Правом і лівом-2

 

Розділ другий — Галицька земля

І.

Воєводиха Гольська. Її три чоловіки. Могилянський скарб. Логофетиха. Підгаєцька Голконда. Війна із Радзивілом. Війна за скарби. Потоцькі. Скарб Уршулі Сенявської.

Можливо, найцікавішим епізодом приватної історії Галицької землі тієї пори є справа про Підгайці та сховані там скарби фантастичної вартості, а однією із найвидатніших постатей, які з цього приводу виступили з актів, є пані Софія із Заміхова. Чверть століття ця жінка затято бореться «правом і лівом», змагаючись із наймогутнішими супротивниками, веде війну з Потоцькими, Радзивілами, Вольськими, Острозькими, Бучацькими, причому веде її усіма можливими засобами: позовами і гарматами, з невичерпною енергією та мужністю борониться проти незліченних напастей, правних і безправних; майже все життя тягне, наче прив’язаний до шиї млиновий камінь, процес за величезні суми, невтомно відбивається від баніцій, інтромісій[1], екзекуцій, а навіть вироків інфамії — і лише смерть, як останній возний, прикликає її на остаточний суд. Тричі заміжня, в особі жодного мужа не може чи не хоче мати опікуна й оборонця; завжди полишена на власні сили, завжди виступає власною особою, завжди з булавою в енергійній руці, рішуча, безкомпромісна, дає собі раду в найтяжчих ситуаціях, з найгостріших колізій виходить якщо не переможницею, то принаймні нездоланною.

Софія із Заміхова вперше вийшла заміж за Яна Гольського, кам’янецького каштеляна, вдруге пошлюбила Станіслава Лянцкоронського, воєводу подільського, втретє, року 1630-го, — Януша Скуміна Тишкевича, воєводу троцького. Впродовж усього оповідання доведеться називати її пані Софією, інакше-бо неможливо буде ясно зазначити єдність особи з огляду на зміни прізвищ і титулів. Дім Гольських належить до тих виняткових польських родин, які, хоч історично відзначилися, були лише одноденками. Вигулькнув наче з-під землі, вистрелив десь із самого дна старої куявської шляхти. Зблиснув раптом, наче ракета, вибився під саму суспільну стелю Речі Посполитої і погас раз назавжди. До того ніхто не чув нічого про Гольських, тож не дивно, що така раптова кар’єра викликала найзлостивіші коментарі. Курсував про неї дуже ущипливий віршик, який до сьогодні зберігся у шляхетських записниках:

Фамілія кравчиків згадуваних Гольських

Ненадовго потішила літописців польських.

Цей пасквіль мусив виникнути в кузні рокошанських[2] дотепів, бо Гольські належали до найпалкіших сторонників короля, але геть невідоме, темне минуле цієї родини перекривало їй дорогу навіть до неупереджених шляхетських кіл. Перший світоч цієї родини виявився і останнім. Цим світочем був Станіслав Гольський, воєвода руський, староста барський, лицарський муж, товариш зброї Яна Замойського, палкий прихильник короля, один із найвидатніших захисників трону від рокошу Зебжидовського. Якби Станіслав Гольський, одружений з Анною Потоцькою, кам’янецькою каштелянкою, зоставив потомка, то, без сумніву, став би засновником нового можновладного роду, який нарівні з Потоцькими, що саме в той час зростали на значенні, увійшов би невдовзі inter familias triumphales[3]. Та не залишив воєвода жодного потомка, а його добра в землі Галицькій: Підгайці, Бучач, Чортків, — успадкував брат Ян, каштелян кам’янецький, перший муж пані Софії.

Коли пані Софія вийшла за Яна Гольського, був він іще дуже дрібною фігурою. Мабуть, шляхтянка з геть неблискучого дому не передчувала, що, віддаючи руку шляхтичеві теж без маєтку і без значення, саме через це заміжжя втрапить на суспільні й товариські вершини, ввійде у найдостойніші зв’язки, буде господинею магнатської фортуни, стане каштелянкою і двічі воєводихою. Це все впало на неї завдяки протекції, а потім безпотомній смерті чоловікового брата, воєводи руського. Перш ніж стати каштелянкою кам’янецькою з ласки воєводи, що мав впливи при дворі, довгий час була звичайною панією войською, бо чоловік її був теребовлянським войським. Мешкала з чоловіком у Кобиловолоках[4], чоловік той відзначився лише тим, що був дуже спраглим новин і мальвазії. Кобиловолоки лежали при тракті, який вів на Кам’янець Подільський зі сходу; тудою йшли вози з вірменськими товарами, з молдавським вином і мальвазією. Пан войський завше чатував над цим гостинцем з кільканадцятьма слугами, а, коли з’являвся віз із мальвазією, відразу ж його затримував і починав торгуватися за кілька барилець цього нектару. Торг не вдавався: купець жадав забагато, войський давав замало, отож, щоб закінчити торг, пан войський коротко велів своїм слугам забрати пару барилець, а купцеві наказував прислати свідоцтво зі Львова, почому там мальвазія, а тоді, мовляв, відішле йому гроші.

Купець називав це ґвалтом, пан войський справедливим торгом — різницю поглядів мусив з’ясувати гродський суд чи трибунал. Грек Косма Сальваго, львівський купець, чимало висловився на цю тему у своїх протестаціях і позовах.

Друга слабкість пана войського була такою: він конче хотів знати, що діється у світі, а найпаче в Поділлі, де він мав чимало кревних і знайомих. Хто повертався з Кам’янця — знайомий чи незнайомий, шляхтич чи єврей, возний чи збирач пожертв, мусив їхати попід Кобиловолоки і конче мусив затриматися та розповісти пану войському геть-усе, що знав і бачив: хто народився, хто помер, хто оженився, хто кого порубав, хто кого позиває, хто що продав і хто що купив. Якщо траплявся чоловік такий небалакучий і неґречний, що не хотів чи не мав часу затриматись, то пан войський наказував слугам силоміць затягти його до двору і не пускав, доки не натішився вимушеним гостем. Дуже часто бувало й так, що той, хто вирвався з такої гостини, біг просто до теребовлянського гроду і там звірявся зі своїх кобиловолоцьких вражень, а в тих заактованих звіреннях більше було жовчі, ніж вдячності до господаря, який поштиву шляхту на добровільній дорозі перепиняє, завертає, ловить, неволить і в’язнем чинить, як висловилася одна із жертв цікавості пана войського.

Не мала пані Софія і пізніше потіхи з цього мужа: пан каштелян вважався недолугим, розум його слабким, а ще він був невиправним пияком. Його власний стриєчний брат Бартоломей називає його чоловіком з причини віку та пияцтва недієздатним (ex senio decrepitum, ex nimia ebrietate sensibus communibus minus pollen im), а шляхтич Адам Чоловський, що зазнав на собі дотику сильної ручки пані Софії, що вигнала його збройною рукою з літятинського маєтку, протестуючи проти каштелянки, каже про неї, що, хоч мужа й має, але той вже у підтоптаних літах, при слабкому здоров’ї, зморений трунками, та й з інших мір дефектами пам’яті й зору обтяжений, тож булаву провід усякий на себе взявши, proprietatem[5] усіх маєтностей на себе взявши, heroicam в домі potestatem[6] собі привласнила.

Прокляттям, яке переслідувало пані Софію майже чверть століття, джерелом нескінченних клопотів, процесів, а пізніше і насильств, була справа підгаєцьких скарбів, справа поплутана, темна, таємнича, цілковитого з’ясування якої марно шукати в актах Галицької землі, хоча документи, які її стосуються, наповнюють значну частину кількадесятьох щорічників цих актів. Року 1612-го, коли Стефан Потоцький, за тих часів ще тільки староста фелінський[7], зять волоського господаря Єремії Могили, з донькою якого, Марією, був одружений, вибирався в отой нещасливий для нього та його товаришів похід до Волощини, щоб посадовити на господарський престол свого шурина Костянтина Могилу, його дружина і приятелька її, волоська логофетиха Мавроїна, задля безпеки депонували усі свої клейноти і коштовності у підгаєцькому замку. Підгайці належали до володінь воєводи руського Станіслава Гольського, який допровадив цей замок до дуже оборонного стану, а, як свояк Стефана Потоцького, — був одружений з його небогою Анною — давав подвійну заруку, що скарб, довірений йому і мурам його твердині, залишиться незайманим депозитом. Тим часом воєвода одразу ж після прийняття на збереження скарбів Могилянки і її подруги-логофетихи помер, а його брат Ян, чоловік пані Софії, негайно ж обійняв володіння Підгайцями. Майже одночасно Стефан Потоцький, зазнавши у Волощині ганебної поразки від турків, «з великою неславою й огидою народу польського, — як виразився у щоденнику своєму Маскевич[8] , — військо усе погубив, спричинивши плач і нарікання велике матерів у Польщі через втрату дітей, що їх він з академій, зі шкіл вивів був на ту війну[9]» і сам потрапив до поганської неволі. Отож подвійно занепокоєна дружина його зажадала від Гольських повернення депозиту. Жадання виявилося марним — скарбів не було, щезли.

У червні року 1613 Марія Могилянка-Потоцька звинувачує Яна Гольського, каштеляна кам’янецького, і Софію із Заміхова, його дружину, «що вони близько року тому, не охоронивши свого стану шляхетського, який у кожній речі має бути охоронений, і не боячись посполитого права, в тій мірі in delinquentes[10] суворо написаного, після взяття до в’язниці пана старости фелінського Стефаном Томшою, господарем волоським, скарби і речі свої власні, які пані старостиха фелінська за відсутності пана старости чоловіка свого спільно з приятелями своїми і за дозволом небіжчика пана Станіслава Гольського, воєводи руського, рідного брата пана Яна Гольського, до замку підгаєцького для безпечного сховку одвезла і в підземеллі замкнула, відбивши колодки і печаті пані старостихи відірвавши, і замки відімкнувши, сепети (колодки від них одірвавши і відбивши) ґвалтом забрали і досі видати не хочуть і овшім при собі тримають[11].

Після цього вступу іде реєстр клейнотів та коштовностей довжиною у кільканадцять сторінок, з якого випливає, що скарб Могилянки, фантастично багатий на перли, золото, самоцвіти, мав вартість, як на ті часи, легендарну, а підгаєцький замок, ховаючи його під своїми склепіннями, був начебто другою Ґолкондою владарів Гайдарабаду.

Це наче фантазія з казки про зачарований скарб. Височіють перед очима стоси дукатів і португалів, громадяться гори срібла, наче звичайний горох пересіваються перли, як річна галька пересипаються діаманти, рубіни, сапфіри, смарагди. Повний реєстр зайняв би надто багато місця і надміру втомив би не лише читача, а й навіть читачку, — тож мусимо його якомога скоротити. Насамперед, у цьому депозиті Могилянки і її приятельки логофетихи було близько 70 000 дукатів готівкою, а саме у золотих червінцях, у португалах, монетах, кожна з яких варта була 15 дукатів, в «голівках св. Іоанна», себто напевне у викопних золотих римських монетах, — отож сума, що перевершувала два мільйони корон теперішньої монети. За готівкою йдуть клейноти, ланцюги, персні, наруччя, нашийники, канаки[12], а всі вони саджені самоцвітами. Є там 10 тяжких ланцюгів — довгих і м’яких, що аж по землі волочилися, як читаємо у реєстрі, канаки з діамантами, сапфірами і рубінами по 2000 і 3000 дукатів вартістю, хрестики, сім браслетів, 70 перснів з великими діамантами і рубінами, один із яких оцінений у 6000 дукатів, кілька шнурів перлових поясів, 22 скриньки столового срібла найкоштовнішої роботи, 10 скриньок срібних ложок, 22 великі срібні миски і таці, 18 срібних коновок, дві золоті корони, обсипані діамантами, рубінами і перлами, вікарійка на оксамиті, гаптована діамантами і сапфірами, три коробки, повні окремих коштовних каменів, 60 розтруханів[13] великих срібних позолочених, 100 келихів і кубків, 16 великих мисок умивальних, чарки коралові, обрамлені в золото, оздоблені діамантами, сапфірами і рубінами, 27 чар і чарок позолочених, дві коштовні ебенові скрині, в яких було 200 турецьких хусток, багато гаптованих золотом, шкатулка, повна дорогих, ще неоправлених каменів, 30 квіток турецьких з рубінами і сапфірами і т. д.

Не менші багатства були у гардеробі Могилянки, що теж становив значну частину депозиту і складався з килимів, хутр, гобеленів, шпалер. Була там царська сорочка, саджена перлами, і царські сап’янці, теж оздоблені, вартістю 1000 золотих червінців, 10 турецьких завоїв, 3 ферезії[14] вартістю 7000 талярів, 12 делій за 1000 чи 2000 талярів кожна, оксамитних, атласних, телетових, злотоголових, підбитих найдобірнішими соболями, із золотими, рубіновими і діамантовими ґудзиками, із золотим гаптуванням, лиштвами, китицями і т.д., 30 літників злотоголових і табінових[15], оксамитних і атласних, кілька соболиних і рисячих плащиків, обсаджених перлами, рубінами і діамантами, 10 чіпців, тканих перлами і самоцвітами, 10 сороків соболів, 6 сороків куниць, 160 килимків усякого ґатунку і найбагатшої східної роботи, єдвабних, аджемських[16], диванських, веленсових[17] і т.д., завіса чи т. зв. оплотек для ліжка, обшитий перлами, самоцвітами і золотом, вартістю 10 000 талярів, кармазинові адамашкові шпалери до чотирьох кімнат, сягали самої землі, при них золоті китиці в долоню завширшки, по 500 ліктів на одну кімнату, такі ж коштовні капи на столи, цілі партії, півсотки і штуки фалендишу[18], атласу, оскамиту, 4 штуки некроєного злотоглову, безліч речей та дрібниць турецьких і т.д.

Особливу частину депозиту становили речі, що їх Їїмосць пані старостиха фелінська для костьолів або церков призначила, приготувала і до того ж депозиту підгеєцького рукою своєю власною славної пам’яті Йогомосцю пану воєводі руському Гольському віддала. Фігурують там чотири золоті келихи вартістю 1200 золотих червінців, образ у щире золото оправлений, 10 келихів срібних позолочених; чотири золоті патени, 10 срібних патен позолочених, кільканадцять мис, чар, світильників, кадильниць церковних срібних, позолочених, самоцвітами обсаджених, 18 орнатів, перлами і золотом гаптованих, кожен по 1000 золотих червінців, і 20 орнатів негаптованих по 100 золотих червінців, 30 кап, «що в них дяки одягаються», розмаїтих, злотоголових і телетових, килимів монастирських єдвабних і аджамських 60. Але найкоштовнішими між цими церковними речами були євангеліє і велум[19]. Євангелій, оправлених щирим золотом, було три, оправа кожного вартувала 3000 дукатів, євангелій, оправлених сріблом, — 5. Велум було не тільки предметом величезної матеріальної цінності, але й шедевром гаптувального мистецтва. Гаптовані на червоному атласі, — так описує їх інвентар, — «гаптування самоцвітами, діамантами, рубінами, перлами, яке всю Муку Христову зображало; завбільшки це велум як килим диванський великий, а це велум коштує 30 000 дукатів».

Не таким казково великим, але все ж дуже багатим був депозит Єлени Мавроїни, дружини волоського логофета, приятельки Могилянки-Потоцької. Містив він 30 000 дукатів готівкою, силу-силенну клейнотів, золота, срібла, коштовних хутр, розмаїтого жіночого одягу, а саме ферезій, делій, шуб, шарафанів, «алайчиків», літників, кобеняків і т.д. з найдорожчих шовкових тканин і злотоголову. Разом із готівкою, був оцінений у суму близько чверті мільйона злотих, себто близько чотирьох мільйонів корон. Вартість депозиту Могилянки, оціненого нею самою у надмірному, просто фантастичному розмірі, люблінський трибунал року 1615-го зменшив майже наполовину, а все-таки визнав йому ціну, що на теперішню монету рівнялася б сумі близько шести мільйонів корон[20]. Так само зменшивши вартість депозиту логофетихи, ми б отримали суму у вісім мільйонів корон як вартість обох депозитів, разом узятих. Навіть оцінюючи ще обережніше і рахуючись з перебільшеннями, притаманним процесам тих часів, і ще раз зменшивши суму навпіл, усе-таки отримуємо цілком ймовірну суму 4 мільйонів корон.

Куди подівся цей гігантський скарб? Підгаєцький замок ніхто не здобував, за тих часів ніхто його навіть не облягав, скарб не міг стати жертвою ворогів чи розбійників, ніхто не мав доступу до підземель, самі лишень Гольські могли до нього дістатися і привласнити частину, а то й увесь скарб повністю. Скарб булодовірено не їм — воєводі руському, а він помер. Спокуса була великою, нагода легкою, відповідальність далекою, а принаймні не безпосередньою, — Стефан Потоцький перебував у полоні і не мав надії на повернення. В актах немає безперечного доказу, що це Гольські привласнили скарб Могилянки, а все-таки безсумнівно, що зник він у їхньому домі, поблизу них. Тяжко звинувачувати воєводу руського, що це він забрав скарб; не мав на це часу, помер одразу ж після прийняття депозиту. Скарб міг згинути у період між смертю воєводи і прибуттям його спадкоємця, кам’янецького каштеляна, до Підгаєць, — але, коли б було так, пані Софія цим би оборонялася. Тим часом не захищається жодним випадком такого роду, не заслоняється покійним воєводою, нетверезим чоловіком, невірними слугами. Ніколи не призналася відверто, що забрала скарб, але й не заперечувала це, навпаки, видає цю обставину впродовж процесу. Навіть у своєму заповіті зізнається, що якусь частку цього скарбу досі має в себе. Зрештою, головний процес не обертається довкола питання,  Гольські забрали депоновані у підгаєцькому замку скарби чи ні, бо гродський декрет з самого початку вирішив цю справу на їхню некористь, — а є він лише війною, що ведеться викрутами і правними фортелями, імпугнаціями[21], ad małe narrata, iniuridice obtenta[22], апеляціями, релаксаціями, реституціями, інтромісіями, глейтами, війною, що з боку Потоцьких ведеться за те, щоб вирок було якомога швидше виконано, а з боку Софії Гольської — за те, щоб постійно його опротестовувати, оскаржувати, відтягати його виконання. Нас, сучасних людей, у цій справі найбільше приголомшує можливість самого факту, щоб дама, яка стояла на вершині суспільної ієрархії, каштелянка і воєводиха, могла вдатися до такого вчинку, яким було привласнення чужого майна, тим святішого, що врученого з почуттям довіри. Справжньою загадкою процесу є впертість цієї жінки, впертість, що бунтувалася проти права, а, може, і проти сумління.

 


[1] Інтромісія (інакше ув’язання) — акт фактичного введення нового власника у володіння маєтком.

[2] Від рокош — заколот.

[3] До сімей тріумфаторів.

[4] Кобиловоло́ки — село Теребовлянського району Тернопільської області

[5] Володіння (лат.)

[6] Потужному (лат.)

[7] Фелін — тепер Ві́льянді (ест. Viljandi, нім. Fellin/Феллін) — місто в Естонії, столиця повіту Вільяндімаа.

[8] Самюель Маскевич (нар. бл. 1580, пом. після 1632) – польський мемуарист.

[9] «Щоденник», ст. 80.

[10] Проти злочинців (лат.)

[11] Агр. Галицькі, т.116, ст. 760.

[12] Канака — оздоба з перлів для волосся, взагалі щось коштовне.

[13] Великий келих, чаша (з турецької).

[14]  Ферезія — дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях.

[15] Табін — цупка шовкова тканина.

[16] Аджемських — перських.

[17] Тонка шерстяна тканина, можливо, походить від лат. velamen — заслона, накидка.

[18] Фалендиш — гатунок відносно тонкого тугого старовинного сукна голландського чи англійського другого сорту.

[19] Велум — в іконописі тканина, переважнно червоного кольору, перекинута між двома архітектурними спорудами.

[20] Агр. Теребовлянські, т. 112, ст. 456 і 1113.

[21]  impugnatio (лат.) — заперечення, опротестування.

[22] пов’язаними зі зловживаннями, перебільшеними твердженнями (лат.)

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.