Роман Терези Геннерт-7

19

Якось вранці Омський одержав у штабі анонімний лист. Невідомий автор повідомляв, що поручник піхоти Юліан Гондзіл, який виконує ось таку роботу, вартий того, щоб ним зацікавитися трохи ближче. Із суботи після полудня й до понеділка — аж до ранку — каса завжди порожня. В понеділок Гондзіл приїжджає у штаб із чемоданом завжди раніше від інших військовослужбовців. Разом з іншим офіцером, ще одним службовцем і кількома цивільними він заробляє значні суми, пускаючи в обіг державні гроші й спекулюючи, крім того, на військових поставках. Далі мова йшла про утриманку Гондзіла, Сасінувну, і про брошку з великим брильянтом, куплену Гондзілом ось такого дня ось у такого ювеліра. Серед прізвищ фігурували і прізвища майора Бельського, Сасіна, навіть пана Нутки і Седновського. Прочитавши прізвище останнього, Омський скипів. Лист закінчувався своєрідно: «Ось до чого доходять польські офіцери».

Омський, незважаючи на свою обізнаність із військовими законами, законами честі, деякий час вагався, що йому робити з цим документом. Лист був написаний простою людиною, якимось дрібним штабістом, що, можливо, був роздратований поганим ставленням Гондзіла до нього. Відсутність підпису в листі і його наївна форма підказували, що лист треба знищити. Однак факти, подані стисло й докладно, вимагали розгляду справи.

Після короткого вагання Омський переслав лист безпосередньому начальникові майора Бельського і перестав про це думати.

Його поглинули власні справи. Стосунки з Терезою заповнили все його духовне життя. Буваючи тепер щодня в Геннертів, від відчував те страшне захоплення, яке решту світу перетворює в пустелю.

Це почуття не було викликане якоюсь фізичною особливістю Терези, якоюсь винятковою рисою її, яка б заворожувала думки і ставала б нав’язливою жадобою, невичерпною поживою для суму. Тереза не мала ані особливого виразу вуст в усмішці, ані тієї лінії зубів чи дивної гармонії верхньої губи з лінією носа, від яких шаліють почуття, яких не може заступити найбільша краса іншої жінки. Не мала вона й очей, за один-єдиний погляд яких можна віддати життя, чи звучання голосу, з якого впізнаєш свою суджену через багато років, в іншому вбранні, серед багатьох тисяч інших…

З Терезою не можна було змагатися. Не можна було її викрити, назвати словом її чари, не можна було її перемогти.

Привабливість була в ній самій і навколо неї, начебто висіла в повітрі, яке її оточувало. Милі очі, не надто великі, такі звичайні, що важко було їх запам’ятати й уявити собі потім, правильні лінії вуст, стримана усмішка, гарненький, але безхарактерний носик, овал обличчя, шкіра — все це становило одне ціле, яке годі було розрізняти в уяві. Її постать і разом з нею вбрання і чоло із зачіскою, форми й рухи, вуста із словами й голосом — все разом становило ті чари, основною особливістю яких була пропорційність, лагідність і спокій усього, разом узятого. Ніщо не вирізнялось, не привертало до себе уваги, і від усього разом віяло лагідною привабливістю безпеки, ладу й спокою.

В ночі сумування і мук Омський був безсилий, голодний: у нього не було поживи для розмірковувань. Він не міг живитися й п’яніти, як інші коханці — від одного якогось слова, жесту чи якоїсь дрібної риси в її постаті. Він не мав нічого. Неодмінно треба було бути біля неї, в її сфері, там, куди сягала гармонія її взаємин із світом.

Після побачень з нею він нічого не міг забрати з собою додому. Вона не розкидалася собою, замкнена в своїй красі, егоцентрична, скупа.

Такими безсилими перед нею були думки, що могли б задовольнити, полегшити тугу! Але — нічого! Цілковита пустка наставала з хвилини, коли він не бачив її біля себе.

Якось Омський подумав: «Так дивно: я ніби кохаю не Терезу, а її присутність».

Яке страшна любов, що зовсім не має спогадів. Яка дивна, важка пристрасть, що нічим не дає себе ошукати.

І як багато він мусив прагнути… Якби навіть вона його покохала й належала йому… Якби, як інші таємні коханці, вони могли б зустрічатися через кожні кілька днів в якійсь схованці, мати секретні зустрічі, повні пестощів, жити спогадами про останнє побачення, чекати наступного… Ні, ні! Ніщо не було можливе: завжди перебувати з нею — вдень і вночі, дихати тим повітрям, що й вона, вдовольнятися її побутом.

Те, що вона десь є, не приносило жодної втіхи.

Пригнічений, засмучений, шалений, позбавлений гідності, він знов і знов ішов туди під виглядом визнаного друга родини, який має право на відвідини й нікого не турбує своєю присутністю.

Після перших сцен дорікань і признань Омський удав, ніби він заспокоївся, затявся в своєму смутку, зрікся і помсти, і надій. І Тереза, призвичаєна до його щоденної присутності тихого зальотника, якось непомітно простила йому нечуване зухвальство, не пам’ятала вже завданих їй образ. Вона знову стала спокійна, довірлива і мила, як і раніше.

Але він не забув нічого.

Зникнення Седновського не принесло йому цілковитого заспокоєння. Сам факт давав широке поле для шукань і підозрінь. Однак він настільки боявся правди, що не зважувався, не мав сили про неї запитати.

Шарпаний невсипущими ревнощами, сердитий і підозріливий, він не раз стежив за Терезою, щоб про щось довідатись, щоб здобути нарешті впевненість хоча б у чомусь.

Він довго чекав на вулиці, знаючи, що нема її вдома. І ось побачив здалека: вона поверталась сама. Поверталась сама! Яка полегкість, яке безмежне щастя, яка розкішна тиша заспокоєння — може, на день, може, на одну тільки годину…

Він, як завжди, опинився перед нею на дорозі. Вся постать Терези на тлі присмерку, її рухи, коли отак ішла, колір повітря, що її оповивало, усміх, уклін голови, простягнена рука сповнили його захопленням. Він сам узяв ключик з її сумочки. Вони разом увійшли в ліфт. І тут, навіть не обіймаючи Терези, він нахилився над нею і, рукою відігнувши їй голову, поцілував її в губи.

— Ви вчинили непристойно, — серйозно сказала вона, коли обоє вийшли на сходи.

Омський відвернувся і, не попрощавшись, не вклонившись, квапливо пішов геть, охоплений похмурою люттю, найглибшою ненавистю.

Він не міг зрозуміти, ніяк не хотів визнати, що вона, нікого не кохаючи, не кохала і його. Він знав, що Геннерт має коханок, що він для дружини ніщо, байдужий, поблажливий, зручний. Не визнавав перешкод, на які мимохіть посилалась Тереза: різниця віку, обов’язки перед дочкою… Омський затримувався на кожному із різних знайомих чоловіків і, після всіх мук від безпідставних ревнощів, відкидав їх як неможливі. І думка весь час поверталась до того єдиного, про якого він знав напевно, — до Седновського.

Оббігши за годину безліч вулиць, він знову приходив назад, підіймався ліфтом, ставав перед її дверима. Заходив похмурий, сповнений запеклої туги, вимагаючи ласки, доброти й делікатності, але вже втихомирений, безсилий від утоми й гіркоти.

Іноді він таки й не приходив.

Відчував себе вкрай нещасливим, мріяв про визволення, пробудження, втечу. Думав про колишнє, про той час, коли Басина любов здавалась йому щастям. Коли з бруду і труднощів фронту, із хмар диму й горілчаних випарів, офіцерських розваг, безглуздих жартів і брутальних пригод у казино він тікав до неї по дівочу ласку, лагідні слова, м’яке тепло почуття.

Він пішов знайомою дорогою, піднявся по убогих сходах. Вона відчинила двері, захлинулась повітрям і зблідла.

Омський поцілував її руку. В нього не було ніякого плану. Він навіть не знав, чи прийшов до неї, як до коханки, чи просто так.

— Сідайте, будь ласка, — півголосом промовила вона.

Йому здалося, що в цьому її тоні, можливо, було якесь вичікування. Але він зрозумів, що помиляється. Бася знала, що прихід його нічого не означає.

Він сів. Запитав у неї про здоров’я тітки Ліпської.

— Вже два тижні, як її поховали, — сумно відповіла дівчина.

Омський дуже здивувався, що цього не знав, хоч тут нічого не було дивного. Він сказав, що йому дуже прикро, що він жалкує… Бася слухала, опустивши очі.

Він відчув, що йому хочеться схилити голову й притулитись до її грудей. Йому байдуже було, що вона подумає. Адже він так звик до її нерозумної, випробуваної довірливості!

Бася знов заговорила про канцелярію. Зараз, після заручин Елі Сасінувни, яка кидає роботу, вона нарешті дістане давно обіцяну посаду секретарки в пана Геннерта.

Вона говорила лагідним голосом. Та коли Омський хотів сісти ближче, коли він дозволив собі виявити жаль, ніжність, м’якість серця, хай навіть і без взаємності, дівчина швидко відсунулась від нього.

Вона зробила це без тривоги й страху. Тільки в виразі її вуст він побачив суворість.

Ще раз винив у неї чашку чаю. Встав, щоб попрощатись.

— Пробачте, що прийшов, — кинув він.

— Так, недобре, що ви прийшли,»відповіла вона, не підводячи очей.

Однак через кілька днів він з’явився ще раз.

Розповідав серйозно і сумно, що дуже зайнятий, що в нього багато клопоту. Бася не запитала — якого.

І тоді Омський подумав, який він слабкий перед нею, гідний зневаги. І ніяк було боронитись, ніяк виправдатись перед нею.

Ще він хотів зіпхнути на неї весь тягар рішення, весь тягар розлуки. Сам він не мав сили зробити це, взяти за це відповідальність.

Він знав, що через нього вона пізнала нову дійсність свого життя: її могло спіткати не тільки нещастя, але ще й приниження.

Вона сказала йому;

— Чого ви турбуєтесь? Я й так усе зрозуміла.

Йому було добре навіть після цих слів; він почував, що відпочиває після мук і бур того кохання.

— Я знаю, — сказала вона, — очевидно, ви не можете інакше. Навіщо ж так мучились?

В нього ще була остання ілюзія: якби вона дорікала йому, якби владним голосом кохання домагалася, щоб він залишився з нею, можливо, тоді це врятувало б його.

Але сам він не попросив у неї рятунку. Зовсім не хотів вирішувати своєї долі.

— Я думала над цим дуже довго, — сказала йому спокійно. — Мабуть, ви не можете інакше, отож нехай буде так. Власне, я думала лише про це…

Він мовчки слухав і знаходив прощення у спокої цих слів. Так, він не ночував себе винним: порівнював байдужість її горя з шаленством і мукою свого кохання. Що вона знає про страждання, хіба вміє вона кохати?

— Я думала, — казала далі Бася, — мабуть, найгірше те, що я не вмію пояснити це собі так, щоб могти…

Вона плуталася в словах, але він слухав уважно. І нарешті почув:

— Щоб усе-таки, після всього цього, могти вас поважати. Він квапливо прийняв цю образу. Так, так. Вона мала слушність, отже, все в порядку. Він був винен і покараний за це. Тепер можна йти.

 

 

20

Професор Лятерна, прочитавши в газетах про обшук і арешт поручника Гондзіла, відразу ж пішов до Біні.

Він був певен, що це просто непорозуміння, яке виникло внаслідок надмірної старанності в оздоровленні молодої армії, що все, без сумніву, з’ясується через кілька годин чи днів.

Як і в кожної людини, в нього був забобон, що так близько біля нього справді не може нічого поганого статися.

Трапляються, звичайно, речі, про які читаєш у телеграмах. у звітах про судові справи, в поліцейській хроніці, про які можна довідатися з пліток на кухні, на подвір’ї або десь у кулуарах, але вони ніколи не можуть мати місця, наприклад, у власного швагра, у веселого, чесного Юлека, в доброї його дружини Біні.

І професор міркував з цієї нагоди, яка велика шкала, які різні бувають ступені відчуття дійсності щодо фактів, об’єктивно однаково реальних.

«Зробили обшук, ну що ж, хай буде так, — припускав у думках професор. — Але, очевидно, нічого не знайшли. Боже мін. що могли знайти в цього Юлека?»

Біню він застав у стані кращому, ніж сподівався. Була вона цілком спокійна.

Біня підтвердила те, що він, власне, вже знав із газет. Погодилась, що треба чекати, поки з’ясується непорозуміння. Вона була справді спокійна — навіть якась байдужа чи отупіла. І від цього її дивного спокою повіяло на Лятерну дійсністю. Тут, на місці, було вже видно: щось скоїлося.

Біня розповіла професорові, що дуже занепокоєна хворобою Вітуся. Певно, ця дощова погода знов пошкодила йому: він почав кашляти й температурити, отож вона вклала його в ліжко.

Обіду зовсім не було. Біня почастувала професора манною сипкою кашею, звареною для дітей. Потім посиділи якийсь час біля Вітусевого ліжка.

Біня сказала з ваганням:

— Був тут сьогодні Анджей. Він прийшов ще вранці, відразу ж після того, як довідався… Я навіть зовсім не думала, що він так близько візьме це до серця, що його так схвилює ця справа Юлека.

Говорячи, Біня не дивилася в очі Лятерні.

— Він сказав, що, певно, зараз виїде й не знає, що буде з Зосею. Йому прикро її так залишати.

Лятерна кивав головою. Його дочка, яку він мало знав і не дуже любив, знову хворіла. Він кілька разів відвідував її й завжди зустрічав там Біню. У Зосі вигляд ставав дедалі гірший, чорні тіні були в неї навколо очей, а на щоках — яскраві рум’янці від постійної гарячки.

Вона з захопленням говорила про Росію, що там жодна дитина не знав, що таке голод, діти робітників їдять там стільки тістечок, скільки їм хочеться. Говорила — там ніхто нікого не гнобить, ніхто нікого не зневажав, і кожен, хоч би хто він був — простий чоловік чи навіть той, хто займає високу посаду, — сам мусить мити собі сходи.

Лятерна не зважувався брати під сумнів ці подробиці, бачачи, що це — невід’ємна частина її палкої віри.

Біня несміливо й делікатно попросила Лятерну, щоб він ще сьогодні відвідав Зосю.

— Вона б так зраділа…

— Звичайно, відвідаю! — квапливо запевнив професор і підвівся, щоб попрощатися з нею.

Тоді встала й Біня і, затримуючи велику руку Лятерни, сказала з притиском:

— І скажіть Анджеєві, щоб він краще вже не приходив довідуватись…

— Що? — здивувався професор. — Чому, Біню?

Біня зморщила чоло, силкуючись пояснити.

— Я більше не можу його бачити, розумієте, професоре? Я не можу його бачити, не можу, не можу… — І, помітивши дедалі більше здивування на його обличчі, додала із зусиллям тихим, змученим голосом: — Я не довіряю йому…

Попрощавшися з Бінею, Лятерна пішов на квартиру до своїх дітей.

Цього разу він застав і Анджея. Побачивши батька, той іронічно всміхнувся.

— А! Шановний професоре, дорогий татуню! Просимо, просимо… Незвичайний гість… — Він провів його до своєї кімнати. — У Зосі цілу ніч були сильні болі, — сказав він, змінивши голос. — їй дали опіум, і тепер вона спить. Отже, не будемо її будити…

— Що з нею? — запитав Лятерна, важко опускаючись на невеличкий стілець.

Анджей знизав плечима.

— Ось уже два дні, як їй стало гірше, — сказав він так, ніби в цьому був винний батько. — Вчорашній аналіз дуже поганий… А все ускладнюється ще й тим, що мої справи змушують мене виїхати… за кордон, за кордон, — швидко і ніби заспокійливо додав він, помітивши запитливий вираз на батьківському обличчі. — Так склалося, що, може, навіть найближчими днями, можливо, й завтра… Ти розумієш, це накладає на тебе певні обов’язки, певний тягар…

Лятерна відчув якусь прикрість від цих слів.

— Ну, звичайно, розумію, — перебив він. — Одного лише не можу зробити — взяти Зосю до себе. І це через Марцелю, яка ніколи б на таке не пристала…

— Ну, то й добре! — майже зрадів Анджей. — Бо в такому стані, як зараз, Зосю взагалі не можна рушити з місця. Йдеться про те, що ні на годину, ані на півгодини не можна її залишати саму. Ти розумієш? Комусь треба тут спати, бути на місці вдень і вночі…

— Ну, то я найму доглядальницю, — несміливо промовив Лятерна.

— Ти так гадаєш? Гаразд. Але ж треба її знайти, домовитись, випробувати. Якщо ти згоден, то я ще до від’їзду пошукаю когось…

Батько, звичайно, погодився.

— Я був щойно у Біні, — сказав він за хвилину, коли замовк Анджей. — Може, ти знаєш щось докладніше про справу Юлека? Власне, в чому його звинувачують?

Анджей махнув рукою з виразом величезного невдоволення.

— Справа надзвичайно проста, аж надто проста, — сказав він, симетричними жестами обох рук начебто відмахуючись від такої надмірної, нездорової цікавості. — Просто брав гроші з каси, пускав в обіг… Крав… крав… що тут казати. Це. власне, чудово характеризує, які стосунки панують у нашій молодій державі…

Лятерна лише тепер второпав, що сталося нещастя.

— Це неможливо, Анджею, я вважаю це просто непорозумінням.

— На жаль, тату, це правда… І я ніколи не припустив би, що Гондзіл так паскудно вскочить… Сам я вважав, що він викликає цілковите довір’я. А проте…

— Знаю напевно. Ти колись говорив, що не так уже й погано, коли «життя рятується саме»… Ось як воно рятується, — засміявся Анджей.

Лятерна не відповідав, здивований. Він думав про Юлека, який раптом став чужим і незрозумілим, про долю Біні й хлопців. Відчував приниження, банальний, низький сором, що це трапилося з кимось із родини, з близьких, що всі про це знатимуть.

— Це — рештки війни в мирний період. — мовив Анджей, — і їх вистачить ще надовго. Ти знаєш, тату, отой твій полковник Омський слушно зауважував: війна потрібна для того, щоб армія могла бути якоюсь моральною силою. Бо ж без війни чим вона став?.. Війна деморалізує — так може здатися спершу. Але, виймаючи з людських душ і виставляючи на світ божий різних чорних демонів, вона надає їм чудові назви, властиві воєнним епохам. А коли настає мир, блякне слава цих назв, демони ж не здихають, вони лише, скоцюрбившись, ховаються в дрібних закапелках душ і там тихо живуть, чекаючи свого. І нагоди трапляються часто… Нема вже геройства, сліпої відваги, сповненого насолоди плавання в крові ворога — це так, але трапляються чудові бандитські напади, тихі злочини по закутках, і ас,мне зведення рахунків… Ну, і такі пригоди, як у Гондзіла…

Лятерна весь час мовчав, переживаючи дивне почуття. Ось перед ним його власний син, якого він пам’ятав ще малим хлопцем, перед яким він відчував ніби якесь зобов’язання — моральне чи фізичне! І водночас цей усвідомлений кревний зв’язок здавався йому чимось неймовірним, чимось навіть потворним. Анджей був значно далі від нього, ніж перша-ліпша незнайома людина, яка йде вулицею.

— Скрізь війни вважають злом, — говорив Анджей, — бо люди гинуть від снарядів, газів і пошестей. Але не в цьому суть. Я тобі тільки, дорогий тату, наведу невеличкий приклад, один із сотні. На охопленій війною території мені якось трапилося при нагоді проїжджати через невеличке село серед верб, що росли над піщаною дорогою, по той бік тинів. У селі нікого не було, всі повтікали, і тільки якісь люди чорніли здалека над невеличким ставком з високими берегами, в затінку таких самих верб і кущів дикого агрусу. Ми підійшли і зблизька докладно побачили це видовище.

Уздовж берега, за кілька кроків один від одного, сиділи громадяни іудейської віри — кожен з відрубаною головою — і ніби ловили рибу. В кожного рука спиралась на вбиту в землю тичку, нахилену до води, мов вудка. Їхні пози — трохи штучні, трохи втомлені, трохи наче сонні — справді нагадували пози людей, які сидять над водою. Було лячно дивитись. Я порахував: їх було сімнадцятеро. Голова кожного лежала біля його ніг.

— Де це було? — спитав Лятерна, морщачи лоба.

— Ось маєш: де це було? А воно однаковісінько де. Це не мав ніякого значення. Ідеться про те, що ці речі необхідні для чогось, крім невинної, здорової втіхи, — для чогось потрібні. Саме цими фактами кидають одна в одну нації, які ворогують між собою, — кидають, мов снарядами. І тільки для того й треба знати, де це було… Змагаються між собою, дорікаючи одна одній у здичавілості й озвірінні. Те, що було скрізь і що компрометує людей, перекидається на один бік фронту, щоб компрометувати націю. І ось такі факти потрібні, як іскра. Вони плідні, вони безупинно породжують зненависть і жадання помсти, вони — безсмертні.

Лятерна слухав з величезною увагою. Але не відповідав нічого.

Проблема була надто складна. Всяке висловлення своєї думки було б перекрученням дійсності. Анджееві слова справляли таке враження, наче це говорив хтось, що завжди стояв збоку, ледь зачеплений великою гуркотливою колісницею війни. Вона хлюпнула на нього болотом і кров’ю, але він не бачив вінців, які вона несла на чолі.

І тепер, оглядаючи війну в проекції усталеного вже миру. Лятерна бачив перед собою голий скелет з обдертим пурпуром, з облупленим золотом прапорів, бачив безліч жертв і калік, людські жалюгідні рештки, які догнивали по шпиталях, вже виніс готовий заздалегідь, легкий присуд: «Обман і злочинство».

А проте, щоб так подумати, треба було вирвати з дна серця якусь незаперечну цінність, почуття честі, найглибшу чулість і зворушення, що прикривали цей обман і злочинство, що прилягали близько й до цього обману, і до цього злочинства.

Анджей говорив:

— Щоб жити, ми повинні обрати собі якусь правду, якісь постулати моралі. Ми не можемо обійтися без них, хоча в житті їх або зовсім нема, або вони означають щось зовсім протилежне. Саме тому. Догмат справедливості, догмат провини й покарання, догмат спокутування. Все це створено над життям, щоб потім нав’язати життю, щоб зробити життя можливим. Для цього існує також і догмат батьківщини.

— Батьківщина, — вів далі він, — це спосіб ті ж самі речі визначати іншими назвами, ті самі цінності по-різному кваліфікувати. Ми оцінюємо народи за їхніми бойовими й патріотичними чеснотами, але тільки критерій батьківщини чіпляє на них позитивний або негативний ярлик. У ворогові подобається те, що зневажаєш у себе. Німець — боягуз, ледар, покірливий — добрий німець для француза. Москаль — мовляв, п'яниця, невільник — добрий для поляка. А ми ненавидимо у ворогові все те, що є жаданою, важко приступною для нас цінністю! Яку шалену втіху, яке моральне полегшення під час перших літ війни знаходив світ у ненависті до німців! Вони розв’язали війну і провадили її успішно, — що може більш заслуговувати на похвалу з погляду батьківщини, коли б це відбувалося по цей, а не по той бік фронту? Відколи ж німці програли війну, вони стали куди менш ненависними. Їхнє падіння, деморалізація збуджують у колишніх ворогів терпимість і співчуття.

Батьківщиною як критерієм завжди користується несправедливість. Це найвищий постулат ненависті. У формулі «бог і батьківщина» завжди криється суперечність тверджень і блюзнірство. Бог є тим, що в найвищій тузі примиряє і з’єднує людей; батьківщина — тим, що роз’єднує з допомогою найвищих гасел. Батьківщина породжує політеїзм: кожна армія благає в свого бога перемоги. Краще б вони мовчали, аніж, співаючи військові гімни, почнуть роздирати на шматки бога, батька всіх людей, який є джерелом одної спільної назви для всіх — «брати»…

—-Отже, ти знайшов бога? — перебив його Лятерна, раптом підіймаючи голову.

Анджей замовк, глянув на батька і злегка посміхнувся.

— Не будемо про це говорити.

Лятерна підвівся й почав шукати очима своє пальто. Він уже хотів іти.

— То коли ти виїжджаєш? — спитав він.

— Почекай, тату. За твоєю формулою спасіння — життя рятується само. Ти завжди надто вірив у це, і я побоююсь… Бо Зосю залишаю виключно під твою опіку, ти розумієш? На тебе одного.

— Ти даремно мені нагадуєш, — сказав Лятерна невдоволено й нетерпляче.

Обличчя в Анджея змінилося, зблідло. від раптового хвилювання.

— Я згадую і багато що можу згадати… Ось послухай: мені було шістнадцять років, коли мама вмирала від сухот…

Умерла вона з голоду і злиднів, коли вода замерзала в хаті, коли нікого не було поруч і давно була втрачена надія на повернення, а ти ж усе обіцяв, обіцяв… Як вона страждала, як сумувала за тобою й чекала… Як до кінця кохала тебе, не скаржачись ніколи… Вірила, що була розтоптана походом героя… Але ж вона, мабуть, не могла не знати, що ти мав там коханку!..

Коли батько пішов, Анджей тихо заглянув у кімнату Зосі. Вона все ще спала, спала глибоким і спокійним сном.

Він стиснув руки й дивився на неї довго й нерухомо. Ще раз бачив її гострий, тоненький носик, її очі, мов дві темні плями, її маленьке кістляве личко, яке так змінилося! Якби вона вже була нежива — в неї був би такий самий вигляд.

Анджей знав уже, що, можливо, мине тиждень або днів із десять, і ця беззахисна, змучена хворобою дитина помре. Єдина в світі істота, яку він любив усім серцем…

Вона мусить померти, проживши коротке життя, повне самого смутку і страждань. І він нічим не може їй допомогти, не може змінити її долі.

Анджей тихо наблизився до ліжка, став на коліна в ногах сестри, припав чолом до краю ковдри. Він проклинав свою долю, що не може залишитися тут, біля неї, до кінця, тримати в руках її худі рученятка, зустрічати її погляд…

Йому спало на думку, що може настати така хвилина, коли Зося боятиметься… Може трапитися, що вона раптом жахнеться того неминучого, що вона все зрозуміє.

Він схопився, почувши, що хтось заходить.

То зайшов у незамкнені двері Лятерна, пригадавши, що не виконав прохання Біні.

З хвилину і він дивився на Зосю, що спала глибоким сном, а потім перевів очі на сина.

— Я хотів тебе попросити, Анджею, — почав півголосом.

— Що?

Лятерна завагався.

— Біня хоче, щоб ти більш не приходив до них…

— Ага, так. — і Анджей кивнув головою на знак того, що зрозумів.

Вони стояли один проти одного, ніби ще вагаючись.

— Тобі, мабуть, важко, Анджею, — сказав нарешті Лятерна і простяг до сина свої обидві великі руки.

— Важко, — відповів Анджей.

 

 

21

Омський прийшов до Геннертів. Ванди він не застав, а в Терези було засмучене лице.

— Ах, пане полковнику, — зітхнула вона, побачивши його.

— Що сталося? — запитав він.

— Лін стрілявся цієї ночі. Прострелив собі ліву легеню, була велика кровотеча. Лежить тепер у лікарні…

На обличчі Омського з’явився гнівний вираз.

— Я нічого про це не чув, — знехотя буркнув він.

Найважливіше для нього було, що вона довідалась про щось раніше від нього: це робило її чужою. Це постійно був той самий світ, від якого він не міг її відгородити.

Зараз вона говорила лагідно:

— Ванда там, у нього, я не зважуюсь їй у цьому перешкоджати. Ця звістка справила на неї страшне враження…

Запросила його сісти й сама сіла на своїй невеличкій канапці.

— Вчора ми були в театрі. Ванда повідомила його, але він не прийшов…

— Ви були в театрі? — раптом обурився він.

Так, вона була в театрі на виставі нової п’єси одного з наймолодших драматургів, що викликала по черзі то обурення, то ентузіазм і сенсацію. Тереза нічим не захоплювалась, але ставилась до всього з цікавістю й доброзичливістю.

— На мою думку, це тільки спочатку здається дивним і страшним. Був професор Лятерна, він казав, знаєте, що…

Омський дратувався й кипів від злості. На його думку, цих молодих слід було б заарештувати й відшмагати гарненько різками. Те, що вони роблять, це просто глузування з людей.

Він ненавидів їх — цих зухвальців, що глузують з усього, — з армії, влади, любові до батьківщини. Лін також схожий був на них, і ось до чого це його довело.

Він говорив так, а сам думав, що вона завжди може піти, куди хоче, що між нею й ним лежить цілий світ. Вона була там — і він не знав нічого. Там був Лятерна і ще безліч глядачів, тільки не він, не він…

Омський попрощався, похмурий, розгніваний. Але вже на вулиці здивувався знов її доброті, її чарівності, невідпорній, як доля. Він вбачав у цьому ласку неба, що вона ось так собі увійшла в його життя і невідомо, де взялася. В душі він схилявся до землі перед чарами її, єдиної в світі, своєї обраниці, найніжніше дякував за те, що вона є.

Він знав, що завтра прийде до неї, знав, що скаже, як вловить, вхопить за крила це диво. Як впряже його в своє життя, невідступне зробить дійсним.

І зараз же з’являлися реальні труднощі, цілковита неможливість перетворити прагнення на дійсність.

Він прийшов знову. Вона вийшла до нього — не так, як інші жінки — в сукні, що підкреслювала той чи інший бік її вроди. Вона була в сукні, якої він не помічав, але яка не могла бути іншою. В Терези не було якихось окремих щасливих рис. Її краса була синтетична, її обличчя і постать завжди однаково сяяли привабливістю.

Та ледве вона встигла сказати або зробити щось, ледве всміхнулася, ледве глянула на нього солодким, спокійним поглядом, він уже відчував глуху злість, бажання помститися за безглузді мрії, бажання принизити самого себе і її. Весь найніжніший трепет серця, несміливість щастя, блаженство покори перетворювались раптом у безглуздий гнів, гнів зганьбленої честі.

Відразу йому ставало ясно, що це дрібна, банальна жінка, звичайна собі салонна лялька, така ж, як усі.

З похмурим виразом на обличчі він довідався, що Лін ще живий, але йому стає дедалі гірше. Про причину самогубства Тереза нічого не говорила, мабуть, гадаючи, що закоханий Лін стрілявся через Ванду.

Зараз вона чекала повернення дочки, а ввечері мала їхати разом з чоловіком на якийсь обід.

Сказавши кілька слів, вона замовкла. Тиша й спокій були навколо.

Він промовив:

— І знов я піду, знов буду сам, знов буду мучитись.

— О, ви знову починаєте, пане полковнику, — перебила Тереза з лагідним докором, без тіні страху. В голосі її були майже материнські нотки.

Тереза добре знала, як він кохає її. Його злість і грубощі вона сприймала як своєрідний вияв кохання. Поблажливо усміхалася, коли він закидав їй легковажність, кокетство, кривилася з легким невдоволенням, коли в докорах він ставав жорстоким і брутальним.

Думав: тепер вона знов кудись вийде. Завжди Тереза тікала від нього, завжди існувала десь поза його можливостями, він мало що знав про неї.

— Так далі не буде, так далі не буде… — Безтямний від гніву, він рушив до неї. Коли наблизився, вона підвелася, простягла поперед себе руки. Невже вона хотіла боронитися? Беручи Терезу в обійми, він майже не відчував її опору. — Я кохаю тебе, кохаю тебе, — повторював він крізь стиснуті зуби.

Тепер він цілував її вуста. Все гинуло у страшному калатанні серця. Як і перше, він не відчував ніякої насолоди, тільки хвилювання, яке перехоплювало подих і затьмарювало свідомість.

Він повторив те єдине, що знав напевно:

— Кохаю тебе.

Він не відчував її опору, не знав, що з нею. Такий непомітний був її спокій проти розперезаних сил його почуття. Може, раз вона стиха застогнала. Він відчув під вустами її дрібні зуби й розкрив їх поцілунком.

Що це було? І все-таки він не помилявся. Щось у ній змінилося і ніби завмерло. Руки її зм'якли, вся вона стала ближча і ніби можлива, ніби справді доступна. І це він відчув як насолоду. Невже вона віддала йому поцілунок? Він ще не вірив, що це почуває. Теплий трепет щастя пойняв усе його тіло. Він укляк, притиснувшись головою до її колін.

Коли підвівся, вона довгий час не рухалася з місця, не поправляла собі ні волосся, ні вбрання. Легкі рум’янці виступили на лобі, на щоках.

Він пригадав: коли стояв навколішках, вона легенько погладила його долонею по волоссі й чолі.

Тепер він дивився із вдячністю, сповнений щастя, ослаблий від насолоди. Сів подалі від неї.

— Мовчиш? Не кажеш нічого? Я кохаю тебе…

Ні, це освідчення не захопило її зненацька.

Вона була замислена і трохи смутна, хоча начебто й усміхалася.

— Це погано, це дуже погано, — несміливо промовила вона.

Він знов опинився біля неї, стиснув її в обіймах — усю, справжню, свою.

— За таке смертельне кохання…

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.