Продовження статті

Ще одним виявом великої любові Медеї є її кохання до Ойстра. На ці стосунки письменниця звертає особливу увагу, оскільки вони були прикладом щирого почуття. Кохання двох людей реалізовується у всіх виявах: у тілесному, між закоханими виникає бурхлива пристрасть; у душевному – обоє відчувають завдяки коханій людині  натхнення до життя та праці. Медею захоплювало те, що Ойстр зумів вберегти у собі дитинну чистоту: “Медея каже: йому вдалося стати дорослим, не загубивши в собі дитину, для неї це було немов дарунок долі, тільки чи так воно залишилося зараз?”[1]. Окрім того, Ойстр мав те, що не зуміла перебороти у собі Медея: безпристрасність до суспільного і політичного життя та свідоме віддалення від людської спільноти. На противагу коханому, Медея вибрала для себе активну участь у житті громади – роль борця, яку героїня не могла  і не хотіла заглушити у собі чи покинути заради особистого щастя.

Тому шлях Медеї – це самозаглиблення, в певній мірі самотність, яка допомагала їй осягати світ. Пізнання через “відчуження”, бачення подій, вчинків героїв без їхнього офіційного, стандартного пояснення. Медея жила не за нав’язаними стереотипними шаблонами мислення, коринфяни називали її невгамовною, для них “невгамовною є кожна жінка, яка намагається жити за власним розумом”[2]. Авторка прослідковує процес виникнення ідеології ненависті, ворожнечі, агресивності. Кріста Вольф показує, як професійно політичні лідери Коринфу створили з Медеї образ ворога, згідно з їхніми словами: “козла відпущення”, на кого народ вилив усю свою ненависть і відомстив за численні негаразди. Конфлікт Медеї з навколишнім світом (коринфянами) набув найбільшої гостроти через жорстокість царського оточення, що виражалося в жертвоприношенні рідних дітей заради користолюбивих інтересів. Саме це  завжди виразно засуджувала Медея.

Стрижнем палючої ненависті можновладців, зокрема, царя Креонта, була безстрашність колхідської жінки, її бажання самостійно думати, чинити згідно з власною совістю. Навіть її присутність загрожувала атмосфері покори і вірнопідданства у суспільстві. Тому всіма силами на Медею здійснювався тиск, або довести її до поразки та побачити зламаною, погордженою і упокореною. Однак підступні вчинки коринфян обернулися проти них самих: чинячи злочин за злочином, вони накликали на себе прокляття, Медея ж залишилася нескореною: “Я, Медея, відьма, якщо ви цього так хочете. Я дикунка, чужинка. Але мого страху ви не побачите!”[3].

Під впливом тиску оточуючого середовища нестійкі у своїх переконаннях герої втратили свою самоідентичність. Спостерігаємо це у Ясона, багатьох колхідців, що приїхали у Коринф разом із Медеєю. Залежність цих людей від зовнішніх факторів зумовила страх втрати вимріяного місця у суспільстві. При цьому страх є домінуючим почуттям у житті героїв роману: Креонт і Ает боялися втратити владу, їхні дружини були залякані жорсткою смертю власних дітей, Ясон змальований радше як антигерой, оскільки його цілковито опанував страх, Леукон побоювався йти проти усталеного, хоча й неприйнятного для нього порядку коринфського життя. Єдина Медея була вільною від страху, що й стало однією з причин її осудження та вигнання.

Втім, велика роль цієї жінки полягала в тому, що саме її жертва мала зрушити закоренілий у ненависті та егоїзмі лад. Принагідно зауважимо, що ім’я Медея означає чарівна трава, зілля, яке несе лік людині, насамперед, зцілення від смерті. Безсумнівно, Медея не хотіла жертвувати своїм щастям, але вибір любові означав шлях протистояння та боротьби. Як влучно зауважив Леукон, Медея поставила усіх перед питаннями, до яких вони не доросли, але ці питання не давали спокою сумлінню. Випередивши своїх сучасників у пізнанні, Медея так і залишилася чужинкою, варваркою, приблудою, однак перемога була на її боці.

Хоча коринфяни вигнали Медею, прирекли на життя ізгоя, розлучили з коханим, вбили дітей та ще звели на неї огидний наклеп, саме вони, мучителі, залишилися із внутрішнім розладом духу і страхом, а Медея зберегла свою душевну рівновагу: “вона, невинна жертва, була вільною від внутрішнього розладу. Тому що прірва була не всередині неї, а між нею і тими, хто її обмовив, засудив, тягнув по вулицях міста, проклинав і обплював. Тому що з грязюки, в яку вони її кинули, вона змогла підвестися і піднявши руки, зібравши рештки сил проголосити: Коринф загине!”[4]

Знаменно, що на перший погляд проблематика роману німецької письменниці сфокусована навколо ідеологічних проблем суспільства. Однак такі антиномії як пам’ять – забуття, безневинність – провина, любов – смерть та інші показують, що для Крісти Вольф набагато важливішим було вивчення внутрішнього світу людини, її емоційного та чуттєвого рівня сприйняття. Словами своєї героїні Медеї авторка висловлює переконання, що не можна маніпулювати історією як заманеться і виривати з неї окремі сюжети, не враховуючи цілого контексту. Для античної Греції характерним було поверхневе сприйняття чуттєвості жінки, ігнорування її як рівноправного члена суспільства, здатного до прийняття мудрих рішень. Тому тих жінок, які не хотіли жити за усталеними стереотипами, грецька спільнота “виключала” зі свого оточення, намагаючись при цьому створити жахливий образ відьми, потвори або жорстокої вбивці. Так сталося із Кіркою, тіткою Медеї, яку вигнали з Колхіди через її бунт проти царя. Кірка оселилася на острові і до неї приїжджали воїни, щоб заспокоїти свою совість та одночасно пускали слухи про Кірку, що вона зла відьма.

Як бачимо, філософським поглядам німецької письменниці властиве наступне переконання: греки творили свою міфологію згідно з власними інтересами. У дійсності Медея мала риси борця, вона виступала проти непотрібних забобонів, не вірила у таких богів, які вимагають від людей приносити жорстокі жертви. Її сміливість та гордість, інакшість у порівнянні з заляканими жінками-коринфянками поставили під загрозу абсолютизм грецької влади. Тому про Медею створили жахливий міф братовбивці і засудили. Приречена на вигнання, вона хотіла забрати з собою дітей, однак їй у цьому відмовили. Коринфяни вбили синів Медеї і поширили чутку, що Медея через ревнощі зарізала своїх дітей.

У своєму романі Кріста Вольф використала первісні міфологеми з метою вирішення філософсько-екзистенційних питань сучасності. У літературі XX ст. рутина повсякденного життя та одноманітна повторюваність буднів трактуються як непереборна і таємнича доля, що тяжіє над людиною, відділяє її від співпричетності до вічного. Німецька письменниця не тільки по-новому переосмислила античний міф, але звернула увагу на гостру проблему сьогодення: втрату істинності почуття любові та відчуженість і самотність людини як результат.

У зв’язку з цим варто згадати так звані симбіотичні відносини, про які говорив філософ та психолог Еріх Фромм. Суть цих відносин зводиться до того, що людина без зв’язків з природою та іншими членами суспільства приречена на самотність і божевілля. Тому вона вимушена шукати єдності зі світом, співвідносячись з іншими людьми. Взаємини в такому єднанні в сучасному суспільстві, як зазначає Еріх Фромм, непродуктивні, неістинні. Тобто вони обов’язково передбачають втрату цілісності та свободи особистості. Симбіотична форма відносин передбачає або ідентифікацію людини з тією силою, від якої вона залежна (особа, соціальна група, установа, Бог), або, навпаки, підкорення названих об’єктів на шляху здобування влади над ними. У такому симбіозі людина втрачає свою особистість, бо, підкоряючись або підкоряючи, вона робить залежною себе від інших[5]. За спостереженням Медеї: “На клаптику суші, який ми називаємо Землею, нікого не залишилося, окрім переможців та їх жертв, мій братику”[6].

Безсумнівна продуктивна орієнтація любові, яка єднає людей з природою та іншими членами суспільства, могла б стати порятунком для сучасної людини, як мала би бути порятунком для оточення Медеї. Героїня роману Крісти Вольф пожертвувала своїм щастям і життям, щоб доказати дію та силу любові, яка переборює страх, самотність та духовну пустку.

 



[1] Ibid, s. 68.

[2] Ibid, s. 5.

[3] Ibid, s. 81.

[4] Ibid, s. 92-93.

[5] E. Fromm, Zapomniany język. Wstęp do rozumienia snów, baśni i mitów, Warszawa 1994, s. 54-145.

[6] К. Вольф, Медея: Голоса, Москва 2001, с. 47.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.