Попід кичерами-10

LIII. РОЗЛУЧИЛИ

В осені Дмитро знову не мав роботи. Жили тепер за гроші, що їх заощадив, працюючи в літі, й з тривогою дивились назустріч зимі. Дмитро перебував більше в хаті й нудьгував. Тоді теж за будь що причіпався до Лесі, бож із ким ґазда має сваритися, як не з жінкою. Стали дорікати одне одному. Після таких непорозумінь. Дмитро йшов у село й заходив тепер зовсім явно й сміло до батьків. З допомогою матері, він погодився з батьком і тепер перебував у хаті між своїми. Тут уже й батьки намовляли його, щоб відіслав Лесю до ґазди та вертався додому. Треба сказати, що Андрій Рівняк дуже бідував без жінки й переказував до Паньковичів, щоб намовили її повертатися. Видно й Андрій числив на те, що кохання вихолоне та минеться, а ще більше на те, що ґаздівського сина тягтиме назад у село до рідної хати між своїх.

Леся розуміла, що справи стоять зле, а Дмитрове ходження до батьків її злостило й боліло. Вона добре знала, що батьки відмовлять Дмитра від неї. Коли в вечорі, чи в ночі робила йому з того приводу заміти, він злостився, кажучи, що вона не може заборонити йому ходити до батьків, та й що такої нудьги отут під лісом він не може видержати. Леся плакала, і часом Дмитро її приголубив і потішив, а часом ще й злостився. Поволі забував, що це він її підмовив та забрав від ґазди, а за те росло в ньому почування кривди, що через неї покинув батьків і ґаздівство.

 

* * *

Паньковичка сиділа біля Лесі, дивилася, як вона плаче й жалувала її — на свій лад.

— Та чей бись вертала до ґазди, Лисю, — говорила вагаючись, — альо посилав Коцуриху та мовит, що нич ти не повіст за то, що було. Та ж досить гріха й час вже направити кривду, що ся стала Андрійови. З парубка й так потіхи не матимеш. Не нині, то завтра піде собі.

— Ходив за мною, ні в день, ні в ночі спокою не давав. Розлучив мене з ґаздою і доброю славою, а тепер ви хочете розлучити мене з ним. Але вам одно повім: до Андрія я не вернуся, як бим мала йти, то піду назад до вітця.

Паньковичка хитала головою, співчуваючи.

— Та де, голубойко, у вітця житимеш? Таже, як тя отиць дав на бік, то вже конец. Та він має єнчі діти й два рази дівку віддавати не буде. Віддав, втопив тай вже. Шо ж ти в вітця робитимеш? —

Леся сиділа на лавці, в руках держала голову, а журливі думки відбирали життю решту його вартости.

Шо бим робила? Тажем шила, якім дівувала, тай тепер бим шила. Там дівки носяться з міська, то роботи мала досить. —

— Як знаєш, але бим такой радила, бись ся до ґазди вертала. Парубок або до воська піде, або ся оженит і шо ти з нього.

Так, Леся це знала. Тепер уже відколи їхнє життя ставало щораз тяжче, вона знала, що надходить кінець коханню і що щасливі дні минулися, як минається літо. А замість соняшнього тепла, морозні вітри снігами стежки замітають.

Потім прийшли дні й тижні самоти: Дмитро щораз частіше й на довше ходив до батьків, залишаючи її самотою під лісом. Ні! Такого життя не годен було довше знести! На її закиди нетерпеливився, а навіть оце недавно у сварці ударив її. Ні! Так далі не могло йти!

 

 

* * *

Чи Дмитро знав?

Вже дороги замерзли й віз глухо гуркотів по груді. На ньому їхала Леся. Біля неї машина до шиття, у вузлику подушка й перина, а в другому трохи одягу. Ранній ранок ледве сірів над полями й горами. Віз швидко покинув село та збіг попід малий міст на гостинець. Потім гостинцем торохкотів, котився і минув великий міст.

Леся сиділа загорнувшись у теплу хустку. Біль та гіркота заливали її душу. Але вона знала, що інакше зробити не годен було, хоч би серце краялося, хоч би з жалю і гинути пришилося. Треба його звільнити, хай іде знову стежками, що ними споконвіку ходили його предки й підуть дальші покоління. Погаслими очима вона дивилась на доми, що біля них проходила стільки літ. Оце вже й дім Андрія. Стояв опустілий, гора зяяла чорними отворами для вікон. Гора, що її ніколи не вдалося Андрієві викінчити. Щось здавило за горло й тягар, що лежав на грудях, стався ще тяжчий. А там праворуч Малерманівка. Вікна забиті дошками, всюди пусто. Обкинула оком ліси та потоки, що ними ходили, кохаючись, і заплакала гірко.

Так, плачучи, їхала самотою, всіми опущена й п’ятнована. Їхала назад до батька, відкіля кілька літ тому привіз її Андрій молоду, гарну й повну сподівань. Молода вона була й далі, але переходи й недостачі життя постарювали її та похилювали її постать.

Щастя було поза нею.

 

 

 

 

LIV. В ОСТАННЮ ДОРОГУ

Старий Пан умер.

Три дні й три ночі смерть сиділа біля нього й гляділа пильно на свою жертву. Але Старий Пан спав. Спав смачно, голосно дихаючи. Час від часу підносив ліву руку й покручував вуса. Права у нього була поражена. З дня на день його сон глибшав. Третьої ночі перестав він дихати. Він умер.

За вікнами була весняна ніч і шумів ліс на Кичері. Той старий ліс, що ще був молодняком, як Старий Пан поставив свій дім і тепер теж тільки поодинокі дерева доживали в ньому свого віку. Кремезні й здорові вони могли б були жити, якби не сокира. Проти неї боровся Старий Пан з громадою, з злодіями, з усіми, хто з ліса тягнув деревину. Хоч ліс не був його, тільки громадський.

У холодному весняному вітрі смереки говорили з собою. Про що вони говорили тієї грізної ночі, якої не стало Старого Пана?

Лежав у своєму вихололому ліжку твердий і невразливий на все. Біля ліжка сиділи, плачучи його діти. Всі вони були вже старші та порозкидані по світі. Але ж вістка про страшну подію на Кичері скликала їх разом. Біля батькового ліжка вони мусіли стояти у безрадній розпуці, не всилі викликати його з глибокого сну.

А так би він тішився! Він так бажав собі скликати всіх дітей хоч раз і поговорити з ними. Але ніколи йому не вдавалось. Оце аж тепер, коли він не міг їх уже бачити, — вони всі зійшлися.

Вранці нарядили його, одягнули в його найкращий одяг і поклали в труні на веранді. Стефа й Роман принесли з Кізявиці підсніжок, пралісок та ключиків. Цим жовтоблакитним квіттям прибрали батька. Лежав як серед рідного прапору.

Через осклені стіни вливалось ясне світло великого білого дня. Був якраз великий тиждень і дзвони мовчали. Від церкви й села долітали звуки калатавок. Синява й сонце, що їх він так любив, пригортали його любовно до матірних грудей весни. Але він спав непробудним сном.

На стільці під вікном сиділа Боя. Сиділа непорушно й невпинно гляділа на свого господаря. Її великі очі повні жаху дивились засвітньою загадкою у сумерк ночі. Боя розуміла. Так, ще Старий Пан казав, що Боя розуміє все, тільки не вміє говорити.

Але не сам Старий Пан пішов у далеку дорогу. Вранці, коли всі пси прийшли їсти, бракувало при мисці Мімі. Від двох неділь вона загалом мало виходила з свого ліжка. Була стара, хвора, не бачила. Дошкульний свербіж спини приневолював її вилазити з лігва та чіхрати спину до побічниці пайового ліжка. Не раз, бачучи її такою старою і нещасною Старий Пан журився:

— Бідна моя стара Мімі! Прийшла ти зі мною така ще молода й весела. Бачиш, і я був інший. Тепер нам обоїм прийдеться вмирати. Але ти. Мімі, зажди на мене. —

Мімі була завжди послушна й ніжна та добра. Вона почекала на свого господаря. Оце тепер у скриньці лежав її трупик. Малий, висохлий клубок знершавілої шерсти.

Одної ночі Старий Пан узяв знову свою собачку й відійшов. Міминого трупика поховали в городі, під ясенем.

Але Старого Пана не залишили на селі, яке так полюбив. Ще давно він побудував у Львові родинну гробницю. Може й не думав тоді ще про себе й про село, коли клав там свою дружину. Оце тепер мусів покинути Розлуч раз на завжди й перенестись у темну могилу. Він, що так любив гори, сонце і свій закуток.

Правда: він був залізничником. Він будував цей шлях у горах і вподобав собі цю закутину. Але він сам походив з великого міста й був залізничником. Тепер треба йому було щераз, останній раз їхати шляхом, який побудував.

Оце йде він останній раз до станції. Ні, не йде, його несуть. Міцну залізну труну несуть стежкою через город. Поміж яблінки, які садив маленькими деревцятками. Тепер, це кріслаті, кремезні дерева. Біля криниці на якій своїм круглим гарним письмом написав, що там найкраща вода. Вже він її не питиме…

Потім стежкою поміж полями. До станції, що стоїть у стіп Кичери.

За труною ідуть діти й плачуть. Оце батько останній раз іде із своєї хати. Весняний легіт лежить понад полями, сонце усміхається м’яко, ласкаво. Ліс шумить, рейки міняються в соняшних променях.

Уже ж Старому Панові більше не йти стежечкою поміж ґаздівськими жовтими полями…

За родиною іде жмінка людей. І вони відпроваджують його в останню дорогу. З боку від стежечки йде полем Боя. Йде поволі, так поволі як люди, що несуть Старого Пана у тяжкій скрині. Вже не відбігає від стежки й не вертається назад до свого пана. Він всеодно не заговорить, не попестить. Боя йде поволі, похиливши голову. Аж до станції. Тут вона спиняється. Далі ніколи не йшла з Старим Паном. Далі вже тягнулись її власні стежки в село, в поле й у ліс. Повертає круто й зникає у лозах, що ростуть при залізничому насипі.

За хвилину приїздить поїзд, скриню з Старим Паном ладують до ваґону, засувають двері, потяг поволі рушає з місця, в’їздить у каменолом, а потім щораз швидше й швидше скручує закрутом поза Кичеру. Вже зникають останні дерева саду, оці могутні ясені, що їх маленькими садив Старий Пан. Вже зникають останні ялиці Кичери. А там гори, села, поля. Щораз рівніші, щораз пустіші напровесні…

Поля над вузькою Дністровою лентою.

 

 

 

LV. ОСИРОТІЛА КИЧЕРА

По смерті Старого Пана багато змінилось на Кичері. Діти його швидко від’їхали до міста й дім запустів. Вправді Ганя і Ілько залишилися, але вони пішли жити до нової хати, що стояла з стайнею під одним дахом, а старий дім зовсім замкнули. Вже тепер вранці не вставав Старий Пан і не було до кого бігти мешканцям Кичери. До пустого дому часом ще забігала якимось способом Боя, щоб оглянути свої давні місця ловів. Але й вона швидко покидала дім, де жив і помер її любий господар. І собаки зайшли часом Гані за ногами, коли вона чогонебудь потребувала в старій хаті, але покрутившись та обнюхавши хату вибігали швидко, скавулячи жалісно. У хаті було пусто, холодно й сумно.

Не весело було й у новій хаті у давної челяді Старого Пана. З кухні вже не пахнуло м’ясо, тільки день-у-день заносило картоплею, пенцаком чи капустою. То ж собаки прибігали вранці до хати, покрутились, поїли трохи картоплі з молоком чи сирваткою, а потім вибігали в село, стараючись роздобути дечого ліпшого до їжі. Зробились настирливі й кусливі, а люди стали нарікати на них. Вкінці й обоє мешканці Кичери стали з собою радитись:

— Ба, таже треба щось вчинити з собаками, Ганю, — казав Ілько. Бігають по селу, псоту людям чинят, кусают.Та й до чого тото подібне? Ни хати не стережут, ни хісна з них ниякого. Ще пок Старі Пан жили то їх держали та й ними любувалися і годували, бо було чим, та й за свої гроші. А нам нащо тілько собак? —

— Та тото правда, я вже й сама міркую, що тих собак нам не треба. Тілько молоко дармо їдять, та й бульбу псуют. Отже тут один ґазда та хоче взяти Мішу до себе до Волосянки. Обіцяв за него цебрича, бо то ніби панцький пес. —

— Та го дайте, буде єден писок менше — радив Ілько.

— Щур ледакий пес. Нихто го не схоче. Хіба би го гицлеви віддав? —

Ганя і справді не знала, що робити з Щуром. Він був боязкий і зовсім пішов у свою маму, стару Мімі. Радше надавався на містового песика, що з панею ходить на прохід. Що з такого пса на селі? Але ж бо знову Старий Пан любив його й жалував. Коли хто лаяв Щура, він брав його на руки, гладив своєю шорсткою, широкою долонею і казав:

— Ви мені мого Щурка не ганьбіть, він гарний песок і не винен в тому, що в матір вдався. —

Шануючи пам’ять господаря, і Ганя терпіла Щура. Але ж поволі всі стали привикати, що його немає. І що з собаками треба щось зробити. Боську мали залишити на господарстві, але таки порядно прив’язувати, щоб не волочилася. Так отже вона єдина залишалась би на господарстві.

Швидко прийшли погані дні для Боськи. День і ніч вона була припнята ланцюгом до буди й була зовсім сама. Ніколи в житті не зазнала вона самоти, вона, провідниця голоти, завжди весела й повна витівок і готова на кожен сміливий вчинок.Тому вила по ночах, нудьгуючи, й торгала ланцюг. Часом забігав до неї котрийсь з її давних товаришів, та собака на ланцюгу нікому не цікава. З нею не можна ні погратись, ні побігти на лови- полювання. Тому швидко покидав її і біг собі кудись. Йому навздогін Боська скавуліла й плакала, виривалась. Там десь було село, ліс і поле.

За свою службу Боська діставала тричі, а часом тільки двічі денно картопель покроплених молоком, або й без того. Спершу не їла та цим ніхто не турбувався. Потім голод примусив її до цієї пісної їжі.

Але траплялось, що вона все таки потрапила зірватись з ланцюга й втекти. Врешті й Ганя часом спускала її, щоб собі побігала. Тоді нагадувала собі давні часи й стрілою бігла в село. Віднаходила давних друзів, разом із ними вибиралась на крадіжки чи то, підкопавшись під різникову ятку, чи заскочивши в хату до якої ґаздині, де удалось украсти хліб чи сир. Вкінці в рові коло ятки завжди були якісь кістки й відпадки. Як же ні, — то на кінському цвинтарищі траплялась часом падлина й тоді разом із іншими собаками й Боська справляла пир, наїдаючись досита. Коли ж не було нічого, то хоч мишей вполювала, кертиць чи якого іншого малого звіра.

В селі, її поява будила завжди переполох. Курки вискакували з криком на дахи чи вбігали до хат, свині квичали, господарські пси брехали. Хлопці кидали камінням, жінки вибігали з хати з якими рогачами чи кочергами. Всі знали, що Боська не боїться нікого й сама є небезпечна та куслива. Все ж нео-дна жінка ставала на порозі та й зідхала тяжко, бачучи улюбленого звіра Старого Пана.

— Ци видите, кумо, альо Боська з Кичери. Гет цілком зледачіла собака, тай боки їй позападалися. —

— Ба, вже нема ґазди, а як ґазди нема, то всьо марнуєся, навіть така дурна собака.

— Але бо лиха тай напастує людий та й худобу й краде. То вже ї не раз люди відгрожувалися ци колом, ци камінням. Гивлюдів Кость присяг, що її вб’є за то, що му стягнула з комори кусень сала тай ще вкусила дітвака, як її став відганяти.

— Ба, та певно, що мав би право. Та й перше Старого Пана всі шанували, то й єго собаки не були б рушили. А тепер нема ґазди, то й собаки нетра. —

Але Боська була відважна та обережна. Вона пізнавала небезпеку й рішалася швидко, чи має боронитись чи втікати. Була звинна й метка й уміла стрибнути вбік, якраз перед тим, поки камінь поцілив її в ребро. Тільки пролетів біля неї, свиснувши в повітрі.

Так. Боська стала розбишачкою, і не помагав Ганин ремінь ні болячі рани, що їх діставала в селі. Поївши, вона декілька днів дрімала в буді, чи перед нею, але потім таки находила спосіб, щоб вирватись і побігти в село.

Ці побіги й коштували їй життя.

Андрій Носач був лісним. Завжди вранці обходив ліс із рушницею через плече. Від довгих літ він так ходив день в день. Завжди проходив біля паркану Старого Пана й хвилинку постояв і подивився, як і що росте. Таж тоті деревцята садив він сам чи там разом зі Старим Паном, як тільки той появився. Тому Андрій любив їх і рік річно тішився, як цвіли й родили. Щороку восені Старий Пан давав йому кошик яблук, як він на Чесного Хреста зайшов його провідати.

Погано було тільки, що собаки брехали та до ноги бралися. Але доки Старий Пан жив, то ще якось було. А вже тепер Боська ніяк його не хотіла пустити на подвір’я. Тому вирішив раз покласти їй кінець.

Вертався ввечорі з лісу. Вже було наприсмерку. Якраз прийшлось проходити біля кінського цвинтарища. З-за куща вистрибнула Боська, що бігла якраз на пир. Андрій зняв швидко рушницю, прицілився і стрілив. Тільки раз. Собака стрибнула вгору, зробила ще декілька кроків і впала. З рота ринула кров. Ще декілька хвилин здригалось її тіло й голова билась об землю, але швидко прудкі й звинні Босьчині ніжки простяглись і знерухоміли. На зеленому моху лежав трупик Боськи, що була любимцею своєї пані й провідницею розбишак.

У глибокому сумерку тільки біліли ще її босі ноги своїми дрібними пальцями. Швидко й їх не стало видно поночі.

 

 

 

LVI. КОТЯЧА ШКОЛА

Мицонька вже вміє ходити. Мицонька вже грається на землі й не боїться нічого. Навіть псів не боїться. Вона підходить до великого Цибика й грається його хвостом. Вона ціла така велика як його стопа, й зі своєї висоти й величі він глядить на неї з поблажливою прихильністю. Таке то делікатне! Вистало б потрясти за шкіру й було б по нім! Та Цибик знає, що Мицонька належить до господарства й навіть не думає робити їй яку прикрість.

Швидко йдуть дні дитячого, котячого життя. Оце Боя приносить Мицоньці мишу. Спершу неживу. Підкидає, грається нею, а потім їсть. Мицонька помагала гратись. Та їсти якось не береться. Завтра вже Боя принесе приголомшену мишу. Покаже, як чатувати на неї і як ловити, коли втікає. А як уже Мицонька знає усі штуки ловів і гри, тоді Боя приносить Мицоньці зовсім живу, зовсім шпарку мишу. То нічого, що вона раз чи другий утікає з-під Мицоньчиних лапок і зубків: Боя сидить з боку й щілинами очей пильно стежить за стравою. Вона не дозволить утекти миші!. Стрибне й уже її має. Тримає в зубах і видко тільки головку та хвостик. До того ж Боя воркотить грізно. Хай ніхто не поважиться відняти їй добичу!

Так, оце росте й мудрішає Мицонька. Швидко вона опановує всі котячі хитрощі й штучки. Вона грається усім, що найде. Але завжди оці гри мають один стиль — лови й утіха з них. Це гра «в котика й мишку». Цю гру не лиш діти, але й Мицонька дуже любить. Любить її надівсе.

Потім приходять дні швидкого росту. Мицонька їсть багато. Чи то молоко, що дістає тричі від Гані, чи картоплю, чи кашу. Їсть уже й миші. Але ще трохи ссе. Мамине молочко найкраще смакує Мицоньці. Якби була при мамі, могла б ссати його навіть, маючи рік чи й більше.

Киця молочко любить.

Її сіре тигросмуге тільце росте, кріпшає і набирає сил. Пружкі лапочки стрибають зручно. Весела сіра шийка з чорною краваточкою любить пестощі. А як то приємно, як мамин шорсткий язик вилизує — гладить, а ще під шийку! Дуже, дуже приємно.

У Мицоньки зубки гострі як шпильочки. Оці любі передні, такі рівнесенькі, малесенькі як у ляльки. Але зараз же з боку біля них по два ікли. Гострі й міцні. По них пізнати, що Мицонька не до забави, що Мицонька хижачка. Вона з роду левів і тигрів, нічого, що така мала. Її тигросмуга, сіра шерсть уже вміє їжитись, коли Мицонька побачить небезпеку, а головно чужу собаку. До того ж спина вигинається луком і Мицонька воркоче і плює як справжня, дозріла киця. Мама глядить із ніжністю на свою доню і вилизує її дуже дбайливо. Від того шерсть у неї гладесенька, так і сяє. І виховує Мицоньку дуже дбайливо. Мусить з неї вирости добра мишоловка й порядна хатня киця, що заставляє себе шанувати як статочну господиню хати.

Вже Мицонька ходить з мамою на лови. У житах і конюшинах чатують обидві на мишей, але не погорджують кертицею і хом’яком. Це вже більший звір і лови на нього складніша річ і Боя мусить навчити Мицоньку всіх хитрощів полювання, а головне й найважніше для кота: терпеливости й холодних нервів. Сидіти годинами біля нірки й терпеливо, але чуйно подрімувати — найважніше при ловах. Дичина, хоч би як глибоко була в землі, колись таки виходить на поверхню, а тоді вже інша справа.

У травні є дуже весело. Маєві хрущі літають масами, до того ж є дурні й неповоротні. У день дрімають на деревах і можна їх наїстися досхочу. Та значно приємніше смерком ловити їх ж з шумним бренінням літають понад землею. Тоді й радість ловів і смачний харч. То ж у садку тільки й видно як раз тут, то знову там. Боя і Мицонька вистрибують угору, наче ясне полум’я. На стрибку ловлять хрущів і потім знову чути, як смаковито хрупають присмачок. Гратись хрущами не варто, вони дурні й тяжкі як барильця і краще їх зразу схрупати. Смачна весняна їжа.

Найвищий ступінь науки: лазити по деревах і полювати на пташок завершує вишкіл кожного порядного кота. Тільки оці містові, що сидять у пані на колінах, не переходять цієї школи. Але кожен порядний сільський кіт проходить оцих чотири роки народньої котячої школи й то безумовно. Головним його вчителем є мама.

Правда, деякі коти йдуть потім до вищої школи. Може то є гімназія, а може навіть котячий університет. Там навчають ловити щурів. Наука тяжка й довготривала й лови тяжкі й небезпечні. Такі університети бувають здебільша по містах, як і загалом вищі школи, усі в містах. До того ж треба сказати, що вправи практичні легко там переводити, бо якраз щурів у містах багато.

Хитрощів, обережности й м’якої пестливости кицю не треба вчити. Вона має їх зроду вже в крові. Вони визначують її рід. І ще щось, про що мені навіть прикро згадувати: красти. Дійсно, тільки проти моєї волі я згадую про цю штуку. Алеж скажіть самі: бувають сльотні дні, ані вийти з хати й ступити лапкою у холодне болото. Киця дуже не любить болота й мокроти. Ви бачите, як обережно вона ставляє лапочки й як з неохотою струшує їх, коли змокнуть чи заболотяться. То ж: як тут іти на лови, коли такий день?

Або в зимі: мороз, заметіль, що пса не вигнав би. Хто ж міг би вимагати від м’якої киці, що так любить тепло, а її кожушок тоненький, пристосований до гарячих країн полудня; хто міг би вимагати, щоб вона йшла на сніг і на мороз? І які лови в такий час? Ніде нічого й не шевельне. Ше в хаті й коморі яка там миша найдеться, а в полі нічогісінько.

Скажіть тепер самі, як тут жити киці? Буває у неї господиня добра й годує. Але часом господиня дасть там яку краплину молока й яку пісну картопельку — то й не диво, що киця голодна. До того ж м’ ясо, масло й сир улюблені кицині присмаки. Чи ж можна дивуватись, що занюхавши їхній принадний запах, вичекає відповідної хвилини, як господиня вийде на хвилину з кухні, зістрибне з печі й сягне м’якою, ніжною зручною лапочкою по якийсь смаковитий кусочок, чи там встромить маленьку мордочку в свіженьке масло. А як гарно потім рожевий язичок лиже масло, аж киця з розкоші примкнула очка й муркотить.

Тільки ж потім господиня…

Та про те ліпше не згадуйте! Дуже немила справа.

Є ще одна справа, про яку хотілось би поговорити. Люди, що не вміють приглядатися до кициного життя і не розуміють її, кажуть, що вона фальшива. Це, очевидно, зовсім безосновна побрехенька, й не вірте тому, читачі. Не думайте, що пес, виляючи хвостом та примиляючись до вас, є щиріший як киця, яка зовсім не дбає про вашу ласку й старається іти власними шляхами.

От так то проходили дні раннього дитинства Мицоньки. Вам здається, що в киці тільки діла, що забава. Коли її бачите, вона завжди підганяє щось лапкою, чи котить м’ячика, чи чатує і стрибає. Алеж тепер розумієте, що окрім гри все це є у киці теж наукою і підготовує її до самостійного життя. Треба сказати, що наука така тяжка й довготривала й багато тяжче є вивчитися на кицю як на пса. Бо що пес уміє? Виконувати панові накази, стрибати й то не так зручно як киця, ловити. Але такого ловця, як киця, немає між собаками, хоч вони полюють на більшу дичину як коти. Говорю, очевидно, про звичайного сільського пса, як Мицонька, яку я знала малою. Що вміє звичайний сільський пес? Як пан його тровить і прив’язує то він вміє брехати й стерегти хати. Його головний учитель це господар. Мама не вчить малу собачку нічого. Часом граються разом і торгають себе за кудли, так як то було з Мімі й Боською.

А вже киця всім відома як найкраща мати й найліпша вчителька.

Старий Пан любив Бою найбільше з усіх своїх звірів.

 

 

 

LVII. В ОБОРОНІ ДИТИНИ

Так виросла Мицонька й сталася справжньою кицею. Молоденькою, гарною кицькою. Тепер уже вона полювала сама, хоч і з мамою ходила на лови. Все ж мама була досвідніша й міцніша, а Мицонька мала, й досвіду в неї ще не було. Тому була слухняною дочкою і на мамин поклик:

— Мр, мр, мр! — відповідала ніжним:

— Мр! — і йшла за мамою. Ішла разом з нею. Приємно було дивитися, як обидві йшли в поле. Боя біла в жовті й чорні латки. Мицька сіра в чорні смуги. Обидві чистенькі, вимиті, вичесані. Легенько ставили лапки в росяну траву й зникали безшелесно в житі чи конюшині. Тільки ще помічалось кінчик хвостиків гордо піднесених угору. Згодом і він поринав у гущавині стебел і обидві кицьки поринали наче в густий ліс.

Про їхні ловецькі пригоди знали усі звірі, що приходили на Кичеру. Знали, очевидно, найкраще коти, бо між тваринами такі звичаї, що вони не цікавляться іншими, хіба що ті є їхньою добичею. А вже там пес не цікавиться життям вівці чи корови, хіба, що господар каже йому стерегти їх.

Але про Боїні лови розказували собі всі коти, що в місячні ночі приходили з села на Кичеру. Вони робили тут збори й співали своїх пісень. Чи ви чули, як коти співають поночі? Нам такий спів не подобається і ми кажемо, що кіт плаче. Та це неправда. Він не плаче тільки співає, але місячні ночі, а ще на весні наводять на нього тугу, тож співає він сумовитих пісень. Часом вони не дають нам спати, оці котячі концерти, це правда.

То ж на таких весняних концертах коти співали собі про Боїні воєнні походи та про її лови. Боя слухала залюбки цих пісень і вибирала собі на чоловіка найкращого співака з-поміж тих, що співали під зоряним небом на провесні.

Але тепер уже кінчалося літо й ще не час було на осінні лови, тож на Кичері ніхто не співав. Зрештою в літі не пора співати. Треба користати з дичини й ловити та їсти багато, щоб набрати сил на холодні й голодні дні.

Тому обидві кицьки полювали багато. До хати забігали тричі на день, щоб напитись молока. Спали вони теж у хаті, відпочиваючи по нічних ловах.

Отак, здавалось би, спокійно плило їхнє життя. Та воно справді тільки здавалось. Бо життя повне труднощів і небезпек. Були й у Бої вороги.

Не згадуймо про сільських хлопців, що радо кидали за кицею камінням чи патиками. Ви знаєте отих сільських розбишак, що б’ються з собою і не пройдуть спокійно один біля одного, щоб не підкласти другому ногу або не вдарити його.

Боя знала їх дуже добре й старалась якнайшвидше сховатися в травах чи в кущах. Коротко: вона старалась не зустрічатися з тими шибениками.

З псами Боя виросла й дружила з ними. Але це господарські пси, що разом з нею їли з одної миски й родились та виховувались у хаті Старого Пана. Вони навіть, як от Щур, любили Бою. Але чужих псів Боя береглась. Вони завжди нападали її, і треба було боронитися. З одним Боя справлялась дуже швидко й зручно. Вона ставала в боєвій поставі, їжила спину й сичала грізно. Коли ж, без огляду на осторогу пес присікався до неї і з бреханням нападав її, Боя плювала йому в очі, чого пес дуже не любить, або й ставала до битви, вживаючи до цього гострих кігтів. Ними вона завдавала болячі рани носові й обличчю напасника, а коли приходило справді до боротьби на життя і смерть, Боя кидалася просто ввічі й старалася видряпати ворогові очі. Та до цього жоден пес не допустить і він утікає зараз же після погрози чи першого плювка.

З війни з одним псом кицька виходить завжди переможцем. Та гірше діється, як нападе її дві три собаки або ціле їхнє стадо, чи як кажемо тічня. Перед ними єдина оборона втеча, й то не в щире поле, а на паркан чи на дерево. Відтіля можна вже спокійно дивитись на ворога й байдуже слухати його брехання та лайки. Та біда киці, коли немає близько ніякого дерева ні хати. В погоні в широкому полі пси швидко доганяють її і розідруть бідненьку. Це страшна смерть і неодин кіт так гине.

З інших ворогів треба згадати про більшого яструба чи сову, але таких у нас немає багато.

Так отже головним ворогом кицьки є собака й тут пословиця: не любить як пес кота, справджується. Перед собачим товариством вона завжди своєчасно втікала. На щастя на Кичері ліс близько й біля хати струнких дерев доволі.

Якже це сталося, що тим разом Боя не потрапила захоронитися перед псами, що обскочили її у широкому полі?

Було вже на світанку, як Боя разом з Мицкою верталася з ловів. Сіріло. Вже впали холодні роси й трави м’яко шевеліли під подувом передсвітанкового леготу. Кицьки були втомлені цілонічними ловами й ситі від упольованої дичини. То ж брались швидко й безшелесно в напрямі дому. Якраз вийшли з густого вівса, в якому миші мали криївки, коли несподівано з яру наскочили на них собаки. Були розжерті між собою і люті. Ше й голодні.

Боя зразу ж оцінила небезпеку. Вона плювала і воркотіла, заслонюючи собою Мицку, що теж боролась із ворогами. Обидві старались податись до яру, де ріс один ясень.

Розгорілась боротьба на життя і смерть. Собаки прискакували з грізним гаркотом і бреханням і старались допасти м’якого боку чи черева котроїсь із кицьок. Обидві вони стрибали й плювали та боронились зручно, деручи кігтями. Вже неодин пес відскочив з жалким скавулінням, але бо й в Бої кривавив бік, а Мицонька дістала рану в голову. Все ж, що Босий заскочить з боку. Боя відоб’ється кігтями, заплювши йому очі. Але з другого боку заскакує Бурко, й заки ще Боя вспіла відбитися від одного напасника, другий гострим зубом зловив її за шкіру.

В той час Мицка відбивалась теж хоробро. Не зважаючи на рану на голові, вона плювала й дерла. Їй було трохи легше боронитись, бо з одного боку її захищувала мама, з другого боку був стрімкий берег яру. То ж у хвилині, коли Бурко вп’ялив зуби в Боїн бік, вона зам’явчала жалісно — в смертельній тривозі. Вона вже не могла боронитися. То покинувши Мицку, пси кинулись на безборонну. Під час боротьби обидві кицьки зближились до берега яру й тепер Мицка, втративши рівновагу, впала з стрімкого берега в яр.

 

* * *

Пізно вранці доволіклась Мицка до хати. Вона була поранена й її рани були покриті засохлим струпом крови. На голові й по боках широкі рани, ніжку передню волікла безсило. Гарячка палила її. Побачивши малу, Ганя аж руками сплеснула.

— Бійтеся Бога, люди, а то що сталося з котятем? Таже вчора вийшло з хати здорове й файне, що періг. Та хто тото го так опорядив? — Стала розглядати рани й швидко вирішила, що вони від собачих зубів. Тільки головою мотала та й гойкала та й бідкала. Рани промила теплою водою і замастила свіжим маслом і пообвивала шматинками. Потім ложечкою закропила хвору теплим молоком і поклала її обережно на печі на підстеленій плахтині.

Мицка запала в глибокий гарячковий сон.

Але Бої не було. Вона не вернулась ні цього дня ні жодного з наступних. Ходив Ілько шукати її, але знайшов над берегом яру тільки кілька жмутків вирваної її шерсти. Вже знав, що Боя не вернеться ніколи.

Сумну вістку приніс Гані до хати. Оце добра господиня — чуйна й вірна кицька згинула в нерівній боротьбі, рятуючи своє і доньчине життя. Люба киця Старого Пана теж відійшла від його хати.

Тижнями тривала Мицмина хвороба. Ганя піклувалась нею як дитиною. З Боїної доні мала вирости добра й ловка кицька.

До того була така гарна й пестлива! Мицонька гарячкувала й сохла. Їла тільки трохи молока. Рани заживали поволі, деякі гноїли. Мицонька хворіла й ниділа.

Проте її молоде й здорове тіло перемогло хворобу. Зрослася переломана ніжка, щоправда трохи криво. Але вже можна було нею ставати на землю. І рани погоїлися.

Мицонька стала ходити й вигріватись на сонці. Ганя ж жалувала її і давала їй потрохи масла й навіть, як де дістала, й час від часу м’яса. То ж поки осінь настала. Мицонька видужала й стала вже ловити мишок. Їх за той час розмножилось багато в хаті, в стодолі, бо не було вже Бої, шо панувала над ними. То ж у Мицоньки знайшлось багато роботи.

Від тепер вона вже була господинею, і її мусіли боятись сірі шкідники. Але не ходила вже Мицонька в далекі походи, тільки полювала в будинках і на городі, й її так само шанували всі як її маму, латасту Бою. Але собак вона боялась і ненавиділа їх та не мала довір’я навіть до Цибика, що жив на подвір’ї. І хоч він не раз вив жалібно й нудьгував самотою, припнятий на ланцюгу й хоч, побачивши Мицоньку здалеку, клався на землю і, виляючи хвостом, скомлів тонесенько й примирливо, то Мицонька оминала його й, проходячи мимо, їжила шерсть і псикала погрозливо. Ніщо вже не потрапило примирити Мицку з відвічним ворогом. І хоч тільки вони обоє з Цибиком залишилися на господарстві, не було вже між ними приязні, як за Мицоньчиних дитячих років.

А попід Кичерами та над потоком життя далі плило своїм руслом, хоч на оселі Старого Пана заходили зміни.

 

 

 

 

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

На оповіданні про страшну ніч — боротьбу Бої та Мицки з псами немов уривається розповідь. Властиво закінчилася вона смертю Старого Пана. Хоч на господарстві залишилися ще якийсь час Ганя та Ілько, хоч родина Старого Пана навідувалася на село, то край усьому поклала друга світова війна. Леся повернулася до Андрія і зажила з ним мирно. Ілько вернувся до батьків. Ганя, як виходить із записок Письменниці, пішла шукати праці в великому місті й опинилася серед важких обставин під час війни. Налети, бомби, перебування в підвалі будинку, дошкулювання міських дівчат «селюшці». Тому Ганя знову повернулася на село. Большевики зайняли Галичину й завели свою адміністрацію, «свій лад».. Рідня Старого Пана виїхала на захід, згодом за океан.

Що ж далі? З кореспонденцій з пізніми виходцями з околиць Розлуча. Письменниця таки довідалася, що дімку на Кичері зовсім не стало. Не знати, хто збурив його. Невмолимий Молох поклав і свою руку на цю оселю Старого Пана. Та згадка про неї залишилася в нашій повісті-родинній хроніці.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.