Правом і лівом-1

 

Розділ перший — Львівська земля

Лагодовські: сімейна трагедія. Каїни. Лісовчик-літератор. Анна Лагодовська, троє її чоловіків, її війни та пригоди

(…)Анна Лагодовська була істинною сестрою своїх братів — завше готовою зважитися на вчинки ґвалтовні та насильницькі, у яких йшлося про втамування повзятої супроти когось ненависті. Мусила бути привабливою жінкою, бо, двічі овдовівши, вийшла заміж утретє. Першим її мужем був Миколай Малинський, другим Станіслав Кіліан Боратинський, третім Станіслав Бжозка, підкоморій нурський. Перший муж, Малинський, зоставив її вдовою після короткого шлюбного життя; служивши у війську та беручи участь у кампанії гетьмана Конєцпольського проти шведського короля Густава Адольфа, помер року 1627-го під Гданськом. У актах збереглася його духівниця, дуже характеристична, гарна і варта, щоб її додати. Починається звичайним для того часу вступом, повним релігійного почуття, християнської покори та каяття, потім іде просьба, щоб тіло його відвезене було до родинних сторін і поховане у кафедральному кам’янецькому костьолі, в каплиці дядька Мацея Людзицького. У своїй останній волі Малинський чинить пожертви п’ятьом вікаріям у Сатанові, де спочили останки його батьків, та відписує шпиталеві у тій самій місцевості 100 золотих річної дотації. Далі довідуємося із духівниці, що збудував він власним коштом костел у Волочиськах. Окремими записами обдаровує три монастирі у Кам’янці: домініканців, францісканців і єзуїтів.

Дуже чуло згадує у духівниці свою жону Анну Лагодовську, — знати, що короткий шлюб із нею був щасливим. «Дружину мою і милого приятеля, — такі слова Малинського, — на нещасній віддаленості бувши, оної перед очима своїми на маючи, чим я більше засмучений є, аби-м її останнім прощанням попрощав; якщо у чомусь, як трапитися могло, прогнівав, усно перепросив, а милих діточок моїх, останню потіху, поцілувавши, батьківське благословення давши, як нужденні сироти оній у руки та опіку дав, — тепер благим пером і глухим голосом перепрошую, щоб вона, якщо трапилося щось таке, мене простила».

Опікунами дітей іменує гетьмана Станіслава Конєцпольського, певний, що той просьбу виконає з огляду на військові заслуги Малинського, що за них він «від Речі Посполитої за літ двадцять і кілька ні гелера не взяв, навіть із в’язниці викуповуючись, чим убогий маєточок, дітям зоставлений, немало ушкодив». Другим опікуном настановляє біскупа хелмінського[1] Якоба Задзіка, свого кревного, «від которого за життя свого досить ласки і милості зазнав». Просить також про опіку над дітьми старосту теребовлянського Олександра Балабана. «Сестру мою рідную, панію Фредрову, — напучує вдову, — прошу тебе, дружино моя, перепросивши, попрощай од мене і проси її, щоб до діточок моїх була ласкава. Усіх приятелів моїх, прошу пильно, попрощай; якщо хтось погніваний, перепроси, кому кривда сталася, нагороди». Наставляє дітей своїх, заохочуючи їх до цнот і справедливого життя. «Хай не відходить побожність, слава, мужність з дому мого, але Богу та вітчизні завше правдива послуга буде».

Закінчується цей заповіт прощанням із батьківщиною та лицарською валетою[2] до товаришів зброї й гетьмана. «Прощаюся з тобою, вітчизно моя мила, заради якої Богу та людям відомі труди мої зичливі, а все то з любові, яку і тепер ця остання послуга моя засвідчила вірно. Але тут до кінця із жалістю приходить прощання моє з вами, брати і милі товариші, з якими жити і вмирати мило мені було… В єдності з іншими приятелями моїми, слугами твоїми, которі вітчизною до оборони її покликані. З тобою, яко головою, достойний гетьмане, вдруге прощаюся, зичивши тобі спільно із лицарством твоїм од Бога благословення проти неприятелів усіляких, що колись Бог давав гетьманам своїм улюбленим і вибраним, Ісусові Навину, Гедеонові, Йонафанові і мужньому Давидові, аби слава твоя не чорнильним пером, а золотом описана була і зі сердець людських повіки не стерлася[3]».

Не довго й тривало після чоловікової смерті, як Анна втішилася і одразу ж знайшла іншого. Згідно з нашими теперішніми уявленнями, виглядало б, що мало хто зважиться на зв’язок із родиною, у якій палала така братовбивча ненависть, із жінкою, що вже мала славу характеру пристрасного і непокірного. Тим часом, було інакше. Не один можна б додати приклад і не забракне таких у дальшому тягу цього оповідання, що саме найдикіші, найвідважніші жінки найлегше знаходили поклонників та чоловіків. Зухвалість, безпардонність, запальність мали «свою дивовижу» в тогочасному суспільстві, як це зауважив Моджевський[4], подобалися не лише у чоловікові, а й у жінці. Мегера, «Ірод-баба» справляла враження не тому, що приборкання її було пробою сил для якогось сильного чоловічого характеру, не тому, що в тогочасному польському суспільстві часто траплявся Петруччо, якого надило таке «Приборкання норовливої», — навпаки, жінки в Польщі вельми часто верховодили і командували своїми чоловіками. Привабливість тут полягала радше або у симпатії контрастів, або ж, що траплялося рідше, на симпатії цілковитої подібності: similis simili gaudet, подібне тішиться з подібного. Станіслав Кіліан Боратинський, другий чоловік Анни Лагодовської, здається, піддався привабі другого роду, бо й сам належав до людей вибухових, зухвалих, готових на все, коли йшлося про те, щоб догодити власній фантазії. Достатньо одного прикладу, щоб скласти собі уявлення про другого мужа Анни.

Близько року 1623-го був у ярославських єзуїтів чотирнадцятилітній хлопчина, що мав прегарний голос і музичну освіту. Усіх захоплював своїм співом, прикрашаючи ним костьольний хор. Боратинський саме тоді закінчував свої студії у єзуїтському колегіумі і захопився співом хлопця, якого неодмінно хотів мати у своєму домі. Залишивши колегіум, знаючи єзуїтські звичаї, засів зі збройною громадою челяді в місці, де єзуїти виводили на прогулянку своїх вихованців, вибіг зненацька і викрав співака. Забравши його так силоміць до свого дому на село, тримав під вартою, навчив пісеньок веселих і свавільних, — та й тішив ним себе і сусідів. А щоби хлопець з віком не втратив голосу, вирішив зробити з нього різанця і найняв уже з цією метою хірурга. Та перш ніж зміг виконати цей ганебний намір, хлопець порятувався від каліцтва втечею до княгині Анни Острозької у Ярославі, а тая, взявши хлопця під свою протекцію, довірила його львівським єзуїтам. Боратинський, довідавшись про перебування хлопця у Львові, вирішив відібрати його знову збройною рукою. З гуртом челяді ввірвався до костьолу під час відправи, вторгся на хори, розбив замкнуту на ключ залізну браму і намагався силоміць відібрати хлопця, вириваючи його з рук єзуїтів. У костьолі настав переполох, дехто почав тікати, однак більшість, обурена зневагою святого місця. кинулася на поміч єзуїтам і Боратинський змушений був утікати. Зустрівши назавтра після цього замаху на вулиці одного із єзуїтів, ксьондза Марціна Бочковича, наказав своєму гайдукові стріляти до нього із півгаківниці та убив би, коли б загрожений не порятувався швидкою втечею[5].

Одразу ж після смерті першого мужа Анна вступає у гостре протистояння з його кревними Людзицькими, приводом до чого була суперечка за спадщину того Мацея Людзицького, у каплиці якого хотів бути похований Малинський. Анна відразу ж після смерті цього Людзицького забрала все його рухоме майно, а, як твердив рідний брат покійного, Ольбрахт Людзицький, навіть сфальшувала духівницю на власну користь. Розпочався процес, а, коли Ольбрахт Людзицький виїхав до люблінського трибуналу, Анна. скориставшись із його відсутності, прикликавши собі на спомогу брата Марка і кузена Криштофа Сененського, особисто наїхала на володіння Людіцького, силоміць вторглася до його замку у Гримайлові[6], при чому поліг один із замкових слуг, і вчинила великі спустошення як у самому містечку Гримайлові, так в інших маєтностях Людзицького, — Хлібові[7], Остап’ї, Буциках[8]. Не краще повелася Анна з Яном Бжуховським, депутатом до люблінського трибуналу, який притяг був її до суду за несплату боргу і здобув проти неї вирок баніції. Анна, тоді вже заміжня втретє, за Бжозкою, зустрівшися із Бжоховським у Глинянах, наслала на його господу десятеро своїх гайдуків, які, обступивши його у кімнаті, побили його немилосердно, гукаючи з наказу своєї пані: «Ото тобі баніція![9]»

Як пожиттєва власниця земельних володінь першого свого мужа, Малинського, Анна Лагодовська замешкала у теребовлянському повіті, в Калагарівці[10]. Незабаром Калагарівка здобула у цілому повіті грізну славу резиденції Ірод-баби, як штаб-квартира наїздів та сусідських воєн, а міські теребовлянсьські акти переповнені протестаціями, позовами, декретами, у яких Анна виступає як головна героїня і principalis — проводирка. Чи то як Боратинська, чи то як Бжозкова, завше зоставалася Лагодовською. Ця жінка настільки вважалася господинею дому та удільною панією Калагарівки, що ніхто не позиває її мужів, а завжди її саму — мужі фігурують лише для форми і законного супроводу. Веде затяті війни з Гримайловом Людзицьких і з Сатановим Сенявських; коронний підчаший Миколай Сенявський не може відігнатися від неспокійної сусідки, мусить уряджати посполите рушення своєї челяді та селян, аби відбивати її збройні напади. Раз навіть облягає її в Калагарівці, але марно. Більше, ніж чоловіки, допомагає їй син від першого шлюбу, Стефан Малинський, який хоча ще студентом утік був од неї до Фредрів, часто відвідує матір у Калагарівці та час від часу очолює її збройні наїзди. Року 1640-го уряджає він наїзд на Рожиська[11], село, яке його мати відпустила була як заставу Базилію Браницькому, штурмує двір, ранить і розганяє слуг, викидає Браницького разом із дружиною та дітьми. Люблінський трибунал за те насилля засудив його на баніцію та інфамію[12].

Але, люблячи вдаватись до насилля супроти інших, Анна Лагодинська спробувала його і на самі собій, бо року 1630-го Якуб Потоцький, з овдовілою матір’ю якого одружений був батько Анни, каштелян волинський, силою сотні кіннотників, у порозумінні з братом Анни Андрієм наїжджає на її маєтність Новосілки, здобуває замочок і силоміць вступає у володіння тим маєтком. Підставою для цього мали бути претензії за гроші, клейноти та інші коштовності, які Анна начебто безправно привласнила по смерті спільної матері.

Але найдошкульнішого удару, — бо цілив він просто у жінку й матір, — завдала їй сестра першого її мужа Софія, у першому шлюбі Копицинська, у другому Фредрова, та сама, яку в духівниці своїй просив Малинський, щоб ласкавою була до його осиротілих дітей. Найстарший із цього потомства, син Стефан, року 1636 був у Замойській академії, куди віддала його для проходження студій. Фредрова, чи то від щирого серця сповняючи просьбу брата, чи то, як звинувачує її Анна, з намови свого чоловіка, що керувався спонуками суто егоїстично матеріальної природи, підтримувала зносини з тим своїм небожем і турботливо опікувалася його долею, а врешті запросила до себе. Стефан Малинський без дозволу і відома своєї матері покинув студії та Замостя, поїхавши до тітки, вже не повернувся і зоставався глухим на заклики і волання матері. Найлегший і найпростіший здогад, що зле було йому в домі, де один вітчим змінював іншого і що зовсім непотрібен був примус чи підступ з боку Фредрів, щоб затримати хлопця в себе. Анна, однак, представила цю річ в іншому, причому якнайгіршому для Яна Фредри світлі. Згідно з внесеної нею до львівських гродських книг протестації, відкликання Стефана із Замостя та порізнення його з матір’ю були махінацією Фредра, котрий, прагнучи успадкувати від дружини, з якою не мав потомства, усе її майно рухоме й нерухоме, намагався схилити молодого Малинського зректися спадку, що мав повністю дістатися йому після смерті тітки[13]. Важко здогадатися, чи було це справді наслідком махінації чи тільки якоюсь невинною родинною оборудкою, але року 1638-го Стефан Малинський справді відступає Фредрові належну йому частку дібр Корманичі, Конюша і Братковичі[14]. Досягши дорослого віку, Стефан Малинський, як спадкоємець маєтків свого батька у теребовлянському повіті, мириться з матір’ю, що була лише пожиттєвою власницею цих володінь, і, як ми бачили, допомагає їй у війнах проти сусідів.

 

 


[1] Діецезія хелмінська — від історичної області (нім. Kulmerland, пол. Ziemia chełmińska) з центром у місті Хелмно.

[2] Прощання (старопольською)

[3] Агр. Львівські, т. 389, ст. 192-199.

[4] Анджей Пйотр Моджевський, більше відомий як Анджей Фрич Моджевський (пол. Andrzej Frycz Modrzewski, лат. Andreas Fricius Modrevius; 1503, Вольбуж — 1572, там само) — польський державний та релігійний діяч, реформатор, продовжувач традицій Яна Остророга. Був секретарем канцлера Яна Ласького.

[5] Агр. Львівські, т. 386, ст. 89-92.

[6] Гримайлів (Грималів, Гжималув) — селище у Гусятинському районі Тернопільської області, наприкінці XVI ст. належав роду Людзицьких гербу Гримала.

[7] Теперішня назва — Глібів.

[8] Агр. Львівські, т. 381, ст. 148-151.

[9] Агр. Львівські, т. 385, ст. 902-912.

[10] Калага́рівка — село Гусятинського району Тернопільської області

[11] Рожи́ськ — село в Україні, в Підволочиському районі Тернопільської області. Давніша назва — Рожища.

[12] Агр. Теребовельські, т. 123, ст. 489-496.

[13] Агр. Львівські, т. 387, ст. 806-808.

[14] Агр. Перемиські, т. 361, ст. 267.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.