Прогулянка алеями мільйоноліть-1

 

 

МАГІЯ І ЕЛЕКТРОНІКА

— От уявімо собі, що якоїсь одної хвилини загинуло все людство. Чи може таке бути?

Богдан мав, либонь, на увазі оце людство, весь мільйон нью-йоркців, що висипало на безконечний пляж Коні-Айленд. З цього помосту, виведеного перпендикулярно до берегової лінії далеко в океан, приятелям справді видно було ген-ген простори безконечного пляжу з насипаними, мов пісочком, людьми. На цьому ж помості влаштувалися рибалки всіх вір і гатунків і всі закидали свої вудки та вудочки в зелені хвилі океану.

Серед них і ці два приятелі, Богдан і Теодор. Тільки риба чомусь не цікавилася їхніми заманками і друзі розважалися усякими такими розмовами. На океанському повітрі гарно думається. А почалася розмова ця згадкою, що минулого тижня океанська хвиля ринула стіною на весь пляж, аж до передпляжного помосту.

— Хоч практично я собі ніяк не можу уявити цього, — відказав Теодор на Богданове питання, — але теоретично, думаю, що може. І либонь не раз уже таке було. Летіла комета, зачепила хвостом плянету, все спалахнуло, згоріло, залишився тільки пил, що закрив сонце на сотні років. І жадного життя.

— Або раптом усі льоди Арктики й Антарктики розмерзлися, — уявив Богдан, — і всю сушу залляли води. Потонуло все живе. Ніяких слідів. Жадна археологія не має на чому будувати теорії про сліди якогось минулого життя на Землі. Може ж таке бути?

— Але... Якщо не залишилося жадних слідів, — раптом заперечив Теодор, — то де взялися перекази про отакі катаклізми?

— Десь таки може зосталися, — прикинув Богдан. — От уявімо собі, таке сталося. Не колись — тепер. Оці всі гори й долини з хмаросягами, морями й парками захлюпнула вода, як оце недавно цей пляж... І залишилася десь у горах лишень купка «адамів» і «єв». Вони починають нове людство. Нічого ж у них нема, тільки палиця й каменюка. Але вони, по-перше, вже не якісь «ґвінеопітеки», не гуманоїди, а цілком викінчений «гомо сапієнс», людина розумна, стоїть на найвищому щаблі творчости архітекта Природи... А по-друге, хоч здичавіли, а щось таки знають, чули, деякі навіть бачили... Це ж ХХ-е століття. Їхні діти чують перекази (хоч самі вже того не бачили) про розмову на далекій відстані, про те, як людина дивиться на шматок паперу й знає, що діється за тисячу кілометрів у цей самий час, про вогонь і світло в руці людини, про таких великих птахів, у животі яких сидять люди... Що вони про це все думають?

— Не інакше, що це чудо. А про людей у животі птаха, що то — чародії, боги... Вони розкажуть своїм нащадкам...

Але Богдан не дає Теодорові сказати, що розкажуть-перекажуть...

— Вони хоч і дикуни вже, вірніше, здичавіли, але їм стелеться довга-предовга дорога, щоб таки дійти через яких п’ять тисяч років до того, що дійшла цивілізація ХХ-го століття. Я кажу п’ять тисяч, бо стільки приблизно й наша цивілізація налічує. Сім тисяч років тому — ще неолітики- варвари, а вже сьогодні — атомово-електронна доба. Це невеликий час на тлі віку плянети Землі.

Теодор додав:

— Може й перевищити нашу?

Богдан:

— А заким до вищої, то те, що пам’ятали пращури, обросте фантастикою і стане мітами, казками. А тоді майбутні вчені почнуть дошукуватися розгадки таємниць людського існування на цій плянеті...

Теодора турбує щось інше. Звідки в людей узялася ідея про надприродні риси у тих істот, що фігурують у мітах?

Міти ж повідають про істот, що вміють раптово з’являтися, зникати, міняти свій вигляд, ставати птахами чи звірами. Вони вміють лереноситися з одного кінця світу в другий умить, без часу. Вони можуть існувати одночасно в кількох місцях. Вони можуть зменшуватися до мухи (чи там бджоли) і можуть ставати велетнями — понад уяву... Звідки все це?

Богдан додав:

— А ще крім того, у всіх цих мітах (чи то грецьких, чи скандинавських, чи ще яких) вони живуть не серед людей, а в своїх оселях... Олімп... Асґард у небі, до цього Асґарду треба добиратися мостом-веселкою, бачиш ти... У горах Гімалаїв, у підземних печерах, у глибинах океанів...

Теодор, хоч і згоден із Богданом, але пригадав ще одну деталь:

— І одночасно вони, ці боги, мають такі самі пристрасті й слабості, як і земні люди. Вони й хворіють, і старіють, і вмирають. Вони між собою сваряться, вживають різних хитрощів, підстроюють каверзи. А головне, вони потребують жертв... От, для чого вони людей створили. Щоб їх, богів, обслуговували та їм приносили жертви... Як це так? Боги ж усе мають, нащо їм? — Словом, це якісь окупанти, що вимагають обслуги завойованих. Звідки ж узялася ідея визиску, як не в цих переказах?..

— Які ти маєш на увазі?

— Найраніші, що дійшли до наших часів, шумерські.

Тут уже Богдан має іншу думку:

— Це все — з глиняних табличок, а писали їх люди з ментальністю їхнього часу. Значить, і були вже три тисячі років до Христа і царі, і раби...

— А я маю на думці інакше питання, — перебиває Теодор.

— Звідки взялися на всій земній кулі — і то поблизу океанічних берегів — оці нестворені людськими руками меґаліти? Якою технікою вони будовані, коли навіть технологія ХХ-го століття не може такого? Я думаю про меґаліти в Англії, про колосальні руїни в південній Америці, піраміди Єгипту, про камінну плятформу в Баалбеку — 750 тони цілости... — про знаки на недоступних скелях і на ґрунті — їх можна бачити тільки з висоти, з неба... Це ж, безумовно, рештки якоїсь цивілізації, що була тут на цій плянеті. Творцям цієї цивілізації зовсім непотрібна була наша двадцятого століття техніка. Вони наче глузували з закону тяжіння, бо знали якісь інші закони, ніж знає наша цивілізація. Ці інші закони дозволяли їм переносити в повітрі камінні брили по сто тонн і укладати їх так, як потрібно...

У цю мить щось дуже потягло Теодорову вудку, але він так захопився, що й не помітив.

— От чому я давно вже думаю, що на цій плянеті відбулася не одна цивілізація. Зародилася, розцвіла, загинула. В мільйоні років скільки по десять тисяч років? І от та цивілізація, що залишила стільки загадкових пам'яток, мала час розвиватися, початий з гуманоїдів, усяких там австралопітеків, у людей розумних, а потім і далі. Тільки пішла вона зовсім якоюсь іншою лінією, а саме витончених вібрацій, позасенсорних сил, закладених у кожній живій істоті. Навчилася управляти нею. Ті найтонші вібрації, уміння переходити з матерії в антиматерію і навпаки, це й є вміння орудувати мистецтвом, нам незнаним...

Богдан розвеселився:

— О, то це ж говорять і містики-езотерики! Щось ми вже чули про єгипетських жерців, що мелодією на сопілці вели повітрям брили в сотні тонн і укладали так, як їм їхній плян казав... Може ти записався в якесь езотеричне товариство і не признаєшся?

— Не смійся! До чого я веду? А до того, що й наша цивілізація до цього доходить, але вже іншими шляхами, через лябораторію-дослід. Десь, на якихось точках, магія й електроніка зливаються. Адже, що сказав би твій гіпотетичний «гвінеопітек», якби побачив, як під’їжджає авто до гаражу і перед автом двері самі відчиняються? Магія! Чудо! Або ось: стоїть склад із усякими припасами, ніхто не стереже, — а попробуй підійти! Він охороняється невидною огорожею, що вмить подасть сиґнали... Як хочеш, назвімо їх вібрацією...

Риба була дуже рада, що ці двоє захопилися. Гарненько об’їла заманку і ситенька втікла в зеленкаві хвилі. А вони говорять далі.

Теодор:

— У мене виникає ще одне питання. От значить ці, що переносили брили вібрацією звуків сопілки, обходилися без нашої техніки. А всі ці чуда електроніки, — все ж таки — продукт машини, дитини техніки. То, на мою думку, далеко нашій куцій машиново-лябораторній цивілізації до зайця. Це тільки — матерія...

— Звук — також матерія, — заперечив Богдан. — А електроніка створена все ж таки думкою, не машиною! Ось ти кажеш, що наш варіянт «гомосапієнса» пішов дорогою матеріяльного лябораторного дослідження... а міг піти й якимсь іншим шляхом, нашими умами не відкритим. Я не вірю в це.

— Чому?

— Я не вірю в це, бо цей закон, що треба їсти, себто давати й брати взаємно жертви, це закон нашої плянети. Універсальний. Може на іншій плянеті якось інакше... чи там у антиматерії... Але в нас — не можемо з цього вискочити...

— Так? — зрадів Теодор. — Оце ж саме я до цього й веду! З усіх цих питань, що ми тут понаставляли, найголовніше одне: куди йде людство? До яких висот (технікою чи позасенсорними силами, чи може ще як) йде людство в цілому? Не лише наша раса, а ціле людство. І не тільки наше, а й усі ті інші людства, що розцвітали й гасли протягом мільйонів років життя Землі. І не тільки гинули, а й відроджувалися — на складнішій основі — до якоїсь невідомої мети!

Тут уже потягла Богданова вудка. Він витягнув її — у повітрі проти сонця затріпотіла всіма кольорами рибка. Богдан обережно відчепив її і жбурнув назад у зелені хвилі.

— Гуляй, моя рибонько! Не потребую твоєї жертви.

 

 

СТРИКИ – БРИКИ

Зустрілися в кафетерії на ходу, під час перерви («кофібрейк»), раді перекинутися словом. Обидві працюють у цій колосальній бібліотеці, тільки в різних відділах.

— Ти знаєш? — промовила Ганна. — Вже мене замучив один тут читач-маніяк цим СТР. Коли не прийде міняти книжку, все торочить про цей звук. Він переконаний, що цей звук нам переданий від якоїсь іншої цивілізації... «Естафета, зв’язок»... та інші нісенітниці.

— Що, що? — перепитала Лада. — Про яку цивілізацію ти говориш? З іншої планети?

— Ні, він уроїв собі, що тут на Землі була якась попередня цивілізація. І хоч вона загинула, то лишила по собі деякі сліди, от і цей звук...

Лада вже уважніше:

— А-а-а... Це може бути...

— «Наша цивілізація, — каже той дивак, — налічує лишень шість тисяч років»... А я оце читала про відкриття найдавнішого протоміста в Малій Азії, як його... Ча...

— Чатал Гуюк, — підказала Лада. — Існувало дев’ять тисяч років тому...

— То якщо... — Нехай навіть дев’ять тисяч... То справді напливає питання: а що ж було в попередні 491 тисячі?

— Ти помиляєшся, — м’яко заперечила Лада. — Це недавно вчені налічували п’ятсот тисяч років. Гаразд, пекінська людина... Канібал, до речі, — докинула, — дуже любив такі ласощі, як людський мозок. Гаразд! Але ось не так давно знайшли предка людини, що жив мільйон років тому. Австралопітек... так, здається? Ходив на двох ногах і вмів виробляти таке-сяке знаряддя. Рубила. А оце зовсім недавно я прочитала, що десь у Африці знайдено бедро-кістку людини, яка жила два мільйони років тому, ще й на додачу шістсот тисяч років... Я навіть боюся вимовляти ці мільйони-тисячі...

— То скільки цивілізацій по дев’ять тисяч років може відбутися за цей час? — почала лічити Ганна, помішуючи ложечкою каву, непомітно для себе надкусивши рогалика. — Так от цей дивак каже, що якщо людина вміла виробляти знаряддя, то був і процес мислення, а значить і якийсь звуковий вияв того мислення...

— А справді! — розвеселилася Лада. — Цікаво було б підслухати, як розмовляли всі оті пітекантропи, неандертальці, пекінці, австралопітеки! Мабуть, шипіли, свистали, фуркали, пищали... Тож у них голосові зв’язки були ще тільки в процесі формування, мова — це ж штучний людський витвір. Тим ми й різнимося від тварин.

— Отож мій знайомий про це вже й подумав. Він вважає, що перша мова виглядала так: ГП, ГТ, ТПР, ТВР і всякі такі незручні звуки. А на найпершому місці він ставить оце СТР.

— Чому?

— Бо цей звук, на його думку, є у всіх сучасних мовах, яку не візьмеш. Навіть не ім’я, не назва, а просто складова частинка... СТР.

— Справді! — чи то здивувалась, чи то ствердила Лада.

— Цей звук об’єднує всі мови. Він є і в індоєвропейських, і в семітичних, і в шумерській, і на крайньому Сході, і на Заході... Еге?! Я починаю думати, що його вже вживали в неандертальській мові. Бо як би вони мали називати одне одного поміж себе? Та оце ж СТР! СеСТРа, с е- СТРий. Еге? — здивовано відкрила щось таке надзвичайне для себе Лада, навіть забувши, що її кава вже прохолола.

— Рація! — не менш здивовано додала Ганна. — А якщо щастило приманити яку здобич, то треба ж було також якогось звука. СТРусь, наприклад.

— А скільки є країн із цією назвою-звуком! АвСТРія. ШТиРія. АСТуРІЯ. ІСТРія.

Ганна додає:

— А скільки є закінчень міст із СТР! ЛанкаСТЕР, МюнСТЕР, МанчеСТЕР... Ой, важко навіть їх перелічити... А ще й ріка ІСТР, що тече через усю Европу і має ще іншу назву...

— Ну, я тут маю свою думку, — раптом блиснули Ладині очі і вона сьорбнула, нарешті, вже холодної кави.

— Яку? — здивувалася Ганна.

— Він помилився, той твій маніяк. Не СТР, а ТЕО — у всіх варіянтах — перейшло до нас від попередньої цивілізації (якщо така існувала), — не проминула посміхнутися Лада. — От що! Я вже сама над цим якось думала. Поглянь! Це ж ДЕО, ДІО, ДУО, ТЕО, ТАО тощо-тощо є у всіх народів, від океану до океану. І в Китаї, і в південній Америці. Та все у значенні Вищої Сили. Як і в нас. А СТР... — задумливо протягнула Лада, наче знайомлячись із якимсь іншим звивом мислі. — Що таке, власне, СТР?

— Є така сама назва богині. Іштар на Сході, Астарта, — підказала Ганна, — Є слово стар — «зоря», є штир — «бик». Та, зрештою, і східня Іштар це корова, священна розуміється, що годує своїм молоком молодого героя-бога. Так кажуть месопотамські перекази.

— Ага! — проясніла Лада. — То це, значить, тільки дорогоцінний уламок доби тотемізму, коли рогата худоба була мамою-сестрою-братом-родичем, і цей звук єднав людей та їхніх родичів-звірів у звіриному вигляді?

— Пий свою каву! — прозаїчно нагадала Ганна, що вже давно справилась із рогаликом.

Але Лада довго мовчала. Нарешті, після павзи прийшла до якогось висновку.

— Я не заперечую існування попередньої раси й цивілізації, — тільки при чому тут СТР, все таки? Таке звичайне наше слово... Навіть і досі бичка називаємо ласкаво «Стрики- брики». А числівник «штири» напевно походить від числа ніг цього «Стрики-брики». Штири тики, два патики, сьомий замахайло. Вгадай!

Лада, як звичайно, почала вже жартувати тільки їй притаманним, химерним способом. А слідом за цим додала:

— Як на мене, то я уявляю собі мову на зразок усіченої піраміди. Це в глобальному маштабі. В ній спресовано багато шарів різних епох. Коли знімати із самого вершечка, то виявиться така послідовність...

— А як із нашою?

— З нашою влаштуємось так: найпізніший шар, що збагатив нашу лексику, будуть слова, сприйняті від кочовиків. Вони досить довго товклися по наших степах і залишили деякі назви місцевостей там, де осідали. Ось є навіть ціле село — Велика Половецька. Або — Узин («довге»), справді дуже довге село, що тягнеться над річкою, як іти до Таращі. А сама Тараща! Чи це не осідок торків? Чи й Бердичів — берендіїв? Чи й Гумань — осідок куманів? Все це жило на обочинах Київської Русі, з ними князі то воювали, то укладали договори, то наймали для своїх походів... Ну, ще Ізюм, Харцизськ... А, всіх не перелічиш. На це треба компютера.

— Може навіть слово вулиця? — запитала Ганна. — Щось дуже подібне воно на аул, улус...

— Може. Треба запитати у лінгвістів... Але нема сумніву, що в нашій лексиці залишилися такі слова, як кавун, філіжанка, кульчики...

— Ну, далі, — підказала Ганна. — Під цим шаром, звичайно, слов’янська?

— Слов’янські, — поправила Лада. — А під ними — лежить грубим шаром протослов’янська... Либонь, не була вона дуже блискуча й малощо різнилась від сусідніх. Я це суджу по такому слову, як нав’є. Воно ж українське, а є у всіх мовах. І неф’ю, і напат, і непота, і непотизм. Навіть наф, нап, — це у скитів.

Помовчавши:

— Але от від самих скитів, хоч скитська доба тривала на Україні мало чи не тисячу років, а щось небагато в нашій мові лишилося... Собака, сокира... Щось мало.

— Та й оце все? — не повірила Ганна, — Справді, щось мало. А скитатися, а сакви, а скотина?

Лада тут згадала:

— Ага, ще прізвища царського племени саїв. Нащадки його розкидані по всій Україні: Сайко, Саєнко, Саєвич, Сайчук, просто таки Сай... Я ще признаюся, що як читаю деякі скитські слова, що дійшли до нас, то стає якось незатишно. Якісь чужі вони мені. Екзампей... Гарне слово, але чуже, не прищепилося. Або, найбільша скитська богиня, Табіті. Скільки вчені вже б’ються над значенням, — не можуть розшифрувати.

— Як на мене, — скромно додала Ганна, — то звуково Табіті недалеко стоїть від імени індуської матері богів Адіті. Значить «безконечна» чи що. Та ти пий свою каву! Ну, далі?

— Далі? «Темна вода во облацєх»! — знову пожартувала Лада. — Я маю одно габбі, словничок, куди записую всякі такі слова, що над ними трудяться вчені й не можуть дати з ними ради. А почався він із мого власного імени. Що таке Лада? І знаєш, де я його знайшла в першозначенні?  Серед групи цілком визначених трипільсько-геттських слів, що їх у мене призбиралося вже чимало. Ця мова лагідна, м’яка, широкоголоса. Лада, літо, леля, лелека, мавка...

— Може там є й Ганна? — напівжартома запитала Ганнуся.

— Уяви собі, є! Ганнаганна, дуже мудра бабуня, розумом перевершила всіх.

— Гаразд! Моєю бабунею може бути, — милостиво дозволила Ганна. — І вже нижче нема нічого у твоїй усіченій — піраміді?

— Та й от ми дійшли до тієї мови, що нею так захоплений твій знайомий, дай йому, Боже, здоров’я! Скрипучої, свистячої, твердої, складеної із самих грубих звуків, як от: ПСКВ, СКР, ВРД, ЛФР, ТВР, ТПР... І СТР. Це — чи не мезоліт? А під тим уже ручна мова в супроводі цих звуків. Але все ж таки не губи з поля зору того твого маніяка-«СТРника», може він підкине ще які цікаві думки...

Лада зиркнула на годинника і рвучко підвелася.

— Бувай!

Кава її так і стояла невипита.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.