Роман Терези Геннерт-1

1

Юліан Гондзіл, уже помітно посивілий піхотний поручник, не був щасливий у своєму подружньому житті. Може, він попросту не мав до цього покликання. Досить було йому прийти додому, як у нього геть псувався настрій. Однак Гондзіл був справедливий і визнавав, що трохи винуватий в цьому і він сам.

Але ж і жінка, яка його вдома зустрічала, — боже мій чи ж то, власне, була дружина?

То була служниця, куховарка, прачка — справжнісінька невільниця, тільки тим і заклопотана, щоб не перестояв обід.

А обід, зрештою, перестоював завжди.

Взагалі до помешкання, реально оцінюючи становище треба було заходити через кухню. Тому думка про страви і їхні пахощі нав’язувалася сама собою, з першої ж хвилини.

Крім того, впоперек цієї кухні були протягнуті дві мотузки, на яких і вдень і вночі сушилась якась білизна. Вологі простирала, різні звислі рукави, холоші й поворозки хльоскали поручника по обличчі, хоча він і нахиляв голову, щоб уникнути цього.

Коли з двох малих синів здоровий був старший, Конрад, то вже напевно хворів молодший, Вітусь. Так принаймні здавалося дружині, яка одразу ж вкладала дитину в ліжко. Часто бувало, що в ліжках лежали обидва. Ось яку радість мав Юліан від свого батьківства.

Дружина, на жаль, не байдикувала ніколи. Навіть, коли не було вже ніякої роботи, і тоді вона щось робила.

Обов’язково виплітала панчохи або — ще гірше — якесь там мереживо.

Поручник іноді казав про неї:

Кругозір — отакісінький.

І накреслював пальцем кружальце на своїй долоні. Це означало, що сфера інтересів його дружини така ж мізерна як і це кружальце.

Та й справді — провітрювання, витріпування, латання, вимивання всього, — ось які життєві «проблеми» заступали їй собою цілий світ.

Поручник Гондзіл колись плекав райдужні ілюзії щодо своєї дружини, адже він оженився на ній з палкої любові. Проте вистачило кількох років, щоб ті ілюзії зовсім розвіялися. Крила душі її були, мов у курки: не для літання, а для прикривання курчат.

Тепер поручник вірив лише в дружбу, цінував товариство щирих приятелів, просто гинув за доброю компанією.

Він також був переконаний, що його доля була знівечена. З діда-прадіда успадкував Гондзіл нахил до хліборобства, але війна відірвала його від навчання в сфері сільського господарства, якому він був остаточно присвятив себе після деяких інших невдалих спроб. Прожиті роки, а також одруження і пов’язані з цим обов’язки позбавили його будь-якої можливості повернутись на раніше обраний шлях.

Поручник був чоловік високого зросту і вже досить огрядний. Своє обличчя — повне, плоске і, всупереч життєвим знегодам, лагідне — він голив недбало, а ріденькі вуса носив трохи довші, ніж цього вимагала мода. Його мундир був надто короткий і тісний для його рихлого тіла. Коли він сідав, сукно, не першого гатунку, натягувалось і морщилось. Коли вставав, воно ще довго залишалось пом’ятим. Навіть цупка зимова шинель і та м’ялась. І військовий кашкет втратив свою природну форму, м’якою складкою спадаючи аж на потилицю.

Отак одягнений, поручник Гондзіл ішов з роботи широкою, залитою сонцем міською вулицею. По чорних стрілках годинників, що висіли по дорозі над тротуаром, він ясно бачив, що обід знову перестоїть. Але ходи не прискорював.

Люди навколо, якось безпорадно товплячись, обминали одні одних. Рвучкий гарячий вітер цього раннього весняного дня зривав капелюхи і шарпав поли ще зимового одягу. Пекло сонце, пахло міською пилюкою, на чорних деревах швидко гойдалося коротке, голе гілля. Весна захотіла зненацька навколишній світ, зовсім ще не готовий її зустріти. Готове до цього, як завжди, було тільки темно-блакитне небо й неспокійне веселе повітря.

Йдучи в натовпі, поручник Гондзіл козиряв по різному.

Адже він високо цінував критерії військової ієрархії, її невблаганну м мудру архітектуру. Власний, надто низький, як на його вік, офіцерський чин поїв його, мов отруєне джерело, напоєм таємної гіркоти. Приносив йому водночас відчуття надзвичайно вишуканої і складної втіхи, в якій переплітались і поєднувались почуття незалежності й субординації, підлеглості й панування, суворої доброзичливості й пошани до цілковитого і негайного послуху.

Чин поручника був для Гондзіла лінією геометричного поділу світу на низ і верх, щось на зразок нуля на термометрі долі. Він був також залізною опорою серед плинності явищ, підгрунтям всілякої орієнтації.

Гондзіл, підносячи раз у раз два пальці до козирка, особливо старанно виструнчувався на теплий гуркотливий подих автомашин, в яких сиділи високі військові особи, тупі й нерухомі в цьому швидкому русі.

Він відчував прикре розчарування, коли це були лише державні сановники або не відомі й байдужі йому цивільні особи.

В одній з машин він побачив знайомого пана Юзефа Геннерта, що також повертався з міністерства. Поручник встиг обмінятися з ним поклоном. Матовий котелок Геннерта злегка піднявся, до краєчка його доторкнулись пальці, обтягнуті темною, бездоганною рукавичкою.

— Боже мій, — буркнув сам до себе Гондзіл, — справжній віце-міністр! Хто б подумав?..

Зустріч ця нагадала поручникові, що пан Нутка, тесть цього Геннерта, старий гурман і знаменитий випивака, певне, обідає зараз десь в «Едемі». Пан Нутка, а з ним і Лягерна, філософ, волоцюга, дивак, котрий, як ніхто інший, розуміється на добрих напоях. Останнім часом почав бувати там навіть генерал Хвосцік.

Він зітхнув і подумав про неперевершені солоні грибки і паштетики в крихкому: тісті. Крім того, сьогодні мали бути й колдуни. Ні. Поручник ще раз зітхнув і звернув з дороги.

Він ішов тепер швидше. По всьому його тілі розлилася радість від прийнятого рішення.

Хоч і скривджений долею, Гондзіл не мав, проте, розвиненого почуття заздрості. Навіть побіжне зіткнення з чужим щастям або успіхом скоріше підбадьорювало його, зміцнювало подив перед надзвичайними подіями в світі. Повів фантазії, який линув від них, наче виправдовував легковажність і безвідповідальність. Якусь хвилину поручник дихав атмосферою, в якій раптом усе здавалося можливим і ніщо не було обов'язковим, — атмосферою такою принадною!

Ось і тепер тільки через цю зустріч із Геннертом він у найкращому настрої йде на обід до «Едему».

Про цього Геннерта і його шлюб Гондзіл, якби хотів, міг би розповісти цікаві речі. Пані Терезу він знав ще з її пансіонних літ; тоді мати не раз посилала дочку до Лятернів позичити кілька грошів на обід. А тепер — великі пани, високі порош… Гондзіл міркував про це добродушно і без тіні жалю. Він не нав’язувався зі своєю дружбою. У близьких стосунках був лише із старим паном Нуткою, який не запишався й не став недоступним через те, що змінилась його доля.

«Він і сам не сподівався, що так високо піде, — думав поручник про Геннерта. — Ким він був, коли одружився з Терезою, а тепер яку відіграє роль… Справжній віце-міністр — нічого не вартий, а робить політику. Кожен знає, що там усім керує Геннерт. Все від нього залежить…»

Поручник раптом зупинився і знов виструнчився, вітаючись. Але це не було звичайне вітання. З хвилину постоявши струнко, Гондзіл умить змінився: віддавши належне військовому статутові, він розкрив ведмежі лапи для обіймів, і веселий вигук зірвався з його товстих губ:

— Кого я бачу! Ваш покірний слуга, полковнику! — привітав він молодого, елегантного офіцера з такою щирістю, ніби зустрів родича на чужині. Він зрадів від усієї душі, просто засяяв від наївної втіхи «порядного чоловіка», втіхи, яка кожного обеззброює.

Тому й полковник — на противагу Гондзілу худорлявий і стриманий у рухах, тісно підперезаний новим шкіряним ременем і портупеєю — теж помітно прояснів. В його усмішці, що відкривала надто довгі, але красиві зуби, у майже чарівній усмішці заграв, однак, вираз поблажливої зверхності.

Вітаючись, вони обидва зійшли на край тротуару, і тут Гондзіл дуже рішуче заявив, що вже цього разу полковник не втече від нього і обидва вони зараз підуть на колдуни до «Едему».

Ставлення Гондзіла до полковника Омського було особливе. Гондзіл шукав його товариства, сумував за ним і певною мірою навіть обожнював його. В цьому обожнюванні, очевидно, відігравали свою роль видатні воєнні заслуги полковника, високі нагорода, добрі стосунки його в товаристві, блискуча в такому молодому віці кар'єра.

Але насправді полковник імпонував Гондзілові ще й чимось іншим. Він міг, як і кожен офіцер, багато випити, але тут у нього була якась своя мірка, якої він, незважаючи ні на які обставини, ситуації і намовляння, не перебирав ніколи.

Гондзіл знав людей здібніших, давав поради найбільш безстрашним товаришам по чарці, але полковника ніколи не міг перемогти. Не раз йому здавалося, що той уже ось-ось у нього в руках, але полковник раптом знову ставав недосяжним, таємничим, незламним — і це тоді, коли інші довкола, набувши про все, поринали у вир пиятики. Гондзіл багато думав про це, обмірковував цю дивну річ. Він марив полковником, як нездобутою жінкою.

Склалося так, що цього дня полковник Омський нікуди не був запрошений на обід. Отож він і пристав на пропозицію Гондзіла, тим паче, що перед цим уже кілька разів відмовляв йому.

Йти було недалеко. Вони звернули в глухішу вулицю.

— Все було б добре, якби не ця готівка, — промовив Гондзіл. — Поки ми були потрібні, — будь ласка! Обіцянки, цяцянки, квіти, герої et caetera[1]… Вдячність батьківщини, військові поселення. Бог знає чого тільки не обіцяли! А сьогодні, коли вже в наших землячків мурашки не бігають поза шкірою, — рятуйся, хто як може! Скрута, що й казати, справжнісінька скрута.

Кажучи це, Гондзіл не знаходив у слухача відгуку. Полковникове обличчя, довге й вузьке, з яструбиним профілем, з трохи випнутою наперед нижньою щелепою і похмуро зведеними бровами, застигло; на ньому й сліду не було від недавнього усміху.

— Додаткову платню ж, мабуть, дали, — сказав він недбало, ніби й сам не дуже пам'ятав про це.

Нужденне офіцерське життя, про яке знали всі, здавалося йому чимось непристойним, ганебним. Йому навіть ставало ніяково, коли про це заходила мова.

Гондзіл, незважаючи на свій бадьорий вигляд благодушного добряка, любив, проте, нарікати, критикувати й бідкатись. А похмурий полковник, навпаки, вважав, що все йде якнайкраще і, зрештою, хтось інший повинен про це думати.

— Додаткову? — обурився Гондзіл. — Додаткову!

Додаткова платня була мала, одержували її з запізненням, і з нарахуванням її було не все гаразд.

Гондзіл просто смакував цю тему. Він нічим не був гірший від інших: турботи й приниження випали не тільки на його долю. Він у своєму знедоленні почував себе рівним і з найвищими, і з найнижчими, і це його підбадьорювало. Доля підносила й братала його з шанованими людьми.

Полковник вклонився гарненькій молодій жінці. На вулиці було безлюдно, і за якусь хвилину вони порівнялися з жінкою. Гондзіл занімів від несподіванки і жадібно вбирав незнайомку очима. Рум’янці на щоках, великі чорні очі. Попелясте вбрання з англійського драпу. Невеличкий червоний капелюшок.

— Пане полковнику, але ж це розкішна жінка, — жваво вигукнув Гондзіл, не дбаючи про те, що вона могла його почути.

Полковникове обличчя було, мов камінь.

— Який щасливець! — не вгавав поручник. — Що за очі, що за принади! Постава, ніжки — шик, боже ти мій!

Він ще раз озирнувся, майже зупинившись.

— Хто вона, до лиха?

— Навіть не пам’ятаю, як її звати.

— Боже мій! — Гондзіл з побожним захопленням похитав головою. — Мабуть, артистка чи щось таке.

— Ні, де там, зовсім не артистка. Просто службовка. Всі панни працюють тепер по міністерствах… О, згадав, як її звуть, — Сасінувна. Ельжбета.

Гондзіл все ще оглядався, невідомо навіть, чи від захоплення, чи просто з цікавості.

Вона була вже далеко, — постать її яскраво вирізнялась на залитій сонцем безлюдній вулиці. Гарячий вітер розвівав фалди її сукні. Видно було стрункі ноги, обтягнені попелястим шовком блискучих панчіх над попелясто-матовими замшевими черевичками. Злегка вихляста хода. Рухи стегон плавні, майже як у танку. Йдучи, вона ніби віддавала себе на волю вітру.

Вона теж пасувала до сьогоднішнього весняного дня — не тільки небо й повітря.

— Службовка, — розчулився Гондзіл. — Зовсім не схожа! Ах, дорогий полковнику, якби я міг її десь зустріти!

Полковник навіть трохи здивувався, але не обурився.

— Що це ви, пане Гондзіл? Вона не така, щоб уже зовсім без церемонії. З «кресів»[2], з порядної, хоч і зубожілої родини. Зрештою, я й сам її мало знаю.

Гондзіл замовк. Він і справді був надто настирливий. Звідки йому, в біса, знати, що за знайомство єднає полковника з цією особою.

Він глянув на суворий профіль Омського ніби з іншого боку, з новим відтінком пошани; справді, він гідний був такої жінки; хто ж це може заперечити?

«Може, це й вона», — подумав поручник і майже зрадів.

Так, душа Гондзіла була зовсім позбавлена заздрощів. Сама близькість, сама можливість чужого тріумфу і щастя вже були для нього радістю.

 

 

2

Вони ввійшли до ресторану по кількох дерев’яних сходинках, застелених витертим килимком. Зняли шинелі й віддали їх поважному, сивому, неохайному на вигляд гардеробникові. Полковник затримався на секунду перед каламутним дзеркалом і пригладив волосся.

Ледве вони ступили на поріг, як з-за столу в глибині залу підвелась огрядна постать Лятерни. Гондзіл теж одразу побачив його. Швидко обминувши столики з відвідувачами, поручник відрекомендував Лятерну полковникові. Він робив це, наче виконував якийсь тріумфальний обряд.

— Але ж, пане професоре, — промовив до Лятерни полковник із ввічливою невимушеністю, — ми, здається, з вами сусіди. Дуже радий.

— Хто знає про це краще, ніж я, — засміявся Гондзіл, випромінюючи радість. Гуртування друзів, створення хорошої, веселої компанії було його життєвою пристрастю.

Професор Лятерна сказав, що він також дуже радий, і своєю великою правицею міцно потиснув руку полковникові.

Височезна його постать здіймалася над усіма присутніми. Він був товстий, весь якийсь м’який і дуже сміхотливий. Обличчя мав велике, очі жваві й молоді, а голова була вкрита коротким сивим пушком. У свої немолоді вже літа він цікавився однаково і справами, і людьми, і, здається, взагалі всім на світі.

Справді-бо, полковник з недавнього часу займав кімнату, суміжну з його невеличкою квартирою, і встиг уже привернути до себе увагу професора.

Четвертий в компанії був низенький, сухорлявий дідок, пан Северин Тарнава Нутка, «тесть Геннерта», як уже встиг делікатно повідомити полковника сяючий Гондзіл.

Виявилося, що прибулі аж ніяк не заважатимуть. Навпаки.

— Ми саме починаємо, — гостинно мовив пан Нутка, запрошуючи до столу, на якому Гондзіл уже встиг помітити свої улюблені грибки.

Вони частенько зустрічалися тут за сніданням, у цьому старому, темному, бруднуватому ресторані, який, однак, мав свої традиції; він вабив відвідувачів своїми здавна випробуваними фірмовими стравами, уславленою міцною старкою і взагалі солідною, теплою атмосферою.

Сонце пізнього полудня зазирало сюди, мов до підземелля. Повітря було важке від запаху страв і давнього тютюнового диму, ніби прикипілого до грубих стін.

В кількох невеличких залах сиділи за столами самі чоловіки, переважно немолоді вже, тонкі знавці страв і любителі смачно попоїсти, які недовірливо ставились до дешевого ефекту великих новітніх ресторанів.

Коли обидва офіцери сіли за стіл і висловили надзвичайно послужливому офіціанту свої побажання, пан Нутка звернувся до Гондзіла:

— Вчора мій зять запитував мене про вас, — близенько нахилившись, конфіденційно сповістив він. —Я в його справи не втручаюсь, крий боже, але, думаю, він має щось до вас.

Для Гондзіла ця звістка була просто сенсаційною. Цього він ніяк не сподівався!

— Якраз хвилину тому я бачив пана директора, — сказав він. — Побіжно тільки, в автомашині.

Пан Нутка вів далі:

— Геннерт, — він завжди так називав зятя, — знає вас дуже мало, але в нього є нюх на людей. Не хочу його хвалити, але, по суті, він добрий, чуйний чоловік. І якби він схотів щось для вас зробити… Він багато що може.

Гондзіл не сумнівався. Його це по-справжньому втішило, і він навіть не намагався приховати свого зацікавлення.

— Геннерт хотів з вами побачитись цими днями, — раптом перейшов Нутка від загального до конкретного. — Який номер вашого службового телефону?

— Я завжди готовий, з великою охотою, — запобігливо запевнив Гондзіл.

У цей час підкликаний офіціант схилився до Нутки і, стуливши повіки, ловив на льоту слова замовлень. У всій його напруженій постаті знати було одну турботу — докладно зрозуміти, вникнути як слід і якнайкраще догодити.

Тим часом Гондзіл збирався з думками. Він тепер згадав, що зустріч із Геннертом справила на нього сьогодні особливо приємне враження, що його побіжний уклін здався йому якимсь жвавим, квапливим і дуже ввічливим. Здавалося, він хотів наказати шоферові зупинити машину — невже справді було так? Він, Гондзіл, не повірив тоді сам собі, думав, що це йому привиділося. І враз усе стало зрозуміле.

Зрозуміле? Але ж, власне, в цю хвилину він нічогісінько не міг зрозуміти… Бо що міг «мати до нього» Геннерт? Чим він, Гондзіл, міг бути корисний йому, він, що значить так мало?

Нічого, сьогодні значить мало, а завтра значитиме більше. Ще невідомо, все може бути.

В блокноті Гондзіл записав потрібний номер, докладно зазначив години, коли дзвонити. Він чекав конкретніших пояснень, вказівок — але марно. Пан Нутка нічого не знав і знати не хотів. У справи свого зятя він ніколи не втручався і взагалі вмивав руки. Гондзіл утримався від запитань. Він був терплячий і врівноважений.

На скатерті вже зарясніли приємні барви всіляких салатів, м'ясо й холодна риба, шинка, маринади, різноманітні закуски.

І найпростіші з них, і найбільш вишукані однаково тішили очі присутніх чоловіків.

Гондзіл налив чарки. Всі вихилили їх одночасно й перезирнулись із раптовою усмішкою недовір’я. Невже ж це воно? Адже всі сподівалися скуштувати щось інше… Гондзіл взяв у руку пляшку, глянув на етикетку і хотів був показати її всій компанії. Але Лятерна заспокоїв його жестом своєї великої пухкої долоні.

— Не треба, Юлеку. Тут нема жодного сумніву… це справжній старий marcelain[3].

Професор Лятерна сказав правду. Він ніколи не допускався в таких випадках помилок.

Тепер усі перезирнулися ще раз — вже шукали винуватця.

А пан Нутка зараз скромно усміхався і обеззброюючим поглядом просив пробачення.

— Ви ж не будете гніватися, що я дозволив собі якось відзначити…

Ні, на нього не гнівались. Навпаки.

Але вся їхня увага вже була звернена на поспішний, що не терпить зволікань, вибір першої закуски. Невеличкі виделки, мов дзьоби, встромилися в рожеве м'ясо лосося та в блідо-фіолетові кружальця товстого, мов качалка, оселедця.

Потім почали розвалюватись майстерно, рівно складені пірамідки нарізаної шматочками городини, зруйнувалися кремові горбочки майонезу на холодних осетрах і омарах. І Гондзіл подумав, що обід сьогодні, певне, закінчиться весело.

Навколо чатували офіціанти — старанні, уважні, врочисті. Ніхто не відчував, що йому чогось бракує. Посуд змінювався непомітно і тихо. Збоку вже стояли в літній воді дві пляшки chambertin’a[4].

Лятерна тим часом далі вів розпочату перед цим розмову з полковником.

Виявилось, що сьогодні в штабі полковник одержав не опубліковані досі подробиці останнього ворожого нападу на північному кордоні. Професора це зацікавило. Так — це вже не був напад кільканадцяти озброєних бандитів, які сіяли страх і тікали від погоні. Це було регулярне військо, підрозділ із кількасот солдатів, який грабував, мордував і спалював усе на своєму шляху. Перестрілка тривала кілька годин, є втрати.

Безкарність цих злочинів, надзвичайна пасивність, з якою їх терпіли тут, здавались полковникові чимось незрозумілим.

Він не сказав більш нічого. Лояльність офіцера не дозволила йому висловити все те, що він почував.

Вловивши, про що мова, Гондзіл квапливо підтримав його:

— Звісно! Надішлють ще одну дипломатичну ноту — і кінець галасу.

Лятерна розсудливо зауважив:

— Нічого не вдієш — не завжди може бути війна.

Полковник намагався приховати внутрішнє збудження.

Похмурий і недовірливий, він зараз мовчав, зайнятий виключно колдунами, що їх саме подали на блюдах.

— На жаль, військо вже не має ніякого значення, — зауважив Гондзіл. — Тепер верховодять дипломати.

Гондзіл не носив манжетів, отож, коли він брав закуску або підносив чарку, з рукавів мундира вистромлювались його руки, товсті, буйно порослі золотавим волоссям.

Професор саме доїдав смажені на маслі, свіжі, запашні печериці. Зі смаком уминаючи їх, він водночас говорив лагідно, ніби вмовляв когось:

— Ну звичайно, бо ж зараз мирні часи. Панує розчарування й нудьга, це правда, — але війна скінчилася. Ви, панове, скуштували всього. Минули роки геройства й заслуг, загоїлись почесні рани, а тепер — ордени на грудях, спокійна праця по канцеляріях. А ми ж багато чого чекали… І от — прийнято умови, підписано договори, і великі хвилі повернулись у брудне русло. Весь світ перетворився в «тили».

Перед полковником стояла недопита чарка. Це не давало спокою панові Нутці, який соромив молодших, ставлячи себе за приклад.

Він і справді пив навдивовижу багато, за кожною чаркою набираючи лише приємного настрою та самовдоволення.

І полковник, підохочений стариганом, вихилив недопиту чарку. На його худих, смаглявих щоках виступили чемні рум’янці.

Так, він знов відчув це дужче сьогодні зранку, в цей перший день нової весни. Життя його було мукою. Він закляк на місці з завмерлим подихом, із тремтячими ніздрями, прикутий чужою тупою волею до великої в’язниці, повної військових паперів.

Йому подумалось, що саме таке повинен відчувати лягавий собака, коли вистежить табунець куріпок, підкрадеться близенько й застигне з піднесеною лапою, закам’янілий від тривоги, покірливості й муки. Не можна йому ворухнутись, не можна взагалі рушити з місця. І мисливець не підходить, і очікуваний постріл не лунає. А хвилини біжать, біжать…

Часом чути глухий брязкіт зброї — то зі сходу, то з заходу. Ах, приводів не бракує! То образлива нота, то недотримана умова, політичне таємне вбивство, озброєні банди. Кожна з цих подій була б достатнім casus belli[5].

І нічого! Нічого!.. Доводиться поволі вмирати від безтурботності, безпечності, — від спокою.

Там, тоді, — велика віра в себе, певність рішення, вперта воля несли його вперед до захоплень і перемоги. Ще рік, два роки війни — і амбіція його не має меж. Про нього найкращої думки в усіх сферах, в усіх військових організаціях. На тонкім сукні його мундира, нижче і вздовж лівої ключиці висять рядком на металевих пластинках різнобарвні клаптики орденських стрічок, серед них — дві іноземні першого ступеня.

Там, тоді, серед невигод і чорного напруження війни він був молодий, веселий, бадьорий. Мученицькі марші в ночі осінніх сльот, тривожне калатання серця, сповненого похмурим почуттям відповідальності, весняні вихори, важкі від куль, чорне від диму сонце, — ото було щастя!

А тепер він тамував у собі муку нудьги, терзався, худнув і чорнів. Нюхав, чи не пахне порохом, і заплющував очі.

— Ви чудово сказали, любий професоре, — радів Гондзіл — «Весь світ перетворився в «тили».

І він голосно зареготав, як велика дитина.

 

 

3

— Вдячність землячків! — з обуренням вигукував тепер Гондзіл. — Панове, це ж нечувані речі! Генерал Хвосцік протягом усієї зими ніде не з’являвся з дружиною. Чому? Просто не мав за що купити їй шубу. Майор Бельський помалу продає меблі, щоб його хлопці могли ходити до школи. А бідна генеральша Уніська? (Гондзіл бував лише у високих військових сферах). Вмирає генерал і не залишає їй нічогісінько, крім чудових меблів, та ще там срібла, кришталю, картин, — всього того, що вона ж сама й принесла в посаг; адже генеральша з магнатської родини, сьогодні, щоправда, вже зубожілої. Що воно тільки діється! Шлюбного контракту вона не мала, отож меблі вважаються власністю чоловіка і трактуються як дуже багата спадщина… Нещаслива молода ще жінка залишається сама-самісінька з малими дітьми на шиї і мусить тепер платити величезний податок за спадщину.

— Температура непогана, — із цілковитим розумінням справи обізвався Лятерна. Він саме сьорбнув із чарки, наповненої бургундським, і оце схвалив його.

Гондзіл розповів ще одну історію, цього разу вже про капітанову дружину, якусь пані Вигенацьку, яка цілісінький рік з дня смерті чоловіка, вбитого на фронті, не одержала жодного гроша пенсії. На щастя, вона була з заможної родини, а не із зубожілої, і знайшла рятунок від злиднів під дахом рідного дому.

В голосі оповідача бриніло тепло щирого почуття. Було це щось схоже на солідарність, яка, проте, не допускала панібратства і була поєднана з найглибшою повагою.

Пан Нутка грою свого сухого, поораного зморшками обличчя виявив зацікавленість і зворушення. Декого з тих, про кого була мова, він знав особисто і ставився до них приязно. Їхня доля не була йому байдужа.

Окрім того, розповідь Гондзіла зачепила струни його власних переживань: хоча пан Нутка й був «тестем Геннерта», він завжди мав якісь дрібні грошові труднощі й не звик цього приховувати. Постійно про щось клопотався, про щось турбувався, не знав спокою. Гондзілові часом траплялося не без подиву чути, що пан Нутка іноді аж звивається, щоб дістати якусь мізерну суму, і — головне — часто навіть зовсім не для себе. Пан Нутка з усією щирістю визнавав, що нічого не має, зате нікому й не повинен щось завдячувати.

Самозадоволення старого, яке дедалі зростало, в міру збільшення кількості випитих чарок, здавалось основною рисою його характеру. На прохання пана Нуткн Гондзіл без запинки охарактеризував рівень забезпечення офіцерів різних рангів.

— Ні, це неможливо! — пан Нутка аж заламував руки. Та Лятерна остаточно добив його, назвавши місячну платню, що її він одержував як професор університету.

— Ну й часи настали! — І всі погодилися, що тепер краще бути двірником, ніж міністром.

Було цілком очевидно, що навколо заставленого багатими стравами столу сидять самі бідняки.

Бо й полковник, дарма що йому не доводилось збувати свої речі з аукціону і він неприхильно сприймав вихваляння своїх співрозмовників, і, здавалось, навіть був засоромлений ними, — цей вродливий, напахчений, блискучий офіцер, який і словом не прохопився про свої клопоти, теж не був зовсім вільний від них.

Лятерна із симпатією спостерігав за гордовитим, замкненим у собі молодиком.

Він знав, що той, незважаючи на світські манери й панські звички, походить з якогось напівінтелігентного товариства, з убогої, нічим не примітної родини. Батько його, що жив, на щастя, в далекому провінціальному місті, втратив посаду після викриття якихось зловживань і вів тепер справи власноручно, не користуючись ніяким довір’ям. Із темних джерел він утримував хвору дружину й менших дітей, а в критичні хвилини сам полковник мусив допомагати родині.

Лятерні як близькому сусідові було відомо, що кімната, в якій жив полковник, мала одне-єдине вікно, яке виходило на подвір’я, була маленька, темна, поганенько вмебльована.

Крім того, полковник не курив, пив без особливого бажання, в карти не грав, кокотками не захоплювався. Взагалі в грошових справах він був дуже делікатний: сам не влазив у борги й іншим не любив позичати.

Він не міг тільки відмовити собі в одній насолоді — в чистоті. На білизну, косметику й рукавички витрачав половину платні. І ще мав звичку посилати знайомим жінкам на іменини великі кошики квітів.

Про все це професор довідався від Юлека Гондзіла, свого швагра.

Полковником Омським він цікавився вже давно. Лятерна, — закоханий у людей, як він сам про себе казав, — у своєму вічному прагненні, пізнавати інших анітрохи не гребував плітками. Що може бути цікавішим, ніж доля й душа іншої людини? Що може бути більш повчальним?

Він з приємністю слухав короткі, нескромні відомості про людей. Цінував у плітці її документальну вартість. Його дивувала сором’язливість, з якою делікатні люди говорять одні про одних.

Догмату особистої таємниці він не визнавав: для нього таємниця існувала лише для того, щоб її пізнати, а не для того, щоб шанувати її. Особисте життя людини лише тоді, на його думку, мало б право на недоторканість, якби воно було ізольоване і не впливало на життя інших. Для Лятерни плітки, що снувалися між людьми, були саме регулятором цих впливів. Він вважав їх за прояв організованості громадського життя, за важливий соціальний чинник.

Ідучи далі, Лятерна твердив, що плітки слухають із тієї самої потреби, з якої читають романи; а пишуть романи з найвитонченішого бажання повторювати плітки. Так само і театр задовольняє властиву людині і аж ніяк не ганебну схильність підслухувати й підглядати. Невміння ж зберігати таємниці щодо ближніх — це підказана інстинктом самозбереження необхідність пізнання середовища, в якому ми живемо й діємо. Плітка, що відповідає дійсному стану речей — «людський документ», — є початком побутового роману, а з брехливої плітки виникають творчі фікції, всілякі міфи й легенди.

Лятерна вважав себе за мораліста в зворотному значенні цього слова: люблячи людину, він зовсім не прагнув піднести її, облагородити, а лише реабілітовував її негативні риси.

Отож на підставі здобутої від Гондзіла інформації професор намагався пізнати особисте життя полковника. Його ставлення до жінок теж заслуговувало на увагу.

Не піддаючись грішним спокусам великого міста, полковник разом з тим уникав і панночок з аристократичного товариства — можливо, побоюючись, щоб не витлумачили хибно його поглядів. Зате він бував у знайомих родинах, грівся в теплі чужого достатку й заможності, пестив дітей і домашніх собак, ставав другом господині, вірним порадником, окрасою прийомів та вечірок, і нічим більше. Але, незважаючи на свою стриманість, танцював він з шаленою пристрастю. Цілі ночі збував у танцях, крутячи по паркету бального залу покірні, пухкі жіночі тіла. Коли інші офіцери юрмою йшли до буфету, він залишався серед танцюристів. Гондзіл припускав, що, можливо, Омський просто жалів гроші. Бо хоч він і вдавав із себе марнотратника, був ощадливий і завжди вмів дотягти до получки останні кілька грошів з попередньої платні. Сердитий і голодний, він танцював до ранку, викликаючи захват гармонійністю рухів і своєю статурою. Чарівний, привабливий, уїдливо-іронічний, з полум’яними очима й холодним темпераментом, він, здавалося, завжди щось замовчує і приховує, снуючи водночас лихі заміри — в терзанні і стримуванім гніві.

Жінки жадали полковникового товариства, але не закохувались у нього. Його еротична байдужість знеохочувала й дивувала.

Гондзіл, — хоч як старався, — не міг викрити жінку в житті полковника Омського, незважаючи на все своє зацікавлення А проникливість. Кожна підозра була безпідставною, кожна з жінок виявлялась не тією, за яку він вважав її.

Приємно було отак собі розмірковувати, пити добре вино, дивитись на гарну людину. Для Лятерни не було ані дрібних справ, ані нецікавих людей. Він любив життя і тішився ним безперервно.

А час минав. Хвилини перетворювалися в години. Пили чарку за чаркою. На жовтім, зморшкуватім обличчі Нутки виступили криваві рум’янці, однак він не піддавався.

— За здоров’я професора!

— За здоров’я полковника!

— За здоров’я поручника!

По черзі проголошуючи тости за здоров’я, він весь час заохочував пити. А добившись свого, заспокоювався на хвилину, впадав у задуму і тихим, старечим голосом мугикав:

— «Легка у танці і співуча…»

Зараз же озивався Гондзіл:

— За здоров’я любого пана Северина, — із запалом пропонував він. І досить було цього магічного закляття, щоб збудити пригасле бажання.

Чарки знову підносились до губів. А пан Нутка, зворушений до глибини душі, відразу ж підводився і з чаркою обходив невеличку компанію. Цілувався з кожним по черзі й кожному дякував від щирого серця, як людина, раптом нагороджена незаслужено, понад усякі сподівання.

Полковник у певну мить випив свою критичну чарку і більше вже не хотів пити.

— От бачите, — невідомо чому тріумфував Гондзіл. — Я казав вам, правда ж?

Але пан Нутка не міг із цим погодитись. Опір полковника вражав його особисто і глибоко засмучував. Він казав, що не знає, чим заслужив таку образу, адже ніхто не може закинути йому, що він щось зробив не так…

Однак полковник залишався непохитним. Його слухав лише Лятерна. Він тихо говорив, що давно вже мріє про полювання на тигрів у джунглях або про мандрівку в глиб Африки. Признався, що дуже хотів би взяти десь участь у придушенні бунту диких тубільців… Але все це недоступне, все це неможливе.

Професор захоплено слухав полковника, лише зрідка виголошуючи заспокійливим, лагідним тоном якісь невинні пацифістські істини. Надто привабливою була для нього ця смертельна гарячка молодості, щоб він серйозно міг прагнути її приборкати.

Настала нарешті хвилина, коли довелося встати з-за столу. Запав присмерк, спалахнуло електричне світло.

Панове зажадали рахунку — легкий холодок пойняв присутніх. Але виявилося, що за все вже тихцем заплатив пан Нутка.

— Пан Северин? Що за підступ! — вибухло загальне обурення. Лятерна протестував, Гондзіл ніяк не міг заспокоїтись. Полковник згодився лише через кілька хвилин і подякував холодним, мовчазним поклоном. А Гондзіл сказав нарешті, що пристає на це лише з однією умовою, — коли всі підуть зараз до «Лямусу», куди він і запрошує.

— Тільки на чорну каву, — запевнив він благально.

Всі якусь мить вагались. Але сумніви розвіялись хутко й безслідно.

Коли вже мали виходити, на порозі сусіднього залу в повнім блиску погонів і орденів постав невисокий, товстий генерал з дуже червоним обличчям і невеличкими, сонними очицями, що дивились крізь окуляри. Побачивши його, обидва офіцери одночасно застигли на місці, ніби вражені одним сліпучим сяйвом.

Був це генерал Хвосцік — той самий, який протягом усієї зими ніде не з'являвся з дружиною, бо не мав за що купити їй шубу. До речі, і цього разу він був сам.

Привітались. Гондзіл, віддавши належне військовому статуту, відразу ж перейнявся найвищим ентузіазмом. І справді, яка радість, що оце всі вони зустрілися з генералом, саме йдучи до «Лямусу» «на чорну каву, лише на скромну чорну каву, що все так чудово складається. Він сміє сподіватись, що генерал не відмовить підтримати компанію. Гондзіл так благав, щоб той зробив цю ласку, наче вимолював собі життя.

Інакше поводився Омський. Відчуття дистанції й субординації, яке в Гопдзіла переходило в розчулення, у полковника мало характер якоїсь кам’яної затятості. Гондзіл увесь танув у теплому блиску влади, отак собі просто втіленої в живу людину. А полковник, ніби віруючий перед лицем догмата стояв зачарований грозою культу, непримиренний у своїй повазі до символу.

Генерал справді не відмовив і приєднався до компанії, зворушений палкими словами професора і пана Нутки, які підтримали Гопдзіла. Зробив він це з усією своєю, відомою всім, милою і м'якою люб'язністю, яка, проте, не змогла прояснити молоде обличчя Омського.

Всі залишили ресторан у найкращому настрої, а Гондзіл у передпокої роздав гроші лакеям, які подали йому шинель і пояс та відшукали шапку.

У цій компанії пили вони чорну каву цілісіньку ніч. А коли вдосвіта довелось розраховуватися, знову виявилось, що за все вже заплатив пан Нутка.

 


[1] І так далі (латин.).

[2] Прикордонні області на сході довоєнної Польщі

[3]   Марсельське вино (фр.)

[4] Французьке червоне високоякісне вино.

[5] Причиною для початку війни (латин.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.