Роман Терези Геннерт-6

16

Омський повернувся додому з рауту зовсім ошалілий. То, що він почув, стукотіло в його голові, мов пекельний молот. Переходи від найлютішої ненависті через довгі вагання аж до ніжності, до упокорення, до гнітючого суму завдавали йому невимовних терзань, яких він зовсім досі не знав, про які не мав жодного уявлення.

Вона, вона!.. І знов поверталась ця огидна ненависть, мука ревнощів і найгіршого приниження. Він відчував зневагу й огиду, від якої сам палав із сорому — за неї чи, може, за себе…

Бо звідкіля ж узялося все це? Звідкіля ж, як найстрашніша несподіванка, звалилось на нього те, що, власне, із самого початку було йому відоме, в чому він не мав найменшою сумніву, хоч відганяв цю думку від себе, як щось непристойне.

Він знав це від самого початку і все-таки ніби довідався про це лише в ту хвилину, коли почув Гондзілові слова.

І це вже сталося безповоротно. Ця справа, байдужа й далека, мала для нього в цю хвилину значення цілковитого нещастя, найбільшої особистої поразки.

Він говорив собі найгірші речі. «Як же сталося, як сталося, що я вгруз у це болото?.. Хто вона, ця жінка?  І відповідав собі, хто вона така.

І водночас бачив її перед собою на тлі танцювального залу.

Він бачив її всю — і не міг побачити. Весь безмір муки, обурення, зневаги обертався раптом у суцільну страхітливу тугу.

Він не знаходив спокою, не міг всидіти на краю ліжка, припавши отак чолом до дерев’яної спинки, із стиснутими, заламаними руками. Омський схоплювався, щоб бігати в тісноті й мороці між меблями, кидатись на стіни.

Шум протверезив його.

Він узяв шинель і шапку й тихо вийшов з кімнати. В темряві сходової клітки торкнувся його руки холодним і мокрим носом маленький, ласкавий песик Лятерни. який свої прогулянки по коридору і сходах завжди значив мокрими слідами. Проходячи повз двері професора. Омський почув гнівне, незрозуміле бурмотіння. Це прокинулася, почувши скавчання собачки, що просився надвір, багаторічна коханка Лятерни, привезена з далеких країв, проста французька дівчина, яка вела тут із цим мудрим чоловіком безглузде життя, без друзів і близьких, замкнена цілими днями з собакою в брудних, завалених книжками кімнатках вченого.

Дощ ущух, але мокрі були тротуари й вулиці в каламутному світлі похмурого весняного досвітку. Східний вітер струшував з дерев холодні краплини.

Омський зневажав себе за свій намір, але ніяк не міг себе перебороти: він мусив бути гам — на її вулиці, поблизу її будинку, під її вікном…

Недалечко від брами Омський зустрів професора Лятерну, що повертався до себе, і Ліна, який його, очевидно, проводив. Він здивувався, ніби їхня присутність тут була чимось зовсім незрозумілим, і мимохідь, машинально, привітався — без кивка, без усмішки.

Він ішов далі швидко, дивлячись тільки під ноги. Та вже наблизившись до вулиці, на якій жили Геинерти, зупинився і рангом повернув додому. Його охопила неймовірна втома.

Знову опинившись у себе в кімнаті, він швиденько роздягся і впав на ліжко, виснажений цією мандрівкою більше, ніж багатокілометровим походом.

Незважаючи на пізній час, у професоровій квартирі чути було гомін. Це на мить привернуло увагу Омського, бо професор не звик розмовляти зі своєю подругою життя. Полковник здогадався, що, мабуть, разом із професором піднявся нагору й Лін.

Омський заснув глибоким, але коротким сном. Коли він прокинувся, вже розвиднилось. Глянув на годинник: вій спав приблизно з годину.

Заплющив очі й віддався своїй муці.

Сто разів він присягався, що більш не буде бачити її. Йому неважко добитись переведення кудись на «креси». Він виїде, обов’язково виїде! Омський у мріях переживав місяці й роки розлуки, пекучої, марної туги, яка живилася б тим єдиним вечором, повним насолоди, поки він почув, поки почув…

«Ті мізерні кілька тисяч, що їх вона одержала як відшкодування…»

Похмурим ранком, повним пахощів квітів і зелені, зачинившись у кімнаті штабу й заглибившись у роботу, він напружено розв’язував одну за одною справи й завдання, зосереджений і впертий, не пам’ятаючи вже ні про що. Кожен рип дверей, кожна поява на порозі нової людини — це було нове, тверде й суворе життєве питання… А десь у тілі щемів спогад муки, мов колючка в пальці. На кінець дня він був зовсім змучений, в усіх м’язах від голови до п’ят відчувалася втома.

Та ледве-но скінчилися години праці і її зміст випав зі свідомості, зараз же на вільне місце з мозку насунулась важка брила гніву, кипучий вал зненависті. Ах, відплатити якось за цю ганьбу серця, за найважче приниження душі!

В міру того, як наближався вечір, рішення Омського про розлуку, про те, щоб забути все, слабшало, і розросталось у ньому невгамоване жадання помсти.

А ввечері, похмурий, жовтий, пригнічений, він освіжився і пішов до Геннертів.

Переступаючи поріг, дійшов певного компромісу: сюди він з’явився не з наміром помсти, одне слово, не для того, щоб убити, а для того, щоб з'ясувати справу. Це, з одного боку, мало бути вступом до від’їзду й розлуки, з другого — своєрідною формою витонченої помсти.

Він зайшов, привітався, сів. Седновського не було. Седновського не було! Яке полегшення! І Омський став раптом внутрішньо добрим, ніжним, сповненим вдячності — тільки через це одне, що, власне, нічого не означало.

Були тільки домашні, пан Нутка, а також Лін. Омський щось їв, сидячи з усіма за столом. Седновського не було, але кожної хвилини він міг прийти. Полковник дивився й відчував захват і муку. Блискавки блискали в нього з очей, обличчя було жовто-бліде, наче в християнського мученика.

Нарешті настав час іти додому. Гості стояли вже в передпокої, прощаючись і розмовляючи наостанку. Омський, говорячи півголосом, відвів пані Терезу в нішу дверей, відчинених у салон, де їх, зрештою, всі могли бачити. Вона дивилась на нього привітно, лагідно, трохи запитливо, але водночас недовірливо. І ця холодна жорстокість несвідомості раптом запалила в ньому всю ненависть, напружене, кипуче бажання смертельної помсти. Бліде, похмуре, але звичайне досі його обличчя вмить дивно змінилося, ніби здичавіло. Широко розставлені очі блищали, довгі, злі зуби вишкірилися з-під тонких уст.

— Ви не повинні приймати в себе свого колишнього коханця! Як ви можете приймати в себе свого колишнього коханця?

В міру того, як він вимовляв ці слова, його охоплювали шаленство й азарт. Ще хвилина — і він міг би схопити її за плечі, люто струсонути, жбурнути об землю.

Її стрибок назад, невимовний подив на обличчі, її жах, справжній тваринний жах перед лицем небезпеки, викликали в ньому шалену радість. Його заспокоїв нарешті цей дикий ляк її — завжди такої спокійної, такої впевненої, що їй не загрожує жодна небезпека, — цей темний рум’янець муки, що залив їй щоки й чоло і навіть очі наповнив сльозами.

Зробивши своє, Омський знов став звичайним, коректним. Відступив на крок і, ніби нічого не сталося, вклонився на прощання.

Полковник вийшов з Нуткою й Ліком і відразу ж розстався із ними. Пішов до себе додому.

Він важко дихав. Добре знав, що мусить відчувати зараз Тереза, як тяжко він — чужа людина — образив її, яка вона перед ним беззахисна.

Його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував жалю. О ні! Він сміявся. Знав, що їй нікому поскаржитись. Невже вона скаже Геннерту, який, знаючи?.. Хіба ж той обуриться, заступиться за неї, зажадає пояснень?

Не тільки не скаже вона, але навіть не насмілиться його, Омського, не прийняти в себе, якби він, наприклад, захотів ще після цього прийти, не посміє не привітатися з ним на вулиці.

Ах, яку зневагу він відчував до неї, саме за цей страх, за покірливість перед ударом. Адже вона зовсім не обурилась, не сказала нічого, в усьому своєму перелякові й горі дбаючи лише про одне, щоб інші не почули, щоб ніхто не помітив.

А йому було байдуже, — хай чують усі. Він не злякався б ні скандалу, ні поєдинку, і відчував мстиву насолоду переваги над тими, яких усе це лякає.

Він помстився! Зумів дійняти до живого й відчути най вищу радість. Що ж це було? Ніколи досі Омський нічого такого не переживав, і все-таки це не було для нього зовсім нове… Це почуття крилося в ньому десь глибоко, добре приховане — адже він міг із самого дитинства відчувати раптовий спокій і радість, коли побачить, було, чийсь безпорадний страх, безсилі сльози розпачу в очах.

«Так, так, — подумав він. — Я зараз такий, як батько. Такий самісінький. Це нічого».

Пертого дня й наступними днями після цієї сцени Омський дотримувався рішення, що ніколи вже не переступить її порога. Був затятий, мстивий, до глибини душі задоволений з гострих ліків, якими вилікував ганебну слабкість свого серця. А на четвертий день він змінив рішення — зовсім несподівано, легко, без ніякого вагання.

Пішов і спокійно переступив її поріг, упевнений в своїй безкарності. Подумав навіть: якщо вона й сказала комусь, то це ще й краще.

В передпокої привітав його Геннерт — милий, опасистий; він розсипався в вибаченнях, що саме зараз, на жаль, йому доведеться так поспішати… Але його дружина й дочка будуть дуже щасливі — ось тут вони, до ваших послуг, — а тепер ще раз пробачте…

Тереза нічого не сказала чоловікові.

Омський пішов собі через великий салон, — ніби своя, близька людина, побіжним привітанням зустрів Ванду, яка, стоячи, сперечалася з Анджеєм Лятерною, — і в другому салоні застав саму Терезу. Вона гаптувала там при світлі невеличкої, заслоненої шовком лампочки якусь хустинку.

Тереза відразу ж схопилася, коли він увійшов, випросталась І зблідла. Не сказала нічого, тільки дивилась розширеними очима, як він прямував до неї. В її очах не було навіть ненависті. Це швидше в нього, Омського, був на обличчі похмурий, трохи ображений вираз, який наче вимагав доброзичливості й особливої делікатності. Він підійшов. узяв її за руку, яку вона й не виривала, коротко поцілував, як звичайно, вклонився і, не випускаючи руки, потягнув Терезу вбік, до вікна.

Вона дивилась, вичікуючи, що він скаже або зробить, і знову, із тією ж самою беззахисністю, завмерла від жаху, наче віддавалася вся на його ласку.

Без найменшого опору дозволила, щоб він її стиснув в обіймах, цілував їй скроні й волосся.

Омський зрозумів, що Тереза летить у це, мов у прірву, лише від жаху, без тіні почуття, і знов його довгі білі зуби вишкірилися з-поміж розтягнутих ненавистю губів.

— Чого ти мене так мучиш? — сказав він їй, а не вона йому. — Чого, скажи?

— Боже мій! — прошепотіла Тереза, з усієї сили заламуючи руки, притискаючи їх до вуст, щоб не кричати, її очі знов були мокрі від сліз.

Він подумав: «Що це значить? Не можна так страждати, я. мабуть, умру від цієї муки».

— Не бійся. Якщо зайдуть, я вб’ю тебе й себе, — заспокоїв він її, коли вона за хвилину спробувала визволитись.

Яка це була мука! Ніщо не давало йому щастя, навіть коли він цілував її руки, вуста, голу шию.

— Ти не розумієш, що означає так кохати, — хрипко шепотів він, пересуваючись руками по ній зверху до самих ніг.

Він лежав долі й цілував її маленькі туфельки. Не відривав від них голови. Знічена від обіймів, вона стояла нерухомо, злегка нахиливши голову вниз.

Через кілька хвилин, коли він мовчки сам відстав від неї, Тереза безсило опустилась на стілець і обізвалася, пройнята жахом:

— Як ви могли? Боже мій, як ви могли?..

А трохи згодом вони разом з Вандою, Анджеєм і Чарлем пішли в театр.

Відтоді Омський злагіднів, наче тихо горів у муці. Страждав мовчки, покірливо.

Він більш не бачив Седновського у Геннертів. і цього було досить для нього. Страшна гадюка ревнощів лежала, приспана на дні душі.

Омський кохав без взаємності і без нарікань.

 

17

Біня сиділа поблизу вікна — біля вузького вазона з розквітлою пеларгонією, осяяна промінням сонця, що пробивалось крізь батистові фіранки. Збоку, на квітчастій, оббитій кретоном канапці лежала свіжо випрасувана білизна, яку треба було полатати. Попереду в Біні були дві години приємної праці, аж поки не надійде пора готувати какао для хлопців.

Шиючи, вона витирала сльози. Так. Відколи потрапив до неї той лист… Бо ж вона піддалася спокусі, була така неблагородна, що дозволила собі прочитати його, коли знайшла на дні шафи з білизною, зім’ятий, потертий, ношений, мабуть, довгий час в якійсь із кишень мундира. І відтоді сльози так легко набігають їй на очі з будь-якої причини…

Біня плакала над балією, над мереженням, на прогулянці. Але вміла припинити свій плач відразу ж, тільки-но приймала таке рішення, тільки-но це було потрібно. Йшлося ж бо про те, щоб Юлек не здогадався, що вона знає, щоб він ні на хвилину цього не подумав.

Правду сказала вона Лятерні. Це зовсім не її заслуга, що Юлек зробився такий елегантний. Для дому в нього старе вбрання: нічна сорочка без коміра, кімнатні пантофлі, розтягнуті ззаду підтяжки. Вдома вій завжди був утомлений, дратівливий, в голові в нього було «повно своїх клопотів». А коли одягав вичищений мундир, брав чистий комірець і манжети, натягав м’які, чудово випрані рукавички, було вже відомо, що це означає…

І Біня уникала спогадів, які на інших впливають підбадьорливо. Та коли вона сиділа отак сама, в голові проходили якісь думки, небажані, свавільні, безперервні, мов довга стрічка. І часом — мимоволі — вона думала про той час, коли побачила його вперше у шпиталі, звичайного собі простого солдата, вмираючого героя. Він мав померти, але не помер. Йому робили шість разів операцію ноги, пораненої в стегно, робили десятки перев’язок, під час яких він, облитий потом, непритомнів від болю. Біня згадувала його смутну мужність, невиразні, хрипкі, стримувані стогони по ночах. Тоді вона підходила до ліжка, питала, а вій хмуро відвертав очі, не відповідав зовсім, не хотів нічого, пригнічений місяцями гарячки, безсоння і страждань.

Біня мимоволі думала — проти бажання — про його любов, яка спалахнула в найдальших глибинах душі. Він переживав її тоді з тією самою затятою гордістю, з тією ж смертельною витримкою, як раніш свій біль. Так само похмуро й мовчазно. Адже тоді він здатний був на шалений вчинок, аби тільки викликати в неї усмішку, за кожен поцілунок ладен був заплатити життям… Тоді…

Але ні, ні… Навіть коли й траплялось їй мимоволі думати про це, навіть тоді вона знала напевно, що нічого не змінилося. Тільки й того, що вій уже не кохає її, але в душі такий самий, як і тоді, він — той самий. Жила в ній постійно — всупереч усьому — віра в нього і гордість, що випливала звідти; вона, Біня, завжди була однакова з ним, завжди пишалась, що він саме такий, а не інший.

Витираючи сльози, Біня думала собі, що минуле, навіть щасливе, завжди менш варте, ніж сучасне.

І насамперед тому, що його вже нема. Колись вона розмовляла про це з професором Лятерною. І потім — часи минулого щастя були біднішими за все, пережите згодом.

Просто жах охоплює від думки, який дурний ти був ще два або три роки тому. Яке ж там щастя може бути замолоду, коли ти ще зовсім ні про що не маєш уявлення.

А сьогоднішній день з усіма своїми стражданнями, який він дорогий і хороший!..

Цього дня Гондзіл не приходив додому на обід, не прийшов і. на вечерю. Біня чекала до останньої хвилини, як завжди, зрештою переставала чекати, а потім чекала знов.

Минали вечірні години, потім минала ніч. Кожен шелест здавався ознакою сподіваного повернення.

Довгий час надворі було темніше, ніж у кімнаті, але поступово в кімнаті стало темніше.

Біня заплющувала очі і знову розплющувала їх. Все ті ж самі думки снувалися в голові, мов довга стрічка, — безперервні, небажані, всілякі. Аж раптом все спинилось, завмерло в нерухомості, тільки серце калатало поволі: стук, стук…

Це Станіслав схопився на кухні й почав відмикати вхідні двері, брязкаючи ланцюжком. Турботливий і квапливий, він впускав додому пана поручника, що повернувся на світанку, впускав, пройнятий важливістю цієї дії, сповнений безмежної поваги.

Грюкнули одні двері, другі. У Біні були заплющені очі.

— Не спиш? — спитав Гондзіл, заходячи в спальню.

Вона відразу зрозуміла це запитання, відчула його зміст. Знала ту м’якість голосу, яка могла означати тільки це одне.

Вже здавна між ними не було любові — задовго навіть до цього листа. Відомо було для обох і з’ясовано, що вже більше не можна мати дітей, що і з двома надто важко… Біня з хвилину помовчала, швидко думаючи.

— Не спиш? — повторив він.

— Ні, ні…

Вона не подала знаку, що чимось настрахана. Її смутні думки пройшли лише крізь голову, але не зачепили серця, яке билося зараз тихо, з найглибшою ніжністю і щастям.

При короткім спалаху сірника вона побачила його обличчя. як завжди, сердите. Гондзіл сердитий був сам на себе, що вона піддається.

І це вона зрозуміла також. Але зовсім не знала, що викликало цю раптову зміну, це повернення. Що сталося з тією жінкою? Чи це щось важливе, щось справжнє, чи зовсім короткочасне?.. Ах, досить про це… Вона дбала зараз лише про одне, щоб не виявити подиву, щоб приховати сльози, щоб тільки він не здогадався, що вона знає…

Відсувалась від краю давнім звичним рухом, ніби зовсім нічого не змінилось, дала йому місце біля себе і простягла руки в сірій пітьмі.

Вона мала приховати його провину й навіть гіркоту через неї, мала переконати його, що щастя не припиниться, мала затаїти перед ним правду про нього самого.

Наважуючись так на нове материнство, вона не відчувала вже ні побоювання, ні турботи. Думала, якщо тепер, може, народиться донька, то він буде щасливий, буде добрий і лагідний, і тоді все зміниться.

З радістю відчула, як пломінь її щастя й любові приносить йому насолоду. В мовчанні, одним-єдиним поцілунком призналася в тому, що в ній було і що ніколи не могло змінитися.

І через те, що вона відчувала, він ставав добрішим, кращим, дорожчим над усе. Отож вона мусила так відчувати.

Все її тіло насичене було світлом душі.

В темряві і таємниці, в мовчанні і пестощах здійснювалося це єднання — ніби потай від нього самого, щоб його не принизити. Щоб він не знав, на якому смутку, на якій пустці і руїні розцвіла ця дорогоцінна ніч щастя.

 

 

18

— Що ви зробили з моїм Ліном? — гнівалась Ванда на Анджея Лятерну.

Анджей знизав плечима.

— Я нічого з ним не зробив, — відповів він. — Та, зрештою, що він вас обходить? Ще поки носив мундир, він брав участь у спортивних змаганнях… Але тепер…

— О, тільки без ревнощів. Я добре знаю: з ним щось трапилося. З того вечора він почав обминати мене, не прийшов ні разу. Це сталося після тих ваших закулісних розмов. Я про все довідаюсь від Чарля, ось почекайте!..

Анджей тільки поблажливо посміхнувся.

Він прийшов сюди, сподіваючись застати Омського. Але Омського не було.

В другій кімнаті пані Тереза сиділа сама і щось вишивала.

З кабінету Геннерта вийшов Седновський. Вона здивувалась і наче перелякалась, побачивши його.

— Я зовсім не знала, що ти тут, — сказала Тереза. — Що, хіба Юзека нема?

Седновський поцілував їй обидві руки і вмостився тут-таки. поруч із нею, на тій самій канапі.

— Генперт є, — сказав він заспокійливим тоном. — Але зараз прибіг Сасін з якимись новинами про Гондзіла, страшенно переляканий. Вони там про щось радяться, отож я не хочу перешкоджати.

— Може, йдеться про одруження Елі? — спитала Тереза.

— Ні, де там! Про одруження Елі вже все цілком вирішено.

— Невже це правда? — спитала Тереза тоном сумніву. — Ти гадаєш, що це можливо?

— Чи можливо? А чому б і ні? Якщо тільки сам Геннерт пристає на втрату секретарки.

Він голосно засміявся:

— Тут нема ніякого мезальянсу: Ельжбета — дівчина з посагом.

Розсміялася й Тереза, але відразу ж споважніла і тривожно озирнулася.

— Ти не в настрої? — спитав він, ближче нахиляючись до неї. — Чи погано себе почуваєш?

Вона зніяковіла. Говорила з зусиллям, несміливо:

— Як недобре, що ти так нехтуєш моєю тривогою. Це не дрібничка, це зовсім не вигадка. Я б хотіла, щоб ти сюди не приходив — принаймні якийсь час. Адже невдовзі ми виїжджаємо.

Седновський засміявся своїм розкотистим, дзвінким сміхом самовпевненої й самовдоволеної людини.

— Ти незрівнянна, — казав він, обіймаючи її за стан і бавлячись її руками. — Завжди така розумна, така розважлива, а зараз немов дитина… Невже ти справді віриш у кохання цього хлопця? Це спритник, що вміє робити кар’єру. Йому просто потрібен для чогось Геннерт, я певен у цьому. Він хоче на тебе вплинути, хоче підлестити тобі цими ревнощами, нічого більше.

Тереза слабла в нерішучості. Охоче дозволила переконати себе в марності своїх турбот.

Помалу вона заспокоїлась і зворушено слухала балачки Седновського.

Стосунки їхні нагадували дружбу близьких родичів або давнього хорошого подружжя.

Седновський, завжди такий упевнений в собі, незалежний, пануючий над оточенням, перед нею одною, віч-на-віч, ставав зовсім іншим. Дозволяв собі бути щирим, слабким. Було це з його боку щось схоже на психічну розслабленість.

Він скаржився, що вже старий, а вона зберегла ще стільки молодості! У нього бувають приступи артриту, перебої серця, через що він перестав курити й пити. Потім Седновський почав розповідати про різні свої турботи і дрібний клопіт. Ось тепер він мусить привезти дружину із села, а не хочеться. І чи варто йому купувати тут квартиру? Так добре, гак вільно живеться в готелі. Потім вій став нарікати на Геннерта, що той користується з його довір’я та наївності й без церемонії обдирає його в їх спільних справах.

— Це правда, що він дав цю концесію, але ж майже весь капітал був мій. І прізвище моє — це теж щось та означає. А сьогодні каже мені…

Тереза слухала, склавши на колінах руки, спокійна, трохи знудьгована. Раптом вона перебила:

— Але, як він прийде, мій дорогий, ти відразу ж іди до Юзека. Обіцяй, що так зробиш, бо це, справді, так мене нервує…

Седновський знов обійняв Терезу і, схилившись, почав цілувати їй шию й волосся.

— Ти чудова, Тереню: в такому віці, а все ще ляклива, мов сарна… Ти подобаєшся мені, слово честі…

Він трохи відсунувся, веселий, збуджений, і дивився на неї.

 — Слово честі, ти зараз іще краща, ніж була колись. Гарнішаєш із кожним днем… — Він стишив голос. — Як же давно та не приходила до мене!.. Подумай тільки, недобра…

Її очі округлились од страху. А Седновський трусився від сміху — знов сповнений почуття переваги, поблажливий і добрий.

— Ну, не бійся, не бійся… Минули вже часи стилетів та отрути…

Увійшов Лятерна, щоб попрощатися з Терезою. Ні він, ні Банда анітрохи не були здивовані, що Тереза іі Седновським сиділи так близько одне біля одного. Седновський користувався в цьому домі особливими привілеями.

Анджей сказав, що має намір знов виїхати на якийсь час, і Тереза побажала йому швидкого й щасливого повернення.

Коли він пішов, Ванда поспіхом одяглася й вийшла з дому.

Вона не знала, куди йти, бо ніколи там не була. Але адресу пам'ятала і сама знайшла вулицю, будинок, брудні двері на чорних дерев'яних сходах.

Подзвонила — неспокійна, невпевнена, чи застане його. На щастя, в передпокої залунали кроки. Двері відчинила стара жінка. Ванда подумала, що це служниця. А це була мати Ліна. >

Надто запобіглива й кваплива в рухах, вона водночас була заклопотана. Повела Ванду в глиб квартири. Вони минули чужу їдальню, де на ліжку під стіною відпочивала якась товста жінка з косами, затягненими сіткою, і розкладала пасьянс на брудній ковдрі. З темного коридора ввійшли до кімнатки біля кухні. Лін лежав чи спав на софі; вій одразу ж схопився, побачивши Ванду.

— Ви прийшли самі, — сказав Лін майже без подиву, наче з жалем чи співчуттям.

Він мав вигляд людини, що мучиться від безсоння: був блідий, очі в нього блищали.

— Звичайно, прийшла, — відповіла Ванда.

Лише тепер вона привіталася із старою жінкою, яка залишилась у кімнаті й вичікувально дивилась на неї. Глянувши навколо, Ванда зрозуміла, що в цій кімнатці вони мешкали разом.

Вона сіла на краєчку якогось ліжка і споважніла, дивлячись на Ліна.

— Що з вами сталося? Що вас гнітить?

Її здивував його занедбаний вигляд. На ньому була стара військова куртка, волосся на голові скуйовджене.

Юнак намагався всміхнутись.

— Нічого: оце я взявся до роботи, почав писати — бачите…

На ломберному столику біля вікна вона побачила клаптики паперу й відіткнуту пляшечку з чорнилом.

— Взявся писати, але якось не йде…

— Справді?

Лін знову силувано всміхнувся.

— Я хотів дещо впорядкувати…

Вони замовкли і хвилину сиділи мовчки. Ванда побачила, що матері Ліна вже не було в кімнаті, вона й не помітила, капи та вийшла.

— Я переконався, що в мене нема сили волі, що я людина, не здатна до дії, — нарешті признався Лін.

Кажучи це, він підвівся і, ніби мимохіть, почав порпатися в паперах на столику.

— Ну й що ж? — запитала Ванда. — До якої дії?

— Ну, я вважаю, наприклад, що повинен щось зробити, але здійснюю це з величезним напруженням сил, ціною надлюдських зусиль перемагаю себе, а потім виявляється, що це, власне…

— Що з вами? — нетерпляче перебила Ванда.

— Та ні, я кажу вам про інше. Але не про це йдеться. Тільки ж, коли я міг знести таку думку, то й повинен був би здійснити і цей вчинок. Оце й усе. А я не можу. Бачите: зовсім не можу цього знести.

— Який вчинок?

Лін не відповів.

— А ви знаєте, що таке людина сильної волі, така, наприклад, за яку вважав себе Чарль? Це така людина, яка не розуміє необхідності робити те, до чого не має бажання.

За хвилину вона повчально додала:

— Власне, людина із силою волі ніколи себе не переборює.

Лін слухав уважно, проте нічого не розумів. Коли вона закінчила, він мовчав, дивлячись на її молоде, затінене капелюшком обличчя, на жваві, розумні очі.

— Оце щойно був у мене Лятерна, — трохи зніяковіло порушила вона паузу.

Страшний біль перекривив бліде Лінове обличчя.

— Боже мій, що з вами? — ще раз тривожно запитала вона. Встала й підійшла до нього. — Ви не щирі зі мною.

Чому не скажете мені всього? Чи я не маю права запитувати?

Так і сказала: «Чи я не маю права запитувати?» І молоді її очі сяяли чистим почуттям. А Лін подумав з розпачем, що саме тепер, коли вже надто пізно, що, можливо б. саме тепер…

Він відступив від неї, якось дивно заточився і впав на софу, на якій і досі лежала зім’ята його головою подушка. Ванда сіла поруч і взяла його за руку.

— Це почалося давно, — говорив він, схиливши голову, — Я не хотів викручуватись, не хотів закривати собі очі. Ця дилема є скрізь і довкола, стирчить із життя, мов крива поперечина з тину. Очі бачать її і тут, і там — всюди. Я подумав, чи зміг би, чи знайшов би в собі силу волі в певну неминучу хвилину зректися людини… Бо ідея, відірвана від людини, легко стає фантазією, дешевим мріянням, через яке можна щонайбільш — позбутися життя.

Він запнувся.

— Заради якого не треба втрачати честі…

— Кажуть: «Сила духа»… Яка солодкість і слабкість у цих словах, коли стоїш самотньо і нічого не даєш! Але взяти на себе відповідальність за чужі помилки, за чужі провини — просто стати в лави тих, хто діє, витримати одностайно з усіма, що б там не було, — тільки цим окупається дійсність. Бо легко йти за своєю правдою — доброю і чистою, яку серед багатьох інших вважаєш одною-єдиною, залишитися збоку і тільки бути в згоді з самим собою…

Але все ж приходить та хвилина, коли думка домагається свого здійснення, коли треба бути послідовним і в ім’я ідеї чинити підлість.

Ванда слухала уважно, запитливо дивлячись на нього.

Раптом Лін засміявся.

— Як це сказав Лятерна? Батьківщина. Її моральна значимість, як догми, цілком відома. Кажуть: «Моя мова, мої поля, ліси, земля, в якій спочиває прах моїх предків, в якій спочину і я». Зовсім не про це йдеться! Батьківщина це — «найвища догма». Так він сказав. Там, де вже не вистачає розуму, справедливості, де не вистачає сумління, там, власне, потрібна батьківщина. Хіба ні?

Він ще раз хотів засміятись, але тільки скривився.

— Отож усе полягає в тому, що для них знов такою ж самісінькою найвищою догмою є революція.

Він висмикнув руку з Вандиної долоні, схрестив руки і стиснув їх щосили.

— Але це я зрозумів лише десять днів тому чи, може з тиждень — вже надто пізно.

Він глибоко зітхнув.

— Так. Поки я цього не зрозумів, все ніби було в порядку. Просто дальше продовження, природні наслідки впевненості, ще один крок по тій самій дорозі вперед, у світ дії. В душі я не мав ніяких вагань, не мав сумнівів: все це було надто тяжке, щоб воно не мало бути жертвою… Так: жертвою і героїзмом… А потім (Ванда не знала, що він мав на думці) я пробув майже цілу ніч в його батька, в старого Лятерни.

— І ви сказали йому?

— О ні, я не міг йому довіритись. Я нічого не сказав йому. Я слухав. Я міг би й тепер думати, як він, можливо, й погодитись. І не тільки з його поглядами на природу, яку треба приймати в усій її безмежності — із сонцем і зірками, з голубим небом і зеленою землею — як дар, як вічну, широку, розквітлу радість і цілковите задоволення. Не тільки тваринам у природі — рухливим істотам, дивовижним створінням, які живуть і потрібні для чогось одні одним, зовсім не турбуючись, що з цього виникне, — але й людям…

Можна думати про чудову їхню роль — малих і чорних — серед таємних просторів світу. Можна думати і пломеніти від піднесення, гордості або захвату. Всьому дивуватись і все схвалювати: гуркотливий рух поїзда, нечувану, не знану в природі прямолінійну конструкцію міст, шумливе двигтіння залізних організмів у машинних цехах і тих самих тварин, запряжених у механізм людських цілей, тварин, які нічого не розуміють, але вірять, що так треба…

Все відоме й невідоме живе тепер в людях і навколо них. І, можливо, я міг би зараз думати про тих деяких, що, дивлячись, схиляються нижче від інших, уважно пізнають і знають. І ось на ассірійських цеглинах, на папірусах, на пергаментах, на всілякому папері, сповнені радості і муки, тривожного неспокою й п'янкої надії — говорять про себе. І слово своє з дивною безтурботною вірою посилають у світ — крізь епохи й віки. Довго чекають на відповідь і ніколи не втрачають терпіння… їм досить того, що вони самі взяли, почерпнули з минулого, досить для них найвищої насолоди відчування побратимства з давно померлими — цієї тотожності смутку й усміху та вічної самотності серед людей, того неповторного, дорогоцінного трепету єднання, що доходить крізь морок літ і заслону екзотизму.

Можливо, я сам зміг би жити в цьому чудовому світі, в цьому незаперечному світі внутрішньої згоди, схвалення і радості…

Але вже надто пізно. І надто пізно прийшли ви.

Адже я знаю, що міг би цього не робити, а зробив. А була ж така хвилина, коли я ще не зробив цього, був на світі ще такий день!..

Лій обхопив руками голову й похитував нею, не тямлячи себе від муки. Ванда низько схилилася над ним і, стримуючи сльози, спитала:

— Ради бога, що ти зробив? Дорогий мій, що ти зробив? Чому ти так страждаєш?

Він поцілував обидві її руки й відсторонив дівчину від себе. Якусь хвилину дивився їй в обличчя.

— Лише тобі одній скажу.

Він помовчав.

— Скажу тобі: я написав одну сторінку, склав список, підготував докладні дані про цілий полк — що і як. Майже самі цифри. Одну сторінку. Та я даремно хвилююсь — він сам мені сказав; адже ця сторінка була надрукована на машинці…

Вона ще раз нахилилась, обняла руками його голову й міцно притисла її до грудей. Сльози капали в неї з очей, коли вона говорила, коли так, по-дитячому, силкувалася втішити його…

Ванда просила, щоб він відкинув це від себе, забув, перестав думати все про одне і те ж саме. Якщо він вчинив таку важку провину, то всім подальшим життям зможе спокутувати її.

Лін уперто заперечував:

— Я знаю, знаю, можна думати й так. що добро і зло потрібні однаково, що злочин є необхідною умовою для каяття і спокутування. Але що зміниться, коли б я навіть якось очистився, зізнався б у всьому, перестраждав би, виправився? Що ж із того, коли б я добився якогось прощення, я сам, якщо в глибині всього криється цей фальш, ця неможливість правди. Звичайно — політика повинна бути компромісом. Не тільки політика: в суті революції криється компроміс. І від цього вже не втечеш.

Ванда просила, щоб Лін вийшов з нею. Щоб, як раніше, провів у них вечір. Але він відмовився.

Вона вийшла сама. В темному передпокої із скрині підвелася Лінова мати, яка просиділа весь час тут, поки вони розмовляли.

— Що з ним таке? — запитала стара жінка зляканим шепотом. — Ви не довідались?

— Ні, — відповіла Ванда, не знаючи, що сказати. А потім благально додала: — Дивіться за ним, я завтра ще прийду…

Коли мати повернулась у кімнату, син не сказав їй нічого, не підвів навіть очей на неї. Вона подумала, що він на неї гнівається. Але це було зовсім інше.

Він спробував знов упорядкувати свої папери. Ось його давніші поезії — наївні, патріотичні, воєнні. А ось нові — про місто, трамваї, авто, будинки, про революцію… І він подумав собі, якби він міг їх надрукувати, то зі своєю книжечкою («Моя ти втіхо…») він увійшов би в сім'ю тих, які терпляче, століттями, чекають визнання й солодкої нагороди зрозуміння…

Коли мати заснула, постеливши на ніч спершу йому, Лін ліг на постіль в одежі. Сльози текли з його очей по скронях.

Він мусив ще раз подумати про одну річ. Це була смерть Ральфа — молодого лягавого собаки, про якого він ніколи не міг байдужно згадати, щоб горла йому не перехопили сльози. Ох, цей собака був втіленням доброти, ласкавості і втіхи. Із своєю меланхолійною мордою, з обвислими брижами й вухами, він кипів шалом усіх щенячих радощів. Хто ще так, як він, радів приходу хазяїна, хто охоче, на перше ж прохання, подавав лапу, хто проникливіше дивився в глиб серця золотавими очима?

За всяку ціну він хотів вгадати бажання, хотів на обличчі хазяїна прочитати свою долю. Робив він щось погане чи добре, але завжди з найкращими бажаннями, палаючи від старанності, від радісного поспіху і запалу. Якщо й помилявся, то тільки через неуважність.

І сталося так, що він мусив здохнути, що для нього вже не було порятунку. Навіть не ремствував на людей, що вже йдеться до цього, не видушив із себе жодного стогону. Дозволяв вливати собі за відтягнену губу ліки, які викликали тільки блювоту і вже нічого не допомагали. Дозволив покласти собі компрес на хворі легені, хоч йому ще важче було дихати… Він, можливо, теж думав, що так треба…

Підводився зі своєї підстілки, щоб якось видряпатися на софу, де ніхто вже йому не забороняв лежати, ніхто на нього не гнівався. Знову злазив, робив кілька повільних кроків, підходив ближче на ослаблих лапах, вагаючись, лягав на голій підлозі. Мабуть, шукав, де буде краще…

Лін узяв тоді в обидві руки його морду, гладив м’які оксамитні вуха — легесенько, якнайделікатніше, щоб нічим не порушити його згоди на смерть, і благально шепотів:

— А може ж не здохнеш, Ральфику?

А потім сів здалека і довго дивився, як собака знову ліг на підлозі, оминувши сонячну пляму. Лін уже не підходив до собаки, не говорив нічого, не торкався, щоб не мучити його, щоб йому не перешкоджати… Сидів і дивився, як його золоті очі мутнішали, погляд ставав тупим, а подих коротким, болючим. Але не це місце було останнім.

Ральф підвівся, постояв з хвилину і, невідомо чому, почав іти в бік дверей. Чи він хотів піти до другої кімнати, де нікого не було? Чи ще сподівався на щось у своїй страшній долі? Дійшов тільки до порога і тут затримався, біля незачинених дверей, де кожен міг пройти, де найменше було захистку…

Це місце було останнім. Пес постояв з хвилину, підкосилися в нього задні лапи: він повільно присів. А потім опустився й на передні. Але розставив їх якось дивно — широко, суглобами назовні — і розпластався, припав до підлоги. І зараз же смертельно втомлену голову — бронзову, оксамитну, завжди сповнену собачих пустощів і єдиної турботи, щоб збагнути бажання й догодити за всяку ціну, — поклав цю милу й лагідну голову боком на ліву лапу, як дитина в тривозі, залишена напризволяще. Вже видно було, що це таке. Очі дивилися зблизька, погляд їх був уже не каламутний, не тупий, а тільки нерухомий. Паща із зморшкуватою, бронзовою губою трохи розкрилась, і збоку показалися ікла.

Показав ікла він, що завжди був такий добрий, що гавкав тільки жартома і відразу ж був готовий до нових пестощів. Той, що ніколи не злостився, навіть коли його відпихали або й били, дивився ласкаво, з чеканням, завжди сповнений найніжнішого прощення, завжди щирим серцем готовий до згоди і примирення.

Він став здохлим псом, падлом, як написали в розписці ті, які забрали його.

І Лін цього вечора присвятив йому останній спогад. Кожен відіпхнутий колись вияв собачого почуття, кожне суворе слово сьогодні здавалися болючими, як рана.

«Є душа, — думав Лін, — є душа в людини і в тварини. І саме тіло є душею…»

І так з невисохлими сльозами він поринув у сон.

Йому щось снилося. Це була наче надзвичайно ясна осіння річ, сповнена млою від землі до неба. Ця мла затуляла місяць, але була насичена його світлом.

Внизу на плоскій темній землі лежало людське Селище, припале до рівнини, таке нікчемне серед пустелі, приречене на загибель. Але жителі не вмирають, і не руйнуються малі будиночки. Тільки селище перестає бути справжнім.

І так, вмираючи, воно посилає від себе крізь білу пустку мли, понад чорною, плоскою рівниною — в повітря — один музичний тон, посилає його іншому людському селищу, що лежить десь далеко-далеко, селищу, яке залишиться. І тон, що долинає туди, нижчий на терцію.

В звучанні цього тону — смертельний усміх, смертельне, сповнене найбільшої туги, привітання. Жертва, що перевищує сили й віщує смерть.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.