Прогулянка алеями мільйоноліть-6

 

ЩО ТАКЕ «ПОЛЕ»?

Студенти вже з годину їдуть своїми самокатами мовчки серед пшеничних ланів, охоплені якоюсь мрійливою розніженістю. Юрко раптом запитав:

— Що таке  поле?

— Дивне питання, — озвався Ярко. — Я думаю, — той простір землі, де орють, сіють, жнуть... Сільсько-господарський об’єкт.

— А ще?

— Ну, інакші назви —  лан, нива степ.

Юрій цим не задовольняється. Він каже:

— Алеж із жадним із цих слів, — ні з «ланом», ні з «нивою», ні зі «степом», — не в’яжеться ще багато інших слів і значінь.

— Наприклад? — Яромир не розуміє.

— Наприклад, ось у літописі жителі Києва звалися поляни. А чому? Київ же був суцільний ліс, не поле. Чому ж вони — поляни? А до того ж — поляни є не тільки в нашому літописі... Були й інші, є вони навіть і тепер. Ціла країна Полонія, а її громадяни — поляки.  Майже те саме...

Яромир вражений.

— Справді, звучить майже однаково!

— А крім того, — веде далі Юрій, — бентежить мене й інше скупчення понять навколо цього самого слова. Польовий суд. Це значить — військовий. Польний гетьман. Це значить — гетьман, вибраний під час війни. Полк. Це також військова формація. У невійськовому сенсі не вживається. То, на мою думку,   це те місце, де відбувається битва, а не те, де росте пшениця.

Яромир подумав:

— Воно дивно, але може ти маєш рацію. Ось і в українських піснях «козак їде в чисте поле». Не на фізичне поле, а на війну, бо він же козак. Це підтверджує дівчина: «Зостаюся я сама».

Юрко тут пригадує й інші слова, до військової справи причетні: полон, полонений...

— А в літописі є ще й таке слово:ополонішася. Значить — «набрали багато полонених, бранців».

І в унісон Яромир додає:

— А я пригадав і ще одно: фельдмаршал.  Це ж також полководець, «польний гетьман». Одна тільки заковика: не П, а Ф.

Юрій не бачить тут жадної заковики.

— Це зрозуміло! Німецьке «фельд», — наше «поле». Це тільки ще один доказ, що поняття «поле» — «щось військове», зв’язане з війною і що було воно в мові нерозділених ще на слов’ян і германців праплемен.

Яромир уже розговорився. Ще й інші приклади насуваються йому на думку.

— Я ось ізгадав іще один аргумент на користь твоєї гіпотези. Аджеж навіть у хліборобстві ці слова є. І вони значать: «воєнна справа». Город   полеться від бур’янів, а полоття  — це, власне, «війна з бур’янами».

Юрій аж зрадів.

— От, здорово! Якщо так, то підемо далі. Найдавніша людська діяльність, — влови, мисливство, — це теж полювання,   себто —   «війна із звірами»?..

— ... а з того виходить, що поляни, поляки і ті нерозділені праплемена це зовсім не «жителі в полях» чи в «просторі, вільному від лісу», а може якраз навпаки: «лісові звіролови»?

— І названі так за свій войовничий характер?

Приятелі стали на попас і довго мовчали. Юрко, що цю розмову почав, глибоко над чимось задумався.

Нарешті, Яромир не витримав:

— Ну, викладай свою нову гіпотезу... недоварену — дарма! Кажи так, як вона в твоїй голові вариться.

— Бачиш... Щось у мене не виходить... Бачиш, я оце згадав, що це капосне «поле» існувало й у найдавніших нашарованнях мови, було й у скитській. Якраз оце недавно я читав «Нариси з ідеології скито-сарматських племен». І там згадуються скитські леґенди про два розгалуження у скитському родоводі. Одне — пали (паралати), військова філія скитського суспільства. Палам протиставлені всі загально скити, об’єднані словом наф чи й нап...

Юрій глипнув, чи Яромир стежить за його «вареною в голові гіпотезою». Яромир слухає напружено.

— Ну, щодо «нап-наф», то зрозуміло, це загальноіндоевропейське слово:   Особливо багато є його в нашій мові: нав’є, небіж, невістка... і ще більше. У скитів кожне село, нафіс, мало свого дідька-опікуна, по-скитському — нафа... Це зрозуміло. Але от заковика... Наше «поле» і скитське «пали» («щось військове») подібні. Тільки в нас — через О, а скитське — через А. Уперто не виходить, бісової віри...

— Треба б лінгвіста запитати, як погодити ці А — О, — клопітливо задумався вже й Яромир, бо йому хотілося б, щоб від скитів залишилося щось більше, крім царських прізвищ Сай, Саєнко, Сайкевич... — А стривай! — прояснів раптом він. — Я оце читав книжку «Як і коли виник Київ», то там автор наводить багато переказів про початки Києва, в тім числі й вірменську леґенду. Там і полян згадується, тільки названо їх палуні.

А закінчив свою думку, несподівано для самого себе, Яромир такими словами:

— Знаєш? Я, мабуть, покину медичний факультет і перейду на твою стежку. Дуже ж бо цікаво! За що не зачепись— загадка-кокон, треба розмотувати.

— Гаразд! — філософічно пощипав свій ріденький засів над губою Юрко. — А все таки — що таке  поле?

 

 

І ЧИЇ МИ ВНУКИ

Настрій пронизаний святом. Колядки ллються одна за одною звідкілясь із етеру, щипаючи емоційні струни кожного, хто сидить за столом. А нібижто святочний обід доходить уже до кінця. На зміну соліднішим витворам кулінарного мистецтва вже на столі з’явилися кава й торти. Цілість застільної громади вже покололась на менші осередочки. Тут чуєте (і запишіть!) докладний рецепт оріхового торту й бабки з ромом. А сусідня купка гуторить про злочинство та крадіж авт. Треті завели мову про наркоманів... — Тепер на американських прийняттях («парті») маріхуаною частують гостей навіть відкрито...

— Маріхуана? — Та це ж наші коноплі! Ще навіть скити знали цей наркотик. Тільки не курили, а вживали так: конопляне насіння клали на розпечене до жару каміння. Знімалося ароматичне курево, а скити в ньому блаженствували, аж ухикали... — Так наче ви там були? — Ні, прочитав у Геродота...

Хоч ця розмова точиться в одному гурточку, проте там і там бесіди притихли, а останні слова привернули увагу всього товариства. Скориставшись хвилиною тиші, хтось ще й додав:

— Скити? Це ж наші прямі предки! Найстаріша нація в світі, автохтони! А ми — їхні нащадки, ми — скити!

Славко не раз уже спостерігав, що на таких товариських зустрічах, як тільки мова заходить про скитів, конверзація стає загальною. Може тому, що в нью-йоркському Метрополітен-музеї недавно відбувалася виставка скитського мистецтва і немало наших земляків відвідало її та бачило увіч оті золоті пекторалі й вази із скитських могил. Хтозна.

Так і тепер. Почулося вже кілька реплік про скитські могили, про жорстокі звичаї. Але чому це категоричне й безапеляційне: «Ми — скити! Найстарішою матірньою мовою Европи була скитська»..?

Не маючи великої охоти сперечатися (та й з ким?), Славко тільки запитав:

— А чому це ці золоті амфори й пекторалі такі дуже подібні стилем на грецькі? Може це не скитське мистецтво, а вийшло з грецьких майстерень на замовлення скитських вельмож?

— Це іґнорантський абсурд! — вигукнув той самий голос.

— То наші вороги, німці й москалі, вигадали! То ви гадаєте, що скити були такі недотепи, самі не вміли? Хіба ж би вміли греки так вірно передати скитський побут, хіба мали таке досконале знання скитських звичаїв? А отой звіриний стиль, що так химерно відтворює легенди скитів! Це їхній власний, найориґінальніший, неповторний стиль!

— ... такий самий, як і в азійських саків, — докінчив Славко. — Якщо говорити про справжній скитський звіриний стиль, то найчистіший він саме в Азії... Причорноморські вази — «грецький подарунок».

— Дозвольте... Я хоч і не дуже розуміюся, але щось і я скажу, — вступив у розмову ще й третій, з дальшого кінця столу. — Мені здається, що ці скити, які жили на Україні, то вони були купці-окупанти. Вони збирали данину з місцевого населення, — збіжжя, віск, хутра, — цим добром торгували з грецькими колоніями, а за свій товар діставали амфори, вино, дорогоцінні прикраси, пахощі і ті чудесні пекторалі. Це багатство знайдене тільки в курганах вельмож: царів та аристократії. Прості люди поховані без розкоші...

 — Це німці брешуть, бо вони такого не мають... і хотіли б присвоїти. Чув я вже й про «жорстокість». Це все німці видумали! А за ними й наші вчені поширюють цей обман. Сам Гомер каже, що скити-кобилодоїльці — найсправедливіший нарід у світі!

— А Геродот?

— Геродот — батько брехні, для своєї популярности понаписував усякі нісенітниці про скитів, які тепер подають за правду...

— А на якій це підставі ви кажете, що скити — найстаріша нація в світі? — запитав ще й четвертий, колишній учитель. — Я знаю греку й латину, — там є багато про скитів, але такого я не читав...

— Про це подає халдейський жрець-астролог Беррозус, про початки скитів після потопу, від володаря Скита, що був сином Яфета. А перед тим були царі, що правили по 800 років. Беррозус ці дані зібрав із найстарших халдейських і скитських книжок.

Тут Славко вже не витримав:

— Беррозус, жрець із четвертого століття до нашої ери, справді був, говорив про допотопну цивілізацію і цю допотопну археологи справді знайшли в Месопотамії: царську могилу із цілим царським двором... Великий шар стерильної глини відділює царське поховання від пізнішого культурного шару... Так, це було дійсно до потопу, десь так у четвертому тисячолітті до Христа. А скити в Україні об’явилися аж через три тисячі років, за доби раннього заліза, на початку першого тисячоліття до Христа.

— Це обман! Я читаю греку й латину в оригіналі. Я вже п’ятнадцять років вивчаю скитів. Скити — автохтони, їхні могили п’ятьтисячолітньої давности, а нам брешуть, що скитським курганам тільки 500 років до Хр. Це московський обман! — запротестував «нащадок першого царя Скита». — Це один чех підсунув нам теорійку про праслов’ян, щоб ніхто ніколи не згадував про скитів...

Тільки Славко не дався, щоб йому перебили. Він веде далі:

— ...перед тим на Україні були інші культури, давнішої доби, наприклад, трипільська...

— Е, якісь там круцики на горнятках! — зневажливо махнув рукою твердий «нащадок найдавнішої в світі нації». — Скити це фактично ті самі трипільці, а Трипілля це тільки місцевий прояв скитської народньої культури.

«Ой, горе та біда з такими „скитознавцями”, — подумав Славко. — Розтолкуй йому, що це різні часи, розділені багатьма тисячоліттями».

А «скитолюб» не може нахвалитися:

— Скитських скарбів ніхто ще не перевершив. Це найкращі мистецькі скарби, їм дивується цілий світ, усякий цивілізований нарід може позаздрити таким предкам. І це незаперечний факт, що скарби ці знайдені на Україні. Тільки чортова Москва присвоює все це собі.

— Ну, добре, трипільську культуру корова язиком злизала, ну, гаразд! Але ж після трипільських «круциків» були ще й інші славетні доби, наприклад, надзвичайно багатогранна доба бронзи, то, знову ж, між цими культурами й скитською лежить відстань яких тисяча років... — почав був Славко, як йому перебили.

— А чим це ви так дуже хвалитеся? — встряв у розмову ще один. — Я також був на виставці в Метрополітен-музеї, бачив ті бляшки, оте загризання одної тварини другою. Це й є їхнє мистецтво? На іншій бляшці бачу чоловіка, що несе в руці відрізану голову... Еге, не розказуйте мені, знаю... Жаден скит не вважався воїном, як не міг похвалитися цареві відрізаною головою вбитого ворога. Ці скальпи скити навішували на шию коня, як намисто.

— Та наклеп німців, — заперечив «нащадок Скита». — Фальш, обман!

— Та й німці, чи їхні предки, не кращі були, — своє торочить цей новий опонент. — Грецькі, чи навіть пізніші римські історики, самі бачили в першому столітті нашої ери у германських селах на кілках парканів насаджені людські голови. Така «прикраса» оселі. Що більше голів, то естетичніше. То чому дивуватися скитам?

— Справді, чому дивуватися скитам? — додав Скитолюб і вдячно подивився в той бік.

Але новий опонент ще не закінчив.

— От тут була мова про скитське золото. Де вони те золото брали? І то — багато. Щоб поховати царицю, на її урочисті шати потрібно було нашити чотириста золотих бляшок... А в цю хвилину мені прийшла в голову думка: чому б нашим жінкам, хоч би й секції дружин лікарів, не влаштувати виставку одягу скитянок? На підставі археологічних знахідок...

— Зробимо! — підхопила ідею Лада, мати одного з лікарів.

— Ви мені перебиваєте, — скривився до неї критикант. — А одночасно щось із тими скитами не гаразд. От хтось тут казав, що то були купці-вельможі, торгували. Другий говорив щось про скитські книги. А вони ж не мали письма. Що то за купці без письма? І про які це скитські книги мова?

Так із двох дискутантів, що криво-косо вирішували проблему, яку вже сто років розв’язують розумніші, та й досі не можуть дійти згоди — були ці голосні бундючні скити нашими предками, чи ні? — так із двох бесідників зробилося чотири. Славко, що спровокував цю «дискусію», хоче примирити їх усіх.

— От ви всіх скидаєте в одну купу гамузом. І тих, що сиділи споконвіку на нашій землі, і тих, що примандрували зі сходу, може й самі того не хотячи. Може там, де вони кочували, почав висихати ґрунт, зникали річки, не було де випасати скотину... Мимоволі посувалися далі й далі і так докотилися до Північної Причорноморщини.

— Але вони вважали себе царями, а всіх інших — своїми рабами, — поспішив пояснити Скитолюб.

— Еге, саї. Це на їхньому діялекті значить «царі», — спокійно погодився Славко. — І що вони дійсно проживали на Україні та й так називалися — факт незаперечний: вони позалишали в Україні нащадків із цими прізвищами. Оцих усіх Саїв, Саєнків, Сайкевичів, Сайків, Сайчуків... Це ж усі вони — «царевичі», нащадки примандрованого з глибин Азії племени саїв.

— А в нашій школі вчиться один хлопець на прізвище Шкуть, — вліз у розмову ладин внучок, Юрасик. Ніхто не помітив, що він — тут.

— А ти чого? Марш у ту кімнату, до дітей! — показала очима Лада.

Тільки хтось заступився:

— Він має рацію. Шкуть-Скит — те саме. Родовите прізвище...

— От, а ви кажете! — тріюмфально вигукнув Скитолюб.

— Це були найславетніші, найдавніші! Хто там знає про якихось орачів-хліборобів, що споконвіку порпалися в землі? А от про скитів увесь світ знає і навіть у школі дітлахів про це вчать. Всі знають, хто не ризикує прославитися анальфабетом. Це наші предки! Тільки і тільки скити є нашими безпосередніми і одинокими предками — і ніхто інший! — майже продеклямував він.

— Ні, я таки не згоден! — підніс голос гість, що весь час мовчав. — Що весь світ знає і що багатьох, навіть не скитів, ще довго називали скитами (от, шведів) — це так. Але через необізнаність. Адже дослідники й досі ламають голову, — хто скити? Звідки взялися? Де поділися? Яка їхня мова?

— О, я знаю! Іранська! У підручниках є! — знову вліз у розмову дорослих Юрасик, а бабуся Лада на нього сибірно подивилася.

— А ось є такі, що думають інакше... — пояснив Юрасикові Славко. — До іранської вона зближена так само, як до сусідньої тракійської (де тепер Румунія). Та й до балтських (литовської й латиської). Можливо, це ще одна з індоєвропейських мов, посередині між іранською, тракійською, балтськими — до всіх них упритул, з ними споріднена...

— Між іншим, якась незатишна, — вставив учитель. — Що це за імена? Ідантирс, Аріяпітес, Палак, Сколопіт... А, бодай йому! Все таке якесь чуже!

— А Мазепа? — знову хтось ізбоку вставив. — Чисто іранське слово, подивіться в словник. Але й наше. Всі знають, хто Мазепа. Українець.

— І здавалося, що Північна Чорноморщина це й був епіцентр скитів, — веде далі Славко. — А от найновіші досліди відкривають, що ці самі споріднені племена, саки, жили не тільки на Україні, а у всій Середній Азії, у Казахстані, у віддаленому західньому Сибіру. Там у Туві відкрито величезну гробницю, Аржан, — проти неї наші причорноморські кургани виглядають мініятюрними. Це — велетенське коло (120 метрів) із 70-ма зрубами, в радіюсному розташуванні. У центрі поховані владика і його жона, а навколо центральної камери в цій же могилі поховано 15 осіб почету. Понад 150 верхових коней. На тризні було з’їдено триста особин коней. Дослідники навіть задумуються, чи справді вважати європейських скитів центром скитського світу. Виглядає, що причорноморські скити, власне, — околиця великопростірного скитського світу, що розлігся від Чорного моря до Байкалу...

— Ей, що це ви таке розказуєте? — заперечив господар дому, що досі тільки прислухався. — То це ви проповідуєте великодержавну підоснову московської імперії? Україна, вся Середня Азія, Байкал...

— Хто? Я? — подивився Славко у той бік столу.

— Не хочу такого слухати! — обурився ще один гість.

— «Да, скіфи ми с раскосимі ґлазамі!» — пробубонів ще й Скитолюб. — І брехня! Ніякі ми не «розкосі»! Подивіться на їх портрети: русяві, гарні, високі... А ви щось таке торочите! Наче це була перша московська імперія! Ганьба!

І гості вже почали вставати з-за столу, засовалися стільці.

Ой, горе та біда з такими скитознавцями! Ще будуть бити! Хоч тікай! Агій!

Але, замість тікати, Славко високо підніс руку. — Ша! Заспокойтеся! Таж скити ніколи не заходили північніше природних меж України! Схаменіться! Найдальші в північний бік кургани — на Вороніжчині. Семибратні. Вже північніше скитів нема.

Щоб внести ясність у цю завзятущу дискусію, яка малощо не скінчилася сваркою, найстарша тут, Лада-господиня, почала підспівувати коляду. їй підтягають. От уже й хор створився. Але якось уже так виходить, що розмова знову зсунулася на скитів.

— Чи скити вміли колядувати? — запитав Славка Юрасик.

— Хтозна. У десятому столітті мандрівник по Середній Азії зустрічав аорсів-роксолян, із сарматського племени, то вони святкували «календас», новогоднє свято. Новий рік, значить. Але чи колядували?

— Коляда — запозичене з латині, — безапеляційно прорік латиніст.

І мало не почалася нова сварка.

— Хто вам це сказав? — обурено вигукнув Славко. Тут уже його допекло. — Це — найдавніше слово, з часів льодовика, із словника нерозкришеної на діялекти прамови. Воно є у всіх народів, що з того масиву вийшли і розійшлися по світі, а ніяке не запозичення! Це — заклик, магічне слово. І в латині, і в греків, і в нас. Ну, і в англійській мові чуємо це саме «кол».

— Звідкіля ви це знаєте? — іронічно запитав латиніст.

— Гаразд! Візьмімо з іншого боку. Ці коляди, заклики до сонця, щоб не скотилось зовсім у темряву, співали ще тисячі й тисячі років до скитів. Ще співали їх мисливці за оленями, а потім і пастухи стад, отар, черід і табунів. То й скити не виняток.

— А я собі думаю... — обізвалась та сусідка, що сиділа ближче до Лади та все мовчала, тільки слухала. — Я собі думаю: чому це так? От як уже наближається Різдво, Новий рік, то в мене у голові починається концерт колядок. Одна колядка за другою, — що воно таке? Тепер розумію! Всі — і мисливці за оленями, і скити, і ще якісь — обзиваються. їхні гени...

— Ну, то заспіваймо, як так! Якоїсь дуже старовинної, що витримала іспит багатьох епох...

Ой, рано-рано

 Кури запіли!

Добрий вечір,

Щедрий вечір,

Добрим людям на здоров'я...

 

 

СЛАВУТА

Славко надпив келішок і додав:

— Невже минув цілий рік? Це ж наче вчора ми обговорювали твоє ім’я і виявилося, що ти — Волос-Аполлон... А тепер, дивись, ми вже знову зустрічаємо... Де той рік дівся? Час летить...

Василь підніс келішок, подивився крізь прозорий рожевий плин на світло і з нього вичитав:

— Торік ми до ниточки розібрали моє ім’я. Тепер берімся до твого. Як ти, властиво, звешся?  Святослав. Це ж крадене ім’я!

І при цьому Василь надувся, як плястикова куля, та прибрав прокурорської грізної пози.

— Кажи, де вкрав?

Славко вперед допив свій келішок, а тоді тріпнув заперечливо головою. Не вкрав!

А Василь торочить своєї:

— Е, то тільки князі так себе називали. Серед простолюддя такого імени не подибувалось. Це тепер воно стало модне... Таки крадіж!

Жарт жартом, але Славко на такий закид у першу хвилину не знає, що відповісти. Розкинув думку туди-сюди...  Слава? Слово?  Десь тут близько розгадка, але як її вхопити? І Славко бовкнув навмання, ще й сам не знаючи, що казатиме далі:

— Моєму імені сім тисяч років! І народилось воно в серці України, на Дніпрі!

— Ой, не морочи мені голови, — аж розсердився Василь і з дзенькотом поставив порожнього келішка на стіл. — Чи ти вже перехнябився на бік тих псевдонаукових пустомель із їхніми сміхотворними фантазіями, позбавленими усякого ґлузду? Тих, що виводять усі досягнення людства з України? Як послухати цих байкарів, то й шумерську цивілізацію створили... трипільці. Чомусь потягло їх до Тигру-Евфрату ощасливлювати людство і творити високу цивілізацію... І тому подібні нісенітниці. Тоді, як Шумер досягнув високої цивілізації, з письмом, на Україні може було ще море, а може такі дунаї, що не було де жити, хібащо, на острівцях...

Славко звузив зіниці і дивився десь у далеке щось. Сказав:

— Ні, тоді на просторах Північної Чорноморщини від Дунаю до Каспію буяли трави повище голови, а поміж ними бродили табуни й косяки диких швидких коней, а подекуди і нечисленні людські групи. Люди вчилися освоювати цих вітрогонних лякливих тварин, — коськати, путати, на них їздити, а навіть охороняти від вовків. Це ж і харчі... От вони й дали нам наше ім’я...

— Ти або бездарно жартуєш, або здурів! — обурився Василь. — Ми говоримо про славів, а ти мелеш про якихось коней.

— Не читаєш новинок із археології, — дивлючись убік, незрушено процідив Славко і запишався, як засватана дівчина.

— Саме яких?

— А ось недавно на середній течії Дніпра у місцевості, що тепер називається Дереївка, дослідники відкрили стойбище і могильник неолітичних часів. І там же — величезну кількість тваринних кісток, переважно кінських. А також — ритуальне поховання кінської голови. Це тобі неабищо, а факт, зафіксований у лябораторіях. І встановлено дату за радіовуглецевою методою. Точно: перша половина четвертого тисячоліття до нашої ери.

— Це все?

— Ні, ще не все. Понад Дніпром не один цей могильник розкритий, є їх більше. Маріюпільський, Вовнізький, Василівський... Вже досліджуються черепи тодішніх людей, вже відомо, які вони були на вигляд. Це — високі люди з масивними й дебелими костями, з широким лицем і високим чолом та видатним носом. Це — нащадки давньої кроманьйонської європейської раси...

— Про це я десь читав, тільки не пов’язував досі, — пошкрябав потилицю Василь. — Так ніби?.. У мезолітичні часи вже в 10-8-му тисячолітті у зв’язку з висиханням Африки й відступом льодовика в Европі африканське населення посунуло у Европу, витискаючи попередню людність, нащадків кроманьйонів. Старе населення відступало все далі на схід... Читав, читав... Але при чому тут?..

— Ой, дай же мені договорити! — кипить Славко, переповнений думками, що набігали одна за одною, тільки встигай... — Отже ці, що опинилися на Подніпров’ї, на островах та острівцях, — вже не мали куди далі сунутися. Зі сходу Середземноморщини також сунулися північно якісь племена. І так тут, у цім обширі, зустрілися два різні расові типи, що й відбито в могильниках.

Василь, що досі був настроєний пожартувати і «приперти» свого друга нерозв’язними питаннями «до стіни», також втягнувся у відтворення ситуації на Україні в 10-8-7-му тисячоліттях на Дніпрі та в Північній Чорноморщині, із рухами населення, яке полишало свої некрополі, та із змінами краєвиду. Все це тепер описують археологи, хоч як сухо та скупо. Справді, неолітичні черепи, що їх витягли науковці із сейфів землі, — масивні, дебелі, з широкими лицями, виразними рисами, носаті...

— Але там же, в тих самих могильниках, — додає Славко, —є й інші. Вони дрібної статури, делікатні, вузьконосі, тонколиці, вузькоголові... Представники так званої середземноморської раси. А ще треті — із східної Середземноморщини, із Передньої та Малої Азії, Закавказзя... Ці також тонкокості, невисокі люди, з дуже високим, вузьким обличчям, ніс орлиний, довгий, лоб стесаний, похилий...

— Ще й треті?..

— Так! І все це кістяки та черепи з Надпоріжжя. Василівський, Маріюпільський, Вовнізький, Іґрень, Виноградний некрополі... Вважають, що ці некрополі засвідчують процес асиміляції цих трьох рас і поступового зменшення масивности... «Потоншання» основного, європеоїдного типу... Я не знаю, чи можна називати їх нашими предками. Але вони знайдені на Україні, в самому її серці, на середньому Дніпрі, на островах біля порогів...

— Але при чому тут, все таки, слави і коні? — слухає все це Василь.

— Ось почекай, дай мені договорити! Тут нам доведеться знову згадати про Дереївку. Це неолітичне стойбище мало чітко виявлений скотарський характер, конярський. Конярство набрало в цих племен небачених досі розмірів, як показує облік кісток свійського коня вже в середині четвертого тисячоліття на Подніпров’ї та на Донщині, Приозівщині. Оце з цієї першої половини четвертого тисячоліття й походить череп ритуального коня.

— Як цих «дереївців» називають археологи? — перебиває знов Василь.

— Покищо, назвали «середньостогівці», бо найперше таку культуру відкрито на порожистому острові Середній Стіг (так він виглядає). А інші дослідники віддають перевагу назві «стародавньоямники». (Ото, яка неоковирна назва, але що поробиш? Так їх назвали археологи за те, що вони ховали мерців у ямах, скорчених.) Вони — сучасники трипільців... Отже, ці «середньостогівці-давноямні» — вже майстри-верхівці. Вони — господарі широких прерій від Дунаю аж до Каспію. Але їм стає вже тісно, вони й розтискаються, розширюються. Говорять вони однією мовою, з варіянтами. Але, одночасно з поширенням, вони втрачають єдину мову, а набувають відокремлености у змішуванні з аборигенами. Ті, що доходять до Каспію (кассити, каспії), вже не розуміють тих, що поширюються на захід (пракельти), чи тих, що опинилися в Малій Азії (майбутні гетти). Ті, що рухалися на схід, північніше — вони мали свою долю... але нас це тепер не має цікавити. Більше цікавлять мене ті, що змішалися у свойому русі на захід із мешканцями над Дніпром, Бугом, Дністром, себто трипільцями. Та що з того вийшло. Іншими словами, — цікавить мене, що зосталося в центрі цього багатотисячолітнього процесу.

— Гаразд! — підсумував Василь. — Картина намальована грубо, по-аматорському, але досить вірно. А все таки, де тут слави, а де коні?

Славко не поспішає.

— Не думай, що я сам не шукав походження свого імени. І тут у пригоді мені стало ще одне наше слово: хвала. Хіба це не те саме, що  слава?

— Треба признати, що так. І далі?..

— Каспійське море звалося колись ще Хвалиське море. А чому Хвалиське? Бо там поруч із племенами каспіями, касситами (все це варіянти поширеної назви коня: аспи, ашви, асви) проживали ще й інші конярі, хвалиси. А в нас хвала і слава  — синоніми, тільки переставлені склади в процесі широкого поширення й обточування цих слів. Отжеж, слава Богу і хвалити Бога, я таки довів тобі, що слави це назва коней! — закінчив свою «розвідку» Славко.

Василь щораз більше розкривав очі та поривався перебити. Нарешті, спромігся:

— Воно може й дотепне, оце твоє побудовання. Але непереконливе. Виходить, це якийсь культ коня?

— А так! Ще можна додати й третій синонім до компанії «Хвала-слава»: шана.  Довго обтиралося й вишліфовувалося це слово, аж поки випало В і стало воно добре відомим нам словом «шана». Також слово позитивного значення, найвищого рівня, з одного куща, як і належить святості, культові коня.

— Гарно ти все це обдумав, — похвалив Василь. — Але є ще таке, на що ти, либонь, не даси відповіді. Ось скити також називали коня  аспа, асфа, але їхнє ім’я значить не «коні», а «олені» — саґ,  сака. Їх звали ще «сакалаб». А ще десь узялися склавіни... Що ти на це скажеш?

— Тут нема жадної заковики. Це — різні епохи, роз’єднані тисячоліттями. Мезолітичні мисливці, що йшли за стадами оленів на північ у час потепління в Европі, — це ж час ген- ген старіший за епоху освоєння коня. Слова «саг», «сак», «скот» вже тоді ошліфовувалися, вже тоді виливалися в назви народів. Ось у центрі Европи є  сакси, Саксонія, другі ж саки   опинилися в Середній Азії. Відомі? Відомі. Або й Скотланд, Шкотія, Шотляндія — вибирай! Поет Лєрмонтов, якого я дуже люблю, не такий нам і чужий. Його бабуня була шотляндка. Як бачиш, скрізь визирають вершки айсберґа, — суцільного шару тотемного мислення наших предків.

Василь уже, взагалі, почав малощо розуміти:

— Голова обертом! Як же це в нас  слава зробилась національним іменем? «Склявіни», «слави»... А ще була якась країна Славія. Ні, без півлітра не розбереш! — вже махнув рукою Василь.

Та Славко або вже все обдумав, або вклалось усе акуратно в його підсвідомості, бо він і на це має відповідь.

— Думаю, — було так: наші войовничі предки ішли в бій із бойовим закликом свого святого (тотема), кричали:   Слава! Слава! Так вони й стали називатися славами.  А тут ще близьке слово «слово»,  що само по собі — магія, святощі. Словом (думали наші предки) можна лікувати, насилати хворобу й відбирати, закликати сонце...  Слово —це могутня магія... Не випадково це і назва нашого народу.

Славко витримав велику павзу.

— Тут щось неясне. Є така теорія, що назва народу, назва місцевости і назва святого (тотему) — однакові. Де ж вона була, та країна Славія? Чому нічого невідомо про таку богиню, Славу?

— Ото! — тут уже здивувався Василь. — Як, — де? А та, що в «Слові о полку Ігоревім...» зветься Славутою.   Таж Дніпро! Назва ця, (ми вже про це колись говорили) була іменем богині-ріки.

Славко аж нестямився:

— О! А я до цього й не додумався!

Василь дуже задоволений. Таки «припер до стіни» приятеля. Він ще й додав:

— А головне — це слово й далі дає парості. Люди несвідомо для себе, але за законом мовлення, що сидить глибоко в них, мають нове слово: прослава. Перекладу чи пояснення не треба. А друге слово ще новіше: замість вживати чуже слово «гимн», витворили за законом нашої мови славень.

— Логічно!

Аж тепер друзі помітили, що вони дискутують, — а келішки сухі! Е, так не йде!

Цим разом вип’ємо за Святого Слава, — наливає чарочки Василь. — 3 Новим роком!

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.