Щоденник фавели-4

 

27 травня. Сьогодні бачила, що на холодильнику у відходи кидають креолін, щоб мешканці фавели не могли брати для себе м’ясо. Кави я не пила, ходжу, наче в тумані. Коли голова паморочиться з голоду, то це зовсім не те, що вона йде обертом від випивки. Від хмелю хочеться співати, а коли ти голодний, — тремтиш, немов у пропасниці. Як це страшно, коли в твоєму шлунку порожньо...

Відчувши в роті гіркоту, я подумала, що життя гірке й без цього. Здається, доля змалечку прирекла мене на голодування... Зібрала мішок паперу. На вулиці ГІауліно Гімараес одна сеньйора дала мені кілька газет. Вони були чисті, і я пішла з ними на склад. Збирала потім залізо, бляху, вугілля — все, що може знадобитися для мешканця фавели. Леон дав мені за папір шість крузейро. Спочатку хотіла за ці гроші купити бобів, але відчула, що більше не витримаю, так мучив голод. Вирішила випити чашку кави з молоком і купити хлібець. Як чудодійно впливає на організм людини їжа! З голоду мені все здавалося жовтим: і небо, і дерева, і пташки, а коли трохи перекусила — побачила все в природніх тонах.

...Їжа в шлунку — все одно, що паливо в машині. Я почала працювати проворніше, тіло моє стало легшим, і я пішла швидше. Мені здавалося, що я пливу. На моєму обличчі з’явилася усмішка, ніби переді мною поставали захоплюючі картини. Та хіба може бути щось чарівніше, ніж безліч страв перед тобою? В мене було таке відчуття, наче я їла вперше в житті.

...Приїхав патрульний автомобіль, привезли двох негринят, що блукали на вокзалі. Одному чотири роки, а другому п’ять... Неважко здогадатися, що вони з фавели, таких обідранців не знайдеш більш ніде. їдять вони все, що трапляється на вулиці, — шкірку з бананів, кавунів, навіть шкаралупу з ананаса. Як тільки їм удається розжувати її?!. У них були повні кишені алюмінієвих монет — ці гроші недавно в обігу.

28 травня. Вдосвіта йшов дощ. У мене зосталося тільки три крузейро, бо п’ять позичила Лейлі — поїхала в лікарню по дочку. Не знаю, за що братися. Хочеться писати, а треба прати білизну. Холодно, а в мене немає у що взутися. Діти теж усе порвали.

...Найгірше, що в фавелі од дітей нічого не приховаєш. Хлопчаки в фавелі знають буквально все, навіть те, як виглядає гола жінка. Та й як їм не знати, коли жінка, щоб уникнути кулаків п’яного чоловіка, вибігає часом гола на вулицю. Якщо вже в фавелі починається бійка, то кожен кидає все й біжить дивитися на цю комедію. А коли з хатини вибігає роздягнена жінка, то це для зівак справжній спектакль. Від хлопчаків не раз можна почути:

— Коли Армін бив Фернанду, вона вибігла зовсім гола!

— А я не бачив, шкода!

А інший, розказуючи дружкові про свої враження, щось соромливо шепоче йому на вухо. Потім вони аж заливаються реготом. Все вульгарне мешканець фавели засвоює дуже швидко.

...Тут і бараки проституток, які займаються своїм ремеслом навіть при дітях.

...Багаті з пристойних будинків кажуть, що нам співчувають політики. Це неправда, бо політики з’являються тут лише під час виборів. Цього року нас уже відвідав кандидат у депутати доктор Пауло де Кампос Моура. Він обдарував нас бобами і прекрасними ковдрами. Це він зробив дуже вчасно — незабаром почнеться холод.

...Треба сказати, що не всі в фавелі так бідують, дехто живе навіть непогано — це в основному прибулі з півночі. Вони працюють, економлять гроші, потім купують собі будинки або знову повертаються на північ.

...Є й такі, що будують бараки не лише для себе, а й щоб наймати їх іншим. Плата за барак тут від п’ятисот до семисот крузейро. Дехто будує бараки на продаж. Вкладає у цю справу чотири тисячі крузейро, а продає потім за одинадцять тисяч. Наприклад, цим займається Тибурсіо.

29 травня. Дощ нарешті перестав. Хмари пливуть на захід. Але натомість дошкуляє холод. Багато хто в фавелі не має теплого одягу. Якщо є черевики, то нема чого накинути на плечі. Я не можу дивитися на те, як по холодній грязюці ходять босі діти. Бачила нових людей, що з’явилися у фавелі. Обідрані, виснажені. Сяк-так зліпили з різного мотлоху халупу. Боляче дивитися, скільки лиха випадає на долю злидаря. Одна з жінок дивилася на фавелу, на бруд навколо, на нещасних дітей, і це був найсумніший погляд з усіх, які я тільки бачила в житті. Очевидно, вона вже втратила всяку надію на краще життя. В очах її відбився справжній розпач.

Мабуть, знайдеться хтось такий, що, читаючи оце, що я тільки-но написала, скаже: «Це брехня!» Та злидні й бідність — речі цілком реальні.

...Мене обурюють розкоші тих, що висмоктують з людини соки, немов з лимона.

30 травня. Переодягла Веру, і ми вийшли з дому. Може, бог зглянеться і щось пошле нам? Може, я дістану десь грошей на сьогодні? Чи знає взагалі господь, що існують фавели й що люди в них гинуть з голоду?

...Жозе Карлос приніс пачку бісквітів, яку знайшов на смітнику. Коли я бачу, що діти їдять щось із смітника, то завжди думаю: а що, коли там отрута? Та діти не можуть ходити голодні, а бісквіти були такі смачні... Я теж їла їх і навіть згадала приказку: «Якщо ідеш у танець, то мусиш танцювати те, що й інші». Я теж була голодна, то чого мала перебирати?

В фавелу прибувають все нові люди. Об-шарпані, ходять згорбившись, не підводячи погляду, весь час думаючи про своє лихо, яке змусило їх переселитися в таке жахливе місце. Тут ніхто не садить квітів, щоб дихати їхніми пахощами, не чути тут і бриніння бджіл, не пурхають колібрі, ніжно торкаючись до пелюсток квітів своїм маленьким дзьобиком. У фавелі завжди стоїть один і той самий запах — сморід від гнилого болота, кізяків та горілки.

31 травня. Субота — день, коли я мало не божеволію, не знаючи, як роздобути щось поїсти на суботу й на неділю... Зварила кави, а хліба трохи лишилося з учорашнього дня. Поставила варити боби. Сьогодні в мене нарешті будуть варені боби. Просто якийсь сон!

...На базарчику, що на вулиці Гуапоре, знайшла кілька бананів і маніоків. На авеніді Крузейро до Сул одна сеньйора з будинку 728 попросила мене викинути здохлу собаку в Тієту, пообіцявши за це п’ять крузейро. Я залишила Веру коло неї і пішла. Собака була в мішку. Сеньйора дивилася мені вслід, а я мало не бігла до річки. Коли повернулася, сеньйора дала мені шість крузейро. «Тепер я матиму за що купити мила», — подумала я.

...Повернулася в фавелу; ніяк не зважуся сказати: повернулася додому. Дім — це дім, а халупа залишається халупою, брудною зовні і всередині. Глянула на подвір’я — скрізь розкиданий різний мотлох, стоїть страшний сморід. Тільки в неділю я можу знайти час, щоб трохи прибрати.

...Купила одне яйце і на п’ять крузейро жиру. Приготувала яєшню і з’їла, може, перестане нудити. Перестало. Ясно, що це від виснаженості. Лікар порадив мені їсти масло, але де я візьму його... Зготувала вечерю: рис, боби, перець, сосиски та підсмажене маніокове борошно. Вера, побачивши стільки страв, вигукнула:

— У нас сьогодні справжнє свято!

...Якось я розговорилась з однією сеньйорою, яку бачила в фавелі вперше.

— Ви тут живете? — запитала я її.

— Так. Але, розумієте, жити далі я тут не можу, в мене страшна огида до цього місця. Воно для свиней, а не для людей. Зрештою, навіть свині, якби їх сюди загнали, не витерпіли б. Я багато всілякого чула про фавели, але навіть уяви не мала, що це таке. Один господь бог може зглянутись на нас.

1 червня. Пів на четверту ранку. Не можу спати. У нас з’явився Віктор, найнеприемніша людина з усіх в фавелі. Така потвора, а має двох жінок, обидві живуть в одній халупі. Не встиг він ще поселитися тут, як почав нагонити страх на всіх своєю жорстокістю.

— Мені зробили щеплення кров’ю Ламжано[1], — похвалився він якось.

Першого січня 1958 року він хотів побити мене. Та я показала йому, де раки зимують. Він із заліза, а я із сталі. Я квола, зате мої слова ранять сильніше за шпагу, і рани од них не скоро заживають. Він перестав сікатись до мене, бо я покликала поліцію, і його посадили на чотири години. Вийшовши з тюрми, він нахвалявся, що вб’є мене. Та Адальберто застеріг його:

— Не раджу тобі з нею зв’язуватися. Вб’єш ти її, чи ні, а вона тебе таки доконає.

Я виявила спритність, про яку не розповідатиму, бо це — таємниця самозахисту. Живеш у фавелі, то живи собі саме так, щоб для всіх ти залишалася нерозгаданою.

...Сьогодні неділя, і можна було б поспати до восьмої, та Віктор увімкнув радіо. Хіба в фавелі хтось знає, що таке взаємоповага?

...Я нічого не можу сказати в докір своїй матері. Вона була дуже добра, хотіла, щоб я вивчилася на вчительку. Та несподівані повороти життя звели нанівець її мрію. Однак вона прищепила мені риси людяності, навчивши любити бідних і безсилих. Ось чому в мене стільки співчуття і жалю до мешканців фавели, хоч я знаю, що тут є люди, варті лише зневаги, люди, порочні духом.

Цієї ночі Амелія посварилася зі своїм коханцем. Вона кричала, що той живе з нею тому, що має з цього вигоду. Більше було чути голос Амелії, вона лаялася з явною насолодою. В неї двоє дорослих синів, та вона і бачити їх не хоче. Виганяє на вулицю рідних дітей, віддаючи перевагу мужчинам.

Мужчина прийде і піде, а дитина міцно приростає до твого серця.

Ще тільки чотири години, а я вже зготувала сніданок. Це неважко, коли є з чого. Рис, боби, капуста й ковбаса, — стільки страв, що я почуваю себе справжньою багачкою. Коли я бачу, що мої діти їдять рис і боби, то усміхаюся з радості, мов дурна. Випрала білизну, прибрала в халупі. Зараз буду писати й читати. Мені видно, як хлопці грають у м’яча. Скільки в них енергії! А якби вони ще пили молоко та їли м’ясо!..

2 червня. На світанку було холодно. Я розпалила в плитці й послала Жоао купити хліба та кави. Хитрун по дорозі відпанахав собі добрячий окраєць хліба. Я накинулась на нього з докорами, вилаяла його. Хліба не вистачило, й діти лишилися голодні.

...Зранку я майже завжди нервую, боюся, що не роздобуду грошей на прожиття. Але сьогодні понеділок, і на вулицях багато паперу. Прийшов сеньйор Мануель і запропонував мені стати його дружиною. А я не хочу, не ті вже в мене літа. Та й хто зна, чи подобатиметься чоловікові жінка, яка не може, щоб не читати, встає вночі й пише, спати лягає, поклавши під подушку олівець та папір. Ні, краще я житиму так, як і досі жила. Сеньйор Мануель дав мені п’ятдесят крузейро, і я розплатилася зі швачкою за Верину сукню. Донья Алісія скаржилася, що сеньйор Александр лаяв її за витрачені шістдесят п’ять крузейро. «Гроші, все гроші, — подумала я, — вони корінь зла і ненависті».

3 червня. ...Коли ми ждали трамвай, Вера розплакалася. Їй захотілося тістечка, а в мене було тільки десять крузейро — два на трамвай і вісім на м’ясний фарш. На щастя, нагодилася донья Жеральде і дала Вері на тістечко чотири крузейро. Дитина почала їсти тістечко й співати. Сіли в трамвай. Вера знову почала пхикати, бо не хотіла їхати навстоячки, а місця, щоб сісти, вільного не було.

...Коли в мене мало грошей, я намагаюся не думати, як мої діти підуть просити хліба й кави. Краще линути думками в небесні про-стори й думати, чи там теж є розумні істоти, чи нема? Якщо є, то які вони й чи схожі на нас? Чи може таке статися, що вони з’являться колись сюди і витіснять нас? Чи й там теж стільки різних народів, як тут, на землі, чи, може, лише якийсь один народ? Чи й там є фавели? Якщо є, то чи потраплю я туди, коли помру?

...Тільки сіла писати, як надворі залунали збуджені голоси. Давненько вже не чути було лайки в фавелі. Це Одете накинулася на свого колишнього чоловіка Альсіно. Аль-сіно приїхав до брата Франсіско машиною, на якій працює шофером, і привіз свою нову дружину. Коли вони обоє вийшли на вулицю, жінки накинулися на неї. Чотирй жінки й хлопчина з такою люттю били її, що звалили на землю. Марлі, яка теж нагодилася на цю катавасію, одразу ж почала шукати каменя, щоб провалити нещасній голову. Я допомогла Альсіно і його жінці сісти в машину й порадила втікати. Спочатку хотіла покликати поліцію, та потім подумала, що, поки вона приїде, жінку можуть убити. Коли б я не допомогла Альсіно, він не вирвався б звідси цілий. Жінки, що живуть у фавелі, дуже страшні під час сварки. Те, чого не вдається їм добитися нормальною розмовою, вони намагаються досягти сварками та бійками.

...Одете розгнівалася на мене за те, що я стала на захист Альсіно.

— У вас же четверо дітей, треба думати й про них, — сказала я їй.

— А що мені діти? Дуже шкода, що я не вбила його.

Коли я штовхнула в машину жінку Альсіно, вона промовила:

— Тільки ви одна тут добра.

Враження було таке, наче я вирвала кістку з собачих пащ. Бачачи, як її чоловік утікає в машині з іншою, Одете накинулась на мене. Боже, як вона мене лаяла, що я втрутилася в їхню сварку! Та я думаю, що на милування нема силування.

Фавела — наче кімната кривих дзеркал. Це вже п’яту жінку Альсіно приводить сюди.

І щоразу Одете влаштовує скандали.

...Сьогодні фавела вирує. Вдень Лейла лаялася зі своїм коханцем Арнольдо. Арнольдо — негр. Він ще хлопчиною прийшов сюди. Але яким хлопчиною! Чемним, вихованим і слухняним. Він був гордістю свого батька. Всі сподівалися, що коли він виросте, то буде «негр, о сеньйор». В Африці негрів поділяють так: «Негр ту», «Негр турутуту», «Негр, о сеньйор».

«Негр ту» — звичайний негр. «Негр турутуту» — негр нічого не вартий. «Негр, о сеньйор» — негр з вищого товариства. Та Арнольдо, коли виріс, став «негром турутуту». Він став розбещеним, весь час пиячив. Важко навіть повірити, що людина може до такого дійти. Він — кум доньї Домінгас. Але який кум...

Донья Домінгас — добра негритянка. Спо-кійна і слухняна. Коли Лейла залишилася без притулку, вона пішла жити до доньї Домінгас. Та годувала її, прала їй, а Лейла одібрала в старенької ліжко, і бідолаха змушена була спати на підлозі. Лейла стала повновладною господинею в її домі.

— Робіть щось, Домінгас, — порадила я старій.

— А що я можу зробити, вона чаклунка, ще вчарує мене.

— Та ніяких чарів немає.

— Ні, є, це я добре знаю.

А Лейла тим часом хвалилася, що вміє добре влаштовуватися в житті. Я бачила, як до неї почали ходити пристойно одягнені сеньйори. Навідувалася і аферистка Гномар чи Едвіхес Гонсалес, яка раз по раз міняє імена й місця проживання. Це вона робить для того, щоб брати товари в кредит. Потім не платить, і її ніхто не може ніде знайти... Донья Домінгас одержує за свого померлого чоловіка пенсію і всі ці гроші змушена віддавати Лейлі. Арнольдо, як кум доньї Домінгас, мав би стати на захист слабкодухої жінки, але він і сам не кращий за свою подругу: забирав у доньї Домінгас гроші, на очах у її приймака розважався з Лейлою.

.І донья Домінгас змушена була покинути власну хатину, перебратися до доньї Ірасе-ми. А приймак її, Нільтон, залишився дома. Я зробила все можливе, щоб забрати його звідти, та він не послухався, бо Лейла залякала хлопця: «Я чаклунка, і якщо ти підеш звідси, то я зроблю так, що ти перекинешся в слона».

Якось я зустріла Нільтона й, привітавшись, запитала:

— Ти не хотів би побачитися з мамою, Нільтоне?

— Я не можу провідати її, бо Лейла сказала, що вона чаклунка, і якщо я піду з дому, то вона зробить з мене слона. А слон— дуже бридка тварина. Донья Кароліна, а що, коли вона оберне мене на свиню? Тоді я змушений буду їсти різні покидьки, і хто-не-будь зажене мене в хлів на відгодівлю. А якщо вона зробить з мене коня, то я тягатиму воза, і мене стьобатимуть батогом.

Та коли Нільтона добре притис голод, він таки пішов до матері. Я подумала, що голод — непоганий учитель.

Якось я посварилася з Лейлою, і вони з Арнольдо підпалили за це мою халупу. Якби не сусіди, то я не погасила б пожежі.

5 червня. Бачила наших політиків. Щоб подивитися на них, ходила до Асамблеї. Це філіал чистилища, бо центром його є резиденція служби соціального забезпечення в палаці уряду. Там я чула скрегіт зубів, бачила, як бідні люди плачуть гіркими слізьми. А сльози бідних печуть душу поетів, не салонних поетів, а поетів з болота, з фавел, поетів, які є свідками страшної трагедії.

6 червня. Жозе Карлос уже кілька днів з’являється додому не раніш, як о пів на одинадцяту. Сьогодні вранці я його попере-дила, що коли він не прийде до десятої, я не відчиню дверей... О другій годині купила хліба, а о п’ятій він був уже черствий. Теперішній хліб все одно, що серце політиків — воно черстве, і крик народу для нього ніщо.

7 червня. Діти напилися кави й пішли до школи. Це додало їм веселості. Лише той, хто голодує, може по-справжньому оцінити смак їжі.

Ходила з Верою збирати папір. Зайшла на холодильник, щоб дістати ковбаси. Стала в чергу, була дев’ятою. Така вже в мене звичка — за всім спостерігати, все рахувати, оцінювати.

Паперу назбирали багато, і я виручила за нього двадцять крузейро. Зайшли в бар випити кави з молоком. Взяла собі й Вері по чашці, заплатила одинадцять з половиною крузейро. Збирали папір до пів на дванадцяту і продали його за п’ятдесят крузейро.

...В дитинстві мені дуже хотілося стати мужчиною, щоб могти захищати Бразілію. Я багато читала і знала, що в світі весь час ідуть війни. Але серед тих, хто захищав свою батьківщину, зустрічалися тільки чоловічі імена.

— Чому ви не зробите мене хлопчиком?— попросила я одного разу матір.

Хтось мені тоді сказав:

— Якщо хочеш стати мужчиною, спробуй пройти під веселкою.

Після того я, тільки-но забачу веселку, завжди біжу, щоб пройти під нею. Та веселка залишалася недосяжно далекою для дитини, як і політики для народу. Втомившись бігти, я сідала на землю й починала плакати. Але народ не повинен стомлюватися й не повинен рюмсати. Йому треба боротися за краще майбутнє Бразілії, щоб наші діти не терпіли тих мук, які випали на долю батьків. Я поверталася додому і казала мамі:

— Веселка втікає від мене.

Біднота звичайно живе на берегах річок. Береги річок — це місця звалищ, сміття і притулку для бездомних та безробітних. Мешканці фавели від них нічим не відріз-няються.

Ідучи збирати папір, я зустріла одного негра. Він був такий обідраний, що на нього жаль було дивитися. В своєму лахмітті він цілком міг би зіграти роль директора синдикату жебраків. Його очі, повні суму, дивились на світ з абсолютною байдужістю. їхній погляд мало чим був схожий на людський. Негр їв якісь ласощі, знайдені на смітнику. Він ледве тримався на ногах, і можна було подумати, що він п’яний. Але негр хитався від голоду.

Зустрівши його вдруге біля складу, я сказала:

— Зачекайте, я продам свій папір і дам вам п’ять крузейро, вип’єте хоч кави з молоком. Це корисно зранку…

— Не треба. Щоб нагодувати своїх дітей, ви день і ніч збираєте папір, за який вам дадуть кілька мізерних монет. А ви ще хочете поділитися ними зі мною. Послуга, яку ви хочете зробити мені, дуже дорога. Я вже знаю, що мені робити, за кілька хвилин мені вже нічого не треба буде від цього світу. Я не зміг працювати у фермерів, бо вони жорстоко мене визискували. Не міг знайти роботу і в місті, бо кому потрібен старий виснажений робітник? А тут потрібні гроші, інакше не проживеш. Єдиний вихід у мене — смерть. Голод найстрашніша хвороба, від якої немає ліків...

Чоловік замовк, і я з мішком паперу за плечима рушила далі...

В суботу у фавелі дехто ходить на танці. Але я сиджу дома. Та й чи не безглуздям з мого боку було б зараз викручуватися в танку? Досить з мене того, що я натупцююся і набігаюся за день, роздобуваючи що-небудь на прожиття.

Повернулася додому. Вери ніде не було. Почала гукати, але вона не озивалась. Тоді я пішла на футбольне поле. Там уже розпочиналося червневе свято. Вери й там не було. Хотіла вже їхати в поліцію і мало не потратила на це останні крузейро. Та добре, що повернулася в барак по документи. Вера була вже дома і вийшла мені назустріч. Вона розповіла, що шукала м’ячики і дуже далеко зайшла од дому.

8 червня. Сьогодні у нас непоганий сніданок. Коли на столі є м’ясо, я почуваю себе в гуморі, і діти теж радіють. Боби, рис, пиріжки! Діти вже давно просили пиріжків. Як безглуздо усміхається Жоао: в нашому домі пиріжки! Коли я вимовляю слово «дім», то мені здається, що я ображаю муровані будинки,

У фавелі щодня сварки, не треба й театру. Вісенте і Жоао Кока — брати байянці[2], а коли вони сваряться між собою, ніхто не сказав би, що їх породила одна мати.

Мешканці справжніх будинків не приховують своєї огиди до мешканців фавели. Я розумію їхні сповнені ненависті погляди — вони не хочуть, щоб тут були фавели, через які таке безладдя в кварталі. Багаті споконвіку гордують бідними. Та вони забувають, що після смерті всі будуть бідними.

Я добре знаю одне: жителі фавіели мусять усе терпіти. Ще як тільки ми переселилися сюди, то ходили по воду до сусідів у справжні будинки. Я брала воду в доньї Іди Кардосо. Донья Їда давала нам воду тричі на тиждень у будень, бо в неділю їй хотілося довше поспати. Якось ми пішли по воду, але крана в саду, звідки раніше всі брали воду, вже не було. Перед дверима доньї Іди вишикувалася черга, і всі страшенно обурювалися.

Мені вода була дуже потрібна — без неї я не могла зварити малому каші. Всі були в розпачі: що робити без води? Почали стукати в інші будинки, але ніхто нам не відчиняв, не відгукувався на наші прохання.

Довелося бігти по воду аж на вулицю Гуапоре, до паперового складу. Інші користувалися водою з убиралень.

Якось свекруха доньї Іди, яка сиділа після обіду надворі, обурено сказала:

— Коли б хоч потоп який стався, щоб змив цю фавелу разом з усією злидотою. Хоч-не-хоч, а людина змушена нарікати на бога за те, що він розплодив на землі стільки нечисті. Здається, вони лише для того й живуть, щоб не давати спокою іншим.

Донья Мулата, почувши це, зауважила:

— Дасть бог, вона перша втопиться у ложці води.

Під час поводі 1949 року втонув син доньї Іди — Педро Кардосо. Почувши цю сумну звістку, я подумала, що бабусі його буде досить гірко! Вона просила потопу на мешканців фавели, але повідь забрала її онука. Так їй і треба, щоб знала, який бог справедливий, як він карає багатих і бідних. Люди — божі створіння. А гроші — звичайнісінький метал, який створили і якому надали ціни люди. Якби бог був попередив донью Іду, що коли вона не даватиме нам води, то вона втратить сина, — вона б не шкодувала нам води. Педро загинув через гордощі своєї бабки та злобу своєї матері. Бог завжди карає зарозумілих!

8 червня. Вийшли з дому з Верою. Зібрали папір навпроти Бела Віста. Коли йшли вулицею Педро Вісенте, якийсь сеньйор дав Вері м’ячика. Вона дуже зраділа, подякувала і сказала сеньйорові, що він потрапить за це в рай.

Коли народилася Вера, я була зовсім самотня. Провідати мене не прийшла жодна сусідка, нікому було хоча б білизну випрати, доглянути моїй дітей. Лежачи в постелі, я не переставала думати про те, чи не пішли діти до річки, чи не впало котре у воду. А тоді після пологів мене охоплювало ще більше безсилля. Я не могла навіть руки піднести, не те щоб повернутися...

Раптом до мене долинув галас дітей, вони кричали, що на вулиці показують кіно. Це приїхали з «Відділу здоров’я» показати мешканцям фавели фільм про те, скільки хвороб чатує на людину, якщо вона їсть недоброякісну їжу, живе в бруді. Вони агітували нас не вживати води з річки, бо в річковій воді множаться різні заразні бацили. Замість того, щоб зміцнювати наше здоров’я, вода заражає нас. Навіть повітря, яким ми дихаємо в фавелі, заразне, бо фавела — це звалище сміття.

Прийшов наказ, щоб усі мешканці фавели поробили вбиральні.

11 червня. ...Вже півроку не плачу за воду, у місяць треба платити двадцять п’ять крузейро. Якщо вже зайшла мова про воду, то ще скажу, що мене бере жах, коли я подумаю, що треба йти по воду. У черзі біля крана, поки жінки наберуть води в свої бляшанки, пересудять усе на світі. Якщо котрась із жінок починає повнішати, — кажуть, що вона вагітна, якщо навпаки, — кажуть, що в неї туберкульоз. Доньї Беніті вже вісімдесят два роки. Та коли вона почала повніти, бсі одразу ж заговорили:

— Буде дитина! Донья Беніта вагітна!..

— Та що ви кажете? В такі роки!

— І скільки вже місяців, не знаєте?

Казали — шість, сім, кому що збрело на думку. А коли хтось розповідав про ці плітки доньї Беніті, вона обурювалась і страшенно лютувала:

— Я вже давно не можу бути матір’ю, як їм не соромно таке верзти! Я в цьому ділі вже давно на пенсії!

Я теж подумала, що в такі роки дітей мала хіба мати Іоанна Хрестителя.

У фавелі кожен день щось трапляється. Вчора донья Ізальтіна забула зняти в дворі білизну, а на ранок білизни вже не було. Донья Себастьяна сказала доньї Ізальтіні, що то була справа рук Лейли.

Мешканці фавели намагаються по змозі не прогавити такого видовиська. Поліцейський повів до дільниці якусь недоумкувату дівчину. Казали, що вона втекла з японцем, а сьогодні раптом знову з’явилася в фавелі.

...Ходила до доньї Жуліти. Вона дала мені кави, мила й хліба. На авеніді, що веде до Естадо, в будинку номер 1140 знайшла багато паперу. Дістала за нього дев’яносто вісім крузейро. Вистачило на масло, м’ясо, цукор. Купила кілька бананів на солодке. Жозе Карлос став спокійніший після того, як у нього вигнали глисти. Двадцять один глист.

12 липня. Встала о третій: хіба людина може спокійно спати, коли в голову лізуть думки про її злидні? Сіла трохи пописати. Коли беруся за перо, то мені починає здаватися, що я опинилася в золотому замку, повному сонячного світла, яке виграє на сріблі вікон, міниться в кришталі люстр, або що я гуляю в казковому саду і мій погляд чарують нечуваної краси квіти. Тільки дофантазувавши такі казкові обставини, можна забути на якусь мить, що ти в фавелі.

Зварила кави і пішла по воду. Подивилася на небо: зоря Дальва вже зійшла. Як неприємно іти босоніж по болотук,

Найщасливішою я почуваю себе тоді, коли переселяюся в думках до свого казкового палацу.

...Бідолашний Вальдемар накинувся сьогодні з заступом на сеньйора Александера. Це мене здивувало, бо сеньйор Александер поважає Вальдемара, тим часом як усі сміливі жінки фавели б’ють Вольдемара віниками, дають йому запотиличники.

 


[1] Бандит, який протягом багатьох років разом зі своєю бандою наводив жах на населення північних штатів країни.

[2] Вихідці із штату Байя.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.