднати свою долю з його!

У нього двоє дітей. Хлопчик не відстає від мене й на крок. Коли я йду прати, проводжає мене до річки й сидить там, поки я не кінчу свою роботу. Дітлахи з фавели, бачачи нас, сміються. Та, подоба-ючись хлопчикові, я можу завоювати серце його батька.

Звуть цигана Раймундо. Він народився в столиці Байї. Раймундо дуже схожий на Кастро Альвеса[1] , у нього теж брови зрослися над переніссям.

12 січня. ...Приготувала вечерю, нагодувала дітей. Прийшла Розаліна і попросила трохи бобів. Зайшов і сеньйор Раймундо за дітьми. Дивився, як вони їдять. Хотіла дати йому поїсти, та він узяв тільки одну сардинку, запитавши, чи не з перцем вона. Я не кладу перець у їжу для дітей.

Мені хотілося обняти його, але ж ми були не самі. Мені так хороше, коли він поруч. Мабуть, з цим чоловіком і каторга була б нестрашна. .

Дала й Розаліні сардину й бобів. Йдучи додому, Раймундо сказав, що, коли знищать фавелу, він мене прийме з радістю. Та мене засмутило, що таке ж запрошення одержала й Розаліна. Я не егоїстка, просто в мені прокидаються ревнощі. Він пішов, а я подумала, що Раймундо ненадійний чоловік, в його жилах тече циганська кров. Та якщо цей циган коли-небудь стане моїм, я вже зумію вдержати його біля себе.

14 січня. ...Ходила по вулицях, була в доньї Жуліти. Зайшла в Червоний Хрест, щоб одержати гроші за бляшанки. Додому повернулася саме перед дощем. Сеньйор Раймундо прислав за мною свою дочку. Він сказав, що їде до Вольта Редонда. Здається, я дуже звикла до нього. Сказала, що не маю часу, бо треба писати, і попрощалася.

15 січня. ...Встала о четвертій, принесла води і ввімкнула радіо, щоб послухати музику.

...Хоч сеньйор Мануель і казав, що більше не прийде, але прийшов-таки. Брів до мого барака через воду, аж застудився.

Сьогодні я задоволена, бо заробила грошей. Підрахувала— триста крузейро! Отже, куплю м’яса. А коли тепер бідняк купує м’ясо, то радощам його немає меж.

16 січня. ...Ходила на пошту, забрала свій рукопис, що надійшов із Сполучених Штатів. Повернулася в фавелу вся розбита, «Рідер Дайджест» не прийняв мого рукопису. Це тяжкий удар для того, хто пише й на щось сподівається.

Щоб трохи розвіяти гнітючий настрій, що фіолетовим[2] саваном огорнув мою душу, вирішила піти до цигана. Забрала зошит, чорнильницю й пішла туди. Я розповіла йому, що одержала з пошти свої рукописи і тепер, мабуть, знищу їх.

Спочатку він розповідав про свої пригоди, а потім сказав, що виїздить у Вольта Редонда і житиме там у домі чотирнадцятилітньої дівчини, яка зараз із ним. Мені не сподобалося, як він дивився на дівчину, що крутилася тут-таки. Невже він думає жити з нею?

До барака зайшли мої діти, а він все ще лежав на підлозі. Я запитала, чи є в нього кинджал.

— Ні, — відповів він, — я віддаю перевагу пістолетові, хоча б такому, як оцей.

І показав пістолет.

Я не люблю зброї, а він дав пістолет Жоао — подивитися.

— Ми мужчини, а мужчина мусить уміти користуватися такими речами, — сказав він йому.

Циган попросив Жоао нікому нічого не розповідати, бо, мовляв, не хоче, щоб у фавелі знали, що в нього є зброя.

— Я показую це вашій мамі, — сказав він, — бо знаю, що подобаюся їй. А коли мужчина подобається жінці, то вона не викаже його. Купив я цей пістолет ще коли був солдатом.

— А ви були солдатом?

— Так, у Байї. Але скинув мундир, бо за це дуже мало платили.

І показав мені фотокартку, на якій він був у військовій уніформі. Коли я підвелася, щоб іти, він затримав мене і попросив зварити каву. Дівчина сказала, що немає цукру. Я послала Жоао за цукром і маслом, а циган свого сина — за хлібом.

— Я ніколи не обідав без м’яса, — казав він мені, — я ніколи не їв хліба без масла. А тут, у цьому бараці, я змушений їсти все. Цей барак...

Він не договорив, бо повернувся син з хлібом. Зайшов і Жозе. Хлопці почали за щось сваритися, а циган, щоб помирити їх, сказав, що ми всі брати і нам треба житй в злагоді.

— Я йому не брат! — заперечив Жозе.

— Ви брати від Адама і Єви.

Він схопив Жозе на руки й хотів посадити поруч себе на підлозі. Та Жозе вирвався й вибіг з барака.

Я весь час сиділа, схилившись над зошитом, і писала. Коли підвела голову, побачила, що циган не зводить очей з дівчини. Мені не сподобався цей хтивий погляд.

...Я в думках картала підлого цигана, який зловживає своєю вродою. Він знає, що подобається жінкам, дурить молоденьких дівчаток, обіцяючи одружитися з ними, і, вдовольнивши свою хіть, кидає їх. Тепер я розумію, що означали оті погляди на дівчину. Це буде мені наукою. Ніколи ні в чиєму домі я не залишатиму Веру, що б там не було.

Глянула на цигана. Справді, в нього дуже гарне обличчя, але зараз у мене воно викликає відразу. За цим обличчям ангела ховається душа диявола. Прийшла в свій барак. Коли клала зошит на стіл, відчула, що хтось торкнувся моєї спини. Це був циган. Він міцно обняв мене й поцілував.

— Я йду, — сказав він. — Залишаю тобі мій одяг, випери його. Коли повернуся, подарую тобі швейну машинку. А ти думатимеш про мене, я знаю, тобі бракуватиме мене. Я буду жаданим гостем твого серця. Та не сумуй, ти ще будеш у моїх обіймах.

Поки він мене обіймав, я думала: цьому чортові давно вже слід сидіти за гратами.

— Я прийду до тебе цієї ночі, — сказав циган прощаючись. — Ми вдвох ляжемо на цьому ліжку, а моя сестра спатиме в кімнатці поруч.

— Я ні з ким не лягаю в ліжко, коли поруч діти.

Він глянув на мене і сказав:

— От дурна! Діти лягають і одразу ж засинають.

І він пішов. А я думала про дівчинку, яку циган називав своєю сестрою, а сам пас очима, коли вона проходила біля нього. Тепер мені зрозуміло — йому не вперше зводити дівчаток.

Циган завжди шукав їх. Він хотів звести Дірсе, та це йому не вдалося, бо близько до неї його не допустили. Його врода, наче солод, на який летять бджоли.

Він обіцяв повернутися. То, може, передати його в обійми сеньйора Закону? Вийшла покликати Жозе. Циган стояв біля вікна, а перед ним викручувалася Пітіта.

— Перед вашою вродою не встоїш, та вас, здається, ми не дуже цікавимо, — сказала вона і блиснула своїм сороміцьким тілом.

Діти, що бачили це, стали серйозними. А циган розсміявся. Зготувала вечерю й пішла шукати Веру. Вона була з циганом у магазині. Він купив своїм і моїм дітям цукерок і вареної ковбаси. Переказав Жозе, Що не прийде ночувати. Ну, то й добре.

Був сеньйор Мануель, та, зрозумівши, що мені не до нього, одразу ж пішов. Лягла сердита на Жозе: все ще пропадає на вулиці. Прокинулась опівночі — сина й досі не було в бараці. Сьогодні і вночі нема спокою. Нарешті прийшов Жозе і почав стукати у двері. Крикнула йому, що не пущу. Тоді він сів під дверима й заплакав. Відчинила. Була вже друга година. Помила Жозе, розігріла їжу, він повечеряв і ліг. Після всього не змогла заснути. Думала, коли повернеться циган, я віддам його в руки сеньйора Закону. Сеньйор Закон посадить його за грати, і циган матиме змогу подумати над тим, яка я дурна.

Він обіцяв мені подарунок, а я йому теж подарую — великого гарбуза.

17 січня. Прокинулась о четвертій годині, бо в сусіда заговорило радіо. Сіла писати. Теж увімкнула радіо, щоб послухати нічну музику. З голови не йшов циган, що виявився гіршим за будь-якого негра... Нікому не раджу дружити з циганами.

Розпалила вогонь, помила посуд, пішла по воду. Зустрілася з сеньйором Аделіно і запитала про цигана.

-— Він побився з чоловіком моєї светри.

А почалося з того, що циган назвав себе байянцем, а мій зять розсердився і крикнув:

— Який ти байянець! Ти — циган! Я от — байянець!

...Ходила до доньї Жуліти. Вона мені дала поїсти. Коли наїлася, ще більше засмутилась. Все було таке смачне — суп, м’ясо і все інше, — а коли голодний смачно їсть, у нього паморочиться голова.

Донья Жуліта говорила, що я сумую за циганом.

20 січня. Пролежала цілий день. Полегшало тільки після того, як усе вирвала. Пішла по воду. Жоао зрадів, що я встала, і все допитувався, чи легше мені. Знову запаморочилося в голові, і я лягла.

...Діти бояться, щоб я не померла. Вони навіть не залишають мене на самоті. Коли одне кудись іде, то друге сидить біля мене.

— Ми весь час будемо біля вас, і коли прийде сюди смерть, проженемо її, — кажуть вони мені.

Останнім часом діти зовсім засмутилися. Чула, як вони тихо говорили:

— Якщо мама помре, то нас заберуть в дім для сиріт.

А Жозе питав мене, чи люди бачать смерть, коли вона приходить. Вера просила, щоб я поспівала їй.

...Жозе ходив на ринок. Назгортав пшона, назбирав помідорів, приніс синій баклажан.

Я пообідала, і мені полегшало. Коли стогну, діти плачуть. Вони не хочуть іти в притулок. Жозе сказав мені:

— А знаєте, мамо, коли за вами прийде смерть, я проситиму, щоб вона не забирала вас, поки ми не виростемо.

...Заспокоюючи їх, говорила, що не помру. Діти раділи і йшли гратися. Заходив прові-дати мене сеньйор Мануель. Мені це було приємно.

З лютого. Не писала останніми днями — хворіла. Зараз коротенько запишу, що сталося за цей час. Зайшла Фернанда і почала розпитувати, чи не знаю я, де циган. Це все одно, що вона запитала б мене, де вітер спочиває. Фернанда сказала, що циган дуже вродливий і що вона заходила до нього купувати перець тільки для того, щоб подивитися на нього...

В ті дні, коли я хворіла, сеньйор Мануель не залишав мене без грошей.

...Сеньйор Мануель каже, що циган добре робить, зводячи чотирнадцятилітніх дівчат. Хай не вірять йому.

В ці дні я трохи писала. В одному з віршів є такі рядки:

Не жди, що кохання повернеться знов,

Місця у серці для тебе немає, —

Там ненависть ти вже посіяв давно,

Коріння вона усе глибше пускає.

15 лютого. Сьогодні мені краще. Навіть сміюся. Особливо мене розсмішила сварка, що була в фавелі. Цієї ночі знаменита Лейла почала ображати байянця сеньйора Вальде-мара. Лаялися до другої години. Нарешті він не витримав і хотів відлупцювати її. Кинувся до барака і почав ламати двері. Лейла вискочила у вікно, та зачепилася ногою за підвіконня, і той її зловив.

...Сьогодні Орландо Лопес прийшов одержати плату за світло. Хоче, щоб я заплатила й за праску. Я сказала, що не прасую білизни. Та він і слухати не хотів, бо знає, що в мене є праска. Сказав, що підключить свинцевий дріт, і коли я вмикатиму праску, він перегорить. Тоді вже мені взагалі не бачити світла. Він вимагав плати й за підключення до мережі.

— Але ж плату за підключення скасували ще в сорок восьмому році!

Та нахаба твердив своє: нібито електрокомпанія дозволила йому брати гроші за це і що взагалі він робитиме в фавелі все, що схоче.

16 лютого. ...Повертаючись додому, поба-чила натовп. Подумала — бійка. І справді, билися Арнольдо і байянець. Арнольдо без-захисний, як дитина. Я кинулася розбороняти їх. Мені допомагала Жуана Беніто Онса, а чоловіки стояли собі й дивилися. Байянець ще кілька разів ударив Арнольдо.

...Саме нагодився Армін і кинувся до байянця. Я схопила його за руку, намагаючись стримати. Він відштовхнув мене. Бачачи, що не зможу затримати Арміна, я закричала:

— Не йди, бо байянець уб’є тебе!

Кинулася за поліцією. Мені здавалося, що я бігла швидше за славнозвісного бігуна Ма-нуеля Фаріа. Вскочила в комісаріат і закричала:

— Скоріше в фавелу! Вони там б’ються ножами!

...Назад у фавелу не хотіла йти, але треба було вертатися — там залишилися діти. Коли наближалася до свого житла, жінки сповістили, що в фавелі вже є поліція.

Кожен по-своєму зустрів мене тут. Наприклад, донья Себастьяна спершу вилаяла мене — вона була п’яна, а потім заявила, що зараз піде й одірве голову байянцеві. Порадила їй вгамуватися і не йти туди, якщо хоче жити. Тоді вона знову почала ображати мене.

— Паршива негритянка! Ти не суддя, не журналіст, то чого ж ти скрізь сунеш свого носа?!

Інші теж лаялися. А байянець утік.

...Прийшов Антоніо, на прізвисько Бонітон, і спитав, чи нема у мене чогось, щоб перео-дягнутися. Я знайшла йому одяг, а сама пішла до барака Арнольдо дізнатися, чи повернувся він з лікарні, куди їх повели разом з Арміном.

23 лютого. ...Всі на вулицях питають, що трапилося в фавелі. Доводиться розповідати. Не знаю, де зараз байянець, а треба, щоб він сам здався поліції. У фавелі ходять різні чутки. Кажуть, що Армін помре.

...Була на Північному вокзалі і там зустріла байянця. Він насамперед запитав, де його жінка. Сказала, що вона у мене і що йому ніхто нічого не зробить, коли він повернеться в фавелу. Байянець признався, що дуже голодний. Дала йому двадцять п’ять крузейро. Далі байянець запитав, чи помер Армін.

— Ні, він у Пірітубі.

— Ех, ні на що не здатний! — вигукнув він із жалем. — Видно, вже несила мені кінчити розпочате. Побити когось, а не вбити — це тільки нажити собі ще одного лютого ворога. Я не знаю того чоловіка, якого вдарив ножем, але тепер мейі не можна залишатися тут, бо він ходитиме за мною, щоб убити, а поліція — щоб посадовити в тюрму.

— Але ж ви мусите з’явитись у поліцію. Якщо вас арештують і я буду поруч, то по-стараюся вирятувати вас.

29 березня. Почувала б себе сьогодні добре, якби не самогубство сеньйора Томаса. Нещасний наклав на себе руки, бо не витримав мук голодного життя.

А я живу, бо їм усе, що знаходжу їстівного на смітниках. Мені бракує мужності вкоротити собі віку, отак і животію.

Перестала писати щоденник, бо все мені стало байдужим, та й часу для цього немає.

1 травня. Встала о четвертій. Помила посуд і пішла по воду. Черги не було. Не слухаю парад, бо немає радіо. Сьогодні День трудящих.

2 травня. Вчора купила цукру та бананів, діти їли банани з цукром. Обіду не варила, бо не мала жиру. Згадала про сеньйора Томаса, що кінчив життя самогубством. Якщо бідняки Бразілії почнуть вкорочувати собі віку через голод, то живих залишиться дуже мало.

 


[1] Видатний бразільський поет.

[2] Національний траурний колір.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.