Щоденник фавели-10

 

3 травня. Сьогодні неділя. Цілий день буду дома. їсти нічого. Я нервова, розгублена і сумна. Є тут один португалець, який хоче жити зі мною.

...Сьогодні Фрай приїздив служити месу в фавелі. Він називає фавелу «кварталом Розаріо». Месу вистоювали кілька чоловік. Під час проповіді падре навчав нас не красти.

...Прийшов сеньйор Мануель, і ми довго розмовляли. Розповіла йому про маленьку дівчинку — двох років ще нема — яка, тільки побачить, що хтось жує, одразу ж питає:

— А що ви їсте?

Це найменша дитина Беніто Онси. Розумна дівчинка росте.

4 травня. Встала о шостій: коли сеньйор Мануель ночує тут, то не дозволяє мені схоплюватися надто рано.

Від природи — я не жадібна. Згадала слова з біблії: «Не збирай багатства, бо йому віддаси своє серце».

Старі люди кажуть, що багатий завжди журиться своїм багатством. Але ж і бідний ніколи не перестає думати, як прохарчуватися.

5 травня. Писала до другої години, а тоді встала, наносила в бочку та в що можна було води й розпалила великий вогонь. Треба нагріти багато води, бо сьогодні різатиму порося. Тепер уже насмажу ковбаси, корейки, зготую бобів на шкварках. Не віриться, що їстиму справжнє свіже м’ясо! Аж заспівала з радощів.

...Думаючи про те, як давно я не їла свинини, пішла глянути, чи дома сеньйор Мануель, — щоб зарізав порося. Його не було, а мені не терпілося. Прийшов брат сеньйора Мануеля, власник поросяти, за своєю часткою. Я годувала свиню за половину. Довелося попросити Орландо Лопеса, щоб заколов порося. Він згодився, і я повернулася додому.

Прийшов Орландо. Коли зайшов у хлівець, порося злякалось і ніяк не давалося йому. Та Орландо схопив порося за ногу, витягнув надвір і всадив у нього ножаку. Я кинулася збирати кров на ковбасу. Порося ще брикалося, й Орландо знову штиркнув його ножем..

Порося вгодувалося як слід. Коли розбирали тушу, дітей зібралося повний двір. Поприходили й жінки, почали просити м’яса. А Чікле хотіла, щоб їй дали нутрощі.

— Нічого не дам і не продам. Вигодувала порося для своїх дітей.

А вони не розходилися. Прибігла Марія, мати Амалії, і теж почала умовляти, щоб я продала їй шматок сала.

— Я сала нікому не продаю і взагалі не мороч мені голову. Коли ти вигодувала і заколола порося, я й близько не підходила до тебе, — сказала я їй.

Але вона нічого не слухала, їй дуже хотілося сала. Та й усі вони тут дивилися на сало, як коти. А що, коли вони зараз кинуться на моє подвір’я? — подумала я і заходилася носити все до барака. Та глянула на барак, на його прогнилі дошки й подумала: пропала моя халупа, якщо вони натиснуть знадвору.

Я боюся жителів фавели.

Вера не пішла в парк, бо їй цікаво було подивитися, як ріжуть порося.

Діти повернулися зі школи й одразу ж почали розпитувати:

— Мамо, вже закололи порося?

— Закололи.

— А Нінью казав, що його тричі кололи ножем і два рази били довбнею.

Вони балакали, щасливо усміхалися, й у мене на душі теж було радісно. Дала по шматку м’яса Орландо і сеньйору Антоніо Сапатеро. Підсмажила дітям біфштекс. М’ясо лежало на столі, накрите шматком полотна.

— Наче мертва людина, — сказав Жоао.

— Піду помию кишки, а ти сиди тут, бо коти розтягнуть усе м’ясо, — наказала йому, йдучи на річку.

Вера пішла зі мною. Потім прибіг Жозе, я йому показала, як вивертати кишки. Вера сміялася, дивлячись, як бігає по кишці вода. Жозе запитав, чи й у тілі людини теж усе так, як у поросяти. Я відповіла, що так.

— Тоді поросятко усе розуміло, як людина?

— Не знаю.

Втомилася й пішла додому. А Марія заздрила, що я заколола порося. Вера попросила їсти, і я дала їй рису з м’ясом.

6 травня. ...Зранку прийшов журналіст.

— Який ви точний, прийшли о пів на десяту, як і обіцяли, — зраділа я, побачивши його. — Тут вас чекаю не лише я. Всім подобаються ваші репортажі.

...Ми сіли в таксі, Вера дуже втішалася з того, що їде в автомобілі. Коли проїздили по Ларго де Арсіч, журналіст фотографував мене кілька разів. Зупинилися біля Сан-Пау-лійської академії літератури. Журналіст пішов у будинок, а я сіла на східцях, поклавши біля себе мішок для паперу. Підійшов швейцар, прогнав мене і забрав мішок, мій неоціненний скарб: адже це моє знаряддя виробництва! Повернувся журналіст і сказав швейцарові, що це він мене залишив на сходах. А швейцар відповів, що йому наказано проганяти всіх підозрілих.

...Потім ми пішли на вулицю Сьомого квітня, і журналіст купив Вері ляльку. Я розповідала робітникам про свій щоденник, що незабаром буде надрукований в «О крузейро».

7 травня. ...Випрала всю білизну. Я вже дала собі слово ніколи більше не різати свиню в фавелі. Так усе невдало склалося, що знову згадала свою приказку: нема в світі нічого гіршого за власне життя.

Фавела — філіал пекла або й саме пекло.

На вечерю зварила бобів, рису й м’яса. Вера не натішиться, що в нас є м’ясо. Коли йду фавелою, до мене підбігають діти й кричать.

— Кароліно, дайте м’яса!

Всі коти й собаки невідступно крутяться біля мого барака. Втомившись від усього цього, лягла й заснула. Та сон мій був короткий. Розбудив мене п’яний Адальберто, який щосили грюкав у двері й кричав:

— Кароліно, дайте мені шматок свинини!

Який жах! Я ж так хотіла спати! Ще довго чула, як він співав, ідучи вулицею. Тільки задрімала, як щось знову загримотіло по даху. Я переполохано схопилася й засвітила світло. Товклися коти. Вже більше не лягала. Писала аж поки не зарожевів схід і в фавелі загукав продавець булочок:

— Виходьте, скуштуйте солодких булочок!

8 травня. ...Зварила рису з свининою, бобів немає. Помилася й переодяглася, щоб іти в центр. Коли вже була готова, зайшла Вера.

Згадали, що ми сьогодні не годували нашого собачати. Воно лежало, згорнувшись клубочком. Підсунула йому їжу і торкнула його, думаючи, що спить. Та собача не поворухнулось, воно було мертве.

...Ходила за грішми, що ми відсудили в батька Вери. Та адвокат почав вимагати від мене документ.

— Без посвідчення я не прийму вас! — крикнув він і грюкнув дверима під самим моїм носом. Я пішла скаржитися до старшого адвоката. Той послав зі мною чиновника і сказав, сміючись:

— А ви його, Кароліно, розпишіть у своєму щоденнику.

І знову я пішла за чиновником до доктора Вальтера Аймбере. Та коли чиновник почав говорити доктору Вальтеру, щоб прийняв мене, той розкричався:

— Нехай іде геть, я не прийму її! Якщо вона не принесе посвідчення, то я буду говорити про це зі старшим адвокатом.

Вера злякалася й сказала мені:

— Який страшний чоловік! Нащо, мамо, людям адвокати?

Сказала чиновникові, щоб дав адвокатові спокій. Я піду, але нехай знає доктор Вальтер, що він уже в моєму щоденнику. Такого грубіяна ще світ не бачив.

...Пішла в банк одержувати гроші.

Стояла довго в черзі, та, виявилося, мені грошей не було. А Вера вже чекала, що купимо їй платтячко. Сказала їй, що батько не переказав грошей.

— Поганий у мене батько, — промовила вона, мало не плачучи.

10 травня. ...Навіть не заснула, бо в сусіда цілу ніч говорило радіо. У Л. була така сварка, наче там чорти побилися. Вона спала з Вальдемаром, аж тут прийшов Арнольдо. Було вже дві години, як вони підняли крик:

— Ану забирайся звідси, Вальдемаре! Негритянка моя!

— Ні, негритянка наша! — огризався Вальдемар. — Але я прийшов перший!

12 травня. ...Пішла до доньї Жуліти, вона дала мені кави й рису. Повертаючись додому, зустріла донью Марію, ту, що збирає папір на кондитерській фабриці. У неї недавно вкрали мішок паперу. Що ж, поспівчувала їй. Зустріла Капітана, запитала, чому він покинув свою сім’ю.

— Знаєте, Кароліно, — сумно відповів він, — ніколи я не думав, що піду з власного дому. Та я не міг зробити інакше.

І Капітан розповів, що дружина його зраджує.

— Вона багато втратила, промінявши вас на коханця.

— Якби я й після всього, що сталося, жив у своєму домі, то колись убив би цю пройду.

На мою думку, чоловік, що розбив сім’ю Капітана, нічого не варта людина.

28 травня. ...Життя — як книга. Тільки прочитавши книгу, ми можемо її оцінити. Тільки стоячи в кінці життя, ми можемо оцінити, яким воно було. Моє життя досі було чорним, як ніч. Чорна моя шкіра, чорне те місце, де я живу.

29 травня. ...Адальберто, помилившись дверима, замість іти спати додому, завалився до кімнати Апаресіди. Сусіди хотіли витягти його звідти, бо якби нагодився Нель-сон, то Адальберто це так не минулося б. Та п’яний не слухався нікого, поки не прийшла я. Розбудила його й почала просити, щоб ішов додому.

— Нещасний я чоловік, Кароліно! — сказав він мені. — Після того, як вмерла Марина, ніхто не хоче мене любити.

Я була розсміялася з того, що Адальберто так поетично висловлюється, та, чуючи в його голосі тугу, сама засмутилася.

1 червня. Сьогодні не пішла на роботу, бо похворіли Вера й Жозе. Ходила продавати брухт і ганчірки, заробила тільки тридцять один крузейро.

2 червня. ...Сьогодні теж не виходитиму з дому, діти все ще нездужають. О четвертій годині почала кашляти Вера. Я встала і зготувала їй суп з маніокового борошна.

3 червня. ...Вийшла вранці, принесла тіль-ки одну баночку води. Зварила кави. Послала Жоао купити пляшку чорнила і дві голки. Жозе краще, сьогодні вій піде до школи. Залишаю Веру дома, а сама йду на вулицю — маю в хаті тільки трошки бобів, сіль та півкілограма цукру.

4 червня. ...Прийшов сеньйор Мануель. Те-пер я ставлюся до нього добре, бо він мені подобається. Кілька днів не бачила його і скучила. Зрозуміла з цього, що не байдужа до нього.

Коли в мене був сеньйор Мануель, зайшла донья Аделаїда, — принесла мою шерстяну кофточку, — і дуже здивувалась, побачивши його в моєму бараці. Вона поглядала то на мене, то на сеньйора Мануеля. Він сидів такий статечний, говорив розважливо, на ньому був добротний одяг, на ногах нові блискучі черевики. А я, брудна, обідрана, схожа на жебрачку, маю з ним сердечні стосунки! Це просто злякало донью Аделаїду. Вона страшенно здивувалася, коли я сказала, що сеньйор Мануель дарує мені швейну машинку і радіоприймач.

— Сеньйор одружений? — питала вона з цікавістю.

— Ні.

— О, для сеньйори це чудова пара — холостяк, і сеньйора теж без чоловіка.

...Як вона хотіла б принизити мене перед ним! Та нічого не вийде — наша дружба з кожним днем міцніє.

Я з ним провела чудову ніч.

5 червня. ...Повернулася додому, зварила вівсяного супу. Вера плакала й не хотіла їсти.

— Я не люблю вівсянки, — хникала вона.

Набила її і вона так-сяк поїла.

...Полягали спати о десятій вечора, а в цей час в фавелі спалахнула сварка. Апаресіда, нова сусідка, напилася й накинулася на Лей-лу. Билися за барак. Покликали кінний патруль. Було чути, що Адальберто став на бік Лейли. Коли на вулиці почулося цокання кінських копит, сварка вщухла, та лише патруль від’їжджав далі — усе починалося знову.

Еуклідес, негр, що живе з Апаресідою, як вип’є, то аж шаленіє. Ось і тепер кричить за стіною:

— Застрелю! Уб’ю!

Вже була третя година, коли вони замовкли. Я так і не заснула. Навіть діти попрокидалися. Сусід ввімкнув радіо, саме переда-вали про катастрофу на залізниці.

А вранці Жозе тільки схопився з ліжка, одразу ж захотів подивитися, як зіткнулися поїзди.

— Бач, що вигадав! — нагримала на нього. — Підеш дивитись на муки нещасних лю-дей...

9 червня. ...Сказала Мулатці і Дірсе, що завтра вийде репортаж.

— Побачимо! Ми вже викинемо п’ятнад-цять крузейро на газету, та коли там нічого не буде, ви нам повернете гроші!

...Помагала дітям готувати уроки, як хтось постукав у вікно.

— Мамо, там якийсь чоловік в окулярах,— сказав Жоао.

Виглянула — аж то Верин батько.

— Заходь.

— А як же тут пробратися?

— Треба обійти.

Зайшов у барак і довго розглядався.

— Тут не холодно? Коли йде дощ, не тече? — запитав.

— Все буває, та ми звикли.

— Ти писала, що дочка захворіла, от я й прийшов провідати її. Дякую тобі за листи. Спасибі, що ти мене не вписала до свого щоденника.

Він дав дітям грошей, і ті побігли купувати цукерки. Ми залишилися вдвох. Скоро діти повернулися, і Вера заявила, що хоче бути піаністкою.

— У неї тонка натура, — промовив він, посміхаючись.

Що ж, його діти справді музикально обдаровані. Потім Вера попросила радіоприймач. Він пообіцяв купити до різдва. Коли він пі-шов, у мене на душі залишився якийсь не-приємний осадок. Та незабаром я заспівала й вийшла купити дітям хліба. Нагодувала їх, і ми полягали спати. Я сказала Вериному батькові, що скоро друкуватимуся в «О крузейро».

Він дав нам сто крузейро. Жозе це видалося мало, бо він бачив у нього тисячі.

10 червня. Сьогодні не виходитиму з дому, приберу в бараці, бо кругом страшенний бруд. Спорядила дітей до школи і взялася замітати, знімати павутиння. Повернулися діти, пообідали. Жоао поніс їсти Вері. Попросила його подивитися, чи не вийшов репортаж в «О крузейро». Хвилювалася, що репортаж може не вийти, й тоді всі, хто даремно купить «О крузейро», вважатимуть мене хвалькуватою брехухою.

Повернувся Жоао і сказав, що репортаж надруковано. Кинулася шукати по всіх зака-пелках грошей. Назбирала тринадцять крузейро. Не вистачало двох. Позичила у сеньйора Луїса, і Жоао пішов по газету. Моє серце калатало. Що вони там написали про мене? Коли Жоао приніс газету, я прочитала в ній: «Картина фавели в щоденнику Кароліни».

Читала статтю й усміхалася. Одразу ж подумала, що треба побачити журналіста та подякувати. Переодягнувшись, пішла в центр одержувати Верині гроші. Там сказала продавцям газет, що репортаж про фавелу в «О крузейро» мій. Одержуючи гроші, чиновникові банку теж сказала, що мене надрукували в «О крузейро».

...Дуже квапилася, думаючи про дітей, що самі залишилися дома. А в фавелі зараз неспокійно. Щоб швидше дістатися додому, сіла в автобус. На останній зупинці продавщиця газет сказала мені, що негритянки з фавели лаяли мене за те, що я нібито обплювала фавелу. Забрала Веру з парку, показала їй газету.

Ходила купувати м’яса. По дорозі до фавели зайшла в магазин сеньйора Едуардо. Показала газету робітникам з холодильника.

Жоао розповів мені, що уповноважений по світлу Орландо Лопес лаявся, кажучи, що я не платила за світло чотири місяці. Пішла поговорити з ним. Побачивши мене, Орландо почав кричати, що я брехуха і наклепниця, що я ославила його в своєму щоденнику:

— А що це за вигадки, ніби я вам не платила за світло аж чотири місяці?

— Авжеж не платила, паршива сучка!

— Я написала, щоб показати політикам все огидне в вас. Я й про сьогоднішню розмову розповім журналістові.

— Я не боюся цього бабія, цього!..

Який вульгарний, який бридкий цей Орландо Лопес! Повернулась у свій барак, засмажила біфштекс і нагодувала дітей. Повечеряла сама. Заспівала вальс «Ріо Гранде до Сул».

11 червня. Встала й принесла води. Потім ходила в магазин. Одягла дітей і відправила до школи. Не піду працювати, хоч грошей і мало. Коли я йду вулицями, люди зупиняють мене й кажуть, що читали статтю в «О крузейро».

...В кіоску купила газету й віднесла її в бар Еспортесу Жозе. Він купив газету. Знову пішла до кіоска, купила ще одну газету і по-казала шевцеві. Він читав і посміхався. За-йшла в магазин Жозе Мартінса і запитала, чи не хоче він почитати статтю.

— Залиш, потім почитаю.

...Дала дітям вечеряти, а сама примости-лась на ліжку писати. Та хтось постукав у двері. Сказала Жоао відчинити, гукнувши:

— Заходьте!

— Тут не негритянка, мамо, а біла жінка з «О крузейро».

Зайшла дуже вродлива блондинка. Вона сказала, що прочитала репортаж в «О крузейро» і зараз зайшла за мною, щоб одвести в редакцію, де я одержу гонорар.

...В редакції я дуже хвилювалася... Сеньйор Антоніо був на третьому поверсі, в кабінеті доктора Асіса Шатобріана. Він сказав, щоб я почитала журнали, а сам вийшов на кілька хвилин. Повернувся, і мені принесли біфштекс, картоплю, салат. Це була їжа, про яку я могла лише мріяти. Я сиділа в розкішній кімнаті і почувала себе, наче уві сні. Але дійсність краща, ніж сон.

Потім ми зайшли в редакцію, і мене сфотографували. Пообіцяли, що надрукують щоденник і в «Діаріо да Нойте». Яка я рада! Здавалося, нема нічого бруднішого за моє життя, а тепер його використовують як зброю в боротьбі проти бруду.

13 червня. Вийшла позбирати папір. Чую, як, показуючи на мене, кажуть:

— Це та, що пише в «О крузейро».

— А яка ж вона брудна!

...Розмовляла з робітниками. Розібрала картонні коробки, назбирала ще всякого паперу і заробила сто крузейро. Дівчата зі складу співали мені пісеньку:

Кароліна, гм-гм-гм.

— Вона надрукувалась в «О крузейро», — жартував Леон, — тепер у неї купа крузейро.

— Тобі заплатили?

— Мені дадуть будинок.

— Чекайте, діждетесь...

...Згадала про одного свого сусіда — негра сеньйора Еуклідеса.

— Донья Кароліно, — сказав він мені якось недавно, — ви мені дуже подобаєтеся. Ви хочете написати багато книг?

— О, звичайно, хочу!

— Але ж у вас немає нікого, хто б вас підтримував, і вам доводиться збирати папір.

— Так, я багато працюю, а пишу тільки у вільні хвилини.

— Я бачу, для себе ви мало живете.

— Та вже так звикла.

— Якби ви захотіли стати моєю, я просив би милостиню і забезпечив би вам спокійне життя. Я знаю, як і кожна жінка, ви любите гроші. А грошей у вас буде повно. Жінки байдужі до мене, бо я каліка. А без вас я не можу жити. Ви заволоділи моїм розумом і серцем.

Коли він хотів обняти мене, я відсахнулася.

16 червня. Сьогодні в нас нічого їсти. А може, справді покінчити з цим клятим жит-тям? Уже хотіла поговорити про це з дітьми, та, глянувши на них, прогнала таку страшну думку. В них стільки життя! Але ж хто живе, тому треба щось їсти. Так розхвилювалася, що почала нарікати на бога: може, він забув про мене, чи за щось на мене злий?

18 червня. ...Барак Апаресіди — збірний пункт для п’яниць. Спочатку п’ють, а потім б’ються. Лалау хвалиться, що я про багатьох написала в своєму щоденнику, а от його об-минаю.

— Якщо напишеш про мене, то я тебе розчавлю, безпутна! — лаявся він. — Взагалі цю паршиву негритянку треба .вигнати з фавели.

Приходила Апаресіда скаржитися, що Жоао послав її... — і повторила словечка.

— Ви ж учителька, а коли нап’єтеся, то говорите таке, що вуха в’януть, — відрубала я їй.

19 червня. ...Прийшов сеньйор Мануель. Сказав, що купив журнал, щоб подивитися на мій портрет. Допитувався, чи заплатили мені що журналісти.

— Ні ще, але заплатять.

— Повірю тоді, коли побачу гроші в твоїх руках.

Я пояснила йому, що письменник отримує гонорар тільки після того, як книга вийде в світ.

22 червня. ...Вийшла з дому сумна, їсти — нічого. Глянула на небо — слава богу, дощу не буде. Сьогодні понеділок — і на вулицях багато паперу. На трамвайній зупинці розійшлися з Верою.

— Наготуй багато їжі, бо я прийду дуже голодна, — сказала вона мені на прощання.

Слово «їжа» врізалося мені в пам’ять, і де б я не ходила, в голові стукало: «їжа! їжа! їжа!»

Кажуть, що Бразілія була колись багатою й розкішною країною. Та я не з епохи розкішної Бразілії... Сьогодні глянула в дзеркало й жахнулася. Моє обличчя точнісінько таке, як у моєї матері. Я вже теж беззуба.

А яка худюща! Мене охопив страх, що помру з голоду.

25 червня. ...Повернулася в свій остогид-лий барак. Стала, оглянула його — дошки чорні, прогнилі. «Він такий, як і моє життя!» — подумала з болем.

Тільки хотіла сісти писати, як прийшов цей поганець Орландо і почав вимагати грошей. Дала йому сто крузейро.

— Давай двісті п’ятдесят. Ти ж мені винна за підключення.

— Я не платитиму за підключення, бо компанія давно вже скасувала плату за нього.

— Тоді в тебе не буде світла.

І відключив мене від лінії.

27 червня. ...Повз наш барак проходив з велосипедом Орландо Лопес.

— Гляньте, мамо, Орландо!—сказав хтось із дітей.

— Нічого мені дивитися на цього паршивого типа, — відпрвіла я.

А той почув і почав лаятись:

— Паршива та повія, що народила тебе!

...Сказавши, що мені треба писати і в мене не так багато часу, щоб марнувати його на всяких бродяг, зачинила двері.

29 червня. Сьогодні вранці встала зовсім охрипла. По воду ходила ще о четвертій годині, бо цей тип, Орландо Лопес, сказав, що не дасть мені брати воду. Зварила каву. У мене тільки вісімнадцять крузейро. На серці невимовно тяжко! О, якби я могла вибратися з цієї фавели! її придумав сам диявол.

Тут є чимало бандюг, та цей Орландо перевершив усіх. Писала сьогодні цілий день. Порахувала бараки у фавелі, щоб знати, скільки здере цей Орландо Лопес грошей, якщо з кожного фавелянина візьме сто п’ят-десят крузейро. Бараків з електричним ос-вітленням виявилось сто дев’ятнадцять.

...Небо чудесне, ясно-блакитне з білими ледь помітними хмаринками. В повітрі літа-ють різнобарвні кульки. Діти бігають, нама-гаючись схопити кульку, коли вона починає опускатися на землю. Гарний день на Святого Петра!

Проходячи моєю вулицею, цей тип Орландо хвалився, що жінки переказали йому все, що я про нього говорила. От дурепи! Я хочу захистити їх від злодіїв, а вони й цього зрозуміти не можуть.

30 червня. ...Той негр, що збирає овочі на ринку, зайшов до мене й запропонував купити у нього кілька зів’ялих картоплин. Глянула на картоплю й подумала, що ніхто їх у нього не купить. Бідолаха, мабуть, довгенько вже з ними попоходив.

Запитала, чи не хоче він їсти.

— Хочу! — сказав негр і глянув на мене, наче на святу. Нагріла йому макаронів, підсмажила легеню й сала.

1 липня. Я вже задихаюсь у цій фавелі, більше не можу. Сказала сеньйорові Мануелю, що в мене велика скрута з грошима. Верин батько багатий, міг би допомогти мені. Я ж послухалася його, не розголошувала його прізвища в газеті, то мав би бути вдячний за це. Якби я була однією з тих сварливих негритянок, то вже б давно вдерлася в його майстерню і наробила б галасу на все місто: «Давай грошей на свою дочку, і край».

2 липня. ...Встала, розпалила вогонь і послала Жоао купити цукру на десять крузейро. Хтось постукав у барак. Діти сказали, що це Верин батько.

— А, татко, — посміхнулася Вера до нього.

Я не сподівалася таких відвідин. Він вибачився, що не вніс грошей до суду, сказав, що був страшенно зайнятий. Я показала йому Верині черевики, — вони розлізлися в кількох місцях.

— Скільки ти за них заплатила?

— Двісті сорок.

— Дорогувато.

...Дав мені сто двадцять крузейро, а дітям по двадцять, щоб купили собі цукерок. Діти побігли в крамницю. Бувають хвилини, коли ненавиджу себе за те, що я жінка. Дякувала богові, коли він пішов.

3 липня. Немає жиру. Сьогодні кінчилося сало, і тепер я муситиму жири купувати.

...Помилася й лягла. Та яка видалася жахлива ніч! Терезінья зі своїм коханим не дали мені спати. Десь дістали курку і почали торгуватися:

— Еуклідес, ідіть обпатрайте курку!

— Ні, патрайте самі!

І так до другої години ночі.

6 липня. Сеньйор Мануель пішов, а я ще трохи полежала. Потім підвелася і принесла води. Ще й досі бридко від балачок, що наслухалася біля колонки. Говорили там, що Д. втікає до коханця, а Р., сестра Б., не помине жодного чоловіка, щоб не віддатися йому. Що X. Р. липне до рідної доньки!. Він стає перед нею в чому мати народила і просить:

— Іди до мене, моя донечко!

Я вже втомилася слухати таке про X. Р. — на лихо, він ще й мій сусід. Цього чоловіка й близько не можна підпускати до дітей.

Вислухавши жіночі пересуди, я сказала їм:

— От тому я й кажу, що фавела — свинюшник Сан-Паулу.

Набрала в свою бляшанку води і подякувала богові, що можу піти звідси. Вже йшла від крана, коли Е. розповіла, як попросила в батька грошей на черевики, а той відповів:

— Якщо поспиш зі мною... дам сотню.

Вона віддалася йому, та батько дав їй тільки півсотні. Спересердя дівчина порвала гроші й викинула. І. підібрала їх і посклеювала.

То хіба після всього цього фавела — не пристановище самого диявола?

...Зготувала сніданок і сіла писати. Ніяк не заспокоюся — світ такий брудний, що не хочеться жити в ньому. Сіла на осонні погрітися. Ми скривджені життям, безпритульні в цьому світі, завжди відчуваємо зовнішній і внутрішній холод.

Поступово до мене повернувся бадьорий настрій і, коли вже смеркло, я навіть, заспі-вала. Мені допомагали Жоао й Жозе. Підтягали і п’яні сусіди.

Ми співали про садівницю.

7 липня. ...Донья Анжеліна Прета каже, що продасть свій барак і кудись переїде, бо не в силі більше тут жити. Радію за неї. Я сама, коли виїжджатиму звідси, спалю гору ладану. Я влаштую розумовий піст — думатиму тільки про те, що приємне богові.

11 липня. ...Була вже сьома година вечо-ра, діти ще гралися на вулиці, коли в барак влетів, наче його штовхала російська ракета, Жоао.

— Мамо, Жозе забирають до суду!

— За що?

— Він розбив каменем вітрину в автомо-більній майстерні. Сторож сказав, що пере-дасть його до суду для малолітніх.

Що ж, треба платити за вітрину. Сердячись на весь світ, встала, одяглася, поклала гроші в сумку. Взяла також газету з моїм репортажем і пішла глянути на вітрину. Вона справді була розбита: камінь вибив круглу дірку.

У вікно визирнув сторож і гукнув до Жоао:

— А тобі чого тут треба?

— Я прийшла поговорити з вами, це мій хлопець розбив вітрину, — відповіла я йому,

З сторожем ми швидко домовилися. Забравши Жозе, я всю дорогу лаяла його, потім запитала, чи бив його сторож. Жозе сказав, що той тільки дуже стиснув йому руку.

Я повірила синові, коли він запевнив мене, що більше не бешкетуватиме. Взагалі, матері не можуть не вірити своїм дітям.

12 липня. ...Сьогодні зранку добре посушила собі голову, поки зготувала сніданок. Не було жиру. Поклала на сковорідку м’ясо й ковбасу разом, щоб на жирові від них за-смажити рис і боби. Салат присмачила м’яс-ною підливою. Дітям це дуже сподобалося.

Вера завжди співає, коли поїсть м’яса.

13 липня. ...Купила на тридцять крузейро м’яса і засмутилася, бо тридцяти крузейро, які залишились у мене, мало на жир і рис. Ходила по місту, а з голови не виходила думка прр дітей: як вони там, чи не кривдять їх сусіди.

Та коли зайшла в барак, вони сиділи в загончику і тихо читали «Жібі».

— Уже перестали битися? — гукнула за стінкою донья Аделаїда.

Запитала Веру, що тут було і з ким вони билися. Вона розповіла, що Жоао й Жозе побилися між собою, кинули додолу гітару, вилили у вогонь духи, зламали щітку, якою я мию підлогу, відкрили пакет із зеленою фарбою, що її я берегла, сама не знаю нащо.

...Випрасувала свою зелену спідницю, ви-прала блузку, знайдену на звалищі, вимилася й зодяглася. Одягла Веру, і ми пішли в центр. У мене було тільки шість крузейро. Думала, що коли Верин батько не переказав грошей, то й не буде за що повернутися назад.

...Стала в чергу за Вериними грішми. Черга неймовірна! Там стояли жінки за щомісяч-ними аліментами від чоловіків, батьків наших дітей. Я кажу «наших дітей», бо сама ж я теж із цього середовища. Кажуть: коли тебе вплели у вінок, то не кажи, що ти не цибуля.

Жінки не переставали лаяти своїх чоловіків.

— Мій — грубий, справжній жеребець!

— А мій — осел. Плюгава нікчема! Якось він їхав поїздом, так я молила бога, щоб сталася катастрофа, щоб його дідько вхопив!

— Хто ваш адвокат? — запитала я жінку, що стояла позад мене.

— Доктор Вальтер Аймбере.

— І в мене теж він. Але він мені дуже не подобається.

Одержала багато грошей — аж двісті п’ятдесят крузейро.

Вера посміхалася й казала:

— Тепер мені тато подобається.

Зайшли у взуттєву крамницю, купили Вері черевики. Коли Вері приміряли черевики, вона сказала:

— Знайдіть мені такі черевики, щоб ніколи не подерлися, бо мама не має за що купити інші. А я не хочу ходити боса.

...Зайшла в крамницю сеньйора Едуардо, купила кілограм рису. Залишилося сім кру-зейро. Тільки покрутившись по центру, ми витратили двадцять п’ять крузейро. Місто — це вампір, що висмоктує з нас кров.

15 липня. Коли я прокинулася, Вера вже не спала.

— Мамо, сьогодні мій день народження? — спитала вона мене.

— Так, вітаю тебе, бажаю тобі щастя!

— А ти зробиш мені торт?

— Не знаю. Якщо дістану грошей...

Запалила вогонь і пішла по воду. Жінки кричали, що мало води.

...Сміття вже позгрібали, і я зібрала зовсім мало паперу. Зайшла на фабрику пошукати старого ганчір’я. Відчула, що паморочиться в голові, і вирішила завітати до доньї Анжеліни попросити трошки кави. Донья Анжеліна напоїла мене кавою, мені полегшало, і я подякувала їй.

— Це від голоду. Вам треба добре їсти.

— Для цього треба добре заробляти...

...Я схудла на вісім кілограмів. На мені вже майже немає м’язів. Пропало й те, що було. Набрала паперу й пішла. Проходячи повз вітрину, несподівано побачила там себе і одвернулася. Мені здалося, що переді мною привид з того світу.

...Підсмажила риби і зробила поленту, щоб дати дітям до риби. Зайшла Вера, побачила в казанку поленту й закапризувала:

— Оце такий торт? Я ж сьогодні іменинниця!

— Це не торт, а полента.

— Я не люблю поленти!

Вона принесла молока, і я дала їй поленту з молоком. Вера їла й плакала.

Хто я така, щоб пекти торти?

18 липня. Йдучи збирати папір, зустріла донью Беніту, матір чорної Нени. Кажу «чорної Нени», бо тут у фавелі є й біла Нена. Вона розповіла мені про хлопчика, який загинув на кабелях компанії «Лайт». Коли я почула, що це молочний син Лаури, то аж скрикнула: я ж добре знала його.

Лаура на час пологів лягла в родильний будинок. Та немовля, народившись, одразу ж померло. Лаура затужила, бо дуже хотіла мати дитину. Поруч неї лежала одна молода мати і теж скаржилася на свою долю. Вона заздрила Лаурі, що в тої померла дитина, А в неї народився здоровий син, хоч вона бажала йому смерті.

Побачивши, що її сусідка плаче, Лаура здивувалася:

— Чого ви плачете, у вас же син живе, та ще й такий славний?

І жінка розповіла. Приїхала вона з півночі дівчиною. А в Сан-Паулу нагуляла собі дитину. Батько дитини не захотів одружуватися з нею. Тепер рідні пишуть, щоб вона повернулася додому, а з дитиною вона повернутися не може. Якщо Лаура хоче, вона віддасть їй свого хлопчика.

Лаура так зраділа дитині, наче їй дали все золото світу. Вийшовши з лікарні, вона не приховувала, що її дитина померла і що вона взяла собі чужого хлопчика. Лаура дуже любила його. Попросив син, і вона купила телевізор. Хлопчині було вже дев’ять років, він ходив у другий клас. І ось маєш — така несподівана смерть.

У нас один спосіб народжуватись, а померти — тисячі.

...Сьогодні в смітті багато паперу, та багато й тих, хто збирає його. Вони збирають папір, а потім валяються п’яні.

Я запитала одного такого:

— Чому ви так марнуєте зароблені гроші?

— А навіщо мені берегти їх? У моєму житті попереду вже нічого привабливого немає. Я й думати не можу про сім’ю, сім’я починається з двох, а потім зростає.

Він знову з докором глянув на мене і сказав:

— До чого ці балачки? Ми вже стоїмо над безоднею. Знаєте, де я сплю? Під мостом.

І взагалі я вже ненормальна людина. О, як мені хочеться вмерти!

— Скільки вам років?

— Двадцять чотири. Але життя вже стало для мене нестерпним.

«Хто пише, тому хочеться бачити в світі красу, — думала я після цієї розмови, — а я бачу тільки кривду та скорботу».

22 липня. Десь о п’ятій годині ранку почали гиркатися Терезінья і Еуклідес.

— Адальберто! Вставайте та підіть купіть горілки.

— А ви що, може, сядете писати? — в’їдливо відповідав Еуклідес. — Чи, може, підете позбираєте папір, а тоді вже напишете, як живуть інші?

Я схопилася з ліжка, взяла палицю від щітки, щоб показати йому, як-то мене дражнити, знущатися з моєї тяжкої праці.

Кілька разів грюкнула палицею в стінку, вони замовкли і більше вже не балакали.

26 липня. ...Десь о сьомій годині вечора сеньйор Адальберто почав лаятися з дружиною. Спершу докоряв їй, що вона розбила годинник, а потім розкричався на всю фавелу і почав бити її. Жінка, в свою чергу, зняла крик. Я намагалася не звертати на них уваги, бо вже звикла до їхніх сімейних сварок з бійкою й криками. Розбороняти їх кинулася донья Роза. І тут хтось закричав, що сеньйор Адальберто вбиває жінку. Нібито він ударив її по голові якоюсь залізякою. Це мене так розхвилювало, що розболілася голова, а серце закалатало, як ті колеса швидкого поїзда.

Через тин почали стрибати чоловіки, щоб захистити нещасну жінку. Відчинили двері, й до барака зразу ж набилося повно жінок і дітей.

Та на них налетів розлютований Адальберто;

— Ану забирайтеся геть, наволоч! Ви що, до тещі в гості поприходили?

Всі кинулися тікати. Душ двадцять водночас намагалися проскочити на вулицю. Топтали й душили дітей. Хтось ударив Веру ногою, і вона впала на землю. Мало не затоптали дітей Жуани. А інші фавеляни стояли й сміялися. Але ж тут плакати треба, а не сміятись, розігрувалася не комедія, а драма.

28 липня. ...Писала, і сьогодні ніхто мені не заважав. Коли почало сутеніти, пішла за Верою. В фавелі саме збирався натовп цікавих, щоб подивитися на сварку між негритянкою, яка недавно оселилася тут, і Лейлою та Петітою. Досить вже з мене таких видовищ!

У фавелі вже горіло світло. Двері до Лей-линого барака були зачинені, але цілий гурт дітей заглядав туди у віконце. Я обминула їх, щоб не червоніти перед дітьми.

А потім прийшов Жозе й почав розказувати своїм:

— Ага, а я щось бачив!

— А що?

— Я бачив, як Чіко робить непристойне з П.

Я промовчала, а він вів далі:

— Чіко робить непристойне з П., а поруч стоїть Ванільда і дивиться.

А Ванільді тільки два роки!

30 липня ...Писала допізна, бо мене мучить безсоння. А коли лягла, заснула одразу, й приснилося мені, ніби я в новому домі і у мене все є. Боби стоять мішками. Я дивилась на своє багатство і не могла натішитися. «Тепер нічого в нас робити злидням, — сказала я і закричала: — Ану геть звідси, злидота».

Прокинулася Вера й здивовано запитала:

— Кого це ви так виганяєте?

31 липня. ...Взяла на двадцять крузейро жирного м’яса, бо в мене немає жиру. Зайшла до сеньйора Едуардо купити рису, залишивши мішки з папером на вулиці. А Вера поклала на мішок м’ясо; біг собака, вхопив і поніс.

— Ах ти ж негідниця, роззява! — накинулась я на Веру. Сьогодні ти в мене наїсися...

— Годі вам, мамо! — перебила вона мене. — Коли я зустріну того клятого пса, я покажу йому, як красти чуже м’ясо.

...Прийшла додому страшенно голодна. Пробігла кішка, а я подумала: ніколи не їла котів, та якби зараз хто запропонував під-смаженого, з томатом і цибулею, я не від-мовилася б. Чого тільки не зробить з людиною голод!

Сказала дітям, що сьогодні їсти нічого. Вони зажурилися.

1 серпня. Лягла, та заснути не могла, бо дуже перевтомилася. Почула, як щось шарудить у бараці. Встала подивитися. То була кішка. Я усміхнулася: їжа сама прийшла в хату. Але кішку пожаліла.

4 серпня. На світанку йшов дощ. Зварила каву й послала Жоао купити на п’ятнадцять крузейро хліба. П’ятнадцять позичила в Адальберто. По воду не ходила, остобісіло вже стояти в тій клятій черзі.

Залишила Веру в ліжку, а сама подалася в місто. З неба сіялась дрібна й холодна мряка. Добре, що підібрала в смітті старі черевики. По дорозі перестріла мене донья Есмеральда й лопросила позичити двадцять крузейро. Я їй дала тридцять, бо в неї семеро дітей, а чоловік божевільний.

Побрела звичною дорогою. Збирала папір, брухт та різне лахміття.

...Зустріла одного сліпого, і між нами відбулася така розмова:

— Скільки вже років, як ви втратили зір?

— Десять.

— Це, мабуть, дуже тяжко.

— Ні, бо все, що робиться з волі господньої, легко.

— А через що ви осліпли?

— Від виснаження.

— І не можна було вилікуватися?

— Ні. Мені треба зробити пересадку рогівки, а хто ж дасть на це живе око?

— То ви бачили і знаєте, яке сонце, квіти, зоряне небо?

— Так, бачив, дякувати богові.

6 серпня. Сьогодні день народження Жозе. Він з 1950 року: найкращий вік. Та він шкодує, що такий малий, а то позалицявся б до Кларінди.

...Пішла з дому, забравши з собою Веру. Назбирала паперу, знайшла в смітті старі черевики і продала їх за двадцять крузейро. Повернулась у фавелу. Купила півкілограма м’яса і зробила біфштекс. Пообідала.

7 серпня. ...Знайшла два паперові мішки і заробила сорок п’ять крузейро. Це дуже мало: що за ці гроші купиш? Повернулась і ще назбирала трохи клоччя. Продала і заробила ще тридцять три крузейро. Довго вагалася, поки придумала, що зварити. Мила посуд, коли в двері хтось постукав.

— Це донья Терезінья Бекер! — вигукнув Жозе.

Донья Терезінья дала мені п’ятсот крузейро. Я довго дякувала їй, кажучи, що тепер куплю Жозе взуття. Провела її аж до автомашини. Зайшла до Чіки, похвалилася грішми, сказавши, що їх дала мені моя біла мама, донья Терезінья.

8 серпня. ...У фавелі помер хлопчик. Хова-ли його о дев’ятій. Негри, що зібралися про-вести померлого в останню дорогу, найняли вантажну машину і взяли з собою гітару, бу-бон та горілку.

— Коли помирає японець, живі співають. Будемо співати й ми, — сказав Зіріко.

...Велике зло в фавелі — злодії. Вночі кра-дуть, а вдень сплять. Якби я мала більше сил, нізащо б мої діти не жили в цьому кублі. Якщо бог дасть, піду звідси, не оглядаючись.

12 серпня. ...Зібралася піти одержати Верині гроші. Позичила в сеньйора Луїса три крузейро, один знайшла в сумці — мало, щоб проїхати автобусом. Зустріла одного сусіда і попросила один крузейро в нього. Так сіла в автобус.

...!шла під дощем, не накриваючись, бо в мене немає парасольки. В центрі почула на-рікання, що на ринку немає бобів, що торгаші навмисне не продають боби, наганяючи ціну. А хіба зараз ще малі ціни?

Ні, важко жити біднякові в цьому світі.

В суді виявилось, що сеньйор X. А. М. В., Верин батько, не переказав грошей. Він уже кілька разів просив, щоб я не розголошувала його імені в своєму щоденнику, бо його підлеглі сміятимуться з нього. Але ж він зовсім не заслуговує на це. Він живе добре, а дає на Веру тільки двісті п’ятдесят крузейро. Заходить тільки тоді, коли я друкуюся. Все розпитує, скільки я заробила...

13 серпня. Встала о шостій. Мало не заплакала від злості на таке життя: немає грошей навіть на хліб. Хлопці пішли до школи, а Вера залишилася дома. Вийшла сьогодні сама, бо нахмарило на дощ. Збирала клоччя й картон. Заробила тридцять крузейро і засмутилася: хіба це гроші? А голод мучив. Випила чашку кави з молоком і з’їла булочку. Коли повернулась у фавелу, Вера сиділа на підвіконні й дивилася на машини, що по-наїжджали сюди. Знімали фільм «Проме-сінья». Побачила юрбу навколо операторів і собі пішла глянути. Повернулася додому, розігріла дітям їжу. Трохи рису й риби. Діти з’їли все і залишилися голодні.

Чому Ісус Христос не зробив так, щоб цієї риби було більше?

Бачилася з сеньйором Мануелем. Коли по-верталася з паперового складу, він перестрів мене. Давав двісті крузейро, але я не взяла.

— Ви мене більше не любите?

— Просто в мене багато роботи, і я не маю часу на те, щоб розважатися з чоловіками. Для мене головне зараз — купити пристойний будиночок для своїх дітей. З чоловіками мені ніколи не щастило, тому я ні-кого й не покохала. Чоловіки, що ввійшли в моє життя, тільки ускладнили його дітьми, яких мені тепер доводиться виховувати самій.

Він забрав свої гроші, попрощався й пішов.

Помила посуд і пішла на склад, продала клоччя й брухт, заробила двадцять один крузейро.

...Хотіла подивитися, як знімають «Промесінью». Розпитала про імена керівників зйомки для свого щоденника.

— Кароліно, чи правда, що це приїхали зносити фавелу? — питали мене жінки.

— Ні. Вони просто знімають кінофільм. Звичайно, нікому не подобається фавела, але декому вона потрібна. А ці знімають тут подвиги Промесіньї. Але ж Промесінья не з" нашої фавели.

Коли артисти сіли обідати, то жителі фавели мало не накинулися на них. Ще б пак! Курчата, пиріжки, смажене м’ясо, пиво. Я захоплена вихованістю артистів. «Вера Крус» — це національна кінокомпанія, що заслуго-вує на особливу похвалу. Артисти пробули в фавелі цілий день.

У фавелу подивитися зйомки насунуло стільки народу, що просто страх. Навіть Беніто прийшов. Я запитала, чи він уже знімався, у нього непоганий голос.

— Ні, тепер я не популярний.

15 серпня. Люди, що проходили по Віа Дутра й бачили пожежників, завертали в фавелу глянути, чи не пожежа тут. Але їм казали, що знімають «Промесінью».

Справжня ж назва картини: «Місто в небезпеці».

16 серпня. Після обіду весь час писала. Сьогодні випрала білизну, і настрій у мене непоганий. По фавелі ходить Орландо Лопес і здирає гроші за світло. А тут є багато таких, що вмирають з голоду.

31 грудня. ...Встала о пів на четверту й пішла по воду. Потім розбудила дітей, вони напилися кави, і ми вийшли з дому. Жоао сьогодні теж збирає папір, бо хоче заробити грошей на кіно. Яка мука — нести три мішки паперу! Ми заробили вісімдесят крузейро.

З них тридцять дала Жоао.

...Ходила базарувати, завтра ж Новий рік. Купила рису, мила, гасу й цукру.

Жоао й Вера поснули, а я ще писала. Незабаром лягла і я. Прокинулася від сирен «Газети», що сповіщали про прихід Нового року. Подумала про коріди і Мануеля де Фа-рія. Господи, допоможи йому виграти корі-ду і благослови Бразілію на краще життя.

Нехай 1960 буде кращий за 1959. Ми так намучилися в 1959, що хочеться крикнути йому вслід:

Іди скоріше від нас!

Не муч більше нас!

Не повертайся ніколи до нас!

1 січня 1960 року. Встала о п’ятій годині і пішла по воду...

 

 

З португальської переклали

Лев ОЛЕВСЬКИЙ, Олександр СТАЄЦЬКИИ та Лідія ЄГОРОВА

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.