Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Родина Могил-4 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Родина Могил-4

 

Скарб Марії Могилянки

Головною героїнею цього сюжету, чи не важливішою за панію Потоцьку, пізніше Фірлеєву, пізніше Вишневецьку, в дівоцтві Марію Амалію Могилянку, буде певна панія Софія, на початку цієї історії вона носила прізвище Гольської, але потім ще двічі виходила заміж. Щоб уникнути плутанини, зватимемо її надалі просто панією Софією.

Походила ця панія з не дуже високого роду, начебто з куявської шляхти, і заміж вийшла за чоловіка нічим не визначного: теребовлянського войського Яна Гольського. Єдиними неординарними рисами, якими записався в пам’яті сучасників Ян Гольський, була його нещоденна любов до мальвазії та усіляких новин, — щоб удовольнити цю пристрасть, він начебто ледь не цілодобово чатував при торговому гостинці, перепиняв обози і вимагав чи то новин (хто помер, хто народився, хто з ким побрався), або ж мальвазії. В борг.

Але, виявляється, фортуна і на такого скромного чоловіка вилила свої милості: рідний брат пана Яна, Станіслав Гольський, зробив неабияку кар’єру (частково завдяки шлюбові з представницею роду Потоцьких), ставши воєводою Руським, і доробившись неабиякого майна, — до його володінь входив дуже укріплений Підгаєцький замок. І мало того: цей пан Станіслав помер, не зоставивши потомства, а єдиним його спадкоємцем став брат Ян. Хоча справжньою спадкоємицею була пані Софія, такою себе вважала і так її трактували у суді під час надвзичайно тривалого (чверть століття!) судового процесу про «скарб Марії Могилянки».

Справа з тим скарбом була такою.

«Року 1612-го, коли Стефан Потоцький, за тих часів ще тільки староста фелінський[1], зять волоського господаря Єремії Могили, з донькою якого, Марією, був одружений, вибирався в отой нещасливий для нього та його товаришів похід до Волощини, щоб посадовити на господарський престол свого шурина Костянтина Могилу, його дружина і приятелька її, волоська логофетиха Мавроїна, задля безпеки депонували усі свої клейноти і коштовності у підгаєцькому замку. Підгайці належали до володінь воєводи руського Станіслава Гольського, який допровадив цей замок до дуже оборонного стану, а, як свояк Стефана Потоцького, — був одружений з його небогою Анною — давав подвійну заруку, що скарб, довірений йому і мурам його твердині, залишиться незайманим депозитом. Тим часом воєвода одразу ж після прийняття на збереження скарбів Могилянки і її подруги-логофетихи помер, а його брат Ян, чоловік пані Софії, негайно ж обійняв володіння Підгайцями. Майже одночасно Стефан Потоцький, зазнавши у Волощині ганебної поразки від турків, «з великою неславою й огидою народу польського, — як виразився у щоденнику своєму Маскевич[2] , — військо усе погубив, спричинивши плач і нарікання велике матерів у Польщі через втрату дітей, що їх він з академій, зі шкіл вивів був на ту війну[3]» і сам потрапив до поганської неволі. Отож подвійно занепокоєна дружина його зажадала від Гольських повернення депозиту. Жадання виявилося марним — скарбів не було, щезли[4]».

Що ж то скарб був? Повірте, фантастичний, сам його опис, сухий реєстр, займає кільканадцять сторінок. Готівка у тоді вже старовинній і дуже цінній монеті – на сотні тисяч (вже на кінець 19-го століття то були мільйони, а в перерахунку на сучасну валюту навіть боюся здогадуватися), коштовні прикраси, самоцвіти, пишна одіж як чоловіча, так жіноча, перли квартами, діаманти пригорщами, зброя і все, що тільки можна було зібрати і заховати. В тому числі речі цілком неоціненні, бо церковні: багато оздоблені Євангелія, церковне начиння, запони, тканини.

Обставини, за яких скарб зник, начебто не залишали сумнівів, хто прибрав його до рук. Ніхто не нападав на Підгаєцький замок, пані Софія та її муж-Гольський усадовилися там відразу ж після смерті брата, а той, натомість, просто не мав часу якось присвоїти таке величезне майно, бо помер відразу ж діставши його під опіку. А відповідальність начебто і малоймовірною, бо покривджена Могилянка зосталася без законного оборонця — Стефан Потоцький сидів у турецькій неволі.

То невже каштелянка (так-так, чоловік її тим часом став кам’янецьким каштеляном) Софія скористалася скрутним становищем панії Стефанової   і прибрала майно до рук? Багато сучасників не сумнівалися в цьому. А громадський розголос був чималим. Більше того — цей сумний трафунок вплинув навіть на державну політику: «року 1613-го, на сеймі було прийнято конституцію, хтозна, чи не викликану саме цим особливим випадком, яка дозволяла гродським урядам у стислий термін видавати вироки за порушення депозитів. «Оскільки через часті ворожі напади, — проголошує ця конституція, — обивателі Руського та Подільського воєводства звикли переховувати свої депозити у клейнотах, золоті, сріблі та інших рухомих речах, у безпечних місцях і замках, а великі в тому шкоди через забирання і грабування таких депозитів діються, за просьбою послів земських і згодою всіх станів, право про розбої на дорогах або напасті на дім, на ґвалтовників таких депозитів, як минулих, яким рік ще не вийшов, так і майбутніх притягаємо і форум та правний поступок у суді гродському призначаємо[5]».

Цей вирок не надто пошкодив пані Софії (яка тим часом овдовіла і вийшла заміж удруге): вона встигла забезпечитися королівським «гарантійним листом» — глейтом. Певний час так воно і тривало: всіх пошукувачів могилянських скарбів, чи то з судовими мандатами, чи без них, пані Софія проганяла, а її панія Потоцька не мала змоги впоратися з енергійною супротивницею, якій вистачало сили і запалу оборонятися від численних інших процесів, переважно залишених їй у спадок покійним дівером, та воювати з орендарями і сусідами.

Ситуація змінюється, коли Стефан Потоцький повернувся з неволі, а ще одна покривджена волошка, яка теж склала свій депозит у підземеллях Підгаєцького замку, вдруге вийшла заміж, ставши з Нікоричиної Дидинською. Потоцький з Дидинським приступили до штурму володінь панії Софії, відібрали в неї Бучач — і їй довелося піти на мирову. Отоді виявилося найдивніше. Схоже, що скарб Могилянки таки справді був деінде, принаймні, більша його частина, бо панія Софія мусила компенсувати коштовності земельними володіннями, а свої власні коштовності продавати або заставляти, і то, через несплату боргу, втратила право викупу. Куди ж поділося те золото, многоцінні камені, шати та все інше? Це так і зосталося загадкою, думаю, однак, що у Підгаєцькому замку як зосталося щось, то радше небагато.

До числа цього «небагато» належало сакральне, церковне майно, бо про те панія Софія згадала у своєму заповіті: «А те, що волоське церковне, віддаю теє до костьолів моїх». Серед гіпотез, які насовуються самі собою, хоч, може, і цілком безпідставно, є такі:

— у Підгайцях дійсно зосталося мало що, пані Софія вважала той залишок належною їй компенсацією за численні клопоти.

— скарби привласнила якась особа, ім’я якої пані Софія знала, але мовчала з міркувань «честі роду». «Волоське церковне» було їй платою за мовчання.

— спершу подружжя Гольських бовкнуло про відсутність скарбів от так собі, а потім уже сором було зізнатися. Але питання про те, куди подівся скарб, так і так залишається неясним.

Що ж до подальшої долі фігуранток процесу: пані Софія втретє вийшла заміж і втретє овдовіла. Врешті скінчилося її многотрудне життя, а більшість маєтків перейшло таки до Потоцьких.

Натомість Марія Могилянка, у другому шлюбі Фірлеєва, у третьому — Вишневецька, стала матір’ю численного й успішного потомства, наприклад, знана своєю вродою донька її від першого шлюбу, Катерина, вийшла за Януша Радзивіла. Себто, наша Марія доводилася тещею Янушу Радзивілу, а по лінії внучки — своячкою, начебто бабусею, ще одному герою свого часу, знаному Богуславу Радзивілу.

 

 


[1] Фелін — тепер Ві́льянді (ест. Viljandi, нім. Fellin/Феллін) — місто в Естонії, столиця повіту Вільяндімаа.

[2] Самюель Маскевич (нар. бл. 1580, пом. після 1632) – польський мемуарист.

[3] «Щоденник», ст. 80.

[4] Prawem i lewem…

[5] Prawem i lewem…

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.