Прогулянка алеями мільйоноліть-5

 

СІЙСЯ, РОДИСЯ...

— Справді. Світає! У селі на Україні вже бігають по хатах хлопчиська, посипають... Чи ти колись посипав? — мурмотів дрімотно Славко. — Читав «Економічні монологи»?..

— При чому тут що? «Посипав»... «Монологи»... Прокинься! Одне другого не стосується...

— Чому ні? Стосується! — вже притомніше відказав Славко. — Хлопчаки на Україні в цей час роздають «додаткову вартість». Безкоштовно всім! Так і кажуть: «Сійся, родися жито-пшениця... усім людям на здоров’я...» З Новим роком, Василю!

— А-а, ти про це! «Монологи»... Читав, аякже! І з захопленням! — відказав Василь. — Тільки трохи складно. Треба, читаючи, думати. А що мене дуже здивувало, то це відкриття, що думки марксиста-філософа цілком збігаються з моїми, безпартійного аматора-етнографа.

— О, це щось нове! — зовсім прочумався Славко. — Я ще не чув цього від тебе.

— Тільки в Миколи Руденка вони випливають із сухих розчислень та прозаїчних статистичних таблиць і формул. А в мене цими справами клопочуться богині неолітичних часів. Вони знали, що сонце — головний продуцент додаткової вартости... От чому ми це сонце (колись то була вона-сонце) й досі святкуємо так, як веліли ті наші праматері, що поробилися богинями Гаєю, Параскою, Ладою, Дівою, Даною...

Славко поклав руки на коліна й підпер ними голову, наготувався слухати. Але додав:

— Може справді легше мовою сухих викладок економічної науки говорити, ніж мовою забутих богинь, яких ще треба відгребувати із туманів минувшини.

— Я знаю, що ти чоловік скептичний, — легенько відвів убік дружню шпилечку Василь, — але всі вони живуть у нашій таки мові. Та я тепер не про це... В «Монологах» ще не все сказано. Якби я був літописцем, то почав би так:

От жив собі народній організм, тисячоліттями вирізьблюваний, з виробленими звичаями й обичаями на всі аспекти життя. Весь побут цього народу пронизаний славою хлібові. На це є коротке визначення: культ хліба.

— Почекай, куди поїхав? — перебив Славко. — Ідолатрія? Ні, голубе, не підходить!

— Ажніяк не ідолатрія! — всміхнувся Василь. — Навпаки, стрункий світогляд, сплетений із циклами хліборобської праці, із найважливішими моментами в житті кожної людини, із святами. Пройшов школу неоліту, трипільської епохи, пізніших нашарувань...

Славко знову перебив:

— То ти вважаєш, що трипільці — наші предки? Оті носаті статуетки?

— Я не знаю, як там із генами, але ідеї їхні, світовідчування — вони ж і наші: вода свята, сонце святе, земля свята, хліб святий. Це знає кожна українська людина. Не перебивай! — нетерпляче додав Василь, боючись загубити думку, як начебто він і справді літописав. — То отже із такими традиціями прийшли ми до ХХ-го століття, із викристалізованими звичаями. Ці звичаї в дійсності — зашифрована історія народу. За ними можна реконструювати цілі епохи. Але помовч, не перебивай!

Справді, Славко вже розкрив рота додавати: кутя, Святвечір, коляда, коливо, новорічні посівання, великодні писанки-гаївки, гостювання русалок, весільні обряди... І скрізь у центрі цих обрядів — святий хліб... Славко думкою проминув усе те і тільки додав:

—  Звичаї ці нікому не шкодили, вони — вияв одуховленого життя... Вже не раз цей організм-нарід зазнавав заглади, розгрому. А десь є в ньому сила, що через деякий час організм відновлює структуру і знову розцвітає... Знаходить у собі живло відновитися...

— ... і я думаю, що саме в епосі Трипілля заховані ці корінчики, сили постійної віднови. Дуже глибоко. Недосяжно для окупантів... — додав Василь, а одночасно грізно блиснув очима на Славка. — Не перебивай!

Славко не перебивав.

— І от хтось, ажніяк непричетний до буття народу з його сімтисячолітньою практикою мистецтва обробляти землю, якісь зовсім чужі людці-маніяки збираються десь у Лондоні чи Стокгольмі і змовляються учинити погром. Записали й програму: все знищити, розтрощити, повалити, здавити, задушити, викорінити. Ще до народження тих, яких запляновано знищити, 1903-го року, злочинна групка змовників вирішує долю тих, до кого вона не має жадного права. Вони ухвалюють загарбати добро, яке їм ніколи не належало. Вони постановляють розвалити зернове господарство, згноїти на канальських роботах майстрів-хліборобів, потворити «трудові армії». Себе поставити поганяйлами.

І що з того вийшло? А от, що: через чверть століття ця скажена мрія, ці розполітиковані міщухи, які не мали уявлення про хліборобство й його внутрішні закони, допавшись до влади, обрушуються смертельним гураганом «декретів» та «директив», та «указів», та озброєних комісарів, та «развьорсток», та «викачок», та «продналогів» на нарід, який нікому ніякого зла не зробив, а тільки своє щедро дарував своєю працею, своїм хлібом. Яким правом? Хто це виганяє хлібороба з дідівської хати в мороз на загибіль у Зауралля, заполярне Архангельське, на канальські «стройки»? А це здійснюється програма злочинців-змовників, вона трощить цілий нарід, нічого не минає на своїй дорозі нищення. Безжально розтрощує тисячоліттями творений уклад.

— Мені здається, що тоді автора «Монологів» ще не було на світі, — знову встряв у василів монолог Славко. — Він не бачив, як заганяли в товарняк, наче бидло, статечних майстрів землі, як насаджували «зернові фабрики» і там добивали голодом. Скільки виморили — ніхто не знає. Ніхто досі й не полічив. Шість, чи вісім, чи десять мільйонів?

— То до цього ж я й веду, почекай із своїми коментарями, — досадливо відмахнувся Василь. — І так: цей досконалий, у гармонії з внутрішніми законами природи, живий витвір сімтисячолітнього шліфування, український організм — зів’яв, завмер. Виморочні села. Хабаззям позаростали дворища. Бур’ян на порозі хати. Навіть стежечки до криниці позаростали. Забиті дошками двері й вікна. А далі? Заглада.

— Ну, це Руденко вже бачив. Читав Маркса і шукав у «Капіталі» відповідь.

— Бо цей несамовитий катаклізм, це торнадо справді спочатку несила була охопити розумом. По кожному пройшла чавунна потвора. А кого не задавила, — не здавав собі справи, що сталося. Бачив лише свою і свого роду особисту кривду, уразу, біль, нещастя. Погром був такий приголомшливий, що не тільки розтрощив поверх ґрунту, а й вгризся в материк. Пройшло пів століття — аж тепер почали виступати контури злочину народовбивства у всій грандіозній монструозності.

— І оце тоді Руденко прочитав чотири рази «Капітал», — знову вставив Славко.

— Так, Руденко вже міг запитати, який результат цієї макабричної «операції» над народом, який наслідок вправ непроханих експериментаторів на землі, що їм ніколи не належала.

— Та кажи прямо: бан... — Славко рукою затулив рота. — Ні, шкода ображати перший день року...

— Ми знаємо, бачимо... Наслідок перший: вже всім відомо, що «зернові фабрики» не слухаються директив і програм, надуманих у кабінетах мішухів, і не хочуть видавати зерна-хліба. Земля виявилася живою істотою. Вона — в інтимному зв’язку любови із своїм майстром, досвідченим хліборобом. За любов до неї вона віддавала сторицею.

— І справді, — додав знову Славко. — Найінтимніший зв’язок. Ось такий простий приклад. Збирається чоловік у поле. Ще як сходить сонце, вийшов надвір, подивився туди-сюди, прислухався до прикмет, що тільки він один бачить, вже знає: сьогодні не їдемо в поле... Хіба це не якийсь понадчуттєвий зв’язок?

— Не перебивай мені думки, — знову блиснув очима Василь. — А тепер, коли господаря знищили на засланнях-біломорканалах, коли решту загнали в колгосп-панщину, — то й земля не хоче підлягати бездушним статистикам-указам.

— Це раз, — загнув Славко пальця на руці.

— Наслідок другий, — не дає перебити себе цим разом Василь. — Молодь тікає з такого неодуховленого села. Котрі ж мусять у селі жити, — заливаються горілкою. Навіть жіноцтво! Де вже тут згадувати про звичаї, про любов до землі, як саме першого дня Великодня, найурочистішого свята Землі, голова колгоспу виганяє людей на працю, на «дурнодні»? Найсвіжіші очевидці сучасного українського села, що недавно опинилися тут, кажуть: «Того села, що ви знали 50 років тому, вже нема». Може де затрималися які рештки старовинного звичаю — їх переслідують, бо це ж — «буржуазний націоналізм». Ну, й забуваються. Замість — матюк і горілка.

— Два, — загнув Славко другого пальця на руці.

— І нема хліба. За буханкою хліба треба в район іти в пекарню, бо господиня не має права хліб пекти у власній печі. От, на що перевівся культ хліба.

— Три, — незрушено загнув пальця на руці Славко. І додав. — Мене огортає тривога, як я про це все думаю. Неоптимістичні думки...

— Не тільки тебе... Аж тепер огляділися ті, що розвалювали печі з недопеченими перепічками, виливали недоварену юшку, горшки розбивали, замітали мітелкою послід із комори, ті, що здирали стріху над головами дітей, ті, що руйнували природно згармонізований уклад народу. Аж тепер погромники згадали, що «хліб треба шанувати», він «святий». І таке слово згадали! Ті, кого ви, безумці, знищили, знають це сім тисяч років! І не тільки хліб, а й земля, що його родить, і сонце, головне джерело енергії, «чистого прибутку». Ага, «додаткової вартости».

Василь чекав, що Славко загне й четвертого пальця, але не дочекався.

— Аж тепер я підходжу до «Економічних монологів», до Руденка. На відстані півстоліття чесні уми намагаються зрозуміти: як же це воно таке, небувале в історії людства, могло статися? Щоб у центрі Европи, у ХХ-му столітті, у щедрій і плодючій країні забито голодом десять мільйонів, щоб видерли шматок хліба з рота саме в тих, які той хліб продукують?

— Так от злочинці ще й не признаються до злочину! Вони й слово «голод» викинули із своїх словників, — знову докинув невгавучий Славко.

— В чому тут таємниця? Тоді Руденко читає «Капітал» ще п’ятий раз і там знаходить... так! Щирий учень марксової теорії почав шукати вияснення теоретичної підоснови того, що сталося. Почав із зав’язлої у всіх межи зубів «додаткової вартости». Після довгих шукань прийшов до висновку, що марксова «додаткова вартість» — безсовісний світовий обман, диявольська штучка, яка тягне все людство до загибелі. Шахрайство. Так, Руденко цей свій висновок обґрунтовує, але я коротко: додаткову вартість творить енерґія сонця і землі, продукуючи з одного зернятка 25 зерен...

Тут знову вліз Славко із своїми репліками:

— То це ж сказано і в гаївці: «Ой, ти сонечку, засвіти, засвіти, землю-матінку пригорни, пригорни...»,

— ... а не машина, яка нічого не продукує, а тільки переробляє. Хлібороб же продукує більше, ніж споживає, він збільшує енергію сонця через прирост зерна... Так от тут і вся таємниця. За марксовою теорією держава «законно» оцю додаткову вартість, створену сонцем+землею+людською працею, відбирає у продуцента, замітає під мітелку. Так я переказую? — озирнувся Василь до Славка.

— Приблизно так, — потакнув Славко. — Треба буде ще раз прочитати цю мудру книженцію...

— Отож ще раз: на основі цієї теорії відбирається від продуцента-хлібороба «чистий прибуток» для пельки ненаситної держави. Не тільки чистий прибуток, а й голодна пайка, — поправився Василь. — А чому? За марксовою теорією хлібороб зарахований до кляси буржуазії. І це застосування марксової теорії на практиці привело до колгоспів, сталінізму та ґулаґів. Руденко довго мучився шуканням, поки розкрив ця помилку, а може й шахрайство, от чому назвав він цю працю «Прощай, Марксе!» Наслідок відомий. Сам у ґулаґу.

Цим разом навіть і Славко замовк. Нарешті, Славко вголос подумав:

— Тривога бере, що вже й до корінців добираються, тих, досі недосяжних.

Вже й дуже розвиднилося, вже й електрика непотрібна, а приятелі ніяк не закінчать розмови. Щоб відсунути гіркоту недоброго на Україні, згадують, як самі колись бігали по засніжених вулицях, від хати до хати, посівали... «Роздавали додаткову вартість», за влучним славковим висловом... Чи й тепер?

А що воно за шерех за дверима? Тоненький голосок. Що б то могло бути? Так рано?

Відчинив Василь. За дверима показалася мала постать і всунулася завихрена русява чуприна. А-а, це внук свахи Лади, Юрасик.

— Що тобі, синашу?

Юрасик, замість відповіді, жбурнув на них жменю зерен пшениці й гороху та скороговоркою, як бабуся навчила, прощебетав:

— Сійся, родися, жито-пшениця і всяка пашниця, на щастя, на довгий вік, на Новий рік, усім людям на здоров’я!

Побіг. Він має ще тут на вищому поверсі декого, там наказала бабуся теж віншувати.

Приятелі приголомшено-радісно подивились один на одного і вже нічого не казали.

 

 

ДЕ СВІТЬОД, ТАМ І СВЯТЬОХА

— Як дивно! Я оце вчора прочитав, що Україна колись, за часів оних, звалася Світьод.

Славко і Василь щойно зустрілися на автобусній станції і, як звикли вже, запустилися в свою давню, нескінченну розмову.

— Це із скандинавських саґ? — обізвався Славко. — Читав! І вже забув! А чого це ти про це згадав? Там говориться про Швецію, Свіден, а не Світьод.  Що мені до того? Де ти бачиш тут Україну?

— Але ж самі шведи називають себе Сверіже, — не здається Василь. — А в сазі ясно сказано, що йдеться про Північну Чорноморщину і названо її Світьод. Ти читав у недосконалому перекладі. Події ж відбуваються на тому терені, де тепер Україна. Біля ріки Дон, що вливається у Чорне море. Дон «відділяє Европу від Азії». Таке тоді було уявлення про географію.

— «Тоді»? Коли було це «тоді»? — все ще недовірливо питає Святослав. — Щось я забув. Неуважно читав...

Василь терпляче пояснив:

— Добре, Славку, нагадаю. Ці саґи записані у ХІІ-му столітті, у Ісляндії. А складалися вони ще давніше. І про час ще давніший, оповитий леґендою... Отже, саґи повідають, що скандинави (шведи, норвежці, данці) не живуть там споконвіку, а примандрували. І свій рух на захід почали з-над Дону, з Північної Чорноморщини. Цей нарід-боги рушив з- над Дону в напрямку Ґардарікі... Ґардарікі це якась країна, густо заселена укріпленими оселями, «гардами»...

— Городами? — нетерпляче перебив Славко. — То це ніби про ті городища, що ними всіяна Україна, еге?

— Ні, це було значно раніше, судячи по слову «ґард», «город». Це ж було слово і протослов’ян, і прото... ну, цих скандинавів...

— А стривай! — перебив сам себе Василь. — Ґардарікі... На початках першого тисячоліття, ґоти, германське плем’я, Данапрастадт...

Автобус не приходив, десь затримався, а друзі цього не помічають. Вони навіть втягнулися вже в дискусію, так наче десь на вченому засіданні.

— Еге! «Ґардарікі із столицею Данапрастадт», — перекривив когось Славко. — Ти читав тенденційну інтерпретацію, явну самохвальбу... Мовляв, «скандинави-вікінґи створили руську імперію» — і подібні нісенітниці. «Прийдіть правити й володіти нами», — покепкував він.

— На жаль, візьми першу-ліпшу книжку західнього видання про вікінгів, там про це прочитаєш, — розвів руками Василь.

— Ці вікінґи-варяги, найманці, пірати й купці «із варяг у греки», із новгородської Ладоги до середньоазійського Самарканду... Все це стосується тільки дев’ятого-одинадцятого століття... Яких три століття розгулу вікінгів. А Готи ж на яких сім століть давніші. Прошу не змішувати...

Василь підхопив:

— А ось ті, що їх оспівують ісландські саґи, окутані серпанком чотирьох-трьох тисячоліть, як не більше. Ні вікінґів, ні Русі, ні слов’ян, ні ґотів тоді ще не було, а був один одностайний суцільний масив. Де він зформувався? Десь у Північному Причорномор’ю, у розлогому просторі аж до Каспію. Західне крило його просувалося в західньому напрямі, то мені думається, що цей напрям і втілений у образі чарівника-царя, Одіна. Може цей процес розтягався на довгі віки, але в саґах-переказах ущільнився до подій одного покоління.

Славко вже пригадує:

— Та то ж про богів і велетнів...

Тут підійшов автобус і друзі всіли, навіть знайшлося їм місце поруч. Тоді Василь не полінувався витягнути з течки книжку і знайшов у ній те місце, що шукав.

— На, читай! Це уривок із ісляндської саґи.

— ... «Про три континенти. Земля, що на ній живе людство, округла, але береги її дуже зазублені. Ми знаємо, що море виходить із Ґібральтарської протоки просто на Йорсланд (Єрусалим-землю). З цього моря довгий рукав виходить на північний схід, що зветься Чорне море. Воно розділяє три частини світу. Частина світу на схід зветься Азія, а ту, що лежить на захід, дехто називає Европою, а інші — Енеєю. На північ від Чорного моря лежить Світьод Великий, або Холодний»...

— Тут можеш пропустити, — повів пальцем по рядках Василь. — Це для нас несуттєве, а читай далі звідси.

— ... «Там тече через Світьод ріка, правильне ім’я якої Танаіс (Дон)... Ріка впливає в Чорне море. А земля навколо цієї ріки звалася краєм народу Тана чи Вана. Ця ріка розділяє три континенти. На схід — Азія. На захід — Европа...

— А-а-а, — тепер я пригадав! — перервав читати Славко.

— Далі тут описується мітичне місто Асґард, столицю народу Асір та їхнього царя, Одіна. Далі тут описується, як вибухла війна між народом Асір, і народом Ванір (Це автохтони, то вірніше було б називати їх Донір, Доні). Втомилися Асір і Ванір воювати, помирились, утворили один нарід...

Василь устряв:

— Ці Доні (Ванір) були хлібороби, з багатшою, ніж скотарі-асіри, культурою, заможніші. Аж тепер, як Асіри забезпечилися міцною матеріяльною базою... Ну, читай далі!

— ... «Одін залишив у столиці Асґард своїх братів, Вілі та Ве, а сам із жерцями і всім іншим народом вирушив... Спочатку рушив на захід до Ґардарікі, а звідти на південь до Саксонії. Мав він багато синів. Оволодівши землями, посадив своїх синів обороняти краї, а сам попрямував на північ і осів на острові...»

— Отак, як бачиш! Все ясно й зрозуміло. Точний маршрут. Із Північної Чорноморщини до Скандинавії, - задумливо пробурмотів Славко. — А як це воно так, що ці саґи збереглися і дійшли до нас? Та ще й у найкрайнішому заході, в Ісляндії.

Василь має відповідь.

— Це також повчальна історія. Ісляндія християнізувалася в десятому столітті. На тім острові поганські вірування трималися найдовше, оці самі перекази про богів, велетнів, Асір-Ванір. Тоді, як у інших країнах середньовічної Европи огнем і мечем винищували все поганське, у Ісляндії розумні голови договорилися так: «Ви — погани, а ми — християни. Не перешкоджатимемо одні одним. Нема наказу, хто як має вірувати». А через два століття один мудрий чернець, Сноррі Сюрлюсон, все це позаписував, рунами. І так воно лежало кілька століть у манастирі, аж поки прийшов час оцінити цей скарб і перекласти на сучасні мови. Тепер відомо, що і як думали пращури... Все це можна прочитати в передмові до цього видання, — постукав Василь пальцем по книжці.

— От, здорово! — блиснув очима Славко.

— Егеж! — погодився Василь. — Здорово — і ми вдячні. Тепер дослідники ламають голову, як відділити легенду (боги-велетні) від реальних подій, описаних у саґах. Який час вони описують? І чи справді з Північної Чорноморщини добиралися до Скандинавії пращури? Якщо так, то розсипається варязько-вікінґська версія про походження Русі із Скандинавії. Русь-нарід із праматерями-русалками були вже в Північній Чорноморщині, коли прибулець із пограниччя Азії, Одін, надумав вирушати на захід...

— Тільки як встановити, коли той рух був?

— Ото ж то! Як ти думаєш? — запитав Василь. — Про яку епоху йдеться? Світьод-країна, боги з надприродними здібностями... тотемний лад мислення... Бог — вовк... Егеж, у їхній уяві сталося й таке: Бог-вовк ізжер сонце й місяця, ніби то були млинці! Що то за вовк такий? Ні, в моїй уяві цей космічний образ не потовплюється!

— Скитська доба? — припускає Славко.

— І не пахне. Копай глибше. Скити знані на Україні в часи раннього залізного віку.

— То може це йдеться про їхніх попередників, кіммерійців?

— Копай глибше. Підкажу. Бачиш, у саґах зберігаються такі деталі, які властиві й індуським мітам, що збереглися у Ріґ Ведах. Та й і грецьким мітам із тими їхніми титанами... і Олімпом, столицею богів. Асір мають також свій «олімп», Асґард. То і в індусів також є таке місто богів... забув у цю хвилину назву, — подумав мить Василь. — Саґа оповідає про час ще нерозділеного народнього масиву, із однаковими віруваннями. І ці вірування-міти кожен відлам цілости поніс із собою в далеку дорогу. Одні опинилися на крайньому заході над Атлантікою, другі — близько Тихого океану, а треті — біля Середземного моря...

— Греки?

— Хай і греки. Але я думаю про геттів, тих, що в Малій Азії на півдні Чорного моря створили могутню імперію, дбайливо записали свою історію і увічнили себе в монументальному мистецтві.

— Ну, це вже якісь твої фантазії! Де скандинави, а де гетти! — не погодився Славко. — То якісь зовсім іншого крою.

— Не фантазії! Я довго думав, шукав підтвердження своїх здогадів. Ця книжка і ці саґи тільки підказали. І знайшов! Не все знайшов, правда... На це треба праці мізків цілої академії, але головні пунктири все таки протягнено.

— Я палаю бажанням побачити ці пунктири, — чи справді «палав», чи насміхався Святослав.

— А хоч би й сама назва — С в і т ь о д. Чи вона тобі нічого не каже? Мені — багато! В нашій рідній мові є великий урожай слів із коренем СВ — і все з позитивним, божеським значенням. Далеко не ходити:свято, світло, світ. Одночасно це й родина: сват, свекруха, свекор, сватання, свій. В цих словах відчувається, що закладання родини не якийсь там комерційний контракт, а релігійне дійство з божеством у центрі. А що кажуть оці Савур-могили, розкидані про всій Україні? А   — найвище божество слов’янського пантеону, предок? А Святьоха — предкиня-русалка?

— Де Світьод, там і Святьоха, — не проминув нагоди пожартувати (доречно чи недоречно) Славко.

Але Василь, не помічаючи «блискучих дотепів» друга, веде далі:

— В індуському епосі також є СВ. Свамі — те саме, що й наше святий. Там — Сварга, у нас — Сварог. А ось і закавказькі гетти: у них поняття «бог» звучить так: свят (siuatt). Якої ще треба ниточки, щоб бачити, що всі ці (віддалені тепер) народи колись були одним, нерозділеним?

— Та воно щось на те скидається. От же й літописець називає шведів так само: с в е о н и, — непевно смикнув свого вусика Славко.

— Друга ниточка-пунктир, що з’єднує скандинавів і слов’ян, підказує, що ці групи розійшлися найпізніше...

— Колір прапора? Жовте й блакитне? — поспішив здогадатися Славко.

— Може... Але я маю на увазі граматику. Чому це скандинавське закінчення прикметників буває точно таке, як наше: свенска, нордіска... Не ми ж запозичили у шведів це «ска» (наше «ський»). Хіба це не уламок спільної архаїчної форми, що там у шведів якось теж затрималась?

— А Русь? — підступно запитав Славко, хоч знав відповідь наперед.

— Русь? Та такого словозвука не зустрінеш у скандинавських мовах. Швидше — в кельтських, там навіть було плем’я рутені, — але то знов інша пісня. Зате нехай мене повісять, як я заперечу, що слово квас  подарували нам нормани. Так от напій квас і навіть герой Квас грає велику ролю в цій старовинній сазі. І от це саме слово, квас-напій, виготовлений із садовини, можна почути й тепер у глухих селах Ютланду. Теж залишок колишньої, ще нерозділеної, мови без зміни. У них. А в нас? Хто не знає, що таке квас?

— Подібно ж і в індусів. У них — мада, а в нас мед  — докидає Славко.

Василь же каже:

— Як я обдумую наші зв’язки із скандинавами... варязькі дружини, родичання княжих родин із скандинавськими королями... Угода гетьмана Мазепи із шведським королем Карлом ІХ-м... то бачу в цьому звичні старі зв’язки, давнезну традицію. Колись були рідні брати. Потім — лише двоюрідні. А тепер — чужі-невідомі. Імена Рурик, Олег, Аскольд, Ігор, Рогволод, Свенельд — все це імена з давніших спільних часів, коли зв’язки були свіжі й зрозумілі — і в скандинавів, і на Русі.

Славко мовчить, щось думкою перетравлюс. Він узяв розкриту досі книжку, ще раз перечитав одне місце й запитав:

— А чи ти звернув увагу на цю фразу: «На півдні кавказьких гір, недалеко Туреччини, Одін мав великі посілості»? Чи ісляндець Сноррі знав у ХІІ-му столітті про закавказьких геттів?

— Звичайно, ні! — мотнув головою Василь, не зовсім розуміючи, до чого веде Славко. — Він тільки записував ходячі в народі перекази.

— Та це ж про геттів мова! «Посілості на Закавказзі», це ж ота найперше відчахнута галузь... Але мене ще більше цікавить от що: чому це те, що я щойно прочитав, чому воно в геттів яскраво засвідчене на барельєфах у горах на скелях урочища Боґазкой? Тут у книжці: «Воювали Асір-Ванір, потомилися, уклали мир, злилися в один нарід»... І цю ж зустріч-замирення двох народів бачимо й на наскельному геттському монументі. Там зображено процесію чоловіків-воїнів на чолі з царем по одному боці. А з протилежного йде довга процесія жінок, на чолі в них цариця. У руках — чари з квасом. Це ж сцена замирення! Оця, найголовніша, то напевно Фрея, богиня хліборобів Ванір (чи Донір?) а голова воїнів-скотарів — сам чарівник Одін...

Василь вражений.

— Ти диви! А я й досі не пов’язав! Справді — замирення хліборобського народу з воїнами-скотарями. Та сама подія, тільки в Ісляндії у словесному вияві, а на Закавказзі — образово. Та ще й так монументально!

— А ще додай до своїх «пунктирів», що   Фрея це, по-слов’янському, Прія. І що ріка, яку ми тепер звемо Дніпро, це її ріка — Данаприс.   Так ми й не доберемось, коли ж ці події відбувалися?

Василь — напівжартома:

— Либонь, доведеться запитати в пророчиці зі скандинавської саґи, волви!

— О? Ще й волва якась? — поморщився Славко.

— Я не жартую. Волви, скандинавські пророчиці, такі віщунки, що ходили по селах і ворожили людям. їм приписували мандрівки в потойбічний світ, як і волхвам чи шаманам. Так от: не лишень у скандинавських краях, а й у слов’янських існували чарівниці   Ото за їхнього часу все воно й відбувалося, — не знати, жартує чи ні Василь.

Він уже ховає книжку в течку, коли ж Славко поцікавився:

— До речі, не подивився, хто автор.

— Автор — Жорж Думезіль. Назва книжки «Боги стародавніх скандинавів» (Gods of the Ancient Northmen). Тепер усі, хто вишукує спільне коріння в мітологіях світу, озираються на цього французького дослідника... А мене він навів на ще одну думку. Стверджує, що тільки після злуки скотарів-вершників із заможними хліборобами — рівні з рівними — виявив нарід силу руху вперед. В моїй голові майнула така думка: у ХХ-му столітті діється навпаки: «Перетворювачі природи» знищили хребет хліборобського стану, а тепер котяться у свою власну яму без хлібної бази...

— Але ми відхилились від теми, — нетерпляче перебиває Славко. — Хто ж вони, ці Асір-Ванір (Данір?)

— Я думаю, сміливо можна підставити вже знайдені археологічні культури. На місці Асір я поставив би стародавньоямників, а на місці Ванір (о, напевно то були Донір!) — трипільців. Підходить?

Але тут довелося урвати цю пекучо цікаву розмову. Автобус уже зупинився на останній зупинці, всі пасажири виходять.

 

 

ГЕТЬ

Другого дня друзі зустрілися знову, на тому самому місці, біля автобусної зупинки. І знову ненароком зав’язалася в них розмова. Про що ж вони розважають сьогодні? Про таке незначне словечко, як  геть.

— Як це воно так, що таке наше відоме українське слово,  геть, цілком подібне на англійське слово ґет (get out) — роздумує вголос Славко.

А Василь в унісон:

— Я також дивуюся. І вже давно. Ці гет, ґет, геть поширені в ріжних народів варіянтно. І в ріжних епохах. Як із цим усім впоратися?

— А справді, — розвиває свою думку Славко. — Почнімо з переліку народів і племен із таким самим іменем у часи писаної історії. Ось на заході Чорного моря у Дністровсько-Карпатських землях в IV-му столітті до нашої ери проживали якісь ґети. Інші якісь,   ґоти (остґоти, вестґоти) присунули з півночі...

— Перші — тракійці, а ці, бач, германського кореня. А звуться майже однаково, — додав Василь.

— Можна ще згадати масаґетів у Середній Азії. А в Малій Азії були свої гетти... А ось я недавно мав у руках Таціта, автора з першого століття нашої ери, то він згадує кельтське плем’я котини, германське плем’я хатті. Світ тоді був повний цими іменами.

— Але чому ти думаєш, що всі ці імена зв’язані з нашим словом геть?   — зненацька запитав Василь.

— Вірніше я думаю, що це геть  зв’язане з рухом. А що так репрезентує рух, як не кінь? І от у масаґетів, каже Геродот, великим божеством вважався білий кінь, він же й сонце. «Єдиним богом масаґети вважають сонце і йому приносять у жертву коней», оцих самих гетів. Та й західньочорноморські гети хоронили, разом із своїми воїнами, коней. Словом, де є це загадкове гет, там і коні, рух... Культ коня з тотемістичним забарвленням...

— Ну, про «тотемістичне забарвлення» ще треба поміркувати, — не зовсім погодився Василь. — Ось мене більше цікавить, чого це на всьому європейському обширі ці гети- ґети-ґоти позалишали свої сліди у назвах населених пунктів, міст, твердинь і замків. Я сказав би, цими назвами просто засипана уся Европа. Ти ж поглянь! На Україні: городище Хотове під Києвом, села Гатне, Хотешів, Хотянівка, Хотомель, Хотилів, Хоцьке, Хотів... У Білорусі — Хатинь... У Польщі й Чехо-Словаччині, Німеччині — свої Хотини в різних варіяціях: Хотиня, Хоцім, Хотинів, Хоцінов, Хотініц, Котце тощо-тощо.

— А я додав би ще й еспанську назву, Каталонія.

— А я додав би й середньовічну назву столиці Дакії в першому столітті нашої ери, Серміцегатузу...

Всі ці назви так звідкілясь і сипалися, так і виринали в свідомості друзів. От уже Василь ще щось згадав:

— Тепер стає зрозумілим ще й таке: світ повний різними назвами укріплених замків, наче й відмінними, а в дійсності з тим самим коренем. Оті всі французькі шато, англійські кестлі, німецькі кастелі, польські костьоли,  еспанські каса... Вся Европа рябіє назвами укріплених осель із подібними назвами. Ну, можемо додати ще й український хутір.   Не сумніваюсь, що хутір також був укріпленою оселею...

— І   хата теж, — озвався десь ізнизу тоненький голос.

Славко аж здригнувся. Звідки воно?

— О, а це що за пуцьвірінок?

Приятелі й не помітили, що поруч них стоїть якийсь хлопчина з великим ранцем за плечима та жадібно прислухається до всієї цієї розмови.

Василь засміявся:

— Та це ув’язався зо мною небіж, моєї сестри синашко! Школяр. Він цим автобусом доїжджає до своєї школи. Ну, й що ти розумієш у нашій розмові? — звернувся до хлопчика.

— Все розумію! Ось ви говорили про Серміцегатузу, а я знаю, що в Малій Азії також була Xатуса, — відказав школяр.

Василь повчально:

— Тільки не забудь, що між цими двома «хатусами» стоїть три тисячі років. Ну, й ще що ти знаєш?

«Синашко» відповів із великим апльомбом:

— Тепер у школі ми саме проходимо: «Хатуса Малої Азії, у теперішній Туреччині, була колись укріплена твердиня. Була вона столицею народу, що так колись і звався — гатті. Учителька нам пояснила, що в підручниках пишуть гіттітес (Hittites), але мені легше вимовити гетти і вчителька не заперечує.

В цей час підійшов автобус. Всі сіли. «Синашко» — поміж друзями. Василь, дивлючись новими очима на свого небожа:

— А чого це тебе має цікавити?

— Бо дуже ж захопливо! — сяючи очима, відказав небіж.

— Цей нарід зник був із лиця землі навіки, здавалося б. Ще сто років тому історія про них нічого не знала, вони як би не існували. І воскресли! Так нам казала вчителька і я так кажу вам, — упевнено торохтів хлопчина, відбиваючи всім своїм виглядом недовірливі перезирання Василя із Славком, — Інтерес до них почався вже відтоді, як у єгипетських архівах було знайдено переписку фараонів із невідомим народом хета. З тих записів і листів виявилося, що це не якесь там незначне плем’я, а могутня імперія на півдні Чорного моря із неприступною Хатусою межи скель...

Славко:

— А нічого не казала твоя вчителька, як фараонівна сватала собі за чоловіка якогось із синів геттського царя?

— Ні, цього ми ще не проходили, але проходили про війну із єгипетським фараоном Рамзесом Другим у 1269-му році до нашої ери гетського царя Гатусіліса Третього. Війна ця закінчилася в нічию. Фараон прославляв свої перемоги в переліку його великих діл, а Гатусіліс у своїх рекордах пишався, що переміг фараона він...

— Ну, добре, це ти знаєш... — почав іспитувати небожа Василь. — Але цього мало. Далі?

«Синашко» не розгубився.

— Далі: аж тоді дослідники і в Біблії побачили якихось гетіїв, давніх мешканців Палестини. Як прибув тоді Авраам із своїм народом, вже там гетії були і...

Славко договорив за хлопчину:

— ... і як померла Авраамова дружина Сарра, то Авраам купив для похорону в гетія Ефрона печеру, для гробівця... Чи так?

Василь доповнює:

— Там у Біблії часто згадуються ці гетії. Там ще розказується, як цар Давид відібрав у гетія Урії (Юрія, звичайно) жінку, Варсавію, що стала матір’ю славетного царя Соломона...

Славко вражено:

— Цікаво! Чому ж це досі ніхто не обіграв факту, що біологічно мудрий Соломон все таки нащадок індоєвропейської матері?

Школяр, почувши, що мова зайшла вже десь убік, хотів пересісти ближче до виходу, але дядькові Василеві самому було цікаво, як там у школі вчать. Запитав:

— Що далі було з тими геттами?

— Далі — так: перші відкриття спонукали дослідників пильно розшукувати згублений нарід, цілу імперію. Де вони поділися? Обеліски і стели на терені Туреччини й Сирії з якимись письменами були, але читати їх ніхто не вмів. Аж от у 1932-му році в гірському урочищі Боґазкой біля села Ясілі-кая археологи виявили приголомшливі барельєфи та скульптури, вирізьблені на поверхні природних скель. Поблизу був і палац-фортеця, а в ньому — дуже багато клинописних таблиць. Відтоді знання про геттів зростають, таблиць вчені знаходять щораз більше, їх уже вміють читати спеціялісти. А в цих таблицях розказано про весь побут і історію новознайденого народу. Державний устрій, закони та інституції, мову, релігію...

— Дякую тобі, синашу, за докладну лекцію, — пожартував Василь навздогін хлопчині, бо вже той зірвався і спритно вискочив на потрібній йому зупинці.

А приятелі, посміявшись, далі провадять ту саму розмову. От уже й у шкільних підручниках вчать про геттів, а ще ж багато чого невиясненого. Про мову їх уже відомо, що це — одна з гілок індоєвропейського мовного дерева, найдавніше відірвана від стовбура. Близька вона й до слов’янських, і до італіко-кельтських, і латинської, й до грецької. Але от... Як ці індоєвропейці опинилися в Малій Азії? Коли?

Василь пригадує, що є два погляди в науці. Один погляд: ці гетти, — може якісь далекі родичі тракійських ґетів чи германських ґотів, чи кельтських племен — малими групами сміливих зухвальців на конях напливали до Малої Азії через Дарданельську протоку з Балканського півострова. А інші думають, що гетти — вихідці з-за кавказьких гір, із Північної Причорноморщини. Ой, багато цілком подібних слів, спільних із слов’янськими, у геттській мові. Та й не тільки слів...

— А є ще третій погляд, — пригадав Святослав. — Нізвідки вони не прибували до Малої Азії, а вони — найдавніші там автохтони, носії тієї галузі індоєвропейської мови, що розвивалась серед племен, які проживали в четвертому тисячолітті до нашої ери навколо Чорного й Каспійського морів. Навколо — значить і на північному, і на південному боці. То може звідти розходились радіюсом і на європейський континент, і на Азію?.. Мовознавці виділяють у цій мові виразних п’ять діялектів. Це про щось теж може казати...

— А все таки ще безліч загадок у цій геттській абракадабрі, хоч і багато чого розказали глиняні таблички. Не диво, що мій небіж так захопився... Ось ми говорили-говорили, — а так і не дійшли до чогось певного. То як же бути з тотожністю українського слова геть  і звертанням до коней геття! Зовсім як би ці наші коні — самі гетти.

Славко піддав:

— Хіба тільки це? В нашій мові є багато більше таких слів. І всі вони зв’язані з кінською справою, з рухом вперед. Гайда. Гатала. Гаталай. Гоп. Геп. Гец. Гуц. Гиц. Гетька  (коняка). Гача (молоде лоша). Гачі (штани, одежа верхівця). Подивись у словник! А проте: чи є яка відповідь на наше невторопне питання? Як це так, що наше рідне «геть-геття-гайда», воно ж одночасно й назва тих славетних геттів?

Василь, здається, й має на це відповідь. Ось що він непевно каже:

— Ех, погано знаємо ми археологію! Та останні досліди молодих вчених виявляють, що в той час, як у всіх частинах світу ще й не снилося нікому культивування свійського коня, то в Середній Подніпрянщині та на Подонні конярство набрало небачених для тієї пори розмірів. Коли то було, питаєш? У четвертому тисячолітті до нашої ери, от коли! Науковці навіть мають точну дату, виявлену модерними лябораторними методами дослідження кісток із розкопів... Здається, як не забув, — 4.250 років до нашої ери.

Славко аж стрепенувся:

— Думаєш, шість тисяч років тому до коней, уже приручених, теж зверталися: геття? І так це слівце пішло гуляти по світі?

Василь додає:

— Разом із зображенням верхівця, із символом, конем-сонцем.

Та Славко має свою думку:

— Але ж, якщо ці символи формувалися в четвертому тисячолітті до нашої ери, то населення мало далеко позад себе тотемне мислення! Як це так? Це ж уже енеоліт, на порозі бронзової доби.

Василь знає, що каже. Усміхнувся:

— І все таки в сучасній українській пісні ясно висловлено: «Сивий коник то мій брат!» Цілком тотемічний вислів.

Тоді й Славко згадав:

— А як виглядає гуцульське весілля! Молода їде вінчатися на коні, хоч би то було три кроки від її хати. Як я розумію це? Святість найурочистішої хвилини її життя і святість коня тісно сплетені в її розумінні.

— Отож то! — киває головою Василь. — Таких звичаїв, «із тотемним забарвленням», навіть і в наш час можна назбирати ще багато...

Тут, на жаль, розмова урвалася, бо довелося виходити з автобуса. А вони ж тільки, можна сказати, зачепили скраю...

 

 

ВЙО!

Як зав’язалася ця розмова? Може тому, що ці два студенти, Юрій і Яромир, їхали рівною польовою дорогою, і то не на конях, а самокатами. То які тільки думки не приходять тобі в голову на дозвіллі під час літніх вакацій у рідних полях... А як стали «на попас», полягали горілиць, — от тоді й почали клубочитися всі оці думки, неначе білі хмарини в небі.

— Чи бачив ти коли зв’язок між словами  шлях, шляхта, швидко, шлея, шлятися, шалятися? — зненацька запитав Юрій, студент інституту археології.

— Та якийсь ніби є... Щось «кінське», «їздове»... Не знаю тільки, при чому тут «шляхта». Як я розумію, то це назва панівної верстви в суспільстві, — відповів майбутній медик, Яромир.

— Так і треба розуміти.  Шляхтич — той, що належить до панівної верхівки і той, хто на коні. Неясно? Ага, краще це видно в французькій мові. Там слово шевальє  означає і наше «шляхтич», і наше «верхівець».

— Це зрозуміло. Ля   шеваль це і є «коняка»...

— Ну, от! Шевальє-шляхтич пригнався чвалом на коні, підкорив місцеву безкінну людність. Він  хвалько, хвалькуватий, зарозумілий зверхник над цими замурзаними автохтонами. В цих словах (теж із тим самим коренем) його повна характеристика.

Юрій молов те, що несподівано налетіло в голову. Але Яромир заперечив:

— Знову не бачу зв’язку.

— А як я тобі скажу, що Каспійське море колись мало ще іншу назву —  Хвалиське море, — то ти ще не побачиш зв’язку? Але воно так. «Хвалиське» — це те саме «Шевалійське». ХВ замість ШВ, дивлючись, як хто вимовляє.

— То при чому тут, все таки, «Каспійське»? — допитується Яромир.

— Бо всі ці варіянти обростають навколо дуже давньої назви коня: ашва, аспа. Скити казали ашва, інші — аспа. Я думав, що ти це знаєш! Тільки в нас це слово загубилося. Як тільки не називаємо: кінь, коняка, кобила, жеребець, лошак, — лишень не ашва, не аспа, не асва.

— Чи загубилося? — здивувався немало Яромир. — Та ти ж сам щойно навів десяток слів, похідних від кореня «ашва». Я тільки не вловив зв’язку між цими трьома:   шевальє, каспії, хвалиси... «Це в лісі, а те в стрісі...»

— Бачиш... Щодо «шевальє», то й тепер на Кавказі поширене закінчення прізвищ швілі, це значить — «власник коней». А ті племена, що проживали навколо Каспійського моря, так і називалися —  каспії, кассити. Чому це море звалося ще й Хвалиське? То значить там десь проживали й   хвалиси чи може хвали...

— Стривай! — перебив Яромир. Хвала і слава —  синоніми. То це ти й слов’ян залічуєш до «коней»?

— Я цього не казав, — знітився на мить Юрій. То не будемо смикати цього шнурочка думок, — безтурботно додав слідом за цим. — Я не знаю. Поміркуємо про інше. Про Дереївку ти напевно вже чув? Про це вже багато писали. Там ото, в Дереївці, й знайшли археологи найдавніше стойбище освоєного коня. Лябораторні досліди над кістками з цього стойбища виявили, що це кістки коней, які жили 4.250 років до нашої ери. Шість тисяч років, це тобі не жарт!

— Де вона, та Дереївка?

— На Середній Подніпрянщині. Ця дата — чуєш? 4.250 до нашої ери! — вважається найдавнішою, якщо йдеться про приборкування коней, на всьому глобусі. Вони перші додумалися, як укоськати норовистих тварин і підкорити своїй волі...

— А чи можна дійти, як ці перші приборкувачі коней називали самі себе? — запитав Яромир.

— Я думаю... — помовчав Юрій. — Здогадуюся, що й це можна б вияснити, якби ми вжили «тотемного ключика», якби на час вийшли з нашого логічного мислення та перейнялися їхнім світовідчуванням. Вони ж відчували себе невіддільними від оточення. Що їли, тим себе і вважали. Давали взаємні жертви. Офірували й офірувалися. Так воно й у мові відбилося. Є в нас вислів: «Спаси, Боже!» Кінь пасеться — він   спасає траву. Я їм коня, то спасаю його, він стає мною... Так приблизно думали мешканці Дереївки, що залишили кості, покидьки свого харчу, коней, і таке ім’я мали, як і їхній харч.

— Якщо це так, то зрозуміло, чому всі ці «каспи» мали назву свого тотему, — підхопив думку Яромир.

— От-от! — зрадів Юрко. — Ти на певній дорозі. Як ми почнемо розбирати слова з цим коренем, то їх виявиться дуже багато. Вони витворені з цих первісних СП, СВ, ШВ тощо. Це було напевно й мовою людства, як воно ще вчилося говорити.

Юрій розбалакався. Він не раз намагався увійти в триб почувань та уявлень давніх людей. Часом це йому вдавалося.

— А недавно оце я читав, що в Східньому Туркестані, на кордоні з північним Китаєм, знайдено ще одну індоєвропейську мову. Письмена лише, бо жива, на жаль, уже вигасла. Ця мова має збіжності не тільки із слов’янською, а й з литовською, германською, грецькою, геттською, ще якимись. Тому дослідники вважають, що починалась вона... Ті люди, — тохарами їх називають, — почали свою мандрівку з теренів України...

— Може з Дереївки? — вставив Яромир.

— Може... Але тоді, як була тільки одна нерозділена мова. Тохарська випала з цієї нерозділеної одности ще в четвертому тисячолітті до нашої ери. Опинились ці тохари десь у Туркестані, не знаю, чого їх туди понесло! То в них є й назва коня. Яка?    Зв’язаний. Уюк. Вони приборкували, путали й зв’язували ноги своїм лошатам і кобилицям, так їх і називали. Ні більш, ні менш. Уюк. Дуже прозаїчно.

— Уюк... Справді, жадної асоціяції, — погодився Яромир.

— Може тому це слово в нас загубилося?

Юрій докірливо подивився на Яромира.

— А як твій дід казав до коней, коли треба було рушати?

— Ну,  вйо!

— То це ж те саме!   Вйо, в’юк, уюк... І подумай тільки! Таке непомітне слівце, а живе вже сім тисяч років! Та й не тільки воно саме. Має воно ще цілий хвіст похідних. Бо що ж таке   в’язати, в’юк (пака)?   В’ючна тварина?

Та на цьому розмова й урвалася. Приятелі посідали на своїх невтомних залізних коней, а тоді, сміючись, гукнули:   ВЙО! Та й подалися в дальшу путь. Як вітер!

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.