Роман Терези Геннерт-5

13

Весняний раут, влаштований генеральшею Хвосціковою, ще раз зібрав «товариство». Знову прийшли ті самі, що були на змаганнях, що заповнювали салони Геннертів, зустрічалися сім разів на тиждень в десяти інших салонах, ті, без кого не могло відбутись жодне свято національне, державне або міське. Це було помітно відразу. Про це свідчили сигнали автомобілів перед брамою, кольорові кашкети з галунами в роздягальні, туалети й коштовності в залі.

День випав дощовий, холодний; це сприяло успіху останньої розваги сезону.

Це звалося — раут. І справді: дуже декольтована пані співала старі французькі пісеньки; один маловідомий музикант грав концерт Шопена, ні в кого не викликаючи своєю грою захоплення; зовсім невідомий актор читав гострі політичні віршики, але його вже ніхто не слухав. Гості походжали в кількох салонах туди й назад, сиділи за столиками, розмовляли. Було так ясно і тепло! Крізь прочинені то тут, то там вікна видно було жалюгідні клаптики колишніх садів, які поступово гинули в районі великих кам’яниць і готелів. Звідти віяла в кімнати свіжа прохолода, і чути було лопотіння довчу по листі дерев. Гості пили чудову чорну каву, солодкі вина й лікери, їли горіховий торт, цукерки й тістечка. Прибулих вітали з такою жвавою радістю, з таким виразом подиву на обличчі, наче прихід сюди і справді був чимось несподіваним, чимось таким, чого аж ніяк не чекали.

В першу чергу турбувалась, клопоталась і сяяла радістю генеральша Хвосцікова; на її маленькому обличчі всі відтінки переживань миттю виражались рухами м’язів, здриганнями і гримасами. Одну мить вона радо поглядала праворуч на французьку офіцершу, яка була «настільки добра», і зразу ж дуже стурбовано морщила брови ліворуч, на високого італійського офіцера, дружина якого не схотіла чи, можливо, не могла завітати… Водночас, із виразом найвищого обурення в широко розкритих очах, вона говорила через плече:

— Генерале, я вас не відпущу нізащо (він хотів попрощатися раніш від інших), — і, вже не звертаючи на нього уваги, розпливалася знову в безмежній радості, стискаючи обома руками долоню знайомої княгині.

Так вона розгортала кипучу діяльність, одягнена у важку, барвисту шовкову сукню багаторічної давності, обвішана різнобарвними коштовностями, купленими колись у Тулі й Саратові, з чорною оксамитною стьожкою на жовтій і довгій, наче в обскубаного птаха, шиї. Була вона природженою полькою, та вся паче вкрита лаком Сходу: його знати було в екзотично яскравім убранні, в старомодній зачісці й прикрасах, в екзальтованих реверансах та виразах перебільшеної радості і смутку, а також у безтурботності, з якою вона малювала на жовтому обличчі чорні брови — значно вище від тих кількох волосинок, що визначали їхню природну лінію.

Поблизу генеральші сиділа графиня Оскенна, одягнена мало не в лахміття, але прикрашена двома величезними діамантами, що висіли з обох боків її повного, білого, солодко всміхненого обличчя. Вона носила їх тепер тільки за виняткових обставин життя. Графиня тримала під руку красуню Елю Сасінувну, трохи спираючись на неї, й називала її «любенька», вдячна до глибини серця за кілька дрібних послуг, які та зробила їй в канцелярії міністерства.

Родина Геннертів прибула з усім своїм почтом, в якому був цього разу й директор Геннерт. Генеральша не знаходила слів для вираження своєї радості. Вона палко потиснула руки — всім по черзі, в тому числі й молоденькому Ліну та Лятерні. Прийшли всі: Омський, Чарль, Ссдновський, Нєменський, — нікого не бракувало.

До цієї групи наблизилась Ельжбега із своєю графинею, щоб на її палке прохання познайомити стару з недосяжним досі Геннертом. Трапилося так, як та хотіла. Геннерт тут був милий, доступний, людяний, — так що графиня мусила утримуватися, щоб не називати його «любеньким».

Хоч начебто всі між собою були добре знайомі, раз у раз виникала потреба когось відрекомендувати. Генеральша Хвосцікова не шкодувала зусиль. Різними мовами називались прізвища, титули, ранги й чини, і всі, заводячи нові знайомства, раділи, і всі ще раз тішились своїми чинами й титулами.

Із свого боку активно діяв і генерал Хвосцік. Де тільки він з’являвся, завжди говорив «багато, абияк і швидко». З хвилину постояв з молодою, вродливою вдовою — генеральшею Уніською — і, не даючи їй сказати й слова, сам відповідав на свої запитання. Говорячи, він одночасно шукав очима понад її головою, чи нема поблизу когось іще сановнішого, і, майже не закінчивши фрази, перескочив до товстелезної, розкішно вдягненої графині Опоцької, яка поволі просувалась серед гостей. Поблизу неї він відразу ж знайшов князя й княгиню Вісліцьких і швидко, скоромовкою висловив їм свою радість із приводу вдалої розваги, організованої з метою, «гідною підтримки, визнання й заслуги».

Все це, однак, було неважливе і відбувалося тільки про людське око, начебто поверхово й мимохідь.

У найдальшому ж залі — секретно й неофіційно — билося серце розваги. За піаніно сидів тапер і в супроводі лише кількох скрипок грав до танцю. Тут єдналися пари — квапливо, з тихими, радісними усмішками, тремтячи від нетерпіння, ще по дорозі хапаючи одне одного в обійми. Боже, як тягло всіх у цей тихий, тупотливий і колихливий чар!

Музика, монотонна в своїх упертих переходах, ніби хитання голови замагнетизованої кобри, насичувала повітря наркотичним напоєм. Зачаровані цим ритмом, чоловіки й жінки рухались погоджено, ритмічно, одностайно — ніби з’єднані між собою на життя й на смерть. Віддані напризволяще долі, вони увіходили в цей непоказний, стриманий танець без захвату й бурхливості — танець, повний якоїсь обрядової тупості, заціпенілої сласності церемонії, священного безтямного одурманення.

Жінки танцювали, мов жриці, — з голими плечима й руками. Груди їхні були плоскі, стегна згладжені прямою лінією суконь. Їхні чола з гладенько зачесаним волоссям справляли, особливо у профіль, враження бездоганної, суворої чистоти. Очі з-під брів, намальованих на голому лобі, дивились відверто й беззахисно. В їхньому танці була швидше смутна, тиха згода на все, ніж порив і спокуса«

В цій залі опинився і професор Лятерна, який, зрештою, бував усюди. Він сам не танцював, але, спершись своїм великим тілом на стіну, із доброзичливим схваленням позирав на танцюючих. Ось як кріплять свої серця невинні діти землі; які вони безтурботні на цьому маленькому клаптику простору, який викроїли собі з усього світу, щоб тихо веселитися тут, хоча під боком — хвороба, а завтра — смерть.

Зроблять три кроки праворуч і спільним рухом, мов колоски під повівом вітру, низенько схилять голови й постаті, щоб зараз же повернутись і віддати світу такий самий уклін після стількох же кроків уліво. Отак і ходять сюди й туди — невпевнені, розхитані, в невтомних пошуках якогось свого єдиного в світі місця або й дивної, непотрібної дороги, яка нікуди не веде…

«Танцювати — це, власне, нікуди не йти», — міркував він.

Поруч нього зупинився пан Нєменський з Вандою Геннертувною.

— Так танцюють танго тільки в Польщі, — сказав він невдоволено. — Цього ви, пане професоре, не побачите ні в Парижі, ні в Відні, ні навіть у Гданську…

Мова йшла про такі тонкощі інтерпретації, яких професор зовсім не міг уловити. Сказане він, однак, прийняв на віру, довіряючи компетенції молодого чоловіка, який явно бував у бувальцях. Особливо після того, як його палко підтримала Ванда, з якою він ішов у новий танець.

Сенсацією для друзів була тут зустріч із Гондзілом, який танцював зосереджено й заклопотано, тримаючи в своїх обіймах генеральшу Уніську, — оту «нещасливу вдову», яка «залишилась зовсім сама з малими дітьми на шиї». Була це справді гарна жінка, приведена сюди якимось молодим «левом», що стежив за нею очима й чекав черги, не сумніваючись, що неодмінно діждеться свого. Гондзіл зовсім недавно оволодів танцювальним мистецтвом і оце вперше зважився продемонструвати його на людях. У нього був цілком елегантний вигляд, і він здавався навіть не таким огрядним, як завжди.

Недалеко від них вигиналась у танці пані Геннерт в обіймах Чарля. Її худорляве, струнке, ще молоде тіло прикрашало чудове мереживне вбрання… Оголені плечі і довга шия надавали її маленькій голівці чарівно-гордовитого вигляду.

Ванда Геннертувна мала щастя танцювати з Нєменським. Їздячи в дипломатичних справах по світу, він докладно пізнав найвище танцювальне мистецтво чужоземних столиць і був для Ванди авторитетом. З усією сприйнятливістю молодості переймала вона від нього танцювальну доктрину відповідно до європейських ритуалів.

І все-таки, танцюючи, вона іноді позирала в бік Анджея Лятерни і поверх плечей свого партнера всміхалась до нього злостивим усміхом пустотливої дитини.

 

 

14

Анджей стояв під стінкою поруч із батьком і, згорнувши на грудях руки, придивлявся до танцюючих.

Він почував себе незмірно вищим від цієї юрми, що віддавалась безтурботній забаві банально, бездумно, вдоволено. Гримаса на його мовчазному обличчі відбивала зневажливу іронію. Однак ця іронія не була щира, а погордливий усміх переваги прикривав щось зовсім інше.

Анджей не танцював, бо не вмів танцювати, а не навчився тому, що в нього були в голові важливіші справи. Життя не виховало його пі веселим, ні легковажним.

Крім того, невідомо чому, він був упевнений, що танцював би незграбно, мабуть, гірше, ніж усі. В його зневазі до інших було дуже багато незадоволення самим собою.

Поблизу від обох Лятернів зупинились Омський і Лін. Поручник був у цивільному.

Незважаючи на протести свого нового приятеля, молодого Лятерни, Лін щойно демобілізувався; він прагнув бути у згоді зі своєю «внутрішньою правдою», яка не визнавала погонів, орденів і мілітаризму.

«Надів фрак, щоб робити революцію», — іронічно подумав Анджей Лятерна.

Зовсім не це було йому зараз потрібне. Він інше мав на думці, коли відкривав Ліну свої таємниці, коли годинами розмовляв з ним і працював над його свідомістю.

Не було чого кривити душею. В затиснутій післявоєнною дійсністю ідеології незалежності, яка розсипалась на скалки, Анджей Лятерна нічого для себе не знаходив. Це було марнування часу. Він шукав поживи, налагоджував так само, як і скрізь, знайомства, збирав дані, досліджував, пробував використати якось розчарування — рушійну силу всіх починань, причину гіркоти й безсилля, як використовують навіть падло. Але яке ж це все було немічне, яке претензійне й жалюгідне!

Бачив він їх і тут, цих людей. Вони були такі ж, як і всі, можливо, тільки трохи гірше одягнені і то часто тільки через кокетство, через чутливість до патетичної, санкюлотської молоді. Вони вже здобули вагу в суспільстві, становище, добробут. Мали иезаконспіровані квартири, легальних жінок, мали речі.

Почуваючи власне безсилля, вони всі свої надії покладали на одну людину. Заради неї зреклися всієї відповідальності. На неї звалили тепер весь тягар своїх жалів і розчарувань.

Колись, у хвилину щирості, Лін, як велику таємницю, відкрив Анджеєві істину, в якій ніхто не сумнівався: «Він схопив за колесо віз революції, що мчав з усієї сили (Лін був поетом); його обов’язком було дивитися, щоб революція стала непотрібною (Лін був ідеалістом)».

Обіцянка в тому й полягала, що тоді, коли народ прагнув революції, він його заспокоїв. І цієї обіцянки не додержав.

Отже, Лін надів фрак, щоб робити революцію.

— Це правда, — зневажливо посміхався Анджей. — Революція не стала тепер непотрібною, вона стала тільки неможливою.

Бо на кого ж розраховував Лін у своїй наївності, хто її мав робити, цю революцію? Невже ці пани, що сюди прийшли сьогодні, — депутати, сенатори, міністри — лідери партій, а тепер — начальники канцелярій, керівники фірм, підприємств, директори банків?

Революція неможлива, коли революціонери бояться навіть перебратися з квартири на квартиру…

А тому Анджей і вірив лише в прихід революції ззовні.

Молодший Лятерна перебрав у спадщину від батька цікавість до людей. Адже полем його діяльності була насамперед психологія. Але Анджей не був безкорисливий, як батько, не був, як він, доброзичливий до всіх, бо не був і байдужий. Доброзичливість до людей у старого Лятерни означала тільки одне — байдужість…

Крім того, старий Лятерна до кожного прикладав іншу мірку, кожного бачив в іншій площині. А Лятерна-син мав лише один критерій.

Світ у цьому плані поставав перед ним ясний і прозорий. Люди, стосунки і справи — все це було лише знаряддям.

Ось підійшов до нього Лін. У своєму новому фраку, худорлявий, високий, він здавався старшим, ніж у мундирі. Його молоде обличчя набрало суворого й поважного виразу. Серед цього блискучого оточення, захопленого розвагами, він був по-справжньому, до глибини душі, перейнятий своєю «діяльністю».

Лін нахилився до Лятерни.

— Я ніколи не думав, що форма — така важлива річ, — сказав він. — Інакше, мабуть, не визволитись від цього внутрішнього гіпнозу, треба неодмінно порвати з його символом.

— Це було зовсім непотрібне, — перервав його Анджей.

Лін думав, що, відраджуючи його від наміру демобілізуватись, Лятерна мав на увазі його власне добро, хотів застерегти його від помилки.

Лін заговорив зворушено, мов із кимось найближчим:

— Я гадав, що мені це важче буде зробити. Не через якісь безглузді особисті надії, які ні на чому, зрештою, не грунтувалися, навіть не з уваги до матері… Але я сам протягом цих років багато що із цим пов’язував, надто серйозно віддавався цьому. І, можливо, тому мені було в першу хвилину якось дивно. Але я зовсім не жалкую. Найкращий скарб — свобода. Тепер уже мені нема потреби брехати. Я готовий на все, я справді ваш. — Він підвів на Лятерну темні, лагідні і трохи смутні очі й додав: — Я щасливий.

— Не сумніваюсь, — сказав Лятерна і розсміявся. — Пане полковнику, — голосно звернувся він до Омського, — чи не був Ліну мундир більш до лиця?

Омський спохмурнів і нічого не відповів. Він не любив цього тону. Але Анджея Лятерну нелегко було осадити.

Саме цей Омський — зразковий офіцер, — чужий, психологічно йому ненависний, страшенно приваблював молодого Лятерну, цікавив і інтригував. Його струнка постать, досконала військова виправка, вміння володіти собою, похмура, банальна ввічливість, навіть його врода — не давали Анджеєві спокою. Як він уважно стежив за жадобою боротьби й діяльності в нього, за гірким його бунтом, стримуваним дисципліною й субординацією, за тим спокоєм, що був справжньою жертвою всієї вдачі Омського.

Бо саме це він цінував як знаряддя; такі, як Омський, мужні, вони люблять війну, добре воюють, — незалежно від того, за що саме, незалежно від гасла. Саме полум’я битви, сам кровообіг військової організації — для них усе має сенс. Наказ командира розвіює в них найглибші сумніви; формула присяги заступає сумління.

Але тих, що борються проти своєї натури, підхоплених самим гаслом, — ентузіастів теми, прихильників цінностей, — цих він побоювався. Він — людина ідеї — тільки в людях ідеї вбачав небезпечних супротивників…

Саме Лін, який, залишившись в армії, міг би стільки здійснити, стільки взнати, Лін, який, здавалось, був уже підкорений.

Швидше всі інші — ті, що мають технічні знання, фінансові мудреці, самолюбці, скупчені тут багатії й кар’єристи, — все це був податливий, цінний матеріал перевороту. Все це колись дозволить запрягти себе в карету революції.

Здавалося б, яку має революційну вартість Омський, — це точно підігнане коліщатко у військовому механізмі?

Він, для кого все добре, який стоїть на позиції фактів. Він — чужий всілякій ідеології, він, що не має ніякої — ні місцевої, ні фахової амбіції, що не розуміє глибини незначних на перший погляд військових чвар. Він не плекає особливої любові до жодного із цих генералів, які протиставляють себе один одному, але за кожного з них, — ледве опинившись у сфері його влади, — незалежно від справи, якій той служить, він готовий був би віддати життя. Наказ командира є для нього закон, запорука життя і смерті, найвища правда.

«Саме він — прихильник влади, категоричної, мов аксіома, саме він — людина, потрібна для революції», — думав Анджей.

Не маючи й гадки про надії, які покладав на нього молодий Лятерна, полковник Омський спокійно розмовляв з його батьком.

Вони, спостерігаючи за танцюючими, обмінювались про них враженнями, причому професор, жадібний до всякого пізнання, старанно зважував кожне слово полковника.

Ось пропливла повз них генеральша Уніська. Обидва жалкували, що вона опинилась у ведмежих обіймах Гондзіла, який сумлінно виробляв свої па з усім запалом неофіта. Вона танцювала спокійно і, без сумніву, краще, ніж Ельжбета Сасінувна, яка саме минала їх, пригорнувшись до смаглявого італійського офіцера. Пані Упіська все своє захоплення танцем виявляла тільки вірністю ритмові. Одне її голе плече, з якого зсувалося чорне мереживо, здригалось при кожному такті. Вона була породиста, трохи худорлява; коротка хвиля тремтіння під білою шкірою її плеча відбивала більше чуттєвої експресії, ніж розгойдане і співуче тілесне буйство Ельжбети.

Полковник, зрештою, не любив Ельжбети з різних причин, але найбільш тому, що з присутніх тут осіб лише вона знала Басю.

Він ще не танцював, хоча вигляд танцюючих дуже його приваблював. Кожен звук настирливої мелодії охоплював його поривом, збуджував добре йому відому жадобу втоми за всяку ціну втоми… Говорячи, Омський обводив поглядом жінок. Здавалося, він готував бенкет почуттів і з якоюсь витонченою майстерністю затягав чекання. Оглядав, оцінював, вибирав. Серед присутніх жінок було кілька гарненьких; а чудове вбрання надавало їм ще більшої звабливості.

Але Омський все чогось чекав. І водночас переборював якесь прикре почуття, яке він не відразу зрозумів. І похмуро дивувався в душі складності мотивів і бажань… Бо ж, дивлячись і порівнюючи, він уперто уникав погляду пані Терези, що саме танцювала із Седновським.

Серцем Омський все ще ніяк не міг погодитися з цим недоречним, прикрим почуттям, все ще не хотів його зрозуміти. Адже він відчував це саме й тоді, як познайомився з Терезою після кількох хвилин першої з нею розмови…

Тепер увагу професора Лятерни і Омського привернула молоденька князівна Вісліцька. Очі в неї були довгасті, з важкими повіками, облямовані прямими чорними віями. І якийсь дивовижний, надто солодкий усміх, що, здавалось, розкошував саме своєю солодкістю. Вона танцювала ніби й стримано, і водночас із дивним запалом, прикусивши зубами нижню губку, розширивши ніздрі.

Настала коротка перерва. Всі поставали під стінами, а посеред залу затемнів голий паркет. Музика стихла. Частина гостей посунула у відчинені двері до інших залів.

Коли знов почали танцювати, Омський попрямував до Ванди Геннертувни, про яку досі не думав. Але поки він наблизився до неї, підхопив її Лін. Отже, Омський запросив матір, яка саме опустилася в крісло.

На його уклін вона відразу ж підвелася — слухняно, пасивно і якось покірно.

Те, що він відчув у цю хвилину, пройняло його раптовим соромом. Він мало не відступив, коли вона підвелася так довірливо, готова віддатися в його обійми.

Досі він прагнув, щоб вона була шляхетна, краща за своє оточення. Якось пильнував у думках, щоб не торкнулося її ніщо негідне. Так вона була йому люба, так добре йому було поряд із нею. А тепер він сам, сам…

І дивно принизливою водночас здалася думка, що вона ж старша від нього. І що все це таке недоречне.

Саме це спало йому на думку, коли він легенько обіймав її — з дивною несміливістю, з тихим, боязким щастям. Була хвилина, коли вона глянула навіть на нього. Погляди їхні зустрілися.

Легка, з гнучким і струнким станом, вона танцювала рівно, без особливого пожвавлення. Вона нічого не вкладала в танець, ніякого пориву. Була якась повільність і замріяність в її тихих руках, у непорушності малої голівки на високій шиї.

Крізь шовк і мереживо він відчував долонею її лопатки, відчував лагідне тепло її тіла.

— Ви не втомились? — запитав він.

Вона відповіла, що ні, не втомилась. І, не знаючи, що з ним діється, глянула па нього привітно і ніжно.

І тоді на коротку мить вій міцно заплющив повіки, щоб витримати, щоб знести якось це щастя — щастя понад його сили. Навіть подумав, що все це нереальне.

Музика раптом урвалась,, і він якусь мить ще тримав її в обіймах, вражену й застиглу.

Коли Тереза сіла, Омський відійшов від її крісла, невідомо чому. Повернувся на попереднє своє місце під стінкою і ще раз, поволі, пережив усе, що відбулося хвилину тому. Так. У подиху, в калатанні серця, в теплі тіла ще крилась уся недавня насолода від її близькості.

Більше він не підходив до Терези — тільки дивився на неї здалека.

Вона стояла тепер біля великого, з одною шибкою вікна злегка прочиненого в темряву, де вид ні лося блискуче мокре листя. Розмовляла з якоюсь не знайомою Омському сивою пані, рухливою й веселою.

А Тереза була, як завжди, спокійна. Її голу шию овівало вологе вечірнє повітря. Омський раптом занепокоївся, що, можливо, їй холодно, що вона може застудитися.

Але вона, мабуть, не відчувала холоду. Соболину горжетку тримала в низько опущеній руці.

Тут же, поруч із Омським, задихана Ванда — її донька! — говорила Лі нові:

— Я знаю, знаю, про що ви думаєте. Але краще було б, якби ви танцювали. Я все це знаю напам’ять. Але що вдієш — я до цього байдужа.

Вона обмахувалась зім’ятою, забрудненою рукавичкою.

— Мені нічого не треба, нічого я не жадаю, хіба хто так каже? Може, іншим і важко в цьому признатись, але я задоволена світом.

— Це видно з першого ж погляду, — привітно засміявся професор Лятерна. — До лиха! І це не потребує жодних коментарів…

— Справді? — повернулася в його бік Ванда. — Чому кожен заперечує, що йому добре? Завжди кожен заперечує…

— А я — ні, — сказав професор. — І це вже вимагає коментарів.

— Ні? Я дуже рада. Та зате ваш син — ого-го! Він зовсім схожий…

— На Ліна? — перервав Анджей з явно зневажливою іронією.

— Так, на Ліна. Хоча ні… Лін значно кращий од вас.

— Ну, звичайно!

І Анджей подумав: «Я несимпатичний, дерев’яний, неприємний. Це — факт, з яким найважче погодитися. Бо завжди самому доводиться бути мірилом і критерієм симпатичності інших.

Пані Геннерт підійшла до них, щоб відкликати дочку й попрощатися із знайомими'. Гості збиралися вже розходитись.

Омський попрощався з ними. Коротким сухим поцілунком він наче поклав на пальці Терези всю свою палку вдячність, всю свою душу, що вмирала від кохання.

Трохи згодом спорожнілими вже салонами він здалека попрямував за іншими.

Поблизу почув грубий сміх Гондзіла.

— Дивись, професоре, — мовив поручник швагрові, ведучи його під руку. — Ніхто б не сказав, що вона ще десять років тому сиділа за прилавком і вихваляла свою мануфактуру.

Лятерна і справді не знав цих подробиць.

— Коли я виїхав, Тереня була ще дівчинкою.

— І я пам’ятаю її з тих часів. Це ж перше моє учнівське захоплення і перше сердечне розчарування. О, Геннерт із Седновським — справжнісінька ідилія! Седновський робить тепер з його допомогою великі афери. Боже мій, хто в ці часи зумів би так зберегти вдячність?

— Чому ж саме вдячність?

— Як це чому? Адже все багатство Геннерта почалося з посагу Терені, з тих мізерних кількох тисяч, що вона одержала як відшкодування.

 

 

15

До Лятерни й Гондзіла досить квапливо приєднався Анджей, щоб разом з ними повечеряти в «Едемі», А по дорозі Гондзіл із властивим йому ентузіазмом приєднав до цієї доброї справи ще й деморалізованого Ліна.

Вони знайшли вільний стіл у невеличкій і зовсім порожній кімнаті. Все складалося чудово.

Професор жартував над «синочком», який їсть усе, мов траву, не вникаючи в вишуканий смак страв, що має такий глибокий зміст. Їжа для нього є лише знаряддям заспокоєння голоду, він не знає смакових спотворень, так би мовити, істерії їди.

— За моїх часів читали «Навпаки» Гюїсманса[1] і ставали людиною. А тепер…

Анджея нелегко було розвеселити. Однак він явно намагався бути приємним. На батька дивився поблажливо й ласкаво, ніби на прирученого ветерана революції.

— Вже з того, як ти, батьку, читаєш меню, видно, що ти — «людинолюб», — кепкував Анджей.

Молодий Лятерна взяв з рук Гондзіла меню і сам його уважно переглянув.

— Все свідчить про те, що ми — народ патріотів, — сказав він. — Стільки почуття національної відрубності: зрази по-польському, курчата по-польському, раки по-польському.

— Це дуже характерне: саме такий відтінок патріотизму — пошуки відрубності, — квапливо міркував уголос професор.

— І це зрозуміло.

— Польща, яка лежить у самісінькому центрі Європи, на цьому великому роздоріжжі воєнних і торговельних шляхів, великий шмат землі без природних кордонів, місце битв, пересувань цілих армій та історичних поразок, перехрестя всіляких шляхів європейської культури, арена зіткнення всіляких впливів, — зверніть увагу, це справді дуже цікаво… її душа доступна всім можливим впливам, цікава, жадібна, еластична, багата; вона репрезентує рафіновану культуру на Сході і екзотичне варварство на Заході, змішує й поєднує в собі всю дійсність, всі можливості…

— Про це коротко сказав поет: «… Була ти павою народів…»

— Саме так! — зрадів Лятерна. — Бо ця рідкісна чудова властивість, це неосяжне багатство — тривожні й незрозумілі для неї самої. Можна сказати, вони сягають за межі її компетенції… І ця тривога викликає потребу самовизначення за всяку ціну: королівство за визначення, за формулу, за індивідуальність! І дивіться: деінде національні риси в житті, в мистецтві, в літературі — то побічний продукт процесу життя або творчості, визначений згодом або визначений зовні. Ще десь в іншому місці переборюються місцеві риси життя і мистецтва — в ім’я форм вищих, загальнолюдських. Але способи цього переборювання, його шляхи й методи — мимоволі національні. Всілякий екзотизм повинен бути несвідомим.

Манера професорової жестикуляції полягала в тому, що він випростаним вказівним пальцем правої руки наче простромляв раз у раз порожнечу, приблизно на рівні свого обличчя.

— А в нас національна відрубність у формах життя, в пластичному мистецтві, в літературі є не наслідком, а постулатом. У нас закидають книжці або картині, що її з таким же самим успіхом міг би створити іноземець. Національні риси вважають даними заздалегідь, їх нав'язують теоретики як мету творчих зусиль, як обов'язок, як догму. Річ не тільки в «паві й папузі»; Мохнацький вимагав від літератури, щоб через неї народ «пізнав себе в своєму єстві», а Норвід намагався вигадати національний стиль, проектуючи запровадити в архітектуру польську арку із двох кіс, перехрещених лезами.

Що ж до нашого національного мистецтва, — обурився Лятерна, — то ми тут — ніби чужоземці в країні варварів. Все ні на що не схоже, «рідне», дике, — ми це вловлюємо відразу ж, найвище цінуємо і стверджуємо. Ціною величезних зусиль, у йоті чола будуємо те, що десь в іншому місці виникло само собою.

Ти сказав, що це зрозуміло, — звернувся він до сина. — Так, звичайно. Це не що інше, як змивання із себе тавра нав’язаних впливів, це — випростовуваипя з-під штучного тиску політичної неволі. Але оте постійне, вперте визволювання і є залишком неволі. Ради бога, станьмо кінець кінцем справді вільними… Польща лежить у центрі Європи, є її серцем, а тому повніша вбирати в себе всю різноманітність її впливів. Як жодна ішла країна, вона може уникнути національної винятковості й обмеженості.

— Як жодна інша країна, — лагідно кепкував Анджей. — Ця скромність роззброює… Тату, дорогий, ось вона і є, маленька «обмеженість».

Пожвавішав і Гондзіл.

— А хіба ми не вільні? Незалежність вже ж є, є. Є й кордони. Ми маємо все те, що зустрічається деінде, через те ми так і заздрили іншим. Є в нас своє хабарництво, приватна власність, протекція, влада над черню, великі афери, великі маєтки, інтерес перш за все! Є вже й зневага до війська, цькування воєнщини. Все є. От як демократичне суспільство нагороджує солдата за його жертви, за його завоювання. А тоді інакше співали, коли поза спиною бігали мурашки…

— Так, так, тату, — несподівано підтримав Гондзіла Анджей. — Відверто кажучи, всі ми тут — банкроти. Тільки ти якось, — мабуть, завдяки тому, що любиш смачно попоїсти і любиш книжки, — зберіг дивовижну лагідність душі. По суті ж, розгубивши молодість по різних тюрмах Європейської Росії й Сибіру, за свої зусилля у справі визволення вітчизни (бо «робітнича справа» — будьмо щирі — була тільки декорацією), ти, тату, маєш бути трохи здивований наслідками цих зусиль.

Лятерна слухав з дедалі більшою увагою, не перестаючи, однак, їсти.

Анджей піднесено вів далі:

— Спочиваючи на зів’ялих лаврах невдалої революції, ти в незалежній Польщі віддаєшся вихованню молоді, бавишся невинними рефлексіями, не береш участі в громадському житті, став аполітичним, до краю лояльним. Таким чином ти, по суті, ухиляєшся від відповідальності за ту справу, до якої сам доклав рук. Але ухилитись не вдасться. Твоя праця була даремна, бо ніщо не змінилося: тюрми переповнені, а на вулицях розганяють безробітних прикладами. Ось яка ваша Польща!

— Ваша Польща, — повторив професор. Тепер він і справді зацікавився. Тримаючи виделку в нерухомій руці, він не відривав очей від сина.

— Бо ви дбали тільки про незалежність. Соціальна революція була лише прикриттям звичайнісінького національного повстання. Це був фальш, і він помстився за себе… Так, так, це був фальш, — повторив Анджей, не даючи себе перебити. — І тому всі ми — банкроти з тієї хвилини. як здійснився ваш сон…

— Це правда, — обізвався Лін, який досі тільки слухав.

Анджей замовк і глузливо чекав на батькову репліку. Та Лятерна не відповідав.

З хвилину мовчав і Лін, стурбовано переводячи погляд з Анджея на старого Лятерну. І раптом, ніби переборовши якусь внутрішню перешкоду, почав говорити швидко і збуджено:

— Це був фальш, але не вам про це говорити…

— Як то не мені? Чому? — здивувався Анджей.

Лін дивився йому просто в очі.

Всяка послідовна ідейна позиція, вірність ідеалу або людині — це намагання не бачити правди, заплющування очей від страху побачити дійсність… Бо все, щоб здійснитися, мусить себе заперечити, увіходить в життя тільки ціною підлоти. Все. що приходить до влади, вже заслуговує на те, щоб з ним боротися…

— Ах! Ах! — перервав його глузливо Анджей. — Я відразу здогадався, що саме це з тобою діється, пане екс-поручнику.

Але Лін не слухав його слів.

— У політичному житті правда — страшна річ. Побачити правду — це зазнати нещастя, зважувати її — означає страждати!.. Стояти за здійснену вже ідею можна тільки з заплющеними очима. Стояти за здійснену ідею можна тільки з руками, забрудненими гряззю або забризканими кров'ю…

— Поезія! Поезія! — зневажливо засміявся Анджей.

— Правда страшна не тільки для серця, яке палає від муки, але й для свободи, яка, однак, жадає, жадає дійсності. — Він замовк і з подивом, наче зробив відкриття, закінчив: — Бо правда — ворог дійсності. Так, так!..

Він глянув палаючими очима на Анджея і, стискаючи долонями тремтяче підборіддя, запитав:

— Чого ви не радите мені кидати армію? Скажіть, чого?

— Заспокойтесь, — іронічно мовив Анджей. — Ви тут нікого не злякаєте.

— Скажемо просто, — обізвався Лятерна, — що здійснена ідея — фальшива ідея. Але я ще не бачу драми: дійсність не піддається думці, вона не адекватна їй. Вона не дозволяє взяти себе в рамки й перегородки розуму. Ну і що ж? Ми живемо в епоху розпаду всілякої ідеології, в епоху величезного, справді дивовижного зростання дійсності. Люди давно вже перестали сприймати гасла як щось серйозне. Втрачена найсвятіша віра і з одного, і з другого боку. Партії ще пожирають одна одну, але те, що їх розділяло, вже не існує: пожирають одна одну особи в боротьбі за владу… Невже ми повинні кричати, що це погано, обмірковувати засоби рятунку, кликати на допомогу? Ні, ні! Розвінчування ідеалів служить тільки життю. Слова програм розбились об новий, несподіваний і ще не зрозумілий, чудовий зміст… Реально, просто кажучи, — з кожним днем стає краще. Програми не підтвердилися життям, але життя рятується само. І перемагає…

Анджей Лятерна сміявся на весь голос.

— Ха-ха, це надзвичайно! — вигукнув він. — Ти вгледів у цьому всьому ідилію! Тебе влаштовує, що «життя рятується само»… Це щось більше, ніж примирення, яке найкраще пасує твоєму сивому волоссю, це й справді…

Він не закінчив. Бо раптом Лін підвівся зі свого, місця і, спершись на руки, всією постаттю нахилився до професора, ніби збираючись сказати йому щось важливе, щось дуже невідкладне. Однак ледве розкривши рота, він зненацька, таким самим рвучким рухом, опустився на стілець, схопився руками за голову, поклав її на край столу й затрусився від сухого, істеричного плачу.

Гондзіл занепокоївся, схвилювався від щирого серця.

— Що сталося? — спитав він, схилившись над ним. — Що з вами? Адже він ще нічого не пив, — звернувся поручник до Лятерни.

Професор наливав воду в склянку, цілком заклопотаний цією роботою.

Лін, червоний від сорому, простяг руку по воду.

— Пробачте, панове. Справді-бо, я й сам не розумію, чому… Я ідіот…

— Не беріть цього близько до серця, — добродушно потішав його Гопдзіл. — В Єндрека крута вдача, але серце золоте. Не треба судити про нього з його слів. Професор зовсім не зважає на його балаканину…

Лін, сопучи, випив до дна склянку води; краплини капали на відстовбурчену манишку його сорочки.

Анджей гордо посміхався на похвали Гондзіла.

— Дай спокій, Юлеку.

І в той час, як старий Лятерна, розраховуючись, казав щось офіціантові, Анджей з тією ж самою глумливою посмішкою звернувся до Ліна, що підводився із стільця.

— Я не розумію, чого ви нервуєтесь, — сказав він притишено, — адже ця сторінка надрукована на машинці.

Лін відступив назад, ніби щось укусило його. І в лагідних його очах, коли він глянув на Анджея, палала зненависть.

— Я його знаю, — наполягав на своєму Гондзіл. — Це добра людина, золоте серце, тільки характер такий собачий…

 


[1] Гюїсманс Жорі-Карл (1848-1907) — французький письменник. У романі «Навпаки», написаному 1884 року, він реальній дійсності протиставляє мрії про дійсність і пропонує культ сильних почуттів.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.