Прогулянка алеями мільйоноліть-2

 

ПОСВАРИЛИСЬ ЗА ДІВУ

Лада ще здалека побачила Ганнусю «Ганнуганну» і жестом поманила до свого столика.

Відтоді, як вони зустрілися були в цій самій кафетерії, минуло чимало часу.

— Ну, як там твій дивак? — перше, що запитала Лада. — Щось нове цікаве почула?

— Посварились! — коротко відказала Ганнуся з легкою гримасою, — чи то гумору, чи то знеохоти.

— Маєш! За що? — всміхнулася Лада.

— За це саме слово. Я мала необережність сказати, що вважаю його диваком, а він гордовито відповів, що слово «дивак» — це тільки комплімент йому, бо воно «божеського значення».

— Е, це ще не виглядає на сварку, — заперечила Лада.

— Але він мені закатав цілий концерт-лекцію, так наче я ніколи в своєму житті не чула про грецького Діоса, індуського Діяуса і про сонм дивів із іранської Авейги. А тому він вважає великою честю почути про себе слівце «дивак»... і таке інше...

— Що далі? — підперла рукою підборіддя Лада.

— Я йому теж відпалила, що цих діяусів, діосів, діо, дуо, тіо, тео, тао, тау — множество, що це — універсальна назва у всіх народів, на всіх мовах, і в Європі, і в Азіі, і в Америці... А він за це ухопився і почав мені доводити, що це — найдавніша назва Вищої Сили і що вона передана нам... — знаєш, від кого? Ти тільки не падай зо сміху! Від попередньої раси!

— Щось таке ти згадувала й минулого разу... — не падала зо сміху Лада, але твердіше вмостилася на свойому кріслі.

— Так, від попередньої раси, що існувала на цій самій плянеті задовго до появи перших людиноподібних гомінідів... Уже цілком розвинена цивілізація... а навіть дожила до появи примітивних людей — чи то пітекантропів, чи то неандертальців, чи навіть кроманьйонців... їх кроманьйонці й називали богами — чи цими самими діяусами-діосами... тіо, дуо, тао і тому подібне...

— Гм!... — сказала тільки Лада й знову підперлася кулаком.

— Ну, я вже тут не витерпіла й почала розвивати свій погляд. Пам’ятаєш? Ми не раз говорили, думали... Звідки пішло це слово — Діва, божество? Чому таке саме слово існує і в нас — дівчина? Ще й у такому пишному букеті варіянтів: дівчина, дівча, дівочка, дівиця, дівонька, дівчинина, дівчук, дівега, дівуля, дівка... Чому таке саме слово і для богині, і для дівчиниська-підлітка? Ми тоді ще погодилися на тому, що це — спадщина від матріярхального мислення і від часу, коли люди тямили свій суспільний стан, як згуртовання біля вогнища матері-діви, та й весь світ був діва. А про чоловічий рід у граматиці, взагалі, ні в кого не було жадного уявлення. І це все я йому казала, от хоч би й те, що в слові ДІВА закладено й поняття про дивий- дикий, не людський, а божеський стан.

Так, Лада пригадує ці їхні приватні-дружні розмови. Ще тоді вони прикидали, коли таке слово-тотожність — «дивий- дикий» — могло виникнути. Напевно в той час не було приручено ще жадної тварини, навіть собаки. Все навколо було «диве-дике». Пригадала це Лада й перервала збуджену Ганну.

— І що? Розуміється, висміяв тебе? Це ж ми між собою говорили. Я, принаймні, ніде цього не читала.

— Він просто накинувся на мене! Так, висміяв, — але за що? За те, що я виводжу оцю саму ДІВУ з кінця палеоліту чи з раннього мезоліту, коли в Европі відступав льодовик, усе розмерзалося, води все заливали, потоки ринули, ставали морями, почали утворюватися ріки. А в уяві тодішніх ті ріки — діви-божества — здібні перетворюватися на дів-жінок... А що саме так уявляли, то й по назвах видно. Всі вони були діви-дани: Дівина (Двина), Дунай, Данастер, Данаприс, Дон... Однаково, лишень з варіяціями... І не тільки вода — діва, Діва має багато облич... Все це я йому сипала і ще багато чого, а він тільки стояв і поблажливо всміхався.

— Що ж він міг заперечити на це? Це ж факти! — Лада могла б ще більше фактів навести, якби була при такій розмові.

— Ого! Він тільки й чекав, що я передихну. А тоді з апльомбом почав, що все це для нього азбучні істини, а от я не знаю, що там, де тепер Середземне море, там колись була квітуча долина. Теперішня Африка там злучалася з Европою, був суцільний суходіл. А то було ще ген-ген попереду льодовикової епохи і ото тоді й там народилась, розцвіла попередня раса людства й дійшла до високих щаблів цивілізації. Попередня! І ото там, — уяви собі, — не було ніколи жадного чогось такого, як матріярхальний, чи матрілінеальний, чи матрільокальний уклад, ніяких дів-рік, а то було ідеальне патріярхально укладене суспільство. З царями, з жертвоприношеннями, із мисливсько-геройським минулим... Ага, ще з оцим ритуалом, де жерці убивають бика. Ага, оці еспанські бої биків на арені, де тореадор (колись — жрець) дрочить- знесилює тварину. Це вже стало розвагою, а колись то була така літургія чи що... І ото ті інституції, що так яскраво характеризують батьківське право та понижене рабське становище жіночої частини людства, від тієї загиблої цивілізації й перейшли до нас...

Лада слухає все уважніше. У найпатетичнішому моменті обуреного Ганниного монологу перебиває приятельку:

— А чи не здається тобі, що він має якусь частину рації? Бо де ж, справді, відразу взялися такі гострі патріярхальні звичаї, якщо попередній етап розвитку людства був у лоні матріярхату, а наші предки вийшли з глибокого шару, закарбованого в нашій свідомості, чи вірніше, підсвідомості? І де взялися ці — так раптом! — грецькі племена, ахайці й інші, з уже цілком виробленим патріярхальним укладом, із гінекеями тощо?

Ганна закліпала очима. Вона заскочена. На мить.

— Ні, я з цим погодитися не можу! Ну, може й були в Азії якісь такі племена, де виробилося й закріпилося упослідження жіноцтва, з гаремами. Що таке в природі може бути, то бачимо у мавп. Мавпа-павіян має свій гарем, його родина — це він-володар і череда покірних самичок... Але бачимо й інших серед мавп: односімейних Гібонів... Ні, я думаю, це — явище більш біологічного порядку, ніж соціяльне.

— Гаразд! — подивилася вже на годинника Лада. — До чого ж ви договорились? Я хотіла сказати: досварились?

— Ні до чого. Дивак пообіцяв прийти другим разом із доказами, що його теорія має підставу. А я йому подам свої.

— Що ж ти пропонуєш? — запитала Лада, вже встаючи.

— Той, хоч і дивак, а очитаний! Може ще й десь у якомусь езотеричному товаристві членом? Ой, зажене він тебе на слизьке!

— Не бійся! А я йому скажу таке: «От пройшли віки, еони й юґи, — як хочете назвіть. — Образ священного ритуального убивства бика, спорт-гра, став тепер диким огидним анахронізмом. А от образ Покрови-Приснодіви із дитиною на руках, майбутнім людством, сяяв у віках, — егеж, егеж, і в палеоліті, — і тепер сяє, ще яскравіше!» Вітаю, Ладо, бо й я вже запізнилася!

Приятельки спішно розійшлися. Лада ще кинула на ходу:

— Але чому діва-божество і дівчина-людина однаково звучать? Спитай, — що скаже?

 

 

ПРО ВОВКА ПОМОВКА

 

Богдан стояв у широкому фойє Природничого музею під якоюсь величезною мапою недалеко від турнікета. Тут він умовився зустрітися з приятелем. Чекаючи, зачепився оком за одне слово на мапі і придивився ще раз. Мапа Европи, перше століття... І здивувавсь.

— Глянь, куди забігли європейські вовки! — гукнув, замість привітання, коли підійшов Теодор. — Аж у Північну Африку! Ось читай!

— Де, де? Північний берег Африки? Та тут же написано вандали, не вовки.

— Вовки! — уперся Богдан.

— Нісенітниці! — Теодор уже знає парадоксальний нахил у складі ума свого друга. — Я читаю вандали, а ти торочиш вовки. Що з тобою?

— Я певен, що оці всі різноманітні назви доісторичних племен, розкидані на просторах Европи, оці всі вандали, вінули, венеллі, венети, венди, енеті, вініти, венеди-волкае, — все це різні відміни стародавнього тотему вовка, може навіть найдавнішого населення мезолітичної Европи. Потім усі ці клани й роди почали кристалізуватися навколо нуклеусів майбутніх народів, а стародавні назви позоставалися, отакі нерукотворні пам’ятники-монументи. А тепер науковці сушать собі голову

Теодор не раз уже чув чудернацькі викрути думки друга, тому тільки запитав:

— Ну-ну, до чого ти ведеш?

— Та ми ж уже не раз говорили з тобою про школу тотемізму, цього університету, де людство навчилося говорити, співати, танцювати, початкувати спорт, медицину, різні інші науки, виробляти основи етики й моралі... Що я буду тобі тут повторювати? Я абсолютно протестую проти неґації такого грандіозного явища, як тотемістичний склад думання первісної людини. Наші вчені чомусь уявляють, що от було в «дикунів» неправильне уявлення свого оточення, фантазійне, а так — відрубало! І людство вже почало мислити логічно, «правильно»...

— «Змінили віру»... — доточив Теодор.

— Егеж, заувага влучна, хоч і саркастична. А в дійсності це ж поступово відбувалися переходові процеси, що тривали віками... До нас дійшли пережитки, уламки, сліди... Щоб їх зрозуміти, то треба пройнятися головною рисою світовідчування: все навколо — люди, звірі, птиці, рослини, дерева, каміння, зорі — рідне й рівне одне одному, нема вищих і нижчих, кожне може приймати образ інший... Всі — родина, їжа, те, що їмо — це й є засіб того переходу...

— На мою думку, дикуни вже знали закон метаболізму,  — недоречно вставив Теодор.

— Не перебивай! Так от я уявою опиняюся в тій холодній підльодовиковій Европі з якимись бідними кущиками рослинности. Вітри гудуть та вовки завивають, людське життя скупчене біля вогнища матері-вовчиці. Вовки — їхня пожива, тому вони також вовки.  Мати-вовчиця,  Лето чи Лада, зветься так само, як і та пора року, коли сонце своїм скупим промінням на якийсь час прогріває цю тундру. Літо-Лада — в них синоніми... Я не фантазую! Археологи тепер знаходять пізньо-палеолітичні курені з вовчим скелетом на самому вершечку — у анатомічному порядку. Значить, будівничі куреня уявляли його і все життя в ньому, як ніби всередині праматері-вовчиці. Найчистіший прояв тотемізму...

— Картина підльодовикової Европи намальована досить вдало, хоч і наївно, — покепкував Теодор. — Але я не бачу тут зв’язку між ріжними іменами вовків-вінулів-вандалів і інших. Ще може й антів та індів сюди притулиш? І чи це до того часу треба відносити й Зевса-Лікайоса, себто Зевса-вовка? Аякже, й він умів перетворюватися на вовка, він носив на плечах вовчу шкуру, себто утотожнював себе з вовком, — вже поважніше додав.

— Ти на добрій дорозі, — всміхнувся Богдан. — Тепер ми можемо пригадати й іншого вовка, космічного, із скандинавських саґ. Який то був вовк завбільшки, можна уявити собі з того, що він пожер не тільки богів, а й саме сонце, з місяцем на закуску... Звідки міг би взятися такий міт, якби не було вірування, що найвища Сила всесвіту має образ вовка?

— Ну, що ж, бачу, це діло треба роздзьобати! — погодився Теодор. Він, власне, й любив цю дружбу з Богданом за те, що все щось парадоксальне, не стандартно-прилизане виникне в їхніх цих розважаннях.

— Ось я справді бачу на цій мапі ще одних вовків, волкае-арекомічі, близько Піренеїв. А тут — волкае-тектосаґи. А що думати про венетів із їхнім містом Венецією?

— А що ти скажеш, що деякі народи, — сучасні, модерні, — і досі називають себе вовками? Не віриш? Що ж таке німецько-англійське слово фолк, як не «нарід»? Дослівно — «вовки». Від цього слова навіть утворилося інтернаціональне слово фолкльор, «народознавство», — пригадав Богдан ще один доказ своєї «фантазії».

—  А звідки то взялося дуже поширене прізвище Волф? Чи ці «волфи» не нащадки часом касти жерців або просто-таки чарівників-шаманів? — запитав, немов прокинувшись, Теодор. До цієї хвилини він досить скептично ставився в душі до нової вигадки друга.

— Тут же навіть і питання нема! Таж і слов’янське слово волхв — у такому самому значенні. Білоруси вимовляють навіть не «волхв», а «волф». Є це слово і в жіночій формі: волхва. Були такі чарівниці-знахарки-пророчиці. Не віриш? Подивись у словник Срезневського. І в скандинавських саґах теж згадуються такі самі волви-пророчиці.

— Хіба це не доказ спільного минулого протослов’ян і протоскандинавів? Колись вони були одним народом! — запитав Теодор, стверджуючи водночас. — Так от із якого часу йдуть наші зв’язки із скандинавами! З льодовикових часів, а не з появою на Русі варягів. За часів волхв-пророчиць це було звичайне явище — родичання, а за літописних уже — в дусі якоїсь давньої традиції, з тенденцією згасання.

— Бачиш... — нерішучо протягнув Богдан, ще сам додумуючи якусь нову думку. — Ці скандинавсько-слов’янські зв’язки все таки найпізніші, коли взяти до уваги, що тотем вовка в різних варіяціях розкиданий по Европі ген-ген давніше. Імена ці з’являються всюди. Здається, — нічого не розбереш. Які це венети заснували Венецію? Які це вандали опинилися в Африці? Що це за венти в Німеччині? Що це за анти і що це за венеди? Чи те саме? Хоч, на мою думку, це тільки різні вимови. Але коли зрозуміти, що у всіх одне тотемне підложжя, то стане ясна й зрозуміла вся оця періста картина. Тотем вовка об’єднував усіх у якомусь глибоко далекому минулому.

Теодор додає:

— Це може потвердити етнографія. Вовк невідмінно фігурує в переказах і повір’ях усіх європейських народів. Він — податель врожаю і він же одночасно й ворожа сила, від неї треба боронитися. Ці обряди й повір’я по всій сучасній Европі такі між собою подібні, що викликають думку про походження з одного джерела...

— Як уже дві з половиною тисячі років тому Геродот описує плем’я неврів (здається, на нашій землі?), що раз у році на два тижні ставали вовками (себто справляли свої релігійні свята тотемного порядку), то що ж тут дивувати? — відповів Богдан. — А ось у поляків ще до недавнього часу відбувався обряд посвячення молодого косаря на дорослого вовка... Всі косарі при цьому виють по-вовчому... Етнографи описують цей обряд, як уже жартівливу гру, але...

Теодор перебиває:

— Але... Ой, скільки цих колишніх обрядів уже перейшли в дитячі ігри! Пам’ятаєш? «Гуси, гуси, додому! — Чого? — Вовк за горою! — Який? — Сірий-білий-волохатий, бі-і-гом до нової хати!» — Це ж інсценізація колишнього тотемного дійства. А діти в іграх зберегли...

— А оці всі казки про вовчика-братика, лисичку-сестричку... Це ж на цьому виховуються найменші. А приказки... «З вовками жити — по-вовчому вити». «Про вовка помовка, а вовк у хату». А безліч оповідань про вовкулаків, перевертнів...

Приклади якогось дуже близького співжиття з вовками наверталися, як настирливі мухи. Раз він добрий приятель, то мало не родич, його закликають до святої вечері, — а іншим разом він — оскалений хижак із зелено-жовтими очима, що світяться в морозяну ніч серед снігів.

Тут Богдан заклопотано пошкрябався за вухом.

— А як би то й собі стати на час вовкулакою? Хотілось би спробувати... Як той князь Всеслав із «Слова...» чи...

— Та чого ж? Це дуже просто! — пожартував і собі Теодор. — Ось зараз: тільки три рази обернися колесом через оцей турнікет — і вже будеш не Богдан, а станеш вовком!

— То не штука... — так само заклопотано промовив Богдан. — А як же я назад стану людиною?

— Можна! Треба тільки сказати заклинання із трьох слів: «Перевесло, хомут, хрест!» — і знов обернешся на людину!

Приятелі розвеселилися вже зовсім, забули, чого вони прийшли сюди. Навіть анекдоту хтось пригадав:

— «Ото йде собі чоловік додому. Лісом, а вже смеркає. Дорога ще далека, сніг починає сипати, місяць зайшов за хмари... А тут почув — десь вовки виють. Все ближче, ближче... Вже бачить чоловік, що нема виходу, вже ціла зграя обступила навколо, біда! Що тут робити? Доведеться прощатися з життям! І в цю хвилину згадав! Вийняв із кишені бльокнота й згукнув: «Записую до колгоспу! Ану, підходь! Хто перший?» Вовки, як почули слово «колгосп», вмить розбіглися, навіть не було кого спитати: Як прізвище?

Та й пішов собі чоловік своєю дорогою».

— Гей, а чого це ми тут застрягли? — схаменувся перший Теодор. — Таж я хотів побачити скарби гробниці Тутанхамона!

 

 

КУНИЦЯ — КРАСНА ДІВИЦЯ

 

Другого дня після концерту Лада зустріла в кафетерії Ганну й запитала:

— Бачила тебе вчора. З ким то ти так розмовляла? Хотіла підійти і я, але ви обоє так розмахували руками, що я побоялася перешкодити. Може сварилися?

— Та це ж той дивак! Нахватаний всезнайко. Думає, що вже всі розуми поїв... Я вдала була, що його не бачу, — так він сам приступив... Теє-сеє, а потім і на свою «зіпсовану платівку» з’їхав. Цілий антракт торочив...

— Щось путнє?

— Та де!.. Спочатку, ясна річ, пішла мова про Діву, я йому сказала ще раз, що думаю, а він...

І тут Ганна з мімікою почала переповідати все те, що їй дошкулило вчора. Лада мовчки слухала.

— «Ну, менше з тим, — каже цей Знайко з „ось то я” апльомбом. — Розповіли ви все про Діву, все, що знаєте... З цим можна погодитися: ріки — русалки — праматері... Гаразд, але чи маєте ви хоч приблизну уяву, коли ці процеси відбувалися?

— «Мезоліт, звичайно, — кажу. — Післяльодовикова доба. А коли ж?

— «А про ностратику чули? — з присмаком своєї вищости допитує. — Ностратична мова подає точніші відомості.

— «Це ж яка мова? Від Адама?

—  «Від Адама чи не від Адама, а попередня, — давніша за індоєвропейську. І ото з неї тягнуться парості мов, таких несхожих між собою, що вам і не снилося... (Знайко ще й перечислив із десяток мов, я вже не запам’ятала.) Ця мова подає образ якоїсь такої країни, де нема ні пальм, ні морозів, із дуже м’яким кліматом, у зоні південнішій, ніж тепер. І ця зона лагідного підсоння охоплювала такі простори, як нинішні пустелі Африки та Азії. Це і є час ностратичної мови. Ранній голоцен...

— «А яке це має відношення до... — пробую перебити, але не дає.

— «Як почало в Африці та Азії висихати, а льодовики в Европі відступати, то й зона помірного клімату пересунулася північніше, в Европу. Населення з півдня також сунулося й витиснювало давніших мешканців-мисливців. Ці, знов, ішли за стадами оленів, що посувалися на північ... Ото тоді й ваші діви та дани порозливалися...

— «Як це ви мені доведете? Якими фактами? — питаю. — Лябораторій тоді не було...

— «А то дуже просто. Лінґвістика вже досить добре вивчила ту попередню мову, що з неї, між іншим, формувалась і рання індоєвропейська. Отож із тієї ностратичної мови й виявляється, що ця світова драма відбувалась 12-10 тисяч років тому.

— «Я ж кажу: мезоліт!

— «От саме! Тотемістичний лад мислення пронизує тодішнє суспільство.

— «І по чому це видно?

— «По чому? Лінґвісти дивляться, які назви є в тій мові, а яких нема. Про метал-індустрію, наприклад, нема нічого, а от термін «жінка» і термін «родити» є. Це одне слово.

— «Подумаєш, яке відкриття! Світова тайна! — кепкую.

— «І звучать ці два поняття однаково: приблизно куена. („Жена”, „ґена”.) „Куене” в ностратиці означає не тільки „жінка”, а й „вовчиця”. Пізніше — „собака”...

— «Як ви смієте? — обурилась я, аж рукою замахнулась, наче на захист. — Таке порівняння!

— «Егеж, наша прамати, — махнув тоді й собі цей Всезнайко, але обома руками. — Еге, та, що запалювала й доглядала вогнище, щоб ніколи не згасало, вона була й вовчиця водночас. Бо й клан цей її — так само звався. Це ж той звір, що давав життя її нащадкам, вони ж живилися його м’язами й кров’ю... Або й навпаки. То — як удасться. Тому всі вони — і люди, і вовки — одна родина: куена.

Лада, що цю інсценізацію вчорашньої перепалки уважно слухає, докинула тут і своє щось.

— А справді! Археологи дуже часто знаходять при доісторичних покійниках просвердлені вовчі зуби. То напевно обереги, священні амулети, талісмани чи фетиші. Ну, катай, Ганнусю, далі!

— Далі:

«Це суспільство мисливське, — каже Знайко, наче він там був. — У тій мові не видно жадних слідів обробітку землі, невідоме ні хліборобство, ні скотарство. Звірина була дика, „дивоє звір’є”, як у колядці каже. Ще навіть нема виготовленого з глини посуду, а посудом були черепи тварин (і до сього дня це слово із нами!) Або — плетені з лози коші, обмащені глиною...

— «То виходить, — неоліт ще й не починався? — я вставляю. — Чи не час це Артеміди-Діяни, володарки дикого, ще неприрученого, звіра? Мати її була вовчиця, до речі...

— «Ясно. Ми ж говоримо про 12-10-е тисячоліття до нас.

— «І де ця нова лагідна зона постала? У південій Европі?

— «Почасти. Але вірніше — у Східньому Середземномор’ї. Ото там на межі Европи й Азії, почали виникати перші хліборобські культури та й просуватися в Европу, все далі й далі — через Балкани вгору, до Буго-Дністровського басейну, а там і далі на захід... Ото тоді на основі ностратичної мови й розвиваються індоєвропейські. І це потверджує таке слово, як куенє — „жінка-мати-вовчиця”... Все в одному слові.

— «То, по-вашому, виходить, що англійська королева, квін, (queen), майже куене — це та сама мезолітична вовчиця, що сидить біля вогнища свого клану? — запитала я, рада, що нарешті маю змогу підставити цьому зарозумілому Всезнайкові ніжку. Нарешті!

І дивно! Всезнайко не падає, хоч і перечеплений.

— «Чому ні! Ясно! Це ж те саме слово. Кін (kin) це ж „рідня”. Ну і далі можна згадувати: кінґ, конунґ, кнехт...

— «І кінь, — підставляю я ніжку ще раз.

— «А що ж! Може бути! — незрушено відказує й на це Всезнайко. — Якщо куене — „вовк”, „собака”, — то й „кінь”, (тоді ще неприручена тварина) міг так зватися. До речі, на Чернігівщині й досі дифтонґують. Кажуть не кінь, а куїнь, куонь, куинь. Так там людність говорить і сьогодні.

Я вже й не знала, що на це казати. А тут згадала!

— «Але ж квін і кінґ у нас звучить зовсім інакше: княгиня й князь. Щось далеко від подібности.

— «Вам здається? — на мить Знайко задумався. Раптом мало не підскочив — і ото тоді несамовито розмахався руками. — Ви зробили геніяльне відкриття! Та це ж сватання! Пам'ятаєте? А як не пам’ятаєте, то пригадаю. Це ж закам’янілий образок із мезолітичних часів! Пам’ятаєте? Оця сцена.

Отож прибувають до господи два поважні мужі із жезлами — старости. «Жезли» (це звичайні палиці) — ознака їхньої високої місії. Стукають у ворота, просять відчинити. Господар (це сусід) за замкненими ворітьми питає.

— А хто ви такі будете? З якого ви роду-племени? А чого вам тут треба?

— Ми мисливці з далекого краю, ловимо тут усякого звіра, заблудили! Та бігла тут перед нами куниця, і бачили ми, як вона забігла у ваш двір! Віддайте нам нашу куницю —  красну дівицю!

— Тут я вже не слухала, — додає Ганна, — бо сама не раз чула цю сакральну формулу сватання, приоздоблену всякими фантазійними придабашками, це вже залежить від красномовного хисту старост. Я була намірилася плести щось у цьому дусі далі, — так Всезнайко хоче тільки сам говорити.

«Куниця. Та сама куена, і вона ж — „красна дівиця”. Цілком так, як було в мезоліті дванадцять тисяч років тому!

— Вже й третій дзвінок пролунав, вже й темно в залі, а ми ще вияснюємо справи дванадцятитисячолітньої давности. Так і не докінчили, — поставила Ганна крапку. — Отак, як бачиш.

Лада слухає все це з неослабним інтересом. Підсумувала так, як їй здалося вірно:

— Мисливці, куниця-красна дівиця... Весільна княгиня... Священне ритуальне дійство, що пройшло крізь віки-епохи в нерушеній цілості. А чому? Тому, що законсервовано в побуті-звичаю. Веди, саґи й едди такої чести не мають, вони позабувалися, вийшли з ужитку, а ця наївна інсценізація з часів мисливських живе ще й досі. А що ж, може ні?

 

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.