Прогулянка алеями мільйоноліть-3

 

ТА САМА ПАРАСКА...

— Чому б нам не прогулятися паромом до Стейтен Айленд? — запитав Богдан, коли вони вийшли з автобуса біля пристані Савт Феррі і вже скерували були кроки до Батері парку. — Це ж так доступно!

Справді! Замість переходити дорогу, повернули сходами вгору. І вже приятелі нагорі, чекають пароплава. Вже й на покладі, вже пливуть. Хмаросяги віддаляються, стають менші, ансамбль вирізьблюється, навколо — синя стихія. Повна ілюзія, що ми в далекому плаванні.

Теодорові пригадалося:

— Пам’ятаєш, у Києві?.. Аби тільки вільний день, то зараз і на Дніпро, на пляж... Там також був пароплавчик, перевозив, але я волів ходити мостом. Перемахнув — і вже на білому пісочку...

— А я любив не загальний пляж, а оті заводі, рукави старого Дніпра. Верболози, нерушений людською ногою пісок... От там — повна ілюзія, що ти на безлюдному острові. А обернешся — київський архітектурний ансамбль і наче в повітрі висить, наче злітає в небо Андріївська церква.

Богдан прикинув:

— Оце старе річище Дніпра... І коли сучасне річище перекочувало ближче до круч?

— А може річище було просто ширше, повноводніше? Під час повені, весною там справжнє море, таке, як оце навколо нас. Села затоплені, цілі райони евакуйовані...

— Я не раз бачив. З Володимирської Гірки аж до обрію — саме море, — пригадує й Теодор. — А чому це наш Дніпро мав ще й другу назву, Бористен, як пише Геродот?

— Це греки перекрутили, — впевнено відповів Богдан, наче чекав такого питання. — Поставили задній склад наперед, з Данапрису вийшов Бористен.

— Данаприс? — перепитав Теодор. — Звідки ти взяв Данаприс?

— О, про це багато істориків писали в свій час. А зрештою... — подумав Богдан. — Усі ріки Европи звуться на один лад, всюди чується як не дана, то дун, то дон...

— Чому?

— «Чому, чому»? І дитині ясно. Значить — «вода» чи може «ріка». У осетинській мові, одній з індоєвропейських, «дон» і є «вода». Деякі знавці вважають, що це скитська назва...

— Ну, я маю тут свою думку, — заперечив Теодор. — По-перше, скити ніколи не були там, де тече Дунай чи, скажімо, Двина. То вже не скитська назва. Ріка Дон є також у Шотляндії, так що не дуже це в’яжеться. А вважай: це була однакова назва для води у односуцільного народу, який уже позначався діялектичними відмінами, але ще не розколовся на народності. Це на тисячі років давніше за скитську добу. Таке слово добрий доказ для захисту індоєвропейської доктрини. А по-друге... Був якийсь природний фактор, що дав усі ці назви...

— Ой, говори простіше!

— Був такий час, що ця вода (дана, дон, дун) розіллялася по всій Европі. Це ж напевно тоді ці назви й творилися. Тоді, як простори Европи звільнялися з кількаверстної шапки льодовика, всюди розіллялися води, потопи, формувалися оці ріки та ручаї, ставали Дунаями, Дністрами, Данами, Данаїдами, Донами та...

— Мезоліт? — прикинув Богдан. — 12 чи 10 тисяч років тому?

— От саме! Влучив. Але мене більше цікавить друга частина цієї двочленної назви нашого Дніпра. П р и с. Оце П р и с. Я прийшов до переконання, що це — ім’я якоїсь забутої богині.

— Таке сказав! Ні пришив, ні прилатав! — посміхнувся Богдан.

— Ні, з тобою часом неможливо говорити! — обурився Теодор. — Як я розтлумачу тобі це, коли ти неспроможен вийти за рамки раціонального мислення нашого ХХ-го століття? Як донести тобі до тямку, що людність ставилася до рік, озер, потоків, як до живих істот, здібних розуміти, відчувати й говорити людським голосом. Ти тільки попробуй відчути психіку тих людей: вони не розмежовували дійсного, реального від уявного, ну, як це буває уві сні. Та й самий сон вони вважали за реальність То й ріки здавалися живими істотами, що могли перетворюватися на жінок, на химер, на риб... Словом, це були надприродні істоти — богині, нашою мовою. І от ця вода, вона — мати всього живущого... Навіть у одній сучасній російській пісні почуєш це саме вірування:

— Волґа-Волґа, мать родная,

    Волґа матушка река...

— Ну, це метафора, — ніяк не переймається світовідчуванням предків раціоналістичний сьогодні Богдан.

— А де б вона взялася, якби люди так не думали? А чого діти купаються й примовляють: «Мати-водиця! Мати-водиця!»?

— Просто. Люди з досвіду знали, що без води нема життя.

Теодор вже не слухає терпких реплік друга, а провадить свою думку далі:

— І ще третій можна зробити висновок: той час, коли творилися всі ці назви рік Европи, то була доба глибокого, повнокровного матріярхату. Все тоді мислилося в жіночому роді. «Вода», — не «вод». «Ріка» — не «рік». Сказати «дана» це так саме, що сказати «богиня»... Але от що воно за богиня Прис? Чому її іменем названо таку могутню ріку? Вона сама богиня Прис, чи вона мати ріки Прис?

— Але при чому тут твій улюблений матріярхат?

— Ой, мовчи! Це — ключ! Вся наша лексика рябіє словами, що малюють і той лад, і одночасно цей величний образ, Прис. Вона всемогутня і справедлива. В її руках все господарство роду-племени. Центром усього життя вона. Ти ж вдумайся: це вона ПРАвить, уПРАвляє, встановлює ПОРЯДКИ. Вона — ПРАвда. ПРАво. Її іменем ПРИсягають: Єй- ПРИС-ЄЙБО, ЇЙ-ПРАво! Свято також має її ім’я: ПРАзник. Вона вічна: «Нині і ПРИСно, і на віки віків». їй будують храми. Про один такий говориться в «Слові о полку...» Свята ПИРОгоща на Подолі.

Вже пароплав підійшов до берега Стейтен Айленд, вже пасажири почали висипатися на пристань, але ці двоє й не помітили, так заговорилися.

— Вона, крім того всього, й невсипуща порадниця в хаті. Вона ПРЯтає. ПЕРе. ПРАжить. ПРЯде. І на це є загальне слово, її ж таки: ПРАця, — підшукує нові приклади Теодор.

— Подумай, лише цих кілька навмання пригаданих слів змальовують її найвищий авторитет у якійсь дуже добре зорганізованій громаді. В ній правлять не примусом, не бездушним наказом, а моральним авторитетом. Це підтверджують такі слона, як ПРИязнь, ПРИятель, ПРИхильний, ПРИємний. Це авторитет матері роду, іншими словами — маємо в цих слонах образ матріярхального устрою й ладу... Уважай: у цьому слові ДАНАПРИС зіллялися змісти: мати-жінка-господиня- надприродна істота-божество...

— Це слово є й у санскриті, — вставив Богдан. — ПРІ означає ЛЮБОВ.

— Це ти до речі згадав! — зрадів Теодор, не помічаючи, що пароплав наповнився вже новою публікою і почав відпливати від берега в супроводі цілої зграї галасливих мев. — Богиня ця є і в інших народів, а це вже означає, яке то давнє божество! У слов’ян-чехів вона так і звалася: П р і я. її іменем названа й столиця — Прага. А от у германських народів вона звалася Ф р е я. З цього походить і фрау «пані», «господиня». Але це ще не всі її образи. У греків є та сама богиня Афродита, — але вже не та. Легковажна красуня, спокусниця і грішниця, з численними романами... Така ж і її латинська посестра, Венера... Треба б покопатись, мабуть, в її імені теж захована ПРИС, — примовк Теодор, розжовуючи цю нову думку.

— Я знаю одну таку українську дівчину, — раптом вставив Богдан, переставившись на грайливу нуту.

— Познайом, — в унісон відгукнувся Теодор.

— Вона в пісні. Колись я співав у хорі і ми мали в репертуарі пісню «Ой, дуб-дуба-дуба-дуба»... Хочеш, заспіваю. Тільки перейдімо он туди, щоб не чули... Слухай:

Ой, дуб-дуба-дуба-дуба,

дівчино моя люба.

 Набрехали на мене,

що я ходив до тебе,

Хвиги-миґи дарував,

 а витрішки продавав...

Зверни увагу: «набрехали».

Тут і мати десь узялася:

Попід тином біжить мати,

свою дочку переймати.

Вернись, каже, чи не чуєш,

куди це ти чимчикуєш?

Наша Афродита відповідає:

На вулицю, моя мати, з парубками жартувати!

По базару ходила, черевички купила

Сюди, хлопці, всі до мене, чорні бровки у мене!

Сором’язливі парубки відповідають:

Нехай тобі лихо з ними, нащо маниш ти нас ними!

З чарівною одвертістю дівчина признається:

Коли б вас я не любила, то до вас би не ходила!

Ой, дуб-дуба-дуба-дуба,

Ой!

Теодор це слухає і з докором дивиться на Богдана.

— Ну, це ж жарт! А ми говоримо про світового значення речі. Аджеж її іменем зветься п’ятий день у тижні — «фрайдей», «фрейтаґ», — а ти із своїми дурними пісеньками!

— А хіба я що? Ти маєш свої приклади, а я — свої, — огризнувся Богдан, ще й припечатав:

До роботи не я і до діла не я,

З хлопцями погулять то охота моя!

Теодор вже й не слухає. Для нього важливо, що:

— Це ще одне підтвердження, що культ цієї богині закорінений у нерозділеному індоєвропейському масиві.

— Тільки в нас її ім’я розпливлося в безлічі побутових слів, а само її ім’я загубилося. Ото й тільки, що сховалось у назві ріки. Та й то — для істориків, — підсумував Богдан.

— Помиляєшся! Не згубилося, — вигукнув Теодор, аж сусід на далекому кінці балюстради озирнувся. — А наша Параска! Та це ж... Це та сама Фрея, Прія, Афродита, індуська Парваті. Ім’я Параскева — наша слов’янська вимова. Українські голосові струни чомусь невідмінно із Ф роблять П або й ХВ чи Т, як ось моє ім’я.

О! Та сама Параска, тільки інша запаска! — вигукнув на весь паром Богдан. — А скажи якійсь нашій Парасі, що вона — Афродита! Чи ж повірить? Е-е, тепер ніхто такого імени своїй дочці не дасть. «Па-а-ра-аска! Як простацько, як некультурно!» — недоречно перекривляє Богдан якогось недотепу, чим викликав нову хвилю Теодорового обурення.

Та як!? Параскева-П’ятниця абож П’ятінка-Дівонька в народніх віруваннях не відрізняється від Приснодіви-Пречистої-Богородиці. Це знайдеш у всіх етнографічних збірниках і це навіть на початку нашого століття. Вона так само реґулює всі прояви життя, як і неолітична Прис, їй моляться, її благають допомогти... Етнограф кінця минулого століття, Терещенко, був присутній на такому Богослуженні в Стародубі на Чернігівщині, бачив хресний хід. Чий же образ винесли, обвішаний стрічками, намистом, квітами, замаєний душистими травами? Параскеви-П’ятниці! До цього образу люди тиснулися, намагалися дістати хоч трошки зілля з образу, цілували, потім це зілля сушили, відварювали й давали пити невигойно хворим.

Богдан хотів був додати якусь репліку, але стримався.

— В інших місцях, — каже далі Теодор, — урочисто водили живу жінку з розпущеним волоссям, живе втілення улюбленого народнього образу Параскеви. Це ж та богиня, що допомагає людям у всіх випадках — у праці, в хатніх нещастях, при хворобах. Неврожай — до Параскеви-П’ятниці. Дівчата посилають до неї гарячі молитви, щоб благословила щасливим подружжям. Людність ставила їй храми й каплиці...

Теодор пригадує все нові й нові докази, що така богиня, хоч і перейменована з Прис на Параскеву, й досі існує в народній уяві. Пригадав ще й таке:

— Ще недавно в народі існувало (а може існує й тепер?) повір’я, що П’ятниця живе, ходить по полях, по селах, заходить у хати і перевіряє, чи її шанують. У її день, у п’ятницю, не годиться братися до якоїсь важкої роботи: ні орати, ні рубати дрова, ні прясти. А хто не слухає її, того вона тяжко карає. Вона дуже добра, милостива, але як її зневажають...

— Так, дійсно! — здивовано аж тепер перейнявся Богдан.

— Це ж по всій Европі давніше день відпочинку був не неділя, а п’ятниця! Про це я читав не раз, але не пов’язував... То це справді дана Прис захована під іменем Параскеви- П’ятниці? А ще дивніше — це ж і старовинне ім’я ріки Дніпра.

— Аж тепер до тебе дійшло? Егеж, — веде далі недокінчене Теодор. — Вона ходить межи людьми, худа висока жінка в чорній одежі, із розпущеним волоссям і сумними очима. Просить, щоб її шанували. Небагато просить, аби тільки шанували...

Тут Теодор замовк. Ще багато різних думок тиснеться, але якось не вдається йому їх уговтати й зробити словами. Богдан же вражений. Він ніколи про це не думав. А так, докупи взяте...

— Мені цей народній переказ про Параскеву-П’ятницю видається пророцтвом. Коли ті байки серед народу складалися, ще ніхто не знав майбутнього, того, що вже стояло перед порогом. Хто ж знав, що ми — напередодні нищівного розгрому, злочинного поламання основ українського життя, потрощення традицій, звичаю, обрядности, всього, що природно оформлювалося тисячоліттями. А мати Прис вже ходила, вже попереджала про грядущі нещастя, вже просила... Не господиня, гей, великого народнього організму, а висока худа жінка із сумними очима. Вона ходить і просить, але її авторитету ніхто не помічає. Прозьб її не слухають...

Теодор далі мовчить, щось нове перетравлюючи в своєму мозку. А Богдан словами малює такий жах:

— Та й бачимо. Наприкінці цього століття край Дани - Прис скапцанів. Земля не хоче родити. Її заливають повені. Цілі області затруєні хемікаліями. Чорні бурі нищать її родючі ґрунти. Втручання в саморегуляцію природи — оті «канали», «моря» — викликають ерозію та загнивання води. Цілковите знеохочення людности дбати про врожай «на нашій несвоїй землі». А що вродило, то так і гниє під голим небом. Люди розпилися, навіть жінки й діти... А тепер ще й останні страшні вісті про вибухи, радіяцію... Хто дав право якимсь злочинцям-забродам «переробляти природу», там і те, що їм ніколи не належало?

Богдан, помовчавши, додав:

— Не я ж вигадав цей сумний образ сучасної України. Витворило само життя.

— І Параскеву-П’ятницю, худу високу жінку із сумними очима. Але... — струснув чуприну, розкуйовджену океанським леготом, Теодор. — Але... Над водою й землею, як бачимо, збиткуватися можна, можна їх так спаскуджувати. А от над сонцем — ні! Я ж не згадав ще одного обличчя богині Прис. В первісних віруваннях вона ще й сонце...

— Звідки ти взяв? — здивувався Богдан.

— А так! Це дуже давнє вірування, таке давнє, що вельми трудно мені пов’язати ниточки, але вони є. У Фреї був ще брат Фрей, його й уявляли диким вепром із золотою щетиною, що символізувала сонце. Тут збігається ціла купа питань. Чому — брат-вепр? Чому Афродита-Фрея їздить на вепрах? Чому в нашому ритуальному великодньому свяченому обов’язково має бути порося, а кісточки з нього закопуються на полі, щоб забезпечити врожай? От це порося й розшифровують, як п р і є н я . Нам незрозумілі звиви у мисленні неолітичних предків, але з багатьох уламків колишнього вірування видно, що Прія-Фрея-Прис була й богинею сонця... у вигляді...

Теодор подумав, наче не договорив і закінчив так:

— Над сонцем ніхто ще не мав влади й не може його «переробляти», а тому... будьмо оптимістами...

Пароплав уже наближається до нью-йоркського причалу. Ансамбль, що вирізьблювався пару хвилин тому, почав розпливатися в деталях. Публіка вже стоїть біля виходу, кому спішно. А наші глибокодуми, Богдан із Теодором, подивилися одне на одного. Чи виходити? Так же багато ще хотілося б обсмоктати думкою...

 

 

РИТА ПОТОРОКА

— Я своє ім’я не проміняю на жадне інше, — сказала Рита, вчителька Школи Українознавства, викладач математики. Я — богиня Рта. Математика мені цікавіша за всякі там романи...

— Ой, помалу, Риточко, — в тон жартівливо озвалася Дана, вигідніше вмощуючись на оранжовій лаві сабвею. — Не задавайся так, я — теж богиня, ще й велика, із багатою біографією. Мої діти — ціле плем’я богів, моїм іменем народи звуться. Ти забула? Колись ми вже про це говорили. Але не чула я про таку абстрактну богиню законів математики. Це, либонь, якась незначна постать у індуській мітології.

— Незначна? — підперлася в боки Рита. Примружившись, відрубала: — Всі боги, також і плем’я богині Дани, чинять волю Рти, ніхто не може вискочити з законів Рти, ніже боги.

Вагон диркав і тарахкав, а тому їм довелося розмовляти трохи голосніше. Збоку виглядало, наче вони сваряться.

— Та як могло дійти до такої величі, коли ніхто не знає цієї богині? Звідки вона вигулькнула? — знову заперечила Дана, а вона також щось трохи кумекає, як заходить мова про стародавні вірування.

— Вигулькнула? — почала була Рита, але в цей час поїзд став, її сусіди вийшли, а Дана пересіла до Рити ближче. До останньої станції підземки, Коні Айленд, ще далеко. — Вигулькнула? — перепитала Рита. — А Рось?

— При чому тут Рось? — не бачить зв’язку Дана.

— Це її інакше ім’я, — спокійно і впевнено відповідає Рита.

— На городі бузина, а в Києві дядько! — вигукнула Дана, — не тільки, щоб перекричати тарахкання, а й із здивовання.

— Ось що я тобі на це скажу: ти не годуй мене загадками.

— Жадних загадок! Я далеко не буду заглиблюватися, але ти напевно також знаєш, що на терені України вешталися племена «рос», «грос», «ргос», «аорс», «рух-ас»... Якісь русяві чи що? А то ще в казках мовиться про таку собі дівчину-оленицю Ацирухс, — чуєш? Р у х с. — Дівчина-олениця та — неабихто, вона — дочка сонця, вовна її золота, а стріли не беруть, тільки вертаються назад. Цю дівчину-оленицю можна побачити й на наших писанках. Стоїть собі вона там — символ сонця, — і що ти їй зробиш? От тоді, як ці писанки писалися, якесь плем’я «рось»-«рухс» осіло на березі річки та й річка відтоді стала зватися Рось...

— Ну, гаразд! Олениця-дівчина, сонце-рухс... Де Рита?

— Хто спішить, той людей насмішить, — не переймається Рита. — Потерпи. Отже, забудьмо Риту і Рту, побудьмо з цими рос-оленями. Однакова назва для племени людського й для звіриного, дивого... Ну, ти вже втямила, що ми із ХХ-го століття перескочили в гущу тотемістичного суспільства, тисячі-тисячі років назад! У цьому спорідненні перебувають не тільки сонце та олені, а й інші сили природи. От і люди... Вони теж рос. От і роса, ріка, русло, русалки... То який це час, так прикинь? Неоліт та ще й ранній, а мо’ сам мезоліт, той час, коли розмерзалися льоди, розлилися великі води-дунаї... І вони могли вмить перетворюватися на дів, русалок, а як схочуть, то й на оленів...

Дана заслухалася, уявила, як тільки могла, той далекий час. І зовсім не дискусійним тоном сказала

Справді, звідки взялася в первісних людей ідея перетворювання, переходу з одної подоби в другу, іншу?

— Я сама не раз думала... Може вони бачили, як гусельня перетворюється на метелика? Або: твердий лід стає мокрою водою... Або: із зернятка стає зелений росточок. Або жолудь: як із нього виріс могутній дуб? Хіба це не перетворення? От і річка могла обернутися на дівчину із розпущеним волоссям. Такого в казках є багато...

— Зрозуміло. Вода — основа життя, мусить мати образ. А який? Такий самий, як і вони. Вони — матері, а хто ж їхні? Та оці самі русалки, це вони й праматері. Якщо це вірування з неолітичних часів і має сім тисяч років, — роздумує Дана, — то яке воно твердоміцне! Рік-річно святкуємо Зелені Свята, або Русалчин Великдень. Надзвичайно гарне свято!

Забувши про богиню Рту, обидві почали згадувати, що самі бачили в дні Зелених Свят, а що від старших чули, як то колись святкували. Пропливали перед очима картина за картиною, такі контрастні до цього місця, гуркотливого й задушливого нью-йоркського сабвею.

... Вже в четвер села на Україні перетворюються на зелені гаї. Все замаєне: хата, подвір’я, вулиця. Навіть долівка застелена пахучим зіллям та осокою. У п’ятницю приходять гості, русалки. Силою уяви наші матері й бабуні бачили їх, приймали дуже урочисто. Гойно і щиро частували, наділяли, чим могли. На всіх роздоріжжях ставили їм пиріжки, сметану й усяку іншу їжу, вішали на деревах сорочки, намисто, плахти й намітки... Тішилися ними... Дівчата йшли у гаї і там виводили плетениці-хороводи...

— Шкода, що все це зникає, — наче пробудилася зі сну Дана. — Гарні були неолітичні вірування, хоч і тотемні...

— Та вони в нас і тепер є, у повній силі, — всміхнулася Рита, — тільки переплелися з іншими. Моя мама до слова «вода» завжди додавала епітет «свята». Тотемне мислення.

— Але ж то був чисто жіночий культ, — поправила Дана. — Вся обрядність у руках жінок та дівчат.

— Бо як же інакше? — здивувалася Рита. — Це ж і показує глибоку старовинність цього свята. Ще матріярхальні часи...

— А вчені ось уже сто років б’ються над питанням, звідки походить слово «русь». Та воно ж так просто! Це ж той самий первісний образ: «діва - вода». Діва-русалка. Просто таки Русь. А ще іншими словами — наша мати. Якщо ми привчимося мислити цими злитими образами, то що ж тут неясного? Можна тільки дивуватися, що цей образ десяток тисяч років міцно тримається, хоч ми вже далеко відійшли своїм логічним мисленням від первісного значення... Ой! — перебила сама себе Дана. — Та це ж і рікса, стародавня назва голови племени, матері-господині, чи, як ми розуміємо тепер, — «цариця».

— Може бути, — не дуже й здивувалася Рита. — Знайдено ще одне поняття.

— То чому науковці цього не бачать?

— А тому, — вже діловим тоном каже Рита, — тому! Вони ігнорують фундаментальний пласт тотемізму, що через нього пройшли й наші предки. А я бачу: з кожного другого слова нашої сучасної мови визирають ріжки тотемного мислення. Ось і тепер: як багато слів походить із цього зародка! «Водні слова» — прошу: ріка, роса, річище, ряска...

— І не «водні» також, — в унісон додає Дана. — Ось — річ. Це ж колись була ручна мова, тому й „річ”. А ця річ — вже й магія, надприродна сила, закладена в силі слова.

Приклади на «рос» виникають та й виникають. Не встигає Рита, не встигає Дана. Забули вже й де вони...

— Сюди належить і слово роскіш — «достаток», «безмір», «безліч», як і належиться в господарстві матері- рікси. Рясний, рости. І рихтувати, рихтельно. Значить — «по-господарському», «солідно».

— І ще абстрактніше: рація, ритм, рима, ритуал, рік, рух, рати... Словом, усе, що належить до рахуби, — вже переможно додає Рита. — Оце ж тут і сховалось моє ім’я, Рита. Це ж уже домена математики. А закони математики — космічні закони. Навіть боги не можуть вийти поза закони зодіяку. Рта не дозволить. От чому я не проміняю моє ім’я на жадне інше!

До цього Рита додає ще й таке:

— Це ж уся ця мовна розмаїтість дихає часами рікс-матерів. Ця багата лексика вже існувала до поразки матірнього права. А із закріпленням батьківського права не зникло слово р і к с, тільки вже набрало іншого змісту. З’явилися рекси, та раджі, та руа...

Вони довго мовчали, переварюючи усе це, що виринуло якось ненароком і навіть стихійно. Раптом Дана розсміялася на весь вагон.

— Але якщо я піду цією стежкою, що ти протоптала, то до слів, похідних від рось-русалок, матерів-рік, належить і твоє прізвище, душечко Рито! Ти — Поторока! Не відмовляйся! Це ж один із образів тих мітичних дів, наших праматерів. Потороки, потерчата — нехрищені діти! Всі русалки, аджеж, нехрищені, бо це ж нарід дохристиянський!

Підземка, нарешті, довезла пасажирів до Коні Айленд. Виходячи, Дана додала:

— Ах ти Потороко моя дорога, вода-олень-дівчина!

Рита вже збирала думки, як відповісти. Бо й справді: вона — Поторока. Таке прізвище передали їй предки...

 

 

 

ГОРЮ-ГОРЮ, ПЕНЬ...

Дві вчительки Школи Українознавства, Рита й Дана, прийшли трохи зарано, гаївки ще не починалися, але вже чимало народу (переважно, мами) вешталося на шкільній-церковній площі. В чеканні було трохи нуднувато. Рита знечев’я згадала:

— Ти, Даню, теж напевно пригадуєш цю дитячу гру, «Горю-горю, пень»? Пам’ятаєш?

— О, аякже! На перервах... — ожила Дана. — Дуже розгонисто ми бавилися. Не вельми-то мудрована гра, — а як ми ганяли...

— Розкажи, Даню! — попросила Рита.

— Не знаю, як у вас, а ми гралися так: ставали у вервечку по двоє, а попереду ставало те, кому випадало «жмуритись». «Жмурило» заплющувало очі й виголошувало таку співомовку:

Горю-горю, пень!

Горю-горю, пломенію,

Кого люблю упіймаю.

Кому загориться —

Тому жмуриться!

Після цих слів ми всі розбігаємося, а «жмурило» намагається впіймати. Упіймати — це значить аби тільки доторкнутися гіллячкою або хоч рукою. Це треба розуміти, що «загорілося». Упіймане ставало попереду пар, жмурилося — і гра йшла далі... А як у вас, Рито, гралися?

— Та приблизно так само, тільки ми ще й зав’язували хустинкою очі, щоб те, котре жмурилося, не бачило, кого впіймає. Та й от ця деталь примушує мене задуматися: чого ж ми розбігалися? Від кого втікали?

— А що то за «пень»? Ніякого пня в цій грі я не бачила, — ще й своє докинула Дана.

— А ми його уявляли. Так само й запалену гілку (чи може розжеврілу головешку?) в руці «жмурила»... Ге-ей! — раптом широко розкрила очі Рита. — Чи не виглядає це, що ми гралися в людське жертвоприношення на кострищі?

— Нонсенс! — відсахнулася Дана. — Чому тобі таке прийшло в голову?

— А тому... Якщо, замість пня, побачиш уявою величезне кострище, а замість десятилітніх школяриків — конґреґацію віруючих, а замість «жмурила» — жерця, який мусить зловити жертву на це кострище, то кращої ілюстрації архаїчної літургії з людським жертвоприношенням не можна ні створити, ні вигадати, ні уявити. Оце ж тому й зав’язують очі «жмурилові»-жерцеві, щоб на жертву вказав перст Божий. Це —доля.

Дана довго дивилась десь чи то в себе, чи то на Риту — і все таки мусіла, нехотячи, погодитися.

— Справді, подібно. То виходить — у дитячих іграх можна знайти цілу історію людства, яскравий відбиток образу минувшини?

Рита ж додає:

— Та й кажуть, що в слов’ян не було людської офіри. А де ж узялася ця дитяча гра?

— А де взялося ходяче прислів’я: «Цур тобі, пек»? — в унісон додала Дана — Це ж побажання: «Щоб тебе жертовно спалено».

Тут Рита озирнулась навколо себе.

— Коли б ніхто не підслухав, — вдавано заклопотано промовила. — Ще виженуть! А ми ж прийшли подивитися, як наші Катрусі й Юрчики навчилися виводити великодні гаївки. Вірніше, — як навчила їх наша колеґа, Гаїна. А, ось і вона!

 

КУТЯ

Вони погодилися: егеж, дитячі ігри відбивають те, що спостерігають діти у житті дорослих.

Ця вчителька, що підійшла, Лада, включилася у розмову й пригадує:

— Колись ми, малі діти, гралися у весілля! Геть з усіма весільними піснями та обрядовими деталями. Нас наче й не видно було на весіллі, а ми все видивились...

А друга вчителька, Рита, каже, що гра «Горю-горю, пень» інсценізація якогось справжнього ритуального обряду — жертвоприношення і молитовного поїдання жертви, спаленої на «пні». До цього Лада зненацька додала:

— Я помічаю не одні сліди канібалізму, не при хаті кажучи. Дуже давні. Тільки ж на такі теми в нас говорити не прийнято, «образа релігійних почувань». А якщо сказати ясно-просто: «Люди зарізали, підсмажили і зжерли одного з-поміж себе», — то це вже зовсім таки непристойно.

— А справді... Якось важко повірити, що таке могло бути, —  сумнівається Гаїна.

Лада:

— Але було. Примушувала жорстока необхідність. Як не мали чого їсти. Це траплялося ранньою весною, коли ще не наспіла нова сить... То щоб не загинув увесь клан, свого ж із-поміж себе рубали на шматки, смажили, з’їдали...

— Чи вони добровільно ставали жертвами? — роздумує Дана.

— Чи добровільно? Ой, либонь, ні! Ось бачимо, що гра «Горю-горю, пень» включає момент, коли всі вмить розбігаються. У грі нема таких, щоб наввипередки пхалися під ніж...

— Та-а-ак... — задумалася Гаїна. — Важкі іспити випали на долю раннього людства. Навіть дивно, як воно вижило. А я цікава б почути, які в нас ще є ознаки цього сумно-похмурого явища в минулому? В чому вони виявляються?

— У звичаях, повір’ях, прислів’ях і, насамперед, у мові, що нею ми щодня говоримо, — каже Лада. — А ми цих слідів не помічаємо.

— Чому? — в один голос здивувалися Дана й Гаїна.

— Бо перші незавуальовані практики перейшли через горнило кількох етапів, що змінювали й віддалювали справжній сенс. У нащадків тих людожерів уже виробився ритуал, який вони виконують, не знаючи та не розуміючи його суті й початку. Цей ритуал це, власне, закарбований у психіці спогад про ті ранні важкі часи. У всіх релігіях, давніх і сучасних, не важко помітити релігійний момент жертви-поїдання. У релігіях стародавніх цивілізацій був цар, його після сімох чи дев’ятьох років царювання ритуально вбивали для добра всього народу... Він — жертва. Потім навчилися підставляти заміну, жертвоприносили підставленого «царя». Ще пізніше — замінили твариною.

— А-а-а, це із «Золотої гілки» Фрезера, із історії світової культури, — перебила Ладу Гаїна, наймолодша тут, студентка. — А я цікава почути про наше, як ми самі себе бачимо.

Лада подивилась на Гаїну, всміхнулася, похвалила:

— О, вам довго розказувати не треба! То пошукаймо в себе. Обмежимося нашими прикладами і залишимо на марґінесі світові. Отже, візьмімо таки це саме слово цар. На мою думку, це те саме, що й жертва. Жерти — це й є «їсти жертву», «причащатися». Ну, а це слово у нас же на устах сьогодні, щодня. Наприклад: ми щиро працюємо там, де ніхто не оцінює, — значить, ми приносимо себе в жертву. Близько цього стоїть і слово їжа, та сама жертва. І те, без чого людина сама стає жертвою. Скажімо, мінеральним солям чи червам...

— Ой! З вами говорити... — обурилась Гаїна. — Ви все звернете на щось неприємне!

— ... що не відповідає нашим канонам естетики, — еге? — добротливо засміялася Лада. — Гаразд! Підемо далі. Отож, настали ліпші часи, неоліт, жіноцтво навчилося культивувати зерно і людство вже перестало залежати від випадковости вловів чи збиральництва. Але образ жертви так глибоко закарбувався в людській психіці, що ніяк не зник. Він тільки змінився. Як? А от — каша. Бо чим можна пояснити наш похоронний звичай? Всі родичі, що прийшли на похорон, вкушають ложку каші — колива. І зветься ж як цікаво! Це, іншими словами, всі символічно причащаються часточкою рідного небіжчика... у вигляді зерна-каші.

— Той тризна, поминальний обід, — те саме? — запитала Гаїна.

— Атож! Скотарські племена тризну по небіжчикові відбували на могилі, також символічно. Замість самого... складали жертву. Як? А різали коней та биків чи, може, курей. Там справляли тризну. Археологи навіть дуже зацікавлені кістками з’їдених на могилі тварин, бо по цьому складають уявлення про кількість учасників тризни, значить, племени...

Народу на шкільній площі набралося вже й багатенько, а вчительки ані турають. Все щось пригадують. Згадала й Дана.

— А от я завжди задумувалася, — чому це на Великдень ми ритуально їмо бабу?

— А ще й як урочисто її виготовляють! — підхопила Лада. — Пекти великодню бабу — це велике таїнство, священне дійство, найбільша в році урочистість для господині. Це — сам по собі релігійний акт! Господиня на цей час виганяє всіх із хати, скидає з себе всю одежу й священнодіє гола.

— Чому — гола? — хором перепитали вчительки.

— Та хіба ж ви не знаєте? — Лада забула, що зійшлося тут три покоління. Вона — найстарша, ще в Україні зформувалася. Рита й Дана вже тут доростали, а Гаїна — зовсім молоденька, недавно сама скінчила Школу Українознавства, тепер у коледжі, захоплена хореографією і вчить малечу гаївок, тих, що сама тут навчилася. Згадавши це, Лада почала вияснювати молодшим колеґам.

— Всі священні дії наших прабабунь пов’язані з її голим тілом, бо то саме воно наснажене могутньою надприродною, магічною силою. Така то вже була віра. Одежа тільки заважала. От, чарує господиня, щоб у неї все в городі добре росло. Вона оббігає вночі грядки гола. А от збирає вона лічниче зілля. Не буде мати воно сили, якщо та жінка збирала його одягнена. По тому, як удасться великоднє печиво, вже ворожать, який буде врожай, а значить — екзистенція родини. В тому й суть її голої священнодії при печенні пасок...

— Але чому саме така назва: баба? Могло ж бути й «калач», і «паляниця»? — все таки допитується Дана.

— Ах, Боже мій, та це ж споконвічна назва! Це ж той магічний світ, де в полі живуть житні баби, колоски-діви, хлібні діви. Зерно — це перевтілення предкині. З великодньої баби навіть кришки мають магічну силу. Ці свячені кришки, разом із лушпинням свячених крашанок та кісточками свяченого поросяти, закопують у полі. На врожай...

— А чому вони все це робили? — наївно перепитує Гаїна.

— Чи ж не ясно? То ще раз скажу: вони виконували давнезний ритуал, вже не розуміючи первісної суті. Так треба. Закарбований у психіці закам’янілий звичай. їм зрозуміла була урочиста поява пра-прабаби, втіленої в зерно, яке щороку відроджувалося... Так вони тямили, відчували... — додала Лада, не певна, чи щось зрозуміли її молодші колеґи.

— Отак... — сказала Рита задумливо. — Все це було. Вчора. Тепер — етнографія. Сьогоднішня дійсність: Україна — жертва на канібальській сковороді.

Але Гаїна не хоче виходити з поетичного світу польових дів і житніх баб, колосків-матерів хліба, дів жнив, мавок. Вона знову наївно питає:

— І не жалко було їм, нашим предкам, свою бабу їсти?

— Думала я й над цим, — глянула в її бік Лада. — А вірніше — над ще одним словом. Що таке кутя? Також ритуальна страва, як і каша, коливо, баба. Кутя свята і на велію, і протягом усіх різдвяних свят. Також звичай із незбагненно глибокої давности. Це й ви знаєте: кутю треба варити з «неупиханої» пшениці, незмінено так, як це робили ті, що не дуже-то вміли обробляти зерно («упихати»). Ось із якого часу наша кутя: ще з раннього неоліту.

— Егеж, рік-річно святкуємо велію із кутею на столі, а й не знаємо, з якого часу походить вона, — зідхає Гаїна. — Але яке це має відношення до нашої прабаби, що ми зарубали й нею причастилися?

— Жаль... Ви ніколи не були на Україні... В кожній селянській хаті є таке місце покуть. Це там висять образи, там, у тім куті під образами, на столі ставиться оця сама кутя, сама божество. І от що головне... — чи ви, дівчата, слідкуєте за ходом моєї думки? — там так само кладуть небіжчика, під образами на столі, бо це ж — хатній вівтар. Жертовник.

— Аж тепер розумію! — блиснув спогад у Дани. — Ось чому мама завжди каже: «Не клади подушок на стіл, бо буде в хаті покійник».

— Магія уподібнення. Подібне викликає подібне... — вставила Рита.

— Оце ж ми й підходимо до відповіді на ваші питання, — веде свою думку далі Лада. — Чи мучила нащадків совість? Мучила. Це видно із ще одного спорідненого слова: покута. Що ж у цьому слові? Почуття вини перед тими, що собою пожертвували для добра всіх. І цю провину треба спокутувати, облегшити своє сумління. Тільки ці три слова, — кутя, покуть, покута, — кажуть нам про якийсь вийнятково важкий грізний час у житті народу- клану. Якась криза, біда, скрут, на порозі загину...

— А потім настає радісний час віднови! — докінчила Дана. — Палеолітичне людство пережило канібальський час, — переживемо й ми! Після глупої ночі завжди настає ясний, радісний день!

— І ми вже не раз переживали скрут на нашій землі, — висловила ще одну єретичну думку Лада. — От скільки віків боролися побожні отці з «поганством», а воно й через тисячу років існує, — оці всі наші звичаї, повір’я, обряди, мова... А знаєте, дівчата, чому? Бо всі вони в гармонії з природою і Богом.

Гаїна:

— А в мене є ще одне заковичне запитання. Чому кутя  велія — прив’язана до Нового року?

— Оце! Говорили-говорили — й таке питаєте! — не стямилася Лада. — Та це ж свято палеолітичних часів. Іменини Сонця! Дивились тодішні любомудри на світило, бачили як воно щодня підупадає на силі, все нижче спадає, вже й не світить, а то й не з’являється. Чому сонце вмирає? Як не допустити до такого нещастя? — Ну, як? Магією заклинань, — це наша коляда, — чарівничими плясами...

От тут Гаїна й має що сказати, бо тепер у коледжі студіює про примітивні ритуальні танки. Але не довелося: прибіг школярик і приніс Гаїні естафету:

— Ви там дуже потрібні.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.