Щоденник фавели-8

 

30 вересня. ...Чекала на чиновника юстиції, сенатора Фелісіано Годою. Він залишив мені кілька запрошень на вибори, щоб я роздала їх у фавелі. Та Ізабель, наприклад, не піде, бо для п’яниці закони — ніщо.

3 жовтня. Встала о п’ятій, хочу раніше проголосувати. На вулицях скрізь валялися бюлетені. Для мене проголосувати виявилося значно складнішою річчю, ніж одержати документи. Черга була велика, і Вера почала плакати, кажучи, що хоче їсти. Голова комісії сказав мені, що на вибори не дозволяється приходити з дітьми. Я розсердилась і відпо-віла, що не маю з ким залишити дитину.

4 жовтня. Встала сердита, бо не виспалась. В сусіда цілу ніч кричало радіо.

...Ходила на холодильник по кістки. На вулицях було повно паперу. Передавали по радіо, що, за попередніми підрахунками, перемогу на виборах здобуде сеньйор Корвальйо Пінто.

7 жовтня. В фавелі померла двомісячна дитина. Хоч не голодуватиме, бідолашна.

12 жовтня. Новий електрик вимагав сьогодні за світло та воду по тридцять крузейро з душі.

...Здається, я вже дуже давно народилася на світ, коли в мене з’явилася така відраза до життя. Але хто, скажіть, голодуючи так, як я, радітиме?

17 жовтня. Ходила з Верою до доньї Жуліти. Вона віддала мені своє старе ліжко. Чоловік її вже одужує, і в їхньому домі тепер веселіше. Поки я говорила з доньєю Жулітою, ліжко вкрали хлопчаки. Я наздогнала їх і відібрала. Понесла до скупника старих меблів. Він оглянув ліжко й почав торгуватися:

— Двадцять крузейро.

— Це дуже мало! Ліжко варте більше.

— Тридцять.

— Мало, зовсім мало!

— Тридцять п’ять!

— Ні, це ліжко варте більше.

— Сорок — і край!

Мені набридло торгуватися з ним, і я погодилася віддати ліжко за сорок крузейро. Хотіла вже йти додому, як Вера підбігла раптом до скупника й почала вимагати, щоб той заплатив більше.

— Якщо ви не заплатите більше, я заберу ліжко! — крикнула вона. Скупник ударив її по обличчі, Вера розплакалася.

— Дайте їй один крузейро, бо в мене немає дрібних, — буркнув він мені.

...Після вечері одразу ж лягла спати. Снилося щось веселе.

22 жовтня. ...Орландо прийшов правити гроші за воду — двадцять п’ять крузейро. Пригрозив, що затримок з оплатою він не любить. Дала дітям повечеряти, і вони лягли спати. Сама сіла писати. Та не могла зосередитись — під моїми вікнами Лалау і одна заміжня жінка крутили любов. Який сором: безпутниця! Зовсім чоловіка не шанує!

Гидко слухати про жінок, що міняють чоловіків, немов білизну. В наші дні вільну й ні з ким не зв’язану жінку можна порівняти з картою, яка без упину переходить з рук до рук.

23 жовтня. ...Раніше Орландо жив з різних дрібних випадкових підробітків. Тепер, ставши уповноваженим по збиранню плати за світло й воду, він зовсім перестав працювати. Вранці сідає біля колонки й морочить людям голову. Та, здається, він від цього мало виграє, тільки зайвий раз наражається на лайки жінок. Хоч язики їхні без кісток, проте дошкуляють дуже боляче.

Навіть Ласерда не може позмагатися в розмові з жінками із фавели!

24 жовтня. ...Зварила кави й послала Жозе купити хліба на сім крузейро, давши йому п’ять крузейро паперових і два алюмінієвих. Ці нові гроші нагонять на мене смуток, коли я бачу їх. Як тільки вони з’явилися, все одразу ж подорожчало. Вартість грошей дедалі падає, а ціни на товари ростуть.

...Зварила супу з м’ясом і рисом. Послала Жоао купити півкілограма цукру, а він, телепень, купив рису. Цілі дні читає «Жібі» й зовсім уже звихнувся: то уявляє себе люди-ною-невидимкою, то верзе всілякі інші дурниці.

25 жовтня. ...Сьогодні в фавелі свято, іде процесія з іконою богоматері. Хто хоче, може залишити цю ікону на п’ятнадцять днів у своєму бараці. Процесія саме доходить до зупинки трамвая.

А в бараці Чіке танцюють.

28 жовтня. ...І. розвелася з чоловіком. Чоловік застав її з двоюрідним братом. Тепер І. не соромиться розпутничати в присутності свого колишнього чоловіка. Розведеній жінці краще йти працювати, а не займатися проституцією. Бо проституція — це загибель для жінки. Вона поступово перетворюється на руїну. Проте є такі жінки, що люблять належати багатьом мужчинам. Для них це все одно, що танцювати куадрилью з кількома кавалерами. З обіймів одних вони переходять в обійми інших.

Донья Марія Прета привела до мене свою дочку, щоб я зробила їй профілактику. В дівчинки потріскалися губи в куточках рота.

29 жовтня. Встала о шостій в дуже поганому настрої. Вночі навіть повік не склепила — йшов дощ, і я латала дах. Закриєш одну дірку і бачиш, що тече в кількох інших місцях.

Дощ для мене просто погибель: ні паперу не назбираєш, ні грошей ніде не роздобудеш.

...Щось почала дуже мерзнути. Натягую на себе все, що можу, і дехто, зустрівши мене на вулиці, дивується:

— Як ви поправилися!

Та хіба нині поправишся.

Жінка Зе Байяно, двоюрідного брата Раміро, розповіла мені, що Жозе вигнав її з дому, і вони вже двадцять днів не розмовляють.

Я сказала їй, щоб вони помирилися, бо Жозе — добрий чоловік.

30 жовтня. ...Пішла з Верою збирати папір. Одразу ж помітила на вулицях якесь незвичайне пожвавлення. Один із чиновників муніципалітету скаржився поліцейському, що сьогодні він заплатив за омнібус п’ять крузейро.

Всі ходять якісь похмурі, заклопотані. Тепер взагалі нелегко побачити усміхнене обличчя.

Я підрахувала, скільки мені доведеться тратити грошей, якщо я повезу дітей до міста — вийшло двадцять чотири крузейро. А кілограм рй-су коштує тридцять крузейро.

Якась жінка покликала мене до себе й дала паперу. Я розповіла їй про підвищення плати за транспорт та про те, що на вулицях повно поліцейських, Жінка засмутилася. Звістка про підвищення цін засмучує всіх.

— Тринькають гроші на вибори, — сказала во-на, — а потім підвищують ціни буквально на все. Провалився на виборах Ауро — підскочили ціни на м’ясо, забалотували Адемара — подорожчав транспорт. Так кожен з них повертає втрачені на вибори гроші. А народ мусить за все розплачуватися!

31 жовтня. Ходила по воду. На щастя, ішов дощ, і черги не було. Жінки фавели щось збуджено обговорювали. Запитала, що трапилося. Вони розповіли, що Орландо Лопес, теперішній уповноважений по збиранню плати за світло, побив Зефу. Хтось заявив у поліцію, і Орландо арештували. Я запитала Жеральдіно, чи це правда, і він підтвердив, що правда. Нена сказала, що Зефа перша напала на Орландо.

Збирала папір. Продала його за сто шість крузейро. Вера ходила на холодильник просити ковбаси. Вона теж роздобула шість крузейро: пішла в бар напитися води, а там подумали, що вона просить милостиню, і дали їй шість крузейро.

Кажуть, що доктор Адемар підвищив плату за проїзд, щоб помститися народові за свій провал на виборах.

Діти були вже дома. Підігріла рештки страви. Діти не наїлися.

...У трамваях і автобусах повно поліцейських. Наші люди зовсім не вміють боротися за свої права. Треба було піти до будинку муніципалітету чи до Асамблеї і влаштувати там скандал цим нікчемним політикам, що не здатні керувати країною.

Знову нема чого їсти. Не знаю, що й робити вже: і не працюєш — голодуєш, і працюєш — все одно голодуєш.

Дехто бачить лише один вихід — убити Адемара.

...Вранці, коли я йшла збирати папір, Ор-ландо й Жоакін поверталися з тюрми.

1 листопада. Знайшла на смітнику мішок маніокового борошна й однесла додому — буде чим годувати порося. Я вже так звикла щось знаходити в урнах зі сміттям, що тепер не можу пройти мимо, не зазирнувши в них.

Пішла збирати папір, хоч знала, що нічого не назбираю. Останнім часом мене випереджає один старий. Вчора прочитала байку про жабу й вола. Я теж, мов та жаба: все дмуся, щоб вибитися із злиднів.

Мені здається, народ зможе добитися чогось лише тоді, коли ми виступимо взагалі проти високих цін на продукти харчування, а не атакуватимемо тільки муніципальну кампанію громадського транспорту. Доктор Адемар заявив через пресу, що він з болем у серці підписав декрет про підвищення цін.

Яке там серце, в нього зовсім немає серця!

2 листопада. Ходила прати й пробула на річці до пів на восьму. Поруч мене прала Дорка, і ми завели мову про розпутність у фавелі. Говорили про Зефу, до якої щодня приходить хтось інший, про жінок, які ніде не працюють, але мають гроші.

Повернувшись додому, хотіла заварити кави. Забула, що кава вийшла ще вчора.

...Кімнатка, в якій я сплю, така маленька, що до неї аж страшно заходити. Щоб підмести в ній, доводиться розбирати ліжко. Тому я підмітаю її лише двічі на місяць.

Обід давно вже готовий, а дітей все ще немає. Жоао, мабуть, таки пішов у кіно. Трохи перекусила й сіла читати. Запитала одного сеньйора, чи це правда, що збираються зносити фавелу, а на цьому місці хочуть прокласти проспект. Він заспокоїв мене, сказавши, що це буде не скоро, бо у муніципалітеті зараз зовсім немає грошей.

...Жоао прийшов з кіно, і я дала йому про-чухана. Він утік на вулицю.

3 листопада. ...Знайшла кілька залізяк. Біля газетного кіоска прочитала епіграму, складену якимсь студентом:

Жуселіну відзначається,

Адемар з нас шкуру здирає,

Жаніо життя одбирає,

А палата відвертається, —

Хай народ, мов, відбувається!

ідучи до міста, я залишила біля будки стрілочника бляшанки і, повертаючись назад, зайшла забрати їх. Стрілочник запитав мене, скільки я за них одержу. Я відповіла, що мало, й почала нарікати, що тепер за брухт платять дуже мало. Стрілочник, як міг, підбадьорював мене.

—-Замість того, щоб і тут підвищити ціни, вони знизили їх, — обурено зауважив він і погодився зі мною, що життя справді тепер стало дуже дороге. Навіть жінкам доводиться платити більше. Підходиш до них, а вони заламують таку суму, що врешті від усього відмовляєшся.

Я вдала, що не почула цих його останніх слів — страшенно не люблю нахабних людей. Пішла, навіть не подякувавши йому за те, що він стеріг мої банки.

Викупала дітей і поклала їх спати. Помила посуд, потім сіла писати і писала доти, аж поки не здолали втома й сон. Лягла й одразу ж заснула.

Проспала годин зо три й прокинулася від крику надворі. Жоакін Парайба нарікав, що його наречена не хоче залишатися з ним у темряві. Підпускає його до себе тільки вдень.

Погані в тебе наміри до своєї нареченої,— подумала я.

4 листопада. ...Ходила збирати папір. По дорозі додому зупинилася біля газетного кіоска. Якийсь чоловік, що стояв з розкритою газетою в руках, обзивав поліцейських падлюками. На фото, вміщеному в газеті, поліцейський бив якогось старого. Під фото було написано, що цей поліцейський — із департаменту політичного та громадського порядку. Сіла у трамвай... Люди все ще обурюються, що Адемар підвищив ціну за проїзд. Якийсь чоловік сказав, що наші політики — блазні.

Адемар, звичайно, лютує і хоче жорстоко помститися над людьми, щоб показати свою силу. Але, по-моєму, політик повинен бути благодушніший і не мстивий.

...Повернулася додому вкрай стомлена, боліло все. Вера гралася на вулиці. Ледащо Жоао знову кудись повіявся. Барак відчинений, все валяється на підлозі! Хоча б був боби поставив варитися. З’явився додому аж о пів на сьому. Ну, й перепало ж йому: спочатку я лупцювала його палицею, а коли вона поламалася, взяла пояса. Потім звеліла йому розпалювати вогонь, а сама пошматувала всі номери «Жібі» — не можу спокійно бачити, як його читають діти.

5 листопада. ...Їздила до міста. На квиток не було грошей, і я здала за три крузейро пляшку. На зупинці зустрілася з Тоніньйо доньї Аделаїди, він працює в книгарні Сарайва.

— Бразільські видавці не хочуть друкувати мою писанину, Тоніньйо, бо я бідна і не маю чим їм заплатити. Пошлю свою книгу в Сполучені Штати, — сказала я йому.

Він порадив звернутися в одне видавництво і дав адресу.

...Збирала на вулицях брухт. Навідалася до доньї Жуліти й попросила їсти. Вона підігріла мені трошки супу, кави й дала шматок хліба. Я була така голодна, що коли попоїла, мені стало погано.

...Зварила дітям на вечерю супу. Вони по-снули, і довелося будити їх. Повечерявши, ми всі полягали спати. Мені снилося, що донья Жуліта взяла мене до себе на роботу й платить мені щомісяця чотири тисячі крузейро. Ми з нею також нібито домовилися, що хлопців я здам у притулок, і зі мною житиме тільки Вера.

Прокинулась і не змогла вже заснути до самого ранку. Голодного сон не бере.

Коли Ісус сказав єрусалимським жінкам: «Не плачте наді мною, а плачте самі над собою», — він явно мав на увазі нинішнє тяжке життя бразільського народу. Хіба назвеш його легким, якщо бідняк їсть тільки тоді, коли знайде щось на смітнику, а коли не знайде — лягає спати голодний?

Ви бачили собаку, що крутиться й крутиться, намагаючись схопити себе за хвіст?

Точнісінько так робить уряд Жуселіну Кубічека!

6 листопада. ...Коли прийшла до доньї Жу-літи, вже було пів на сьому. Вона дала мені кави. Вера сказала, що хотіла б жити в такому домі. Потім донья Жуліта подала обід, і ми сіли їсти. Вера все смакувала, примовляючи:

— Яке смачне, ах, яке смачне!

...Коли я закінчила роботу, вона дала мені мила, соди, жирів та рису, чудового рису, що буває тільки у багатих людей.

8 листопада. ...Зайшла дещо купити в японця. Взяла кілограм бобів, два — рису та півкілограма цукру; за все заплатила аж сто крузейро! Цукор подорожчав. Поширені тепер слова — дорожчий... подорожчав!..

Згадала рядки вірша Роке, якого він дав мені, щоб я читала, як свій:

Пообіцяють кандидати:

— Настане вже для всіх добробут!

Не доведеться довго й ждати,

Як мук додасться у народу...

...Пішла забрати стару шафу. Одна дівчина з того будинку, де я брала шафу, допомогла мені знести її вниз і дала ще матрац.

Ніяк не могла поставити шафу на візок.

— Хай вона згорить, ця шафа! — сердився Жоао. — Коли б знав, ні за що не пішов би за нею.

Хазяїн взуттєвої крамниці допоміг мені приладнати шафу на візку. Та коли ми рушили, все полетіло шкереберть. Поруч працювали робітники з електрокомпанії. Один з них кинув мені мотузку. Знову почала вкладати речі на візок. Та в мене нічого не виходило. Зібралися цікаві. Під їхніми поглядами Жоао рознервувався. Я дивилася на робітників електрокомпанії і думала: «Ні, немає мужчин у Бразілії! Швидше б дістатися додому! Здається, я народилася в самому пеклі!»

Поклала матрац у шафу, але так вийшло ще гірше. Робітники байдуже спостерігали мої дії, а я злостилася на них. «Я народилася в цьому світі такою нещасною, що мені годі й чекати від когось допомоги, — думала я.— Та буде край і цим мукам! Я таки приладнаю кляту шафу!» Вже зовсім захекалася, забула й про цікавих, та все-одно нічого не виходило. Аж злякалася, коли почула над самим вухом:

— Чекайте, я все вам зараз поскладаю.

Оглянулася, наді мною стояв досить симпатичний хлопець. Він витяг матрац із шафи, поклав його на візок, зверху поставив шафу і прив’язав, щоб не сповзала.

— Слава справжньому мужчині! — вигукнув Жоао.

...Лаяла в думці сеньйора Мануеля. Та коли він прийшов і сказав: «Добрий вечір», — я одразу забула, що злилася на нього.

— Я лаяла вас, ви не чули? — мирно спитала його.

— Ні, я нічого не чув.

— Я вже дітям казала, чому я не негритянка...

— А хіба ви не негритянка?

— Негритянка, але я б хотіла бути однією з тих сварливих негритянок, щоб побити тебе і пошматувати на тобі одяг.

...Минає кілька днів, а його немає — я починаю клясти його. Думаю: прийде сюди — поб’ю його, обшпарю окропом. Та коли він приходить, я стаю лагідною й покірною.

Сеньйор Мануель каже, що хоче одружитися зі мною. А я дивлюся на нього й думаю: цей чоловік не для мене. Він чимось нагадує актора, який збирається вийти на сцену. Мені подобаються чоловіки, що вміють щось робити біля дому. Та коли я з ним, мені здається, що він створений саме для мене.

Зварила рису і поставила на вогонь води, щоб скупатися. На можу забути, як жінка Полікарпо сказала, що від мене; смердить тріскою. Спробуй, перетягай сотню кілограмів паперу в таку спеку, як сьогодні. Тоді побачиш, чим од тебе запахне.

9 листопада. ...Приготувала дітям сніданок і пішла прати. На річці була вже Дорка і ще одна стара жінка звідкісь з півночі. Стара розповіла, що вже три дні її невістка не може народити дитину. У лікарні їй не дали місця, викликали поліцейську машину, щоб хоч якось добитися до лікарні.

— Сан-Паулу, — це нора, а не місто. На півночі такого б ніколи не допустили.

— Але ви не на півночі, і вам треба шукати лікарню.

...Луїс багато вторговує на базарі, але на жінку не хоче витрачати гроші. Економить, щоб виїхати на північ.

12 листопада. Треба йти з барака, але в мене зовсім нема сил. Помила посуд, підмела, позастеляла ліжка. Аж жахнулася, скільки бліх у бараці. Коли ходила по воду, розповіла доньї Анжеліні сон. Приснилося мені, ніби я купила дуже гарну ділянку, та не хотіла туди переселятися, бо це було на березі моря: боялася, щоб діти не потопилися. Донья Анжеліна сказала, що тільки уві сні ми й можемо купувати собі ділянки. А які пальми там над морем!.. О, як це було гарно! Лише у сні я можу бачити щось прекрасне.

Донья Анжеліна молодець, сказала чисту правду. Так, бразільський народ щасливий тільки уві сні.

14 листопада. Встала о п’ятій і пішла по воду. Біля колонки стояли тільки чоловіки. Вони спокійно брали воду в свої бляшанки і йшли. Що б тут робилося, якби це були жінки...

15 листопада. День сьогодні ясний для всіх, бо немає диму над заводами, що застеляє небо, мов чорна хмара.

17 листопада. ...І. та С — справжні повії. За ними волочиться зо два десятка чоловіків, переважно підлітків. Це — підлість.

На вулиці Порто живе один дуже хвороб-ливий юнак. Він завжди жовтий і такий худий, що здається ходячим скелетом. Мати змушує його лежати в ліжку, бо він зовсім слабий і його стомлює навіть ходіння. Він виходить з матір’ю тільки просити милостиню. З цього вони й живуть. Кожен пожаліє нещасного і щось дасть.

Та навіть цей волочиться за І. та С. Розбещують п’ятнадцяти-шістнадцятирічних хлоп-чаків. Мабуть, повідомлю власті.

...Недавно бачила дівчат з кондитерської фабрики — такі славні, чистенькі. І. та С. теж могли б працювати. їм немає ще вісімнадцяти років, а їх уже засмоктало житейське болото.

Сьогодні мені сумно. Бог мав би дати веселу вдачу поетові!

...Вибігла Пітіта, а за нею чоловік. Пітіта була майже гола. Вона відбігла трохи, зупи-нилася, вхопила камінь і жбурнула ним у Жоакіна. Він відхилився і камінь врізався в стіну над самісінькою головою Терезіни. «Ця може вважати, що повернулася з того світу», — подумала я.

І пішли балачки.

Франсіска заявила, що Жоакін нічого не вартий. Він тільки й уміє, що дітей плодити. А Лейла крикнула, що Пітіта посварилася з Жоакіном, бо той спить з І. Взагалі про І. зараз багато балачок у фавелі. Вона покинула чоловіка.

...Лейла під час сварок спалахує, як суха губка від іскри. Вона розставляє пастки, заплутує всіх, кого може, наче павук у па-вутиння.

...Коли Пітіта з кимось заведеться, виходить дивитися майже вся фавела. Важко уявити щось вульгарніше за це видовище. Діти почали кричати, щоб Петіта вище підняла спідницю, і я пішла з вулиці. Лежала вже в ліжку, а Пітіта все ще лаялася. Отак діти пізнають усі брудні сторони відносин чоловіка з жінкою. І це вони надовго запам’ятовують. Дуже шкода наших дітей, що живуть на цьому гидкому звалищі.

20 листопада. ...Виглянула на небо, здає-ться, буде дощ. Встала, напилася кави й почала підмітати барак. Побачила жінок, які з цікавістю дивилися на річку. Пішла й собі глянути, що там. По дорозі перестріла мене Жуана Беніто і дала мені помідорів. Якось я дала їй трохи цибулі, тепер у неї є помідори, і вона захотіла віддячити мені. Веру з помідорами одіслала в барак, а сама пішла до жінок.

— Там, на річці, плаває дитина, — сказали вони.

Кинулася до річки, думаючи, як врятувати дитину. Підбігла до води, придивилася, а то ніяка не дитина, а порожня коробка з-під сиру. Повернулася до барака й сіла писати.

21 листопада. ...Побачила юрбу людей біля барака Лейли і собі підійшла туди. Запитала донью Камілу, що сталося.

— Померла дівчинка, — відповіла вона.

— А чому вона померла?

— А хто його знає.

...Лягла спати. Прокинулася від крику під моїм вікном. Галасували Іда й Амалія. Лаятись вони почали ще у Лейли, незважаючи навіть на те, що там лежить небіжчиця. Жоакін попросив їх вийти. Вони подалися на вулицю, і баталія триває.

...Сьогодні вранці розмовляли з португальцем Жоакіном про те, що дочка доньї Маркіти не вчиться читати.

— Нічого, зате різну гидоту вони вивчають і без учителя, — сказав він.

Я засміялася й додала:

— Португальська мова тут ні до чого!

З вікна мені видно мертву дочку Лейли. Місячне сяйво ллється на землю. Ніч тепла. Жителі фавели збуджені. Хтось грає на сак-софоні, хтось співає. Ніякої тобі шани до душі померлої! Більше схоже на гульбище. Уже прочитали молитву над дочкою Лейли.

Труна біла-біла...

Намагаюсь заснути, хоч навколо гармидер.

Тут і смерть — привід для веселощів.

22 листопада. Встала о п’ятій і. пішла по воду. Проходячи повз барак Лейли, побачила між цими бродягами Жозе до Піньйо, А він непоганий хлопець...

Люди кажуть, що то було не моління над тілом дочки Лейли, а блюзнірство. Лейлина компанія всю ніч товклася по фавелі, й ніхто не міг спати.

...Прибув катафалк. Лейла голосно плаче. Відколи померло дитя, вона п’є не перестаючи.

Дивуюся з жителів фавели: вони п’ють, коли веселі, п’ють, коли їм сумно.

23 листопада. Зібрала брухт, щоб віднести на склад. Ходила двічі. Отримала сто сімдесят вісім крузейро. Подзвонила в «Фальяс»[1], щоб вони прислали у фавелу репортерів — виганяти циган, які стали тут табором. Цигани загиджують вулицю, цілу ніч не дають спати тим, хто живе поблизу, вони дуже жорстокі, їх бояться навіть жителі фавели. Але я їм наперед сказала, що зі мною жартувати небезпечно.

Їхні дівчата зовсім безсоромні, ходять мало не голі, а тутешні бродяги сидять і не зводять з них очей. Коли хтось в’язне до молодих циганок, старші обурюються. Але ж вони самі розпалюють низькі інстинкти. Мені здається, що я вже бачу поєдинок між циганами і нашими з фавели.

Краще хай тут будуть наші бездомні, ніж цигани.

26 листопада. ...Йшла по воду повз те місце, де стояли табором цигани. Вони пробули тут тільки три дні, але за цей час усім в’їлися в печінки.

Бридкі люди. Кругом бруд, сміття, сморід.

27 листопада. ...Яка я рада, що мої діти добре вчаться. Вони все легко засвоюють. Жозе каже мені, що буде великою людиною і що я називатиму його сеньйором Жозе. Він мріє переселитися з фавели в комфортабельний будинок.

...Віднесла папір, одержала п’ятдесят п’ять крузейро. Повертаючись у фавелу, зустріла жінку, виселену з квартири муніципалітетом. Як важко слухати скарги бідняка!

Щоб якось підбадьорити жінку, я сказала, що читала в біблії, як бог обіцяв повернутися на землю і навести тут лад.

— Коли ж це буде, донья Кароліно? — запитала вона з надією в голосі. — Як би то було добре! А я, дурна, вже хотіла накласти на себе руки.

Я довгенько умовляла її, щоб вона мала терпіння й чекала, коли прийде Ісус Христос на землю й розсудить добрих і злих, праведних і грішних.

— Тоді я ще поживу! — посміхнулася нещасна.

...Коли жінка трохи підбадьорилась, я попрощалася з нею. Поправляючи мішок на голові, глянула перед себе й побачила полум’яно-червоні квіти.

Вони такі ж пекучо-багряні, як і печаль у серці голодного бразільця.

28 листопада. Пішла по воду. Біля колонки була тільки дочка Т., жінка, що часто вагітніє, і ніхто не знає, від кого. Сама вона каже, що діти однаково залишаються дітьми своїх батьків.

29 листопада. ...Коли я пішла спати, була одинадцята година. Та почали голосно лаятися дві жінки. Чути було і голос Лалао. Він уже вийшов з тюрми, відсидів три доби за качку, вкрадену в Пауло. Тепер, певно, йому вже не схочеться сусідової качки.

30 листопада. ...Побачила хлоп’я, що кульгало на одну ногу. Підійшла, подивилася — в ногу вп’ялася колючка. Взяла шпильку, витягла колючку, і хлоп’я весело прбігло до батька.

А на мене воно глянуло з такою вдячністю, що я подумала: «Я маю ще одного друга!»

5 грудня. ...Лейла розповіла мені, що донью Д. арештували, бо чоловік піймав її на гарячому з одним байянцем, з тим, що має два золотих зуба.

...Сьогодні відремонтувала радіоприймач і слухала радіо аж до дванадцятої години, особливо музику. Орландо підключив світло, тепер я маю платити сімдесят п’ять крузейро на місяць, бо він бере двадцять п’ять крузейро за підключення.

6 грудня. Встала о четвертій, ввімкнула радіо, щоб послухати ранкову музику.

...Аж злякалася, коли почула від дітей, що син сеньйора Жоакіна прийшов до школи п’яний. Хлопчакові тільки дванадцять років.

Весь день сьогодні якийсь сумний.

8 грудня. ...Вранці прийшов служити месу священик. Учора він приїхав з своєю пересувною молитовнею і під час проповіді говорив, що фавелянам треба мати дітей. А навіщо злидареві діти? Щоб вони теж бідували і бідняків було ще більше? На мою думку, коли хто й повинен мати більше дітей, то це багаті, бо вони можуть дати дитині все потрібне їй. У багатих дитина ніколи не голодуватиме.

Коли в фавелі з’являється пересувна молитовня, часто спалахують суперечки про релігію. Ось і зараз жінки розповідають, що падре сказав, коли вони матимуть дітей і їм потрібен буде хліб, то вони можуть приходити за ним до церкви.

Сеньйор вікарій, мабуть, вважає, що дітям бідняків досить самого тільки хліба. І що вони не одягаються, і не взуваються...

11 грудня. ...Я скаржилася доньї Марії дос Гоельяс, що моїх заробітків не вистачає на-віть на їжу для дітей. У них немає одягу, взуття. Я ж не знаю й хвилини перепочинку, збираю, збираю, що тільки може дати якусь копійку, а злидні невідступно сидять на нашій шиї.

Донья Марія сказала, що вона взагалі не має ніякої радості від життя.

— Ми так голодні й сконаємо! — сказала я їй.

13 грудня. Ота жінка з півночі скаржилася, що її діти змушені податися десь вглиб країни, бо тут, у Сан-Паулу, не можуть знайти роботи. Поїдуть збирати бавовну. Я поспів-чувала їм, бо мені вже доводилося збирати бавовну, і я знаю, що це за робота.

14 грудня. ...Вранці була меса. Падре умовляв нас не пиячити, бо той, хто п’є, втрачає розум. Радив нам вгамовувати спрагу лимонадом або водою. На месу прийшло небагато людей. Падре казав, що йому при-ємно бути серед нас.

Навряд чи радів би так падре, якби йому довелося жити з нами.

16 грудня. ...Розмовляючи з сеньйором Ве-нансіо, я раптом побачила огидну сценку: жінка мулата, що живе навпроти сеньйора А., чіплялася до Жоао, що з двома золотими зубами.

18 грудня. ...Бачачи, що я пишу, вона мене запитала:

— Донья Кароліно, а ви про мене теж написали? Дайте мені почитати!

— Ні, я мушу дати цю книгу сеньйору Аудаліо Дантасу, і він надрукує її.

— А що тут є про мене?

— Тут описано той день, коли ви посвари-лися з Арміном і вибігли на вулицю голою.

Це їй не сподобалось, і вона сердито кинула:

— Думаєте, що ви щось виграєте на цьому?

...Вирішила йти додому, бо коли глянула на небо, там уже збиралися хмари, і от-от міг початися дощ.

19 грудня. ...Прокинулася від болю в жи-воті, дуже нудило. От лихо — хвора, а дітям і в рот нічого вкинути. Послала Жоао продати ганчір’я й брухт.

Приніс двадцять три крузейро, а цього мало навіть на суп. Що то за каторга — жити в фавелі! Видно, кінець мені сьогодні. Та ось стало легше, і я сіла в ліжку. Думки про смерть уже розвіялись, і я почала складати плани на майбутнє.

...Сьогодні не виходила збирати папір, хай буде що буде. На все воля господня.

20 грудня. ...Старі люди кажуть, коли на-стане кінець світу, то людям буде вже усе байдуже. А мені здається, що це просто ба-лачки і що людина ніколи не втратить любові до життя. Нам, людям, сяятимуть зорі з неба, світитиме сонце, що дає нам тепло, ви-падатимуть дощі, щоб дати нам хліб насущ-ний.

...Збиралася лягти, як прийшла Дока, почала просити мене піти до сеньйора Мануеля і поговорити з ним, бо, мовляв, телевізор, якого він недавно купив, забирає всю електроенергію, і фавела залишається без світла. Я цьому не повірила, бо телевізор саме був включений. Та й взагалі я не вірю різним побрехенькам, що їх плетуть про сеньйора Мануеля. Він найблагородніша людина в фавелі. Дев’ять років живе тут і завжди знає дорогу лише з дому і на роботу. Ще ніхто не чув, щоб він з кимось лаявся або мав справу з поліцією. Він працює в графа Франсіско Матаріцо і заробляє найбільше в фавелі.

24 грудня. ...Сьогодні мені щастить, — на вулицях багато паперу. О п’ятій годині я зібралася сама, зібрала дітей і ми пішли в духовний центр «Божественний учитель» за різдвяними пожертвуваннями. Почула вигуки: «Дають картки!» — побігла й собі. На вулиці жителі фавели оточили автомобіль, звідусіль бігли ще люди, щоб теж одержати картки. В автомобілі сидів тільки шофер.

— Мені, дайте мені одну! — тяглися до нього руки.

— Відійдіть, бо ви каляєте машину! — кричав шофер.

— Що ви роздаєте? — запитала я його.

— Я привіз сюди одного чоловіка і не знаю, чого вони хочуть від мене.

— На різдво сюди часто приїздять розда-вати подарунки. От вони й вирішили, що ви теж з тих.

— Ніколи більше не поїду сюди на різдво, — крикнув шофер, дивлячись на нас з відразою.

...Коли ми прийшли в духовний центр, там уже стояла довжелезна черга. Десятеро дітей якоїсь жінки просили хліба. Донья Марія Прета дала їм п’ятнадцять крузейро, і жінка одразу ж пішла по хліб.

Сеньйор Пінейро, достойний голова ду-ховного центру, вийшов поговорити з про-хачами. Проходив якийсь сеньйор, зупинився і, дивлячись на нас, промовив:

— Невже ви люди з цього світу?

Мене це насмішило, і я відповіла:

— Звичайно, в цьому дранті ми маємо страшний вигляд, але ми такі ж люди, як і ви.

Оглянулася на натовп, щоб пересвідчитись, чи справді ми вже такою мірою втратили людську подобу, що декому нагадуємо привидів з того світу. А чоловік той ще якийсь час стояв, дивився на мене і посміхався. Нарешті надійшла наша черга, у мене був дев’яностий номер. Давали одяг, чай, картоплю, рис і боби. Сеньйор Пінейра запросив мене до себе.

 


[1] Одна з найбільших газет Сан-Паулу.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.