Прогулянка алеями мільйоноліть-7

 

БУГ, БОГ, БІГ, БОЖ... БУЗ

Богдан і Теодор не тільки друзі. Вони й ім’я мають однакове. «Теодор» — лише грецький варіянт слов’янського імени «Богдан». І зацікавлення їхні схожі. От тільки... Теодор має здебільшого скептичну вдачу, нічого не приймає на віру, а Богдан запальний. Часто гиркаються. Жартома.

Сьогодні, повертаючись із позаміського пляжу, вирішили не чекати автобуса, що довезе до підземки, а краще навпрошки прогулятися півгодини полем, серед пахучих трав і зілля... Це ж так рідко в багатомільйоновомому місті трапляється ілюзія, начебто не в Нью-Йорку живеш, а серед нерушеної дичавини. І навіть серед рідної... Та ні! От це вже то не вдасться!

Ні, не вдасться! Серед рідних ланів Богдан відчував навколо себе невидних предків, що жили колись і ніколи не покидали цієї землі. Вони, ці наче душі, — опора, доброзичлива охорона. Твоє рідне. А тут? О, тут наче й відчуваєш щось подібне, — та воно вороже, може теж душі попередніх проживальників, якихось алґонкінів і оджибвеїв. Вони негостинні, з усіх боків нахмурено дивляться на тебе із запитом у очах: «А ти чого тут, заблудо, хочеш? Топчеш священне наше». Почуття таке, що от-от хтось нападе несподівано, що тут за плечима стоїть ворог...

Оця різниця «своїх і чужих душ» була, мабуть, і невичерпним джерелом їхньої дружби. Потреба живого зв’язку з рідною землею, якщо не під ногами, то думкою — живила всі їхні розмови, суперечки, винесене з дитинства і читане, роздуми про шляхи, не лише про минуле, а й про майбутнє...

Цим разом, вже далеко відійшовши в поля, знайшли друзі за що посперечатися: за саме Богданове ім’я, за слово БОГ.  Теодор сказав, навіть притишеним голосом:

— Якби почули нас церковники, то вже тільки за те, що це слово обмірковується, — звідки походить, та чому, та що, — назвали б нас атеїстами й вигнали б із церкви. А ще якби почули, що воно тотемного походження, із скотарського лексикону, то прокляли б. Це в них зветься «образа релігійних почуттів».

Теодор це знає із своєї власної практики. Трапилося йому перекласти один нарис із книжки С. Крамера «Історія починається в Шумері», про те, як зловредні писарі перекрутили в Біблії ім’я Еви, з «богині ребра», що власне й є Ева, зробили «жінку з Адамового ребра». Явну нісенітницю! І пішло так гуляти три тисячі років... Теодор переклав, послав до газети, а звідти саме так відповіли.

Богдан же каже:

— Але я про це слово хочу сказати щось із іншого боку. Я прийшов до думки, що басейн річки Буг то й був осередок, зародок, де вперше народилося це слово. Або інакше: там жили скотарські племена, що називали себе богами, так само, як і їхню рогатизну. Вони там виробили це звукосполучення БГ і стало воно основою назов тварин, птахів, рослин і божеств.

— То це треба опрацювати цілу монографію, — трохи в’їдливо підкинув Теодор.

— Покищо, обійдемся, — в тон йому відтяв Богдан. — Я згадаю тільки прізвища, що ними рясніє український терен: Божок, Божко, Богун, Багалій, Багазій, Божедай, Боженко, Буцерога, Буцманюк... Деякі. А як почнемо згадувати назви місцевостей... Там і Багва, і Буки, і Бузівка... Та й хоч би оця різноманітність самої назви ріки: Буг  — а місцеве населення вимовляє Біг і Бог...

Теодор і тут підкинув, щоб вибити із сідла приятеля:

— А до речі, Геродот цю річку називає не Буг, а Гіпаніс. І як ти мені це поясниш?

— Сам Геродот пояснив, я не потребую, — не збився із своїх візій Богдан. — Він ще сказав, що ця ріка бере початок у озері, навколо якого пасуться дикі білі коні. Гіппо. Це озеро й річку, що з неї витікає, тому й звуть «мати кінської ріки»... Зверни увагу:  дикі білі коні.  Ця назва відслонює ще якісь шари, глибші за скитські часи. Озеро й ріка — мати. Батька ще не видно. Значить — часи глибоко матріярхальні, коли весь рід зветься по материнській лінії. Коні там пасуться  дикі,  значить, ще неприручені. Вони білі, значить — само божество, сонце. Гіппо-кінь — сонце.

— Поетично, — сказав тільки Теодор.

— А ще поетичніше друге слово, — Екзампей. Там, на середній течії Гіпанісу була священна місцевість, що звалася  Екзампей. Гарне словечко, що й казати, але якесь чуже, незрозуміле. Геродот пояснює, що значить воно «Святі шляхи» і що це був центр релігійного життя усієї Скитії, для всього скитського народу. Раз на рік там відбувалися всенародні величаві учти, процесії, зустрічі... То треба так розуміти, що це було свято й місцевого населення, закорінене в віках, коли ще кочових орд не було, не простягали вони над країною свою владущу руку... Може кочові скити мусіли миритися із споконвічними звичаями та віруваннями, а навіть і самі пристали...

Теодор це місце в Геродота пам’ятає. Він додає:

— Я знаю, ти хочеш сказати, що дослідники припускають —і назва «Буг» походить із   ріки. Тут —сам Бог, тут — центр життя всього цього народу... щось отаке. Е-е-е, все це вилами по воді писане!

— Але ж дослідники йдуть далі, — уперто провадить свою фантазію Богдан. — Тому що цей святий Екзампей не тільки скитів-кочовиків, а й місцевого населення, він закорінений ще в глибшій старожитності, у нерозділеній ще єдності «ікснароду». А я копаю ще глибше, зрозумій мене. Це ж тут, у басейні Бугу, понад тисячу років перед скитами-кочовиками і до навали сокирників-стародавньоямників процвітали трипільські хліборобські племена, а вони також шанували дворогів, рогатизну. Згадай-но тільки оті букранії, священні роги на їхньому посуді. То може цей найглибший шар, коріння, — це хліборобське населення, що ми тепер умовно називаємо «Трипіллям», може воно й було автором такої назви? БГ... БОГ... І далі віялом пішло розвиватися в назви тварин, птахів, рослин, людських родів, предків — і так дійшло до назви найвищого божества. У слов’ян іншої назви, як   БОГ, нема.

Теодор уважно слухає і щось своє метикує.

— Ти мені навіяв ще одну, побічну, аналогію. Т’адже трипільці мали не тільки культ великої рогатої худоби, а й культ змії. На їхніх горщиках досить багато є цієї змії. А в леґенді й про це сказано: мати скитського народу, півзмія-півжінка, — це ж ясно! — місцева представниця зміїного культу. Вона — господиня цього краю. А батько — кочовий приблуда, чужинець, пастух. З’явився — і зник. А мати-автохтон сидить на місці, з усіма своїми давніми «забобонами»... Але вибач, перебив тобі розвивати твою геніяльну теорію...

Ой, цей Теодор! Не втримається, щоб не пустити насмішкувату кольку!

Богдан колючки не помітив. Щось у його «теорії» не виходило і він думав уголос:

— Та й от цікавить мене один незаперечний факт. Це: БОГ — тільки в слов’ян. Далі на захід це слово не пішло. Там панує ДІО. Ні, є воно й там, але в негативному сенсі. «Трясовина», «болото», «багно»... Що це таке? Чи зустрічав ти в науковій літературі пояснення цьому?

— Ну, чого ж?.. — не погодився Теодор. — А в англійській мові є «биґ» («великий»), «біф» («воловина»), «бос» («головний»), Воно тільки раніше пішло в підоснову... — вставив Теодор. — Вибач, перебив...

— На сході ж розійшлося широким віялом. У персів-іранів — «баґа», так само «бог». У індусів увійшло як частина складу, майже в кожному слові чути це БГ. От і в греків на півдні також цього звуку є подостатком у різних варіяціях; «Боспор», «базиліка», «базилевс»...

— Майже, як Бож, — не витерпів Теодор. — Ой, вибач...

Теодор уже включився в цю їхню давню інтелектуальну гру. Бо в цьому пункті вони обоє непохитно стоять на ґрунті певности, що вся наша мова пронизана тотемічними елементами, з тотемічної філософії росте, в кожному слові можна виявити тотемний корінь...

— О, справді, я й забув про князя Божа! — аж підскочив Богдан. — Це ім’я не тільки тотемного забарвлення, але воно й історичне. В четвертому столітті його із синами та сімдесятьма старшинами ґотський воєвода Вінітар наказав повісити. Так, цю страшну подію історія запам’ятала. А тільки невідомо, де це скоїлося. Археологи й досі не знайшли. Не дуже давно й діялося. А це ж був немалий антський союз: сімдесят старшин, сімдесят окремих родів, а може й племен...

Аж після довгої павзи Богдан вигукнув:

— Я знаю! Сімдесят окремих племен могли в тій місцевості висипати проти ворога вали. І я, малим хлопчиною, не раз через ті вали їздив, і звалися вони Трояни. Потрійні.

— Як? — вражено вигукнув Теодор. — Ти ніколи нічого про це мені не казав!

— Бо я тільки тепер оце зв’язав! — розпромінений, сяючи очима, відповів Богдан. — То як їхати до діда на хутір, треба було через ці Трояни. Спочатку виїхати на високий вал, потім з’їхати у бакай, знов виїхати високо, тоді вниз, тоді нагору. Хто не знав тоді, що це Трояни? Всі знали. Але пояснити, що то воно за Трояни, ніхто не вмів. А то ж були оборонні вали, що в четвертому столітті викопали сімдесят антських племен у війні з ґотами... гуннами... обрами...

— Що за фантазії? — аж розсердився Теодор. — Чому саме там?

— Не фантазії, а цілком логічний зв’язок. Далі за валами, як їхати на Гумань, є величезне село, зветься БУЗІВКА. Так от про цю Бузівку зберігся переказ (записаний у 1851-му році й видрукуваний у книжці «Общество истории и древностей России», якось так), що оця сама Бузівка та була колись БАГАТОЛЮДНЕ Й ВЕЛИКЕ МІСТО БУЗ. Я зв’язую перекази і факти, та й бачу, що цей Буз-місто і був столиця князя Божа. А може й народу, який також звався Бож. А оці наші Божки-прізвища — нащадки.

В Богданові забреніла дуже тонка, дуже інтимна струнка. Він тільки сказав:

— Ех, якби я знав, малий тоді хлопчина, що їду до діда на хутір через такі історичні вали... і що там таке діялося...

Уже доходили до кінцевої станції підземки.

— Та ще коли поглянути на мапу... — почав був Теодор, але раптом вигукнув: — А це що? Коли ти встиг?

Справді, Богдан і сам не помітив, як і коли нарвав цілий оберемок жовтих пахучих квітів.

— Викинь! — скомандував Теодор. — Це ж те зілля, що від нього починається сінна пропасниця, «гей фівер»!

Богданова рука так і впала, квіти посипались на землю.

— Та я не раз уже... То ж то у вагоні пасажири з жахом дивилися на мої букети та старалися відсунутися щонайдалі...

І решту букета, що ще якось трималася, Богдан пожбурнув далеко від себе. — Ну й ну! Це напевно в цих квітах душі тих алґонкінів і оджибвеїв. Як має право таке гарне боже зілля отруювати? В наших полях такого не водиться!

Вже на самому порозі перед сходами до підземки Теодор згадав, що він не закінчив свого речення.

— Та й як поглянеш на мапу, то ці твої Трояни, ця твоя Бузівка, колись столиця князя Божа місто БУЗ, — у самому центрі України! 

 

 

ПЕРУН І СОКИРКА ПІД ЛАВКОЮ

У Юрася з бабусею Ладою нерозривна дружба. А знаєте, відколи? Як не взяли Юрасика в туристичну групу, що їхала на Україну. Юрасика, правда, не прийняли тому, що ще не доріс, але ось другого хлопця, студента, тільки тому, що не вмів говорити українською мовою. Умова тієї групи була така: на Україні всі члени групи говорять лишень українською і ні слова — англійською.

То Юрасик уже тепер, поки доросте, в палкому чеканні, українську мову вдосконалює якомога. А де ж ти так навчишся, як не від бабусі Лади? Тому часто можна побачити Юрасика на концертах чи виставах із бабусею. Коли тато й мама виїжджають разом, то знову ж є бабуся, що на неї можна залишити Юрасика. Тому й дружба, тому й цікаві розмови. Ось одна з них. Либонь, верталися з музею, з виставки скитського мистецтва.

— Як я була малою...

От це то ніяк не вміщається в Юрасиковій голові! Як це могла бути бабуся малою?

— ... Малою я була неслухняна... — «Піди-но, Ладусю, принеси мені картоплі...» — «А я не знаю, де!» — огинаюся.

— «Піди, піди, не лінуйся», — просить мама. — «Як же не знаєш? Сокирка під лавкою...» — Це значить, що картопля теж на тому самому місці, як завжди...

— А при чому тут сокира? — запитує Юрасик.

— В кожній хаті має конче лежати під лавкою сокира. Такий наш давній звичай. Вважалося, що ця сокира охороняє хату й родину від усякого лиха, від хвороби, пожежі, неврожаю... Це — знак Перуна, той із сокирою не розлучався. Там, де сокира, — значить, є й Перун.

А хто це такий Перун, то бабуся Лада тут же й пояснила.

— Ото як періщить дощ чи перерізують небо блискавиці, б’ють громи, то це значить, що по небі їздить такий  величезний чоловік на баских рудих конях, із камінною сокирою-блискавицею, пр-прр-пррр...

— Це ти, бабусю, казку розказуєш? — здивовано запитує Юрасик, бо він же ж не маля якесь.

— Ні, так колись думали люди. Як греміло, то казали: «О, вже Перун їздить по небі»... А сокира це знак Перунів. Символ. Він сам — у вигляді сокири. Це значить: як шануєш сокиру, шануєш самого Перуна.

— То як же це такий величезний чоловік міг улізти в сокиру, а хоч би навіть у хату? — резонно допитується Юрасик.

Лада зупинилась, подумала. Справді, якою це мовою з дитиною говорити, щоб було зрозуміло? Кожна дитина проходить весь досвід людства в прискореному темпі, їй ближчі образи, ніж абстракції, логічні рації, слова-символи, знаки. А Лада ж, хоч як бажає уділити свого досвіду цьому допитливому внукові, думає вже абстракціями, за якими в її уяві відразу постають цілі комплекси, народи, а то й епохи.

От сказала: Перун — і вже перед очима думки проходять інші імена цього прадавнього божества грози, неба, грому й блискавки: Перкунас  (литовське), Периндій (балканські слов’яни), Уран  (грецьке), Парджанья  і Варуна (індуські)... А з іменами — і народи, краєвиди, географічні мапи... і безліч всякої іншої інформації. А з цього виходить, що це не тільки слов’янське божество, а й усіх індоєвропейських народів... А з цього, знов, виходить, що це — культ божества ще нерозділеного нуклеусу, з якого постали - виникли віялом народи на сході, заході, півдні... чи й півночі? А з цього, знову ж таки, виходить, що первісний пранарод жив... ну-у... чи не в ранньому неоліті, якщо не мезоліті... Тільки... як же цей вихор думок викладеш дитині?

А Юрасик це саме й питає:

— Коли то було? Кажеш, що за кам’яного віку. Ще були погани? То й наша прабабуня?.. — геть уже зовсім заплутався Юрасик. — Перун... сокира...

— Та ні ж бо! Ані твоїй прабабуні, моїй мамі, ані кому іншому, й у голову не приходило питання, чому це сокира має лежати в хаті під лавкою і кого вона представляє. Але кожне знало, що сокира оберігає від усякого лиха.

— А як же ти, бабусю, знаєш, що це — Перун?

Знову помовчала Лада. Як пояснити? Вона хотіла б почати з самого кореня, з того народу-кореня, що залишив свій слід на землі у вигляді могил-курганів і похованих там людей у ямах, у скорченій позі, посиланих червоною барвою, а головне — з камінною сокирою в руці. Дослідники, що перші виявили цих «бойовосокирників», «скорчеників», «фарбованців», — чомусь не знайшли для невідомого народу кращого слова, як «стародавньоямники» (чи «ямники»). Яке неоковирне прізвисько! А все тому, що найголовніша їх прикмета — поховання у лоні матері Землі.

Батько небо і мати земля.

І так воно й досі в археології ведеться. А тим часом ці камінні сокири в руках небіжчиків, похованих під курганами, показали, яку дорогу пройшли, звідки її почали і куди дійшли вони. Бо їхні могили відкриті тепер у таких країнах західньої Европи, як Німеччина, Франція, Скандинавія, Англія, а іншими словами там, де тепер людність розмовляє якоюсь одною із розгалуженого дерева індоєвропейських мов.

Лада вже думала, що вона все це сказала Юрасикові, а то лише в неї в голові промиготіло блискавицею і вже десь полетіло... Оця проблема експансії бойових сокир у Европі у другому тисячолітті до нашої ери, себто чотири тисячі років тому. А хлопцеві треба ж показати конкретно, образово... То почала вона із ще дальших часів, ніж «експансія бойових сокир» та «шнуровиків», почала із образу, що раптом виник у голові:

— ... Ці хлопчаки-пастухи, (може й такого віку, як ось ти) випасають коней на безмежних просторах причорноморських трав’янистих вище голови прерій — від Дунаю, аж до прикаспійських степів. Вони — оці самі, що бачили величезного чоловіка, як він їздить по небі, гремить і розсилає блискавки- камінні сокири. Вони й самі мають кожен при собі таку сокиру, перунів знак, оберег від усякого лиха. Вони — майстрі розводити кінські табуни. З дитинства на коні, ці пастухи вміють переганяти незчисленні кінські табуни на нову пашу, об’їжджати, приборкувати, путати, влаштовувати перегони, виховувати з дикої тварини вірного брата на все життя... І от у свідомості цих пастухів з’явилася нова риса: швидкість, скорочення часу, перегони з вітром. А одночасно й зарозумілість, відчуття своєї переваги над тими, що не мають таких коней-друзів. Оце ж ці вітрогонні пастухи й були предками «бойових сокирників», ініціяторами руху молодих енергійних вершників, що щораз частіше вискакували із своїх прерій у пошуках нових пасовиськ, а то й сміливих пригод... Такий процес тривав не одне тисячоліття...

Лада глипнула одним оком, чи її «картина», вихоплена з шостого тисячоліття до нас — така, яку вона спроможна була уявити, — чи вона доходить до сприймання внука? Юрась слухає з такою напругою, що йому аж кінчики вух почервоніли. Можна провадити далі, але обережно.

— Говорили ці «стародавньоямники», «сокирники» такою мовою, що вже тепер не почуєш. Вона вимерла, але скалочки її, відщепи збереглися у всіх народів у мовах-дітях, мовах-внуках, мовах-правнуках. І ці нерукотворні ниточки-коріння в’яжуть мови тепер, невпізнано різні. Тому й називаються вони індоєвропейськими...

Юрасик тут перебив:

— А чого це вони так називаються? Я не розумію! Хіба Індія була колись у Европі? При чому тут... над Атлантікою Індія?

— А ти уяви собі не «мовне дерево», як звикли деякі казати, а таку колосальну птицю. Одне крило її над Атлантікою, а друге десь аж над Індією. От ці крайні точки й дали назву. Правда, недоладну, але покищо кращої не придумано. Тож чи дивно, що в такого віддаленого народу, як закавказькі гетти, ми тепер впізнаємо наші рідні слов’янські слова? Деякі дослідники навіть вважають, що в часи розквіту трипільської культури людність на Наддніпрянщині цілком добре розуміла геттів, які жили в Малій Азії...

— О! Я вже знаю! — аж підскочив Юрасик. — Нам у школі тепер викладають про геттів, про їхню державу і столицю, Гаттусас. І там у підручнику є зображення бога бурі й грому. Дійсно — із камінною сокирою! Звався він... ой, забув! Тільки... Знаєш, бабусю, вчителька казала, що ті гетти, можливо, вийшли із «Савт Раша», з Росії. Я підніс руку, встав і запротестував, що це не Росія, а Україна, яка в давні часи звалася Русь. А вчителька казала, що ці гетти — вихідці з прерій південної Росії. Раша...

Лада про себе подумала, що та вчителька повторює написане в усіх англомовних підручниках. Не диво!

— І що на твій протест вчителька?

— Вона сказала, що подумає і відповість потім... Ще й подякувала мені!

— Дивись, який амбасадор знайшовся! — напівжартома, напіврадісно зауважила Лада. — Я теж ті книжки читала, що з них твоя вчителька вчилася. То скажу тобі, що в цих книжках зайшла велика помилка і її з року в рік повторюють укладачі підручників. Не знаючи докладно про минуле теренів східньої Европи, звалюють все докупи. В цих підручниках нема, що від Дніпра на захід до Дністра жили осілі хліборобські племена, а від Дніпра на схід ген далі розвивалися і множилися скотарські з перегонним кочовим господарством, із своїм укладом, з іншими звичаями, у близькому сусідстві із старовинними цивілізаціями Сходу. А в цих підручниках все зводиться до заплутаного одного: ... «ранні хлібороби степів „Саут Раша” і земель на сході Каспійського моря». Це, мовляв, були хлібороби, можливо, частинно кочові. Все докупи! Не знають!..

— Бабусю, чи ці «сокирники-мальованці», поховані в курганах, чи це ті самі пани, які знищили трипільську культуру і вона раптом перестала існувати... у другому тисячолітті? А на розвалених трипільських селах уже були випаси та кургани, насипані на трипільських хатах?

— Звідки ти це взяв? — вражено запитала Лада.

— А я читав у дядькових книжках!

— І він дає такому паршукові читати серйозні книжки? — обурилася Лада. — Ну, побачу ж я Василя! Намну йому чуба! — приобіцяла, забуваючи, що й вона це саме чинить у цю хвилину, такому шмаркачеві розказує, що діялось на Україні шість тисяч років тому.

— А він не знає! Я читаю тоді, як його нема вдома, — змовницько-значущо підморгнув Юрасик. І Лада, хоч дуже хотіла розгніватися, розсміялася.

— О, то виходить, ти ще мене навчиш?

Тільки дальші Юрасикові запити показали, що ще далеко йому когось учити, що в нього у голові каша від усього читаного, почутого й вивченого в школі, — все те, що він так жадібно в себе всмоктує. Бо запитав:

— Бабусю, а які могили давніші? Скитські чи «бойових сокирників»?

— Маєш! Отаке питати! — вжахнулася Лада. — Хто це тобі таке зморозив? Фарбованці з бойовими сокирами в руках жили за яких дві тисячі років до скитів, вони — далекі-далекі предки... А та золота пектораль, що ми бачили сьогодні на виставці в музеї, походить лише з п’ятого-четвертого століття до нашої ери, — пробує Лада втокмачити Юрасеві відстань від неоліту до раннього заліза. — Не можна змішувати різні епохи.

Проте Юрасик має свою думку:

— Е, таки золота пектораль ліпша за кремінну сокирку!

— Ой, дурнику ж ти мій! — аж за голову вхопилася Лада, а втім зразу ж погладила Юрасеву вихрасту русяву чупринку.

— Та одна кремінна сокирка вартніша за сто золотих пекторалей! Сокирка, знайдена в найдавніших курганах України, це доказ тяглости нашого народу на цій землі з незапам’ятних часів.

— А в нашій Школі Українознавства є один хлопець, також на прізвище Перун! — несподівано згадав Юрасик і запитливо подивився на бабусю Ладу. — Звідки в нього, такого звичайного хлопця, ім’я бога грому й блискавки, камінної сокири?

 

 

СУВЕНІР ІЗ КИТАЮ

— Вже повернулася Роксана з подорожі, — перше, що сказала Ганна, зачиняючи за собою двері.

— Хвалити Бога! Щось довго її носило...

— Не диво! Каже, що об’їздила весь Китай, аж до північно-західнього кордону, на межі з Туркестаном... Привезла нам сувеніри. Це — тобі, Ладо! Ось глянь!

Ганна витягла з торбинки гарненьке пуделечко, а звідти вийняла ще мініятюрнішу теракотову посудинку із дрібненькими вушками по боках, прикрашену заокругленим орнаментом.

— Жартуєш! — високо підняла ліву брову Лада. — Та це ж не китайське, це — трипільське! Кому ти розказуєш? Що, не знаю я трипільського орнаменту?

— Ні, китайське! Роксана каже, що купила в музеї і що там бачила цілу колекцію таких самих, цілком оригінальних китайських експонатів. Егеж, із китайських розкопів, з якогось там тисячоліття... Дуже гарні, естетичні вази й амфори, каже Роксана, — але цілком нагадують трипільські. Вона також була вельми вражена, також не йняла віри, як ти, як я... Але ось тут бачиш китайський гієроґліф на денці. Доказ, що це — з музею західньої китайської провінції Сяньцзянь...

Розглянувши гієроґліф під люпою, Лада тільки сказала:

— Трипільська кераміка в Китаї? Як вона там опинилася?

— Отож! Роксана не заспокоїлася, поки не запитала в музейних ґідів. То чуєш, що вони відповіли? Про існування трипільської кераміки з шостого-четвертого тисячоліття до нас вони знають. Але подібність — для них також загадка, бо які можуть бути «впливи», «запозичення» при такій неймовірній відстані? Де Дніпро у Европі, а де підгір’я Паміру в Азії? Відповіді китайські науковці не мають. Але трипільський посуд у західньому Китаї це факт... Потім цей «трипільський стиль» увійшов складовою частиною у мистецтво чисто китайське. А загадка залишилася загадкою.

Лада й Ганна якийсь час дивилися на сувенір мовчки. Ладина ліва брова повернулась на своє місце. Зате очі її примружилися скепсисом.

— Ну, а що ж Роксана? Вона має звичку перед тим, як пуститися в подорож, перечитувати про ту країну все, що вдасться. Пояснення цьому феноменові вона, все ж, якесь має?

— Має й не має, — задумливо відповіла Ганна, вже вигідно розташувавшись на бальконі в плетеному кріслі під широколистим фікусом. — Ти ж знаєш, яка вона допитацька. З освіти вона філолог. Тут довелося перепробувати всяких заробітків. Щоб «компенсувати», як тільки заворушилась в кишені яка копійка, вже, дивись, Роксана купила квитка в далеку подорож. Ґлобтроттер. Але не забуває своєї улюбленої дисципліни, а в ній найбільше цікавиться походженням мови...

Лада підхопила ці слова, мало не перевернувши (на щастя!) тацю з блюдцями морозива:

— ... і я певна, що до Китаю поїхала вона теж не спроста! Там у західній частині Китаю, на межі з Туркестаном, п’ятдесят років тому було знайдено манускрипти з третього століття до Христа, якусь дивну мову... Зовсім не китайську. От що Роксану привабило, я думаю! Мовознавці світу заговорили про якусь тохарську  мову, чи як там її...

Ганна мало не звалилася з плетеного крісла разом із мисочкою морозива в руці.

— Тохарську?  Та це ж і кельтознавці говорять про споріднення кельтських і тохарської мови!

— О, знов кельти! — скривилася Лада. — Кельти тобі влізли в голову! Де кельти, де ірляндці — а де Китай!

— Не мені! — палко заперечила Ганна, розсмаковуючи ванільне морозиво у мисочці з трипільським орнаментом, геть зовсім таким, як на китайській вазочці. — І не кельти, а кельтознавці. А знаєш, чому? Бо всі вони, й кельтознавці, і тохарознавці, товчуться над феноменом: як пояснити, що ця тохарська мова має схожості і з кельтськими, і староіталійськими, слов’янськими, балтськими, германськими, грецькими і навіть геттськими? Про цю спорідненість тохарської мови із стародавніми західними вже існує чимала література. В одному науковому збірникові Роксана налічила 260 праць, виданих протягом тільки двадцятьох останніх років: англійською, німецькою, російською, французькою.

— Що там таке дуже! — скептично відмахнулася Лада, поставивши на підлогу тацю із порожніми мисочками і знову взявши в руки китайську посудинку.

— А те... — Ганна вже повніше почала пригадувати недавню розмову з Роксаною. — Те, що ця тохарська мова не тільки не має нічого спільного з китайською, а виявляє всі ознаки індоєвропейської системи мов.

— Ет, якесь там одне слово... Випадковий збіг, — от уже й будується «теорія», — пробує збити Лада Ганну.

— Ні, не «якесь там одне слово», а досліди лінгвістів ідуть по профілях усіх складників мови: і фонетики, і морфології, і синтакси, і лексики... А не «якесь там одне слово», — образилася Ганна за лінгвістів. — 3 тих дослідів виступає, що ця мова — одна з галузей найдавніших європейських мов. А може навіть... може це та протомова, що нею говорили протоіндоевропейці, що збереглася найдовше... ізольована, відірвана... От, чому захвилювалися мовознавці...

— Якщо одна з галузей, — перебила Лада Ганну, — то як це ця галузь незміненою пройшла таку неймовірно довгу дорогу протягом кількох тисяч років і чому вона опинилася аж під китайською стіною?

— І додай, — підказала Ганна, — щj й створила свою писемність, існувала до третього століття до Хр., а тоді... вимерла.

Ліва ладина брова знову полізла вгору, а Ганна поспішилася додати:

— Я нічого не вигадую. Все це можна прочитати в кожній енциклопедії. Навпаки, я спрощую, щоб дійшло до тями... Там прочитаєш, що найвидатніші лінґвісти усвідомили, який це ключ для всієї родини індоєвропейських мов, бо в ній збереглися ті особливості, які були в мові-основі. А тепер окремі уламки знаходять у кельтських, германських, слов’янських, балтських... Коротше, — прототохари випали із основи-цілости найраніше, навіть раніше за протогеттів.

— То відразу ж виникає й запитання: де існувала ця база- основа, що з неї виходили одна за одною, одна раніше, друга пізніше, протокельтська, протогрецька, протобалтська, протослов’янська, протогерманська і ще якісь там протомови, — підкинула Лада, вже відчуваючи, що її скепсис мимоволі випарюється. І додала: — Але гляди мені, не розбий китайського горнятка!

Саме вчасно, бо Ганна розмахалася руками:

— От-от-от! Ти доторкнулася найуразливішої точки! І я здогадуюсь, що й Роксана, купуючи горнятка, мала на увазі таке саме питання... От тут і сховався найважливіший вузлик!

Ти тільки не «ахай» на те, що я зараз скажу: найавторитетніші мовознавці приходять до висновку, що ці прототохари починали свою мандрівку з терену, де тепер Україна. Вийшли вони, звичайно, не всі, а лише якась частина тодішнього прототохарського населення...

— Чи є які ознаки? — не знає, як зформулювати своє питання Лада.

— Археологи підказують, що це був рух якоїсь східньої частини стародавньоямників, а найближчою спорідненою культурою, виявленою за Уралом, вважають афанасієвську... Ну, знаєш, — черепи-европеоїди, поховання з червоною вохрою, кургани... Там ще й інші називають: окунівську, ще якусь... а, забула... Та й дослідники тохарської мови відрізняють два діялекти... Видко, не одна хвиля кидала старі насиджені краї.

— А чому кидали батьківщину? — резонно запитує Лада.

— Хтозна! Може під тиском племен, що напливали із Східньої Середземноморщини, з Кавказу. А може й які інші причини. Не всі ж кидали. Наші пра-пра-пра не покинули...

— Гей! Гей! — Лада вже почала відчувати новий приплив скепсису. — То це виходить, що й наші предки, праукраїнці, говорили тохарською мовою?

— А так!

— Стривай, Ганнусю! Щось тут не сходиться в твоїй мудрій казочці, — перебила Лада. — А може ці прототохари покинули землю у пошуках нових пасовиськ? То це були скотарі, так? А при чому тут трипільська кераміка? Якщо зв’язати, що стародавньоямники, чи як ти їх назвала прототохари, носії європеоїдних культур в Азії аж до Китаю, найдалі висунуті в підгір’я Паміру і — і самі тохари — все це одна низка подій, то все таки при чому тут трипільська кераміка? При чому тут орнамент, що не відрізниш, — який із київського музею, а який із китайського? Трипільські племена були хлібороби. Землі своєї не кидали так з бухти-барахти, хоч який скрут... Вони — осілі. Це скотарі шукають для худоби все нових випасів... Але не хлібороби! Щось тут не в’яжеться!

— Ще й дуже в’яжеться, — заперечила Ганна. — Це горнятко, хоч яке воно простеньке, цілком таке саме, як роблене за трипільських часів між Дністром і Дніпром на Україні у ЧЕТВЕРТОМУ тисячолітті до Хр. То це ж і датування. Це той самий час, коли прототохари покинули Україну та почали свою мандрівку на схід.

— Непереконливо! — присудила Лада з надією, що за браком винахідливости вся Ганнина побудова розлетиться, як пух. — І що далі?

— Далі? Уяви себе трипільською дівчиною, захопленою в полон і розбоєм забраною до чужого роду. Так, так, тоді таке діялося, то було звичаєве явище, воно навіть увійшло в народне українське весілля, як традиція, як обряд. То хотіла б я знати, як би повелася ти. Щодо мене, то я зберігала б усе моє, і оцей посуд ліпила б так, як у моєму матірньому роді-племені над Дніпром. Потім цей посуд став священною реліквією, що зберігалась оці тисячоліття. Хоч мову вже й забувала... Е, та не зовсім! — поправила сама себе Ганна. — Тоді ж, у шостому тисячолітті, як умикали собі дівчат із трипільських родів скотар-молодці, — говорили вони зрозумілою, не такою дуже й складною мовою...

— ... аби тільки доведено було, що трипільська мова й прототохарська — однакові, — скептично додала Лада. — А це якраз і не доведено!

— А це якраз і доведено! — уперто стоїть на своєму Ганна, тримаючи в голові свою недавню розмову з Роксаною. — Не тільки система, лад мови разючо подібні, але маємо і в нашій сьогоднішній щоденній мові паралельні слова.

— Хотіла б я почути...

— Всі оці прототохарські й протокельтські люди, чи скажімо давньоямники, любили мед.  Любили й тохари. Ще які слова? Зажди, згадаю... Вітер. Око. Писати. Три. Красно. Мало тобі? А найбільше вхопило мене за серце таке слово: колґе («бедро»). То це ж і українське слово: кульша («бедро»).

— О!? — видихнула Лада, не так заперечливо, як здивовано.

— Я такого слова в російському словнику не подибувала. А от до наших днів із тієї прамови дійшло таке саме слово, що й у тохарів. Це тобі не доказ?

— Та нащо словник? — здивувалася Лада. — А хіба це не те саме слово, що кульгати, каліка?

Лада зовсім не помітила, що її скепсис десь розвіявся. З новим інтересом зиркнула вона на подаруночок із Китаю.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.