Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Родина Могил-3 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Родина Могил-3

 

Могили та їхні співвітчизники у Речі Посполитій

Перебравшись до Речі Посполитої, Могили з лінії Симеона придбали маєтки поблизу Жовкви. Однією з причин вибору саме цієї місцевості стало те, що володар Жовкви, гетьман Станіслав Жолкевський, був покровителем і опікуном осиротілої сім’ї. З попередніх історій ми вже знаємо, наскільки поважно державний муж (чи, як тоді прийнято було писати, статист) сприймав подібні зобов’язання. Другою причиною, що змусила Могил осісти поблизу галицької столиці, була необхідність навчати молодших членів сім’ї. Наразі всі дослідники, скільки їх було, згодилися на тому, що початкову освіту юні господаричі здобували під наглядом професорів-дидаскалів із Львівської братської школи, яка мала тоді чималу повагу. Невідомо, правда, чи була ця освіта домашньою,  чи проходила всередині шкільних мурів. Пієтет до Львівської школи Петро Могила зберіг і у свої зрілі роки, облаштувавши за її прикладом Київську братську школу та запросивши туди викладачами львівських професорів.

Куди темнішим зостається питання, де майбутній митрополит навчався далі. Численні панегіристи Петра Могили не забули згадати про його європейські студії, але, на жаль, конкретних навчальних закладів не називали. Пізніші дослідники висували припущення про Замойську академію і про відомий єзуїтський колегіум «Ля Флеш» у Франції, що конкурував тоді зі Сорбонною. Там Могила начебто навчався у Варона, професора Декарта. На жаль, жодних документальних підтверджень привабливої гіпотези про студентство Петра Могили у Сорбонні не знайшлося, тому зараз це питання навіть не розглядається. Дослідники виходять також з міркувань часу: оскільки у 1620-22 році Петро Могила був уже офіцером польської армії, то на безтурботне студентство часу в нього не лишалося.

Та й взагалі ця вітка могутнього роду залишила порівняно мало слідів у тодішніх судових актах, надто ж як рівняти з їхніми родичами, потомками Єремії Могили. Вл. Лозинський у книзі «Правом і лівом» описує один із цих судових епізодів так:

«Ще у молодому віці (Петро Могила) має сутичку у Львові з вірменином Івашком Миколайовичом, якому довірив був на переховування securitatis causa депозит у скрині і сепеті з ключами і печатями, реєстри, що в чому було, там же позамикавши. Тепер, коли я упімнувся за цим депозитом, — жаліється Петро Могила перед гродським урядом, — вони (Івашко і Миколай, син його), чуючи за собою, що недобре повелися, довго розмаїто зволікали, аж насилу, коли я на них authoritate багатьох зацних людей наслав, видати мені те дозволив, але, коли прийшло до відібрання, я депозит знайшов порушеним, бо зі скрині та сепету печаті поздирали, до скрині ключі собі зробити дали, а силою речі побравши, не знати як обернули. Бракувало «шаблі булатної, цілком литої позолотою» і срібла, а сакви з грішми були порушені. Вірменин Миколайович з великим обуренням відкидає це звинувачення і намагається довести з допомогою свідків, що депозиту не чіпав, а Могилі закидає, що протестацію свою вчинив на ославу і шкоду нашу, псуючи купецьким людям кредит. Печатки Могила сам повідривав, сакви перерізав і 1000 золотих червінців вийняв, а з немалим вояцьким загоном мене, в домі моєму напавши, до поневільного віддання залишку тих речей змусив[1]».

Це, далебі, небагато, надто ж коли рівняти з подвигами Симеонідів. Ті знайшли собі прихисток у замчищі Устя (теперішнє Устя Зелене Тернопільської області), прикупивши заодно і довколишні волості з селищами Лука, Межигір’я, Лиска, Великі Очі та іншими. Неофіційним вождем і натхненницею все нових і нових спроб опанувати той манливий, хоч трудно утримуваний волоський престол, стає Симеонова вдова, Єлизавета — воістину невгамовна жінка! Загони усякого жолдацтва збираються в околицях Устя, звідси рушають в похід, сюди повертаються, чекаючи заплати, а якщо не одразу її дістають, то нещадно грабують околиці. І не лише селян, а й довколишню шляхту! Доведені до розпачу сусіди пишуть, що не вбачають майже ніякої різниці між грабіжниками-татарами і могилянськими військами. Тільки й того, що «могилянці» не палять сіл і не беруть ясиру, рушаючи в похід, але й це надолужують, повернувшись.

«Майже чотири роки свавільний устянський жовнір розбишакує і пустошить околиці. Чекаючи плати, ці купи організуються, творять конфедерації, вибирають своїм маршалком Криштофа Фаленського і з бунтівничою зухвалістю зневажають воєводині універсали. Теребовлянська і коломийська шляхта, видана на грабіж цих жовнірських банд, влаштовує збройне чергування в повітах, але надто вона слабка, щоб оборонитися проти насилля, вдається за допомогою до всіх інстанцій та станів Речі Посполитої. Єдиний рятунок несе їй гетьман Жолкевський, остання надія пригнічених. Мав я ту надію, — каже Жолкевський у своєму універсалі від дня 7-го листопада року 1615-го, — що якийсь час могли б ми перепочити в мирі, але з допуску Божого за гріхи наші новий запал здійнявся через Домну Єлизавету, Єронімову колись жону, та інших, що при її заходах помагають. Почувши-бо про замішання, які свіжо з’явилися у волоській землі, почала старатися, щоб Олександра, сина свого десяти чи одинадцяти років дитину, на господарство впровадити, вербуючи на це як сама, так через приятелів, свої купи немалії, людей свавільних зібрала. Вже добре відчули подільські краї тих свавільників; чого неприятель не поруйнував, те ції купи свавільнії до останку людям понищили, бо хіба що не палять і голів не рубають, але коней, худобу і що лиш знайти можуть, беручи це за службу до Устя, звичаєм неприятельським вимели, а, прийшовши, в галицькій країні і на Покутті свавільництвом живляться. Жолкевський кличе на допомогу проти цих опришків три воєводства: руське, белзьке і подільське. Львів’яни мають зібратися під Львовом, перемишельці та сяночани під Болозовим, галичани — в Галичі . Коли нарешті вигнано ті купи свавільнії — устянські маєтки і вся їх околиця являли собою злиденну руїну. Полічено, що устянська конфедерація відібрали у шляхти, орендарів та селян близько 4500 волів і 6000 овець. Понищено всі пасіки — близько 4000 вуликів вибито[2]».

Навіть у ті рідкісні періоди, коли жодні польські Язони до волоської Колхіди не вибиралися, спокою в Усті не було, бо «Устя, резиденція Домни Єлизавети, вдови Єремії Могили, є для сусідніх околиць незгасним вогнищем насилля і кривавих сутичок, невичерпним джерелом неспокою і небезпеки. Там по черзі розбишакує кожен із господаревичів, аж доки в ході виправи за господарством не втрапить у турецькі пута, розбишакують чоловіки Могилянок, розбишакує рідний брат Домни Єлизавети, Василь Лозинський, розбишакує Ян Ханьський, войовничий довголітній ротмістр на службі в Могил, який у перервах між походами веде криваві біятики з тим самим Лозинським, аж доки їх не мирить або сама Домна Єлизавета, або ж управитель її маєтків і бурграф її замку, Туркул. Господаровичі даються взнаки сусідам Устя, особливо ж найстарший із них, Костянтин, доки ще перебуває в Усті, весь час воюючи з найближчою шляхтою — Белзецькими, Маковецькими, а особливо з Бартоломеєм Поляновським, на якого року 1609 із загоном у 300 жовнірів наїжджає в Кончаках і Красейові. Зяті Могили, Потоцькі, Корецькі, Вишневецькі та Пшерембські, б’ються і судяться між собою за володіння устянськими маєтками, що один із них там усадовить, те інший невдовзі вижене». Корецькі б’ються і процесуються з Пшерембськими, до замішання приєднуються Вишневецькі (тим паче, що матріархиня роду, мати Єремії та Симеона могил, звана Старою Домною, знайшла прихисток у внучки у Вишнівцях.Остаточну угоду розсварені свояки уклали аж 1628-го року, тоді ж Корецькі та Пшерембські продали устянські маєтки ще одному молдавському біженцю, екс-господареві Мирону Бернавському. З цього починаються нові суперечки та війни, теж за участю вельми енергійних жінок південної крові, але вони вже виходять за межі цього поверхового огляду. Тим паче, що нам час перейти до однієї з найцікавіших кримінальних справ цього періоду — історії складання до сховку і таємничого зникнення величезного скарбу.

 


[1] Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII. wieku przez Władysława Łozińskiego. Wydanie drugie, przejrzane i znacznie pomnożone. Tom drugi. Wojny prywatne

[2] Prawem i lewem…

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.