Щоденник фавели-5

 

13 липня. Одягла дітей і вирядила до школи. Сама пішла збирати папір. На холодильнику бачила дівчину, що витягувала з купи покидьків свинячу ковбасу. Невже вона не може знайти собі роботу й жити краще! Дівчина запитала мене, чи можна заробити що-небудь на збиранні паперу. Я відповіла їй, що можна. Вона сказала, що хоче працювати, аби мати змогу гарно вдягнутися. їй п’ятнадцять років — пора, коли світ здається людині чарівним, пора, коли починає розпускатися троянда. А потім одна за одною облітають пелюстки, з’являється лахміття. Дехто втомлюється від життя вже в такому віці й накладає на себе руки, інші стають злодіями.

Ціни ростуть, як хвилі на морі, одна вища за іншу. Хто може боротися з хвилями? Тільки акули. Але найхижіша акула — розумна істота, оптовий торговець. Сто крузейро за кілограм сочевиці!

Одна несподівана подія принесла мені стільки радості, що я співала й підстрибувала аж до стелі, дякуючи всевишньому. Це сталося в січні, коли вода залила склади з продуктами. Як це чудово! Бо замість того, щоб продати людям дешевше, торговці ховають продукти, чекають, поки підскочать ціни. Я бачила, як у річку викидали мішки рису, тріску, сир, цукор, і заздрила рибам, котрі не працюють, але живуть по-панському.

Сьогодні прочитала в газеті про злочини депутата Нейя Мараньяо із міста Ресіфе. Прочитала це повідомлення жінкам, щоб і вони знали. Історія ця викликала в них обурення, і вони почали лаяти убивцю, страшно проклинати. А я знаю, що прокляття мешканців фавели ніколи марно не минають.

...Добрих я хвалю, а злих і підлих викриваю. В мене завжди знаходяться слова любові для трударів, для знедолених, для рабів злиднів.

14 липня. ...Іде дощ. В дощ папір я не збираю і почуваю себе жебрачкою. Ходжу обідрана й брудна. Взагалі всі мешканці фавели жебраки. Вера не піде зі мною під дощ. Взяла стару парасолю, знайдену на смітнику, й пішла на холодильник. Дістала там кілька кісток. Це вже деяка полегкість. Зварю суп, щоб хоч чим-небудь підкріпитися. Коли в шлунку порожньо, здається, от-от знепритомнієш. Працюватиму з останніх сил, бо не хочеться все-таки прощатися з життям.

Якби знаття, коли я помру. Правда, ніхто не повинен думати про смерть. Сьогодні ті, що доживають до своєї смертної години — герої, а слабкі занепадають духом.

...Жінка, якій дісталися на холодильнику самі кості, дуже обурювалась:

— Мені потрібне м’ясо!

Це мене роздратувало. Чому людина, з’явившись на світ божий, не може знайти, чим себе прохарчувати?

Якщо придивитися, то бог — цар мудреців. Заселив землю і людьми, і тваринами, але зробив так, що тварин годує природа. Бо якби тварини з такими труднощами роздобували їжу і харчувалися, як люди, то вони були б приречені на страшні муки. Щоразу, коли я думаю про це, починаю заздрити тваринам, бо в мене нема чого їсти...

...Поки стояла в черзі за галетами, наслу-халася різних нарікань жінок. Одна розпо-відала, як вона зайшла до багатого дому просити милостиню. Господиня звеліла їй трохи почекати, а потім винесла якийсь згорток. До самого дому жінка не розгортала його, щоб, бува, не поділитися зі своїми ближніми тим, що їй пощастило випросити, хоч її брала нетерплячка дізнатися, чим усе-таки її обдарували. Мабуть, добрячим шматком сиру, а можливо, м’ясом, — думала вона. Вдома жінка швидко розгорнула пакунок, щоб задовольнити свою цікавість, яка так мучить інколи всіх жінок. Та коли вона розв’язала шпагат, побачила здохлих щурів,

Є такі ще люди, які люблять познущатися над жебраком.

Незабаром вийшов до нас власник фабрики і сказав, що більше не даватиме галет. Та жінки все ще не розходилися, черга дедалі росла.

— Вибачайте, що тут таке діється, ці люди не дають мені дихати. Щосуботи тут справжнє пекло, — сказав власник фабрики покупцям.

Я намагалася не пропустити жодного його слова, а також того, що говорили жінки. Яка сумна картина постає перед тобою, коли ти глянеш на все оком сторонньої людини.

Бідний іде на всякі приниження, аби що-небудь роздобути, а багатий нічого не хоче давати даром... А якщо й дасть кілька галет, то нещасні жінки так радіють, як, мабуть, не раділа й англійська королева Єлизавета, коли їй на іменини президент Кубічек послав на тринадцять мільйонів коштовностей.

Жінки не розходилися, і власник фабрики наказав дати їм відчіпного. Робітниця знову почала видавати галети.

— Хто одержав, може йти геть! — сказала вона.

Мені галет не дісталося, і я пішла на ринок збирати овочі. Там я зустріла донью Марію де Жозе Бенто, і ми поскаржились одна одній на дорожнечу.

15 липня. ...Вийшла купити м’яса, хліба та бобів і зупинилася біля газетного кіоска пе-реглянути газети. Вичитала, що одна сеньйора та її троє дітей заподіяли собі смерть, бо не могли більше витримати такого життя. Ні, жінка, що наклала на себе руки, не жила в фавелі — тут, коли починається голод, всі риються у ящиках зі сміттям, ідуть збирати на ринку гнилі овочі, жебрачать і все-таки живуть. Бідолашна! Хто зна, як вона намучилася, поки зважилася на таке... Матерям завжди дуже шкода своїх дітей... Яка ганьба для держави, в якій через голод люди вкорочують собі віку!.. Найстрашніше для матері чути пісню голоду:

— Мамо, я хочу хліба! Мамо, я хочу їсти!..

Ця жахлива історія так схвилювала мене, що я цілий день не могла забути про неї і страшенно лаяла політиків. У мене теж нема чим годувати дітей, і я теж, наче божевільна...

У фавелі створено футбольну команду «Рубро Негро». Вона захищає честь негрів. Заснував команду Альмір Кастільйо. Широкому колу болільників ця команда ще не відома, та її добре вже знає поліція. Два роки тому футболісти виїхали на матч у Пена і там зав’язали бійку з командою суперників. Бійка переросла в справжнє побоїще. Наші відступили тільки тоді, коли втрутилася поліція. В результаті — один убитий і кілька поранених. Нікого не заарештували, але рахунок було відкрито: кожен учасник бійки мусив заплатити дві тисячі крузейро штрафу.

...Сьогодні в фавелі зчинилася бійка. На вулиці «А» в третьому бараці живуть байянці, чоловік десять. Всі вони дебелі, обличчя — наче в бандитів, їм працювати б десь, а вони тут байдикують. Усі десятеро — пернамбуканці[1]  — напали на одного параібанця[2]. Коли вони накинулися на параібанця, жінки заступилися за нього і, відвівши його до барака, замкнули двері. Пернамбуканці довго не могли вгамуватися, нахвалялися, що все одно вб’ють параібанця. Вони спробували вдертися до барака, та їм це не вдалося, і вони лютували, наче собаки.

...У неї було шестеро дітей, троє від Маноло, а троє — від інших. Мала вона й хлопчика, якому тепер було б чотири роки. Якось вони понапивалися з чоловіком і почали битися. Картина була жахлива. Барак ходив ходором, у повітрі літали речі. У цій веремії хлопчик упав на долівку, але цього ніхто не помітив, і на нього наступили. Лише через кілька днів виявилося, що в хлопчика потрощені всі кісточки. Нещасну дитину відвезли до лікарні, взяли у гіпс. Проте кісточки не зростались, і дитина померла.

У них знову народилося дві дівчинки: одній уже два роки, а друга тільки-но з’явилася на світ. Той, з ким вона живе тепер, теж п’є, і вони часто б’ються. Коли в запалі бійки вони качаються клубком по долівці, я завжди згадую померлого хлопчика.

...У фавелу вряди-годи заходить солдат. Я тікаю від нього, бо він надто активно зали-цяється до мене. Якось у розмові з Лейлою я мала необережність сказати, що солдат, можливо, нічого собі хлопець, та я все одно не хочу з ним зв’язуватися, бо він багато п’є. і ось однієї ночі він трохи напідпитку прийшов до мене.

— То, ви, донья Кароліно, кажете, що я п’яниця? — запитав солдат.

Я одразу ж згадала про Лейлу, бо тільки з нею розмовляла на цю тему:

— Ви здаєтеся мені добрим хлопцем, та я скажу вам відверто: те, що ви п’єте,—погано, — відповіла я йому.

Видно, мої слова не сподобалися солдатові.

16 червня. Жозе Карлосу полегшало. По-ставила йому клізму з часником і дала напитися чаю з м’ятою, хоч спочатку сміялася з цього рецепту, коли почула його від жінок. Та довелося звернутись і до такого методу— людина рятується чим може. Через неймовірну дорожнечу життя ми змушені повертатися до способу життя первісних людей: прати в ночвах, варити їсти на багатті.

...Написала кілька сценок і однесла до цирку.

— Шкода, що ви негритянка, — сказали мені там.

А звідки їм знати, що мені найбільше подобається чорна шкіра і чорне волосся? Мені здається, що чорне волосся слухняніше, ніж біле. Волосся негра, як його зачешеш, так воно й лежить. А білий хитне головою — і волосся в нього розсипається на всі боки. Якби переді мною постала можливість вибору, я, незважаючи ні на що, залишилася б чорною.

...Один білий якось сказав мені:

— Обурення білих ще можна було б зро-зуміти, якби негри з’явились на світ після них. Але ні білі, ні чорні не знають, як вони з’явились на землі.

Білі кажуть, що вони стоять вище за нас. Та які в них переваги перед чорними? Якщо негр п’є горілку, то хіба білий обминає її? Хвороба косить і чорного, і білого; якщо голодує білий, то чорному теж приходить кінець. Природа жодному з них не надає переваги.

17 червня. Кілька разів уночі прокидалась і бралася за перо, потім знову засинала.

О п’ятій годині Веру занудило. Я дала їй ліків, і вона знову заснула. Дощ перестав, і я, скориставшись тим, що Вера спить, вийшла збирати папір. Назбирала цілий мішок, та виручила тільки дванадцять крузейро. Підібрала кілька помідорів та часничин і побігла додому, тривожачись за дочку. Вера ще спала, і я розбудила її. Вона одразу ж попросила їсти. Я купила молока і зварила супчику. Вера поїла, та незабаром виблювала глиста. Потім устала, трошки походила і знову лягла.

...Віднесла до сеньйора Мануеля трохи металевого брухту, щоб. мати кілька зайвих крузейро. Дуже боюся, щоб Вері не стало гірше, бо тих грошей, які в мене є, не виста<-чить на лікаря. Цілий день благаю бога, щоб Вера одужала.

19 червня. Вера ще хвора. Вона каже, що їй дуже погано від клізми з часником. У фавелі майже всі діти заражені глистами.

...Жозе Карлос не хоче йти до школи, бо почалися холоди, а в нього нема в що взутися. Боюся, щоб ми не позамерзали. Але що вдієш?!

Пішла по папір. Навідалась до доньї Жуліти, та вона подалася на ринок. Біля взуттєвої крамниці назбирала багато паперу. Мішок був такий важкий, що ледве дотаскала. Можна було вернутися ще раз, але дома лежала хвора Вера, і я мусила квапитися.

20 червня. Дала Вері молока. Ох, це молоко спорожнює мою і без того порожню кишеню. Поклала Веру знову в ліжко і вийшла. Мене мучили різні думки. Треба прати, а тут Вера захворіла. Що, коли хвороба прогресуватиме? Ніхто тоді не допоможе, навіть рідний батько Вери. Правда, він не знає своєї дочки, а вона не знає його.

В моєму житті все, як у казці. Батько не знає своєї дитини, а дитина не знає батька.

...Паперу на вулицях нема. Але бері треба купити черевички, і я продовжую шукати. Продала зібраний папір за сорок один крузейро. Подумала, що Вера знову плакатиме і, як завжди, коли їй нема в що взутися, нарікатиме, що не хоче бути бідною. Діти й ті ненавидять злидні.

21 червня. Одягла Жозе КарлосЗ і вирядила до школи. Коли знову вийшла збирати папір, мене охопило обурення. Щодень одна й та сама боротьба, щодень з ранку до вечора ганяєш, щоб роздобути яку монету, і врешті нема за що прогодувати себе й дітей. На холодильнику дістала кісток. Коли йшла з дому, Вера нагадала, щоб я принесла черевички. В Жоао сьогодні не було уроків, і я залишила його коло Вери. Пройшла кілька вулиць, але паперу ніде не знайшла. В мене було тридцять крузейро, і їх, мабуть, вистачило б на черевички Вері, та сьогодні субота, а треба якось прожити і в неділю. Вера теж попросила, щоб їй завтра зварила щось смачне. На бульварі Тірадентес дістала трохи бляхи і однесла її на склад сеньйора Сальвадоре Занутті. Чогось я його не люблю, хоч він нічого поганого мені не заподіяв. Навпаки, коли я була хвора, навіть позичав мені гроші. А я тоді була в такій скруті, що мало не наклала на себе руки.

Сеньйор Сальвадор почав розпитувати, чому я так давно не заходила до нього. Мені аж незручно стало. Він заплатив мені тридцять один крузейро, і я, зрадівши, одразу ж побігла купити Вері черевички. На вулиці згадала, що забула сумку. Довго чекала, поки пройде транспорт, і лише після цього вернулася на склад.

— Ви так утікали від мене, що забули свою сумку, — сміючись, сказав сеньйор Сальвадор.

Назбирала ще трохи паперу і одержала за нього десять крузейро. Тепер у мене було сімдесят крузейро. Тридцять я віддала за черевички, залишилося сорок один. Але цього не вистачить, щоб купити кави, хліба, цукру, рису і якогось жиру. Згадала про кістки, можна буде зварити суп. У мене ще є трохи рису й макаронів, я все це змішаю— і вийде непоганий суп. Хай Вера їсть або не їсть, як собі хоче. Ми живемо в такі часи, коли не можна бути надто вередливим. Вера гралася, коли я повернулася додому, мабуть, їй уже стало краще. Вера невимовно зраділа, коли побачила черевички. Вона щасливо усміхалася, щебетала, що дуже любить мене і вже ніколи не купуватиме собі білу маму, бо я дуже добра, не обманула її — сказала, що куплю черевички, й купила.

...Відчуваю, що дуже стомилася. Хотіла йти й роздобути ще хоч трохи грошей, але втома пересилила моє бажання. Та коли почула дитячий крик про те, що роздають запрошення на свято, втому наче рукою зняло, я схопилася і помчала, мов стріла. Жоао ще здалеку махав мені запрошенням. У всіх на обличчях була написана така радість, наче кожен виграв велику суму грошей. Я заглянула в запрошення — там було написано, що на вулиці Жаваес в будинку № 771 можна одержати подарунок для дитини.

22 червня. Встала о п’ятій і почала одягати дітей, щоб іти з ними на вулицю Жаваес. Вера трохи перекусила, а Жоао не захотів ні до чого навіть доторкатися.

— Я їстиму на святі. Там даватимуть щось смачніше, — сказав він.

Взагалі Жоао не любить ходити на свята. Але дізнавшись, що там можна буде попоїсти, він перший схопився за сумку. Зайшла до доньї Жуліти і сказала їй, що ми йдемо на свято. «Мабуть, там буде банкет», — подумала я. Коли святий Людовік, король Франції, запрошував народ до себе на свято, то влаштовував справжні банкети. Сіла в трамвай, хоч на квитки не було грошей. На вулицю Жаваес приїхали о другій годині. Черга була вже велика — близько трьох тисяч чоловік. Коли почали пропускати по запрошеннях, мешканці фавели дуже зраділи. Ті, кому не дісталися запрошення, почали плакати, нарікаючи, що їм взагалі не щастить у житті. Я помітила, що вони вже звикли одержувати милостиню. Просто на тротуар поклали застелені папером дошки, на них розклали хліб.

— Не так уже й погано бути бідняком, — сказала якась жінка.

Всі, що прийшли сюди, були дуже бідно одягнені й переважно босі.

Нарешті з’явився такий високий і товстий негр, наче його предками були слони, а не люди.

— Слухайте мене, я не депутат! Я друг скромних людей!.. — голосно почав викрикувати він.

Я тим часом записувала все, що бачила й чула на цьому зборищі. Сеньйор Зуза помітив, що я щось пишу, — червоний одяг та високий зріст виказали мене, — я підійшла до нього, щоб поговорити.

— Хто ви такий? — запитала я його.

— Що за дивний народ? Я — Зуза. Невже ви ніколи не чули про Зузу? Так от: я й є той самий Зуза!

— З якою метою ви влаштовуєте це свято?

— Без ніякої мети, просто хочу зробити свято для народу!

— Я запишу про вас у свій щоденник.

— Можете записувати про мене куди завгодно...

Мені цей Зуза не сподобався. Йому чогось бракує, щоб бути справжньою людиною. Дивлячись, як нетерпеливиться народ, він сказав крізь зуби:

— Почекайте ще трохи. Ви що, з голоду вмйраєте?

Якась вагітна жінка знепритомніла. Зуза дав жінкам кілька хлібин і наказав підняти їх угору, щоб це сфотографували. Автомобілі й автобуси ледве пробиралися вулицями, забитими людьми, діти раз по раз перебігали з тротуару на тротуар. Кожну хвилину можна було чекати нещастя.

Дехто почав уже нарікати:

— Якби знаття, що даватимуть лише хліб, то ми і не йшли б сюди.

Сеньйор Зуза дав знак двом скрипалям, щоб грали; з’явився клоун. Але хіба це було свято!..

Була неділя, і святково одягнені люди кидалися врозтіч, бачачи, як натовпи обідраних бідняків штурмують автобуси. Один із кондукторів згодився веіти нас, незалежно від того, що ми дамо за проїзд. Між нами була одна жінка, яка з дітьми приїхала аж із Сантоса. На святі їм перепала всього-на-всьо-го хлібина, мішечок карамелі та учнівська лінійка, на якій було написано: «На пам’ять від депутата Пауло Тексейра із Камарго». інша жінка витратила на дорогу двадцять крузейро, але нічого не одержала.

Мені в порівнянні з іншими пощастило. Покинувши чергу, яка стояла в затінку, я перетнула вулицю. Коли я підійшла до сеньйора Зузи, на моєму обличчі застигла усмішка. Очевидно, сприйнявши її на свою адресу, він почав давати мені хліб. Я нарахувала шість хлібин і благала бога, щоб він більше не давав, бо вже чула, як позаду жінки клянуть його... Зі мною в автобус сіло пятеро дітей і шестеро дорослих, і я попросила кондуктора, щоб він провіз нас за три крузейро. Це були всі мої гроші. Вера так натомила ніжки, що вони в неї аж попухли.

В фавелі всі проклинали Зузу. Жінки, що ходили на вулицю Жаваеса з немовлятами, не одержали через тісняву навіть хліба.

О шостій годині з’явилася в фавелі машина. Якийсь сеньйор привіз нам сандвичі, що їх не доїли у нього весільні гості. Дещо перепало й мені. Машину люди обліпили, як мухи...

23 червня. ...Зайшла до крамнички, щоб купити півкілограма м’яса на біфштекс. Мене здивувала різниця в цінах на м’ясо — двадцять чотири і двадцять вісім крузейро. Я почала сваритися, мовляв, це неподобство. Та м’ясник пояснив мені, що філе завжди дорожче. Мені стало жаль корови, рабині людини, вона теж протягом усього свого життя веде напівголодне існування. Вона любить сіль, та людина не дає їй, бо сіль дорого коштує. А потім її ріжуть. Вона гине, коли цього захоче людина. За життя корова приносить людині гроші і, загинувши, теж збагачує її. Взагалі світ такий, яким його хоче бачити білий. Я не біла і тому зовсім не винна в цьому безглузді.

...Коли я повернулася додому, діти гралися. Я запитала, чи ніхто не кривдив їх. Вони сказали, що на них гримала байянка, наша сусідка, в якої троє дітей. Діти також розповіли, що Лейла билася з Арнольдо і хотіла кинути своє немовлятко у вбиральню. Вони гнались одне за одним аж до вулиці де Порто. Лейла кинула двомісячну дівчинку посеред вулиці. Люди, які це бачили, хотіли покликати поліцейських, щоб ті забрали дитину в комісаріат.

Я так стомилася, що одразу ж лягла спати. Не вистачило навіть сили переодягтися.

24 червня. По дорозі додому зустріла на вулиці Веру. Вона одразу ж почала мені розповідати, — а вона вже все добре розуміє,— що приходили поліцейські і сказали, що мати Чаредайо померла.

Чаредайо була непогана жінка, та багато пила.

...Коли я готувала обід, Вера вбігла до барака і сказала, що в фавелі б’ються. Я вийшла подивитися, що там таке. Виявляється, Марія Матіас учинила істерику.

...Мешканці фавели щороку палять на свята багаття. Та замість того, щоб самим роздобути десь дров, вони крадуть їх один в одного. Залазять у двори й тягнуть усе, що де побачать. У мене поцупили теж кілька полін. Не можу зрозуміти, чому люди тут такі злі. Та крім своїх пройд, сюди іноді вчащають Чіко, Бом-Бріль і Вальдемар. Вальдемар з самого ранку тиняється по фавелі.

Чому він ніде не працює? — не раз обурювалася я. І Вальдемар за це мене ненавидить. Його мати, донья Апаресіда казала, що це ми, мешканці фавели, зіпсували їй сина. Але це неправда — і в фавелі є чоловіки, які не цураються роботи. Вальдемар уже народився таким. І я не можу про це не написати. Якби я написала, що Вальдемар — добра людина і хтось потім це прочитав би, то сказав, що я пишу неправду.

...Жоакін знову посварився зі своєю жінкою Петітою. Бідолаха, скільки він терпить заради того, щоб зберегти сім’ю!

25 червня. Зварила кави, одягла дітей. По-ставила варити боби, вийшла з Верою на вулицю. Жоао грався. Побачивши мене, хлопець кинувся тікати, а за ним і Жозе Карлос. Неподалік стояла крита машина Служби здоров’я, — очевидно, робитимуть огляд мешканцям фавели. А може, даватимуть ліки, бо більшість у фавелі неспроможні купити їх собі. Я не ходила перевірятися, бо пішла збирати папір. Виручила двадцять п’ять крузейро. У моїй зоні почав збирати папір ще якийсь чоловік, але я йому нічого не казала. Все одно днів за два покине. Він казав, що такого заробітку не вистачає навіть на горілку, краще, мовляв, жебракувати.

...Ходила на фабрику, знайшла кілька помідорів. Управляючий лається, коли ми мозолимо йому очі. Та бідний мусить удавати, що не чує ніяких образ. Повернулась додому і приготувала дітям салат.

На вулиці знову зчинилася бійка. Зчепилися Наїр і Мейрі. Наїр — біла, Мейрі—чорна. Мейрі давно вже нахвалялася побити Наїр. З нею небезпечно заводитися, бо вона ходить з бритвою. Та коли почалася бійка, Наїр схопила її за плаття і розпанахала згори до самого низу. Під платтям у Мейрі нічого не було, і вона звивалася зовсім гола.

Ото було реготу. Для мешканця фавели кращого спектаклю і не треба. Діти верещали від захвату, плескали в долоні. Потім у їхньому гурті тільки було й чути:

— Я бачив...

— А я ні...

— От якби ще побачити...

Правда, тепер для підлітків такі речі не дивина, вони вже звикли до цього. Зберуться отакі десь на вулиці й починають говорити, що тіло в усіх жінок однакове, хіба що колір шкіри різний. Мої хлопці, бува, прийдуть додому і починають розпитувати, чому в жінки є те, інше. Я вдаю, що не розумію їхніх запитань, і вони сміються:

— От дивна у нас мама — зовсім нічого не розуміє.

26 червня. Ходять чутки, що прокуратура має намір примусити мешканців фавели звільнити державну територію, на якій вони без будь-чийого дозволу наліпили бараків. На тому місці, кажуть, хочуть зробити дитячий майданчик. Але я не вірю — сюди вже якось були привезли будівельний матеріал, та мешканці фавели все порозтягали. А Зе Повіньо потроху навіть будує барак із краденого матеріалу.

27 червня. Лейла сьогодні була п’яна, як чіп. У мене не вкладається в голові, як жінка, мати двох маленьких дочок, може так напиватися. Двоє чоловіків принесли її бук-вально на руках. Що, коли вона повернеться на ліжку і задушить дитину?..

...Не розумію, чому так уже завелося, що коли хтось зайде до бару чи крамниці й на той час нагодиться хтось знайомий, то перший частує другого чаркою горілки. Чому б замість цього не запропонувати кілограм рису, бобів, якихось ласощів чи ще чогось?

...Дехто в фавелі говорить, що я не п’ю горілки тільки тому, що хочу цим похизуватися. Я самотня жінка, в мене троє дітей, і як вони на мене дивилися б, якби я почала пити? Звичайно, писати зараз про це — безглуздя, бо виходить, наче я перед кимось виправдуюся. Та коли вже почала, то треба закінчити думку. Я не п’ю, бо не люблю. Краще я ті гроші, які в інших ідуть на спиртне, витрачу на книги. Коли ви теж вважаєте, що я роблю правильно, благаю вас, скажіть:

— Молодець, Кароліно!

28 червня. Сьогодні вночі в фавелі відбудуться святкові змагання. їх організували за пропозицією «Рубро Негро». Купили спиртного, щоб зробити кенто[3] для дорослих, і бататів для малечі. Розклали багаття, з чотирьох боків освітили площу. Я з цікавістю чекала на ці змагання, хотілося побачити, хто переможе. Визначили призи: за перше місце — медаль, за друге — пляшка вина і солодощі, а тому, хто буде на третьому місці, дістануться тухлі яйця й свічка. Дистанція .— від фавели до церкви. П’яний сьогодні в фавелі лише Вальдемар.

...Аж сама здивувалася, що в фавелі стільки дітей! У деяких сім’ях по шестеро-восьмеро, і то сама малеча.

...Сеньйор Альфредо ввімкнув програвач. Танцюють тільки ті, що приїхали з півночі, бо паулустанці терпіти не можуть «Пісано фульо»[4]. Поки тривали танці, я принесла води і прибрала в бараці. Потім знову вийшла.

Змагання почалися о восьмій годині п’ятдесят хвилин. Донья Іда Кардосо розпалила багаття. Я зауважила, що в центрі міста святкують без вогнищ. Якась сеньйора відповіла, що вогнища в центрі палають, але інакше. Змагання швидко закінчилися, перше місце виборов Жоакін. Коли треба було нагороджувати за друге місце, Армін, який був суддею, зіткнувся з труднощами — двоє чоловіків доводили, що вони прийшли до фінішу разом. Йому почали допомагати жінки, і Армін нагородив того, кого визначили ці збуджені болільниці. Подали кенто й вино. Я випила аж дві чашки кенто, і мені стало весело. Танцювала із сеньйором Беніто, по тому з Арміном. Коли відчула, що мене починає розбирати хміль, пішла додому спати.

Перед тим, як лягти, дала добрячого прочухана Жоао, бо він останнім часом зовсім розпустився.

Забула сказати, що, коли розкладали багаття, жінки розповіли, що бачили в газеті портрет Зузи й фейлетон на нього. Я подумала, що Зуза, замість того, щоб здобути прихильників, нажив собі ворогів.

Ось що писалося в газеті за 26 червня 1958 року:

«Зуза, святий отець, — за гратами. З учорашнього дня Зуза сидить у в’язниці, справжнє його ім’я — Жозе Онофре. Ця на вигляд солідна людина утримувала у Бом Ретіро так званий «Намет отця Мігеля Ксанто» — місце зборищ секти спіритуалістів. Він також був директором фабрики стільців, якою останнім часом зацікавився комісаріат. «Зуза» (фото) — на місці злочину».

Я ж казала йому, що про нього писатимуть. А один сеньйор прямо так і сказав, що Зуза шахрай. Значить, йому вилізли боком прокляття жінок, що витратили останні гроші на проїзд на свято, а звідти повернулися з порожніми руками.

29 червня. Одержала в церкві два кілограми макаронів, трохи цукерок і кілька булочок. Купила дітям по бутерброду. По дорозі додому зустріла сеньйора Альдо. Дізналася, що будуть організовані змагання й для жінок. На вулиці «А» сьогодні танці. У фавелу найшло повно вихідців з півночі, які тільки й дивляться, з ким би погуляти, а потім затіяти бійку. Фавела збуджена, вся — як гарячий перець. Була до дев’ятої години на вулиці, хотіла подивитись, що роблять уночі мешканці фавели. Збиралася вже йти додому, як раптом з’явилися Флоренціана й Беніто. Флоренціана, як завжди, була голодна. Вона лаяла на всі заставки свою дочку Вільму, яка нічого не заробила, мовляв, вона сама візьме участь у змаганнях і отримає нагороду.

Та першою до фінішу прийшла Ірасема.

Флоренціана — негритянка, але вона нітрохи не схожа на своїх одноплемінників: з усього, що б не робила, вона старається здобути певний зиск. Мені здається, що якби вона була власницею бойні, то з’їдала б, мабуть, і бичачі роги та ратиці.

...Між жінками, учасницями змагань, було багато невдоволених. Усі хотіли отримати нагороди. Я стояла збоку і стежила за супе-речкою, але не втручалася в неї, бо я не люблю зайве молоти язиком.,. Донья Роза, що здає в фавелі бараки, справжня кровопивця. Сьогодні Франсіско попросив її, щоб чотири тисячі крузейро, внесені ним як квартплату, вона вважала частиною суми, котру він сплатить їй за барак.

— Я не можу цього зробити, — відповіла та, — не можу. Наймаєш барак, то й плати за це. Хто сказав, що я продаю бараки?

Сеньйор Франсіско тяжко хворий, на його утриманні чотири душі, і він, до того ж, мусить щомісяця платити сімсот крузейро доньї Розі.

Хотіла вже лягати спати, бо, здається, щойно вибила перша година, і почала стелитися, та раптом почула якийсь шум на вулиці «А». Вийшла подивитися, що там таке. Виявилося, що це сваряться байянці. Пернамбуканець запросив потанцювати з ним жінку Чо. Вона зміряла його презирливим поглядом і відмовилася. Від такої зневаги той страшенно розгнівався, вихопив з-за пояса ножа й кинувся на неї. Досі я думала, що так блискавично можуть утікати лише миші/ щурі й зайці. Та коли жінка Чо побачила блискуче лезо, то кинулася тікати з такою швидкістю, що її, мабуть, не наздогнала б і блискавка. Люди схопили пернамбуканця й відібрали од нього ніж.

— Все одно я сьогодні когось уб’ю. Все одно сьогодні у фавелі проллється кров! — закричав він і побіг на вулицю «Б». Вирвавши там кілок із тину сеньйора Антоніо Ве-нансіо, знову вернувся. — Ану виходь на вулицю! — зарепетував він біля дому Чо, — виходь, повіє!

Що далі було, важко й описати. Ті, що приїхали з півночі, кричали в один голос, так що ніхто майже нічого не міг розібрати. Якщо на півночі всі такі, то там, мабуть, справді таки жахливо.

Жінці Чо якось удалося уникнути скандалу.

Сьогодні, в ніч святого Петра, я бачила в фавелі і ще дещо й не розповісти про це не можу.

До фавели часто приходить один солдат на прізвисько Тауба. Тут він завів собі кілька коханок і проводить у фавелі цілі ночі. Все лихо в тому, що солдат дуже нестриманий і будь-який конфлікт вирішує зі зброєю в руках. Двох чоловік він навіть поранив. Не погано було б, якби йому командир заборонив навідуватися до фавели...

...На вулиці «Б», у дворі шановного сеньйора Себастьяна Гонсалеса розклали багаття. Я не пила нічого хмільного, тільки ковтнула трошки кенто. Приїхав поліцейський патруль. Я пішла назирці — хотіла побачити, що вони робитимуть. Та поліцейські поїхали ні з чим, так нічого й не з’ясувавши, бо, як я вже казала, люди з півночі дуже хитрі, і їх ніхто не може зрозуміти. Пройшлася по вулиці «А», потім по вулиці «Б» й сіла біля багаття. Навколо голосно розмовляли. Хоч мене й не дуже цікавили ці балачки, я зали-шилася коло багаття. Говорили про бійки, про те, що людина збирається летіти на Місяць. Почалася суперечка, одні були впевнені, що хтось таки полетить, інші висловлювали сумнів. Слухаючи, з яким запалом кожна сторона відстоювала свою думку, я зрозуміла, що скоро почнеться нова бійка.

Почекала, поки влаштують фейєрверк, бо, хоч би й пішла спати, все одно не заснула б у такому шумі.

30 червня. Приготувала каву й пішла по воду. На вулиці почула якісь крики. Виявилося, що це Одете свариться зі своїм коханцем.

— Донья Кароліно, підіть покличте поліцію! — закричала вона, побачивши мене.

— Заспокойся, Одете, ти ж вагітна! — почала я втихомирювати її. Але де там, хіба її міг хтось зупинити? Я вже одинадцять років живу в фавелі, і мені остобісіло дивитися на такі сцени.

Сусідки казали, що Одете линула в обличчя своєму коханцеві окропу...

1 липня. Я починаю розуміти, що коли мій щоденник побачить світ, то на мене обража-тиметься багато людей. Вже й тепер дехто, коли я проходжу вулицею, зачиняє двері або відходить од вікна. Та це для мене навіть краще — менше трачу часу на зайві розмови. Проходячи повз фабрику, я помітила на землі кілька помідорів. Хотіла була підняти їх, та раптом побачила управляючого й не наважилася. Він дуже сердиться, коли бачить, що тут хтось щось збирає. Скільки тих помідорів розсипається, коли розвантажують машини, але щоб дати їх комусь — боже борони. Краще хай зогниють, ніж ними має хтось скористатися. Та коли управляючий одвернувся, я все-таки схопила кілька помідорів і пішла збирати папір. Зустріла листоношу Самсона, зарослого, з підпухлими червоними очима. Він або плакав, або хотів курити, або був дуже голодний. Для Бразілії це цілком звичайне явище. Глянула на його вилинялий мундир і подумала, що сеньйору Кубічеку, який так любить пиху, не завадило б краще одягати своїх чиновників. Самсон мовчки подивився своїми добрими очима спочатку на мене, потім на мій мішок з папером. Ми без слів зрозуміли одне одного. Коли така беззахисна людина, як цей листоноша, помітить, що їй хтось співчуває, вона стає сильнішою духом.

...Байянець, чоловік моєї сусідки Зефи, приходив скаржитися, що Жозе Карлос робить йому шкоду. Що я можу сказати на це? Я знаю тільки одне: з того часу, як у фавелі все більше з’являється байянців, корінні мешканці змушені перебиратися в інші місця. Байянці ладні на все, щоб показати над нами свою зверхність. Щоб вижити нас із фавели, вони йдуть на неймовірні жертви — купують ділянки і ні самі не осідають на них, ні іншим не дають.

— Твої діти теж роблять мені шкоду, — відповіла я чоловікові Зефи. — Вони часто нишпорять біля барака і тягнуть усе, що тільки потрапить їм під руку.

— Я цього не знав, — сказав він невдоволено і пішов геть.

...Неподалік живе одна швачка, яка приїхала сюди з півночі. Спочатку вона мені навіть трохи подобалася, і я допомагала їй, чим могла. Та якось Жозе Карлос грався біля її дому, і вона облила його водою. Другого дня, коли в фавелу привезли машину гнилих апельсинів, щоб викинути їх тут, я зустрілася з нею і запитала, нащо вона облила мого сина.

— Я облила його холодною водою, це правда, — розкричалась вона. — Та якщо він і далі надокучатиме мені, то я виллю йому на голову окропу з каустичною содою, щоб не псував нервів уже більш нікому, не тільки мені.

Моя симпатія до доньї Чікіти пропала одразу ж. А через день вона прийшла до мене й заявила, що коли в мене є бажання з нею побитися, то вона піде по ніж. Я просто не повірила своїм вухам.

3 липня. Я сиділа й писала, як раптом почула, що сусід Антоніо Насім’єнто лає Жозе Карлоса. Це з його боку було страшною несправедливістю: сорокавосьмирічний здо-ровань присікався до дев’ятилітнього хлопчини. Та в Антоніо Насім’єнто просто вже така вдача.

...У Дірсе померла одна з дочок-близняток. Минулого року в неї теж померли двійнята — спочатку хлопчик, а через день дівчинка.

Коли хтось умирає в фавелі, деякі хитруни користуються з цього і просять на вулицях— начебто на похорон, а потім ідуть і все пропивають.

У фавелі тільки й мови, що про гру наших футболістів.

 


[1] Виходець із штату Пернамбуку.

[2] Виходець із штату Параїба.

[3] Традиційний напій на червневі свята. Суміш імбиру, горілки, кориці й цукру.

[4] Назва народного танцю жителів північних щтатів.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.