Щоденник фавели-1

 

Як було написано щоденник Кароліни Марії де Жезус

Фавела — бразільське слово, що не піддається точному перекладові. Воно могло б бути синонімом слова злидні. Ось як тлумачить його бразільський словник португаль-ської мови: «Назва одного з «горбів» Ріо-де-Жанейро, царства злиднів, розбою та беззаконня, щось на зразок Двору чудес у Парижі. Взагалі означає місце соціального розкладу, деградації, занепаду».

Спочатку це був лише один «горб», куди приходили відщепенці суспільства, приваб-лені розкішшю міста, що розкинулося внизу, тягнучись до моря. Місто розросталося, по-ступово заселялися інші «горби» (Ріо-де-Жанейро лежить між морем і горбами), стаючи новими кварталами бідноти. Всі такі «горби» називалися фавелами.

Та цей процес розкладу не зупинився лише на «горбах» Ріо-де-Жанейро, колишньої столиці Бразілії. Він поступово захоплював занедбані околиці всіх великих бразільських міст і скрізь він називався однаково — фавела; суто бразільське слово і суто націо-нальна проблема. На горі, на березі річки чи на рівнині — фавела всюди однакова, по-творна і сумна, як і люд, що її населяє. її житла — не житла, а темні бруднющі халупи, зліплені з трухлявих дощок, з іржавої бляхи та картону. їх називають «барракон» (барак). Там в одній тісній конурі злазяться докупи, як тварини, чоловіки, жінки й діти. Це жахливі місця, з вулицями, трагічно темними, заваленими брудом, що, здається, проникає навіть в душі фавелян, істот, які стоять уже над безоднею життя, і їх невблаганно затягує трясовина злиднів. Безробітні, бродяги, покииуті чоловіками жінки, матері-одиначки. Голод — це спільний знаменник, він рівняє всіх, накладаючи печать морального розкладу навіть на ті корисні суспільні елементи, що працюють, але неспроможні чинити злидням бодай найменший опір і змушені жити у фавелі.

Кількість робітників, що поповнюють населення фавели, день у день зростає. Це типова проблема великих промислових міст, в які вливаються маси втікачів із сіл, що шукають заробітків. Процес той веде до зростання безробіття та ускладнення житлової проблеми; так виникають приміські поселення, по суті відмежовані від суспільного життя, — фавели.

Фавели в різних кінцях світу відрізняються лише за назвою, а за суттю людської трагедії вони скрізь однакові. Гарлем у Нью-Йорку і Лондоні, Хог-Стайз у Новому Орлеані чи селище бідняків в Буенос-Айресі, Парижі або Марселі. Причини їхнього виникнення різні, а наслідок один.

Фавели, відносно до темпу розвитку промисловості країни, зростають у Бразілії з разючою швидкістю. В Ріо-де-Жанейро населення фавел досягло шестисот тисяч чоловік. Більшість із фавелян залишається суспільно корисними людьми — вони працюють на фабриках, у крамницях, споруджують розкішні висотні будівлі, незважаючи на нелюдські умови життя.

Не можна сказати, що проблема фавел не турбує власті. Про неї немало говорять, та оскільки ця проблема має соціально-економічне походження, розв’язати її в такий спосіб нелегко.

Ми — в Сан-Паулу, в індустріальному місті-велетиі, місті розкоші та хмарочосів, що гордовито здіймається у небо, місті, переповненому народом, що завжди, вдень і вночі, кудись поспішає.

У Сан-Паулу сотня дуже схожих між собою фавел, в яких живе п’ятдесят тисяч чоловік. Одна з фавел, Канінде, заслуговує на особливу увагу, бо саме там я познайомився з негритянкою, видатною жінкою — Кароліною Марією де Жезус, автором надзвичайно трагічного документу, книги, яку можна назвати трагедією голодної людини. І ось яка передісторія цієї книги.

Якось після обіду, в серпні 1958 року, я вийшов з редакції газети «Фолья де Сан-Паулу»[1] (пробачте, забув сказати, що мені тридцять років, я газетяр чи, вірніше, енту-зіаст репортер) з наміром закінчити одну працю про фавели Сан-Паулу, над якою я бився вже з місяць. Мені треба було відвідати фавелу Каніиде, розташовану за кілька кілометрів від центру міста. І ось там, саме коли я місив ногами чорне липке болото, намацуючи твердий грунт; зустрів я негритянку Кароліну де Жезус, що вела серйозну дискусію з місцевими безробітними.

«Якщо ви й надалі битимите дітей, я запишу всіх вас до своєї книги!» — говорила вона, і голос її звучав рішуче і владно. Цілком природно, мені захотілося довідатись, про яку книгу йде мова. Негритянка, мабуть, не зовсім мені довіряючи, спочатку не схотіла зі мною розмовляти, та скоро поступилася й запросила мене до свого барака — темної комірчини, що водночас правила за вітальню, кухню і спальню для неї та її трьох дітей! Зі старої шафи вона дістала кілька засмальцьованих, вкритих шаром пилюки зошитів. Я прочитав одну, другу, десяту сторінку. Мене буквально приголомшили розказані тут надзвичайно правдиво і яскраво історії фавели, я одразу відчув, що ніхто, ніхто в світі не зміг би створити такі страшні й правдиві картини, як ці, написані Кароліною Марією де Жезус. Розповідь Кароліни, незважаючи на деяку стилістичну невправність, оголювала всю трагедію її днів і днів усіх фавелян. З цих сторінок поставали злидні, відтворені лю-диною, що сама з головою погрузла в них.

Як газетяр, я одразу вирішив, що нема рації писати від себе репортаж — хай би це був навіть найгостріший памфлет про злигодні жителів фавел. І до редакції я повернувся з пачкою зошитів Кароліни. Редактор, ознайомившись з кількома сторінками щоденника Кароліни, цілком зі мною погодився, і наступного дня в ранковому випуску газета «Фолья де Сан-Паулу» замість мого репортажу опублікувала уривки цієї хвилюючої повісті. Так Кароліна Марія де Жезус почала вести — та ще й як вести! — репортаж замість мене. Це було перше велике випробування щоденника голоду, морального розкладу, всіх людських бідувань разом узятих.

Я працював над зошитами Кароліни де Жезус цілий рік — їх було понад двадцять, — вибираючи найяскравіші місця і не змінюючи жодного слова цього найгуманнішого документу. Я весь заглибився в роботу над твором негритянки, яка, щоб разом зі своїми трьома дітьми — безбатченками не вмерти голодною смертю, збирала по міських смітниках папір та різні харчові покидьки.

В день нашого знайомства я пообіцяв Кароліні, що спробую зацікавити цим правдивим документом одне видавництво і опублікувати його. Свою обіцянку я виконав без особливих труднощів. Ставши співробітником журналу «О крузейро», я надрукував там оглядову статтю про щоденник Кароліни Марії де Жезус і дав кілька уривків з оригіналу. Це одразу ж привернуло увагу видавців, і в серпні 1960 року книга побачила світ, викликавши незвичайний інтерес, навіть більший, ніж ми сподівалися. Тільки в Сан-Паулу за три дні було продано десять тисяч примірників. А за півроку книга посіла перше місце в списку найпопулярніших наших видань. Це був нечуваний в Бразілії успіх, і він випав на долю негритянки з фавели, яка жила з того, що збирала папір і харчувалася переважно недоїдками одного з найбагатших і найпишніших міст! «Звалище» (таку назву мало бразільське видання) — це образ, створений Кароліною де Жезус для визначення фавели, міського звалища, смітника, куди викинуто не речі, що вийшли з ужитку, а людські істоти, що постають зі сторінок щоденника: вони не вигадані, ми знаємо їх поіменно, знаємо як конкретних мешканців фавели Канінде в бразільському місті Сан-Паулу. Та, якщо не брати до уваги деякі традиції і звички, бра-зільці мало чим відрізняються від тих, що голодують у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Мілані, Амстердамі чи Калькутті. Всіх їх рівняє спільний знаменник — злидні.

Кароліна описує своє голодування й голодування своїх сусідів — людей усіх рас — так, як це зробив би ескімос чи робітник з околиць Берліна, якби хтось із них був приречений на голодування і мав би такий талант оповідача. Кароліна де Жезус майстерно узагальнила речі, спільні для всіх, людей. Ця книга універсальна, хоч вона й розповідає конкретно про трагедію групи людей Бразілії.

Кароліна Марія де Жезус відтворила правдиву, сувору картину злиднів. Але її твір, незважаючи на все страхітливе, показане в ньому, — незрівнянний вияв непоборної віри в кращу долю: розповідаючи про трагедію фавел, негритянка вимагає людських умов життя.

Ця книга звернена до всіх людей світу. Висловлені тут болі й печалі, а поруч з ними віра й надія — властиві характеру людей Парижа й Рима й Токіо і навіть найвідсталішого поселення африканських джунглів. А тому твір цей зрозуміють прості люди усього світу.

Аудаліо Дантас



[1] «Листок Сан-Паулу».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.