Роман Терези Геннерт-8

22

Коли Геннерти виїздили на село і всіх найближчих запрошували до своєї нової вілли над озером, Омський подя кував, упевнений, що не скористається з запрошення.

«Це. — міркував він, — справжня розлука, влаштована самою долею».

Він забуде її, переборе тугу, буде вільний, буде вільний.

Ах, що з того, що вона була тепер його коханкою, що, пасинка, трохи смутна, трохи заклопотана, погоджувалась на все!

В її чудових очах був страх, був подив перед його шаленством і незрозумілим, неможливим коханням. Вона в його руках була мов нежива річ, яка дозволяла із собею робити все, але ні в чому не брала участі. Була за межами власної насолоди, ніколи не впадала у повне самозабуття, ніколи не була його власна, не була надійна…

Вона йому цим і завдавала мук, яких зазнає кожен, хто кохає жінку пасивну й нетемпераментку. Тереза була настільки чужа, що в нього виникала підозра, що й «тоді» вона думає про іншого, що, крім нього, є в неї коханець.

А коли вона виїхала… Тоді він став вірити з подивом і захватом, що вона така аж до дна — більш натхненна, ніжна й смутна, ніж це може осягнути шалена, дика, земна чоловіча любов.

Тоді він згадував хвилини незбагненного захвату, коли, ніякими пестощами не можучи наситити своєї туги за нею, він довго вдивляйся в її обличчя, що лежало в нього на плечі, в повіки з опущеними віями, у смутний, ніжний напівусміх уст.

Скільки він думав про її засмучену душу, яка ніколи не хотіла зійти до нього, яка ніколи не хотіла йому віддатися й наситити тіло палючою насолодою пристрасті.

Ще й весна не закінчилась, а він поїхав.

Він погано вчинив, це правда; отак, незрозуміло чому, занехаявши свою роботу, найперші свої обов’язки. Його відпустка, якої він добивався, мов легковажний офіцерик, що жадібно чокає відпочинку, відпустка, цілком, зрештою, йому належна, викличе, без сумніву, затримку у виконанні всього обсягу термінових робіт, відіб’ється негативно, — ах, усе це зовсім його не обходило. І знову щось мстиве було в цій його безтурботності. Адже з фронту він не втік би до коханки, не кинувся б ніколи у вир безглуздого шаленства цього кохання, якби була війна, якби палка його молодість зазнала інших спокус, а мужність знаходила інше поле діяльності. Але, на жаль, тепер з гнітючої пустки його життя живилась примара «смертельного кохання». Пс він був винен, не він цього хотів…

Тряске авто викинуло його на грузький гравій біля під’їзду. З хвилину він роздивлявся, ще приголомшений вихором дороги, огупілий і невпевнений.

Він не телеграфував навмисно: а може ж?.. Дивна річ: він з нетерпінням прагнув саме того, чого не зміг би знести, що було б страшним…

Перше ніж зійти на сходи і натиснути на дзвінок, він постояв з хвилину. Було так тихо. «Чи просто не чули, що я приїхав, чи взагалі нема нікого?..»

Будинок був із сірого каменю, з високим подвійним червоним дахом. Балкони, тераси, округлі наріжники — все було прозоре од вікон і скла, все живе й зелене від пахучих каприфолій і пеларгоній, що росли при кожному вікні аж до даху.

Сад перед будинком спускався до озера і здався Омському невеличким, але привабливим, мов цяцька: тут було повію кульок, стовпчиків, пірамід, стін і цілих мурів, вирізьблених у живій зелені кущів. У різних місцях стояли білі лаковані лавочки, а по краях рівних, гладенько викошених газонів квігли сахмі лише голубі гортензії. І крізь цю свавільну садову іграшку — в просвітах тунелів, зелених колонад, всипаних гравієм алей — сяяла великим світляним спокоєм широка поверхня озера.

Вражений тишею, Омський подзвонив. Йому одразу ж від-чинив незнайомий слуга.

— Ні пана, ні панночки вдома нема. Є тільки пані.

— Сама?

— Сама…

Вона була одна: якась біла, молода, наче менша на зріст. Він дивився допитливо, суворо в її обличчя — чи зраділа, чи тільки злякалась?

— Я дуже рада, — сказала вона, і усміх її був щирий, веселий, довірливий. — Я дуже рада, любий. Я сама, бачиш? — і вона озирнулась навколо, щоб переконати його чи, може, щоб краще впевнитися в цьому самій.

Він повеселішав, його охопила шалена, молода радість.

— Я можу залишитись до ранку? — спитав він.

— Ти повинен залишитись і, скільки зможеш, побути тут… Геннерт завжди приїздить і виїздить; у нас завжди є хтось із і остей… Лише вчора виїхали Хвосціки, — зараз же сказала вона, щоб заспокоїти його. — Затримались тут по дорозі до моря. Був також Чарль… Знаєш, Лін буде жити, він почуває себе краще… Ванда завтра повернеться, а він, певне, приїде сюди, тільки пізніше…

Для Омського була виділеиа кімната. І він був щасливий. Був такий щасливий!

Вілла, яка зовні здавалась невеличким будиночком, була всередині дуже простора — мала понад двадцять кімнат. Геннерт купив її вже зовсім упорядковану в якогось німця, котрий виїздив із цих місць. Кімната, в якій оселявся на короткий час Омський, була до половини оздоблена білим лакованим деревом і заставлена такими ж самими меблями, так що Омський спершу не міг відрізнити, де кінчається стіна і де починається ліжко. Шафи, полиці, лавочки, напівкруглі столики — все ніби наполовину вросло в стіну. Вище панелі стіна була вкрита сапфірними шпалерами в золоту клітинку, і цього ж кольору була оббивка білих стільців і канапок, які стояли на сапфірному килимі.

В їдальні, куди він незабаром спустився на обід, дерево було іншого, ясно-жовтого, кольору, але ефект був той самий. З обох боків симетрично стояли два однакові серванти, в кутках однакові трикутні канапи, на стінах висіли рядком однакові великі натюрморти, оправлені в світлі дерев’яні рамки і ніби вмуровані в стіну.

За обідом, по правді кажучи, вони не були самі. Сиділа за столом якась панна Марія і якась пані Скомпська. Одна — управителька будинку, друга — Вандина вчителька, яка чекала тут на неї. Та, незважаючи на це, вони почували себе, як молодята вперше у себе — вільні, близькі.

Вони пішли вдвох у хол читати газети, які привіз Омський. Тут було чудово. На плетених столах лежали різнобарвно гаптовані полотняні серветки, на плетених з лози канапках і в кріслах була сила-силенна так само гаптованих подушок. Врешті, на плетених поличках стояли гарненькі саксонські фігурки з мейсенського[1] фарфору й мініатюрні корови, телята, собачки, служниці й старенькі бабусі з копенгагенського, фарфору. Квіти були тут скрізь: стояли у вазах, висіли зі стін.

— Ця корова роботи Кнуда Кигна, — сказала Тереза, ніби це було дуже важливо. А Омський припав чолом до її руки і був щасливий.

Цього ж таки дня вони побували й на озері.

Від плаского берега тихо стелився водяний простір — широкий, спокійний. Проти сонця вода здавалась рухливою і блискотіла мільярдами вогнистих намистинок, а з другого боку лежала пласко, молочно-блакитна, далека, скляна.

Високі прибережні дерева, підбиті густими кущами, підкреслені смугою очерету, золоті в промінні сонця, довгою смугою вступали в простір води, і лише за ними тяглося озеро, розширюючись величезним плесом, що зливалося з небом. Ця водна далечінь була ніби брамою, що вела в таємницю або в інший світ.

Омський сів за весла. Процес веслування викликав у нього радість і захват. Довгий, легкий човен з тоненькими бортами, мов делікатна іграшка, мчав на диво тихо і швидко по прозорій, мов скло, воді.

Весла врізалися в пружну воду, голубили її і, рухаючись. підгортали все нові і нові водяні трикутники. Омський в цьому русі ніби зрісся з веслами, відчував їх, наче продовження власних рук.

Уперше йому було так хороше біля Терези. Це нічого, що приїхав пан Нутка, що приїхала Ванда, що гостював тут протягом двох днів Чарль, який прибув попрощатися, перше ніж остаточно покинути Польщу, що приїхала, нарешті, пані Уніська зі своїм неговірким, але самовпевненим поклонником. (Про дітей, з якими вона залишилась сама після смерті чоловіка, зовсім не було згадки). Це нічого, що весь час приїздив і виїздив Геннерт — круглий, гладкий, всьому радий і всім задоволений.

Було стільки свободи! Коли інші грали в теніс, їхали кудись на прогулянку або просто ще спали, Омський з Терезою звичайним рибальським човном вирушали ловити остенем рибу або раки. Молодий парубійко, місцевий житель, з дитинства звиклий до води, несхибний ловчий, веслував одним веслом, уважно вдивляючись у дно. Човен плив із тихим шелестом серед прибережних очеретів, ясно освітлених сонцем. Між стеблами в глибині виднілося дно, мокре і чисте; ясні камінці і прутики торішнього очерету були наче аж бородаті й рухливі од золотого паростя.

В непевнім, гойдливім, золотім воднім затінку стояла риба, на дні між камінцями лежали раки. Вони обоє дивились, як рибалка тихим, неквапливим ударом опускав остень на дно і відразу ж виймав його із срібною, закривавленою, простромленою залізними зубцями рибиною, що тріпотіла в голубому повітрі і сонячному світлі. Вона описувала в повітрі плавну дугу й падала, скинута на дно човна, на купу закривавленої риби, яка підкидалася, шурхотіла й шелестіла в муках висихання. У срібній її масі чорні раки з пробитим панциром ворушили безпорадно клешнями, стікаючи кров'ю.

Сонце палало, підбиваючись до полудня; вода ані хлюпне, човен терся боками об зелений очерет, що тихо шелестів. Дось далі пролетіла до берега чапля і зникла з очей. Поблизу пурхали чайки, миготіли зигзагами своїх крил, наче маленькі білі блискавки.

Омський дивився в очі Терези — вже не з проханням, а з найглибшою вірою, що вена така, яку він жадав, — чиста, благородна, правдива, завойована цілком його великим кохан-ням. Вона ніби розуміла його волю і дивилася в його очі довго-довго. Аж в обох повіки примружились од пекучих сліз, од найглибшого зворушення, од ніжності, що розривала серце.

«Як я кохаю її, — думав із жахом Омський. — Як я кохаю її!..»

Але він не міг цього сказати.

Позаду Терези знову впала на дно човна скинута з остеня рибина. Була це невеличка щука, ще молода, з довгою собачою пащею, з широко розкритими, спокійними, байдужими очима. Зуби остеня влучили так дивно, що одна кривава рана була якраз біля байдужого ока, друга -за зябрами, третя — на боці, четверта — на боці і ще п’ята. Вона вся була ніби прошита голками тортур і жила ще, по-справжньому була жива. Вона так підкидалася, що зсунулася із купи риби аж на самий низ, на дошки дна. І тут билась об дерево хвостом, здригалася й тремтіла, виливаючи із себе потоки крові. А її срібне тіло, звикле до мокрого холоду води, висихало й тьмяніло на сонці.

 

 

 

23

Після виїзду Анджея старий Лятерна перебрався до його кімнати, щоб весь час бути біля дочки. Анджей зник так швидко, що старий не встиг знайти, випробувати і найняти доглядальницю.

Проти сподівань, здоров’я Зосі поправлялося. Було тепло, сонце протягом цілого дня заливало кімнату. Зося грілася, лежачи одягнена в шезлонгу.

Малий пес Лятерни, помісь фокса й бульдога, перебрався сюди разом зі своїм господарем і тепер паскудив тут, а після цього, не слухаючи дорікань, з найніжнішим виразом вискакував до Зосі й ніжно лащився до неї.

Біня приходила, але не сиділа тепер довго, як раніше. Вона нездужала й небагато могла допомогти. Схудла і зубожіла, але зовсім не скаржилась на це, трималась мужньо й чекала вироку в справі Гондзіла.

Для неї Юлек був лише жертвою інтриги, дивного збігу обставин. Мабуть, хтось мав злість на нього і мстився так безглуздо і підло. За що — вона не розуміла.

— Він тримався здалеку від усього, — говорила вона, — ні в що не втручався, робив своє. Що ж він міг таке заподіяти, щоб його аж так переслідували? Адже він навіть був зовсім безпартійний…

Тут Лятерна раптом пожвавішав.

— Безпартійний, кажеш?

— Я знаю напевно, що він не належав ні до якої партії.

— Не належав? Це нічого не означає. Але ти не повинна, Біню, піддаватись загальній ілюзії, ніби безпартійність — це вираз якоїсь моральної переваги, основа заслуги, гарантія безсторонності…

Біня дивилась на професора тупим поглядом.

— Бачиш, кожен, вірячи в щось або думаючи певним чином про світ, мимоволі визнає якусь релігію або якусь філософію, хоч би він навіть і відмовлявся від них. Кожен, хто якось прагне добра для вітчизни або для людства, вже є політично-партійною людиною. Можна відмовлятись від своїх переконань, можна їх змінювати, але не можна їх не мати.

Бачиш, Біню, — запалився Лятерна, — одверта приналежність до якоїсь партії є проявом вдачі цілком позитивної, з моральної точки зору, є визначенням себе, є самопізнанням, тут, нарешті, людина до певної міри жертвує завжди своїм егоїзмом. Бо ж це самовизначення не повне, не цілковите, не абсолютне. І не тому, що це відбувається лише в політичній площині, в категоріях державних і суспільних концепцій. Бо можна ж таки рискнути, твердячи, що в кожному даному перетині всі риси душі виявляються в продовженні їх у дану сферу. До кожної площини перетину можна провести лінію продовження від кожної індивідуальної риси так, щоб вона перетнулась там або стала видною з другого боку.

Отже, не через це. А тому тільки, що деякі із цих продовжень досягають площини перетину лише своїм негативним полюсом.

Не знаю, чи ти розумієш мене, Біню, — стурбувався раптом він, побачивши її замислений, тупий погляд. — Це означає, що консерватор, наприклад, може відчути свою належність до партії як певну жертву з боку своєї індивідуальності, якщо він суб’єктивно є релігійним скептиком; націонал-демократ — якщо, наприклад, має природжену огиду до юрби, огиду до простого народу, черні; соціаліст — коли, розуміючи вади людської вдачі, знає, що погана, власне, всяка влада та що посилання на будь-який ідеальний лад — демагогія. Але ж вони не підкреслюють цих застережень, зрікаються іноді власного «я», зрікаються певної частини світогляду на користь цілого. Тому належність до партії є також узагальненням себе самого.

Що ж тоді являє собою безпартійний індивід, як ти кажеш, коли він не доктринер, не підлягає пристрастям, коли він об’єктивний і безсторонній? Це людина, яка. не вміє себе визначити, людина, яка не має жодної власної концепції держави і взагалі людського співжиття, яка не визнає, що стан справ є задовільний, бо цим самим визначила б себе як консерватора, і не прагне змінити нічого, бо й тоді б визначилась, якби обрала один із шляхів до реформи. Кожна критика однієї партії перетворює нас на однодумців супротивної. Кожна думка про що б то не було певною мірою кваліфікує нас із точки зору партійності. Кожна позиція оцінки сучасності знаходить свій вираз в якійсь існуючій вже партійній програмі або може стати гаслом розбрату в якійсь партії. І посідання певної позиції вже є з морального погляду «належністю» до партії… Якщо хтось каже: я стою над партіями, керуюсь тільки благом батьківщини, — то спосіб визначення цього «блага» і є вже партійністю. І наша батьківщина, роздерла чварами партій, зовсім не перебуває в якомусь особливому, трагічному становищі. Всіляка партійна боротьба є боротьбою за благо батьківщини згідно з різними концепціями. Говорять також — і слушно, — що партії борються тільки за владу, протягують тільки «своїх людей у. Що із того? Здобуття влади — єдиний шлях здійснення своїх постулатів, а «свої люди» — єдина гарантія, що ці вимоги будуть здійснені відповідно до якихось єдино правильних лозунгів…

Лятерна говорив, але Біня не була тепер тією колишньою, доброю, випробуваною слухачкою. На її худенькому личку був вираз втоми й вимушеності.

— Ну, звичайно, — сказала вона, коли Лятерна скінчив. — Але, бачите, професоре, Юлек справді був зовсім безпартійним. Його ніщо не обходило, він робив своє. Саме тому я й не можу зрозуміти, хто міг мати проти нього упередження. Він невинний.

Лятерна дивувався. Біня, така прониклива й чуйна, коли йшлося про її щастя, завжди така розумна в оцінці своєї долі, стає некритичною й наївною, коли йдеться про її віру, без якої вона не могла б жити.

І він сам при цьому помітив, що вся справа Гондзіла вже розвинулася в ньому самому, що вона перестала бути тим, чим була в першу хвилину, — ударом, подивом, нещастям, а розпалась на дрібні теми спостережень, міркувань і відкриттів. Таким чином, нещастя ніби пристосувалось до життя і розтавало в ньому, не змінюючи його вартості.

Довше, ніж Біня, тепер бувала в Зосі її співробітниця по канцелярії Бася Оліновська. Серйозна і навіть сувора, вона уміла як слід поприбирати, перестелити, приготувати їжу, дати докладні вказівки й доручення жінці, яка обслуговувала батька й дочку. Однак робила вона це якось безрадісно і ніби без симпатії. Віддаючи Басі належне за послуги, ніхто її, проте, не полюбив.

Зате зовсім зачарувала Зосю Банда Геннертувна, що її професор якось зустрів на вулиці і привів до дочки.

Вона була така весела і життєрадісна!

— Ви знаєте, професоре, Лін уже видужав і став зовсім новою, відродженою людиною. Ми заручилися з великим скандалом, проти волі батьків, і кохаєм одне одного наперекір усьому світу.

Одного разу вона прийшла зі своїм нареченим.

— Ми обоє повинні були вмерти, — сказала Зося, яку Лін знав ще тоді, коли раніше бував у Анджея. — Повинні були вмерти, але якось…

— Але якось… — повторив Лін і зніяковіло всміхнувся.

— Отож-то й є! — обурилась Ванда. — Ти начебто цим неприємно здивований. Професоре, він справді мій наречений, тільки не хоче признатись… Він сердитий, що я не вірю, ніби колись там, колись буде краще. А що ж це означає? Він то соціаліст, то патріот, сам не знає, на яку ступити. І весь час мучиться. Та, в лиха, вже ж є Польща, справді є. Не така, якої ви жадали? Ну що ж, така, яка може бути. Тільки це важливе, справжнє і навіть чудове! За кілька цих років вона стала такою, ніби ніколи й не була в неволі, стала такою, як і кожна інша держава: зруйнована й квітуча, переможна й пожадлива, мужня й спекулянтська. Є де жити, є де орудувати. Нарешті ми стали громадянами; як і всі на світі — відповідальні, ведемо боротьбу, маємо за собою провини. Ми вже не тільки жертви, ми вже й винуватці. Ніщо нас не виправдує, нічим уже викручуватись. Ні «Христа народів», ні «кайданів Сибіру», ані «царських катів». Нічогісінько! Ми такі, якими можемо бути, — як завжди громада…

Зося, слухаючи, зневажливо посміхнулася, — вона знала щось своє, краще. І Лін далекий був від тієї життєрадісності, якою намагалась його огорнути й захопити Ванда.

Він ще мав стати перед військовим судом, якому сам зізнався у своїй зраді. При цьому пережив складні муки враженого самолюбства і сумнівів — і щодо компетенції суду в цій справі, і щодо визначення своєї провини. Вирок, який він сам собі виніс, був тут начебто єдино правильний і можливий. Але оскільки доля судила інакше і йому всупереч волі повернуто життя, залишалось одне — з розпачем скористатися з цього й передати свою справу в чужі руки.

Лише професор Лятерна охоче підтакував Ванді і, здавалось, був задоволений. Він думав собі: «Як чудово, що люди такі різні та що батьківщина роздерта чварами партій. Національне представництво кипить поверх розбурханого народного моря, мов шумовиння хвиль. Воно є конспектом, стислим, скупим відбитком величезної дійсності співжиття. Партії запекло борються між собою, пожирають одна одну в боротьбі за владу, щоб тільки зрівнятися з життям держави, яка дедалі міцнішає, щоб наздогнати шалене, чудове життя народу.

В міжпартійній боротьбі, — міркував він, — життя рятується від закостеніння, рятується від усілякої викінченості…

 

 

 

24

Якось після полудня, в спеку, Омський в цивільному домашньому вбранні шукав прохолоди за спущеними жалюзі своєї біло-синьої кімнати. Витягнувшись і заклавши руки за голову, він лежав горілиць на твердій софі, більше схожій на лаву і також вмурованій у стіну. Було йому гаряче, надто гаряче, душно і якось дивно.

«Мабуть, буде гроза». — думав він.

Щоправда, Омський ні про що більше не думав. Він швидше дрімав, коли серед гнітючої тиші раптом почулось ппхкотіння і чмихання машини Геннерта. Він схопився й підбіг до вікна, хоча це прибуття господаря означало дуже мало. Але крізь щілини жалюзі він уже не бачив нічого, крім авто, яке від’їздило від ганку.

Ліг знову й прислухався. Проте внизу було тихо.

Прислухаючись, він знову задрімав. І приснилось йому щось прикре. Ніби дали йому завдання понад силу: вночі вузенькою вуличкою уздовж дерев’яних сараїв і парканів треба спуститись на підмурований високо берег озера чи моря, де стримлять з води великі корпуси чорних торговельних кораблів, великих човнів, байдарок та парусників. Із цього берега він мусить стрибнути в воду, минути кораблі на рейді і пливти, пливти якнайдалі.

І ось він уже внизу! Відчуває липкий тягар чорної води, хлюпання хвиль, що клекочуть у таємничій темряві, ще збільшуваній мороком ночі. Він плив з усіх сил, з огидою протискувався далі, де високо здіймались борти кораблів, майже стискаючись над його головою; у вузьких страхітливих проходах терся об чорні, завжди мокрі дошки корабельних корпусів. Обминав їх у цій темряві, в бездонному смутку сунув далі й далі, до якоїсь невідомої, фатальної мети, в безнадію, аж на середину водяного простору, що простягався під небом, туди, де вже не було рятунку…

Він прокинувся з враженням смертельного жаху, облитий потом. У веселій кімнаті повно було світла, навколо стояла глибока тиша. Омський ледве пригадав подробиці пережитого кошмару. Розумів тепер, що це був відбиток однієї з ночей на березі Чорного моря, коли він випливав з порту на човні, обминаючи потворні тіла кораблів. Але те було не страшне; у порівнянні з цим кошмаром воно здавалось малим і невинним, ледве збуджувало думку, що життя корабельної палуби на вигляд цілком позбавлене такої небезпеки, наче висить над таємницею, і все там, під сходом, — невідоме, страшне, до того ж існує постійно, завжди, не тільки тоді, коли провалиться дно судна.

Він знову заснув і знову побачив ніч, тільки тиху, місячну, зовсім ясну. Але вдома, у Хованцях, були чужі люди — ті самі бандити, які ввечері шукали тут притулку, а зараз їх багато, і нічого вже не можна зробити. Охоплений жахом, гіршим од усякого страждання, він. Омський, таємно втік з дому в ліс — утік від Басі, якій загрожувала небезпека, в ліс, осяяний світлом. Ось він повзе по шпильках і листі, шукає затінку, втискується в якісь низенькі зарості, але не може сховатись. Скрізь наздоганяє його світло місяця, скрізь видно. І раптом — що за диво! — з осяяної світлом великої старої модрини біля будинку вихиляється страшна проява, жива постать неймовірних розмірів. До половини тіла виростав поверх віття, усміхається великими вустами, добре видна в місячному світлі. Усміх штучний, ніби веселий; уклін, привітальні жести, — це Бася… Кланяється, кланяється, розкриває вуста, шукає його очима десь далеко і якось запобігливо, чемно, приховуючи страх, просить, щоб він врятував її, просить, не знаючи, що він — тут, зовсім близенько, за кілька кроків від неї, що він ховається в цьому маленькому, низькорослому кущі, геть срібному від світла. Ні чого не чути, але видно, що вона своїми великими вустами ще кличе його, благає, щоб прийшов, ніби знехотя посміхаючись, запрошує до себе.

А він ховався, сидів нерухомо, чекав, затамувавши подих. О боже, адже ж вона прийшла сюди, тут душа її блукає вночі — в цьому давньому місці, в цьому втраченому навіки саду, — тут ходить, потворна, велика й страшенно смутна, даремно всміхається до пустки дерев, марно чекає рятунку від нього…

Він почув свій власний крик і прокинувся. Ах, це був страшний сон; від нього дуже калатало серце і холодний піт обливав його з голови до ніг.

«Щось недобре діється зі мною», — подумав Омський.

Він підставив голову під кран і облився водою.

— Від самої спеки можна здуріти, — пробурмотів він, заспокоївшись. Одягся і зійшов униз.

У вестибюлі сиділи Геннерт, Седновський і ще якийсь незнайомий гість. Терези не було з ними.

Омський на мить затримався в дверях, але зараз же привітався з прибулими зі своєю звичною похмурою чемністю, — майже не дивлячись на них. Він зрозумів, сьогодні розв’яжеться все. Після короткого вагання опустився в крісло, очікуючи разом з ними часу, коли доведеться йти до їдальні. Він сказав Геннерту, що хотів би сьогодні виїхати, але той почав так умовляти, що полковник згодився відкласти свій від’їзд до наступного дня.

Кров струмувала по його жилах гаряча, мов рідкий вогонь; мука ставала нестерпною, смерть була б раєм. Він думав: утекти? І залишити їх разом? Ніколи в світі!

Седновський був зараз ніби менш самовпевнений і балакучий, ніж раніше. Однак голос його — добродушний, ласкавий, з поблажливими нотками — чути було найчастіше. Омський не дивився в бік Седновського.

Він чув тільки, що ті говорили про справу Гондзіла. Отже, тут були не тільки зловживання — слідство знайшло достатні докази…

Аж ось прийшла й Тереза. Омський не зводив з неї очей. Вона була усміхнена, трохи ніби зніяковіла й бліда. Не привіталась ні з ким, очевидно, бачилася вже з усіма раніше. Він помітив також, що вони — Тереза із Седновським — зовсім не розмовляли й не дивились одне на одного.

Вона сіла на мить, та одразу всі перейшли до їдальні.

— Отже, у справі Гондзіла, — вів далі Седновський своїм поблажливим тоном, — виявились, проте, зовсім інші речі.

Окрім тих, в яких його обвинувачували на початку. Значно, значно серйозніші… І тоді почали говорити про цього вашого улюбленця, пані, — Анджея Лятерну.

— Що? — здивувалася Тереза.

Так, вони вже заговорили між собою.

— Еге ж, еге ж, пані Тереню, — по-батьківськи моралізував Седновський, — погані, дуже погані історії. І Лін — це також була його справа…

Так, про Ліна вже тут знали, але ж Лін реабілітувався, заявивши на себе в прокуратуру, і, з огляду на каяття та відоме його намагання покінчити життя самогубством, були надії, що в нього все кінчиться гаразд. Але Лятерна?

— Поки що Лятерни нема. Виїхав зовсім з країни — і то разом із Чарлем, — невідомо, чи на Схід, чи на Захід…

Омський пам'ятав прізвища, названі в тому анонімному листі, який він одержав у справі Гондзіла. Пам’ятав їх і мовчав. Що він міг сказати, сидячи тут, за цим самим столом?.. «Ось до чого дійшли польські офіцери», — подумав він словами цитати з цього ж листа.

Тепер виявилося, що незнайомий гість — це хтось із судового відомства; він дотримувався тієї думки, що попереднє обвинувачення Гондзіла просто безпідставне, що насправді тут ідеться про явний політичний злочин…

— З тою справою все в порядку, — заспокоював він, — все в порядку. — А присутнім тут чоловікам ішлося саме про «ту справу».

Потім почали говорити про шлюб Елі з Йєменським. Шлюб уже відбувся, а найближчі друзі випадково довідались про це. 1 проте всі щиро зраділи. Навіть Тереза зараз проясніла і ніби заспокоїлась.

Нарешті вони залишились наодинці.

— Мабуть, вночі буде гроза, — зітхнула Тереза, коли вони йшли разом зеленим коридором підстрижених кущів.

— І ти смієш це говорити? — обурився Омський.

Очі її наповнилися слізьми.

— О боже, що ти хочеш од мене, що ж я зроблю, що ж я можу зробити? Ну, скажи! Невже я хотіла, щоб він приїхав?..

Вона заломила руки, вуста в неї тремтіли.

— Я вже сказав. Якщо це неправда, якщо ти не брешеш, то бери зараз пальто, капелюшок і ходім зі мною — зараз же…

— Куди?

— До мене — назавжди.

Вона дивилась на нього з тривогою, з жахом, що все валиться, що нічого вже не можна врятувати з цього приємного, хорошого життя.

— Почекай, подумай як слід, — благала його. — Невже тобі було погано? Невже ти мені й справді не віриш?..

Він підняв чогось руку до її обличчя, і вона відчула на переніссі між очима дотик дула. Тереза відсунула рукою його руку з револьвером і поволі відступила, дивлячись йому у вічі круглими очима. Він не знав, що було в неї в душі, можливо, навіть і зневага, але вираз очей був благальний.

— Пам’ятай! — сказав він. Поглянув на невеличкий револьвер і сховав його в кишеню. Він зовсім не відчував сорому, лише безсилий розпач.

Що вона зробить — поїде з ним чи залишиться, що вона скаже, нічого це не означає. Таємниця її душі і серця була для нього чимсь потворним.

Він посміхнувся й поцілував на її обличчі саме те місце між очима, до якого щойно торкнувся дулом револьвера.

— Кохаєш мене? — спитав він.

— Кохаю, — відповіла Тереза й зітхнула.

Вона дозволила провести себе знайомою обом алеєю в блакитну сутінь штучних, підстрижених заростей.

— Тут? — лагідно спитала вона, коли Омський розстеляв на траві свій френч.

— Мила моя… — прошепотів він.

Була ніч, коли Омський повернувся до себе в кімнату. Але він відразу ж і знову вийшов у сад. Обійшов довкола будинку і зупинився під Терезиними вікнами. Білі завіси були запнуті, не видно було навіть тіні, тільки світло все ще горіло, маленьке жовтаве світло лампочки біля ліжка.

Седновський мав бути десь нагорі, в одній з кімнат, призначених для гостей. А Геннерт спав у кабінеті, через одну кімнату від її спальні. Але ніде вже не світилось.

До Омського тихенько підійшла Клінга, Терезина сука, сіра, зовсім не помітна в темряві. Він не бачив, щоб вона виходила разом з ним. Невже вона вийшла в сад раніше, та ще й сама? Вона підкидала носом його руку, і він машинально поплескав її по голові.

— Де пані? Шукай пані, — тихо промовив він до Клінги, яка його не розуміла і вистромляла до нього вузьку пащу з темряви.

Омський блукав по саду, шукаючи щось даремно й безглуздо. Повертався, знов ставав під вікном, освітленим і мертвим. Нарешті півголосом гукнув:

— Терезо!

Ніхто не обізвався. Була тиша.

Ні, тиші не було! Зараз він чув щось напевно. Ще раз обійшов довкола будинку. Чи цей голос долинав з відчиненого вікна нагорі, чи був лише оманою?..

Його м’язи все ще були сповнені насолоди, а душа — повна муки після недавніх обіймів.

Він знову готовий був до цього, зовсім ошалів.

— Терезо! — ще раз гукнув він її.

Тепер він виразно почув шелест у будинку, квапливий тупіт ніг, може, по сходах, а може, тільки по паркету… Проте світло в її вікні ще горіло, коли вона зійшла з ганку й опинилась коло нього…

«Звідкіля ти прийшла?» хотів був запитати, але тільки промовив:

— Іди сюди…

Вона знову пішла з ним тією самою алеєю між шпалерами підстрижених кущів; він, як звичайно, тримав її за руку. Вони спустились у темряві на берег озера й трохи пройшли берегом — до того місця, де стояли човни. Не випускаючи її руки, Омський навпомацки відчепив човен від кілка — той самий рибальський човен, яким вони катались по озеру.

— Іди сюди, — повторив він.

Тереза завагалася, він відчув її легкий опір.

— Ні, я не, хочу, — якось ніяково промовила вона.

— Йди сюди, — смикнув він її дужче і тепер із ненавистю зрозумів, що вона боїться його.

Не випускаючи, переклав її руку з одної долоні в другу, вийняв револьвер і зблизька вистрілив у намічене місце між очима.

«Лясь, лясь!» — прокотилась над озером мокра луна, коли Тереза лежала вже на піску, тут же, біля води, мов купка чогось білого.

Омський нахилився і з зусиллям, обережно перетяг її в човен. Він заспокоївся, коли вона вже лежала на дні човна — в тому самому місці, куди завжди складали впійману остенем закривавлену рибу. Сів навпроти, па улюбленій своїй лавочці і почав щосили, квапливо веслувати. Йому подумалось, що це місце повинно бути якнайдалі від берега, там, посеред озера, на найбільшій глибині.

 


[1] Мейсен — місто на південному сході Німеччини.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.