По судах Гетьманщини-9

XXIX. КРАДІЖКА В ЧУМАЦЬКІЙ ДОРОЗІ

Широкими запорозькими степами, відомим, битим Муравським шляхом у серпні 1690 року поволі поверталася додому з сіллю з Перекопу чумацька валка. То були козаки з Сокологорської сотні[1], Полтавського полку.

Біля передньої мажі (чумацький віз) ішов ватаг або інакше, як його називали, отаман, а там уже тяглися вози «товариства». Всі чумаки були озброєні, бо ж скрізь по степах чигала небезпека чи від ногайців, що і в мирний час не дуже додержувалися наказів кримського хана не чіпати подорожніх купців, чи від комишників-гайдамаків з запорозького наймитства.

Ідучи через запорозькі паланки, чумацька валки знаходила собі притулок, провідників і оборону в кожному зимовникові (зимовник — хутір заможного запорожця), що звичайно стояв десь на березі річки в якійсь затишній балці, трохи осторонь від битих шляхів. Господар зимовника, звичайно, був до того й шинкар, і дбати про безпеку ватаги це була його неодмінна повинність. Адже, коли поширилася б чутка, що біля такого зимовника грабують переїжджих купців, ніхто б не спинявся. Ото ж господарі цих зимовників, заможні хуторяни, попереджали таких же заможних чумаків, як і вони, про всілякі небезпеки, а все військо запорозьке, тобто, вірніше сказати, заможне козацтво всіх сил прикладало, щоб безпечними зробити торговельні шляхи через Запоріжжя. Адже від того прибуток великий був заможному козацтву запорозькому, і воно не шкодувало сил, щоб приборкувати гайдамаків, і не один запорозький наймит за напади на багате купецтво чи польське, чи українське, чи російське, чи турецьке, зазнавав кари на смерть.

Але, коли на самому Запоріжжі ще сяк-так була охорона від небезпеки, то вже коли чумацька валка входила в дикі степи ногайські, де мандрували великі табуни татарські, тут небезпек було ще більше. На кожному кроці чумаки могли ждати якоїсь пригоди. От тому то, здебільша збиралися чумаки великими валками і з рушницями напоготові в сорочках намащених дьогтем від чуми та гадини, ішли коло своїх возів. Доки доходили до Перекопу, доки набирали там соли, скільки доводилося всіляких хабарів, всілякого мита платити. Та то було байдуже, адже всі ті хабарі, всі ті мита з гаком поверне кожен чумак, вернувши додому, спродуючи тую сіль на ярмарках і базарах. Отже, журитися нічого було заможному козацтву, що мало змогу не одну паровицю вирядити по сіль, найнявши до роботи наймитів з бідніших своїх земляків, що не мали ні худоби, ні землі,

Наша ватага сокологорців уже встигла набрати соли на вози і вертала додому, «простувала ку домівкам». Уже вступила вона на Запорозьку територію. Тут сумне видовище розстилалося перед ними. Того року влітку йшло багато дощів, і коли наші чумаки йшли до Криму, то серед буйної степової трави майже не видно було їхніх круторогих волів, вони наче б тонули в степовому привіллі. Але в липні від Озівського моря налетіла сарана і за два тижні спустошила веселий степ, повернувши його на сумну пустелю. Нові й нові хмари сарани летіли з півдня, закриваючи сонце, жах наганяючи на всіх людей. Від тієї маси трупів сарани, що падала на землю і дохла, почалася пошесть — спершу почала гинути худоба, а потім і люди. І коли наші чумаки почали наближатися до річки Самари, запорожці, зустрічаючи їх, розказували, що Самарський манастир, а також і обидва новозбудовані московські городки на Самарі — Новобогородицький та Сергіїв, майже зовсім спустіли від пошесті, і воєвода тамтешній князь Ржевський тієї ж «смертної не уйшов пляги».

Зачувши ці нерадісні вісті, чумаки ще більше намазували дьогтем свої сорочки та ще швидше поспішали додому. Ось уже наближаються до Сокологорки. Он уже видно гору Калитву над Ореллю, а там і Сокологорка, і відпочинок від довгої дороги.

Але тут трапилась несподівана затримка. Один з товариства, козак Василь Башлаєнко заявив всій ватазі і старшому, що в нього вкрадено з воза убрання синє і грошей талярів дев’ять.

Що тут було робити? Не можна ж було зоставити справу так, на призволяще, без розслідування, адже тоді й підозра падала на кожного з товариства. І ось ватаг «по звичаю, товариство з ватагою спинив і у всіх воза струсив» (тобто зробив трус). І ось у молодого козака Кирика Дмитренка витрусили в возі «лице» — штани тільки Василеві, що з грішми були, а решти вбрання і грошей не знайшли. Ватаг негайно узяв Кирика на допит, і той «при товариству при всем у ватазі зараз ся признав»:

— А що ж, мої ласкавії панове, з убрання гроші я винув і в прикметі (в поміченому місці), подлі шляху, на Кильчені[2] в бур’ян кинув.

Ватаг зараз же з кількома з товариства і з Кириком рушив на Кільчен і наказав Кирикові вказати «тую прикмету. Але Кирик так перелякався, його так турбувало чекання кари, що він не міг показати місця, де приховав крадене, скільки всі не шукали по бур’янах, нічого не знайшли.

Коли б така справа трапилась десь серед степу, далеко од поселень, то ватаг повинен був сам покарати винного, ухваливши відповідного присуда, але ж завтра вся валка повинна була вернутися вже в межі свого полку, та до того і скривджений, і винний були земляки. Отже, ватаг «не прикрив їх декретом» (не розв’язав справу), а обмежився тільки тим, що відібрав у Кирика Дмитренка коня з возом та сіллю та рушницю, як «вину». Отже, це був несподіваний заробіток для ватага, від якого він не відмовився, звичайна річ. Він же зобов’язався передати сотникові і «лице», тобто відшукане в Кирика крадене вбрання.

Через кілька день, як вернулися додому, Башлаєнко подав Сокологорському сотенному урядові скаргу на Дмитренка за крадіжку. Він не просив покарати винного і просто заявив, що коли Дмитренко «всі мої утрати нагородить, то од мене вольним стане, а вини панської не заступую, і овшем (навпаки) повинен буде Кирик платити за своє проступство, як явний злодій».

Справа була така безперечна, що присутній на суді батько Кириків, «старий Дмитро, не вдаючися в жадную контраверсію», негайно виявив згоду у всьому задовольнити Башлаєнка і тут же на уряді «во всем його погодив».

На суді головував у цей час полтавський бурмістер Олекса Римар, якого надіслав полковник до Сокологорки на якусь судову ревізію,

Той згодився на мирову потерпілого з Кириком і зараз же одібрав од Дмитра вину панськую за той крадіж його сина при явному «лицю»: волів три, яловиць дві і «яловка» (молодого бичка).

Протокол у цій справі вписали «до книг міських сокологорських», а засвідчену його копію взяв Олекса Римар, щоб передати полковому судові, який мав право остаточно розв’язати цю справу. Полковий суд, взявши до уваги, як це він писав у присуді своєму, молоді літа Кирика Дмитренка «даровал назначенням члонку, як явного злодія», а наказав його скарати «виною панською і врядовою», яку, звичайна річ, потім і стягли з підсудного.

 

 XXX. ВІДНОВЛЕННЯ ЗГАНЬБЛЕНОЇ ЧЕСТИ

Судам у Гетьманщині дуже часто доводилося розглядати справи «о заданю ущипливих слів», «о зелженню в доткливости чести», тобто про наклепи, всілякі зганьблення чести. Часто-густо це були справи надзвичайно дріб’язкові, надзвичайно чудні, часто-густо образа була взаємна, часто-густо по суті образи жодної не було, але так чи інакше судові доводилося розглядати силу справ про зганьблену честь.

У Гетьманщині всякий, хто вважав себе за невинно зганьбленого, неодмінно звертався до суду, що його присуд мав силу відновити його добре ім’я. Хто цього не робив, той створював для себе надзвичайно небезпечний інцидент, що з нього міг скористатися перший ліпший з його ворогів. Така була думка, що тільки той терпів образи, чия репутація була не зовсім певна. Через це ледве де в шинку, в гостях, на бесіді або в іншому прилюдному місці починалася сварка, і хтось «публікував» другого злодієм, перелюбом, або «наволікав» на нього інший лихий учинок, як зараз же ображена людина вдавалася до суду з скаргою за наклеп і з вимогою, щоб наклепник довів свої слова.

Часто справа доходила до миру, інколи той, хто образив другого, просив у нього пробачення при свідках. Але потерпілий не міг задовольнитися цим: погоджуючись примиритися, він все таки вимагав, щоб цю угоду уряд записав до судових, книжок.

І суд з таких випадках, з прохання невинно ображеного ухвалював декрета, де «приписував йому зацность (честь), як і перед тим цнотливим зоставав», і видавав йому формальну копію цього декрету.

Для того, щоб хто інший не насмілився знову удатися до цього ж наклепу, посилаючись на те, що перший наклепник не був покараний, суд у тому ж декреті встановлював грошову «заруку» (штраф) на всякого, «хто міл би тоє поновити».

Коли ж справа не доходила до миру, то суд вимагав доказів певних, вислухував свідків, і коли обвинувачування не стверджувались, то суд об’являв його «потварцею» (наклепником), присуджував до ганебного обряду «ревокації», брав «вину» і «нав’язку» на користь потерпілого, а іноді навіть карав і в’язанням.

У справах про зганьблення жіночої чести, крім цього всього практикувався ще (як ми вже згадували) звичай, за яким невинно зганьблена жінка мала право тут таки на суді бити по щоках свого ворога.

Але була категорія осіб, що їх можна було безкарно ганьбити кожному, а вони не мали права навіть вдаватися до судової оборони. Це були, насамперед, непоправні злодії, що їх суд з ганьбою виганяв з місця їхнього жительства і «од честі людської одлучав». А також і ті, кого суд за брехливу клятву та за шахрайство, звільняючи «од горлової карности», об’являв «безецними», тобто позбавленими чести; далі присуджені до смертної кари, але помилувані судом з тих чи інших причин; всі, що їх карали ганебним стовпом, «цеховані на тілі», тобто, всі покарані відрубанням руки, ноги, вуха та загалом особи, що побували «в катівських руках»; захоплені на перелюбстві, спіймані на крадіжці, хоч би вони встигли помиритися з потерпілими і через це уникнути встановленої законом кари[3]

Всі такі особи, за виразом Магдебурзького Права, «терплять змазу на славі й почтивості і право своє втратили», отже, вони не могли бути за свідків на суді, не мали права посідати громадських посад. їх позбавлено права «довести присягою своєї невинности» в тому разі, коли це дозволяв закон; «таковим жоден отповідати не повинен» (в суді), але вони «всякому об’язані справляться, хто б їх в чомусь обвинувачував[4]».

Як бачимо, становище таких осіб було тяжке, отже, це треба брати до уваги, коли ми згадаємо, як часто українські суди звільняли від кари навіть присуджених до смерти. Очевидно звільняли тому, що помилуваний злочинець, все одно не лишався без кари: аж до самої своєї смерти він відчував тягар позбавлення чести, тим жахливіший, що, за Магдебурзьким Правом, «срамота предків простирається до третього покоління[5]» .

Про надзвичайний тягар цієї ганьби красномовно свідчать такі факти, як домагання невинної сторони з подружжя скасувати їхній шлюб з чоловіком чи жінкою, що, вчинивши якийсь злочин зганьбили себе і свою сім’ю. Згадаймо, як ото, наприклад (нарис № XVIII) на суді благала жінка колишнього Кишінського отамана Москаля, розлучити її з її чоловіком, «бо він мене, при моїй старості до вічної ганьби і неслави привів». Або пригадаймо нарис № XV, як баришпільський козак Лук’ян Лихолап відмовився далі жити з жінкою своєю, яка вчинила невеличку крадіжку та яку простила потерпіла сторона, а уряд звільнив від кари. І суд, всупереч усякому писаному законові, розв’язував шлюб в такому разі, а щоб злочин винної сторони і трохи не заплямовував невинну, видавав невинній стороні посвідчення на письмі, як ото було й з Лихолапом. Очевидно, навіть розлука не цілком гарантувала невинного з подружжя від усіляких дорікань, і потрібен був окремий документ, щоб охороняти його честь. Широкі маси не могли точно розбирати, за які саме злочини закон позбавляв чести і вважалося за ганьбу, коли навіть просто до суду притягали, хоч би суд і виправдав. «Ти нецнота: тебе в чорних книгах написано» — це була найзвичайніша форма дифамації.

Подамо кілька прикладів оборони своєї чести судовим порядком.

 

* * *

Якийсь Павло Жук, полтавський швець, дуже сердитий був на хорунжого Кузьму Воскобийниченка, який, певне, йому, Жукові чимсь у знаки дався. Отож Жук влітку 1689 року на майдані базарному, під час торгу в присутності сили люду, «не шануючи» старшинського звання, називав Воскобийниченка злодієм, а коли вели на страту засудженого злодія, то Павло Жук, побачивши серед старшини пана хорунжого, кричав йому: «І ти такий же розбійник». Хоч всі бачили, що швець був у цей час п’яний, але Воскобийниченко, як значна персона, потяг Жука до суду.

— Милостивії панове, скаржився він на розгляді справи. Велике зелження одержав я на славі своїй. Прошу вас, нехай оний Жук того злодійства мені доводить, а я о своїм цнотливім мешканні дам слушний вивод.

Судді наказали шевцеві «на тую зелживость одповідатм». Але що вій міг відповісти, коли із нього на похмілля боліла голова і він зле пам’ятав про вчорашні пригоди.

— А що ж панове, — признався він, — п’яний то я бувши пащикував на цнотливого чоловіка, моя о тім вина.

Суд, «прихиляючися до ради товариської», вирішив як слід покарати зухвалого шевця, що насмілився на старшину такі слова говорити. Отже, суд підібрав до даного випадку 28 арт. З розд. Статуту, що стосувався, власне, до зганьблення жіночої чести та чийогось законного народження. Суд присудив Жука заплатити панові хорунжому «нав’язки» 40 кіп грошей та до ревокації. Обряд ревокації був такий: Жук тут же в суді повинен був «тую примовку очистити і тими словами одмовити: що я на тебе менив, якоби ти був злодій, то на тебе я брехав, як пес». Коли Павло Жук виконав цей обряд, суд зобов’язав його ще раз «перепросити пана хорунжого і нагородити йому всі правні виклади, заплативши, крім того, вину панськую».

Так недешево обійшлася Жукові «примовка на зацную персону».

 

* * *

Характеристична справа про безчестя сталася в Кобеляці в жовтні 1682 року.

Піп Никольської церкви Михайло за щось погризся з своїм титарем. Під час сварки, піп, розпалившись назвав свого титаря Івана Хведчуна злодієм. Коли взяти до уваги, що титар — це був здебільша дуже багатий, заможний козак чи міщанин, то зрозуміло стає, що Хведчун нічого не пошкодував, щоб тільки скинути з себе цю образу й допекти попові. Через те, що духовну особу не можна було покликати до суду світського» Хведчунові, що мав, очевидна річ, чимало грошей, довелося їхати аж до Києва, до митрополита і в нього прохати суду.

У той час, через відсутність митрополита, керував митрополією чернігівський архиєпископ Лазар Баранович. Певне не одну копу грошей витрусив Хведчун, доки Баранович дав розпорядження надіслати до Кобеляк, «на інквізицію» ієромонаха Амвросія. Той, прибувши до Кобеляк, відкрив формальне засідання «духовного суду» з участю місцевого протопопа Павла Заславського і попів Спаського та Покровського. А кобеляцький сотенний уряд, «для прислухання тої справи суду духовного», призначив 16 чоловіка «своїх товариства людей зацних», між ними аж чотирьох титарів.

Як не крутив отець Михайло, але того, що Іван злодій не довів. Мусів визнати духовний суд, що «сам отець Михайло во всей вині зостає, якую на Івану зринув», а «за таке ущипливе слово іж он Івана злодієм називал, повинен отець Михайло ктитаря свого у всьому, як престоїть, погодити і годним учинити, вернувши йому всі правні виклади».

Як бачимо, духовний суд досить м’яко поставився до свого собрата. Нема мови ні про ревокацію, ні про штрафи на полковника тощо, що їх зазнавали всі звичайні, прості козаки, селяни й міщани.

Із слів присутніх на суді світських делеґатів постанову суду негайно записано в сотенному уряді, скріплено підписами і печаттю і видано Хведчунові на доказ цілковитої його невинности.

Потім Хведчун заніс цього записа «задля певної віри і правного попертя» (судового доказу) до актових книг Полтавського полкового суду.

 

 

XXXI. ПОМІРКУВАННЯ

Серед інших звичаїв старої Гетьманщини слід відзначити так звану «угоду», «помірковаиня» або «добровільне прощеніє». Угода полягала в тому, що обидві сторони, помирившись, ішли до суду і заявляли, що вони далі не сваритимуться, а житимуть у добрій згоді. Суд записував це до актової книги і накладав грошеву «заруку» на того, хто перший порушить «угоду», і все це для пам’яті записував до актових книг. Іноді перед угодою між обома сторонами тривали довгі позви, іноді довго обидві сторони тягали одна одну по судах, іноді не одна корова, коняка і гроші встигали перейти до кишень судейських, доки надумувалися обидві сторони, що краще дожити з рештками свого майна, помирившись, аніж просудити його цілком. Іноді ж справа й до суду не доходила а просто люди ворогували між собою, сварилися, билися, а потім приходили до суду і заявляли, що ось, мовляв, ми помирилися. Ось для прикладу така «угода» між двома полтавськими «паніями» .

У той час, як їхні чоловіки ходили в походи, сиділи по судах, загарбували земельку де силою, де хитрощами, їхні жінки поза клопотами хатніми не мали ніякої розваги, ніякої праці. Неписьменні, без жодних інтересів, крім того, — скільки підсипати квочок, скільки мотків пряжі чи гусей, курей, качок треба зібрати в господарстві, — вони розважалися тільки відвідинами сусідів, частуваннями, бесідами, а найбільша розвага, то були сварки. Приміром, пані Палажка Яковиха Тендитинчка та невістка пана Андрія Будянського Педка (Федора) Грициха, хоч і жили по сусідству, але гризлися щодня через усякі дрібниці. Не стало життя обом: сьогодні одна перемагає, а завтра друга, наче на війні щоденній, повсякчасній. У липні 1688 року прийшли вони обидві, надумавшись помиритися; до полкового суду й заявили:

— Панове, по неуважних посварах наших сусідських, прийшлисьмо тепер зобополне до вічистої угоди, хотячи в першій любві сусідській жити і посваров промеж собою понехавши (занехаявши) од цього часу. Просимо, панове, нехай то буде відомо милостям вашим і за для ствердження може бути вписано в книги міські полтавські.

Суд зробив таку постанову, заслухавши цю добровільну «угоду»:

«Коли б од цього часу найменшії ущипливії слова міла узнати пані Яковиха од панії Грицихи, так теж і панія Грициха од пані Яковихи, повинна будет сторона противная сій угоді добровольній вини військової платити до скарбу військового 1000 золотих, а особливо пану полковникові Полтавському сто талярів, на що для пам’яти і в потомниє часи велілисьмо угоду сію в книги міські вписати».

Після цього полковому судові й полковникові доводилося тільки сподіватися та чекати, чи вкоротять обидві пані свої язики, бо кожне найдрібніше «ущипливе слово» обійшлось би для них дуже дорого, а для полковника й суддів було б дуже приємне.

 

* * *

А ось «згода і поєднання чесного отця Григорія Горуновича, призвитеря переволочанського з паном сотником переволочанським Іваном Ковальчуком за посвар», що відбулася в липні 1699 року.

Цієї згоди дійшов піп і сотник після довгої «контроверсії», «в якій контроверсії вчинилося побиття і голови пробиття, і волосов вирвання, а тоє побиття і турбація сталася за дорікання і оболження отцем Горуновичем Івану Ковальчуку», тобто інакше по-простому сказати, піп набрехав на сотника, а сотник, як людина військова, пробив попові голову та обірвав йому бороду та волосся на голові. Тепер обидві сторони заявляли Полтавському полковому судові, що вони навіки помирилися та просили записати «щоб од цього часу єдин другому не чинив перехвалок, як в словах безчесних, так і в ділі на здоров’я, а не тілько через себе, але й через інших людей. А міла б од якої руки початком стати вражда і посвар, або побиття, любо похвалка (погроза) таковая сторона будет повинна платити, чесний отець Горунович на преосвященного його милість отця архипастиря (митрополита) талярей сто, а Ковальчук на пана полковника талярей сто вини».

Суд наказав для пам’яті записати це в книгу.

 

XXXII. ЗАПОРОЖЕЦЬ З ОДКУШЕНИМ ВУХОМ

Лиха пригода спіткала в лютому 1683 року запорожця Якова Гусака, товариша сотні Іванининої. Саме в цей час ця сотня зимувала в Полтавському полку. Якову Гусакові довелося стояти на квартирі в Диканьці. Робити не було чого. Ото знічев’я він часто пиячив. Одного разу в шинку на підпитку почав Гусак бійку з місцевим жителем Василем Вовком, і той, розпалившись, одкусив запорожцеві вухо.

На суді Вовк щиросердно каявся в тому, що «за наущенням бісовським», бувши п’яний «з запальчивости гніву», завдав Гусакові такої шкоди. Суд присудив йому «єднати» (дійти згоди, давши нагороду) потерпілого. Вовк не відмовлявся запропонувати Гусакові яку завгодно нагороду, але як можна віднагородити людину за відкушене вухо.

Справа була не в тому, що втрата такої потрібної речі як вухо, робила з Гусака посміховисько, а в тому, як він з’явиться безвухий на Запоріжжі. Там усе товариство, напевне, подумає, що він збувся вуха за якийсь злочин (як одна із кар тогочасних, поширене було значкувания — відрізування носа, вуха тощо). Була небезпека, що його навіть з війська виженуть, та й скрізь, куди б він не з’явився, довелося б доводити, що це не кат у нього відірвав вухо, а що ця втрата сталася під час бійки. І ось Гусак вимагав, щоб Вовк, винний в його нещасті, дістав для нього від уряду таке «письмо», що його б можна скрізь де тільки треба, подати на доказ своєї невинности.

Виконуючи цю вимогу, Василь Вовк з’явився на засідання полкового суду з таким проханням:

— Панове маїстрате полтавський! Понєваж то я, за наущенем бісовським викрочив був (провинився) Якові Гусакові, товаришеві сотні Іванининої козаків запорожських, а то в подпілості з навожденія бісовського, а до того ж запалчивости гніву, йому ухо зубами одкусив, що з суду вашого декретом прикрито і велено мені Гусака єднати. Я того, варуй боже, і не одмовляюся: повинен буду як змогу єднати. А. що большая річ, аби Яков од товариства войска запорозького безчестя і наругання і в потомниї (майбутні) часи не покосив, прошу, рачте (звольте) милость ваша йому Якову письмо врядовне дати.

Суд визнав, що треба задовольнити таке прохання, і ухвалив: «Видячи ми склонность (каяття) Василеву Вовкову і помірковання межи обома сторонами, видаєм сіє письмо врядовне Яковові Гусакові для імовірности, іж (що) он той члонок втеряв през виступок Василів, за нестаток і злость ні од кого іншого, тілко од власного Василя Вовка, і тоє шкодити Якову не мієт на славі його так на самом славному Запорожжу, яко теж на полях і где колвек (де б то не було) в станах козацьких і при войськах, вездє, аби оному нагани на честь не роблено і добрій славі його не нарікано, але і овшем при стародавній братерській любви, яко зацного товариша ховано, на що для ліпшої віри і певности і за для увірення кождому, хотячому о том відати, сіє наше письмо видаєм і тут в книги міськіє полтавське велілисьмо вписати. Діялось в Полтаві, в дому судовому 1683 року, февраля 28 дня».

Крім полкової старшини та війта, це посвідчення ствердили своїми підписами й представники Запоріжжя, що брали участь у суді, перебуваючи тоді в Полтаві: Іванина, «сотник товариства войска запорожского» безпосередній начальник Якова Гусака; Матій писар куреня Щербинівського та запорожці: Мисько Брижаха, Грицько Мовчаненко, Іван Шульга й Петрик з Васюрииського куреня[6].

 


[1] Сокологорка, кол. сотенне містечко, — нині містечко Сокілка над рікою Ворсклою.

[2] Кільчен — річка на північному Запоріжжі, правий приплив Самари.

[3] Маґдебурзьке право до цієї ж категорії «безецних»  залічувало, крім того, незаконнонароджених (бенкартов), лихварів, шулерів (костирів), опікунів-марнотратників і т.д. Але в практиці козацьких судів не всі з цих категорій вважалися за «безецних».

[4] Jus Municipale, видання Щербича, 1581 р., арк. 4.

[5] Там же, арт 4, п.5.

[6] Текст цього документу видруковано в «Киевской Старине» 1890, квітень з Полтавської актової книги, але О. Левицький подав цього ж документа в поправнішій формі з іншої актової книги, що належала Лазаревському.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.