Щоденник фавели-6

 

4 липня. Коли я проходила вулицею Едуардо Чавес, мене гукнула одна сеньйора й дала кілька алюмінієвих каструль, паперу та з кілограм смаженого м’яса з картоплею. Я гадаю, що вона це зробила завдяки Вері— дівча сказало їй, що хоче перебратися зі своїм ліжечком на ринок, бо там багато всього смачного, а коли виросте, то вийде заміж за м’ясника, бо дуже любить м’ясо.

...Якось у фавелі з’явилася негритянка з хлопчиком, якого вона звала Сесар. Себе вона назвала Вікторією. Розповівши, що зовсім недавно вона прислуговувала доньї Марі, яка танцює в «Бойте Оасіс» по вулиці Сьомого квітня, Вікторія почала просити мене, щоб я дала їй зошит з моїми віршами й пішла до неї на вулицю Сан-Жоао. Негритянка також сказала, що вона вивчає музику в консерваторії й що до мене її направила Флоренсіана. Вона навіть залишила мені свою адресу: «Вулиця Сан-Жоао, 190, вісімдесят другий поверх, квартира 23». Я здивувалася, дізнавшись, що в Сан-Паулу є такі високі будинки, хоч звідки мені знати, що діється в центрі, коли я майже не виходжу з фавели? Оскільки негритянку прислала до мене Флоренсіана, я віддала їй зошит з віршами.

Незабаром я подалася в центр, на вулицю Сан-Жоао, й почала шукати сто дев’яностий будинок, але такого номера ніде не було. Тоді я пішла в «Бойте Оасіс» з надією зустріти там донью Мару й дізнатися в неї, де можна знайти її колишню служницю. Там мені сказали, що донья Мара буває в «Бойте Оасіс» після півночі. Я залишила їй листа, але відповіді й досі не одержала. Якщо я зу-

Донья Алісія ходить сумна — вона наймала у доньї Рози барак, а та тепер вимагає од неї чотири тисячі крузейро. В чоловіка доньї Алісії немає грошей, і донья Роза з ними вже й не вітається. Донья Роза страшенно скупа. Та якби тільки скупа, а то ще й заздрісна, просто жах. Коли я, наприклад, розжилася на червону спідницю, вона аж підскочила од заздрості.

— Тільки я нічого не купую! — сказала вона сердито.

Недавно донья Роза збудувала ще один барак, а той, у якому мешкала сама, найняла квартирантам. Там живе тепер сеньйор Франсіско.

Коли мої діти були ще зовсім малі, то я, ідучи по папір, замикала їх. Якось приходжу додому й застаю Жоао заплаканого.

— Мамо, — поскаржився хлопець,—донья Роза обкидала мене гноєм.

Я нічого не сказала їй тоді, розпалила вогонь, нагріла води й викупала хлопця. Я ніяк не могла зрозуміти, чому донья Роза така лиха людина. Вона знає, що в фавелі не дозволяється наймати іншим бараки, проте не зважає на це. Донья Роза найгірша людина, яку я зустрічала в своєму житті. Чому так влаштовано на цьому світі, що один бідняк не співчуває іншому?..

5 липня. ...Сьогодні до нас на своєму автомобілі-молильні завітав Фрей Луїс. Він сказав, що вивчатиме з дітьми катехізис, щоб підготувати їх до першого причастя, а з нами щосуботи читатиме біблію.

6 липня. Прокинулася о пів на п’яту від кашлю Нейде... Переконавшись, що вона не дасть мені спати, встала й дала їй мікстуру. Мені шкода її, в неї нікого немає, вона кругла сирота. Коли захворів чоловік, мати Нейде покинула і його, і трьох дочок. Ця безсердечна жінка зовсім не доглядала хворого чоловіка, не дбала про виховання дочок, покинувши їх.

...Підігріла рис, рибу й нагодувала дітей. Потім пішла по дрова. Здається, я вродилася на цей світ з єдиною метою — все збирати. Та щось ніяк не можу знайти своє щастя.

...Повісила білизну. Поруч мене прала квартирантка подружжя Чо. Вона була дуже збуджена і безперестанку говорила, язик у неї працює, як мотор. Цим вона трохи схожа на Карлоса Ласерду. Вона бідкалась, що мусить прати білизну дружині Чо і що та платить їй тими грішми, які її чоловік дає Чо за квартиру.

Пів на шосту. Фрей Луїс показуватиме у фавелі кіно. Вже почепили екран і зібралися всі мешканці фавели.

Ті, що живуть у нормальних будинках, ди-вуються, як це культурні люди можуть потикатися до фавели.

Коли почалося кіно й на екрані з’явилися кадри з маленьким Христом, діти заверещали від задоволення. Вікарій Фрей Луїс, демонструючи фільм, як правило, коментував його. Коли, наприклад, на екрані з’явилися волхви, він пояснив, що «волхви» — це ті, які вміли вгадувати по зірках людську долю. Потім, запитавши, чи знає хто імена волхвів, сказав, що найвідоміший з них Балтазар.

— А другий звався Пеле! — вигукнув хтось у натовпі.

Всі розсміялися. Після кінофільму Луїс проказав уголос молитву. Я ще трохи поспівала в хорі, а потім пішла додому — треба було дати дітям їсти. Вера була дуже задоволена кінофільмом і розповіла мені про пустування Жозе Карлоса. Жоао загубив одинадцять крузейро, які йому дали, щоб він пішов у Ріальто[1]. Гроші він заховав у гаманець, але з ним були хлопці з фавели, з яких не один уже вміє майстерно потягнути з кишені.

7 липня. ...Пішла до доньї Жуани, і вона дала мені кілька хлібців. Завернула на фабрику— може, вдасться знайти декілька помідорів. Побачила купу дров і хотіла вже взяти кілька полін, але на мене нагримав якийсь негр, щоб я забиралася геть, інакше він відлупцює мене. Я відповіла йому, що цим мене він не злякає. Негр, який складав дрова на машину, презирливо глянув на мене й кинув крізь зуби:

— Шарлатанка.

— Ти маєш рацію, й тому краще не зв’язуйся зі мною, я вмію все робити — і красти, і битися, і пиячити. П’ятнадцять днів кожного місяця я на волі, а п’ятнадцять — у тюрмі.

Він ступнув крок у мій бік, і я закричала:

— Я з фавели Канінде! Вмію різати бритвою і непогано орудую ножем, мене цього навчив мій коханий з півночі. Підходь, побачимо, хто кого. — І почала мацати по кишенях. — Де моя бритва? Ви сьогодні попрощаєтеся зі своїм вухом, бо я, коли вип’ю кілька чарок, стаю, мов божевільна. У фавелі давно вже заведено, що всіх, хто туди з’являється, ми лупцюємо, очищаємо від грошей їхні кишені.

Негр не наважився підступити до мене, і я пішла собі. Якщо хтось кривдить тебе, досить згадати про фавелу, і кожен одразу ж дає тобі спокій. Мешканців фавели всі бояться. Я знала, що негр не зачепить мене, що його злякають мої слова. А насправді я зовсім не люблю із кимось битися.

...По дорозі додому мене перестрів Нельсон да Віла Гільєрмо і сказав кілька слів, які мені не сподобалися. Я вдала, що не почула.

— Невже ви й досі не можете зрозуміти, чого я за вами ходжу?

Дітей у бараці не було. Я почала гукати їх надворі, проте ніхто не озивався. Пішла до сеньйора Едуардо й купила півлітра олії та ковбаси на шістнадцять крузейро. Ці гроші Жоао виручив за металевий брухт. По дорозі додому бачила кількох чоловіків, що живуть у фавелі. Більшість чоловіків у понеділок не працюють. Понесла до сеньйора Мануеля залізо, яке знайшла на вулиці, й вирішила, що подивлюся, чи немає там моїх дітей. Біля складу побачила Жоао. Він сказав, що знайшов кілька консервних банок і продав їх за чотири крузейро. Запитала його, де Вера. Виявляється, він залишив її дома з Жозе Карлосом. Коли ми наблизились до барака, назустріч нам з криком: «Жозе, мама йде!» — вибігла Вера.

Вона одразу ж почала розказувати, що вони з Жозе ходили просити милостиню. У неї через плече й досі висіла торбинка. Я висварила Жозе Карлоса за те, що він займається чортзна-чим, аби тільки не вчити уроків.

Знову зібралася до міста. Дурваліно лаявся з якимось п’яним. На вулиці почали збиратися жінки, які тут нічого не пропускають: можуть стояти й дивитися годинами, забувши про все на світі, навіть про те, що в бараці у них щось вариться. Бійка для них — все одно, що корида для іспанця. Я вийшла якраз тоді, коли Дурваліно накинувся на п’яного, силкуючись схопити його за горлянку. П’яний майже не захищався. Армін і ще кілька чоловіків розчепили руки Дурваліно й віднесли п’яного на другий берег річки.

...Ходила міняти посвідчення. Сфотографувалася у Лара на вулиці Семінаріо. Заплатила сімдесят крузейро. Чекаючи на фотографії, розговорилася з людьми, що теж прийшли фотографуватись, забрала фотографії і стала в чергу до комісаріату. Одна жінка, чоловік якої служить у муніципалітеті, почала розпитувати мене, за кого я голосуватиму. Я сказала, що за доктора Адемара. Вийшовши з комісаріату, сіла на трамвай. Зійшла на останній зупинці й пішла купити м’ясного фаршу. Купила також півкілограма рису. Запитала продавщицю газет, чи є в неї посвідчення. Весь час думала, що діти й досі нічого не їли.

Не встигла переступити поріг, а Вера вже кричить: «Їсти!» Підігріла, що лишилося од сніданку, й нагодувала її. Хлопці теж поїли. Жозе Карлос розказав мені, що дівера доньї Апаресіди привезла побитого швидка допомога. Його взяли в гіпс.

Коли я в місті, мені здається, що я потрапила в рай. Як приємно дивитися на цих гарно одягнених жінок і дітей, таких несхожих на жінок і дітей з фавели. Перед розкішними будинками — клумби квітів. Все це, мабуть, чарує того, хто вперше приїздить у Сан-Паулу й не знає, що найзнаменитіше місто Південної Америки — тяжко хворе і все вкрите виразками — фавелами.

8 липня. Мені щось нездужалося, і я рано лягла спати. Та незабаром прокинулася від шуму, що знявся на вулиці. Хтось страшенно галасував, і важко було розібрати, що там таке скоїлося. Спочатку я хотіла встати і попросити крикунів угамуватися, та потім подумала, що це не допоможе, бо всі вони п’яні. Потім розходилася Лейла й цілу ніч не давала спати своїм сусідам. О четвертій годині сіла писати. Якщо я прокинуся серед ночі, то вже не можу знову заснути. Обсідають різні думки — про гірке життя, про проповіді Фрай Луїса, який навчає нас покірності. Хотіла б я побачити, яким би він був покірним, коли б мав кілька дітей і мізерну платню. Він каже, що бог любить лише тих, хто покірно терпить усі муки. Якби Фрай Луїс побачив, що його діти їдять гнилі продукти, недодзьобані воронами й недогризені мишами, то навряд чи вистачило б у нього покірності. Як не обурюватись, коли в тебе болить душа.

...Дала Жоао десять крузейро й послала його купити сиру. Його перестрів Адельберто і сказав, що прийде поговорити зі мною. Справа в тому, що я роздобула трохи дощок — хочу відгородити собі в кімнатці невеличкий куточок, де можна було б писати й зберігати книги. Ходила збирати папір, але повернулася майже ні з чим — папір визбирав нещасний, якого я часто бачу п’яним. Збере папір, продасть його, купить горілки, нап’ється, потім сяде десь у куточку й гірко плаче.

...Стомилася так, що ледве на ногах трималася, а заробила тільки двадцять три крузейро. Коли повернулася додому, Жоао читав «Жібі»[2]. Підігріла, що було, й дала йому їсти. Жінки скрізь говорили про подію, яка минулої ночі не дала нікому спати. Компанія чоловіків випила чотирнадцять літрів горілки. Лейлу побив якийсь юнак, якого вона образила. Повалив її долі і вдарив черевиком в обличчя. Варварство. Обличчя в Лейли зовсім розпухло, і вона тепер лікується пеніциліном. Правда, п’яна Лейла може будь-кого розізлити. Вона вивела з терпіння навіть Чікле, найлагіднішого негра в усій фавелі. Він спочатку змовчував їй, та Лейла глузувала з нього, аж поки Чікле не вибив їй два зуба. Відтоді його прозивають у фавелі дантистом. ...У фавелі живе одна жінка, що приїхала сюди з півночі. Коли вона нап’єть-ся, то стає просто нестерпною. В її сина була наречена. Правда, така «молода», що годилася йому в бабки. І от він привів свою майбутню дружину додому. Але мати майже щодня пила, і вони весь час лаялися. Врешті-решт молодята не витримали і забралися геть. Тепер стара сидить і плаче, виглядаючи сина.

...Зі школи повернувся Жозе Карлос. Пе-реодягши його, я пішла з ним у крамницю купити йому черевики. Вибрали одні — за сто п’ятдесят дев’ять крузейро. Хазяїн віддав їх за сто п’ятдесят. Жозе Карлос дуже зрадів їм. Всю дорогу він оглядався на людей, чи вони помічають, що в нього нові черевики.

Повернувшись до фавели, позичила в сеньйора Франсіско візок і пішла шукати дощок. У візок посадила Веру, Жозе Карлоса й Ніно. Візок зовсім легко котився по асфальту. Набрала дощок. Вони були різного розміру. Мабуть, треба було розділити їх на два рази, та в мене вже така звичка, що я стараюсь зробити все за раз, не думаючи про те, що може бути важко. Насилу перетягла візок через перехрестя вулиць Арагуай і Канінде. Мої босі ноги весь час ковзали по болоту. Скільки не напружувалася, проте ніяк не могла зрушити візок з місця. На щастя, нагодився якийсь чоловік і допоміг мені вибратися з болота. Він також порадив зв’язати дошки. Я подякувала йому й потягла візок далі. Біля останньої зупинки трамвая мої дошки розсипалися. Жозе Карлос, бачачи, як я мучуся, несподівано сказав:

— Чому ви, мамо, не вийшли заміж? У вас тепер був би чоловік й у всьому допомагав би вам.

...З тяжкою бідою добралася до фавели. На мене чекала сусідка, яка прийшла скаржитися на Жоао. Мовляв, він хотів згвалтувати її дворічну дочку й вона заявить на нього в поліцію. Я не витримала і розплакалась: значить, єдиний вихід — самій здати Жоао в колонію.

...Поклала Жозе спати й пішла з Жоао в поліцію, щоб розпитати, чи можна влаштувати його в колонію для малолітніх. З вулиці його треба забрати, бо тепер, що б де не сталося, говоритимуть на Жоао. Черговий сказав, щоб я прийшла десятого числа, бо дев’яте — неробочий день. Вийшли з поліції й сіли в трамвай. На останній зупинці ми зійшли. Жоао став під дверима кондитерської, а я сіла трохи перепочити. Коли добралися до фавели, була вже північ. На душі в мене було неймовірно тяжко.

9 липня. Цілу ніч мене мучили кошмари. Здається, якби в мене були крила, я знялася б і полетіла в далеку, глуху пустелю. Іноді я кляну себе за те, що народила дітей.

...Коли я зібралася йти по папір, зайшла донья Алісія і сказала, що в фавелі блукають двоє хлопчиків з колонії. Я пішла подивитися на них. Побачивши мене, хлоп’ята засоромилися. Я запитала, чи не хочуть вони кави, але хлопці відповіли, що вони неголодні.

Я пішла додому. Жозе Карлос залишився на вулиці з хлопчиками. Невдовзі він прийшов і запитав, чи немає в нас для них якої одежини.

— Поклич їх сюди, — сказала я синові.

Він вийшов і незабаром повернувся з хлопчиками. Один з них був світлий мулат; досить негарне обличчя, великий ніс. Другий, білий, навпаки, був дуже гарненький.

І хлопчики почали розповідати мені про жахи колонії. Вони там постійно голодують, ходять голі й босі, їх весь час б’ють. Попросили, чи не могла б я дати їм по сорочечці, і я дала їм і сорочечки, і штанці. Запитала, як їх звати. Мулата звали Антоніо, а білого— Нельсо, обидва вони з Вілья Марія і в обох них є матері. Моїм синам вони порадили слухатися матері, бо коло матері — найкраще, вона — найдобріша в світі людина. Хлопчики подякували за сорочечки й штанці. На штанцях у Нельсо, які він скинув, було стільки латок, що вони важили близько трьох кілограмів. Прощаючись, хлопчики запам’ятали номер нашого барака і сказали, щоб я не здавала в колонію Жоао, бо діти там завжди голодують, змушені тяжко працювати. А якщо хтось із них викине рештки несмачної їжі в помийницю, то його змусять вийняти все звідти й доїсти. Жоао і Жозе принишкло слухали розповідь утікачів з колонії. Я вирішила, що нізащо не здам Жоао в дитячий притулок, бо там він пропаде зі своїм апетитом. Хлопчики запитали, як мене звуть, і, щасливо усміхаючись, пішли.

Мабуть, вони недарма втекли з колонії й так погано про неї говорять. Видно, там дітей справді псують. Наглядачів мало цікавлять душі їхніх вихованців. Цікаво, чого їм бракує — любові до цих нещасних дітей, чи, може, їм погано платять?

...1952 року я хотіла вступити на роботу в кінокомпанію «Вера Крус» й пішла до юриста, доктора Насім’єнто, порадитись, чи не можна куди-небудь влаштувати дітей. Він щиро відповів мені, що коли я здам дітей у притулок для малолітніх, то звідти вони вийдуть злочинцями. Я жахнулася, почувши таке від офіційної особи.

Я не раз згадую вулицю Ітабоку, кубло повій, за яким і нині шкодує багато мужчин. Іноді, проходячи цією вулицею, я розпитувала бридких жінок:

— Де ви виховувались?

— У притулку для малолітніх.

— Чи вмієте ви читати?

— Ні! А ви що — священик, що, наче на сповіді, допитуєтесь?

На цьому розмова, як правило, закінчувалася. Але мені й так було ясно, що вони неписьменні й зовсім не вміють вести домашнє господарство. Нещасні сироти з притулку...

...Знову пішла збирати папір. Настрій у мене явно зіпсувався. Коли я чимось засмучена, мені стає байдуже до всього, життя здається зовсім безбарвним, нецікавим. Сьогодні сонце ні разу не визирнуло з-за хмар, день був похмурий, як і моє життя. Жоао замкнула в бараці й звеліла вчити уроки. Я майже переконана, що не можна чогось доброго чекати від тих дітей, які ростуть у фавелі. Оточення сприяє тому, щоб вони виростали злочинцями.

...Повернувшись додому, зустріла біля барака сусіду, вихідця з півночі, який шукав з ножем мого сина. Побачивши мене, він мовчки пішов геть. Я теж нічого не сказала йому. Дізналася, що помер сеньйор Жоао з вулиці до Порто і лежить уже два дні, бо нема за що поховати. Спочатку думала, що піду попрощаюся з небіжчиком, та потім відчула себе погано й лягла. Вже років зо два не лягала я вдень. Почала думати про сеньйора Жоао. Він давно хворів і не раз говорив, що хоче померти, бо набридло вже жити на утриманні жінки. Він мав рацію, бо в фавелі й для здорового життя нестерпне. Його жінка, донья Анжеліна, старалася з усіх сил. Багато їй допомагали черниці-вісен-тійки. Та незабаром вони перестали допомагати цій бідній жінці. Хіба це по-божому?

Трошки поспала, потім сіла писати. Донья Алісія принесла мені тарілку супу. Того дня, коли я виберуся з фавели, поставлю велику свічку Себастьяну. Деолінда знову лається з чоловіком. Вони довго жили в сусідстві, й вісентійки порадили їм побратися. Він п’є ба-гато, а вона — удвічі більше. Деолінда каже, що вона не може поснідати, якщо не вип’є. Зранку нап’ється, а потім цілий день сидить і смокче пальця. Гидко дивитися, як п’ятде-сятилітня жінка смокче палець. Довелося викликати поліцейську машину, бо вони по-провалювали одне одному голови. Мати Деолінди теж п’є. Це найскандальніша родина на вулиці «С».

Я зберігаю одяг хлопчиків із притулку як доказ жахливого злочинства. До нього гидко навіть підійти — такий він брудний і так смердить потом.

10 липня. Встала о пів на шосту, щоб принести води. Не люблю довго стояти в юрбі жінок і слухати всілякі плітки. Щось мені знову нездужається, і я лежала б, якби мала що дати дітям їсти. А так доводиться іти, може, що де знайду. Жоао лишився вчити уроки. Знайшла трохи брухту й циркуль. Циркуля я віддала якомусь студентові, а він мені дав за нього три крузейро на чашку кави. На ринку купила бататів і риби. Повернулась у фавелу о дванадцятій. Підігріла Жоао їсти, прибрала в бараці. Потім понесла брухт — одержала за нього сорок крузейро. На вечерю вистачить.

Деолінду з чоловіком забрала поліція, і вони не повернулися й досі. Мабуть, їх посадили.

На землю поволі спускається вечір. До барака на вулиці «Б» починають сходитися віруючі зі своїми музичними інструментами. Там вони збираються тричі на тиждень і мо-ляться богові. Половина барака вкрита бляхою, а половина черепицею, і часто під час молитви хлопчаки з вулиці кидають на дах каміння. Коли воно падає на одну половину, б’ється черепиця, а коли на другу — бляха починає страшенно гуркотіти. Та це зовсім не виводить віруючих з терпіння. Вони повчають мешканців фавели не красти, не пити й любити ближнього, як самого себе. Вони рішуче протестують, щоб жінки ходили в штанях і з великим декольте. Та з них усі сміються.

Якась жінка сказала мені, коли я ходила по воду:

— Якби я була молода, то жодного дня не залишалася б у фавелі. Та, на жаль, я вже стара. А ми, старі, нікому не потрібні.

Іноді в фавелі й справді волосся на голові дибом стає від усіх жахів, які тут можна по-бачити. П’яниці, які вдень відсипляються, виходять уночі на вулиці й не дають людям спокійно спати.

Не знаю, чи є хоч одна душа, якій подобалося б жити в фавелі.

11 липня. Встала о пів на шосту. Трохи пи-сала, а потім знову лягла поспати. Але бараки стоять так близько один від одного, що тільки хтось десь грюкне, як це скрізь уже чути. І Нейде своїм кашлем знову розбудила мене. Пішла по воду. Там була вже страшна черга. Які це муки — стояти в черзі за водою! Тут завжди лаються, копирсаються в бруді фавельного життя. Біля колонки щоранку буває дуже насмічено, і я ніколи не йду звідти, поки не приберу. Інших це зовсім не бентежить.

...Повернулась увечері до фавели зовсім хвора, особливо боліли в мене ноги. Останнім часом я все більше відчуваю себе хворою — і фізично, і духовно.

12 липня. ...Пішла на холодильник, дістала трохи кісток. Самопочуття вкрай погане. Купила Жоао й Вері два солодких хлібці. Знайшла кілька помідорів. Потім зустріла одного досить культурного негра із Жакани. Він дав Жоао два крузейро, і я купила за них гасу. Одвела дітей додому, а сама понесла брухт до сеньйора Мануеля. Та склад був замкнений. Повернулася додому й лягла. В фавелі вже всі знають, що я хвора, але досі ніхто ні разу не зайшов, щоб чимось допомогти мені. Жоао я все ще не пускаю на вулицю. Сидить у бараці й цілий день читає. Ми з ним багато розмовляємо, і я розказую йому про світ, такий, яким він є насправді.

Хлопець уже не малий, доводиться говорити з ним цілком серйозно. Жозе пішов на ринок. Я зварила з кісток супу, та Вера не захотіла їсти. Фрай Луїс знову повісив екран, збираючись демонструвати новий фільм. Я не піду, бо нездужаю. Жоао просив, щоб я його пустила в кіно, але я сказала, що, поки ми житимемо в фавелі, він не зустрічатиметься з іншими дітьми. Раніше він дуже сердився, коли я йому таке казала, а тепер слухається. А я думала, що поговорю з сином про серйозні речі тільки тоді, коли він стане дорослим.

Але хто живе в фавелі, той не знає, ні що таке дитинство, ні що таке юність.

Жоао ще тільки одинадцять років, але він думає вже про жінку. Я сказала йому, що нехай закінчить школу і вчиться далі, бо початкової освіти для життя дуже мало.

13 липня. По фазелі ходять сестри милосердя Фрай Луїса, які лікують різні болячки. Цікаво, як це Фрай Луїс відкрив, що мешканці фавели на щось хворіють?..

Підігріла дітям вечерю. Через стіну чути, як Мейрі запрошує Найра на танці. Вера кашляє. В мене температура, і я не можу встати. Жду, коли повернеться Жозе. Нарешті він прийшов, і я попросила, щоб дав мені коробку, де я тримаю ліки. Біль поступово вгамувався, і я заснула. Прокинулась о другій годині ночі, Арнольдо і Лейла знову сварилися.

14 липня. Весь день пролежала, ноги болять, температура досі не спадає. Гроші вийшли зовсім, але ще до хвороби я залишила брухт на складі сеньйора Мануеля і тепер послала Жозе одержати за нього гроші. Сеньйор Мануель дав йому двадцять два крузейро. На п’ять крузейро Жозе купив хліба, а на п’ять — цукру. Насилу встала зварити їсти і знову лягла. Жозе каже, що чув, як Флоренсіана казала, що я, мабуть, божевільна, бо весь час пишу й нічого більше не роблю.

15 липня. Сьогодні день народження Вери Еунісе. Та про те, щоб якось відзначити цю подію, нема чого й думати, бо це все одно, що дотягтися руками до сонця. Сьогодні в нас навіть сніданку не буде, тільки вечеря.

Мені трохи полегшало. Вчора насилу вблагала падре Доніцетті, щоб полікував мене. Дякувати богові, хоч святі отці нас не забувають, бо на лікарів грошей у бідних нема.

...Ідучи по папір, взяла з собою і дітей. Не хочу лишати Жоао самого. Провідала донью Жуліту. Потім зготувала сніданок і понесла до сеньйора Мануеля брухт. Одержала двадцять п’ять крузейро. Купила в португальця півкілограма волячих нутрощів. Я взагалі не люблю мати справу з португальцями, вони страшенно невиховані, вульгарні й обмежені люди. Побачать де-небудь негритянку і тільки й думають про те, щоб переспати з нею. Про себе всі вони страшенно високої думки. Торговець нутрощами сказав Фердінанді, що дасть їй шматок печінки, якщо вона піде з ним гуляти, та Фердінанда не захотіла — їй, як і ще деяким негритянкам, білі не подобаються. Нахаба португалець нічого не продав Фердінанді, і вона пішла з порожніми руками.

16 липня. ...Сьогодні паперу на вулицях не було зовсім. Зайшла на холодильник. На смітнику було багато ковбаси. Підібрала те, що здалося мені незіпсованим. Боюся, що зовсім виб’юся з сил, бо грошей нема. Апетит у мене і в дітей звірячий, тому доводиться живитися навіть зі смітника.

17 липня. Лейла й Арнольдо знову свари-лися цілу ніч і не давали нам спати. Встала о пів на шосту й пішла по воду. Біля колонки, як завжди, сварка:

— Ви стали переді мною!

— Ні, це ви влізли поперед мене!

Якось чоловік Сільвії, що стояв у черзі, посварився з сеньйором Мануелем, батьком Же Марії. Спочатку вони розпікали один од-ного, а потім сеньйор Мануель вихопив ножа. Антоніо Андре вже немолодий, минуло шістдесят п’ять років, та коли в руці супротивника блиснув ніж, він підскочив, як Адемар Феррейра[3] в потрійному сальто.

...Збирала папір, виручила шістдесят кру-зейро. Донья Аніта дуже збентежена воєнними вістями. Війна завжди забирає молодь. Матері весь час думають про солдатів, бо солдати — наші діти. Ходять чутки, що генерал Тейшейра Лотт збирається послати на Середній Схід військо.

18 липня. Пішла збирати папір. Жінки зі сльозами на очах скаржаться, що не можуть більше терпіти страшної дорожнечі. Я знову взяла з собою Жоао, щоб не було ніякого скандалу. Біля газетного кіоска на авеніді Тірадентес трохи поговорила з людьми та продавцем газет.

До фавели повернулася о пів на першу.

19 липня. ...Ходила по галети. Хазяїн сказав, що більше нікому не даватиме галет. По дорозі додому позбирала все, що потрапило на очі. Йде дощ, і я не захотіла збирати папір. Вера поскаржилася, що до неї знову сікалася байянка. Доросла жінка, а гірше п’ятирічної дитини! Сусідка теж сказала мені, що вона бачила, як байянка кривдила Веру. Останнім часом ця негідниця й мене почала паплюжити. Недавно показала мені ножа й пригрозила, що перетне ним шию Жозе.

Понесла до сеньйора Мануеля зібраний брухт. Дав мені за нього п’ятдесят п’ять крузейро. Мені здалося, що це забагато, і я навіть спитала, чи він, бува, не помилився.

...Пішла на ринок і купила кілограм бобів та нирку. Один із торговців-португальців викинув кілька листків салату, і я підібрала їх.

...Хотіла сьогодні прати, але не буду, бо немає за що купити мила. Сяду трохи попишу.

Лейла, щоб не оддати Івоне Орасіо ночви, пробила в них сокирою дірку. Мені дуже шкода Івоне, хоч вона кілька років тому штрикнула мене ножем. її хотіли судити, але Івоне не з’явилася на суд.

...Побилися двоє переселенців з півночі. Вальдемар Еспадела і Віктор Фракістан. Вони вже давно шукали зачіпки. Вальдемар відлупцював палицею хвалькуватого Віктора, який хотів верховодити у фавелі. Всі дуже зраділи, що так сталося, а дехто з жінок навіть пообіцяв купити Вальдемару вовняний светр на згадку про цей подвиг.

20 липня. ...Сиділа й писала, коли раптом почула надворі голос сеньйора Беніто. Запросила його до барака. Він привів якогось сеньйора із спіритичного центру, що на вулиці Орієнте. Сеньйор приніс мені два талони, на які двадцять третього числа я зможу одержати дітям пальта. Це була така несподіванка, що я аж підскочила. Призналася сеньйорові, що пишу.

...Хотіла ще трохи посидіти над своєю писаниною, та прийшов Адальберто — я просила його зробити мені хоч яку-небудь огорожу— може, не так докучатимуть переселенці з півночі, які ходять попід вікнами, коли їм тільки заманеться. Адальберто заходився допомагати Луїс, колишній житель фавели, та Жозе доньї Рози. Купила пляшку горілки і зготувала їм кайпірінью[4]  на обід.

О першій годині ночі сіла писати. Сеньйор Александре знову почав бити жінку, перепало і дітям. Коли оскаженілий чоловік став душити донью Нену, донья Роза покликала на допомогу. Прибіг солдат Едісон Фернандес і попросив сеньйора Александре вгамуватись. Той у відповідь вихопив ножа. Тоді Едісон Фернандес так заїхав йому в пику, що Александре відлетів од нього, як гумовий м’ячик.

Едісон попросив мене викликати по телефону поліцейську машину. Я швидко подзвонила в поліцію й повернулась у фавелу. Бійка була в розпалі. Александре накинувся з лайкою на хлоп’ят, що збіглися на крик. Потім він знову метнувся до солдата і хотів ударити його по голові.

— Можете забрати собі цю паскуду! А взагалі, якщо вона вийшла за мене, то мусить терпіти! Я не дозволю, щоб у моєму домі верховодив якийсь солдат! А може, моя жінка вас чимось зацікавила?

Через п’ять хвилин приїхала поліцейська машина. Я з Верою сіла в кабіну, щоб показати шоферові, куди їхати. Вері дуже сподобалося їхати з машині. Люди, побачивши мене в кабіні поліцейської машини, закричали: «В фавелі вбивство!» — й кинулись бігти слідом за нами.

...Жозе Карлос повернувся з кіно, і я розповіла йому, який тут Александре влаштував спектакль. Син був дуже здивований, бо тільки що бачив Александре на останній трамвайній зупинці. Я не повірила йому. Хіба може поліція безкарно відпустити такого скаженого чоловіка, що мало не повбивав власних дітей?

Незабаром я на власні вуха почула голос Александре. Він сварився з Едісоновою матір’ю. Я вирішила втрутитися, бо знала, що жінка вагітна. Хотіла вже йти шукати Бобо, щоб забрав Александре, та саме нагодився Беніто й одвів п’яного до його барака. Александре ледве тримався на ногах. Зайшовши в барак, він замкнув за собою двері.

Я з дітьми лягла спати. Але довго не могла заснути й лежала з розплющеними очима. Докоряла собі, що не сіла вдень писати щоденник. Прокинулась о четвертій ранку — Александре знову збиткувався над жінкою, лаяв солдата, кричав:

— Цей смердючий негр побив мене! Та він мене запам’ятає, я йому цього не подарую!

Бачачи, що Александре ніяк не вгамовується, я знову пішла в комісаріат. Черговий солдат, до якого я звернулася, сердито вигукнув:

— Ця фавела — просто жах!

Потім сказав, що коли Александре й далі бешкетуватиме, то щоб я прийшла ще раз — о шостій годині. Повернулась у фавелу. Александре вже розгулював по вулиці й сікався до кожного перехожого. Вирішила зварити кави. Бешкетник не вгамовувався, 1 я, відчинивши вікно, хлюпнула на нього холодної води.

— Це ти викликала поліцію, чорна свиня! Я з тебе шкуру спущу!

21 липня. ...Пішла збирати папір, але все ще була під враженням нічного скандалу. Назбирала трохи брухту й паперу. Біля газетного кіоска спіткнулась і впала. Якийсь чоловік, мабуть, тому, що в мене був дуже нужденний вигляд, сказав:

— Це від голоду.

І подав мені милостиню. Але я впала тому, що заснула на ходу.

«Добре Александре, — подумала я,—ніде не працює, бо його жінка ходить старцювати. Дочка Діка теж просить удень милостиню, а ввечері йде до школи. Дівчинка знає вже всі літери й цифри, але ще не вміє складати слів.

А вона вже майже два роки ходить до школи.

Александре знову сварився з матір’ю Едісона, а коли побачив мене, загорлав на весь двір:

— Паскуда, волоцюга, жебрачка!

Я не витерпіла, вилаяла його і кинула в нього шматком скла. Він швидко зачинив вікно. А коли знову відчинив, я пошпурила в нього щіткою. Александре заховався і вже не чіпав мене. Та потім почав ображати Едісона. Той попрямував до Александре в барак. Побачивши солдата, бешкетник злякався.

— Ану-ну, .спробуй ударити, я тобі ще вчорашнє не забув.

— Заткни пельку, — сказав Едісон.

На крик збіглася дітвора, щоб не прогавити нової бійки. Яке ганебне видовище! Солдат довго вмовляв Александре вгамуватись, а коли той знову кинувся на нього, вдарив його по пиці. Діти заверещали від захвату.

Врешті-решт Александре замкнувся в бараці, погасив світло й до ранку нікого не чіпав.

22 липня. ...Ідучи вранці з дому, я попросила сусідів:

— Якщо Александре знову до когось чіплятиметься, повідомте в поліцію.

Дорогою думала свою гірку думу. Вже два тижні не перу — немає мила. Постіль така брудна, що в неї гидко й лягати.

Я зовсім не ображаюся на того незнайомого чоловіка, який сказав учора, що я неохайна. Мабуть, треба почепити собі на спину оголошення: «Я така брудна тому, що не маю за що купити мила».

На холодильнику дітям дали по сосисці. Я почала збирати папір. Іспанець, що підмітав вулицю, напустився на мене з лайкою. Я не дозволила, щоб якийсь зайда кричав на мене.

...Якась іспанка, що теж прийшла на холодильник за покидьками, почувши крик іспанця, вилаялася:

— Наша земля не родить таких, це португалець.

А португалка, що теж чула нашу сварку, образилася:

— Ні, ця тварюка не з Португалії.

— Богу дякувати, він і не бразілець, — сказала я.

23 липня. Встала о сьомій. Знову щось нездужаю. Слава богу, що Александре мовчить.

...Підігріла дітям їсти, і ми почали збиратися до Благодійницького центру, там сьогодні даватимуть дітям одяг. Побачивши цілий гурт жінок із фавели, люди почали питати нас, чи не ходили ми з петицією до міністрів.

— Та нібито, — відповідала я, а жінки посміхалися.

Сеньйор Пінейро прийняв нас дуже люб’язно. Мені дісталося два светри — один для Вери, а другий для Жозе. Коли ми вже йшли додому, Жоао одержав пуловер. Слова сеньйора Пінейро трохи підбадьорили мене.

 


[1] Один із районів в Сан-Паулу.

[2] Дитячий журнал пригодницького характеру

[3] Бразільський цирковий акробат.

[4] Напій з горілки, лимонів та цукру.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.