Роман Терези Геннерт-4

10

Всупереч прийнятому спересердя рішенню, Омський таки взяв участь у прогулянці за місто, влаштованій пані Терезою, і купив квиток на раут до генеральші Хвосцікової.

Якось само собою вийшло, що він став тепер належати до почту пань Геннерт матері й дочки — разом з англійцем Чарлем, поручником Ліном і паном Седновським. Молодий Лятерна більше не бував у цьому товаристві.

Після першого візиту, з рукавичками в долоні і твердою портупеєю на грудях, полковник відразу став тут своєю людиною. Він постачав квіти для оздоблення салону, годував тістечками сіру хортицю Клінгу, давав поради, як провести кінець вечора, став шанованим, вірним другом господині, однак від її дочки тримався досить далеко. Кілька разів на тиждень Омський бував на обіді або вечері — іноді навіть у тісному родинному колі.

Він не одразу звик до веселих звичаїв, які панували в домі Геннертів.

Після вечері всі збирались у малому салоні. Тут завжди були присутні пан Нутка, пан Седновський, поручник, Чарль, панна Ельжбета, часто ще якась Вандина подружка. Слухали екзотичні мелодії, які на прохання охоче награвав англієць, пили до кави ще довоєнні лікери й коньяки, їли всілякі солодощі, навіть халву і рахат-лукум. В кутку на клаптику підлоги, не застеленому килимами, Ванда з Ліном витанцьовували пречудові па танго в чотирикутнику, не більшому від поверхні столу.

На прохання пана Геннерта Ельжбета ставала біля рояля і під акомпанемент Чарля співала арії з нових опереток.

— Що за темперамент, що за темперамент! — мовив Геннерт панові Седновському.

У красуні палали очі, грали в ритм музики плечі й стегна. Сипались іскри з її пальців, прикрашених перснями. З її вуст линули сороміцькі слова куплетів. Мелодія музики кружляла, мов кров у її тілі, яке все аж тріпотіло в такт ритму.

— На сцену, ну, просто на сцену! — плескав у долоні прояснілий пан Нутка.

— А тепер випийте ще кави, — частувала пані Тереза.

Омський сидів, мов на виставі. Геннерт радів, що панна Еля поповнішала, і намагався якнайвище закотити рукав її золотавої сукні, щоб це всім показати.

Пані Тереза дивилась уважно.

— Так, так, ви поповнішали. І це вам дуже до лиця, — казала вона із своїм чарівним усміхом.

Омський стежив за пані Терезою, шукаючи щось у виразі її обличчя. Невже її справді ніщо тут не вражало? Вона ж так відрізнялась від свого оточення — була така спокійна і шляхетна? І здавалось, ніби вона зовсім цього не знала, не усвідомлювала, наскільки вона інша, ніж оці всі.

Геннерт знов закотив той самий рукав у Ельжбети — цього разу вже для того, щоб поцілувати її руку вище ліктя.

По той бік від неї широко розсівся пан Седновський; не такий, мабуть, романтичний, він лише гладив великою рукою її засмаглу потилицю — жестом батьківської поблажливості чи заохочення.

Еля недбало захищалася. Обидві руки в неї були зайняті оббиранням мандаринки над тарілкою, яку вона тримала над коліньми.

— Ну, досить, ой-ой! Бо розіб'ю тарілку, якщо не перестанете.

Але вони не переставали.

— Молодість, молодість! — радів пай Нутка.

Настрій і справді був зовсім родинний. Ванда з подружкою сиділи, обнявшись, в одному кріслі й дивились на все це. Пані Тереза — спокійна і врівноважена — наливала чорну каву в чашки.

Чарль переставав грати й доброзичливо, поглядав на грайливу групу своїми серйозними голубими очима.

«Може, й справді в цьому нема нічого такого?» — несміливо втішав себе Омський.

Невідомо чому, він радів, що Ельжбета подобалась і Седновському.

Так розважалися, зрештою, тільки в колі найближчих. На більших прийомах і five’ax[1] Ельжбета скромно відступала на дальший план. Навіть її краса не так впадала тоді в очі.

Якось серед тижня великий і малий салон Геннертів затопили юрби людей. На вулиці перед брамою гули автомобілі, в передпокої висіли на вішалці шапки й шинелі з золотими та різнокольоровими нашивками. Дипломати — свої й чужі, прізвища першорядного значення і гроші, гроші. Були це завжди одні й ті ж самі обличчя, які Омський бачив у десяти інших аристократичних товариствах, де він також бував.

Його дивував великий життєвий талант пані Терези, її вміння поводитися в товаристві. Як вона вхитрялася робити так, що всі були веселі й задоволені, що все йшло гладенько? Стояли, сиділи, ходили з кімнати в кімнату, гомоніли, затримувались, вітались і прощались. Весь час щось діялось, відбувалося напружено й безперервно. Через дві-три години всі гості зникали, ніби їх ніколи й не було.

І знову до столу сідало вузьке коло найближчих, склад якого мало змінювався.

Одного разу прийшов сюди й молодий Лятерна, якого Омський не любив. Він повернувся з якоїсь мандрівки по країні і цим пояснив свою довгу відсутність.

Прийшов він з Чарлем досить офіційно, в день прийому. Хоч йому начебто й бракувало великосвітських манер, він, проте, як виявилося, мав багатьох знайомих у різних високих колах, репрезентованих у Геннертів. Пані Тереза сердечно привітала його, а потім затримала ще й на вечір. Він охоче згодився.

Цього дня тут був і молодий пан Нєменський, вшанований запрошенням Геинерта, свого начальника.

Після вечері Чарль змушений був грати лише танцювальні мелодії, бо Ельжбеті забажалось танцювати з паном Йєменським, раніш не було в неї для цього нагоди. Лінивий і якийсь наче знуджений молодик піддався спокусі, хоч вони і штовхались, крутячися поряд з Вандою й Ліном на дуже малому клаптику підлоги.

— Я звелю згорнути килим, коли ви справді хочете танцювати, — стурбувалася пані Тереза.

Та вони не схотіли цього. Отак було добре, саме так.

Ельжбета сміялася і, відкинувши голову, заглядала глибоко в примружені очі свого партнера. В її танці було те ж саме, що й у співі.

— П’янка, мов шампанське, — шептав Геннерт на вухо Седновському. — Але пекельно дорога…

Пані Геннерт розпитувала Анджея Лятерну про здоров’я його сестри. Вона засмутилася, почувши, що їй знов стало гірше, хоча й не знала її.

— А ви чомусь зовсім не розважаєтесь, пане полковнику, — раптом звернулась вона до Омського.

Він безпорадно усміхнувся, осяяний її кришталевим поглядом.

— Мені й так добре… — сказав він.

Коли перестали танцювати, Лятерна підійшов до Ліна и почав з ним довгу розмову.

Поручник витирав піт із чола і з жвавою увагою слухав розповіді Лятеріш про його враження від подорожі. Молоде, худорляве обличчя хлопця набрало серйозного й стурбованого виразу.

Лятерна повернувся з «кресів», де саме…

— Лише тепер видно, до чого ми дійшли, що здобули таким коштом — ціною потоків крові.

Поручник уже також про це думав. Білоруси, українці — адже це зовсім те саме… Тепер усе вирішують «державні погляди», тепер уже перестали говорити про визволення народів… І це — Польща, яка стільки років борсалася в кайданах неволі (поручник був поетом), а тепер сама… Значить, боролися заради цього… Значить, он яка ця незалежність… Тут у тюрмах сидять ув'язнені люди — лише за те, що визнають найвищі, найблагородніші ідеї… і ніхто не протестує, і всі мовчать!..

Лятерна короткими репліками підохочував поручника до признань, нібито зовсім не задоволений тим, що знайшов тут однодумця. Він робив це з якоюсь прикрою іронією, з виразом поблажливої переваги, а насправді ж лише підбурював молоде кипіння.

— Все гаразд. Ось така тепер Польща. Нічого іншого й не слід було чекати.

Він давно вже звернув увагу на цього молодого хлопця, розчарованого, ідейного, задерикуватого. Знав, що він, незважаючи на легковажне ставлення до справ світу, разом з тим — людина серйозна, «глибока» натура, схильна до ілюзій і розчарувань. Під час війни він писав вірші, з яких виходило, що смерть заради вітчизни краща від будь-якої іншої. А тепер уже жалкував іноді, що не довелось йому загинути, як стільком, стільком іншим.

Саме таких і шукав Лятерна, хоч і знав, що ця категорія потрібна тільки на першу хвилину кипіння, що вона може знадобитися тільки в перші конвульсійно піднесені декламаційні часи перевороту, коли ще потрібні гасла для магнетизування і підкорення юрби. Такі вже наступного дня сумнівалися б, чи є потреба застосовувати терор заради поширення ідеї, мучилися б від збройної необхідності революції, засуджували б ганьбу компромісу з поваленим ладом, обурювалися б проти «державних поглядів»… Такі годяться лише для того, щоб робити революцію, але мусять бути поглинені нею у перший же день перемоги, мусять іти до в'язниць, приречені на повільне вмирання.

Молодий Лятерна не любив «ідейного» матеріалу, але поки що мусив його цінувати. Він сів з Ліном осторонь і запитав, чи не хотів би той, чи не міг би… Бо ж у Польщі йдуть у в’язниці за саму ідею, зазнають переслідувань, тортур; трапляються навіть підготовлені, нібито випадкові, вбивства… Адже в цій поверненій незалежній вітчизні залишились без змін ганебні інституції царату — жандармерія, поліція, шпигуни…

До них підійшов Чарль. Він приязно дивився на обох, тонкою інтуїцією відчуваючи ці справи. Не розумів їхніх слів, але передчував, що тут готується. І ставився до цього прихильно.

— Ніщо не має значення, поки є Азія, — сказав він Лятерні. — Совєти розваляться без Азії. Їм не треба дивитись на Захід, коли перед ними цілий Схід… Ніщо не може бути певне, поки комунізм не переможе в колоніях. Індія. Індія — ось найперше завдання… Багатий, чудовий край — готовісінький піти назустріч, охоплений прагненням визволитися з-під британського ярма.

Лятерна знав і цю мрію. Обіцяв, підохочував. Все було для нього добре: ідейний пафос наївного офіцера, обдуреного в своїй любові до Польщі, і далекосяжні політичні плани ірландського аристократа й монархіста, який безіменно блукав по світу за привидом воскреслої з мертвих, могутньої своєї вітчизни, тужної, нещасливої Кетлін…

 

 

11

Бася була дуже здивована: ані наступного дня, ані згодом директор все не мав часу її прийняти.

Пані Бельська цього дня працювала гірше, ніж завжди, хоч і вкладала в свою роботу стільки зусиль, що її змучене обличчя вкривалося червоними плямами. Перед сніданням вона поскаржилась Басі на тягар військового життя. Офіцер мусить бувати скрізь, мусить підтримувати стосунки з людьми, брати участь в урочистих обрядах, з’їздах, різних святкуваннях, платити складки, а ці складки бувають раз у раз, мати пристойний вигляд, щоб не принижувати престижу армії. Але де взяти грошей на це все, де?..

Останнім часом подружжя змушене було продати туалетний столик з червоного дерева, про який пані Бельська ніяк не могла забути. В кожній його шухляді було безліч перегородок; отже, тепер, після того як його продали, стало дуже незручно, нема куди ховати різні дрібнички. Зверху і з боків були інкрустації, дзеркало подовжнє, ніжки масивні, красиво вигнуті. Відколи вона себе пам’ятає, перед ним завжди зачісувалась її мати.

— Тепер старі речі в моді, їх охоче купують і навіть добре платять.

Пані Бельська запивала чаєм порошок проти мігрені. Очі в неї були червоні, а руки тремтіли, коли вона безпорадно пересувала папери на письмовому столі.

Перше ніж піти додому, до Басі завітала Ельжбета, щоб почастувати її цукерками. Цілу велику коробку приніс їй у канцелярію цей кумедний Нєменський.

Ельжбета глузливо повідомила, що він їй освідчився. Отакої! Попереду ще досить буде часу на ці дурниці. Вона додала також, що він грає тепер на біржі й заробляє більше, ніж працюючи в канцелярії.

— Вийдемо разом, бо я не хочу, щоб він знову мене проводив. Хтось сьогодні чекає на мене, — мій новий красень, ось побачиш!

Бася вже знала його з вигляду — цього дивака, товстого й старого поручника Гондзіла. Вона аж ніяк не вірила, щоб він справді подобався Елі.

На вулиці перед будинком міністерства і навіть на сходах частенько стояли чужі чоловіки — коханці або наречені дівчат, які тут працювали. Дівчата весело віталися з ними — з тією товариською простотою, яку виробляв в жінках незалежність, життя без родини й обов’язків.

Омський ніколи не приходив по Басю. Вона вважала, що це є доказом його делікатності й пошани.

І справді, на Ельжбету знову чекав Гондзіл. Вона впадала в шалену веселість, бачачи цю постать Санчо Панси в ролі зальотника.

Але вона не була з ним надто жорстока.

— Тато скаржиться на вас, — сказала вона, розгортаючи невеличку парасольку з товстою ручкою: саме почали падати перші краплі дощу. — Ви щось крутите зі мною. Адже час дорогий. Кожен день — це, можливо, кілька тисяч втрати… Ви, мабуть, багаті, коли можете так розкидатися грішми…

Вона була чудова, все в ній співало — постать, рухи, вбрання. Вузенькі її туфельки дріботіли по тротуару, що швидко чорнішав від дощу…

— Із Бельським ви досі нічого не зробили, правда ж?

Ні, чому ж, він двічі почастував його вечерею і грунт підготував як слід.

— Грунт! — сміялась Ельжбета. — Грунт завжди готовий, треба тільки діяти швидше.

— А Омський, — почав Гондзіл, але вона знов перебила його.

— Про Омського я й сама знаю. Це ідіот…

Ельжбета зупинялася біля вітрин магазинів. Дощ на неї не капав: вона ховалася під парасолькою, в той час як Гондзілу текло за комір. Вона розглядала виставлені сукні, блузки, костюми. Копилила губи й промовляла «свинство» з усією можливою чарівністю.

Перед вітриною ювелірного магазину вона промовила:

— Оце брошка — саме така, яка мені потрібна: один гарний камінь, і більш нічого. Коли ви з татом добре заробите, то купите її вдвох мені в подарунок…

А Бася пішла на обід, як завжди, сама. В ресторанах сиділи за столиками цілі компанії, окремі пари або й одинокі чоловіки, приваблені тим, що в цю пору тут давали недорогі обіди. Біля них метушились офіціанти. І тільки жінки, що самотньо сиділи за столиками, зазнавали зневаги і приниження з боку ресторанної прислуги.

У ресторані чоловік — хай він прийде зовсім один — завжди перед їдою вип’є горілки й чимось закусить. А працююча жінка покірливо їсть лише те, що вкрай необхідне, жує й ковтає без смаку страви, проти яких стоїть у меню найнижча ціна.

Єдиною розкішшю, яку іноді дозволяла собі тут Бася, був крем на десерт. Але стара Маріанна робила його вдома значно смачнішим.

З Омським Бася нікуди не ходила. Спочатку вона була в жалобі, отже, театри, концертні зали, місця, де грала музика, були для неї недоречні. А потім усе так і залишилось. Єдиним місцем, де вони зустрічалися, була її кімнатка.

Такий стан речей Бася пояснювала необхідністю зважати на громадську думку. Вона думала також, що для Омського кохання аж ніяк не повинне поєднуватися з іншими справами життя. Щоб не робити прикрості нареченому, Бася разом з ним зберігала таємницю. Одна тільки Ельжбета щось знала; вона якось несподівано відвідала Басю саме тоді, як у неї був Омський. Але, мабуть, не сприйняла цього серйозно — вона, яка мала сама так багато знайомих.

Критичні, підозріливі думки нелегко доходили до свідомості Басі. В ній ще зберігався взятий з минулого великий запас доброї думки про себе. Інстинктивно, підсвідомо вона завжди була для себе тією панною Оліновською, яку можуть спіткати знегоди, може спіткати нещастя, але ні в якому разі не приниження.

Зразу ж після обіду Бася поїхала до лікарні, де лежала її хвора тітка.

Пані Ліпська була в палаті разом з трьома іншими хворими. Їй ще й досі не зробили справжньої, серйозної операції, а тільки, щоб вона могла дихати, вставили в хворе горло трубку з отвором на шиї під підборіддям. Цей кінець трубки охоплений був металевою обручкою, мов дірка в гумовій ляльці, яка пищить, коли натиснути на неї. Спочатку в хворої страшенно пересихало в роті і в носі, і це так її мучило, що, здавалось, не витримає. Але згодом вона перестала на це скаржитись.

Пані Ліпська терпіла невимовні муки, і єдиним лікуванням було застосування чимраз нових наркотиків. Пухлина з горла переходила через потилицю на спину і там викликала неймовірні болі. Під пахвою, набубнявілою від пухлини, завжди гноїлася невигойна рана.

Найгірші, однак, були напади задишки. В дихальному горлі збиралися згустки й не могли вийти через трубку. Кашель у неї був не такий, як у всіх: із трубки виривався лише різкий свист.

Про стан хворої завжди інформувала Басю черниця — в величезному чепці, грубому, сірому вбранні з фартухом і чотками. Під цією похмурою формою крилася молода, добросерда, проста дівчина.

— Цієї ночі ми вже думали, що хвора задихнеться, — говорила черниця. — Я не знала, що й робити, так вона мучилась. Думаю собі, що буде, те й буде, спробую — і вийняла трубку. І, на щастя, згусток вилетів, вискочив аж сюди, на середину палати.

Тітка Ліпська слухала й підтверджувала поглядом: «Справді,так було, все це правда».

Незважаючи на тяжкі муки, вона ніколи не стогнала, не могла стогнати, не могла навіть подати голосу. Коли їй хотілося щось сказати, вона затикала пальцем отвір трубки і тоді говорила ледве чутно, пошепки.

Бася напружено слухала. Це не були скарги, а дрібні, пезначні подробиці хвороби. Все життя зводилося до того, коли пані Ліпська заснула, коли приймала порошки, який заходив лікар.

Басі було прикро, коли вона чогось не вловлювала.

Тоді слова хворої повторювала черниця, яка краще розуміла її шепіт.

Потім Вася пробувала говорити, щось розповідати. Коли це було щось цікаве, тітка усміхалася мовчки — самими губами.

І сьогодні Бася говорила, як завжди. Вона ніколи не згадувала минулого — ні матері, ні батька, ні дому. Оповідала тільки, що відбувалося в канцелярії, яка була робота, які справи.

Пані Ліпська дала знак, що хоче говорити. Вона поклала палець на отвір трубки. Бася схилилася, щоб почути вимовлювані пошепки слова.

— Якби не віра, це було б неможливо. Розумієш, Басю, я не змогла б витримати. Якби не віра, що мої муки потрібні богу.

Бася кивнула головою на знак того, що зрозуміла.

Поцілувала руку тітки й вийшла.

Стіни палати, в якій лежала пані Ліпська, замикали все, що залишилося в Басі з минулого.

Вона пригадала, що в парафії Кшиве, до якої входили Хованці, кладовище було нагорі. Басина тітка мала місце для могили поруч із дядьком, який давно вже помер. Звідти видно було річку в долині, що протікала глибоко внизу, між дерев, луки, округлі схили пагорбів, пухнасті від посівів. А вона приїхала сюди й тут помре.

Бася йшла додому досить довго. Втомилася. Вуста в неї бути стиснуті, вираз очей швидше суворий, аніж смутний.

У кімнаті вона застала Омського, який чекав на неї.

— Я пам’ятала, що ти сьогодні прийдеш. Але не могла повернутися раніше.

Вітаючись, вони не всміхались одне до одного. У цьому не було потреби.

— Ти від пані Ліпської?

— Так.

Омський навіть і не спитав про стан хворої: тут не було жодного сумніву. Він тільки спохмурнів.

— Я саме хотіла попити чайку, — сказала Бася. — В мене є щось таке, що ти любиш. Сідай ось тут.

В кімнаті Басі був прикріплений до стіни газовий пальник; на його тихий вогонь дівчина поставила воду. На нижній полиці книжкової шафи були склянки й тарілки з їжею. Тим «чимось таким», що любив Омський, виявився копчений язик.

І весь лад цього малого життя свідчив про нервову вдачу її й готовність миритися з дійсністю.

Округле, рум’яне Басине обличчя, із трохи опуклими, бурштиновими очима й невисоким чолом, мало — незважаючи на майже дитячі риси — вираз поваги й рішучості, вироблені незалежним, самостійним життям, коли вона покладалась тільки на саму себе.

Омський з виразним почуттям ніяковості дивився на неї, коли вона поралась. Її рухи були вправні, спритні, але неквапливі: вона завжди була спокійна. Старанно зачесана і взута, Бася була одягнена в чорну сукенку, недорогу, але модну, — в одну із тих« які можна купити серед готового вбрання.

Про відсутність всілякої традиції свідчив також і вигляд її кімнати. Меблів було тут мало, але всі вони були новісінькі, їх придбано недавно і за одним разом. Бася продала перстень і одразу ж купила ці меблі. Невеличкий письмовий стіл, шафа, столик і стільці зроблені були з однакового матеріалу й пофарбовані під червоне дерево. Раніш стояли й ліжка, але Бася одне продала під час материної хвороби, а друге після її смерті. Сам Омський допомагав їй владнати цю справу. Замість ліжка була поставлена навскоси під стінкою надзвичайно незручна, невеличка рожева софа. Вікно було завішене чистою, благенькою фіранкою, а в просвіті з тонкої скляної вази стирчав бузок.

Обводячи кімнату поглядом, Омський із каяттям подумав, що вже давно не присилав Басі квітів, і вирішив зробити це завтра ж.

Він відчував якусь невиразну провину. Ніколи йому не було добре разом з нею, ніколи він не мав тут ні радості, ні відпочинку. Його гнітило почуття сорому й провини, хоча він нічого конкретного й не мав на думці і не чув від неї ніяких докорів. Він сам себе звинувачував.

— У Хованцях — пам’ятаєш? — коли ми вперше побачилися з тобою, цвів бузок.

Він промовив це таким лагідним тоном, ніби просив вгоди. У серці хотів сказати їй щось приємне — за ті образливі для неї думки, про які вона не знала. Хотів неодмінно воскресити те, що вже не хотіло жити.

Бася встала, щоб налити чаю. Вона нічого не відповіла. Так, саме там вони й познайомились — у тьоті Ліпської… Бася зовсім не хотіла про це думати. Вона не любила спогадів.

А Омський лише крізь призму минулого міг бачити Баси» такою, яку жадав.

Ця маленька дівчинка з простими рисами, недбала ü байдужа, що особливо якось вирізнялась на тлі шляхетської розкоші старого дому, — як вона його тоді привабила! Навіть надто широкий носик зовсім не псував її вигляду, не був вадою в неї. Всі Оліновські мали великі носи. В площині їх світогляду не краса була мотивом кохання і об’єктом гордощів, а успадковані риси. Бути Оліновською означало так багато! Омський, що походив з бідноти, був дуже вразливий до таких речей.

Але не це було найважливіше.

Чари, яким піддався тоді Омський, крилися саме в тому, що Бася вважала сьогодні за смішне дивацтво Оліновських, — в їхніх перебільшених родинних почуттях. Це взаємне обожнювання, педантизм делікатності, рафіноване мистецтво любові створювали атмосферу, яка була для нього раєм, вимріяним з дитинства.

Омський повернувся тоді в полк з відпустки, яку з пошани до матері провів у рідному домі. Він палко любив матір, і це глибоке дитяче почуття поїло його протягом багатьох років гіркотою безпорадного жалю. Він нічого не міг зробити, щоб допомогти їй, — безсилій перед її тяжкою долею. З цього дому, який отруїв його дитинство, він приїхав, сповнений свіжих спогадів про всі пережиті там страждання. Квартирувати ж йому довелося в Хованцях, які були майже за милю від Чарної Всі, маєтку Отіновських.

— Що ж я можу зробити? — говорив дорослому вже синові старий Омський. — І справді, я нічого їй не можу закинути: вона працьовита, чесна, добра жінка. Але своєю істерією зіпсувала мені життя.

Син ненавидів свого батька, як нікого в світі. Навіть фізично не зносив його, не міг дивитись на батька без огиди.

Старий Омський був ненормального зросту — низенький чоловічок, з великою головою, брезклим обличчям п’яниці й маленькими, зовсім карикатурними руками й ногами. Ще дитиною Омський тремтів від ненависті до батька, стискав кулаки, мріючи помститися і втекти кудись далеко разом з матір’ю. Або щоб батько помер. О, як палко, довгими роками, жадав він цього!

Мати мала з минулого якісь кращі спогади. Під час п’яних сцен батько дорікав їй саме цим. Ціле життя він мсти в ся їй за те, що вона була вища від нього і вихованням, і походженням, хоча й сама вона ніколи не говорила і навіть не думала про це. З особливою жорстокістю, з незвичайним умінням допекти до живого він згадував, що це ж вона сама закохалася в нього, а не він у неї.

Дивно, що вона в ньому знайшла? Ну що ж, це її справа. Він не залицявся, не смів навіть мріяти про неї. Сама цього схотіла, сама влипла, — тож нехай на себе й нарікає.

Говорив він це при дітях або при чужих навмисно, зовсім нікого не соромлячись. Мати боялася скандальних сцен, робила все, щоб їх уникнути. Мовчала, зайнята якоюсь роботою, стримувалась, довго тамувала сльози. Вдавала, що не чує, не розуміє. Але батько не відступав. Він хотів вразити її самолюбство, що аж ніяк не притупилося за роки безпросвітного життя, з тонкою майстерністю доводив до вибуху, до голосного плачу, до скандалу. Він знав цю її слабкість. Знав, що вона найбільше страждає від того, що це чують діти й сусіди, і не міг заспокоїтись, поки не побачить її сліз, її розпачу, її найбільшого приниження. Вона все не могла повірити, що таке може бути в її житті.

Найдивовижніше чи найгірше було те, що вона справді кохала його. А він, незважаючи на свою огидну зовнішність, нібито подобався жінкам, — може, мав щастя, а може, тільки вихвалявся. І дуже пишався цим.

Другою слабкістю матері, слабкістю, з якої користувався батько, були ревнощі. Отож — ніби ненароком — він розповідав їй про своїх коханок, розповідав найогидливішими словами, жаргоном шинку й вулиці. Були це швачки, службовки, повії. Він віддавав їм перевагу над деякими освіченими дамами; вони мали свої чари, треба було тільки їх знайти, вміли кохати. Він вдавався в подробиці, змальовував фіглі-міглі, принади, способи.

— Ну й шельма, скажу тобі, бодай не знати її…

Мати раптом блідла, вибігала з кімнати, заходилась плачем, рвала на голові волосся. А він тільки цього й чекав: ішов слідом за нею й реготався, аж падав від сміху.

— Чого вона хоче, така стара, а ще ревнива! Що ж я маю вдіяти, коли мене тягне до молодших? — І дивився із сміхом на шаліючу жінку: вона душилася, захлиналася від сліз, непритомніла. Омський з молодшою сестрою давав їй краплі, розтирав закляклі руки й ноги. А батько одягав пальто й виходив, кажучи, що в такому домі й справді важко витримати.

Серед цих спогадів дитинства виринув у пам’яті Омського один батьків вислів: «Досить торкнути її, і вона зразу ж завагітніє». Це була форма, в якій прийшло до Омського «самоусвідомлення».

Бо ж справді, найгіршою була думка, що цього чоловіка мати кохала, — його мати, така добра й лагідна, така шляхетна! Він мучився від цієї думки потай, ніколи не признавався в ній навіть у хвилини найщиріших розмов. Не признавався в найглибшому жалю, який мав до матері, в кривавому соромі за неї, що після таких принижень ще приходили на світ діти.

Незважаючи на ці спогади — чи, можливо, й завдяки їм, — в душі Омського залишився непорушний догмат родини. Він мріяв про сім’ю, в якій діти щасливі й можуть любити батька, а мати весела й не плаче. Він знав, що така річ можлива, бачив це в інших, уявляв сам у таємних думках і мріях.

І те, що він побачив у домі Оліновських, заспокоїло його найпалкішу тугу, дало йому відчути у всій повноті гармонію й солодкість родинного щастя. Бася стала для нього ніби неодмінною умовою для здійснення його мрій.

Тепер усе змінилося. Минуле відпало від неї, не залишило навіть жодного сліду в її душі. Коли б вона хоч на хвилину відчула себе жертвою долі!..

Коли Омський не бачив її, він ще думав про неї, як про беззахисне створіння, яке не можна кривдити, яке потребує опіки й турботи. Але ж вона не потребувала нічого.

Він не раз був винний перед нею, а все-таки кохав її.

Бася не знала цієї єдиної своєї сили, чинила опір їй, як слабкості. Сили вона шукала в чомусь іншому.

— Знаєш, у мене в канцелярії приємна новина, — сказала вона. — Геннерт хоче взяти мене до себе секретаркою. Мені було б значно краще, ніж зараз.

Він дивився на неї і нічого вже не знаходив.

— Ах, знов ця канцелярія!..

Омський боровся з антипатією, що охоплювала його. Він мусив, однак, запитати про щось, що давно вже лежало в нього на серці:

— Слухай, Басю, звідкіля цей Лятерна міг тоді довідатись, що ми… заручені?

— Не знаю, я з ним не знайома. І ми ж зовсім не заручені…

— Ну, звичайно, але ж хтось мусив це сказати в такій формі.

— Справді, не знаю. Пам’ятаєш, одного разу Еля Сасінувна застала тебе в мене? Можливо, вона сама щось вигадала. Еля могла розповісти поручникові Гондзілу…

— Так, так… адже Лятерна його племінник, син сестри.

Бачачи, що він спохмурнів, вона сказала:

— Невже треба було тоді просити її тримати це в секреті? Сподіваюсь, ти так не вважаєш?

Омський зніяковів. Вона сказала це так гордовито, що на мить він знов піддався колишнім чарам. Знов опинився в тому світі, де бути Оліновською означало так багато.

— Басенько, адже коли я про це кажу, то тільки тому, що ти сама так хотіла…

Вона сама так хотіла. Це правда. Це на її бажання вони вирішили тримати свої заручини у великій таємниці. В батька було стільки забобонів, а мати — хвора на серце.

Омський почав виправдуватись, що він сам палко хотів би частіш приходити, що вони надто мало бувають разом.

Вона одразу ж його заспокоїла.

— Я знаю, дорогий, що таке життя офіцера. Пані Бельська майже не бачить свого чоловіка.

Бася розуміла велич його завдань, тягар обов’язків і покладеної на нього відповідальності. Вона далека була від того, щоб перешкоджати йому в роботі. Вона не належала до жінок, любов яких може стати на шляху важливих чоловічих справ.

Ця відсутність підозрінь свідчила, до якої міри Бася була впевнена в собі — в собі і в ньому. Омський ніколи не помічав у ній і тіні ревнощів. Її довір’я зобов’язувало його дужче, ніж найбільший деспотизм почуття.

І раптом він зрозумів це так ясно. Найніжніша вдячність залляла йому серце.

— Я твій, Басю, завжди твій, — сказав вій, ставши перед нею навколішки і тулячись чолом до її колін.

Він запевняв її в тому, в чому вона ні на мить не сумнівалась.

 

 

12

Була субота, і Станіслав, Гондзілів денщик, наводив лад в їхній тісній квартирі.

Він був, як завжди, мовчазний і серйозний, сповнений непохитної, зовсім дитячої пошани до виконуваної роботи.

Ретельність, з якою він складав зняті килимки, переставляв меблі, обмітав гусячим крилом, прив’язаним до палиці, рамп картин, обтирав ганчіркою найдрібніші речі, щоб уважно поставити їх знов на своє місце, зворушувала Біню. Він обережно з кожного закутка, з-за кожної ніжки вигортав пил, що осів скрізь, упертий, мов стихія. Завіси дверей мастив олією, щоб не «скавчали», як він говорив. Але найголовнішим завданням, гордістю і найбільшою радістю для нього був паркет. Його блискові й забарвленню він присвячував багато зусиль і вміння. Тут пошкрябає своїм великим чорним нігтем якусь плямку, там замастить воском, тут потре суконкою, там щіткою. Станіслав лягав обличчям на паркет, дивився проти світла, совався по гладеньких дубових плитках руками і ногами. Ще й не завжди був задоволений наслідками своїх старань.

Біня, яка любила чистоту, мов повітря, і завжди вболівала за нею, працювала з ним разом. Обмивала від пилу дрібне листя традесканцій, що звисали з плетених очеретяних кошиків.

Станіслав був неговіркий; він жив своїм власним внутрішнім життям. Часом, однак, відчував властиву людському родові потребу поділитися з кимсь думками. Біня користувалась у нього великою довірою. І вона в свою чергу цінувала Станіслава і була з ним у приязній згоді.

Стоячи навколішках на підлозі, він раптом перервав роботу і, не випускаючи щітки з рук, звів очі на Біню.

— А кіт дуже живучий, його важко вбити, — сказав він.

— Невже? — перепитала Біня.

— Як його, Наприклад, взяти за хвіст і товкти головою об камінь, він геть закривавиться і вдасть, ніби здох. Покинеш його — полежить з півгодини, підведеться й піде. А найкраще — це взяти його, ногою наступити на голову і добре смикнути за хвіст угору. Тоді в ньому щось лусне, і він більше не встане.

Хтось постукав у кухню, і Біня пішла відчинити. Вона зраділа, побачивши, що це пройшов професор Лятерна.

Його зовсім не здивувало, що він застав такий «лад». Сів на якомусь стільці в кутку кімнати і почав приязно дивитись, як вони працюють.

— Весь час прибираєш, і невідомо, звідки береться цей пил, — дивувалася Біня.

Лятерна глибокодумно зауважив:

— Щось із килима натруситься, щось із одежі, з людської шкіри, підошов, трохи пуху з подушок, крейди із стелі, паперу з книжок і газет, кришки сухої їжі… Все це падає як пил, що вже не хоче бути окремо. Це і є тенденція, відповідна природі речей. Тільки людина любить все відокремлювати.

Біня помітно зацікавилась його думкою.

— Я вже думала собі, що природа не любить порядку. Хоча деякі тварини й обтріпуються й лижуть собі шерсть. Але що таке полизати шерсть зверху? Уявити собі тільки: хутро живого ведмедя, приміром, вже досить старого. Чого там нема, боже мій!..

Лятерна вів далі:

— Миття, шарування, обтирання речей від пилу — це і є їх індивідуалізування. Всупереч природному порядку, який стирає межі, людина обов’язково все розмежовує. Людський порядок тяжіє до того, щоб поверхня предмета становила межу його суті. Чиста людина цілком закінчується своєю шкірою. А хутро живого ведмедя, яке хочеться витріпати, є ніби межею між ним і лісом. Там є трохи поту й жиру, багато грязі, моху, колючок, живиці…

— Людина хотіла б закінчуватись своєю шкірою, — перебила Біня, — але не закінчується. Мене, наприклад, дуже вражає думка, що я складаюся з тих самих речей, які бачу навколо себе, що я наче перемішана з оцим усім. Що я і навколишній світ — взаємопроникливі…

— Так, — погодився Лятерна. — Це дуже неприємно для нашого самолюбства. Догма переваги людини жадає якогось хімічного підтвердження — і даремно.

Коли скінчили прибирати, Станіслав пішов по хлопців, залишених на цілий ранок у парку під чиєюсь надійною охороною, а Біня заходилася в кухні готувати обід. Професор, як завжди, сидів біля неї.

Пошуки партнера становили найприємнішу турботу його життя. Особливим психічним нюхом він знаходив його собі серед густого натовпу, в зовсім несподіваних ситуаціях, на будь-якому тлі, впізнавав несхибно з одного слова, з першого усміху. І ніколи не зазнавав невдач — цього з ним не траплялося.

Партнер не обов’язково мусив бути «цікавою» людиною, наділеною надзвичайним характером, розумом чи дивною долею. Лятерна не мав прихильності до оригінальних людей. Партнером для нього мав бути хтось такий, при кому приємно було думати й шукати для думки вираження, хто своїм доброзичливим зацікавленням, своєю пильною увагою заохочував до розмірковувань, хто до слів, мов концертний зал до звуків, був, так би мовити, акустичний.

До таких акустичних людей належала, на думку Ля-терни, Біня, хоча Гондзіл не раз показував йому на своїй долоні, який обмежений у неї духовний «горизонтик».

Для Гондзіла мірилом вартості думки були їх теми, а для Лятерни кожна тема була добра. Він був щодо цього неперебірливий, не визнавав ієрархії проблем.

Біня справді думала про звичайнісінькі речі, про свій дім і про свою родину. Але, боже мій, чи ж у певному розумінні не є ця маленька ланка життя точкою перетину всього?

Думки в Біні були земні й переважно стосувалися якихось проектів, якихось найдокладніших планів ідеальної системи, при якій механізм життя працював би рівномірно і давав би ту постійну радість, яку вона, Біня, так уміла пізнавати. По суті, це були дуже цінні спроби розкриття і поглиблення законів економії, на яких можна було б спокійною й безперервною працею будувати життя і щастя.

Лятерна не раз із подивом слухав її признання. Він з усіх поглядів схвалював способи, які винаходила Біня, щоб пояснити й виправдати у власних очах будь-яке зло. Це завжди було констатуванням і усталенням основ життя.

Тепер вона розпалила вогонь у власноручно переробленій пічці й поставила на плиту чисті й блискучі, мов іграшки, каструлі. Насипала на білу стільницю борошна й почала місити тісто, з якого мала пізніше вийти локшина. Професор зацікавився, чи буде вона досить тверда та чи не злипатимуться волоконця.

— Ну,звичайно! — сказала Біня. — Я не додаю ні краплини води.

Раптом на обличчі її відбилась турбота.

— Боже мій, хоч би Юлек не спізнився.

Знаючи добре свого швагра, Лятерна не раз думав, що Біня — нещаслива в заміжжі. Але вона ніколи не скаржилась — про це навіть не могло бути й мови.

Юлек був щонайбільш «нервовий», переобтяжений працею, заклопотаний. Але в нього найкраще в світі серце, він готовий з кожним поділитись останнім грошем, для себе не бажає нічого…

Так говорила Біня. В цій парадоксальній формі само-заспокоювання крилась потреба віри, необхідність згоди з життям. Часто, однак, незадоволені потреби сім’ї й дедалі зростаючі нестатки й нові борги, що з’являлися раз у раз невідомо звідки, викликали в неї сумніви. Тоді Біня знаходила безліч аргументів проти самої себе. Думала, що вона не має слушності, що вона перебільшує, що, може, й справді, як казав Юлек, вона скупа. Що скупий і її батько, який, проте, завжди щось присилав, тепер уже потай від зятя. Адже всі чоловіки повинні мати на горілку, на карти, на різні свої розваги. Якщо Юлек так працює, він має право іноді бути легковажним…

Але факти, що нагромаджувались протягом місяців і років, постійно влучали в цю систему віри.

А все ж навіть у хвилини слабкості Біня мала в глибині почуттів таку фортецю, до якої ніколи не сягав сумнів.

Була це несхитна впевненість, що Юлек хоч і легковажний, але абсолютно чесний. Що він чиста людина, що він ніколи не зможе зробити нічого справді поганого.

В цю залізну межу його легковажності, в його честь Біня вірила, наче в догмат.

— І ти досягла свого, Біню, — сказав Лятерна. — Останнім часом і Юлек починає міняти свою шкіру. Причепурений, виголений, чистенький — аж любо глянути на нього.

Біня зашарілась, зніяковівши невідомо чому.

— Я не певна, чи це справді моя заслуга, — сказала вона, посміхнувшись.

«Ах, вона вже знає?» — здивувався Лятерна. І сам трохи зніяковів, коли вона глянула на нього.

Біня належала до тих жінок, про яких замолоду кажуть — «гарна дівчина», але які після одруження швидко втрачають вроду. В турботах про дітей, господарство і кухню її обличчя посіріло, вкрилося безліччю сухих, дрібних зморщок. Тільки темні очі й усміх залишились молодими. Вбрання, пошите вдома, не додавало їй привабливості, а рухлива, дрібна і надто щупла постать не звертала на себе нічиєї уваги.

Вона сіла на низенькому стільчику і, спершись ліктями на коліна, схрестила подалі від себе замащені борошном руки.

— Якщо хтось робить щось погане — то краще, коли він на цьому ще й наполягає… Чи ви, професоре, так не думаєте?

Лятерна не зрозумів.

— Ну от, — пояснила вона. —Я, наприклад, воліла б, щоб це було ненавмисно, щоб це було несвідомо… Це для мене велика втіха, і думаю, що розумна людина завжди в таких випадках трохи гірша, ніж той, хто просто не знає, що робить… чоловік не дозволяє собі поганого вчинку, але зовсім не розуміє, що робить погано, не усвідомлює своєї провини.

— Ти хочеш, Біню, щоб було саме так?

— Еге ж. Хочу… — І за хвилину додала: — І дуже важливо, щоб йому не сказати про це… Щоб він часом не довідався…

Лятерна поступово починав розуміти. Він подумав, що Біня, однак, мусить сягати дуже глибоко, щоб знаходити підстави для свого щастя.

 


[1]   Ф а й ф о клоки — часпиття (англ.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.