Роман Терези Геннерт-2

4

Не завжди, однак, справи пана Нутки стояли так добре.

Багато років тому він був дрібним службовцем на залізниці і разом з дружиною й малою дочкою Терезою просто бідував. Проте йому завжди були властиві високе почуття власної гідності й дуже розвинена амбіція.

Не тільки в сфері надії і мрій на далеке майбутнє, які живили його фантазію, — ні, пан Нутка в кожній подробиці свого оплаканого життя знаходив несподівані й разючі причини втішатися з гордощів. Він хизувався тим, що ні до кого ні по що не звернеться, ні в кого нічого не попросить. Іноді він заходив навіть далі, вважаючи, що ніхто не може сказати, ніби він від когось чогось потребував або когось про щось просив.

Були це якісь невиразні й не дуже вірогідні вихваляння, виражені в негативній формі. Бо ж таки траплялось, що Нутка мав борги, які не віддавав вчасно або й зовсім не віддавав, і з цього приводу виникали неминучі прикрості. Але й тоді пан Нутка вважав, що ніхто йому не може сказати, ніби він не мав наміру повернути борг незабаром чи взагалі віддати його, або, нарешті, що він не віддав би його, маючи в своєму розпорядженні відповідну суму.

В нього було безліч отаких фраз, сповнених гідності, придатних на всі випадки життя.

Перед лицем безперечних невдач, перед безсумнівними приниженнями пан Северин завжди знаходив рятунок у впевненості, що шляхетський герб Нутків, мабуть, не гірший від будь-яких інших. Був це останній аргумент, найвища моральна інстанція, яка допомагала подолати всяку болючу життєву справу.

Лятерна — тоді ще молодий ідеаліст, за фахом вчитель середньої школи, — чудово пам'ятав його ще з тих часів.

Просто важко було повірити, що таке честолюбство розпирає цю нещасливу, змучену, обтяжену життям людину.

Коли пана Нутку відвідував хтось із його знайомих, він буквально плазував, аж звивався перед ним від бажання догодити йому і разом з тим якось заімпонувати — невідомо чим. Похмура, брудна нора на низенькому першому поверсі в глибині подвір’я збуджувала в прибулому співчуття й огиду. А Нутка говорив з прихованою пихою І з виразом злостивої покори, що ось так він собі скромно живе із своєю бідолашною дружиною, на долю не нарікає, ще й богу дякує, коли вже ні на що краще не заслужив. Просив, щоб гість не погордував, пробачив за нелад, зажив разом з ними убогої вечері, яка була приготована ще зранку і, як на ті часи, здавалася Нутці справжньою учтою, мовляв, чим хата багате, тим і рада. «Ми люди скромні, де вже нам перебирати…» А все в ньому аж кипіло від нездорової пихи, від бажання когось принизили, хитро висміяти, зганьбити.

У конторі між колегами він був найпослідущим, його зневажали за невихованість і пристрасть до чарки, за обшарпану одежу і покірне поводження, за манеру надто квапливо кланятись і навіть подавати руку так, що це підкреслювало його неймовірну вбогість і заляканість.

Терезина мати була ідеальною дружиною для Нутки. Все вона сприймала всерйоз, все їй подобалося. Вона якраз відповідала їхнім життєвим обставинам. Без нарікань жила собі в злиднях — брудна, обдерта, безпорадна, не розуміючи, що досить вимити підлогу, щоб вона була чиста, не знаючи, що зробити, щоб піч не диміла, щоб не було тарганів, щоб сукня не була подерта. Зрештою, вона сама і прала, й готувала, й мила, але все це робила ніби в останню хвилину, з почуттям даремно витрачених зусиль, ніби це все одно нічого не допоможе.

Гроші йшли на горілку, якої Нутка вже тоді виливав багато, на гострі закуски, яких жінки не їдять, на різні таємничі ласощі в бляшанках.

У цьому похмурому житті, в цьому безнадійному занепаді зберігалась якась трагічна лагідність, упертий, хронічний, нав’язаний Нуткою родині оптимізм; Нутка ні на що не зважав і виключав, здавалось, будь-яку зміну на краще. Пані Нуткова могла вболівати, що димить піч, що невідомо чого все в них так швидко брудниться, а молоко завжди пригорає. Але вона ніколи не сказала, що таке життя страшне.

Завдяки батьковій амбіції малу Терезу віддали в першорядний пансіон; вчилась вона там добре. Після розмов з подругами Тереза, однак, почала з жахом дивитись на домашні нестатки, яких раніше не помічала. Вона стала соромитися всього цього, жила в постійному страху, щоб хтось не відвідав її вдома. Боялась, щоб не побачили її батьків, терпіла справжні муки, коли батько йшов сам платити гроші начальниці пансіону за навчання дочки і втішався, слухаючи похвали на її адресу. В пансіоні Тереза нікому не казала, що вони живуть утрьох в одній кімнаті. Дівчину пекла гірка ганьба злиднів, яка відрізняла її від малих ровесниць. Коли вона в себе вдома скаржилась на це, ніхто її не розумів, а мати по вміла навіть заштопати роздертої панчохи.

Тереза одна в сім’ї любила чистоту. Щодня милася, ховаючись за старою, обвішаною лахами ширмою, яку довго й хитромудро треба було примощувати, щоб вона не перекинулась. Сама навчилася шити. Довго по ночах, лежачи за тією самою ширмою, обмірковувала, як переробити платтячко, як оздобити дешевий, негарний капелюшок. Вона б душу віддала, аби тільки мати модну шапочку на весну, щоб мати шкіряні, а не бавовняні рукавички. У вдачі її ще змалку крилося особливе відчуття розкоші. Вона зазнавала насолоди, коли бачила добрий гатунок матерії з матовим полиском, спортивного фасону жовті черевички. У неї було природжене відчуття краси життя. Тереза по-справжньому страждала, коли вдома їли шинку з паперу, розкладеного на клейонці, коли брали грудки цукру масними від їжі пальцями. Вона розуміла, що це не тільки безгрошів’я, а щось гірше, ще більш принизливе.

Невеличкі сцени з плачем, які вона пробувала влаштовувати вдома, аж ніяк не могли похитнути батькового хорошого настрою.

— Одна твоя п’ятірка втішає мене більше, ніж коли б ти ходила в золоті, — казав він.

Тереза гірко посміхалась і вже не пояснювала більш нічого. Вона знала, що моральні якості мають ціну куди нижчу, ніж матеріальні блага. Вона розуміла, що в житті є чудова краса, але здобути її можна лише з допомогою грошей.

В ті часи мала Тереза частенько заходила до Лятернів з невеселими дорученнями матері. Лятерна охоче розмовляв з худенькою, ввічливою, замкненою в собі дівчинкою. Він бачив її неабияку амбіцію, успадковану від батька; але в той час, як амбіція Нутки задовольнялася фікцією, його мала дочка прагнула реального.

Зрештою, Лятерна недовго мав змогу цікавитись долею родини Нутків. Незабаром за таємну просвітницьку діяльність його було ув’язнено, а потім засуджено до заслання. Молода дружина Лятерни, — дівоче прізвище якої було Гондзіл, — його сповнена ентузіазму, працьовита помічниця, поїхала ділити разом з ним тяжку долю.

Тереза Нутка була вже в восьмому класі, коли раптом почала гарнішати. Її худеньке смагляве личко зробилося білішим і повнішим, а делікатний носик і тонка лінія вуст набрали дивної чарівності. Вона була дуже струнка, хоч і невисока. В цей час її вплив у сім’ї потроху зміцнювався; батьки відривали від рота шматок, щоб одягати її гарно і модно.

V товаристві молодих людей, з якими знайомилася випадково у подруг, Тереза була горда й неприступна. Вона уникала близьких стосунків, побоюючись, щоб хтось не схотів її відвідати. Адже до себе додому вона нікого не могла запросити. Знайомим студентам на вулиці вона кланялася холодно, щоб, бува, не насмілились підійти й почати розмову.

Проте один із них таки наважився — сміливий, зіпсований успіхами юнак, багатий, гарно вдягнений і напахчений. Тереза не змогла йому відмовити, коли той спитав, чи можна її провести. Однак усі його намагання зробити їй візит зустрічали непохитний опір. Дівчина пояснювала, що в неї дуже суворі батьки, що вона соромиться. Невідомо, чи він повірив. Але через певний час Тереза все ж погодилася піти з ним до кав’ярні й до театру. Він провів її нарешті додому так пізно, що перестав вірити в суворість її батьків.

Коли Тереза закінчила пансіон, треба було прийти до якогось рішення. Юнак ще не міг одружитися. Його багата родина щось проектувала, але він не погоджувався, закохавшись у Терезу. Тим часом вони таємно заручились, і Тереза почала ходити до нього, всё ще побоюючись гуворих батьків. Разом з тим брала уроки з іноземних мов, гадаючи, що, може, буде вчителькою. Тепер вона вдягалася красиво й багато. Тереза стала утриманкою. Приголомшена достатком і лестощами, плекаючи надію вийти заміж, вона погодилась на все.

Коли вже це перестало бути таємницею, Нутка дозволив собі пояснити усе досить легко. А мати журилася довше. Проте падіння дочки не викликало розпачу: цей бік справи ніхто з них не брав близько до серця. Адже було відомо, що цей заможний, сповнений чеснот молодик заручився з Терезою. А перешкоди завжди можуть трапитись.

Спочатку чекали усунення перешкод, потім призвичаїлись до стану речей. Тереза оселилася в коханця. Тоді Нутка казав, що, хвалити бога, час забобонів минув, що йдеться по про форму, а про зміст. Говорив з жінкою, як той кохає Тереню, зовсім втратив голову, розоряє себе заради неї, різні дурниці робить, настроює проти себе родину. Нутка не раз злісно радів від думки, як ті багатії безсило гніваються, марно намагаючись відірвати сина від Терені. І в цьому він знову знаходив привід втішатися нездоровою пихою.

Через два роки ідилія порушилась. У Терези частенько були заплакані очі, вдома вона скаржилась, що її мучать постійні забави й гулянки, що їй все це набридло, що вона хотіла б лише спокою і тиші.

Тереза повернулась назад до батьків, — тепер уже в дві кімнати з кухнею. Суму, одержану при розставанні, внесла в банк. Стала розважливою і працьовитою. Вдома тепер був порядок, було гарно, чисто. З’явилось багато квітів. Вона дивувала батьків красою своїх домашніх сукенок, убраннями, коштовностями, новими звичками. Батьки пишалися нею. Тереза командувала ними, була першою вдома особою, але зовсім не розбещеною і не вередливою. Вона любила тільки порядок, красу, вигоди, однак уже не вболівала за розкішшю.

Виявилося, що з природи вона спокійна, солідна, створена для родинного життя, для законного подружнього кохання, що вона цнотлива.

Чи легко знесла Тереза своє перше велике розчарування? Вона плакала, але крадькома. Її було обдурено, однак не зовсім — вона це усвідомлювала. В поведінці коханця не вбачала наперед наміченого плану, навмисних дій. Вона скоріше намагалась виправдати його. Неприязнь мала тільки до його родини, якої, зрештою, зовсім не знала. Скільки та родина доклала старань, щоб відірвати його від неї, схилити до від’їзду — для дальшого навчання чи влаштування кар’єри. Вона пам’ятала, скільки прикрощів зазнав її коханий від своїх батьків. Він був надто слабодухий, щоб кінець кінцем не підкоритись їхній волі.

Незважаючи на життєвий досвід і природжений розум, у ній ще збереглась певна наївність і добра віра, яка робила її життя спокійним і взагалі можливим.

Тереза мала молодість, вроду і до того ж певний достаток. На неї впливав оптимізм батьків. Вона знала, що зможе ще вийти заміж.

Перед легковажними намірами різних чоловіків, яких дуже рідко тепер зустрічала, вона була стійка і непохитна. Вона вже не вірила в надзвичайну долю. Не втрачала голови.

Одруження її з Геннертом відбулося внаслідок сватання. Материна знайома шепнула їй, що старший прикажчик у купця з цього самого будинку хотів би «когось посватати», що він непитущий, працьовитий, спритний, що власними зусиллями закінчив якусь школу. Тереза знала його в лице. Відчувала, часом купуючи щось у крамниці, що її помітили, на неї звернули увагу. Шлюбний контракт був укладений швидко. Тереза охоче вийшла заміж, незважаючи на різницю сфер (якщо, з її погляду, брати до уваги шляхетський герб Нутків), так само, як Геннерт не звернув уваги на її минуле, яке не було для нього таємницею.

Відразу ж після шлюбу вони виїхали за кордон, де Геннерт закінчив торговельну академію, а Тереза народила дочку.

Після повернення відкрили крамницю. Достаток прийшов не відразу. Але Тереза не боялась роботи. Цілими днями вона сиділа в касі — завжди мила, ввічлива, в гарному настрої.

Вона жила тепер у зовсім іншому товаристві, в яке ввійшла завдяки своєму одруженню та якого досі недооцінювала. Були це розбагатілі міщани, зубожіла в гонитві за достатком шляхта, купці, гендлярі, навіть ремісники, які, через щасливий випадок, перетворювались на промисловців і фабрикантів. Серед прізвищ, які набули широкої популярності завдяки вуличним вивіскам, були кращі й гірші. Власники старих фірм, що володіли значними багатствами, вважались аристократією; вони викликали в товаристві зовсім особливе почуття — трепет пошани й сенсації, цікавість і заздрість, прикриті амбіцією. Це було джерелом відокремленої станової культури, особливого етикету і лише їм властивого стилю життя.

Цей замкнений світ задовольнявся сам собою, мав свої традиції, ідеали й забобони. Ніхто не «пхався» лізти вище. Одружувались у межах своєї сфери, комбінували маєтки й почуття. Хутровий магазин єднався з фірмою ножів, крамниця нікельованих виробів з ювелірним магазином. Тут робились і високі партії, і мезальянси Природжену потребу хизування своїми можливостями задовольняли змаганням між собою щодо життєвого рівня, смаком прийомів, стилем умеблювання, багатством вбрання, іноді навіть бібліотекою або колекцією картин.

Вимоги етикету забороняли носити коштовності, якщо це була дружина ювеліра; підкреслено скромно повинна була вдягатись дружина власника кравецького ательє або магазину готового одягу. Вважали за непристойне робити подарунки з власних крамниць.

Була тут така ж сама ієрархія в товаристві — з невід’ємним снобізмом, конкуренцією, дивацтвами, з винятковістю і честю клану, як і серед поміщицтва або аристократії.

Займались філантропією, читали свої прізвища в газетах, заповнювали театри, концертні зали й кінематографи, надавали певного характеру всьому виглядові столиці. Тут була найвища інстанція, яка виносила свій присуд успіху нової театральної вистави, нової опери, визначала популярність нової книжки. Цвіт суспільства, світ аристократичних родин, великих імен, світ учених і знавців мистецтва плавав, наче малесенька скалочка жиру, серед цього моря, навіть не уявляючи собі, який він малопомітний.

Солідна репутація чоловіка, природжений такт і скромність Терези, а особливо її привабливість поступово допомогли їй зайняти належне місце в цьому світі.

Вибух війни викликав наглу зміну в цьому спокійному, рівному, трудовому житті. Геннерт передав крамницю своєму молодшому братові. А сам увійшов як акціонер до правління різних промислових і фінансових закладів. У нього не було своєї власної справи, своєї контори, він нічим певним не займався. Лише робив гроші. Купив квартиру з восьми кімнат і розкішно умеблював її. У Терези з’явились дорогі хутра й нові, набагато кращі брильянти. Цього разу багатство її не здивувало й не приголомшило, вона просто була задоволена. Купувала срібло й кришталь, мала гарний сервіз, чудову білизну для їдальні. Особливо кохалась Тереза в рафінованій естетиці повсякденного життя, в тихій, інтимній особистій розкоші, — як, приміром, витончене опорядження спальні й ванної кімнати, як гарні вишивки й батист на пуховій постелі. Менш вразливою вона була до предметів мистецтва; картини й статуї в квартирі Геннертів складали лише невід'ємну частину вмеблювання.

Стара Нуткова не дожила до всього цього багатства Натішивши свої очі спокійним щастям дочки і виглядом підростаючої внучки, вона померла від першої ж епідемії, яка поширилась під час війни.

Зате пан Нутка, в міру зростання добробуту, пив щораз кращі напої й почував себе чудово. Як славний взірець шляхетського блиску, а крім того, як зразковий батько, фігурував він у Геннертів на всіх прийомах, оточений навіть особливою пошаною. Незважаючи на виразні застереження, він, одначе, не був зовсім байдужий до зятевих справ. Навпаки, пан Нутка іноді втручався в справи, а часом і брав у них певну, зрештою, досить незначну, участь.

 

 

5

Гондзіл даремно чекав сподіваного телефонного дзвінка від Геннерта. Його надії, збуджені розмовою з паном Нуткою, проте, не згасали. Він говорив собі: «Мабуть, сьогодні не було часу, напевне, завтра подзвонить».

Але за тиждень його терпець увірвався, і він вирішив просто піти до Геннерта в міністерство. Йому відомо було, в які години той приймає. На цей час Гондзіл звільнився від своїх занять і, радіючи з власного вибуху енергії, подався до старого палацу, в красивих залах якого містилась канцелярія міністерства.

Він зайшов до просторого, високого, світлого, з ліпними оздобами, вестибюля, зовсім недавно відремонтованого. В прозорому повітрі чути було запах оліфи. Великі, спрямовані в обидва боки сходи з балюстрадою вели до залів на другому поверсі. Поручник знав цей будинок, бо тут працювала його молоденька племінниця, дочка Лятерни, яка недавно приїхала з Росії.

Він опинився в світлому широкому коридорі; тут на вікнах стояли квіти, а стіни вгорі були оздоблені різнобарвними новітніми фресками. Звідси ряд подвійних дверей з матовими шибками вів до окремих відділів.

Під протилежною стіною стояли стільці та бедермейерівські крісла з червоного дерева. Тут сидів і походжав цілий гурт елегантно вдягнених людей, пригнічених, зневажених, зрівняних між собою спільною долею довгого й марного чекання. Раз у раз хтось провадив осторонь закулісні переговори з кур’єром. Часом двері прочинялись,

І тоді відвідувачі настирливо зазирали всередину. В кожного була якась пильна справа, кожен сердився і нервував, кожен лаявся, що марнує час, і, хоча й був у гурті, відчував себе індивідуально, особисто дійнятим і ображеним.

Гондзіл підійшов до кур’єра і тихо, по секрету, запитав, чи не зміг би його прийняти директор.

— Сьогодні він нікого більш не приймає, — відповів непривітний дідуган, навіть не дивлячись на відвідувача.

Гоидзіл розгнівався. Як це так? Його не прийме? Адже вій прийшов не в особистій справі. Його ж викликали, домовилися з ним. Пан Геннерт, певне, чекає на нього.

Він намагався всунути кур’єрові свою візитну картку. Хай тільки занесе її, і директор обов’язково прийме його.

Але старий був непохитний. Йому заборонено це робити; він ні для кого не робите винятку.

— Гляньте, скільки людей чекає, — показав він рукою на юрбу в коридорі. І на дальші поручникові наполягання навіть не відповідав.

Гондзіл, так само як і інші, відчув себе ображеним особисто. Він зненавидів цього хама, котрий у цій ситуації ставав тим, хто виносить вироки, ставав вищим за присутніх тут інтелігентів, які розпачливо мирилися з його зверхністю.

Що тут було робити? Як і кожен у такому становищі, Гондзіл подумав про «протекцію». Він пішов шукати Зосю Лятерну, може, вона чимось допоможе.

В глибині коридора розчинилися двері в великий зал. звідки линув голосний стукіт друкарських машинок. Друкарське бюро займало ріг будинку. Дві стіни мали безліч вікон. Посередині вряд тяглись білі колони. У вікна світило сонце, від якого треба було затулятися шторами.

В цьому залі було якось приємніше і найбільш гамірно. Тут працювали наймолодші й найвродливіші службовки. Над невеличкими столиками схилялись голови із завитим волоссям, по клавішах бігали прикрашені перснями пальці з блискучими нігтями. Молоді друкарки були вдягнені в новенькі, англійського крою, блузки, плісировані спіднички або плаття із світлого шовку. Елегантно взуті, високо відкриті ноги блищали під столиками шовком панчіх, новим лаком або темною м’якою замшею туфель. Весна відчувалась у рум’янцях жінок, у неспокійному сміху, в пусто гливих, нетерплячих рухах.

Убрання друкарок не відповідало заробіткам. Частково це були заміжні жінки, що перебували на утриманні своїх чоловіків і в ці важкі часи підробляли собі на наряди. У них тут був власний світ дрібних справ і жвавих інтересів, який виробляв у них почуття незалежності і псував гармонію родинного життя. Було тут і кілька таких, що розвелися із своїми чоловіками, і чимало дівчат, які мали одного чи багатьох коханців. Підведені очі й нафарбовані губи нікого не вражали. Тут мали спільних знайомих чоловіків, домовлялись піти разом повечеряти або в кінематограф, показували одна одній одержану в подарунок біжутерію, виступали взаємно посередницями в купівлі приношених туфельок, пальт, костюмів. Молоденькі заміжні жінки цілувалися й були на «ти» з дівчатами, які навіть не приховували свого способу життя. Тут на грунті незалежної праці — стиралася різниця станів, втрачали свою силу забобони.

З усієї установи робота йшла тут найбільш мляво. Часом здіймалась буря. Несподівано вривався начальник канцелярії і підвищеним тоном, суворими словами виражав своє незадоволення. Жінки червоніли від сорому, хнюпились, мовчали. Найледачіших звільняли з роботи. Кілька днів після цього працювали краще. Але настрій в залі не змінювався ніколи.

Службовці з інших відділів охоче й зацікавлено заходили сюди, несучи папери на передрук. Диктуючи, воші низько схилялись над напахченим волоссям друкарок, жартували й пересміювалися з ними через кожен рядок. А ті відповідали лінивим кокетством, без особливого захоплення, — службовці були небагаті, мали родини й обов’язки. Це була не їхня сфера, не варто було витрачати зусиль.

Однак робилися й винятки — це коли сюди заходив хтось із начальства, з відомих, впливових людей або хтось із кількох паничів, що готувалися тут до наступної дипломатичної служби, до високої державної кар’єри. Був серед них молодий магнат, який поблажливо згодився трудитися над перекладами депеш, гарний, зіпсований і лінивий; був і малий граф — працьовитий і суворий педант. Коли заходив хтось із них, у залі світлішало, гомін зростав, вибухав сміх і жарти. Цілий світ можливостей відкривався в цьому друкарському бюро — все було доступне й легке.

1 Гондзіл не без приємного зворушення вступив у цю атмосферу й несміливо затримався біля порога. Він поглядом шукав серед друкарок свою племінницю, але не помічав її на звичному місці. Молода особа, яка, нічого не роблячи, стояла поблизу, спитала, що йому треба:

— Панна Лятерна? Ні, її нема вже другий день. Мабуть хвора.

Не пощастило Гондзілу. Він повернувся й вийшов у коридор, де все ще повно було відвідувачів, що чекали прийому. Раптом він затримався, швидше здивований і вражений, ніж зраділий: двері кабінету Геннерта відчинилися, і звідти вийшла — вона!

Справді, вона — та сама Ельжбета Сасінувна яку показав йому Омський. Вона йшла зараз в його бік — худенька й висока, з відкритим чолом і чорними очима — така гарна. Ішла зі жмутком тонких паперів у руці, здивувавши навіть цю знеохочену юрбу. Папери, які вона тримала за ріжок, маяли й шелестіли від її швидкої ходи. Проходячи, вона глянула на Гондзіла і, мабуть, пригадавши його захоплення на вулиці, злегка всміхнулась.

Підстьобнутий батогом раптово прийнятого рішення, він вклонившись, звернувся до неї:

— Пробачте, пані, що я насмілююся звернутись до вас. Моє прізвище Гондзіл. Ви вийшли з кабінету директора а я саме оце намагаюсь зайти туди — і все марно. Чи не міг би я попросити у вас допомоги, протекції? У мене дуже пильна справа!

Гондзілу й справді здавалося в цю хвилину, що його справа не терпить зволікань.

— До директора? Ого, вам доведеться почекати кілька днів або й цілий тиждень. Можливо, хтось із референтів… Тут треба записуватись, як до самого міністра.

Вона засміялась. Гондзіл побачив її чарівні розкриті вуста й білі зуби. Брильянти сережок поблискували, відтіняючи смагляве обличчя, його темні рум’янці.

Він стояв, безпорадний, і дивився на неї. З великим розчуленням помітив раптом, що пальчики, які стискали тріпотливі папери, були забруднені в фіолетову фарбу кальки.

— Ви запишіть своє прізвище, так буде найкраще, — сказала дівчина, не перестаючи усміхатись.

Вона була в чудовому настрої чи, може, просто сміялася з нього, — так йому здавалось. Це його підбадьорило.

— Тут працює друкаркою моя племінниця, Зося Лятерна, — намагався він вхопитися за нову нитку розмови.

— Ах, знаю! Така худенька блондиночка…

— Мені сказали, що вона хвора. Ви не знаєте, це правда?

Красуня сміялась без церемонії:

— Ні, пане поручнику, цього я не знаю.

Гондзіл ще раз попросив пробачення і подякував. Прощаючись, уклонився, а вона подала йому руку. Отож вони були вже й знайомі! Як це його тішило!

— Ви, пане, часто бачитеся з полковником Омським? — раптом спитала дівчина, дивлячись йому в обличчя великими очима, повними лукавого блиску.

Гондзіл аж почервонів; це було якось особливо зворушливо при його сивіючому волоссі.

— Я ? — бовкнув він, захоплений зненацька цим натяком на їхню першу зустріч.

— Ой, це дуже небезпечна людина, — додала вона.

І швидко пішла, шелестячи своїми паперами, кивнувши йому кілька разів головою, мов доброму знайомому. Гондзіл вийшов з будинку на вулицю, не записавши ніде свого прізвища. Він забув, навіщо сюди приходив. Був дивно одурманений цією зустріччю, сповнений несподіваних думок, що полохали одна одну і одна одну породжували.

Він знав, відчував, що на цьому не скінчиться. Таке враження ніколи не обманює. Щось повинно статися між нею і ним! Думаючи так, Гондзіл, проте, не плекав великих надій. Він не мав ніяких ілюзій щодо себе.

Йому пригадалися слова Омського: «Вона не така, щоб зовсім без церемонії». Але все разом свідчило, що й багато церемоній теж не потрібно. Або, найшвидше, — те, що потрібно, зовсім не є церемонією.

Гондзіл не дуже поважав жінок, які йому подобались. Це було б кумедно в його підтоптаному вже віці. Повага залишалася для дружини, хоч виднокруг її інтересів був такий обмежений.

«Чому Ельжбста запитує про Омського? — раптом подумав він. — Мабуть, вона все-таки зацікавлена ним».

Він пригадав, що, задаючи йому це запитання, дівчина злегка відкинула голову назад і дивилась на нього зовсім звисока. Ах, яка ж вона була гарна і яка чарівна!

Гондзіл вирішив піти до Зосі Лятерни й довідатись, як її здоров'я. Але, по правді кажучи, він навіть не знав, де вона живе. Треба було знайти спосіб зближення, щось таке, що полегшило б перші кроки.

Тим часом він опинився на вулиці раніше, ніж завжди; день випав теплий, вже без сумніву весняний.

Додому йти ще було рано. Зрештою, ніщо його туди не вабило. Весь минулий тиждень Гоидзіл був грізним і зразковим головою родини. Обідав дома, гнівався на жінку й дітей, був перевтомлений, мав повно клопотів і не хотів, щоб йому морочили голову. Але сьогодні пережиті враження і породжені на їхньому грунті приємні мрії аж ніяк не настроювали його на тон родинного життя.

Як завжди в таких обставинах, він раптом відчув, що треба кудись зайти і щось випити.

Він був певен, що скрізь зустріне якихось приятелів і скрізь його приймуть з радістю, як доброго й компанійського чоловіка. Адже відомо було, що Гондзіл ніколи не відмовить, що він завжди готовий випити й нікого не підведе. Поручник любив оту своєрідну популярність, яка постає з братерства за чаркою горілки, ту раптову, нічим не зумовлену приязнь, що базується па якомусь безмежному довір’ї і ні до чого не зобов’язує вже через місяць або й на другий день. Якщо такі друзі знову колись зустрінуться поблизу місця, де можна випити, а такі можливості, правду кажучи, бувають скрізь, їхня приязнь раптом відроджується і продовжується з того самого місця, на якому її перервало витверезіння. Так утворюється певне і своєрідне стале життя з перериваною, але все ж таки непорушною послідовністю, життя, яке може будь-якої хвилини воскреснути в усій повноті й радості. Гондзіл жив душею, серцем і уявою в тому особливому повітрі, яке народжується з випарів алкоголю, в тому світі, де кожен був сповнений доброзичливості, а найважчі проекти здійснювались, де стиралися несправедливі різниці в житті, зникали антагонізми й скорочувалися дистанції.

Все інше було дійсністю, стихією, непокірною й небажаною. Тут певні вчинки тягли за собою певні, передбачувані заздалегідь, наслідки: діти хворіли, дружина вимагала грошей, на голову звалювались борги, чини та ордени роздавали несправедливо, все завжди йшло погано і щораз гірше…

Життя було надто важке, щоб усе в ньому налагодити, щоб зробити його радісним і безтурботним. А там чекали його завжди добродушно, приязно, радо. Для цього досить було постояти в доброму товаристві перед буфетом бару.

Саме так і зробив Гондзіл, зустрівши дорогою майора Польського. Вони відразу ж зійшлися на цьому рішенні, як прихильники одного культу, об’єднані спільними віруваннями. Невідомо навіть, хто подав таку пропозицію, хто кого запросив; частували один одного взаємно, з особливою щедрістю, не знаючи міри в бажанні віддати приятелеві останню сорочку. Коли Гондзіл протестував, майор заспокоював його, говорячи:

— Вчора я продав піаніно.

Це був той самий майор, який спродував меблі, щоб було за що посилати до школи синів.

Гондзіл тоді поступався і приймав нову чарку.

Вийшовши з цього бару, вони попрямували до ресторану, щоб пообідати. Застали там за кількома, приставленими один до одного, столами численне гроно друзів і були прийняті до їхнього гурту з розкритими обіймами. Вечеряти перейшли до окремого кабінету. Нарешті запрошені найприязніше одним із колег, дружина якого цього дня саме кудись поїхала, вони пішли й до нього попити чорної кави та пограти в карти. Там у чудовому настрої провели решту ночі, а майор програв дві третини свого піаніно.

А Гондзіл виграв. Взагалі цього вечора в нього було чимало сильних вражень. Була хвилина, коли він тримав у своїх обіймах п’яного, як чіп, генерала, не знаючи навіть його прізвища; о, цей високий військовий сановник взагалі був неміцний на голову і вже непритомнів, тоді як Гондзіл почував себе дужим, мов лев. Це була чудова мить. Поручник відчував теплу ніжність до сп’янілого старика, якусь синівську любов і водночас захлинався від свідомості своєї переваги, своєї ласкавої опіки над цим можновладцем, спромоги захищати його. Ось він затуляє його собою від усіх напастей світу: від ніжки стола, об яку той може вдаритися скронею, від підлоги, на яку старий за всяку ціну хоче звалитися. Ось він турботливо веде його до канапи, вкладає старанно, любовно, мов якийсь скарб.

Гондзіл відчував особливе піднесення, переживаючи цю мить; здавалось, ніби він піднявся на якусь запаморочливу висоту. Відбувалося щось важливе, щось таке, після чого все мусить змінитися, після чого повинно початись нове життя.

Під ранок він сам одвіз генерала додому. Таємно провів його по кухонних сходах; у напівтемряві віддавав накази незнайомим слугам. Подбав, щоб того роздягли, поклали в ліжко, напоїли чорною кавою.

Вже розвиднілось, коли Гондзіл повертався до себе. У старому генеральському візку, запряженому худими кіньми, їхав вулицями ще сонного міста; сп’янілий від доброго вина, обвіяний весняним вітерцем, він був у хорошому настрої і всім бажав добра.

В цих діях, в усіх захопленнях Гондзіла гідна уваги була його цілковита безкорисливість. Отакі хвилини приязні й фамільярності, всі знайомства і дружба з високими людьми по приносили нічого доброго в його особистому і службовому житті, в світі похмурої дійсності. Якраз навпаки. З хвилини витверезіння ніщо нікого не зобов’язувало. Дистанції ставали ще більшими, їх додержувано ще суворіше, чини та нагороди й далі роздавали несправедливо.

Незабаром, після цього милого повернення, коли він, розм’яклий, у кислому настрої, з головою, геть забитою клопотами, в похмурому приміщенні штабу «орав» за всіх, рантом покликали його до телефону. Гондзіл важко підвівся, не вірячи, що це має означати щось хороше.

Але, всупереч сподіванням, цього разу пролунав таки очікуваний телефонний дзвінок. Говорив, правда, не Геннерт, а пан Нутка від його імені.

Він ввічливо пояснив, що Геннерт не хотів запрошувати Гондзіла до міністерства, оскільки на нього там натискають відвідувачі, які чекають своєї черги. Він не хотів забирати в Гондзіла дорогоцінного часу.

— Ви просто завітайте якогось дня до нього додому на невеличку розмову. Завжди застанете його вдома о шостій годині вечора.

Гондзіл пообіцяв прийти і подякував. Але він був трохи здивований. Стільки попереджень, чемності та балачок, а й досі нема нічого конкретного. Пан Нутка не визначив навіть дня, і Гондзіл не знав, що йому робити.

Однак відразу ж наступного дня подзвонив сам Геннерт. Можливо, це так здалося по телефону, але в запрошенні Гениерта не було ні люб’язності, ні навіть ввічливості, а лише холодний офіційний тон.

— Прошу сьогодні о шостій. Чи можна розраховувати?

Гондзіл відповів, не замислюючись, що прийде обов’язково.

В тоні Геннерта ніщо не вразило його. Він вважав його цілком природним, адже йшлося про справи. Скоріше дивними були зусилля. Нутки, який ніби прагнув надати всьому товариського характеру.

І проте, коли Гондзіл прийшов у призначену пору до Геннерта, його вразила нова несподіванка.

В розкішному, але непривітному, похмурому кабінеті пін, крім господаря, застав незнайомого чоловіка. А на столі, застеленому білою, прозорою, мережаною серветкою, побачив прибор для кави, дві пляшки і навіть якісь солодощі — все аж сяяло від багатого полиску срібла й кришталю. Мала ж відбутися невеличка розмова…

Гоидзіл промовив лише кілька необхідних, теплих слів вітання, зручно вмостився у вказанім йому кріслі, взяв сигару, запалив і спокійно став чекати, що йому скажуть.

Він одразу ж відчув себе розкішно в цій атмосфері: втонувши по самісінькі пахви в кріслі, овіяний хмарами пахучого диму, поручник був сповнений радості від усього, що бачив.

«Ну-ну, цей Геннерт», — думав він здивовано, але дуже прихильно.

А Геннерт стояв трохи осторонь, по той бік столу, і власноручно наливав для Гондзіла каву (дві налиті чашки вже стояли на столі). Був це невисокий на зріст чоловік, чистий і напахчений, з гладеньким, акуратно виголеним обличчям, на якому ледве було знати слід уже сивіючих вусів. Був він огрядний і округлий в міру, приємний для очей. На ньому був помітний той лоск, який створюється грішми.

На противагу йому незнайомець мав непоказний, пом’ятий, похмурий вигляд. Хоча йому було й не більше п’ятдесяти років, його обличчя було все в борознах зморщок, а плечі згорблені, наче під тягарем турбот. Міцно сплівши великі, червоні і кістляві руки, він поклав їх на коліна. З м’якого барвистого комірця виглядала жилава й довга шия. Говорив він з іноземним акцентом чи, можливо, з акцентом людини, яка походить з «кресів». Зрештою, привітавшися з Гондзілом, він мовчав, тримаючи так само, як і поручник, сигару в чорних, рідких зубах.

Говорив лише Геннерт. Гладкість і приємна округлість, такі характерні для його зовнішності риси, відбивались також і на його манері говорити. Гондзіл слухав уважно, але поки що небагато розумів. Незвичайно добре самопочуття, пообідній час, як поручникові здавалося, заважали йому сприймати швидко, про що йшла мова. В розкішно-лінивих думках ледве промайнуло, що, крім чорної кави і присутності третьої особи, йдеться, однак, про справи. А саме: про якесь дерево на «кресах» чи на Помор’ї, а також — невідомо, чому — про його приятеля, полковника Омського, або принаймні майора Бельського.

Коли в мові Геннерта настала запитальна пауза, Гондзіл зрозумів, що треба щось сказати. Не думаючи, що це може йому зашкодити в очах обох співрозмовників, він добродушно промовив:

— Я завжди був ні на що не здатний, коли йшлося про ділові інтереси. Я зовсім на цьому не розуміюся і швидше зроблю дурницю, ніж чимось допоможу.

Це признання, видно, не зашкодило йому. Геннерт навіть не усміхнувся і вів далі в тому ж самому дусі, тільки глибше з’ясовуючи деталі й намагаючись розтлумачити все якомога ясніше. Відповідну заяву вже подано, куди слід. Тепер ідеться лише про те, щоб зацікавити цією справою відповідні військові кола. Досить буде, щоб ініціатива вийшла від Гондзіла, а весь проект виглядатиме дуже просто…

У певний момент Гондзіл почув прізвище Сасін.

Він одразу ж підняв голову і скоса глянув на мовчазного пана. Навіть випростався в кріслі.

То це і є пан Сасін! Знайомлячись, він, як завжди, зовсім не розчув прізвища. Оце так збіг обставин! Невже це її батько?

Тепер він уже ясно й виразно почув, що пан Сасін весь свій вік працював у лісництві, що він знає цю галузь господарства і промисловості, як мало хто на тутешніх землях. Він прагне віддати всі свої знання і досвід у пожертву для добра країни… Особливо тому, що він лишився без роботи і разом з родиною — як і стільки інших громадян — опинився ось тут без коштів, без зв’язків. Він прагне працювати, але його не знають; він потребує підтримки і навіть заохочення…

Гондзіл готовий був від щирого серця допомогти йому. Він так палко зацікавився його долею! Так близько взяв до серця втрати, яких через війну зазнали пан Сасін та його родина. Його родина!

От тільки побоювався, чи зможе бути корисним для нього. Але ні директор Геннерт, ні пан Сасін не поділяли цих його сумнівів. Обидва вони вважали, що аби тільки він захотів — і зможе напевно.

Від Геннерта, роль якого на цьому, власне, і скінчилася, вийшли вони разом, і Гондзіл з усією щирістю запросив нового знайомого до «Едему» на скромну вечерю, бо дотримувався тієї думки, що про справи найкраще говорити за чаркою.

 

 

6

Професор Лятерна вийшов з аудиторії на божий світ. День був ясний. Чорні ворони, весело пролетівши в голубому небі, обережно сіли на низькому даху. Якесь віття заясніло навпроти сонця великими, липкими бруньками. Була весна, стояло на погоді.

Професор з усього радів. Капелюх він ніс у руці, теплий вітерець ворушив на його голові сивий пушок, мов хутро шиншили. Лятерна повертався з лекції і весь іще був захоплений насолодою викладання.

Він цілу годину говорив, а перед ним, широко розкривши очі, сиділа заслухана молодь. Він звіряв їй найпотаємніші секрети своїх досліджень, найінтимніші відтінки своїх поглядів на світ. Нічого не приховував, нічим не скупився. Підшукував лише найвідповідніші для передачі змісту слова, єдино можливі формулювання, що могли б охопити і цілком передати думку. Він признавався в своїх гірких поразках та в розпачі, так само як і в своїх найзначніших досягненнях. Він без вагання виявляв існування цих скарбів, і вони ставали реальними, доступними, явними, — ставали об'єктивними.

Професор роздавав їх, ці свої багатства, повними пригорщами, вигортав із самого дна, бо це принаймні сприяло їх збереженню.

І ще раз гостро вразила його та дивна річ, що існують вартості, якими можна ділитися досхочу, не зменшуючи тим ані їх кількість, ані ціну. Адже це — щоденне чудо, яке не вражає нікого, чудо множення однієї рибини й однієї хлібини серед громади віруючих у Христа.,

Ніколи ще Лятерна так глибоко не замислювався над цим. Йому здавалося, ніби він зробив справжнє відкриття.

Про нього ж казали, що він любить молодь, що в ньому зберігся запал до науки, що він має дар ясного викладу своїх думок. А це якраз воно й було: він віддавав найціннішу річ, а вона й далі була в нього, він завжди знов і знов міг її віддавати.

Важливість цього відкриття — чи тільки формулювання — здавалась йому неосяжною. Він подумав, що в таку хвилину треба бігти сонячною вулицею, з підстрибом, немов у танці, з зеленим вінком на сивій голові.

Так хотілось йому поділитися з кимось цією радістю, розповісти дивну новину, докладно її розтлумачити. Поділитися з кимось таким, хто не тільки зрозумів би, але і сприйняв би всією душею та глибоко пережив би це почуття разом з ним, Лятерною. Проте нікого із знайомих не було на людній вулиці.

Отож професор ішов далі й думав, що біологічним джерелом цієї глибокої радості повчання є перетворення батьківського інстинкту, бажання первісного батька родини переказати молодому поколінню всю цінність власного досвіду. З такою ж насолодою він, певне, повчав би колись у давнину, як робити лук і отруйні стріли.

Це переродження батьківських почуттів у педагогічні полегшували професорові обставини. Так уже склалася доля, що власні його діти виховувались далеко від нього, лише під доглядом матері, жінки шляхетної, але не дорослої до цього завдання і до того ж немічної і хворобливої. Наймолодшої дочки він зовсім не знав, вона померла на чужині трохи раніше, ніж мати. Старшу дочку, Зосю, і сина, Анджея, він лише недавно побачив уперше після майже одинадцятирічної розлуки. Обоє були інші, ніж він сподівався, йому не одразу вдалося здобути в них довіру. Син, заражений новітніми східними впливами, не шукав порозуміння з батьком, дочка була щупла, несмілива і наче ніяк не могла отямитись від гнітючого виливу різних страхіть, які їй довелось побачити на власні очі перед поверненням на батьківщину.

Скориставшись із того, що в нього було кілька годин вільного часу, Лятерна вирішив відвідати доньку. Від Гондзіла він почув, що вона хвора, і ця звістка занепокоїла його. Невже в ній пробуджувалась материна хвороба?

Однак у невеличкій Зосиній кімнатці він нікого не застав. Не було вдома й Анджея.

Тоді Лятерна пішов до Гондзілів, які мешкали поблизу. Професор знав, що дружина Гондзіла щоденно відвідувала племінницю під час її хвороби. Він хотів подякувати їй за це, довідатись про подробиці і взагалі побачити її. Вони здавна приятелювали. Лятерна міг не бути у Біні Гондзілової кілька місяців, але, коли вже приходив, ночував себе так, ніби вчора розсталися.

Він щиро любив Біню за її милий характер і лагідне ставлення до життя. Не раз навіть дивувався з її веселості. І, крім того, відчував прихильність до старшого хлопця Гондзілів — Конрада.

Професор зайшов через кухню, бо інакше не можна було. На протягнених упоперек кухні мотузках, як завжди, «ушилась білизна. Цього разу це були великі речі — простирала, підковдри, скатерті. Лятерна пройшов, спритно нахиляючи голову, але не уникнув вологих дотиків і доторків, тільки це не викликало в нього такого роздратування, як у Гондзіла. Бо ж Біня ще давно пояснила йому: вона пере сама і тому воліє це робити часто й потроху, щоб не збиралось занадто багато речей. А на горищі ніколи не вішає білизни, тому що боїться злодіїв. Це пояснення здалося для логічного почуття Лятерни цілком переконливим, а для Гоидзіла — назавжди залишилось дурною балаканиною.

Біню Лятерна застав на кухні: вона саме варила обід для чоловіка й дітей. Він узнав від неї різні подробиці й таємниці куховарства, що йому, гурманові, зовсім не були байдужими. Професор розстебнув пальто і сів біля вікна на стільці, звільненому для нього молодим солдатиком, який чистив картоплю. Тримаючи капелюх у руці, він почав розмову з братовою, ласкаво дивлячись на неї крізь мокрі зубчики простирала, яке висіло поблизу.

Лятерна довідався, що Зося видужала і вже два дні ходить на роботу. Але їй було погано, і Анджей кілька разів викликав лікаря.

Лятерна здивувався, що його не сповістили про це.

— Так, справді, Юлек обіцяв, що вам перекаже. Зрештою, все минуло досить швидко. Це було якесь ускладнення на нирки; побоювалися, що, можливо, на грунті туберкульозу.

Лятерну це прикро вразило.

— А вона зовсім видужала? Ну, звичайно, їй тільки треба дотримуватись відповідної дієти.

Гондзілова, розмовляючи, не відривалась від своєї роботи. Вона сказала Лятерні, що стала щасливою з того часу, як сама переробила в кухні піч.

— Це дуже просто, — відповіла Біня на висловлене ним здивування. — Станіслав приніс мені глини і кілька Нових цеглин. Колосник був надто низько, треба було підняти його, бо марно пропадало багато вугілля й горшки завжди сиділи глибоко. А тепер усі стоять зверху, майже зовсім не коптяться, і обід можна приготувати на кількох полінцях.

Як вона раділа, кажучи це! Зацікавлений Лятерна встав на весь свій високий зріст і підійшов до плити. Біня показувала йому чисті горшки й каструлі. Довелося, звичайно, самому йому зазирнути в отвір дихаючої жаром плити, щоб особисто переконатись, як високо лежить тепер колосник.

— І в духовці печеться тепер далеко краще.

Лятерна зазирнув і туди. Він робив це з усією серйозністю. Йому завжди здавалося, що й дрібні речі мають важливе значення. Радість є скрізь, де щось добре йде, де є щось розумно задумане і зроблене як слід.

Біня щось пересунула, щось накрила, підняла якусь покришку, з-під якої війнув приємний запах тушкованої і овочами та грибами яловичини, струснула каструлю, ми крила її знов і сказала:

— Тепер можемо піти до кімнати. Станіслав поставить картоплю, і обід буде готовий. Ви, професоре, пообідаєте ;і нами, правда ж?

Так само, як і чоловік, вона, з огляду на різницю віку, називала швагра професором.

Вони зайшли до двох убогих кімнаток, і Лятерна подумав: «Як тут гарно і добре. Як багато й розумно працює ця жінка, щоб цього досягти. І робить це так само просто, як пташка струшує хвостом, скаче й щебече».

Видно було, що вона щаслива. У неї були свої тихі домашні радощі, які не знали небезпеки, в які не могло влучити життя.

Любов до чистоти була в Біні справжньою пристрастю. Вона не лише не терпіла безладдя та бруду, — лад і чистота вводили її в стан непорушної рівноваги.

Тільки Гондзіл чинив опір цій пристрасті дружини. Все довкола — кухня й кімнатки, вбрання дітей, їхні личка й рученята, навіть солдатська куртка денщика сяяли чистотою.

Малий Конрад, побачивши величезного дядька, сміливо підійшов, щоб привітатися з ним і разом з тим повідомити, що він сьогодні, як був з мамою на прогулянці, бачив верблюда. І що верблюд навіть і тоді, коли гнівається, буває лагідній, тільки плюється.

Цей Конрад був улюбленцем Лятерни через свій чітко визначений характер і безтурботний гумор.

Зате другий, блідий і несміливий товстунчик Вітусь. не схотів відійти й на крок від зробленого Станіславом із двох дощок і пофарбованого Бінею великого коня на полозках. Кінь цей мав ту ваду, що спереду і ззаду його не було видно: зате з боків він виглядав зовсім як справжній.

Тихий і поважний Станіслав взагалі відігравав велику роль у цій родині. Він умів зробити з простої дошки стіл, полицю, стілець, навіть невеличке ліжко. Все це Біня згодом фарбувала в білий колір, жалкуючи, що не може полакувати. Але це коштувало б надто дорого.

— Якої ти думки про Анджея? — запитав Біню Лятерна.

— Про Анджея? — Біня замислилась. — Він дуже хороший брат.

— Так, — Лятерна кивнув головою. — В цьому нема сумнівів. Адже він майже виховав Зосю, не розлучався з нею після смерті матері. Але, крім усього цього, сам він не здається тобі дивним?

Біня знову замислилась.

— Він її дуже, дуже любить. Отже, мабуть, він добрий душею. Але, справді, я не бачила людини, такої… — тут вона завагалась, — такої несимпатичної.

— Правда? — перепитав Лятерна. І посміхнувся.

— Бо інші також повертаються звідти, — вела далі Біня, — але ж не мають такого вигляду…

Лятерна мовчав, гойдаючи на коліні малого Конрада.

— Що, він вас засмучує?

— ІІі. Чого ж. Він мене страшенно цікавить.

Під час цієї розмови вона застелила стіл скатеркою й поставила тарілки. Само собою було зрозуміло, що професор з ними пообідає. І він не протестував. Через те, що він ніде постійно не обідав, йому це було зовсім байдуже.

— О, тато вже гнівається, — заявив раптом Конрад і зсунувся з колін Лятерни.

І справді, в кухні почувся якийсь галас.

— Це Юлек! — зраділа й водночас злякалася Біня.

Гондзіл влетів до кімнати, сердито фиркаючи. Проте

побачивши Лятерну, вмить прояснів.

— Любий професоре! — гримів він, стискаючи гостя в обіймах та аж киплячи від радості. — Як чудово все складається! Вчора я бачився з полковником Омським. Ми домовились піти завтра на змагання. Ви, звичайно, теж прийдете. Обов’язок, обов’язок! І з погляду мети, і взагалі.

Мова йшла про кінські перегони, влаштовувані офіцерами на користь сиріт і вдів полеглих. Мають бути всі знайомі, різні особи… Лятерну не довелося довго вмовляти.

Гондзіл не привітався ані з дружиною, ані з синами, які вже сиділи один навпроти одного за маленьким столиком на двох ослінчиках і цілком однаково чемно, чекали на обід, становлячи разом — кожен з ложкою в руці — ніби симетричну дитячу іграшку.

За обідом Гондзіл розповів професорові нову плітку. Йому пощастило довідатися, що полковник Омський заручений.

— І це він тобі сказав сам? — запитав Лятерна.

— Де там! — обурився той, бо це незмірно зменшило б його заслугу. — Я це взнав зовсім з іншого джерела, — і він сором’язливо засміявся, — з найпевнішого.

Виявилося, що Омський заручений вже кілька років і заручини зберігає в суворій таємниці. Це надає йому якогось таємничого charme[1] і пояснює його стійкість перед спокусами. Панна походить із майже аристократичної сфери; ще недавно вона була багата, а тепер — убога сирота і працює. Щось схоже на кохання шляхетного юнака… Здається, вона негарна і нічого особливого собою не являє… Зрештою, цими днями її мають показати Гондзілу.

— Але хто тобі це сказав? — намагався якось уточнити Лятерна.

Та в цьому пункті Гондзіл був несхитний. Викручувався, вдаючись до жартів, але в його засоромленні таїлося щось схоже на гордість. Бо ж він почув це від чарівної Ельжбети Сасінувни.

Станіслав подавав страви — сповнений уважності й зосередженості; він пам’ятав перестороги й повчання Гондзілової, як канони віровизнання. Вона ж, усміхнена й уважна, наливала, ділила, частувала, задоволена, що цього разу Юлек не спізнився і принаймні з’їсть обід, який не встигнув ще перестояти.

 

 


[1] Чарівності (фр.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.