Щоденник фавели-3

 

27 липня.

Встала раненько і пішла по воду. Там посварилася з чоловіком Сільвії, що не давав мені набрати води. На хазяйстві — ні сентаво. Що було з їжі, підігріла й дала дітям поснідати.

Сеньйор Ірено розповідав, що цієї ночі в фавелі сталася крадіжка. Вкрали одяг у доньї Флорели і тисячу крузейро в доньї Пауліни. Тепер зроблять трус і у мене. Уже другий вечір я не виходжу збирати папір. Щоб на якийсь час зарадити лихові, радіо віднесла до доньї Флорели. А я мріяла купити собі ще й швейну машинку...

Приходив Жіно, у нього одне в голові, каже, щоб я йшла до нього. Чи може, я ним гордую? Я йому категорично відмовила, не піду — і край! Сказала, що пишу книгу, хочу продати її й на ці гроші купити ділянку та вибратися з фавели. Але Жіно наполягав. Йдучи, він сказав:

— Ти лише стукни в двері, я одразу ж відчиню тобі.

Та моє серце не хоче, щоб я йшла до нього.

28 липня. ...Я в розпачі! Спалили п’ять моїх мішків, повних паперу. Онука Ельвіри сказала мені:

— Ми бачили дим. Чого ви ставите мішки в кущах? Чого ви з ними ховаєтесь? Я чула, що ви там, у фавелі, з того й живете, що обкрадаєте одне одного.

Як послухати цих жінок, усі тільки те й роблять, що крадуть, ніби кругом самі злодії. Вона наговорювала на мене, а я знаю, що то вона спалила мої мішки. Я не схотіла з нею розмовляти — не терплю підлоти. Мені давно кажуть, що ці португальці — злодії і що Ельвіра ще ніколи нікому не зробила добра. Мене попередили, а я не вірила. Та хіба мені вперше терпіти зло від людей?

О, а як мені бракуватиме цих мішків!

(Кінець щоденника 1955 року)

 

2 травня. Якось уже пробувала писати щоденник, та покинула. Не з лінощів, а просто подумала, що та писанина — лише марнування часу.

...Останнім часом я дуже змінилася. Мені тепер хочеться бути уважнішою до знайомих, хочеться бути лагідною з дітьми і привітною з робітниками.

...Дістала повістку, що маю з’явитись о восьмій годині вечора до відділення комі-саріату. Цілий день збирала папір, і надвечір у мене так розболілися ноги, що я вже не могла ходити. Але треба було йти до комісаріату і вести туди Жозе Карлоса — повістка була на його ім’я. Жозе Карлосу дев’ять років.

3 травня.. Ходила на базар по вулиці Карлос де Кампос, сподіваючись щось знайти.

І мені пощастило, назбирала чимало всякої зелені. Та що з нею зробиш, коли немає жиру. Діти стали надокучливими, нервовими — нічого їсти.

6 травня.

Вранці я не ходила по воду. Послала Жоао. Душа трошки заспокоїлася. Вчора прислали повторний виклик до комісаріату, та я саме писала вірші, вони складалися так легко, що я забула про все. Вже була одинадцята, коли згадала про виклик отого лейтенанта з комісаріату.

...Я хочу сказати всім, хто має намір вершити політику, що народ не терпить голоду. Треба самому пережити голод, щоб зрозуміти, що це таке.

Тут поруч, на вулиці Арагуайя, будують арену для цирку.

9 травня.

...Збираю папір. Коли це мені надто вже набридає, змушую себе думати, що сплю.

10 травня. Таки пішла до комісаріату й поговорила з лейтенантом. Який люб’язний чоловік! Коли б знала, що він такий привітний, пішла б за першим викликом. Лейтенант поцікавився, як я виховую своїх дітей. Він сказав, що фавела більше сприяє тому, щоб люди порушували закони, ніж щоб ставали корисними для батьківщини. Я подумала: якщо він знає про це, то чому не складе рапорта й не одішле високим політикам? Сеньйору Жаніо Куадросу, Кубічеку[1] чи сеньйору Адемару де Барросу? А каже це мені, нещасній жебрачці, що днями риється в смітниках. Я ж не можу зарадити навіть своїм власним злидням.

...Треба, щоб Бразілією керувала людина, що пройшла через голод. Голод дуже хороший учитель.

Хто голодує, той вчиться думати про ближнього і про дітей.

11 травня. День матері. Небо синє, ані хмаринки. Здається, навіть природа хоче потішити матерів, цих нещасних жінок, що не можуть дати своїм дітям, чого ті просять.

...Сонце піднімається, сьогодні буде гарна погода, бо це наш день.

...Донья Терезінья прийшла провідати мене. Дала п’ятнадцять крузейро, щоб Вера пішла до цирку. Але я на ці гроші куплю завтра хліба, бо в мене залишилося всього тільки чотири крузейро.

...Вчора на холодильнику розжилася на половину свинячої голови. Ми з’їли м’ясо, а кістки я сховала. Сьогодні поставила варити їх. В навар кинула картоплі. Мої діти завжди ходять надголодь. А тепер, після тривалої голодовки, вони зовсім невибагливі.

...Настала ніч, поховалися зорі. В бараку кишать кліщі. Запалюю газету і воджу нею по стінах — так люди з фавел знищують москітів.

13 травня. Хоч ранок сьогодні і дощовий, зате день для мене знаменний. День скасування рабства, день визволення рабів.

...Раніше негрів ні за що кидали у в’язниці. Тепер білі стали цивілізованішими й не поводяться з ними так погано. Господи, просвітли розум білих, щоб негри були щасливими!

Дощ не вщухає, а в мене немає навіть бобів. Надворі просто злива, та я все одно вирядила дітей до школи. Писатиму, поки випогодиться, а тоді піду до сеньйора Мануеля — здавати брухт. За виручені гроші куплю рису й ковбаси. Дощ перестав, пішла.

...Як у мене болить душа за дітей. Коли вони бачать, що я принесла щось їсти, то вигукують: «Хай живе мама!»

Мене тішить така любов, але я вже не можу навіть усміхнутися до них. Не минає й десяти хвилин, як вони знову просять їсти. Послала Жоао взяти трохи жиру в доньї Іди і написала таку записку: «Донья Іда, прошу, якщо можете, дайте мені трошки жиру, щоб зварити дітям суп. Через дощ я не могла вийти збирати папір. Наперед дякую. Кароліна».

Та жиру в неї не було.

...Після дощу надворі похолоднішало. Це наближається зима. А взимку люди більше їдять. Вера попросила їсти, а в мене нічого не було. І знову почався концерт. Є два крузейро, мабуть, куплю трохи борошна, щоб зварити бурди. Пішла до доньї Аліси — може, дасть трошки жиру. А вона мені дала жиру та ще й рису. Було дев’ять годин вечора, коли ми поїли.

Так минуло в мене 13 травня 1958 року. Я боролася проти нинішнього рабства — голоду!

15 травня.

Часто тут серед ночі збираються волоцюги, горлають пісні і нікому не дають спати. Мешканці з нормальних будинків уже не раз посилали скарги з багатьма підписами, вимагаючи знищити фавели. Та це їм нічого не дало. Тепер мешканці цегляних будинків кажуть:

— Політики захищають голодранців з фавел.

Якщо хто й підтримує нас, то це прості люди. А політики бувають тут тільки під час виборів. Сеньйор Кантідіу Сампаю, коли ще був членом міської ради в 1953 році, щонеділі навідувався до фавели. О, тоді це був дуже приємний чоловік! Він не гребував пити нашу каву з наших чашок, говорив нам всякі солодкі слова, грався з нашими дітьми. Він усім дуже сподобався. Та коли він переміг на виборах і став депутатом, то жодного разу не виступив у палаті з якимсь проектом на користь мешканців фавел. Більше його тут і не бачили.

Я розмежовую Сан-Паулу так: будинок уряду — вітальня, муніципалітет — їдальня, місто — сад, а фавели — звалище, куди викидають сміття...

Ніч задушлива. Небо ясне, зоряне. І мені, людині дуже екзотичній, хотілося б вирізати шматок неба... собі на плаття.

Чую якісь крики й виходжу на вулицю. Це Раміро хоче побити сеньйора Беніто — сталося непорозуміння. На електричний дріт упала дошка, і в будинку Раміро погасло світло. За це й хотів той побити сеньйора Беніто, адже Раміро сильний, а Беніто кволий.

Раміро ще більше розлютився, коли я почала захищати сеньйора Беніто. Тоді я сама спробувала полагодити освітлення, та Раміро знову напався на зовсім п’яного Беніто. Не можу судити, що таке алкоголь, бо сама не п’ю. Якось випила просто задля цікавості, та втратила свідомість.

Поки я морочилася з дротами, Раміро не переставав лаятися.

— Засвічуйте світло, давайте світло, бо я цьому п’яниці пику розіб’ю.

Дріт розірвався, і його треба було з’єднати, а я нічого не тямлю в електриці. В будинку світло не загоралося. Довелося піти за електромонтером сеньйором Альфредом. Він теж нервував, з ненавистю поглядаючи на сеньйора Беніто. Жуана, дружина сеньйора Беніто, дала сеньйору Альфредо п’ятдесят крузейро, і той не відмовився. Хоч спочатку й супився, та, видно, зрадів, що вдалося під-робити.

16 травня. Підвелася вранці з дуже поганим настроєм — хотіла залишитися дома, та не було чого їсти.

...Сама я й не думала їсти, бо хліба було мало. Чи ще хто в світі живе так, як я? А чого мені сподіватися від майбутнього? Коли мучить голод, мені хочеться зарізати Жаніо, повісити Адемара і задушити Жузеліно. Злидні вбивають любов народу до політиків.

17 травня.

Встала з думкою, що краще знову лягти і вже більше не вставати. Якщо вже ти не маєш місця в житті, то нащо взагалі жити? Невже бідні в усіх інших країнах теж так мучаться, як у Бразілії? Настрій такий поганий, що без будь-якої причини почала лаяти свого Жозе Карлоса... Сюди, в фавели, заїхала вантажна машина, і шофер зі своїм помічником викинули кілька бляшанок консервованих сосисок. Просто страх, як шахраюють ненажерливі торгаші. Вони завжди вичікують, щоб ціни підскочили, а тоді загрібають гроші. А якщо зіпсується щось, вони викидають воронам і нещасним з фавел.

— Ох, яке смачне! — вигукують діти, відкривши бляшанку з сосисками.

Донья Алісія дала мені трохи консервів, та виявилося, вони вже зовсім зіпсувалися.

18 травня. У фавелі новини поширюються блискавично. За якусь мить скрізь стало відомо, що померла донья Марія Жозе. Одразу ж почали збиратися люди. Прийшов чернець-вісентієць, що опікував небіжницю. Він бував у неї щонеділі. І взагалі цей чернець не цурається мешканців фавел, йому не байдужа доля нещасних. Він немовби виступає конкурентом службі соціального забезпечення.

Привезли домовину фіолетового кольору. Колір скорботи, що сповнює серця жителів фавел.

Донья Марія вірила в бога і твердила, що душа віруючих ще до їхньої смерті пересе-ляється на небо. Похорон о третій годині дня. Віруючі моляться й співають. Голоси ніжні-ніжні, мені здається, що це співають ангели. Дивно, що не видно жодного п’яного. Мабуть, не понапивалися з поваги до небіжчиці. Та навряд, скоріше через те, що ні в кого немає грошей.

Приїхав катафалк, щоб везти в останню дорогу тіло доньї Марії Жозе, яка вирушає до свого вічного дому. Донья Марія Жозе була доброю жінкою. Кажуть, що живі мають прощати гріхи мертвим, бо в усіх нас бувають хвилини слабості. Прийшли і могильники. Чекають, коли буде час іти на кладовище.

Зараз піду викручувати білизну. Я не можу дивитися, як когось ховають.

19 травня. Встала о п’ятій. Горобці вже по-чали свою ранкову симфонію. Птахи, очевидно, щасливіші за нас. Між ними, мабуть, панує дружба й рівність. Світ птахів, певно, кращий за світ жителів фавел, які лягають спати й не сплять, бо їх мучить голод.

Чим може похвалитися сеньйор Жузеліно, то це голосом. Він, як саб’я[2], його слухаєш і не наслухаєшся. Але тепер саб’я живе в золотій клітці — в Кетете[3]. Стережися, саб’я, стережися, щоб не втратити цієї клітки, бо коти, коли вони голодні, підкрадаються й до пташок у клітках. А жителі фавел — це коти, та ще й голодні.

...Мої думки перервав булочник, що йшов вулицею, вигукуючи:

— Виходьте, виходьте, скуштуйте солодких пампушечок з кавою!

Він же знає, що в фавелах тепер мало таких, хто п’є каву. Більшість жителів фавел їдять тоді, коли пощастить щось знайти. В усіх сім’ях — купа дітей. Тут жила одна іспанка, донья Марія Пуерта. Вона купила ділянку й почала на всьому заощаджувати — на будиночок. Та коли закінчували будинок, діти вже не стояли на ногах. А мала вона їх вісім душ.

Були й такі, що приходили до нас і говорили:

— Чорти б його взяли, тут свиням жити, а не людям. Це свинюшник Сан-Паулу.

Поступово втрачаю інтерес до існування, більше того, з’являється відраза, ненависть до всього, і це закономірно.

...Помила підлогу, бо чекаю візиту одного майбутнього депутата, який хоче, щоб я зробила йому кілька доповідей-інформацій. Він каже, що прагне глибше вивчити фавели і, якщо його оберуть на пост, ліквідує їх.

Довго не могла одірвати погляду від неба, воно було кольору індіго, і раптом зрозуміла, що дуже люблю мою Бразілію. Далі погляд мій зупиняється на рядах дерев, якими починається вулиця Педро Вісенте. Листя ледь-ледь тріпотіло на вітрі, а мені здалося, що воно аплодує моїй любові до батьківщини. Тягнучи за собою візок, вирушила далі шукати папір. Вера йшла біля мене й усміхалася. Я згадала слова Каземіро де Абреу[4]: «Смійся, дитя, прекрасне життя!» Може, за тих часів життя було прекрасним. Але зараз воно таке, що можна тільки крикнути: «Плач, дитя, гірке життя!»

...Я така заклопотана, що навіть забула помилуватися міським садом. А зараз же пора білих квітів, вони цвітуть усюди. Адже у нас місяць Марії, вівтарі, мабуть, утопають у білих квітах. Ми повинні дякувати богові чи природі за те, що нам дарували зорі, прикрасивши ними небо, і квіти, прикрасивши ними луки, ліси і всю землю навкруги.

Проходячи по авеніді Крузейро до Сул, ми зустріли сеньйору в синіх черевиках і з синьою сумочкою.

— Поглянь, мамо, — сказала мені Вера,— яка гарна жінка. Я її повезу в моїй автомашині.

Моя дочка Вера каже, що коли купить автомашину, то кататиме тільки красивих людей. Жінка почула її слова й усміхнулася. А Вера не вгавала:

— Мамо, а як від сеньйори пахне духами!

Я й не знала, що моя дочка вміє так піддобрюватися. Жінка відкрила сумку і дала Вері двадцять крузейро.

...Тут, у фавелах, усі б’ються із злиднями, ледь животіючи. Та лише я одна відверто показую всі наші страждання. Багато хто зараз шукає на смітниках черевики, щоб взутися. Але там усе таке перетліле, що в ньому й тижня не проходиш. Раніше, десь з 1950 до 1956 року, у фавелі влаштовувалися гулянки, люди збиралися тут поспівати. Та в п’ятдесят сьомому-п’ятдесят восьмому життя стало важчим. Збиралися чимдалі менше й менше, а потім зовсім перестали. Цими днями зустрілася з одним солдатом.

— Ви ще живете в фавелі? — здивовано спитав він мене. — Чому?

...Поклала спати Жоао й Веру і пішла за Жозе. Подзвонила по телефону в Централ. Потім сіла в трамвай і поїхала. Я не відчувала холоду, здається, в мене температура до сорока. Зайшла в поліцію, де мені сказали, що Жозе зараз в суді для малолітніх на вулиці Асдрупал Насільєнто.

...Пішки попленталася на вулицю Асдрупал Насільєнто. Я не вмію орієнтуватися вночі. Яскраві вогні міста збивають мене з панте-лику. Доводиться розпитувати людей, куди йти. Ніч для мене красива тільки тоді, коли я милуюся зоряним небом, читаю або пишу. Вона приваблює мене тишею.

Нарешті добралася до потрібної мені вулиці. Черговий сказав мені почекати. Почала розглядати дітей. Одні плакали, інші сердилися, що їм не дозволяють робити того, що б їм хотілося. Жозе плакав, та, почувши мій голос, повеселішав. Хоч син намагався не показати цього, але я бачила, як він зрадів. А яким ніжним поглядом зустрів він мене!

...О пів на дев’яту була вже в фавелі, в ніс ударив сморід екскрементів, змішаний із запахом гнилого болота. Коли я в місті, мені здається, що я в розкішній світлиці з кришталевими люстрами, парчевими килимами та гаптованими подушечками. А коли я в фавелі, то мені здається, що я викинута, нікому не потрібна річ, місце якої серед мотлоху в смердючій комірчині, на звалищі.

20 травня. Тільки зажеврів обрій на сході, як я вже була на ногах. Прокинулася Вера і почала співати. Попросила й мене допомогти їй. Заспівали вдвох, нас підтримали Жоао і Жозе.

Вранці накрапав дощ. Хоч сонце піднімається, йому не вдається прогнати холод. Як воно в природі, — думала я, — настає пора, коли над усім бере гору сонце, потім усе міняється, — настає пора дощів і вітру. А зараз дошкуляє холод. Всьому своя черга, і ніхто не може порушити цього.

...Відчинила вікно й побачила жінок, що швидко проходили мимо. Усі вони були в своїх поношених, вицвілих від часу пальтах. Скоро це лахміття, яке вони дістали в інших і яке давним-давно треба викинути, буде замінено іншим. Політики дадуть його нам. Я мушу теж іти з ними, бо я теж із фавели. Я покидьок, мотлох, я те, що лежить в комірчині для мотлоху, спалюється або викидається на смітник.

...Жінки, що так поспішають повз моє вікно, йдуть до церкви за хлібом для своїх дітей. Це обдаровує їх Фрай Луїс. А тим часом їхні чоловіки вилежуються в ліжках, гріючись під ковдрами. Одні тому, що в них. немає роботи, другі — через хворобу, а треті — просто після пиятики.

Мене не цікавлять їхні чоловіки. Коли вони влаштовують танці, я навіть не заглядаю туди — просто не лежить у мене душа до цього. Я тільки втручаюся в бійки, коли відчуваю, що буде злочин. Я не знаю, звідки у мене така неприязнь і до чоловіків, і до жінок. Свою усмішку, свою ніжність і ласкаві слова я бережу для дітей... Є тут один підліток, на ймення Жуліан. Як він знущається з свого батька! Він б’є старого з насолодою, наче справжній садист. Лупить, ніби в барабан. А батько все робив, щоб він вивчився на адвоката... Коли Жуліан іде під арешт, старий проводжає його зі сльозами на очах. Жуліан бунтується не без причини. Чого вони живуть у фавелі? У них є будинок на Альто де Вілья Марія.

Буває, до фавели приїздить із сім’єю дитина. Спочатку вона вихована, чемна. А мине кілька тижнів, і дитина вже розмовляє мовою фавели, стає таким грубіяном, що бачити й слухати її гидко. Речі, що раніше були у вітальні, опинилися в комірчині для мотлоху. Тут, у фавелі, діаманти перетворюються на свинець.

Мені здається, що світ, замість того, щоб іти шляхом прогресу, повертається до свого первісного стану. Хто не знає, що таке голод, мабуть, скаже: «Той, хто пише це, — божевільний». Але голодні похвалять мене.

— Правильно, Кароліно,—скажуть вони.— Треба, щоб усі мали вдосталь їжі.

Як страшно, коли голодна дитина ще не кінчить їсти, а вже каже: «Я хочу ще!» Ці слова «Я хочу ще!» обпалюють мозок матері, яка дивиться в порожні каструлі.

...Якщо політик у своїх виступах порушує проблеми фавели, присягаючись, що він за народ, що він прагне віддати всі свої сили на поліпшення умов нашого життя, і тут же просить наші голоси, обіцяючи заморозити ціни, — то це тільки випробуваний спосіб перемогти на виборах. Потім цей діяч пориває з народом і дивиться на його життя напівзаплющеними очима, із зверхністю, що боляче ображає нас.

...Коли я повернулася з палацу, яким є для мене місто, мої діти радісно сказали мені, що вони в смітті знайшли макарони. Але макаронів було мало, і я приготувала їх з бобами. А коли сіли їсти, Жоао кинув мені докір:

— От як. А ви казали, що ми ніколи нічого не будемо їсти із смітника.

Це вперше я не дотримала слова перед ними.

— Я вірила Кубічеку, — відповіла я Жоао.

— Тоді ви вірили, а тепер хіба не вірите?

— Ні, сину, демократія втрачає своїх при-бічників. В нашій країні все слабеньке: і гроші, і демократія, а політики й поготів. А ти ж знаєш, все, що довго слабує, раптом одного чудового дня помирає.

...Політики знають, що я поетеса, то мусять вони знати, що справжні поети йдуть навіть на смерть, коли бачать свій народ пригнобленим.

21 травня.

Минула ніч для мене була жахливою. Приснилося, ніби я жила в нормальному будинку, в мене була ванна, кухня і навіть убиральня. І я готувалася відсвяткувати день народження Вери. Купувала їй каструльку, яку вона вже давно просить, і в мене були на все це гроші. За столом, застеленим білою, як лілея, скатертиною, я їла біфштекс, хліб з маслом, смажену картоплю й салат. Коли вже намірялася з’їсти другий салат,— прокинулася. І, о жах, яка гірка дійсність навкруги! Я вже не в місті, а в фавелі, в бруді, на березі Тієте[5]. У мене на прожиток є тільки дев’ять крузейро. В хаті немає цукру, бо вчора я не виходила з дому, і діти повимітали все, що можна було з’їсти.

...При владі мають стояти талановиті люди, що вболівають душею за народ, дбають про нього. А нашою країною правлять багатії, ті, хто ніколи не знав, що таке голод, біль і печаль бідняка. А якби більшість збунтувалася, що могла б зробити меншість? Я на боці бідняка, що має тільки руки, виснажені робочі руки. Нам треба звільнити країну від політиків-спекулянтів.

Вчора я їла макарони, підібрані на смітнику, пригадувала один випадок, і мене брав страх, що можу померти. Було це 1953 року, коли я продавала металевий брухт в Зінью. Там зустріла я одного дуже вродливого негра. Він був ще молодий і не хотів збирати папір: мовляв, це не для нього, нехай збирають старі. Якось я йшла продавати залізо й зупинилася на авеніді Бом Жардін, на звалищі, як називають це місце. Тут саме викинули зіпсоване м’ясо, і мій знайомий негр вибирав ще не цілком зогнилі шматки.

— Візьми, Кароліно, це можна їсти,— простягнув він мені кілька шматків м’яса. Я взяла, щоб не образити його, і почала просити, щоб він не їв цього м’яса. Краще їсти сухарі, погризені мишами. Та він не міг послухатися мене, бо вже два дні не мав і ріски в роті. Хлопець тут же розпалив вогонь і почав смажити м’ясо. Голод так мучив нещасного, що він, не чекаючи, поки м’ясо підсмажиться, тільки підігрівав його і їв напівсире. Я пішла від нього, намагаючись не думати, що я була свідком самогубства. Таку картину важко навіть уявити собі в такій багатій країні, як моя. Як я обурювалася так званою службою соціального забезпечення, що нібито мусить допомагати зубожілому населенню. Там навіть знати не хочуть про страшні злидні, в яких живуть фавеляни. Продала залізо в Зінью і повернулася до авгієвої стайні Сан-Паулу, в фавели.

А на завтра того негра знайшли мертвим. Його так рознесло, наче він був гумовий. Пальці на ногах стирчали віялом. У негра не виявилося документів, і його поховали, як бездомного. Та ніхто й не намагався дізнатися, хто він такий.

...Через кожних чотири роки міняються політики, та цим зовсім не розв’язується проблема голоду, центром якого є фавели, а філіалами — робітничі поселення.

...Вийшовши по воду, я побачила одну нещасну, що впала біля крана. Вона лягла спати не ївши і знепритомніла від виснаження. Лікарі, яких немало у нас серед вершителів політики, добре знають про це... Зараз я йду до доньї Жуліти на роботу. Назбирала паперу. Сеньйор Мануель зважив його і дав мені дванадцять крузейро. Пішла по авеніді Тірадентес і нарешті дісталася до будинку номер сімнадцять на вулиці Фрай Антоніо Сантана де Гальван, щоб попрацювати у доньї Жуліти. Насамперед вона прочитала мені лекцію, що коли я не уникатиму чоловіків, то матиму ще одну дитину, і що чоловіки не допомагають вирощувати дітей. Я посміхнулася: щодо чоловіків, то в мене є гіркий досвід, я вже давно досягла того віку, колй всіма твоїми почуттями керує тверезий розум.

Я знайшла серед відходів одну кара[6], один батат і картоплину. З цим і повернулася до фавели. Мої діти гризли шматок черствого сухаря. Я подумала: щоб пережувати цей хліб, треба мати сталеві зуби.

Не було жиру, і м’ясо поставила на вогонь з помідорами, які назбирала на фабриці Рейкше[7]. Налила води, вкинула кара і картоплину. Коли все це закипіло, всипала макарони, знайдені дітьми на смітнику.

Жителі фавел поступово переконуються, що їм у житті судилася доля ворон. Служба соцзабезпечення нічого для них не робить. Завтра в мене не буде хліба.

22 травня. Сьогодні мені дуже важко. Не знаю, чи плакати, чи кинутися світ за очі й бігти, поки не впаду мертвою.

Вранці йшов дощ. Я нікуди не ходила роздобувати грошей. Цілий день писала. Залишилися макарони, підігріла їх дітям. Зварила картоплю, трохи підживилися. У мене є металевий брухт, треба віднести до Мануеля. Коли прийшов Жоао зі школи, послала його здати залізо. А він купив склянку мінеральної води за два крузейро, і я страшенно розгнівалася. Де це чувано, щоб житель фавел дозволяв собі таку розкіш?!

...Діти їдять багато хліба. їм подобається м’який свіжий хліб. Та коли його немає, вони їдять і черствий.

Твердий хліб, що ми їмо, тверда постіль, на якій ми спимо, жорстоке життя у жителів фавел.

О Сан-Паулу, королево, що в бучній славі піднімаєш свою золоту корону з хмарочосів, одягаєшся в парчу і шовк, навіщо взуваєш на ноги подерті бавовняні панчохи — фавели?..

...Грошей на м’ясо не вистачило, і макарони приготувала з морквою. Жиру не було — і вийшло страшенно несмачно. Тільки одна Вера їла та просила ще.

Вона не перестає мене благати:

— Мамо, продай мене доньї Жуліті, у них така смачна їжа.

Я знаю, що тут, у Сан-Паулу, є бразільці, які мучаться ще більше за мене. В червні 1957 року я захворіла й обійшла всі пункти соціального забезпечення. У мене тоді розболілися нирки, бо я переносила на собі дуже багато металу. Щоб не дивитися, склавши руки, як голодують мої діти, я пішла просити допомоги у хваленої служби соціального забезпечення. Скільки бідняцьких сліз я побачила там, які сумні трагедії розігрувалися на моїх очах! Скільки зверхності, зневаги до бідних!

Спочатку я пішла в палац, звідти мене послали в центр на авеніді Бригадейро Луїс Антоніо, з авеніди Бригадейро послали мене в службу соціального забезпечення Святого дому. Там я досхочу наговорилася з доньєю Марією Апаресіда, яка дала мені багато порад, але, по суті, не допомогла нічим. Тоді я вирішила ще піти в палац і стала в чергу. Говорила з сеньйором Альсідесом. Цей чоловік не японець, але він жовтий, як старе сало.

— Я хвора і прийшла сюди просити допомоги, — сказала я сеньйору Альсідесу. — Спочатку мене послали на авеніду Бригадейро Луїс Антоніо — я пішла. Звідти мене послали до Святого дому, я поїхала й туди. Останні свої гроші я витратила на транспорт.

— Затримати її!

І солдат приставив дуло гвинтівки до моїх грудей. Я глянула солдатові в очі й відчула, що йому жаль мене.

— Я бідна, тому й прийшла сюди, — сказала я.

З’явився доктор Освальдо де Баррос, міський філантроп, одягнений немов святий Вісент де Пауль, і крикнув:

— Викличте поліцейську машину!

23 травня. Встала дуже сумна, бо йшов дощ. В бараці страшенне безладдя. Немає пасти, щоб помити посуд. За звичкою, я називаю череп’я та бляшанки посудом. Якби в мене було мило, я взялася б прати білизну. Я не якась там нечупара. Якщо й ходжу зараз брудна, то лише через злигодні, такі характерні для життя в фавелі.

Нарешті я дійшла до висновку: раз не можна потрапити до раю, то нічого марно витріщати на небо очі. Нам так само нема чого фавел, бідняків. Навіть боби забувають нас. Вони вже гордують тими бідолахами, що живуть на звалищі. Хто ще не відвертається од нас, так це маніокове борошно. Але ді« тям воно не подобається.

Коли поставила на стіл сніданок, Жоао усміхнувся. Діти попоїли і навіть не звернули уваги на те, що боби чорні. Наше життя теж чорне, чорне все, що нас оточує.

На вулицях, на стінах крамниць уже висять плакати з іменами кандидатів у депутати. Декого з них я знаю. Це переважно ті, що провалилися на попередніх виборах і виставляють свої кандидатури знову. Народ байдужий до виборів, бо це, по суті, троянський кінь, якого нам підсовують кожних чотири роки.

...Небо таке чарівне, що від нього не можна одірвати очей, по його безмежних просторах пливуть хмарки, утворюючи фантастичні картини. Легкий вітерець приносить ніжні пахощі квітів, а горде сонце, як завжди, роз-сипає своє проміння й котиться далі за обрій. Вночі на темну синяву неба випливають мерехтливі зорі. У світі стільки чудес, що й описати важкої Лише одне засмучує нас: ціни, коли ми йдемо щось купувати. Вони кидають тінь на все прекрасне на світі.

Тереза, сестра Майри, випила каустичної соди, але не померла. Кажуть, у кишені свого коханого вона знайшла лист від іншої. Бідолаха втратила багато крові, лікарі кажуть, що хоч вона й виживе, то все одно вже не буде здорова. А в неї двоє діток: одному чотири роки, другому — лише дев’ять місяців.

26 травня. Ранок почався дощем. У мене тільки чотири крузейро, трошки рису, що залишився з учорашнього дня, та кілька кісток. Принесла води — варитиму кістки. Ага, в мене ще збереглося трохи макаронів. Зварю дітям супу. Бачила, що сусідка мила боби, і позаздрила їй.

...Вже два тижні не перу білизни — немає мила. Продала кілька дощок за сорок крузейро. Жінка, що купила їх, обіцяла принести гроші сьогодні. Якщо принесе, куплю мила.

...Поліція вже кілька днів не заглядала у фавелу, а сьогодні приїхала, бо Жуліан побив батька. Так відлупцював старого, що той заплакав і пішов скаржитися в поліцію.



[1] Кубічек ді Олівейра Жузеліно (нар. 1902) — бразільський державний діяч. 1956 року, підтриманий великими буржуазними партіями, став президентом Бразілії.

[2] Пташка, що славиться в народі своїм співом.

[3] Палац президента в Ріо-де-Жанейро, колишній столиці Бразілії.

[4] Португальський поет.

[5] Річка, що перетинає Сан-Паулу.

[6] Особливий вид картоплі.

[7] Одна з найбільших консервних фабрик Бразілії.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.