Правом і лівом-3

 

Коли дійшло до перших кроків процесу, Софія мала вже другого мужа, Лянцкоронського. Вже при перших позовах стало зрозумілим, як вона відповість на судові звинувачення Могилянки-Потоцької. Коли возний з’явився з цими звинуваченнями у Підгайцях, пані Софія наказала бурмістрові вдарити у дзвони на ґвалт, а її гайдуки гнали утікача-возного цілих дві милі. Це не надто допомогло, — перший вирок проти неї було ухвалено з винятковою швидкістю, бо саме тоді, року 1613-го, на сеймі було прийнято конституцію, хтозна, чи не викликану саме цим особливим випадком, яка дозволяла гродським урядам у стислий термін видавати вироки за порушення депозитів. «Оскільки через часті ворожі напади, — проголошує ця конституція, — обивателі Руського та Подільського воєводства звикли переховувати свої депозити у клейнотах, золоті, сріблі та інших рухомих речах, у безпечних місцях і замках, а великі в тому шкоди через забирання і грабування таких депозитів діються, за просьбою послів земських і згодою всіх станів, право про розбої на дорогах або напасті на дім, на ґвалтовників таких депозитів, як минулих, яким рік ще не вийшов, так і майбутніх притягаємо і форум та правний поступок у суді гродському призначаємо[1]». У час, коли була прийнята ця конституція, не проминув іще повний рік від довірення депозиту Могилянки і Мавроїни підземеллям підгаєцького замку, тому гродський галицький суд міг використати цю скорочену процедуру проти пані Софії. Отож дуже швидко було виписано декрет, що вимагав негайного видання депозиту під загрозою баніції й інфамії, причому не лише у справі Могилянки, але і в іншій цього ж роду. Бо не тільки Могилянка і її приятелька логофетиха втратили свої депозити у Підгайцях, такої самої долі зазнав у Бучачі скромний шляхетський депозит, довірений воєводі Гольському Павлом Дубським. Бучач теж належав Гольським. Шляхтич втратив усю свою готівку в сумі 3000 золотих, а його дружина всі свої прикраси і срібло, що все разом Дубські оцінюють у 10 000 золотих, а коли Дубський, вісімдесятилітній старець, вимагає у Софії повернення свого депозиту, двоє слуг каштелянки чинно його зневажають.

На декрет гродського суду Софія відповіла градом рекримінацій і образ, звернених проти Станіслава з Германова Влодка, воєводи белзького, який був у той час старостою галицьким, і проти усього гродського суду. Приватно й публічно звинуватила всіх галицьких урядників, старосту, суддю Ієроніму Стрешові, підстаросту Яна Свошовського, писаря Яна Вольського, заступника підстарости Станіслава Збієвського в упередженості, підступах, фальшуванні актів у процесі з Могилянкою, висилає їм позови і оцінює шкоду, завдану їй несправедливим вироком, у 500 000 гривень. Софія апелює до трибуналу проти  вироку; попри скорочений «конституцією про депозити правний процес», суперечка сходить на дорогу звичайного цивільного процесу. Тим часом над головою каштелянки збираються тяжкі хмари, штурм на її маєтки розпочинають нові неприятелі, а в битві, яка її чекає, Софія заслуговує на певну симпатію бодай тому, що цього разу не відповідає за власні провини, як це, може, було у справі скарбу Могилянки, а мусить покутувати за чужі гріхи. Воєвода руський Станіслав Гольський разом із Підгайцями і Бучачем залишив у спадщину своєму братові, першому чоловікові пані Софії, чимало процесів. Усі претензії, які лишень хтось колись мав до покійного воєводи, валилися тепер на його спадкоємця, кам’янецького каштеляна, а по його смерті — на його вдову, як спадкоємицю і пожиттєву власницю чоловікових маєтків.

Софія мусить оборонятися на всі фронти і доводиться віддати належне енергії та відпірності цієї жінки, яка витримує навалу процесів і б’ється до останнього проти цілої фаланги могутніх супротивників. Спадкоємці Бучацьких сягають по Бучач, спадкоємці Вольських по Підгайці. Бучач був забезпеченням посагу першої дружини воєводи Гольського, Катерини Бучацької, і посагу другої Бучацької, Ельжбети, уродженої Падневської — спадкоємці обох цих Бучацьких вимагають повернення вартості посагів і погрожують захопленням бучацьких маєтностей. До іншого, виняткового типу належить претензія Вольських. Воєвода Станіслав Гольський купив підгаєцькі маєтності від Яна Вольського, батька Миколая, маршалка вел. кор., за 70 000 золотих, себто за дуже низьку суму, якщо зважити, що ця маєтність, разом із містечком і замком Підгайці, включала до свого складу близько двадцяти дуже розлогих землеволодінь. Спадкоємці цього Яна Вольського і сини маршалка Миколая, а також інші найближчі кревні обох цих Вольських, Чеконські і Морські, позивають Софію як спадкоємицю воєводи, вимагаючи повернення підгаєцьких маєтностей, посилаючись при цьому на т. зв. закон ре-тракту і близькості, iuris retractus, iuris propinquitatis, який дозволяв найближчим родичам добиватися анулювання продажу з поверненням сплаченої суми[2]. Усі Могилянки, скільки їх було: Стефанова Потоцька, Михайлова Вишневецька, Самійлова Корецька, Максиміліанова Пшерембська, — розпочинають проти Софії процес на 15 000 золотих, повернення яких вимагають від неї як від спадкоємиці воєводи Гольського, посилаючись на те, що воєвода взяв ті гроші від їхнього брата Костянтина на вербування солдат, а через раптову смерть ані солдат не доставив, ані грошей не повернув[3].

Однак найтяжчим і найгрізнішим супротивником воєводихи Софії був князь Ян Єжи Радзивіл, каштелян троцький, який від імені своєї дружини, Леонори Острозької (вдови Ієроніма Язловецького) звинувачував воєводу Гольського у спустошенні його маєтків Корищева, Капустяної, Сняткович і Половець, де хоругви під його командою наробили шкоди на 90 000 гривень. Радзивіл переможно провів цю справу проти каштелянки як спадкоємиці воєводи і виробив собі право інтромісії на Бучач та приналежні до нього села. Знаємо, що означали такі інтромісії, не підтримані збройною силою; пані Софія кожну таку інтромісю ternere denegavit[4], відсилаючи возного з квитком і ґулями. Але з Радзивілами не було жартів, про що воєводиха добре знала, тож укріпила бучацький замок, посилила його залогу і щедро забезпечила харчовими припасами, щоб міг витримати навіть довгу облогу. То було року 1614-го. Їй же самій випала тоді дорога до Любліна на засідання трибуналу, отож перед виїздом вона ще раз упевнилася, що бучацький замок має достатню обороноздатність, а, заспокоївшись з цієї точки зору, настановила комендантом якогось Яна Кашовського і поїхала.

Радзивіл скористався з її відсутності. Галицький староста Влодек мав уже королівського мандата, щоб інтромісувати його до Бучача шляхом примусової екзекуції, збройною силою галицької шляхти, mota nobilitate, котра, як знаємо, у таких випадках зобов’язана була надати допомогу старості. Влодек спеціальним універсалом скликав шляхту, щоб надала йому збройну допомогу і з’їхалася з цією метою на день 15-го січня 1614-го року під Баришем[5]. Цього разу не потрібне було шляхетське рушення, Радзивіл міг здійснити збройний наїзд силами своїх власних найманців, а форма права вдовольнялася тим, що наїзд супроводжував якийсь із гродських урядників. За такий супровід взявся Ян Свошовський, підстароста галицький, який у своїй реляції твердить, що перед екзекуцією гродський уряд вдався до всіх мирних засобів, аби схилити каштелянку до добровільного підпорядкування вироку, що посилали до неї спільних приятелів, а саме Олександра Збровського, Миколая Чурилу та інших, але все намарне, бо пані Софія не хотіла поступитися. Отож, дійшло до збройного походу на Бучач. Коли радзивілівський загін став під Бучачем, його спершу привітали пострілами з гармат, але, всупереч сподіванню, опір був слабким і замок легко здобуто.

Пані Софія, повернувшись із Любліна, застала вже доконаний факт, але відразу ж прийшла до певності, що замок, який вона так старанно укріпила, здався Радзивілові через зраду коменданта Кашовського, який мусив до того порозумітися з Радзивілом, Миколаєм Чурилою і Єжи Бучацьким, бо два останні теж були учасниками наїзду. Згідно з позовами і протестаціями, які воєводиха внесла до галицьких актів, Радзивіл вдарив на замок силою у 2000 чоловік і відповідною кількістю гармат, але ніколи б його не здобув, якби не Кашовський, котрий заприсягся у чуйності та вірності шляхетним словом і sacramento militari[6], виявився, однак, зрадником. Вступив у таємну змову, вірних слуг прогнав, інших підкупив, і так усе урядив, що Радзивіл потрапив до замку per insidias, з тилу, в певному місці діру вчинивши. За цю зраду каштелянка переслідувала Кашовського у судовому порядку і здобула навіть декрет інфамії проти нього. Не спустила плазом також наїзду на Бучач. Послала позов Радзивілові, його дружині, старості Станіславові Влодкові і підстарості Свошовському, звинувачуючи їх у збройному наїзді, насиллі, грабунку, кровопролитті, в убивстві двох і пораненні кількох її дворян. У своїх позовах закидає Радзивилові, що він, зайнявши Бучач, заграбував її гроші, коштовності, золото, срібло, хутра, килими, коні і т. п., оцінює свої збитки на 600 000 гривень і має принаймні ту невелику сатисфакцію, що трибунал заочно карає Радзивіла баніцією й інфамією[7], що Радзивілу нічим не шкодить, а воєводисі нічим не допомагає, бо слідом за цим заочним вироком іде сублевація і королівський salvus conductus[8].

Таким уже був талан воєводихи Софії, що від кожного чоловіка вона успадковувала борги, правові претензії та процеси. Після першого звалилася на неї сила-силенна позовів, про які ми вже згадували, після другого, Лянцкоронського, до числа її противників додався цілий гурт Чурил, бо сестра Лянцкоронського була замужем за Миколаєм Чурилою, а той одразу ж виступив від імені своєї дружини з претензіями до спадку. Отоді у клопітному житті пані Софії трапився прикрий епізод, повторилася історія зрадницького відібрання Бучача. Відразу після смерті Лянцкоронського (1617) пані Софія мусила у судових справах виїхати до Любліна. Чурило скористався її відсутністю, підкупив підгаєцьку залогу і зрадою опанував замок, що його воєводиха, як само гірко запевняла, передбачливо забезпечила перед виїздом, нагромадивши там гармат, гаківниць, мушкетів, півгаків, куль, пороху, борошна, каші, гороху, м’ясива, масла, сирів, вина, медів питних і звичайних ad plenam abundantiam[9]. Повернувшись, воєводиха складає перед теребовлянським гродом жалібну, а одночасно й різку протестацію проти своїх зрадницьких підгаєцьких слуг, а тії, в свою чергу, зухвало репротестують, запевняючи, що приносили клятву вірності не пані Софії, а її покійному чоловікові Лянцкоронському, і що, оскільки пані воєводиха була під вироком інфамії, не годилося їй підпорядковуватися і в complicitas[10] потрапляти, отож раз пані Чурилова, сестра небіжчика, згодилася заплатити, що кому слід, стали вони на її боці і те, що вчинили, все добро і пристойно вчинили, як то поштивим шляхтичам і добрим слугам годиться[11]. Але Чурило недовго втримався у Підгайцях, ще того самого року вони повернулися у власність воєводихи.

На додачу до цих клопотів, пані Софія мусила одночасно вести безперервну війну зі своїми орендарями і сусідами, з якими доходило до кривавих сутичок, як, наприклад, зі Станіславом Кіліаном Боратинським, добре нам уже відомим мужем Лагодовської. З волі випадку між собою зіткнулися дві жінки виняткової енергії, характеру й палкого темпераменту, бо Лагодовська у змаганнях мужа з воєводихою напевне не відігравала пасивної ролі. В одній з таких суперечок, у якій йшлося про право рубання лісу, Боратинський вступив у жваву сутичку з людьми каштелянки і, мабуть, вийшов з неї переможцем, бо пані Софія скаржилася в гроді, що коли з Рудників, із власних своїх лісів дерево звозити наказала, Боратинський, прибравши собі лісовчиків і «людей лезних, свавільних, служби не маючих, з місця на місце блукаючих, убравши їх в обладунок, панцирі, шишаки і мисюрки, хури проїжджаючі зайняв more hostili[12], з криками татарськими: «Галай! галай!» слуг її поранив, волів од возів позабирав, хлопців ограбував і, ще тим не уконтектований, на здоров’я її violenter замахнувся».

Тим часом головна справа — про зниклі у Підгайцях скарби — дрімала. Обидві скривджені жінки, Могилянка-Потоцька і логофетиха Єлена, позбавлені чоловічої опіки, не могли впоратися з вправною і рішучою супротивницею, яка з досвіду пречудово могла навчитися, як «правом і лівом» відбиватися від чужих претензій. Але близько року 1615-го з неволі повертається Стефан Потоцький, а майже одночасно логофетиха вдруге виходить за Єжи Дидинського, галицького підчашого. Потоцький і Дидинський влаштовують затятий штурм на воєводиху, енергійно підтриманий процес нарешті дозріває і того ж 1615-го року розривається над головою пані Софії, наче бомба. Доведена до розпачу воєводиха перешукує всі підземелля, льохи і склепіння підгаєцького замку, видобуває кілька куфрів, скринь і міхів, — ніхто не знав, що в них містилося, чи скарби Могилянки, чи якесь старе руп’яття, — і свідчить перед трибуналом, що коли й був якийсь депозит у Підгайцях, то лише у цих скринях, бо більше вона нічого не знайшла. Нехай їх Потоцькі забирають і нехай урешті дадуть їй чистий спокій. Але вимагає, щоб все це вони прийняли наосліп, не дозволяючи спершу відкрити ті скрині і перевірити, що там заховано. Очевидячки, Потоцькі не хочуть прийняти кота в мішку і вимагають дослідження таємничих пакунків і міхів, в яких не вбачають свого депозиту. Трибунал визнає за ними слушність, а, коли воєводиха, упершись, забирає клунки назад до Підгаєць, спадає на неї остаточний правосильний вирок баніції й інфамії[13]. Лише тепер всерйоз доходить до відкритої війни. Стефан Потоцький вербує збройні сили, щоб підперти лівом те, чого не міг здобути від воєводихи правом. Цікава річ, яка виразно висвітлює енергію та мужній характер воєводихи, — ні Потоцький, ні жоден інший супротивник пані Софії не зважується відкрито сягнути по її замки і двори, коли сама вона вдома і тримає у власних руках команду над своєю залогою та челяддю, потрібна її відсутність, щоб замах удався. Так було й цього разу. Року 1618-го пані Софія знову в Любліні, бо ця жінка коливається, наче маятник, між домом і далеким трибуналом. Саме тоді Потоцький із 600-особовим загоном нападає на Голгочі, де залога воєводихи довго і стійко трималася, але врешті, змучена голодом, покинула обложений двір. Тоді Потоцький, зібравши ще численнішу купу волохів, сербів, сабатів і козаків, рушив на Підгайці, зайняв довколишні села, щільно обступив замок і розпочав облогу. Ще до того, як зумів його здобути, пані Софія повернулася з Любліна, але з огляду на перевагу противників, які об’єдналися і яким вона не могла протистояти, вичерпавши всі юридичні фортелі, начебто притиснута до стіни, нарешті приступила до угоди і уклала зі Стефаном Потоцьким інтерцизу, що мала вдовольнити та скасувати претензії Могилянки та логофетихи. Воєводиха прийняла дуже тяжкі умови: оплачує скарби величезним обширом землі, відступає у довічне володіння три міста із замками: Бучач, Чортків і Вербів, 23 села, що належали до бучацького ключа, а, крім того, свої маєтності у кам’янецькому повіті, Соколя і Устя. До цих маєтностей мусить ще додати коштовностей і срібла на суму 20 000 золотих, а, крім того, зобов’язується сплатити всі борги, які тяжать на цих відступлених у інтерцизі маєтках Врешті-решт, воєводиха повинна, окрім срібла, золота і клейнотів раніше згаданої вартості, повернути Потоцькому також права, привілеї, інтерцизи, граничні листи та «інші всі як польські, так волоські, які б у тому депозиті підгаєцькому були і знайшлися». Обопільне дотримання цієї інтерцизи застережене закладом у загальній сумі близько 500 000 злотих.

Здавалося б, що ця інтерциза, укладена «за порадою спільних приятелів», затверджена вироком трибуналу, мала б рішуче покласти край процесам. Але трапилося інакше. Воєводиха не дотримала найважливіших умов угоди, частково через брак доброї волі, частково через брак грошей. Мусила негайно віддати згадані в інтерцизі маєтки, а зволікала з визнанням акту передачі, мусила звільнити ці землі від боргів, які на них тяжіли і сума яких доходила до 100 000 зл., а не мала на це грошей, мусила віддати коштовностей і золота на 20 000 зл., а всі її клейноти і коштовності, заставлені року 1614-го і Стефана Хмелецького, славного і оспіваного переможця татар, за 20 000 зл. і вчасно не викуплені, перейшли у власність кредитора[14]. Знову посипалися позови і декрети, від року 1618-го воєводиха під інфамією і лише королівським глейтом рятується від її юридичних наслідків. Втративши бучацькі маєтності, відчайдушно рятує підгаєцький ключ, якому загрожують безнастанні замахи Потоцьких — ті, в свою чергу, енергійно намагаються за рахунок підгаєцьких володінь удовольнити свої претензії за недотримання умов інтерцизи. Близько року 1629 воєводиха втретє виходить заміж за воєводу троцького Тишкевича, але, схоже, що і від цього мужа не дістає чинної допомоги у своїх клопотах, бо завжди сама займається своїми загроженими інтересами, сама звивається по гродських рочках, сама їздить на засідання трибуналу і відбуває постійні зустрічі з правниками.

Невдовзі помирає і головний її супротивник, Стефан Потоцький, овдовіла Могилянка вдруге виходить заміж за сандомирського воєводу Фірлея, — змінюються особи чи прізвища учасників процесу, але сам процес тягнеться далі і після укладення інтерцизи триває ще чотирнадцять літ. До вродженої войовничості воєводихи, до її судейської пристрасті додається ще ненависть до Потоцьких, які чигають на Підгаєччину — вона готова віддати цю маєтність кому завгодно, за довільну суму, лиш би не в руки тієї родини. Але не зуміла б втримати Підгайці, якби не допомога Миколая з Гранова Сенявського, старости ратненського, що позичив їй 200 000 золотих під забезпеченням цих володінь[15]. Воєводиха Софія мала бодай ту потіху, що помирала таки в Підгайцях, що вони бодай за її життя не дісталися Потоцьким, але, коли прожила б ще кілька років, з гіркотою впевнилася б, що не ударемнила їхніх планів. Воєводиха померла року 1635-го, а шістьма роками пізніше у Підгайцях уже сидять Потоцькі. Адам Ієронім Сенявський відступає їм згадувані 200 000 зл., позичених Миколаєм під заставою підгаєцьких володінь[16], натомість головний спадкоємець воєводихи Софії, Самуель Заміховський, а правильніше його дружина, Кристина Потоцька, переводить на них modo donatorio[17] свої спадкові права. Року 1641-го господарем Підгайців є вже Станіслав Потоцький, воєвода подільський.

В актах галицьких і теребовлянських зберігся заповіт воєводихи Софії, трикратної вдови. У цьому заповіті, датованому у підгаєцькому замку днем 5 вересня 1635-го року, воєводиха висловила побажання, щоб її тіло було поховане у підгаєцькому костьолі, який вона сама збудувала, «без усякої світової пихи». На добудову костьолу, себто вежі і підземель, залишили 5 000 зл. готівкою і визначила по 20 скирт збіжжя за кожен рік до закінчення будови. Далі затвердила вічні фундації, якими обдарувала францисканський костьол у Віньківцях, додатково збільшивши їх на 300 зл. щорічної дотації та зобов’язуючи своїх спадкоємців, щоб вони монахам цього монастиря збудували костьол від її імені. Розпочавши будувати костьол у своєму містечку Янові, визначила по 800 зл. щорічно на ведення і закінчення цієї будови, а ще затвердила по вічні часи дотацію, визначену костьолові у Верещині у холмській землі. Як бачимо, була фундаторкою трьох костьолів і мала намір ще за життя вибудувати четвертий, а далі довідуємося із заповіту, що уфундувала три шпиталі: у Підгайцях, Янові та Віньківцях, яким відписала річні прибутки зі своїх землеволодінь. У Підгайцях заклала також школи при плебанії та зоставила фонди на утримання бакалавра. Так забезпечивши свої побожні та доброчинні фундації, воєводиха не забуває про слуг. «Зостаються мені мої слуги, — пише у своєму заповіті, — з яких одні з самої своєї молодості, а інші пізніше і славної пам’яті милим панам чоловікам моїм і мені у тяжких труднощах і клопотах моїх вірно у зичливості своїй послуги виявляли і яким я на певні суму у маєтностях своїх підгаєцьких і віньківських записи визнаю, однак що не так слушно згідно із заслугами та літами кожного, которі літа при мені провели, уконтентовані були і заслуги їхні з дібр моїх нагороджені і щоб це сумління мого не обтяжало, зобов’язую потомків моїх, щоб, коли інших способів не знайдеться, то відпусканням їм маєтків у контракти, щоб забезпечити цей тягар усіма гонорами моїми».

Згідно з тогочасним звичаєм, тих слуг було чимало, — переважно шляхта, а навіть кревні воєводихи. Вона перелічує прізвища лише найстарших і найгідніших, як, наприклад: Мрозовицького, Шадурського, Пшездзецького, Рошковського і т.д., а називає їх двадцятеро. Інших згадує описово: «Також інша челядь двірська, як чоловіча, так білоголовська, аби кожен мав свою нагороду пристойну, прошу дуже». Служниці панні Злотницькій записує окремо 2 000 зл., пані Барбарі Підльодовській, сестрі своїй, що була черницею в монастирі бернардинок у Любліні — 1000 зл. Наказує своїм спадкоємцям, аби без зволікань сплатили усі борги по Гольських, котрих із вдячністю згадує як «антецессорів і добродіїв своїх». З такою ж вдячністю висловлюється про Миколая Сенявського, якому «закриває борг рукою власною і приятелів моїх підписаний на 200 000 зл., з огляду на певні кошти і видатки, а також грошові вигоди, труди і квоти, які він для мене чинив і в труднощах моїх мене рятував».

Столове срібло мало піти на покриття коштів похорону. «А те, що волоське церковне, віддаю теє до костьолів моїх. Також речі всі мої рухомі, гумна, стада, худобу, пасіки, обставу кімнатну, даю те в опіку і до розпорядження панів екзекуторів, аби ті речі, що по кончині моїй позостануть, на двірську челядь мою і на утримання слуг, доки погреб тіла мого не станеться, обернені були». Екзекуторами заповіту воєводиха настановляє архиєпископа львівського Станіслава Гроховського, старосту ратненського Миколая Сенявського і старосту Станіславського Петра Малаховського.

Воєводиха тричі проговорюється, що коли не цілість, то, принаймні, частина скарбів Могилянки і логофетихи була у її руках. Вперше, коли зобов’язується в інтерцизі повернути волоські документи і привілеї, «якби тії у депозиті підгаєцькім були і знайшлися», вдруге, коли обіцяє додати Стефанові Потоцькому клейнотів і золота на 20 000 зл., що можна вважати невеликим залишком депозиту, втретє — і ця згадка вирішальна, — коли у раніше цитованому заповіті «срібло те, що волоське церковне», записує своїм костьолам. А знаємо, що певну частину підгаєцького депозиту становило церковне начиння, тобто келихи, патени і т.п. Отож факт роздряпування скарбів Могилянки у замку Гольських не підлягає сумніву. Таємницею залишається лише історія цього факту, нез’ясоване питання, кому приписати головне авторство цього вчинку і якою є частка вини самої воєводихи, поведінка якої у цій загадковій справі завжди справляє враження, наче вона тягне тягар відповідальності за щось, чого сама не зробила, але не може його заперечити, так само, як зняти з себе провину.

Але підгаєцький замок був фатальним для скарбів і депозитів, які довірено його мурам. Не лише скарб Могилянки і логофетихи Мавроїни випарувався з-під його склепінь. Ще не втихла луна великого процесу, який викликав цей скарб двох волошок, а вже розпочався другий, розпочатий теж через казкові багатства у золоті, перлах, коштовному камінні, які зникли у підгаєцькому замку. Цього разу справа ведеться проти Лянцкоронських, спадкоємців Яна Лянцкоронського, не знаємо, яким кревним другого мужа воєводихи Софії він був, так само не знаємо, в яких обставинах щез той скарб у Підгайцях. Хай там як, трапилося це після смерті воєводихи, у літах перехідних між її кончиною і остаточним переходом Підгайців у власність Станіслава Потоцького, отже, в період, коли Підгайці були яблуком незгоди і предметом претензій не тільки Потоцьких, не тільки Сенявських, а найрізноманітніших претендентів на спадщину, а саме родини двох останніх мужів воєводихи, Лянцкоронського і Тишкевича, та найближчих кревних її самої, Заміховських. Зигмунд Грудзінський, воєвода каліський, викликає до суду Станіслава і Мартина Лянцкоронських з причину скарбу в клейнотах і розмаїтих коштовностях, які зосталися від померлої у Підгайцях Уршулі Сенявської. То були стародавні клейноти, успадковані Сенявською від бабки Анни з Гербуртів Уханської, дружини Павла, воєводи белзького, і від матері, Дороти з Уханських Кротовської. До спадку Сенявської, а, отже, і до її клейнотів, які начебто привласнили у Підгайцях Лянцкоронські, мали право, крім згадуваного Зигмунда Грудзінського, ще й спокревнені з покійною родини Даниловичів, Сангушків, Зебжидоських, Опалінських і Оссолінських.

Процес вівся довгі роки, перші позови зустрічаємо відразу ж після 1640-го року, а року 1650-го ще далеко до кінця. Інвентар скарбу Сенявської охоплює предмети високої вартості: нашийники, намиста, ношення[18], діадеми, браслети, понтали[19], брамки-чільця, чіпці, вінці, персні та інші коштовності. Самого лише золота є на них ваги близько 6000 дукатів, а оздоблює їх, за дуже неповними підрахунками, більше 5000 найдорожчих каменів, діамантів, рубінів, смарагдів, сапфірів. Перли хіба що квартами міряти. Так само коштовною, а, може, ще й коштовнішою від матеріалу була робота на деяких коштовностях, — з короткого інвентарного опису можна зробити висновок про її високий мистецький рівень. Зустрічаємо підвіски і браслети з фігурами, з «особами», з «фігурою Charitas», хрести з орлами, з трояндами, з лицарським вузлом, із Божим Іменем, з Благовіщенням і т.д. Вартість цілого скарбу воєвода Грудзінський оцінює в 1 184 000 зл.[20]

 

 


[1] Volumnia Legum, III, ст. 86.

[2] Агр. Галицькі, том 117, ст. 1167-71, т. 121, ст. 982-985.

[3] Агр. Галицькі, т. 119, ст. 1490-1493.

[4] Проганяла без роздумів (лат.)

[5] Агр. Теребовлянські, т 111, ст. 381-382.

[6] Військова присяга (лат.)

[7] Агр. Перемиські, т. 1617, ст. 1696.

[8] Гарантія безпеки, інакше глейт.

[9] У значній кількості, наповнивши вщерть.

[10] Труднощі, ускладнення (лат.)

[11] Агр. Теребовлянські, т. 113, ст. 303-308, 339-340.

[12] Якнайворожіше (лат.)

[13] Агр. Теребовлянські, т. 112, ст. 554-570.

[14] Агр. Львівські, т. 368, ст. 630.

[15] Агр. Галицькі, т. 128, ст. 697.

[16] Агр. Галицькі, т. 134, ст. 235-240.

[17] Способом дарунку (лат.)

[18] Коштовна прикраса, яку носили на шиї.

[19] Прикраси, які носили на сукнях або у волоссі.

[20] Агр. Львівські, т. 394, ст. 1577 і Агр. Галицькі, т. 143, ст. 993, 1007-1041.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.