Щоденник фавели-2

 

Трагедія голодної людини

15 червня 1955. Сьогодні моя дочка Вера Еунісе іменинниця. Хотіла подарувати їй хоча б якісь поганенькі черевички. Та харчі такі дорогі, що про все інше й думати нічого. Зараз ми тільки раби дуже дорогого життя. Знайшла на звалищі пару черевиків, помила, полатала їх, нехай хоч у це взується дитина.

Не було ні сентаво[1]  грошей, щоб купити хліба. Вимила три пляшки і за них купила в Арнольдо хліба. Потім за зданий папір отримала 65 крузейро[2]. Купила на двадцять м’яса, на шість — сиру, а на решту по кілограму шпигу й цукру. От і всі гроші.

Весь день почувала себе погано, десь за-студилася. З вечора боліло в грудях, душив кашель, і я не пішла збирати папір, а вийшла пошукати свого сина Жоао. Знайшла його на вулиці Фельберто де Кавальо, біля базарчика. Там автобус переїхав якогось хлопчика, й зібралося багато люду. Мій теж стояв у натовпі. Дала йому прочухана, і за кілька хвилин він уже був дома.

Помила й повкладала спати дітей, помилася сама і теж лягла. До одинадцятої чекала одного, та він не прийшов. Потім встала, випила порошків від простуди і заснула. Коли прокинулася, сонце вже піднімалося над обрієм. «Мамо, хочу води», — попросила Вера Еунісе.

16 червня. Встала й пішла по воду. Принесла води і зварила чорної кави. Дітям сказала, щоб їли м’ясо з маніоковим борошном і пили каву, бо хліба сьогодні немає. За ніч мені не покращало. Вирішила прогнати хворобу заклинанням. Лише двічі розкрила рот, як переконалася, що все це від поганого ока, — одразу ж хворобу наче рукою зняло. Вийшла з дому і попрямувала до Мануеля: продати порожні бляшанки. Все, що мені вдається знайти на смітнику, я збираю і продаю. Мануель дав мені тринадцять крузейро. Треба купити хліба, мила й молока для Вери, а тринадцяти крузейро на все це замало. Знесилена, знервована поверталася я до свого дому, вірніше, до своєї нещасної халупи. Дорогою думала про своє гірке життя. Ночами збираю папір, перу білизну двом молодим людям, а весь день тиняюся по вулицях — і ніколи в мене нічого немає. Вері ні в що взутися. А боса вона не може ходити. Уже два роки мрію купити м’ясорубку. І швейну машину...

Повернувшись додому, приготувала сніданок для дітей — рис, чорна квасоля та м’ясо — і одразу ж пішла збирати папір. Дітей залишила самих. Наказала, щоб гралися в дворі і не вибігали на вулицю, аби їх не скривдили злі сусіди. Знову так погано почуваю себе, що коли йшла з дому, то хотілося одного — лягти. Але бідняк ніколи не відпочиває. Він не має права на відпочинок.

У мене вже увірвався терпець, і я весь час проклинала свою долю. Зібрала дві торби паперу. Потім ходила ще, знайшла якесь залізяччя, консервні бляшанки і дрова. Поверталася додому з важким передчуттям. Мабуть, Роза або ледача Марія дос Аньос таки позбиткувалися над моїми дітьми. Та ні, Вера спала, а хлопці гралися надворі. Я трохи заспокоїлася: вже друга година, то, мабуть, день мине без особливих пригод.

Зайшов Жоао сказати, що поліція, яка видає допомогу, ділитиме продукти. Взяла сумку й пішла. Одержала два кілограми рису, бобів, два кілограми вермішелі і була дуже задоволена. Поліція поїхала з фавели, і та скованість, яку я відчувала, розвіялася. Взяла журнал і сіла на траві поніжитися на сонечку. Прочитала одне оповідання, а коли почала друге, прийшли діти і попросили хліба. Написала записку і послала Жоао в крамницю Арнольдо, наказала йому купити мила, два порошки від голови і на решту грошей — хліба. Поставила на вогонь воду для кави. Вернувся Жоао і сказав, що по дорозі загубив порошки. Ходили вдвох шукати, але даремно.

Коли я підходила до воріт, побачила юрбу дітей і жінок. Вони прийшли скаржитися на Жозе Карлоса, вимагаючи, щоб я покарала сина і він більше не кидав каміння в їхні двори.

17 липня. Неділя. Чудовий день. Сонячно, блакитне безхмарне небо. Я встала о пів на сьому. Пішла по воду, приготувала каву. У мене є тільки кусень хліба і три крузейро. Дала дітям по скибці хліба, поставила варитися одержані вчора боби і пішла на річку прати білизну. Коли я повернулася, боби вже були готові. Діти просили хліба. Дала три останні крузейро Жоао, щоб купив хліба. Сьогодні Найр Матіас зранку почав воювати з моїми дітьми. Сільвія зі своїм коханим теж влаштували концерт. Він її лупцює. Я ніяк не можу звикнути до того, що ці сцени відбуваються на очах у дітей. Яких тільки лайок не наслухаються вони тут! От горе! Якби я тільки змогла переїхати кудись у благородніше місце, щоб не чути й не бачити цього!..

Зайшла до доньї Флорели позичити зубчик часнику, а потім до доньї Амалії. Як і сподівалася, і там і там почула одну відповідь: «Нема». Так ні з чим і подалася викручувати білизну. Донья Апаресіда запитала мене:

— Ти що, вагітна?

— Ні, сеньйоро, — відповіла я їй чемно.

А сама нишком вилаялася: ну, а якщо й вагітна, то яке тобі до того діло? Страшенно боюся жінок з фавели: все їм треба знати! У них язики, як у курей лапи: чого лише не вигребуть у смітті! Виявляється, ходять чутки, що я вагітна. А я нічого й не знала!

Вийшла вночі збирати папір. Коли проходила біля поля Сан-Паулу, звідти вийшло кілька чоловіків, усі білі, а між ними один негр. І він почав мене зачіпати:

— Папірці йдеш збирати, голубко? Побережи-но свою... тітусю.

...Погано себе почувала, хотілося впасти і не вставати, але треба було працювати. Зустріла кількох знайомих, трохи з ними поговорила. Коли проходила проспектом Тірадентес, зустріла знайомих сеньйор. Одна з них почала розпитувати:

— А ви що, ноги вже вилікували?

Так, після операції я почуваю себе добре, дякувати богу, навіть танцювала на карнавалі, забувши всі свої болячки. Оперував мене доктор Жозе Торрес Нетто. Хороший лікар. Ми з ним і про політику говорили. Коли одна сеньйора спитала мене, що я думаю про Карлоса Ласерду[3], я відповіла без вагань:

— Дуже хитрий, але обмежений. Це комітетський політикан. Надто вже полюбляє інтриги.

А одна сеньйора дуже пошкодувала, що куля під час замаху влучила в майора з охорони, краще б поцілила Карлоса Ласерду.

— І до нього черга дійде...— сказала інша.

Нас почали обступати люди, і я стала центром уваги. Мені було незручно, адже я вийшла збирати папір і мала дуже злиденний вигляд... та й до чого ці пустопорожні балачки про політику? Працювала до пів на дванадцяту. Повернулася додому опівночі. Підігріла їжу, нагодувала Беру, повечеряла сама й лягла. Коли прокинулася, сонячне проміння вже пробивалося крізь щілини барака.

18 липня. Встала о сьомій з легким серцем. Втома приходить потім. Пішла на склад і одержала шістдесят крузейро. Зайшла до Арнольдо, купила хліба, масла, віддала борг і ще відклала грошей на лікер з какао для Вери. Повернулася в пекло. Відчинила двері й повиганяла дітей надвір. Роза тільки побачила мого Жозе Карлоса одразу ж почала з ним лаятися. Вона хоче, щоб хлопець і близько не підходив до її барака. Накинулася на нього з палицею, була б побила. Жінці сорок вісім років, а воює з дитиною. Буває, коли я йду з дому, вона підкрадається до мого вікна і висипає на дітей повну корзину сміття. Повертаюсь і застаю забруднену постіль і обкаляних дітей. Вона ненавидить мене, каже, що я завжди відбиваю її коханців і заробляю більше грошей.

Тут нагодилася донья Сесілія. Я їй прямо в очі сказала:

— Є жінки, які хваляться, що вміють виховувати дітей, але в декого з них діти сидять за гратами, як злочинці.

Тільки-но вона забралася геть, прийшла ледащо Марія дос Аньос. Я їй теж виговорила:

— Я нікуди не ходжу оббивати пороги. Це ви чогось канючите під моїми дверима. Я ніколи не лаю і не б’ю чужих дітей і ще не ходила до вас і не оббріхувала ваших дітей. А вони, по-моєму, теж у вас не святі. Я вмію терпіти дитячі пустощі спокійно.

Приходила й Сільвія, теж лаяла моїх дітлахів. І всі кажуть, що вони погано виховані, що я сліпа, бо не бачу в них поганого. А вони й справді нормальні діти — і мої, і їхні. Я знаю, що дитина не народжується вихованою й розумною. Коли я розмовляю з дитиною, то завжди ласкава з нею, і як обурливо, що ці жінки приходять до моєї хати і порушують мій короткий душевний спокій. Та, незважаючи на їхнє надокучання, — я пишу. Я вмію тримати себе в руках. Чого-чого, а дружби, взаєморозуміння в фавелі й близько немає. Я вчилася тільки до другого класу, але пройшла велику життєву школу.

Приходив рибалка сеньйор Антоніо Ліра і дав мені риби. Це вже я матиму на обід. Жінки розійшлися і, здається, на сьогодні дали мені спокій. Але концерт, розпочатий ними, триває. Під моїми дверима цілий балаган. Зібрався гурт хлопчаків і шпурляють сюди каміння. І в цій драмі мої діти — жертви. Усі сусідки допікають мені тим, що я живу без чоловіка. Та я ж щасливіша за них. Що з того, що в них є чоловіки, коли жінці доводиться жебракувати? Вони тільки й живуть з милостини Товариства милосердя.

А мої діти не їдять церковних сухарів. Я не гребую ніякою роботою, аби утримувати своїх дітей самій. Жити жебрачкою, як мої сусідки, і мати чоловіка лише для того, щоб терпіти від нього побої, — не велика радість. Вечорами, коли вони йдуть по місту з простягнутою рукою, я в своєму бараці спокійно слухаю віденські вальси; а коли їхні п’яні чоловіки бешкетують у своїх бараках, я і мої діти вже бачимо добрі сни.

Не заздрю заміжнім жінкам, що несуть на собі ярмо індіанських рабинь.

Я незаміжня і не нарікаю на свою долю. Ті, що мені «віддавали перевагу», були бридкі, а умови, які вони пропонували, — жахливі.

Ось хоча б Марія Жозе, її більше знають як Зефу, що живе в бараці номер дев’ять по вулиці Б. Вона п’яничка. Коли Марія вагітніє, то багато п’є, і діти, народжуючись, помирають, не проживши й року. Вона ненавидить мене і за те, що в мене діти не помирають, і навіть за те, що в мене є радіо.

Якось вона хотіла позичити в мене радіо. Я відмовила їй, сказавши, що живе вона сама, то могла б і працювати, заробляти гроші і мати своє радіо. Та відомо, що хто вже заглядає в чарку, той нічого більше не купує. Навіть сорочки на тіло. П’яниці не бувають багачами. Вона часто збиткується над моїми дітьми, обливає їх водою і страшенно лає мене за те, що я їх не б’ю. А я не звикла до цього.

Щоб розрадити мене, Жозе сказав:

— Не журіться, мамо, наша пречиста діва зглянеться на нас. Коли я виросту, то куплю вам справжній будинок.

Пішла збирати папір і проходила цілу годину. Повертаючись додому, помітила на березі річки гурт хлопчаків. Коли підійшла ближче, побачила вкрай п’яного чоловіка, а лобуряки з фавели спорожняли його кишені і дерли документи.

Уже п’ята година. Сеньйор Ектор увімкнув світло, піду помию дітей, нехай лягають спати, бо мені треба вийти. Потрібні гроші, щоб заплатити за освітлення. Тут усе так. Люди не користуються світлом, але мусять платити за нього. Пішла збирати папір. Поспішала, бо було вже пізно. Зустріла одну сеньйору, вона проклинала своє сімейне життя. Я вислухала її нарікання, але нічого не сказала. Підтягла торби, переклала зібрані консервні банки в інший мішок і побрела додому. Коли зайшла в барак, включила радіо, щоб дізнатися, котра година. Було вже майже дванадцять. Підігріла їжу, роздяглася і лягла. Заснула одразу ж.

19 липня. Прокинулася о сьомій годині, розмовляли діти. Встала і пішла по воду. Жінки вже стояли біля бочки з водою. Коли я підійшла до черги, флорентійка запитала мене:

— Якій партії належить отой плакат?

Я прочитала і відповіла — Бразільській соціальній партії.

Прийшов сеньйор Жермано, і вона знову запитала:

— Сеньйор Жермано, якої партії оцей плакат?

— Жаніо[4].

Вона зраділа і почала говорити, що доктор Адемар де Баррос[5]  просто злодюга. Що лише нікчеми слухають і схиляються перед цим Адемаром. Ми з доньєю Марією Пуерта, однією славною іспанкою, стали на захист доктора Адемара. Донья Марія Пуерта говорила:

— Я завжди була адемаристкою. Мені дуже подобається доктор і його донья Леонора.

— А вона вже давала милостину? — запитала флорентійка.

— Так, у «Госпіталь де Клінікас».

Надійшла моя черга, і я підставила свою бляшанку, а флорентійка все хвалила Жаніо. Води в бочці чимдалі меншало. Жінки завели балачку про Розу, що нібито вибирає воду з чотирьох годин ранку і вже випрала вдома всю білизну і що за це вона мусить платити двадцять крузейро на місяць. Моя бляшанка нарешті наповнилася, і я подалася геть від черги.

...Важкі наші дні. Але я стійко терплю всі лиха, якими нагороджує життя. Що ж, коли не змогла запастися усім потрібним для існування, то тепер мушу запастися терпінням.

Я нікому не зробила ніякого зла. Я дуже поміркована, навіщо ще тягатися з судом? Але я нікого не боюся, бо сумління моє чисте.

Ходила на оклад, щоб одержати гроші за папір. Заробила п’ятдесят п’ять крузейро. Швидко повернулася, купивши молока й хліба. Наготувала дітям їсти; поставила на вогонь боби. Прибрала ліжка, підмела в бараці і попрохала сеньйора Ірено Венансіо да Сільва зробити дітям гамак. Може, коли буде гамак, вони гратимуться біля хати й сусіди не воюватимуть з ними. Заплатила сеньйору Ірено шістнадцять крузейро. Поки він порався біля гамака, пішла й намилила білизну. Коли повернулася, він уже закінчив роботу. Діти були дуже раді і всі разом лізли гойдатися!

Замкнула двері, забрала з собою дітей ї пішла продавати консервні банки. День дуже гарний, і мені хочеться, щоб діти трошки побули на повітрі. Але яка мука нести на руках Веру, а на голові іншу ношу! Здала банки та брухт, одержала тридцять один крузейро. Це була для мене така радість, що я аж запитала:

— Сеньйор Мануель, а ви не помилились?

— Ні, а що?

— Та сумка з банками зовсім не була такою важкою, щоб за неї одержати тридцять один крузейро. Це ж якраз стільки, скільки треба заплатити за світло.

Попрощалася й пішла. Вдома заходилася варити обід. Поки в каструлях кипіло, я трошки пописала. Нагодувала дітей і пішла в Клабін збирати папір. Залишила дітей самих, вони гарно гралися біля порога. Було багато паперу, але я дуже поспішала — не йшло з думки, що ці звірі в людській подобі здатні на все: серед білого дня можуть напасти на барак, до смерті побити моїх дітей. Так хвилювалась і квапилася, що аж розболілася голова. Адже вони весь час чатують, коли я піду з дому, щоб налетіти й побити моїх дітей. Що вони там можуть наробити, коли мене немає дома, коли нікому заступитись за дітей, а самі вони ще малі захищатися...

...У фавелах, коли дівчині п’ятнадцять, вона вже гуляє допізна. І такі підлітки ходять разом з повіями і потім розповідають про свої пригоди. Там збираються й ті, хто працює, і ті, хто веде легковажне життя. Люди старшого віку працюють, а молодь здебільшого не хоче. Нащо їм працювати, коли в них є мами, що збирають викинуті фрукти й зелень на базарах, у них е церкви, що дають милостину. Є також святий Франсіск, який раз на місяць дає харчі, мило й таке інше. ...А то йдуть на базар, збирають риб’ячі голови і все, що лише можна жувати. У них, мабуть, броньовані шлунки.

Інколи я вмикаю радіо і танцюю з дітьми, буває, влаштовуємо «бій на рингу». Сьогодні купила їм мармеладу. Радість і вдячність світилися в їхніх очах, коли я давала їм ласощі! Жоао аж вигукнув:

— Яка добра в нас мама!

Коли злі жінки налітають на наш барак, мої діти починають відбиватися від них камінцями. Тоді ті кричать:

— Які в тебе невиховані діти!

— Мої діти захищають свою матір, — відказую я їм. — Вам бракує культури, щоб зрозуміти це. А я напишу книжку про фавелу. В ній я розповім усе, що тут діється, і все, що ви зі мною робите. І мені недалеко ходити за сюжетами для своєї книжки, ви самі оце зараз даєте мені їх.

Сільвія просила мене викинути її ім’я з книги.

— Ви ж сама бездомна і спали в нічліжці. Ви все одно здохнете на вулиці, — лаяла вона мене.

—  Це правда, — відповіла я їй, — я спала в нічліжці, я з тих, кого скривдило життя. У нас немає грошей, щоб жити по-людськи. А от ви кажете, що ніколи не спали в нічліжці; то що ж ви робите тут, у фавелі? Ви мали б жити у власному домі. Чому ж ви живете в таких самих злиднях, як і я?

— Єдине, що ви вмієте, це збирати папір,—не знаючи, що відповісти, почала допікати вона мені.

— Так, я збираю папір. Зате ж хоч видно, з чого я живу!

...Зараз я живу в фавелі, та бог поможе, і я вирвусь звідси. Сподіваюся, політики знищать фавели. У багатьох родинах, де по півдесятка дітей та ще й старі, щодня всі ходять по вулицях жебрачити. Є й такі родини де чоловік нібито нездужає, і жінка змушена утримувати сім’ю та ходити за хворим. З часом чоловік бачить, що жінка дає раду сім’ї, і на все життя залишається «хворим»... Сьогодні я не вийшла збирати папір, а тому зовсім не відчуваю втоми і не хилить на сон, як завжди. Учора пила пиво, а сьогодні хочеться знову. Але я не питиму, щоб не звикнути. Я мушу тримати себе в руках, на мені велика відповідальність — мої діти! І ті гроші, що їх я витрачу на пиво, вкрай потрібні їм. Я проклинаю фавелу, коли бачу, як батьки посилають дітей купувати горілку, а потім да-ють їм пити, та ще й вигадують, ніби цим виганяють глисти.

Мої діти не будуть п’яницями. Жоао каже мені:

— Коли я виросту, мамо, я ніколи не питиму горілку. Ті, що п’ють, не купують нового одягу, не мають радіо і ніколи не матимуть справжнього дому.

Сьогоднішній день у мене продуктивний. Ті безпутні з фавели вже не чіпають мене, коли пишу, бо знають, що я все про них розповім. З чоловіками в фавелі ще можна жити, вони досить мирні, скандалістки тут жінки. Вони інтригують так само, як і Карлос Ласерда. Здається, ніякі нерви не витримають цього. Але я сильна! Я намагаюсь не брати близько до серця того, що могло б вибити мене з колії. Я не здаюся!

20 липня. Щоб пописати, встала о четвертій годині. Відчинила двері і довго дивилася на зоряне небо. Коли викотилося сонце, я пішла по воду. Мені пощастило: нікого з жінок біля бочки ще не було, і я без черги набрала в бляшанки води. Потім пішла в крамницю Арнольдо по молоко і хліб. Коли поверталася, здибала сеньйора Ізмаїла, він стискав у руках здоровенного ножа. Він мені признався, що підстерігає Беніто й Мігеля, щоб убити їх, бо вони побили його п’яного...

Я спробувала переконати його, що вбивство — злочин і що нікому це не дає ніякої користі. Та, відчувши, як тхне від нього горілкою, пошкодувала, що завела серйозну розмову; хіба п’яному щось доведеш? Коли сеньйор Ізмаїл тверезий, від нього можна почути розумне слово. За фахом він телеграфіст, був членом товариства спіритуалістів, знає біблію, може дати добру пораду. Та він безвольний і спився. А його розумне слово багатьом би допомогло вийти в люди.

Почала готувати сніданок. Тут кожний хоче чогось свого. Вера супу із засмажкою з пше-ничного борошна. Жоао — чорної кави, Жозе — молока, а я — вівсяного супу.

Якщо вже мої діти не можуть мати людського житла, то хай хоч інколи добре поїдять. Я вже стараюся, як можу.

Покінчила з сніданком, помила посуд і, не гаючись, іду прати.

В моєму домі немає чоловіка. Доводиться самій утримувати себе й дітей. Але я й не думаю здаватися. Колись я мріяла завжди бути чистою, носити дороге вбрання, жити в комфортабельному домі. Але все це не-здійсненне. Та я й не нарікаю, що мені до-водиться тяжко працювати. Звикла я вже й ходити брудною. Не так страшно, що восьмий рік живу, збираючи папір! Найжахливі-ше, що моїм притулком стала фавела. А тут дорослі хлопці цілий день вилежуються на травичці, і в них тільки й розмов, що про крадіжки. Вони вже пробували пограбувати сеньйора Раймундо Гельо. І один з них після того ходить зі шрамом від кулі. Напали вони на сеньйора о четвертій годині, зовсім уже ранком, коли діти вийшли шукати гроші на вулицях. Одному хлопчині пощастило знайти аж двадцять крузейро, і він так зрадів, що похвалився іншим. Його схопили, і суворий суддя жорстоко покарав хлопчину...

Йшла на річку прати і зустріла донью Маріану. Дуже привітна, поважна жінка. У неї десятеро дітей, непоганий будинок. Живе вона з чоловіком у злагоді. Вони все роблять для того, щоб жити в мирі і виховувати дітей. Донья Маріана теж прийшла прати білизну. Вона мені розповіла, що Беніто доньї Геральдес щодня арештовують. Поліцейським уже надокучило щораз приїздити за ним машиною, І вони вирішили дати йому роботу у в’язниці. Це видалося мені дуже комічним, і я довго сміялася.

Швидко порозвішувала сушити білизну й пішла збирати папір. Яка мука мені зараз збирати папір! Доводиться носити з собою й малу Беру. їй тільки два роки і небезпечно залишати вдома саму. Сумку кладу на голову, а дочку беру на руки і так балансую під двома тягарями. Бувають хвилини, коли втрачаю самовладання, злюся на малу. Але подумаю: хіба воно винне, що з’явилося на світ божий, — і заспокоюся.

І взагалі, незважаючи на всі труднощі, я повинна бути доброю з дітьми. Адже у них, крім мене, в усьому світі немає більше нікого. Як все-таки важко жити самотній жінці...

А жінки тут лають мене. Кажуть, що я гостра на язик, що я вмію заманювати чоловіків... Що ти їм на це скажеш? Мені дуже боляче це чути, і я йду від них, не сказавши ні слова. Краще попишу, щоб душу розважити. Тепер пишу щодня. Сідаю в дворі і пишу.

...Ніяк не можу вибратися за папером: ні Вера, ні Жозе не хочуть спати. Кричить, лаючись зі своїм чоловіком, Сільвія. У них дев’ятеро дітей, а живуть вони, як собака з котом. Кожного дня бійка, лайка.

Продала папір, заробила сто сорок крузейро. Сьогодні дуже втомилася, аж захворіла. Випила порошків і лягла спати. Тільки заснула, як Антоніо Андраде почав лаятися з жінкою, і сон пропав.

21 липня. Розбудив мене голос доньї Марії, яка питала, чи не куплю я бананів і салату. Глянула на дітей; ніхто з них ще не прокинувся, то краще промовчати: почують про фрукти — і мусітимеш купувати.

Коли попрокидалися діти, послала Жоао до Арнольдо купити цукру й хліба. Потім пішла прати. Поки мокла білизна, сіла на камені пописати. Проходячи повз мене, один сеньйор з цікавістю запитав:

— А що ви пишете?

— Все про трущоби.

— Пишіть, пишіть, а потім дасте журналістові, щоб почитав.

Він подивився навколо і запитав:

— Це все ваші діти?

Я оглянулася: моїх тут було двоє. Та оскільки всі вони одного кольору, я відповіла ствердно.

— Ваш чоловік працює?

— У мене нема чоловіка, і я не хочу його мати.

Одна сеньйора, яка весь час стояла поруч і дивилася, як я пишу, одразу ж повернулась і пішла. Мабуть, їй не сподобалася моя відповідь.

— Забагато дітей, щоб самій їх утримувати, — сказав незнайомий і витяг гаманець.

«Зараз він дасть грошей, — подумала я,— будь-кому з дітей, вважаючи, що вони мої. От дурна, забрехалася!» Але Вера простягла до нього рученята й пробелькотала:

— Дай, я знаю, купай чивички.

— Вона просить грошей, щоб купити черевички, — пояснила я.

— Це твоїй мамі, — сказав він.

Я підняла голову і з вдячністю глянула на чоловіка. Обличчя його мені знайоме. Якось я навіть розмовляла з ним, коли ходила до аптеки по ліки для Вери. Він пішов, а я кинулась до Вери — подивитись, що він їй дав. Сто крузейро!

А за кілька хвилин уже всі говорили, що Вера заробила сто крузейро. ! як швидко людські язики підхоплюють і розносять новину! Юрба дітей оточила нас, довелося встати й піти — далі від цікавих очей. Знову сіла біля будинку доньї Маріани. Попросила в неї трошки кави. Я звикла пити каву в сеньйора Ліно. Що б я не прохала в них, усе мені дають. А коли хочу заплатити, не беруть грошей.

Потім викрутила білизну й пішла готувати обід. Сьогодні я навіть співаю. У мене легко на душі, і я просила сусідів, хоч сьогодні дати мені спокій. У кожного з нас бувають у житті радісні дні. Сьогодні мій день!

...Одна дівчина, звуть її Амалія, сказала матері, що злий дух мучить її, і побігла до річки топитися. Жінки ледве перехопили її по дорозі...

Решту дня писала. Ну, звичайно, сеньйор Ектор вимкне світло. Викупала дітей і вийшла збирати папір. Почувала себе дуже погано. Скоро повернулася, бо змерзла. Зайшла до хати — було пів на одинадцяту. Увімкнула радіо. Викупалася, підігріла вечерю. Трохи почитала — не можу заснути, щоб не почитати. Люблю гортати книгу: книга — найкраще творіння людей.

22 липня. Буває, що я повстаю проти свого гіркого життя, не хочу коритися долі. Розмовляла з однією жінкою, яка виховує маленьку негритянку. Вона дуже добре ставиться до дитини, купує їй дороге вбрання.

— Раніше чорні доглядали білих, а тепер білі доглядають чорних, — сказала я їй.

А сеньйора розповіла, що дівчинка у неї з дев’яти місяців, що негритяночка спить разом з нею і називає її мамою.

Підійшов молодий чоловік. Виявилося, це син сеньйори. Я розповіла кілька смішних історій, і ми щиро посміялись.

Після того знову взялася збирати папір. Йдучи вулицею Тірадентес, віталася зі знайомими сеньйорами. Хазяйка хімчистки ска-зала мені вслід:

— Бідненька, вона така славна!

Я довго в думці повторювала: «Вона така славна!..»

Як я люблю зачинитися дома і читати, читати!.. Або писати! Зовсім не тягне мене на вулицю, де сусідки простоюють годинами, переказуючи різні плітки...

Завернула на вулицю Фрай Антоніо Гальван. Майже не було паперу. Біля вікна стояв Найр Баррос. 1 я йому сказала, що я з фавели, а фавела — це найжахливіший свинюшник, які лише є на світі.

...Набрала дві сумки на вулиці Альфредо Майя. Спершу віднесла одну, потім пішла за другою. Поверталась іншими вулицями. Трошки поговорила з сеньйором Жоао Пед-ро. Зайшла до однієї негритянки, яка просила принести їй кілька великих коробок. Познайомилася з однією гарненькою негритяночкою. З нею було так приємно поговорити. Вона модистка, але їй ця робота не подобається.

Я дуже весела. Щоранку співаю. Я наче пташка, що співає, як тільки благословляється на світ. Встаю, відчиняю вікно і милуюся блакитним небом.

23 липня. Увімкнула радіо, щоб послухати один романс. Зварила їсти і лягла відпочити. З півгодини проспала і навіть не чула кінця передачі. Сіла писати свій щоденник. Час від часу відривалася, щоб втихомирити дітей. Раптом постукали в двері, я послала Жоао відчинити. Це, виявляється, сеньйор Жоао зайшов розпитати, чи не знаю я, де можна роздобути картопляного листя, бо треба ви-рвати дочці зуб. Сеньйор Жоао поцікавився також що це я пишу. Я відповіла: щоденник.

— Зроду не бачив, щоб негритянка так любила книжки, як ото ви.

Кожен чимось захоплюється. Я — читанням книжок. Сеньйор Жоао дав моїм дітям по п’ятдесят сентаво. Коли ми з ним познайо-милися, в мене було ще тільки двоє дітей.

Слава богу, ніхто мені більше не надокучав.

24 липня.

Встала о п’ятій, щоб раніше піти по воду. Сьогодні неділя, і сусідки братимуть воду пізніше. А я вже звикла вставати вдосвіта. Купила хліба й мила. Повернулася додому, поставила на вогонь боби й пішла прати білизну. На річку прийшла також Адаїр Матіас, нарікаючи, що мати її покинула, і тепер їй самій доводиться варити їсти і прати білизну. Вона говорила, що її мати ще міцна жінка, але на неї зараз найшла мана. Навіть знахар сказав, що це наслано. Мені ж здається, що насланням на родину Матіаса є горілка.

А донья Маріана проклинала чоловіка, що допізна десь волочиться.

Розвішала на сонці білизну й пішла готувати їсти. Коли повернулася додому, застала донью Франсіску, що кричала на мого Жоао. Сорокалітня жінка, а розум як у шестирічного хлопчака. Загнала малого в хату і замкнула двері. Та донья Франсіска не вгамувалася. Довелося гримнути на неї:

— Заткни пельку, туберкульозна!

Я не люблю говорити людям про їхні фізичні вади, бо ніхто не винен, що його мучить хвороба. Та що ж робити, коли вже просто несила слухати отой бруд.

Сеньйор Жоао прийшов за картопляним листям, і я сказала йому:

— Я зробила б усе можливе й неможливе, щоб тільки переселитися з фавели. Мені здається, що я живу в пеклі.

...Сіла на сонці, щоб пописати. Підійшла шестирічна дочка Сільвії і крикнула:

— Пишеш, паскудна негритянко?

Це чула її мати і навіть слова не сказала. Самі матері намовляють дітей на таке.

25 липня.

Удосвіта встала з легким серцем. Співаю. Ранок — це єдиний час, коли мені спокійно в фавелі.

…Сьогодні Франсіска підіслала до мене свою семирічну дочку, щоб якось втягти мене в сварку. Але мені до всього байдуже, я хочу спати. Зачинила двері і лягла... Ходила провідувати новонародженого сина доньї Марії Пуерта. Славна іспанка, окраса фавели, вона наче золота піщинка в свинці.

 


[1] Дрібна монета.

[2] Грошова одиниця в Бразілії, дорівнює 100 сентаво.

[3] Газетяр, політичний інтриган, що в часи, згадувані в щоденнику, в спілці з американцями готував урядовий переворот у Бразілії.

[4] Віце-президент Бразілії в 1963 р.

[5] Інтендант міста Сан-Паулу.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.