Щоденник фавели-7

 

24 липня. Як це страшно — прокидатися з думкою, що в тебе зовсім немає чого їсти; іноді закрадається навіть думка накласти на себе руки. І все це через голод. Сьогодні, мов на зло, я теж прокинулася із цим неприємним відчуттям.

Діти знайшли десь шматок черствого хліба. Я обшкрябала його, і ми напилися з ним кави. Поставила варити рештки бобів. Взяла торбу й разом з дітьми повільно пішла вулицями. На вулиці Карлос де Кампос зайшла до доньї Жіллерміни і попросила в неї чого-небудь із продуктів. Вона дала мені рису й макаронів. Поговорила з її чоловіком. Він дав мені кілька пляшок. Назбирала трохи брухту.

Надія, що я сьогодні матиму чим нагодувати дітей, трохи підбадьорила мене. Понесла до сеньйора Мануеля пляшки й одержала за них двадцять два крузейро. На десять крузейро купила хліба й кави.

...Повернулась додому, зварила обід і пішла прати. За три тижні назбиралася ціла купа білизни. Сусідки вжахнулися, коли побачили, скільки мені треба прати.

25 липня. ...Сьогодні був гарний сонячний день. Назбирала трохи паперу.

26 липня. ...З голоду в мене з самого ранку крутилася голова. Вставши, зварила кави й пішла на річку прати. Департамент здоров’я недавно опублікував у газетах, що в фавелі Канінда останнім часом вилікувалося сто шістдесят хворих. Насправді ж становище жителів фавели безнадійне.

Жінка, котра показувала фільм про поширене в фавелі захворювання, сказала, що його дуже важко вилікувати. Я не перевірялася, бо все одно нема за що купити ліків.

...Попросила Жоао однести до сеньйора Мануеля брухт, а сама пішла по папір. В урні для сміття біля холодильника було багато сосисок. Вибрала ті, що були незіпсовані, зварю супу. Назбирала трохи брухту. На кінцевій зупинці трамвая зустріла Жозе Карлоса, що йшов на ринок шукати овочів.

...Приходив Адальберто по білизну. Я з ним майже не розмовляю, бо він останнім часом зовсім знахабнів. Учора при Вері наговорив мені всіляких дурниць. Як він мені обрид!

...Навідувався сеньйор Мануель, пропонував вісімдесят крузейро, та я відмовилася. Покликала дітей, щоб викупати їх. Побачивши сеньйора Мануеля, діти дуже зраділи. Але я сказала, щоб ішов додому, бо я цілу ніч писатиму.

~ Зустрінемося завтра, — мовив сеньйор Мануель на прощання.

Я глянула йому в вічі.

— А може, вам краще не приходити сюди? Я вже немолода, і мені не до чоловіків. Всю свою любов я віддаю дітям.

Сеньйор Мануель пішов. Це дуже порядний чоловік. Такий, як він, не може не подобатись будь-якій жінці. З ним ніколи не нудно.

Фрай Луїс знову приходив читати катехізис.

27 липня. ...Дала дітям їсти й вирішила трохи занятися своїм щоденником. Хотіла знайти затишне місце, де б ніхто мені не за-важав, та хіба його знайдеш у фавелі? На сонці душно, а в затінку холодно. Крутячись із зошитами в руках, я почула збуджені голоси. Пішла подивитися, в чому річ. Мене перегнав Павіньйо. Виявляється, підпалили автомобіль сеньйора Маріо Пеласі. Побачивши, що з машини клубочиться дим, діти побігли сказати про це сеньйору Маріо. Він саме грав у футбол.

28 липня. Взяла з собою Веру й Жозе, а Жоао залишила вдома. Так тяжко на душі, що просто жити не хочеться. Хто може усе це витерпіти, той справжній герой. У фавелі зараз популярний віршик:

Чую зараз у народі:

Адемар все багатіє.

А чому ж людина чесна

Ледве-ледве животіє?

Що ж, нехай доктор Адемар живе собі в спокої й достатку. Він ніколи не буває голодний і не харчується зі смітника, як бідняки. По дорозі до доктора Адемара я зустріла якогось сеньйора — він дав мені свою візитну картку: Едсон Марейра Бранко.

Він буц дуже пристойно одягнений, і на нього всі звертали увагу. Сказав, що збирає-ться зайнятися політикою.

— А які ваші плани на майбутнє? — запитала я його.

— Розбагатіти, як і Адемар.

Мені стало страшно: абсолютно ні в кого немає любові до своєї батьківщини.

Біля холодильника я зустріла донью Марію де Жозе Бенто.

— Якби ще не ці покидьки, ми всі опинилися б у божевільні. Лише в одного Всевишнього за нас болить душа, — сказала вона гнівно.

Я розповіла їй, де можна знайти часнику, назбирала трохи вугілля і розпрощалася з нею. Зустріла донью Нену, директорку муні-ципальної школи, вчительку Жоао. Ми роз-говорились, і я сказала їй, що бувають хви-лини, коли хочеться вкоротити собі віку. Вона почала мене заспокоювати. Але що мені з її заспокоювань, коли іноді я зовсім не маю що дати дітям їсти.

30 липня. ...Одержала за папір п’ятнадцять крузейро й пішла до шевця, чи не готові Верині черевички. Дитина зовсім не може ходити боса. Черевички були готові. Вера взулася. Радості її не було меж. Я сумно подивилася, як усміхається донька, бо сама вже давно не усміхаюсь.

Розаліна знову сварилася з Еліо. Якось хлопчина сказав, що не любить своєї матері, бо вона скупа й зла, що, мабуть, я його мати, а не Розаліна.

— Якби ти був моїм сином, то був би чорний, а ти білий, значить, твоя мати Розаліна, — сказала я йому.

— Коло тебе я ніколи не голодував би. А мати спроможна годувати нас лише черствим хлібом.

Нещасні діти, яким змалечку доводиться нарікати на своє життя.

Кажуть, що англійська принцеса Маргарет не хоче бути принцесою. Чого тільки на світі не буває!

31 липня. Запалила в плиті, принесла води. Жозе послала купити цукру. Прийшов Луїс, що робив огорожу навколо нашого барака. Всівся і ніяк не йде геть. Я сказала йому, що мені треба йти з дому і не хочу залишати когось чужого в хаті.

Паперу на вулицях було дуже мало. Як мені вже набридло без кінця збирати його! До цього всього Сесілія, котра працює на складі, почала ображати мене. Ця грубіянка верзе все, що їй спаде на думку, називає мене нікчемою, та я вдаю, що не чую. Двадцять сьомого числа Сесілія не пустила Жозе до вбиральні. Вона така пащекувата, що навіть хазяїн складу не любить її.

Сьогодні я вже нервую трохи менше, але мені все одно сумно, що життя і мрії — аб-солютно різні речі. Антоніо Насім’єнто виб-рався з фавели. Йому і його коханці не сиділося тут: він покинув четверо дітей, а вона— троє. Нещасні діти бідують через своїх безпутних батьків. Чого досягла його коханка, покинувши чоловіка й малих діток? Здихалася одного злидаря і знайшла такого самого, виміняла шило на швайку.

1 серпня. ...До португальця, що раніше торгував кондитерськими виробами, приїхала швидка допомога. Двадцять восьмого липня я ходила провідати його. Він попросив викликати когось із страхового відділу. Агент, хоч і з’явився, платити допомогу відмовився. Сьогодні я знову зайшла до нього. Португалець голосно стогнав. Біля нього сиділи дві сеньйори, теж португалки. На моє запитання, як він себе почуває, хворий лише скривився. Одна з португалок запитала мене:

— Скажіть, чим ви займаєтеся?

— Збираю папір, брухт, а у вільні хвилини пишу, — відповіла я їй.

— Ну, то йдіть собі й не морочте тут нікому голову, сеньйоро! — зухвало крикнула вона.

2 серпня. Одягла дітей і випровадила їх до школи. Сама попростувала до міста, щоб роздобути щось на обід. Була на холодильнику, дістала кілька кісток. Якісь жінки рилися на смітнику, шукаючи м’яса. Та воно годиться тільки для собак.

3 серпня. ...Сьогодні діти їстимуть хіба черствий хліб та боби з борошном. Так хочеться спати, що ледве на ногах тримаюся. Мене всю морозить. Слава богу, що діти трохи перекусили. Ходжу з кутка в куток і не знаю, що далі робити. Од усього віє холодною пусткою. Як сумно в домі, котрий не зігріває веселий вогонь. Для мене неабиякою прикрасою дому є навіть каструлі, що киплять на вогні.

Провідала донью Нену. Вона поралася на кухні — варила курку, м’ясо, вермішель — яка розкіш!..

Донья Нена пригостила мене. Не один десяток років не їла я вже таких страв. Од них розходилися такі пахощі, що в мене аж сльози на очах виступили: мені до болю стало шкода своїх дітей. Якби їм хоч покуштувати цих ласощів... У фавелі Лейла і Арнольдо знову влаштували «спектакль», вся малеча збіглася дивитись.

Я сиділа й писала, як раптом до барака вбігла Вера і сказала, що на вулиці дають якісь талони і що там зібралося дуже багато людей. Я вибігла з барака й побачила неподалік цілий натовп мешканців фавели. Вулицею прямував якийсь високий білий сеньйор і вів за руку хлопчика років десяти. Його супроводжувало кілька чоловіків. На сеньйорові були сірі штани й темно-синій піджак. Порівнявшись зі мною, він раптом обняв мене за стан. Я страшенно обурилася такою безцеремонністю зовсім незнайомого чоловіка.

Зовиця Кока-Коли пояснила мені:

— Та це ж наш депутат, доктор Контріні.

Коли Контріні відрекомендувався всім, що він колишній наш депутат, я одразу ж зрозу-міла, чому він такий люб’язний: наближаються вибори.

„.Сеньйор Контріні приходив повідомити, що він знову виставив свою кандидатуру. Що нам до того, ми нічим не зобов’язані Контріні й не хочемо мати з ним нічого спільного.

6 серпня. Зварила дітям кави. Жозе сьогодні минуло десять років. Про якийсь подарунок нема чого й думати.

7 серпня. Встала о четвертій годині. Не спалося, бо дошкуляв голод.

...До фавели приходив прокурор і шукав сеньйора Тібурсіо, який будує бараки й продає їх, а сам просить милостиню на вулиці Дірейта. Тібурсіо збудував і продав уже сім бараків. Він убогий і тілом, і душею.

...Прийшов зі школи Жоао, дала йому попоїсти. Потім ми подалися до міста. Грошей у мене не було зовсім, і ми пішли пішки. Збирала по дорозі брухт. На вулиці Кантарейра Вера побачила у вітрині сир, і в неї потекла слинка.

Донья Алісія розповіла мені, що Полікарпо, який живе в фавелі, привів додому негритянку і сказав дружині, що це його двоюрідна сестра. Його дружина, добросердечна жінка, з радістю прийняла її. Негритянка кілька днів прожила в їхньому домі. Коли дружина Полікарпо йшла кудись, Полікарпо залишався дома з негритянкою. Та одного разу донья Марія несподівано повернулася додому й застала Полікарпо з його двоюрідною сестричкою в ліжку. Після цього скандалу Полікарпо покинув жінку і перебрався зі своєю сестричкою до Дескальвадо... Він забрав з дому геть усе, залишивши доньї Марії тільки ліжко.

8 серпня. Вийшла з дому о восьмій годині. Зупинилася біля газетного кіоска, щоб дізнатися про останні вісті. Поліція ще не впій-мала Премесіньї. Цей бандит чинить досить нерозумно — в його літа час думати вже про спокійніше життя. Промесінья з фавели Вілла Пруденте. Це ще раз свідчить, що фавела згубно впливає на людей. У фавелі знаходять притулок різні суспільні покидьки. Власті про це нічого не знають.

...Пішла прати. Налія, Фернанда та Ірасема, що теж прали, дискутували з якоюсь сеньйорою про релігію. Сеньйора говорила, що лише християнство можна вважати справжньою релігією. Фернанда відповіла їй, що в біблії записано: живіть і множтеся, але нічого не сказано про одруження. «Тепер мені зрозуміло, чому у віруючого Полікарпо кілька жінок», — зауважила я. Фернанда обурилась і сказала, що Полікарпо не християнин.

Мене надзвичайно розвеселила ця дискусія. Вона була саме в розпалі, коли я пішла додому.

9 серпня. Встала дуже сердита: залишилося тільки трохи бобів та сіль, а завтра ж неділя.

Пішла збирати папір біля шевських майстерень. Один із шевців спитав, чи не пишу я комуністичну книгу. Я відповіла йому, що моя книга буде правдива. А він порадив мені не писати правди.

У фавелі гуде, як у казані. Депутат Франсіско Франко дав футбольній команді футболки й труси, і цілий день тут тільки й мови, що про цього депутата.

11 серпня. ...Пішла до шевця платити за Верині черевики і розговорилася там з якимсь негром, що читав газету. Він обурювався вчинком поліцейського, який побив одного з негрів, а потім прив’язав його до дерева. Цей поліцейський був білий. Серед білих є ще такі, що ладні катувати будь-кого із кольорових.

Почула крик дітей і дуже злякалася. Вибігла на вулицю. Жоаосіньйо, син Деолінди, кидав у моїх дітей камінням. В руках у нього була палиця. Я підбігла і одібрала її. І тут відчула, що від нього тхне спиртним. Хлопчисько був п’яний, а йому всього дев’ять років. Вітчим п’є, мати п’є, дід теж п’є. Його весь час посилають по горілку — от він і причащається по дорозі. Мати вже не раз дивувалася, коли він приносив додому неповну пляшку:

— І це все? Зовсім совість утратили шахраї!

12 серпня. Встала о пів на сьому. Пішла по воду. Черга була величезна. Зараз вода у фавелі — найбільша проблема. Поруч мене в черзі стояла якась негритянка. Обличчя в неї було все у віспі, наче подзьобане гра-мофонною голкою. Вона розповідала, що її зять жорстоко б’є дочку. Та її ніхто не слухав, крім доньї Клари.

Як важко зараз стало з водою. Людей у фавелі збільшилося вдвічі, а кран залишився один.

13 серпня. ...Переселенці з півночі приходили скаржитися на Зефу, яка побилася з однією переселенкою. Якими тільки словами вони не обзивали її! Нещасні діти, вони все це чули. Зефа — вродлива мулатка. Вона неписьменна, багато п’є. Через горілку вона занапастила двох дочок — бідолашні діти померли з голоду.

...Написала записку братам Мейї, в якій просила, щоб вони прийняли мене в свій цирк співачкою. Випрала білизну і хотіла вже була йти до цирку, коли раптом почула надворі постріл, а потім якийсь крик. Казали, що це Ансельмо вистрелив у Жоао Коке. Трохи пописала щоденник, потім сховала зошит і вийшла на вулицю. Він сидів у португалки на городі, тримаючись одною рукою за голову, а другою за ногу. Я спитала, чи викликав він поліцію, і Жоао відповів, що викликав.

Жоао скаржився, що нога в нього зовсім не згинається, спробував озутися, але не зміг. Я дала йому свої пантофлі. Почали збиратися цікаві, розпитували, як усе сталося. Ніхто не знав подробиць сутички, і всі лаяли Ансельмо. Спочатку розповім про Ансельмо, а потім про Жоао.

Ансельмо з’явився тут 1950 року з вагітною дружиною. Коли вона народила хлопчика, він почав знущатися з неї, виганяв її з дому, не давав їсти. Від цього в жінки пропало молоко,

А тепер він побив Жоао. Наречена Жоао Ірасема живе в сусідстві з Ансельмо. Ан-сельмо дратували зустрічі закоханих у нього на очах, і він проганяв їх до річки.

Сьогодні Жоао спокійно пив каву, як раптом прийшов Ансельмо й почав кликати його надвір. Жоао відповів, що він тільки-но по-вернувся з роботи і йому нема коли. Тоді Ансельмо вистрілив. Жоао зовсім не бачив, що той у нього цілився. Хотів попасти в груди, але куля пішла вниз і потрапила Жоао в ногу. Ансельмо втік.

...Кажуть, що йому влаштують самосуд — зберуться і поб’ють палицями. Жоао ходив на перев’язку і незабаром повернувся. Я запитала, чи зробили йому укол проти болю. Він відповів, що зробили укол, але проти правцю.

Отже, в поліції завели ще одну справу.

14 серпня. ...Син Нени Дітіньйо живе в фавелі змалечку. Він неписьменний, не має ніякої спеціальності і вміє тільки жлуктити горілку. У Нени був непоганий барак по вулиці Порто, та Тібурсіо ошукав бідну жінку. Він умовив її помінятися з ним бараками, виміняв хороший барак на поганий, а потім продав його за п’ятнадцять тисяч крузейро.

...Понесла на склад брухт. Виручила п’ятнадцять крузейро. Віднесла лагодити Верині черевички. Завтра базарний день, а в мене зовсім нема грошей. Якась сеньйора сказала, щоб я пішла по папір на вулицю Порто Секуро до одного будинку, в четверту квартиру на четвертому поверсі.

Піднялися з Верою ліфтом на четвертий поверх. Я страшенно боялась, і ті хвилини, протягом яких ми піднімалися, здалися мені вічністю. Подзвонили. Вийшла хазяйка і служниця. Вони дали мені мішок паперу. Два сини хазяйки провели нас до ліфта. Коли ми сіли в ліфт, він, замість того щоб спуститися, піднявся ще на два поверхи вгору. Але з нами було двоє юнаків, і я вже не боялася. Іноді людина боїться чогось зовсім нестрашного.

На шостому поверсі в ліфт зайшов якийсь сеньйор і з неприхованою огидою подивився на мене. Та я вже звикла до таких поглядів.

Він поцікавився, що я роблю в ліфті. Я пояснила йому, що мати цих двох юнаків дала мені старі газети, і я спускаюся від неї. Я в свою чергу теж запитала, хто він — лікар чи депутат. Сеньйор відповів, що він сенатор.

Сенатор був пристойно вдягнений, а я обідрана, боса. Звичайно, куди мені їздити в ліфті.

Внизу попросила продавця газет подати мені на голову мішок і жартома, сказала, що обніму його за це, коли буду хоч трохи чистіша. Він усміхнувся і відповів:

— В такому разі я помру, так нічого й не дочекавшись від тебе.

Чоловік завдав мені мішок з газетами, і я пішла спочатку на фабрику, а потім до сеньйора Родольфо. Одержала за газети двадцять крузейро і повернулася додому така стомлена, що ледве на ногах трималася. Здавалося, от-от впаду і вже не підведуся, а якщо лишуся жива, то вже ніколи так не виснажуватимусь. Проте сьогодні я заробила сто крузейро.

Одразу ж лягла спати. Та довго не давали заснути блохи. Як я втомилась від цього життя!

15 серпня. ...Збирала гній, щоб віднести його Івані, й раптом побачила машину, що зупинилася навпроти барака Ансельмо. Флоренсіана й донья Лурдес побігли сказати Жоао Кокі, щоб він швидко покликав поліцію, бо Ансельмо кудись перебирається. Та в Жоао ще не загоїлася нога, і я побігла сама.

За кілька хвилин уже всі знали, що я пішла дзвонити в поліцію. Повернулась у фавелу раніше, ніж приїхала поліція, і всі, хто зустрічав мене, питали:

— Чому, Кароліно, досі не їде поліція?

Я стільки потратила грошей на ці виклики, що могла б купити за них кілька кілограмів м’яса.

...Почали збігатися люди, щоб побити цього негідника Ансельмо. Зібралося майже все доросле населення фавели.

Та Ансельмо вислизнув з барака через ін-ший вихід, переліз через огорожу і втік. Я сказала, що якби була мужчиною, то вже давно скрутила б в’язи цьому Ансельмо. Один з чоловіків відповів мені:

— Ти диви, а я хотів би бути жінкою, та тільки, правда, один день.

Всі засміялися.

16 серпня. Ходила у взуттєву майстерню. Сеньйор Жако був у поганому настрої. Він сказав, що якби настав комунізм, то йому жилося б краще. А зараз їхнього заробітку не вистачає навіть на найнеобхідніше.

Раніше тільки робітники хотіли, щоб настав комунізм, а тепер про нього заговорили й інші. Всьому виною страшна дорожнеча.

Сумка з папером була дуже важка, і один з робітників завдав мені її на плече. За останні дні стільки переносила цього паперу, що не можу доторкнутися до лівого плеча.

Коли я проходила вулицею Тірадентес, один з робітників фабрики гукнув мені:

— Слухай, Кароліно, якщо вже тобі так подобається писати, то ти підніми своєю книгою людей на виступ за новий режим.

17 серпня. ...В обід все було зовсім пісне, жирів не вдалося роздобути ніяких. В мене остаточно зіпсувався настрій, коли я побачила в газеті портрет депутата Консесіо де Кос-та Невес. Це так розізлило мене, що я порвала газету й кинула її у вогонь. Він тільки під час виборів говорить, що боротиметься за наші права.

18 серпня. ...В понеділок я намагаюся не гаяти ні хвилини і виходжу з дому якомога раніше, бо в цей день на звалищах можна знайти багато речей. Беру з собою Веру, хоч мені й шкода її так рано будити.

Заходила до доньї Жуліти, вона дала паперу. Продала його за п’ятдесят п’ять крузейро.

Мені стало погано, і я трошки полежала. Потім зібрала тридцять кілограмів заліза та консервних банок і все це принесла додому. Відпочивши, попросила в Розалінди візок і відвезла брухт до сеньйора Мануеля. Мабуть, я простудилася. Сеньйор Мануель зустрів мене дуже привітно. Зважив залізо й дав за нього сто дев’яносто один крузейро.

По дорозі додому зайшла до кондитерської Гине й купила гуарани[1] та кілька бананів. Веру посадила у візок, і вона їхала до самої фавели. Жоао попросив мене повести його до лікаря вирвати зуб, бо дуже мучить його.

Я звеліла йому помити ноги й збиратися. Спочатку хотіла йти так, як була, та потім передумала й переодяглася. На вулиці Фе-лісберто де Карвальйо почула крики. Це чубилися Мейрі, Петіта, Вальдемар і Армін. Португалець повертався з ринку додому і, зустрівши Мейрі, зупинився поговорити з нею. Раптом десь узявся Вальдемар і попросив у нього велосипеда покататися.

— Якщо хочеш кататися на велосипеді, то купи собі, — відповів той.

Вони почали ображати один одного. Вальдемар давно вже звик знущатися з мешканців фавели. Замахнувшись, він ударив португальця. Той теж заїхав Вальдемара у вухо. На захист Вальдемара прибіг Армін і шпурнув каменем у португальця, коли той нахилився збирати гроші, що розсипалися з гаманця. Як тільки жінки побачили гроші, вони, наче оскаженілі, кинулись до гаманця.

Все це мені розповіла Анна Тібурсіо.

— Мені здавалося, що пішов золотий дощ! — захоплено казала Ізабель.

Я підбігла до Вальдемара й Арміна, які посміхались, наче справді зробили якийсь подвиг. Збоку стояв португалець весь у крові.

— Нічого страшного тут не сталося, донья Кароліно, — сказав Вальдемар.

— Дай сюди гроші португальця! — крикнула я Армінові.

— Я не бачив ніяких грошей! — відповів він.

Тоді я підійшла до португальця. Мейрі саме оддала йому гаманця.

— Гроші не всі, — сказав португалець. Поруч Мейрі стояла біла дівчина і все шептала, смикаючи її за руку:

— Ходімо звідси, ну, ходімо!

Португалець, на знак вдячності, дав Мейрі трохи м’яса.

...На будинку номер два на вулиці Ітакі ми з Жоао побачили табличку: «Дантист доктор Паульо де Олівейра Порто».

Ми подзвонили. Назустріч нам вийшла сеньйора і сказала почекати. Ми сиділи. Я все думала, як там Вера та Жозе. Нарешті доктор Паульо прийняв нас. Я сказала, що він найближчий до фавели лікар і тому ми прийшли до нього вирвати Жоао зуб. Жоао сів у крісло.

— Скільки, докторе? — запитала я.

— Сто крузейро.

Сума ця була для мене завелика, але Жоао вже сидів у кріслі.

Я розкрила сумку й почала рахувати гроші. Відрахувала двадцять п’ятірок.

19 серпня. Погано спала і встала дуже сердита. Пішла по воду.

Солдат Флаузіно розказав мені, що С. — коханка падре. Мовляв, вона сама розповідала, що ходить до падре й він платить їй по п’ятдесят крузейро.

Я розказала цю новину жінкам біля колонки. Багато хто з них давно вже догадувався про це.

Що день, то все трудніше стає в фавелі з водою.

20 серпня. Ходила з Верею збирати папір. Зустріли прокурора муніципалітету. Він приголубив дівчинку і пожартував, що вона його наречена. Потім дав їй крузейро й попросив, щоб вона обняла його.

Загнала в ногу колючку, Довго колупалася, поки витягла її. Замотала ногу ганчіркою й пішла додому. По дорозі підняла кілька помідорів. Почуваю себе вже цілком здоровою, наче в мені хто замінив деякі деталі. Правда, на душі, як і раніше, сумно.

21 серпня. ...Заварила кави й звеліла хлопцям умиватися та йти до школи. З Верою пішла збирати папір. На холодильнику Вера просила ковбаси. Одержала за папір п’ятдесят п’ять крузейро. По дорозі додому думала про своє життя. У Бразілії переважають білі. Та в багатьох випадках вони не можуть обійтись без негрів, як і негри, в свою чергу, без білих.

Коли я почала варити вечерю, прийшла Жуана й попросила часнику. Дала їй п’ять зубчиків. Виявилося, що в мене немає солі, і Жуана дала мені.

22 серпня. Встала о п’ятій і пішла по воду. Черга була жахлива. Лишилося тільки чотири крузейро та одна порожня пляшка. Пішла до крамнички сеньйора Едуардо. Він узяв чотири крузейро й пляшку і дав мені хлібину. Хлібина була маленька, але заплатила я за неї теж мало.

...Заварила кави й вирядила хлопців до школи. Назбирала ганчір’я. Зайшла до будинку на авеніді Тірадентес — там одна сеньйора попросила продати п’ятдесят кілограмів її паперу. Однесла папір на склад і одержала сто крузейро. Сеньйора була задоволена.

...Бувають дні, коли я дуже заздрю птахам. Просто дивуюся, як я досі не збожеволіла од такого життя.

23 серпня. ...Сьогодні в хлопців немає уро-ків, бо у школі скликають батьківські збори, Мабуть, піду. Пішла, взявши з собою Жоао і Веру. Сьогодні вони якісь незвичайні, ні разу ще не сварилися.

Зайшла на холодильник, назбирала трохи кісток. Раніше нам давали навіть ковбаси, а тепер викидають тільки кістки. Просто страшно стає, коли подумаєш, які для терплячі, як прагнемо роздобути що-небудь із продуктів. Знайшла кілька бляшанок і заховала їх.

...Паперу на вулицях було сьогодні багато, і я повернулася додому із стома крузейро. Купила дітям сандвічів. Вони люблять ходити зі мною, бо я завжди купую їм чогось поласувати.

...Помила посуд, підмела барак і лягла. Написала кілька рядків і заснула. Раз по раз прокидалася вночі, бо кусали блохи. Ці непрохані гості ніколи не обминають наші бараки.

24 серпня. ...Пішла прати. Мила в мене було дуже мало. Донья Долорес дала мені кілька змилків. З голоду паморочилася голова.

...Навідалася до Чіке, і вона розповіла мені, що Полікарпо приходив бити свою жінку, бо вона заявила на нього в поліцію.

...Дорка розказала, що Армін з Вальдемаром напали на рибалку, та він накинув Вальдемарові на голову мішок і, поки той звільнявся, вихопив у нього палицю та від-дубасив нею Вальдемара по спині. Армін і Вальдемар втекли.

Жоао й Жозе пішли в кіно. Сьогодні щось знову нездужала і ледве допрала білизну. Не знаю, чи завтра і встану.

Якийсь бідолаха заліз до нашого барака, сподіваючись щось украсти. Забрав тільки великого ножа.

25 серпня. Принесла води і заварила кави. Хліба не купила, бо не було за що. Хотіла взяти з собою і дітей, та сусідська дівчинка сказала, що сьогодні будуть уроки. Одягла Жозе, а Жоао пішов у чому був. Пообіцяла принести їм щось поїсти. Пішли по папір тільки з Верою. На вулицях паперу вже не було, в мене з’явився конкурент — якийсь бідняк збирає папір тільки-но розвидниться. Знайшла залізяку і ще трохи брухту.

26 серпня. ...Повернулась у фавелу, підігріла страву. Знову нездужала. Пообідала й лягла. Задрімала. До мене прийшов здоровий сон, без сновидінь.

Прокинулася від крику байянки. Вона лаяла моїх дітей і кидала в них камінням. У фавелі до цього вже звикли, бо вона вічно ганяється за дітьми. Пішла поговорити з доньєю Алісією,. .бо чогось так сумно на душі.

27 серпня. ...Донья Ірене дала мені газет. Одержала за них тридцять крузейро. Якась учителька теж попросила продати її газети. Продала за сорок крузейро, і вона дала мені половину. Потім роздобула ще п’ять крузейро, всього в мене було п’ятдесят п’ять крузейро. На фабриці назбирала помідорів. Повернулась додому і, взявши в Розалінди візка, пішла по дерево на загорожу для поросяти. Посадила на візок Веру й Жозе. Трошки погуляла з ними. Якщо мені вдається роздобути грошей, я відпочиваю. Це мій заслужений відпрчинок.

28 серпня. ...Пішла по воду. Яка там була черга! Коли я бачу цей нескінченний ряд бляшанок, зовсім не хочеться жити. Залишила в черзі свої бляшанки й повернулася до барака заварити кави. Розбудила Жоао. Він умився й пішов по хліб. Помила посуд, скупала й переодягла Жозе. Діти пішли до школи, а я по воду. Там зчинилася сварка, бо кожен хотів якнайшвидше набрати води.

30 серпня. Зайшла на холодильник і дістала кісток. На складі здала папір і одержала десять крузейро. Потім поблукала по вулиці Порто Секуро.

Зайшла до крамнички сеньйора Едуардо купити гасу й олії. Коли я попросила дати мені також чорнила, якийсь чоловік, що стояв поруч, запитав, чи вмію я читати. Я відповіла, що вмію. Він узяв олівець і написав на клаптику паперу: «Ви маєте чоловіка? Якщо ні, то чи можна переспати з вами?»

Я прочитала й мовчки пішла геть.

31 серпня. ...Лейла справляє хрестини своєї дочки. Спів чути аж сюдй.

1 вересня. ...Пішла на ринок і купила один апельсин. Коли повернулася додому, Вера вже гуляла у дворі. Дала їй лупня.

2 вересня. Розпалила вогонь і підігріла дітям їсти. Грошей немає й на хліб. Хлопців вирядила до школи. Веру взяла з собою.

Здається, я збожеволію: на вулицях майже зовсім немає паперу. Тепер ті, що вивозять сміття, забирають усе, що можна продати на складі. Які вони егоїсти! На вулиці Пауліно Гімараес міститься склад заліза, і там щодня разом із сміттям викидали чимало металевих відходів. Я збирала цей брухт і продавала. А тепер сміттєвоз насамперед заїжджає на вулицю Пауліно Гімараес. У цих людей є робота, вони вільно користуються лікарнею, аптекою, їх лікують лікарі, і вони ще продають іржаве залізяччя, яке знаходять у смітті. Могли б залишити його мені.

...Пополудні довго мила бляшанки. Потім пішла на Бела Віста. Біля холодильника саме стояла вантажна машина з кістками. Попросила шофера, і він дозволив мені вибрати собі кістку. На ній було багато м’яса.

...Зварила суп і сіла писати. Вже вечір. Жоао повечеряв і ліг спати. Веру теж поклала в ліжко. А Жозе все ще десь гасає на вулиці й боїться повертатись додому, щоб не дістати прочухана. Хлопчисько ходить брудний, як свиня. Зробила загорожу для поросяти, зажену туди, мабуть, і його, хай сплять разом. Пройшлася по вулиці Пітока, запрошуючи людей у кіно. Хлопці кликали Жоао, та я сказала, що він уже спить. Знову показували біблейські історії.

Повертаючись з кіно, зустріла Пауло, що живе з доньєю Авророю. У неї є донька, світла мулатка, й вона каже, що це дитина Пауло. Та, глянувши на Пауло, ніяк цього не скажеш.

...Лягла спати. Снився гарний сон. Начебто я ангел, а на мені біла-біла сукня з широкими, легкими рукавами. Я йшла по небу і брала руками зорі, милувалася ними. А вони, щоб розвеселити мене, пішли у танок й утворили навколо мене зоряний ланцюжок.

Прокинувшись, я думала, що злидні не дозволяють мені піти хоча б на яку-небудь виставу, і бог, із жалю до мене, посилає мені чарівні сни. Я вдячна йому, що він співчуває мені.

3 вересня. Вчора ми лягли спати майже голодні. Сьогодні теж.

8 вересня. ...Радію, сміюся без причини, співаю. Співаючи, складаю вірші і повторюю їх, поки не надокучить.

18 вересня. Сьогодні в мене веселіше на душі, почуваю себе бадьорою. І все це тому, що кілька днів у нас було що їсти.

Бачила робітників, на плечах у яких було написано назву фабрики, на якій вони працюють. На цю тему я написала вірша.

19 вересня. ...На холодильнику вже не викидають на смітник зіпсованого м’яса.

20 вересня. ...Ходила до крамниці, купила кілограм цукру, кілограм бобів і двоє яєць.

Із сорока чотирьох крузейро залишилося.два. Якась жінка теж купувала продукти й витратила сорок три крузейро. А сеньйор Едуардо пожартував:

— Сьогодні ви зрівнялися в покупках.

— Вона біла, — сказала я, — у неї є можливість тратити більше.

— Колір тут ні до чого, — відповіла жінка.

Ми заговорили про дискримінацію. Вона розповіла, що в Сполучених Штатах дітей негрів не пускають до школи.

Повертаючись додому, я думала, чому північні американці, вважаючи себе народом високої цивілізації, й досі не можуть зрозуміти, що ігнорувати негрів — все одно, що не бачити сонця. Бог створив усі раси одночасно. То чому ж білі ставлять себе вище за нас, негрів, — ми ж усі однакові; і вони, і ми — люди.

23 вересня. ...Була в доньї Жуліти, і вона дала мені їсти. Донья Жуліта бідкалася, що сеньйор Жоао ніяк не одужає. Жоао каже, що не має зла проти того, хто його поранив, бо він теж із бідних і знає, що між ними є багато благородних людей.

Тепер я розумію, що й між багатими йде боротьба за гроші. Але в чому суть цієї боротьби, чого їм ще треба — цього я не збагну, бо я бідна жебрачка.

25 вересня. ...Довго не могла заснути, зовсім вибилася з сил. Навіть подумала, що, можливо, вже близько моя смерть. Живу, наче в пустелі. Іноді я страшно лютую через репортера Аудаліо Дантаса. Якби не він, то я одіслала б свої рукописи в Сполучені Штати і була б хоч невелика надія, що їх опублікують.

...Зупинилася поговорити з Чіке. Мене покликала коханка Полікарпо, але я не пішла до неї. За хвилину вона вийшла сама і дала мені виклик до суду. В ньому писалося, що я з сином Жоао маю з’явитися в кабінет роз-слідування. Коханка Полікарпо сказала, ніби нас викликають тому, що 8 червня 1958 року мій одинадцятилітній син згвалтував-її дочку. Але ж цього ніхто не підтвердить.

26 вересня. ...Зварила дітям обід. Дочекалася, поки хлопці повернуться зі школи, нагодувала їх, переодяглася, і ми всі пішли до суду. В кабінеті розслідування нас посадили в машину й відвезли до суду для малолітніх.

...В машині нас сиділо семеро душ. Мене схвилювала історія дівчини, що їхала разом з нами. її мати померла рік тому, залишилася вона з батьком. Тепер їй доводиться втікати від нього, бо він посягає на її дівочу честь.

Приїхали на вулицю Асдрубал Насім’єнто, і я зайшла до сеньйори, яка мала встановити всі подробиці злочину Жоао.

— Ти знаєш, що таке паскудство? — запитала вона Жоао.

Хлопець відповів, що знає.

— Навіщо ж ти зробив це з дівчиною?

Жоао відповів, що він не робив ніякого паскудства. Сеньйора кілька разів переривала допит, перечитувала якісь папірці й немов зовсім забувала про нас. Потім задавала Жоао найнепристойніші запитання, добивалася, щоб він розповів про те, як він втішався з дівчинкою.

Допит цей був для мене страшними тортурами, бо в кабінеті стояли Вера й Жозе і все чули. Такого навіть у фавелі не почуєш.

 


[1] Прохолодний напій.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.