Прогулянка алеями мільйоноліть-8

 

ПРОГУЛЯНКА АЛЕЯМИ МІЛЬЙОНОЛІТЬ

— І кажуть, що вже минув вік чудес, нічим не здивуєш нашу модерну, просолену раціоналізмом людину, — бурмотів собі під ніс Богдан. — А ми ось ідемо по морському дну й бачимо диво за дивом...

— Звичайнісінький акваріюм, — заперечив Теодор. — Де ти тут бачиш таке аж чудесне?

— Як то — «де»? Ми — на океанському дні, навколо нас пливають громадища акули, кити й дельфіни... Це тобі звичайнісіньке? А оці надзвичайної краси фантастичні квіти й рослини, цілі гаї! Та їх ти ніде на поверхні землі не побачиш...

— Гарні. А найбільш мене чарують оці... Квіти це — чи в їх образі упирі? Дивись-но, як вони втягають у себе все, що наблизиться: рибка, рослинка. Пожирають! Так і написано на їхньому «лиці». Ач, із якою насолодою! Але де тут чудо? Звичайне хижацтво...

— При малій дозі уяви (якої тобі, хлопче, бракує) це все таки чудо, — уперся Богдан. — Уяви собі, що ти не в нью-йоркському акваріюмі на Коні-Айленд, а в підводному кораблі. І бачиш це все крізь скляне вікно. Або ще краще: ти у підводному кораблі шумерського бога Енкі-Еа. Кажуть — геніяльний був інженер, будівник, винахідник, меліоратор. А резиденцію збудував собі на дні океану, чуде-есний палац!.. Десь на півдні, біля Африки...

— Ти навіть точно адресу знаєш? — іронізує Теодор. — Але це ж тільки міт, казка-байка. Яку мітологію не візьми, то боги живуть як не в підводних палацах, то в небесних висотах, на недосяжних вершках олімпів... Добиратися туди мостами, які враз підскакують при наближенні смертної людини... веселками, підземними лябіринтами...

Богдан раптом круто змінив триб своїх думок.

— А чи приходило тобі коли в голову питання: звідки в людей з’явилася ідея про існування богів? Де її взяв дикун із рубилом у руці? Ще зрозуміло, чому ці первісні мислителі шанували більшу й сильнішу за себе звірину та вважали її родичем. Ясно: що їли й від чого діставали силу та веселий настрій, те й рідня. Але боги? Десь мусіли б бачити зразок і то — перед своїми очима.

— Такі питання і я ставлю собі не раз, — признався Теодор. — Щоб знайти відповідь, я загруз був по вуха в читання різних мітологій: шумерської, грецької, індуської, скандинавської, кельтської... Назагал всі вони на один копил. Всі боги вміють раптово з’являтися-зникати, робитися або дуже великими, або дуже малими. Проходять через щілини, через дірки в замках. Перетворються або витворюють із нічого речі, навіюють видива, яких в дійсності нема... Словом, вони обдаровані такими здібностями, яких звичайні люди не мають. Питання: якщо люди таких здібностей не мають, то де в них узялася уява про них? Правду кажеш: мусів бути перед очима зразок.

Та Богдан не зовсім погоджується, що всі міти одноманітні. Є й відмінності.

— Це — як до народу, що творив байки. Одні — дажбоги — дуже добрі, мають багато розкоші в своїх бездонних торбах, всім вистачає, хто чого попросить. Вони мають невичерпні казани, ніхто не відходить голодний. Інші боги також добрі, справедливі. їх завдання — боротися із злом. В них діє аритметика: скільки ти заробив, доброго чи злого, стільки тобі й відміряється. Є серед них і вредні: так і дивляться, щоб комусь накапостити. Цілі племена й народи звуть себе дітьми богинь, то значить і вони в ранзі богів почуваються. Є дуже мстиві, жорстокі боги, вони люблять тільки своїх вибраних, а решта, увесь світ, — то лишень погній для процвітання вибраних...

— А, це з тих, що за добро платять злом, — вставив Теодор, посміхаючись. — Знаю, знаю!

— А найбільше зацікавили мене шумери. Їхні боги створили собі роботів. Спочатку нездалих, — кривих, сліпих. Воно ні стоїть, ні сидить, колін не зігне... — А потім удосконалили свій винахід. Для цього треба було до глини додати трохи своєї божеської крови, тож вийшли люди майже із ґлуздом. І для чого потрібні були богам ці роботи, люди нижчого гатунку? А щоб за них працювали на важких роботах у копальнях та орали-сіяли. Та ще більше для обслуговування богів: щоб годували, обпирали, обмивали, обшивали. Отож тому, що треба було годувати богів, боги й навчили людей, як то робити, як обробляти землю. Принесли їм із своїх небесних осель та подарували ячмінь, пшеницю і всякий інший злак. Еа ж зажадав для своїх геніяльних проектів таких роботів, що будуть добувати мінерали з моря і з копалень та працюватимуть на канальських роботах...

Теодор пригадав собі ще одну деталь:

— Але цікаво те, що яку мітологію не візьмеш, ці боги мають людські слабості, поводяться, як і ми, грішні. Так само любляться й сваряться, між собою б’ються, хворіють і навіть вмирають. Бувають смішні, а бувають і неморальні в очах самого божеського колективу...

Богдан радісно перебив:

— То й ти це зауважив? Тоді підемо далі. Хто вони, на твою думку?

— Іншоплянетники? — непевно запитав Теодор. — Вони мають свої небесні колісниці, літають...

— О, ні! Ми ж уже не раз про це говорили. Я думаю, що це — людська пам’ять про якусь попередню расу з високою цивілізацією, із знанням таких законів природи, яких ми й досі не знаємо, або лишень тепер починаємо пізнавати. Чи ж не може таке бути? Плянета Земля існує мільярди років, чому на ній не могло початися, розвинутися й зникнути кілька цивілізацій? А от ця, що про неї на всі лади розповідають міти, вона існувала одночасно з усякими гомінідами-пітекантропами нашого людства. А потім щось могло статися, попередня раса зникла, а в гомінідів, пітекантропів і може навіть гомосапієнсів залишилися неясні, плутані спогади...

— Це неможливо, — заперечив Теодор. — Як може статися, щоб зникли і не залишили жадних слідів? Археологія не каже про якусь «вищу цивілізацію».

— Але геологія щось шепче, — докинув Богдан. — Цікаво б знати, що знайде археологія, як розмерзнуться полюси, зникнуть п’ятнадцятьмилеві льоди. Адже там були колись (Коли? Які мільйони років тому?) могутні ліси, лишили пласти кам’яного вугілля. Або: нафта на дні океанів. Як це продукт гниття рослинности міг туди попасти? Або: бурштин- янтар. Це ж уже кілька тисяч років Балтійське море викидає цей сонячний камінь, скам’янілу смолу якихось дрімучих лісів, що росли там мільйони років тому. Не інакше — відбувалися якісь такі перевороти в історії плянети, катаклізми по-нашому, що моря ставали континентами, пустелями робилися квітучі країни, а там, де було суцільне море, став чорнозем... А континенти йшли під воду й забирали із собою всі археологічні сліди. Ти можеш мені заперечити? Чи маєш ти пояснення, яким чином міста Південної Америки з тією незрозумілою безметалево-меґалітичною цивілізацією опинилися на такій висоті, що людина вже не може там дихати?

Тому, що Теодор не мав якогось пояснення, він тільки слухав. І міркував своє щось.

— Так, багато чудес мітології можна пояснити знанням законів, що були відомі людям твоєї попередньої раси. Хоч би й гіпнотичне навіювання. Нехай! Або — «левітація»-авіяція. Могли наші дійти, то могли й попередні. Але от із перетворюванням одної речі в іншу... Або зміна місця без часу, за тисячу миль... Це ж таки чудо!

— Вже не чудо, — енергійно заперечив Богдан. — Сучасна транспортація уможливлює переїзд за півгодини із Нью-Йорку до Лос-Анжелесу. Правда, це ще в проекті, але наші «Еа» вже скоро його здійснять. А щодо підводних палаців, то є добрий приклад: субмарини, підводні кораблі. Це ж уже давно дійсність. Хтозна, може той шумерський Еа приплив такою субмариною до Месопотамії, облюбував те місце, де наробить собі з глини людей-роботів?

— Ну, а перетворення?

— Кажуть, що Всесвіт це вібрація.  Атом складається із частинок, що в свойому русі-вібраціях стають твердю. Я цього второпати ніяк не можу, може який фізик мені пояснить, але мушу вірити науці, що оця моя руки чи оця скляна стіна, яка відділяє нас від води та від дельфіна в ньому, — складається з мільярду вібрацій. От коли наука оволодіє цим секретом зміни вібрацій, то також зможе змінювати одну подобу на іншу. Я думаю, що попередня цивілізація це знала, вміла. Цими вібраціями, дозуванням їх коливання, й піраміди будувалися й інші меґаліти. Може й Христос знав це мистецтво перетворення, як нагодував понад п’ять тисяч людей двома хлібинами...

Теодор додав ще й такий приклад:

— А де взяла йоґа таке досконале знання людського організму? Це якесь готове, десь інде складене знання. Або й знання про небесні світила, вчення про еони-юґи, про інші світи? Де воно взялося в чабанів-аріїв?

Та й докінчив:

— Яке безголов’я! Доходить людство до таких високих щаблів — і на! Раптом усе нищиться. Де тут Глузд?

— А от... — безрадно розвів руками Богдан. — Може в тому, що?.. Може цих цивілізацій за мільярди років відбулося кілька, не одна? Це ніби листя на дереві, щороку нове... От говорять ще про якихось велетнів, мовляв, колись були такі. Всі мітології — дружно. Може бути? Ні, неймовірно, казка! А антропологи знаходять кості гігантів та їхнє знаряддя. Таке велике, що сучасна людина не тільки не піднесе, а й у руку не може взяти. Гігантопітеки.

— І міти кажуть, що ці велетні були дуже дурні, — додав Теодор.

— Може бути. А може й ні. Хто ж то будував оті меґаліти на морських узбережжях? Неолітичне населення нашої раси? Не під силу, тонка кишка... Я все таки думаю... (хоч і не маю відповіді, нащо?) Я щораз більше переконуюся, що таких людств, як запам’ятала наша раса, було більше. Кожна починалася, розвивалася, кінчалася. Але вже на іншій основі, на вищому щаблі. Щось додавалося наступній расі від попередньої. Ось мова. Коли, де і як людство навчилося володіти своїми голосовими струнами для вислову думки? На вдосконалення цього новопридбаного мистецтва не жаль би й двох людств приділити. Або... Я довго бився над питанням — де відбувся тотемічний період людства? Іншими словами, де народилися ті інституції і де вони виробилися, що ними пишається наша цивілізація: медицина, наука, філософія, мистецтво, музика, спорт. Кроманьйонці вже в генах мали це, прийшли готові, щоб розвивати далі. Найпримітивніші, кого застала сучасна наука, австралійці, мають вже готові, вироблені заклади свого суспільства.

— Воно то гарно, — ніби погодився Теодор. — Але все таки шкода. От уже дійшли до таких високих знань — і на тобі, людино, починай із самого початку! Аж образливо!

— Але швидкими темпами. Подивись на дитину. Вона за незначний час проходить усі етапи розвитку людства, що тривали оті незчисленні мільйони, навіть без участи свідомости. То вважаймо, що й наша раса перейняла щось готове від попередніх... А-а, стривай... — перебив сам себе Богдан.

— Ось я бачу знайому! Ця, в білому брилику, це бібліотекарка з великої публічної бібліотеки. Маю там протекцію, добирає, що мені треба... Часом посваримось...

Справді, напроти них ішли Ганна з Ладою.

— Що ви тут робите? — запитав Богдан. — Знайомтесь, це мій друг, Теодор. Ми тут розв’язуємо одну проблему...

— Я вже знаю! — засміялася Ганна. — Як далеко посунулися ваші студії на доказ існування попередньої раси?

— Ми вже цю проблему розв’язали, — підхопив нотку гумору Теодор. — Але от тільки виникає в нас нова. — Яка?

— А що буде з нами? Куди йде наша цивілізація? Чи також у сліпий кут? Розвивалися, росли — і трах-бах! Катаклізми, потопи, всезнищення, нічого нема. Починай, нова расо після нас, спочатку!

Ганна зиркнула на Ладу і, не зморгнувши, на це каже:

— Ось Лада має свою теорію.

Богдан ненароком зміряв згори донизу цю ганнину приятельку, мовляв, ходять тут усякі із своїми «теоріями».

Але Лада поспішила заперечити:

— Вона не моя! Я тільки під вражінням від неї кілька днів. Глибокий ум мислителя вже сто років тому дав відповідь на ці ваші питання. Вихід не в занепаді, а в розвої людської раси. Людина неухильно розвивається, її здібності удосконалюються. Тоншають і розвиваються відчуття кольорів, музики. І не тільки сенсорні вдосконалення, а й моральні, інтелектуальні, емоційні. І вже зароджуються й нові здібності, такі як телепатія, автоматичне письмо, загострена інтуіція. Це вдосконалення людини повільне, воно триває сотні тисяч, а то й мільйони років. Але воно триває! Людина ліпшає і вже з’являються зразки нової людини, дуже рідко, раз на сто й тисячу років,— але з’являються. Автор називає їх... Їх стає більше, але ми цього ще не розуміємо...

Лада все це випалила одним духом, зібравши докупи те, що читала. Аж розчервонілася. Обидва, Богдан і Теодор, дивляться на Ладу здивовано. Ганна — захоплено.

Нарешті, отямився перший Богдан.

— Коротше, наша раса ще тільки в розвої, ще має виконати великі завдання. Розвивати зародки здібностей, творити нові здібності. Тоді... справді, безглуздя нема. Нема глухої стіни. Ще маємо мільйон років роботи...

— А ще коротше... Ми з вами творимо ось у цю хвилину нові міти. Людина вирізьблюється не в один геологічний день, а протягом кількох змін людств, — підсумував Теодор.

На відзначення такої урочистої хвилини помовчали.

— А ми прийшли подивитися, як будемо жити в двадцять першому столітті, — безжурно перервала мовчанку Ганна. — Прочитали ми оце, що десь на якомусь острові на дні океану будується готель. Люди зможуть там жити та дивитися у вікно на пейзаж океанічного дна. Я подаю аплікацію!

— І вже не треба буде на ринку купувати тухлу рибу, а тільки висунув руку, — і є в руці якась камбала чи якого хоч ґатунку найдорожча риба, — недоречно пожартував Богдан, отой дивак.

— А я собі заведу ручного дельфіна і гулятиму з ним по фантастичних підводних парках, — мрійливо додала Лада.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.