По судах Гетьманщини-8

XXV. КРАДІЖКА МАЙНА, СХОВАНОГО ВІД ТАТАР

Часи Мазепи — це доба, коли новонароджене панство українське, що вийшло з козацької старшими, увібравши в себе низку чужоземних елементів, стає міцно на ноги. Український заможний козак, козацький старшина перетворюється на українського шляхтича, на зразок Польщі, і цей новий пан у рішучий наступ іде проти широких мас козацьких і селянських.

В обставинах розвитку грошового господарства розкладається дрібне землеволодіння, пролетаризуються широкі маси козацько-селянські, відроджуються форми визиску цих мас, що існували до революції 1648 року, до скасування влади польського пана на Україні.

Уже самий вступ Мазепи на гетьманування позначився великим вибухом, великим повстанням, що його вогнем і кров’ю залив Мазепа і козацька старшина, не шкодуючи найлютіших кар.

І ввесь час гетьманування Мазепи повторювались більші або менші вибухи. У 90-роках XVII віку Запоріжжя висунуло конкурента Мазепі, колишнього писаря гетьманської канцелярії Петрика Іваненка. Не знати, до чого б дійшов Петрик Іваненко в своїй діяльності, коли б йому пощастило, не знати, на які саме запорозькі соціяльні прошаровання спирався б він, ставши за гетьмана, але на початку своєї діяльности він широко проголошує боротьбу проти нового панства на Україні, що на чолі його стоїть гетьман Мазепа. Запоріжжя під приводом Петрика доходить. згоди з Кримською ордою, і Петрик розпочинає низку походів, разом із татарами на Україну. Звичайна річ, татарські орди допомагали Петрикові не ради інтересів широких селянських мас на Україні. Так само, як за часів Хмельницького, татарську орду вабила здобич, що її можна було б дістати під час походу, а для керівників кримської політики спілка з Запоріжжям була важливим чинником у боротьбі за незалежність Криму від Туреччини.

Походи Петрикові не дали добрих наслідків для нього. Мусів Петрик відмовлятися від дальшої акції, але переполоху великого серед панства українського наробили ці походи чимало. Та й під час військової завірюхи загалом усьому населенню, особливо південних українських полків, доводилося скрутно.

У січні 1696 року Кримська орда несподівано вскочила в південні сотні Полтавського полку, спалила Китайгород, хоч мешканці його встигли сховатися в замку (китайгородські мешканці, треба зауважити, за попередніх походів Петрика співчували йому), Кишінку та Келеберду. Звідси татари рушили до Голтви, попалили хутори поблизу Решетилівки, Остапі, Білоцерківки, Багачки і далі пішли до Гадячого. У той же час поблизу Кременчука з-за Дніпра переправилася білгородська орда, разом із Петриком.

Та ця «інкурзія» тривала недовго. Зима була дуже тепла, в кінці січня настала відлига, і татари, боячись розтані, відступили: білгородські — за Дніпро, а кримські спішно пролетіли через Полтавський полк, у селі Петрівці (поблизу Полтави) перейшли через Ворсклу, спалили иовозбудовапий Нехворощанський манастир на Орелі і пішли геть до Криму.

Цей напад наробив чимало шкоди по всіх місцевостях, де пролетіла татарська орда. Дуже постраждало й село Петрівка, де ото відбувалася переправа татарська через Ворсклу. Серед багатьох, що зазнали тяжких втрат, був і місцевий старий козак Степан Снітка. Ще недавно він видав заміж свою дочку Вівдю, прийнявши до себе в прийми зятя, козака Микиту з сусіднього села Сем’янівки.

Коли пішли чутки, що йде орда, Снітка порадив дітям скласти в скриню найцінніше майно та закопати десь, приховати на час нападу. Зять так і зробив: уночі вивіз своє добро в ліс і закопав у батьківській пасіці. Татари не могли, звичайно, знайти так добре приховану «худобу» (майно), але вони захопили самого Микиту з його молодою жінкою й погнали до Криму. Поплакав старий Снітка разом із іншими, що, як і він, зазнали нещастя, і не швидко надумався піти дістати сховане в сирій землі майно.

Минув деякий час, приїхав Снітка на пасіку, аж бачить, що яму розкопано, і ні скрині, ні речей там нема. Зараз же здогадався старий, що тут хазяйнували не татари, і заявив про крадіжку сільському отаманові та сусідам. Отаман почав «чинити розиск». Тут усі згадали, що незадовго перед тим козачка Байраківна хвалилася, немов вона знайшла невідомо чий мішок із білизною. Коли її запитали про це, вона відповіла:

«Так єсть, не відаю хто під наш двір приніс міх плаття і в яму пашенную (де зберігався хліб) кинув. Коли я хвалилася про тоє, обізвалася Степа, нова Ємченкова господиня: «То, мовит, плаття мужа мого первого єсть і моє; оддайте мені». Я, повіривши на слово, Ємченковій господині оддала тоє плаття з міхом, оповістившись отаманові сільському і людім добрим».

Пішли до Ємченка і коли його потрусили, то знайшли тут чимало речей, що належали дітям Снітчиним. Степанові Ємченкові нічого не зоставалося, як признатися в крадіжці та виказати своїх спільників Івана Диньку та Семена Кияницю. В Кияниці під час трусу теж знайшли чимало вкрадених речей.

Речі забрав собі старий Снітка, а через кілька день, 14 лютого, справу розглядав полтавський полковий суд. З підсудних Семен Кияниця встиг утекти, а решту під вартою привели до Полтави. Як звичайно, справа почалася із скарги потерпілого.

— Мої ласкавії панове, — почав Степан Снітка. — Зять мій, неволник Микита, перед тривогою, що мів худоби своєї вивозив для сховання у ліс отцевський; там же і внесення (посаг) од мене даноє за дочкою моєю, тоєсть скриню з платтям, у тім же лісі поховав був, в певнім місці закопавши. В тій зась скрині найдовалося: плахот десять, жіночих сорочок сім, наміток десять, серпанків п’ять і килим і много деяких рупесків (дрібних речей). А коли вже сили поганськіє з-під городів повернувши, а прав’ячись через село наше на тую Ворскла сторону в жилища свої поганськіє і много людей в неволю поганськую загорнули, взяли й зятя мого з дочкою моєю Вівдею в свої бусурмаиськіє руки. Тогди Іван Динька, Степан Ємченко і Семен Кияниця, провідавши о тій дітей моїх похоронці, а пішовши до ліса ночною порою, трусили пасіку і викопали з землі сховану скриню з платтям зятнім і всю худобу іле (скільки) що було забрали. О якій шкоді учинилисьмо з отаманом розшук… (далі він оповідав про те, як розшукано винних). З которих злочинців прошу в милостей ваших святої справедливости, бо много ще через них на добрі своїм шкодуємо.

Обвинувачуваних допитали «по розну». Спершу ввели Івана Диньку, який сказав так:

— А що ж, панове, хоч я з ними, Ємчеиком і Кияницею не ходив по тоє плаття, бо й пішов був, леч (але) отець Іван Терпило[1] мене завернув з собою в корчму. Тілко ж в нас була зуполная рада на той учинок всіх трьох. Ємченко з Кияницею сами пішли і виняли тоє плаття з скрині і припровадили до господи Ємченкової, де і я, вже як прийшов, аж вони вже пів скрині вибрали того плаття і не знаю де діли, а тим остатком ділилисьмо ся: дали й мені дві плахти і три сорочки, що я звертівши до купи і в другую сорочку свою пай увинувши, далем до спряту Ємченкові; а Ємченко, не ховаючи в себе, всадивши в міх, кинув у яму пашенную під Байраківниним двором, де тепер і найдено теє плаття і оддано Степанові Снітці. А Ємченко з Кияницею уже всім тим остатком сами ділилися, білш мені не даючи нічого, і як побрали вони кождий свою пай до себе, то скриню тую, де було плаття, побилисьмо і в грубі спалили. Поти моєї повісти.

Потім увели другого підсудного, козака Степана Ємчеика. Він був такий хворий, що ледве тримався на ногах. Його запитали: «Яким ви способом тоє плаття вийняли в лісі і з ким і хто вам до того учинку був поводом?»

Ємченко відповів:

— А що ж, панове, як бачите мя вельми хорого, що й без карности такої, якої заслужилем тепер за свій злий учинок, ближче зостаю смерти аніж к животу, то я самую істину вам повідаю. Навідав я з Кияницею і з Динькою тоє плаття в лісі закопаноє в пасіці, а змовившися три нас пішлисьмо були вночі. Учувши теж, отець Терпило Диньку, ідучого з нами, зазвав його до себе в корчму, а ми два нас, сами одкопали тую скриню і перенесли в мою господу. Була теж при нас Диньчина і рушниця, которую ми одослали Диньці, не призиваючи його до себе, щоб йому не було паї в тім платті; але він, догадавшись, що для того ручницю прислали, аби його не було нічого з тої крадіжки, сам прийшов до мене, прето (через це) ми і йому уділилисьмо плахот дві і сорочок три, а нам по чотири плахти і плаття білоє все забралисьмо. Іншії теж речі з тої крадежі попалилисьмо, а його пай Диньчину даную нам до сховання, кинулисьмо у яму пашенную. Єднак, що нам було припало, все йому Степанові Снітці поворочалисьмо, а жупан його ж зятя Микитин, який там же в спряту був, взяв з моєю худобою, переписуючи пан сотник за вину. По істині вам повідаю. Вільно вам, панове, що хотіти, чинити: гріх нас поткав. Виннісьмо тому злому учинку всі три.

Третій обвинувачений, Семен Кияниця, як ми вже сказали, утік до суду. Отже, суд, заслухавши «добровільне» признання підсудних, керуючись 7 арт. 14 розд. Статуту, присудив усіх трьох обвинувачуваних до «горлової карности», з тим, щоб їхнім майном були покриті всі збитки Снітчини. Але з’ясувалося, що Ємченко і Динька ще «сумнеиія своєго сповідею святою не очистили», тобто не встигли одговітися, отже, їхню кару відклали на третій день. А коли «термін декрету» настав і засуджених хотіли вести на місце страти, «акторська сторона», тобто Степан Снітка, став перед суд і сказав:

— Панове майстрате! Я не інстиґую на їх далі і овшем (навпаки) дарую їх горлом, а тільки допрошуюся у ваших милостей, аби моя шкода од їх була поповнена.

Суд, «схилившись до того», зараз же скасував старого декрета й ухвалив нового: «Аби ониї злочинці Іван Динька і Степан Ємченко у всьому Степана Снітку перепросили, шкоду нагородили і правниє виклади йому поворочали, а за вину маєстрат наш взяв собі у Івана Диньки лісок, стоячий на Свиньківці, проти Петрівки, а в Степана Ємченка теж лісок, там же на Свиньківці».

Підсудні, звичайно, мусіли погодитися на те, щоб збутися лісків, аби зберегти «горло».

 

XXVI. КРАДІЖКА НА ЯРМАРКУ

14 вересня на свято щороку в Полтаві відбувався великий ярмарок, куди з’їздилися купці не тільки з усієї України, а чимало привозили краму і з сусідніх країн: з Великоросії, Литви, Польщі та Криму.

Так було і в 1690 році. Приїхали з крамом із далекого Глуска (містечко на Менщині) «із панства Литовського» два молоді купці — Іван Дещенко та Себастян Вовчкович. Спинилися вони на господі із домі міщанина Мартина Бражника. Цілий день «бавилися вони торговим ділом», а ввечорі, повернувшись додому, підрахували виторг і сховали гроші до скриньки, що переховувалася на одному з возів, прикута ланцюгом. Далі призначили з своєї челяді вартувати вночі вози з крамом, а сами сіли на призьбу і почали бесіду з господарем. Спершу вони «бесідували словесно», а потім Мартин виніс пляшку з горілкою і почастував гостей. Ті, підкрепивши трохи свої сили, запрохали свого господаря «до двору братського святовоскресенського на учту».

Братські доми, в звичайні часи, мали таке призначення: тут відбувалися сходки братчиків для обговорення справ братства, тут переховувалося майно братства, тут же звичайно відбувався братський та духовний суд, нарешті, тут же часто відбувалися й засідання полкового суду, якщо справа стосувалася духовних осіб або в складі суду було міське духівництво. Але на великі свята, коли братчики справляли канун і варили мед, братські доми та навіть двори тимчасово поверталися ніби в загальноприступні ресторани, куди і найстатечніші люди і сами заходили, і приятелів запрохували «на учту», а виторг від продажу канунних напоїв давав братчикам головний прибуток. Ось саме чому литовські купці запрохали Мартина Бражника на учту не до корчми або шинку, але на братський воскресенський двір, що був на передмісті недалеко від дому Бражника.

Довго вони там «забавлялися», п’ючи пиво та меди, але обережності купецької не забували. Один із купців Іван Дещенко на хвилину одлучився до господи, щоб навідатися, чи добре челядь оберігає вози з крамом, а другий зостався з Мартином «на зазваній учті». Прийшов Іван додому і «застав челядь свою з Мартинихою Бражничкою бесідуючих у хаті над горілкою». Виявилося, що коли купці пішли з двору, то господиня закликала до себе «челядь купецьку», теж на учту. Треба ж було й бідним наймитам після денної праці та ще на таке свято трохи відпочити.

Купець, бувши напідпитку, трошки нагримав на челядників за те, що всі вони сидять у хаті і нікого не зоставили надворі, і пішов сам оглянути вози. Там він застав «туляючогося межи возами» хазяйського сина Івана, молодого парубка й запитав його: «А для чого то ти межи возами під час смеркання туляєшся?».

Той пошепки відповів:

— Та це я перед отцем своїм Мартином криюся, щоб мене не бив, бо він на мене тепер гнівливий, не відаю за що.

Купець заспокоїв Івана Бражничеика, що його батько тепер з ними на учті в дому братськім і нешвидко додому вернеться. Та й вернеться, мабуть, такий, що навряд чи зможе битися. Поговоривши ще з Іваном та оглянувши вози, купець знову швиденько рушив на бесіду тую, на братський двір. Але ледве він вийшов на вулицю, як наче його щось сіпнуло: він згадав, що не оглянув головнішого — скриньки з грішми. Бігцем ускочив купець у двір, підійшов до воза… і ахнув: хтось одкрутив скриньку од ланцюга і невідомо де вона й ділась, а там же було півтораста талярів битих і чехів, «скупних (спільних) з товариством».

Не пам’ятаючи купець себе від хвилювання, «вчинил окрик і галас на всю вулицю». Повискакувала прожогом челядь з хати, почали збігатися сусіди та багато ярмаркових людей, що стояли на постої по сусідніх дворах. Почали розпитувати, шкодувати, радитися, а тим часом прибіг і другий купець із братського двору. Він теж схвилювався не менше за свого товариша, але все таки зараз же догадався, що слід робити при такій нагоді: на його пропозицію всі присутні стали зараз шукати в дворі Мартиновім і коло двору сліду, «куда б тая украденая скринька могла бути винесеною з воза».

Коли ввійшли з вогнем у стайню Мартинову, то побачили там «на затилку винятую тинину» (частину тину), а за нею знайшли й розбиту порожню скриньку. Це був важливий слід, і його негайно треба було пред’явити урядові.

Була вже майже північ, коли обидва купці, «не бавлячися», пішли до ратуші, наказали розбудити війта і бурмістрів, пред’явили їм розбиту скриньку й подали міському урядові скаргу на Івана Бражниченка та на його матір Мартиниху «за тоє, що Мартиниха челядь в хату закликала горілку пити, а син її межи возами тулявся і на його сліду тая скринька украдена з грішми».

Магістратська старшина справу одклала до ранку «нім (поки) розвидниться». Та купцям не терпілося, і скоро почало розвиднятися, вони вже були о полковника, «оповідали йому шкоду свою» і скаржилися на Мартина Бражника, його жінку та сина, обвинувачуючи їх у крадіжці.

«Зглянувшися на їхню скаргу і плачливий скорб», полковник наказав «дати до в’язення» Івана Бражниченка «до слушного доводу і до далшої резолюції».

Коли довідався про це старий Мартин, він прибіг до полковника і, плачучи, прохав «сохранити дом його чистим од публіки (ганьби) злодійської», Принаймні, він просив віддати йому сина на поруки. Але купці на поруку сина Мартинового не пустили і домагалися швидкого суду над ним і «скутечної» (належної) справедливости.

Івана повели в тюрму, а Мартин покликав до себе купців, частував їх усім, що було найкращого в домі, нарешті, разом із жінкою почав їх благати, стоячи иавколюшках, припинити справу та не вкривати ганьбою його сиву голову — «а я вам (божився він) тії краденії гроші півтораста талярів верну, бо то з безумія сина нашого так сталося, що він їх украв» і тут же дав їм свої три таляри, «аби тоє злодійство утаїлося перед старшиною».

Купці згодні були на це, але вимагали, щоб їм попереду повернули всі покрадені гроші, а Мартин Бражник домагався, щоб купці негайно зробили перед старшиною заяву, що вони припиняють справу, а тоді вже дістануть свої гроші.

Нарешті, після довгих переговорів, стали на тому, що Мартин зняв із стіни ікону і купці перед нею «присягу таку учинили», що «міли їх затаїти злодійство при собі, нікому не оповідаючи».

Після цього Мартин рушив з ними на свій хутір, на урочище Сороковий Яр, поблизу міста і там вказав «їх гроші у чотирох місцях похованії у терну у леваді своїй». Там справді були закопані всі гроші. Купці взяли їх і заявили, що вони зараз же з Мартином підуть до полковника і заявлять, що гроші вже відшукались і що вони нікого не винуватять у крадіжці.

Прийшли до полковника, а в нього в домі повно гостей. Була тут уся полкова й городова старшина, багато було й козацтва, і місцевого і приїжджого. Усім була відома новина, як ото в Мартиновому дворі обікрадено литовських купців. Отже, коли ці купці, радісно посміхаючись, увійшли до полковничої світлиці, то всі їх оточили, цікавлячись, чи нема чого нового.

А вони, вклонившись низенько полковникові, поклала на стіл мішечка з грішми й сказали:

— Вельможний добродію і ви, панове уряду, презентуєм перед вами тоє лице злодійськоє — власниї наші гроші, якії в нас Мартинов син покрав, а он, Мартин, поховавши на своєм хуторі, тепер указав нам і вернув. Просимо з оного Мартина Бражника, його жони і сина святої справедливости.

Це зрадництво купців, мов громом, ударило бідолашного Мартина. Кілька хвилин стояв він, не мігши промовити слова, та й було з чого розгубитися: адже він, поклавшись на купецьку присягу, остаточне викрив не тільки сина, але й жінку, і себе самого. Досі була тільки одна підозра проти Івана, а тепер своїм признанням, а головне, вказавши, де поховані були гроші, він сам дав своїм ворогам могутню зброю — «злодійське лице», яке одне могло повести просто на шибеницю і злодія, і його спільників.

І коли полковник запитав Мартина, чи це ті самі гроші, що їх вкрав його син та сховав на хуторі, а він «і жона його, відаючи о том схованні, сами їх указали і до рук купцям оддали», — то ні сам Мартин ні приведений сюди ж з тюрми син його «од того лиця злодійського не таїлись».

Тоді полковник наказав, щоб вони до тії краденої суми доклали ще півтораста талярів «і во всем погодили шкодуючую (потерпілу) сторону без одкладу» (негайно).

Самий же суд про це злодійство відклали до іншого часу.

Суд цей відбувся через два тижні. Головував полковник і брали участь у ньому обидва полкові осавули Дорош Дмитрович і Степан Фиринченко, полковий суддя, отаман городовий, війт і два бурмістри.

Судили не самого Івана Бражниченка, а й його батьків. Обидва купці ще перебували в Полтаві і особисто обвинувачували підсудних. Останні не таїлися в своїй провині, отже, провадити повне слідство не було потреби. Суд визнав, що Іван Бражниченко винен у крадіжці, а батьки його в тому, що знали про цей злочин «і сами тиє украденіє гроші сховали

Суд узяв і те до уваги, що цього самого Бражниченка тільки два місяці тому присудив полковий суд до кари на смерть за зґвалтування наймички, сироти Васьки і тільки на прохання батьків замість кари на горло узятий був великий грошовий штраф. Отже, до Бражниченка тепер застосували 7-й артикул 14 розд. Статуту, що трактує «о важності ліца, за що злодій горло тратить», а до його батьків — статтю з Права Магдебурзького (129 аркуш книги «Порядок»), і присудили: Івана Бражниченка — до шибениці, а його батька та матір — до «назначенія члонков[2]».

Тут засуджені та їхні родичі зняли на ввесь суд страшний плач, і судді, недовго вагаючись, — а далі ми побачимо чому — «даровали сина їх смертельної карності і їх самих назначенієм члонков», зобов’язавши їх «аби вони, упросивши речених купців, нагородили їм всі правниї виклади (судові витрати) на чім би шкодовали од мала до велика».

Це милосердя не дешево коштувало Мартинові Бражникові. До декрету додано «реєстрик, що взято в Мартина Бражника за проступство його». Реєстрик таки чималий: «Напрод (насамперед) його милості, пану полковникові Федору Івановичу Жученку за тую вину панськую достался хутір стоячий на Сороковому Яру, з хатою, з винницею і зо всіма вгоддями і з трома казанами, крім збожжа в стогах будучого і молоченого, а до того ж узято хату, стоячую за містом, з двором, і бджол тридцятеро і четверо і дві пари полів, з которої одібраної злодійської вини його милость пан полковник старшині полковій оддає двор за містом стоячий з хатою, а на вряд городовий полтавський (тобто війтові з бурмістрами) бджол двадцятеро і четверо і дві пари волів. А зверх того, ясневельможному милостивому добродію пану гетьманові[3] бджол тих же пнюв (пнів) десятеро до пасіки панської одставлено»

Так чудово тлумачили судді одну статтю Магдебурзького Права (книга,, Порядок», частина 4-та, арк. 139), де говорилося про кару, що «убогшіє вигнанням з панства (висланням), а багатшіє виною піняжиою (грошовим штрафом) карані мають биті». Так увесь уряд згори від гетьмана й до низу заробляв на всіляких злочинах.

 

 

XXVII. СУД НАД ЗЛОДІЯМИ

Потерпілі від крадіжки чи розбою часто-густо переслідували своїх «шкодців» тільки доти, доки була надія відшукати втрачене, або стягти з винних віднагороду. Коли ж цієї надії не було, то вони, здебільша, припиняли своє переслідування, відмовлялися брати участь далі з судовому процесі і просто мотивували це так: «Уже худоба моя потратилася (тобто загинула цілком), якої не сподіваюся на злочинцях моїх позискати, то й при доконченю їх заслуги не хочу зоставати». Коли виявлялося, що злодій вже встиг збути крадене, а з нього самого взяти не було чого, тоді зоставалося домагатися тільки суворої кари для нього, а це, здебільшого, не дуже цікавило потерпілого, в усякому разі не так, як покрадені в нього гроші та речі. Литовський Статут дозволяв видавати злодія, що не мав чим заплатити за шкоду, «на вироб» потерпілому, оцінюючи річний одробіток чоловіка в копу грошей, а жінки в 50 грошей. Але брати до себе злодія на одробіток була річ клопотлива. Отже, через це ми й натрапляємо в актах на випадки, коли потерпіла сторона відмовляється виступати, як обвинувач на суді.

Характеристичний випадок щодо цього, між іншим, стався з Боришполі 1686 року. Спіймали на крадіжці трьох місцевих молодиків: Ониська Годинку, Михайла Збіглого і Івана Коротенка й посадили їх під варту при ратуші. Це були справжні гольтіпаки, п’яниці, дрібні злодії. Вони не потаювали своїх провин і щиро розказували в кого з місцевих обивателів, що вкрали, і де й коли збували крадене, а тим часом ніхто з потерпілих не приходив вимагати на них суду. Ця обставина почала вже дуже турбувати міський уряд.

У Баришполі, як і при багатьох ратушах, не було справжньої тюрми, а було невеличке приміщення для арештантів, розраховане на короткий час їхнього перебування. Опалювати й освітлювати ці в’язниці повинне було місцеве міщанство, так само міщани повинні були й вартувати арештантів.

Час минав, арештанти сиділи собі, а баришпільським міщанам доводилося витрачатися на них. І скільки вони ще сидітимуть невідомо було. І ось на одному засіданні місцевого уряду, де була не тільки старшина, але майже всі «зацнії і славетнії персони», з місцевих міщан та козаків, — почалася мова про те, «яковим кшталтом (способом) проступним а явним злочинцям вчинити кару». Тут «всі єдинокупно, так товариство (козаки), як і міщани ізговорили, мовячи до уряду»:

— Поки тих злочинців держати сидячими, бавити міщан їх сторожею і приклади свічками на кождую ніч світячи тратити міські гроші, на которих вже коштовало золотих більш десятка.

Уряд з’ясував зборам, що справа затягається через те, що з потерпілих ніхто не хоче виступати, як обвинувач, і що не одного разу уряд вже закликав «аби одозвались тії, в которих шкоду і крадецтво починили ониї злочинці», однак, «ані єдин з них на суд скарги не уносили».

Збори довго «радились єднокупно» і дійшли такої «поради єднополної»: ближчої п’ятниці підчас торгу, коли до Баришполя з’їздиться чимало з околиць його людей, вивести злочинців на майдан, поставити біля ганебного стовпа й наказати їм вголос каятися в своїх злочинах: може ж, хто, почувши про свою пропажу, почне прохати суду й кари.

Так і зробили. У призначений день міські слуги прив’язали підсудних до пренґеля. З усіх боків їх оточила цікава юрба і почався допит, кому які шкоди вони починили.

Арештанти щиро признавалися:

— Вкрали ми у Яцюти кобилу і продали в Фастові за вісім золотих; і знову в Ковбасенка вкрали кожухів два і єрмулок (шапку), в вікно витягнувши, і продали барзо за малиє гроші на пристані київській. Волів три вкрали — Явтухових два і П’ятакового одного — в Києві продали, в Гордія свиту вкрали і пироги з погреба…

І довго ще вони перелічували всілякі «пакості», що чинили людям. А юрба слухала їхні признання, висловлювала своє обурення, лаяла, як хотіла, а все таки ніхто з потерпілих, що їх чимало було серед юрби, не виступав проти них з формальним обвинуваченям.

Тоді судді наказали: «Міському слузі волати по місту (голосно кричати), аби кожний, кому кривда стала, впоминались (заявляли свої претенсії) і інстиґовали на тих злочинців». Але й це не допомогло: «Ані єдин на тих не інстиґувал і на смерть їх на душі не вотовали (голосували)». Щоправда, з юрби лунали голоси, що слід би їх «впрод добре вибити і од чести людської одлучити».

Коли злочинців знову привели до ратуші, де мало відбутися судове засідання, сюди з базару і з усього міста зійшлася сила люду. Уряд знову звернувся до всіх зборів з питанням, що ж робити з цими злодіями, що їх ніхто обвинувачувати не хоче. І ось тут «увесь народ, так стани стариє і середнії, якож і меншії, на оних молодих злочинців стали говорити, аби були пущені на покаяніє, мовячи: «коли й послі цього не покаяться, на своїх головах однесуть ізгибель». Однак всі були тієї думки, що відпустити їх без жодної кари не годиться. Суд ухвалив: публічно відшмагати всіх трьох і потім вигнати з міста, усім присутнім було об’явлено: «аби і єдин не тільки із приятелів і кревних їх не держали, і не приймували в доми, але й кожному приказали, аби сусід сусіда перестерігав таких зломислних иадзвичай приступців і злодіїв не держати» але ціле (зовсім) і в уїзду нашім і по селах не міти і не приммувати». Для пам’яті на майбутній час суд наказав «тоє злодіяніє до книг міських чорних вписати[4]».

 

 

XXVIII. СПІЙМАНИЙ БДЖОЛОКРАД

Від давніх далеких часів бджільництво мало величезну вагу в економіці України. Серед продуктів, що їх вивозилося ще в VIII віці, великий відсоток припадав на мед та віск. Бортневе бджільництво довгий час стояло на одному з найголовніших місць серед промислів населення. За ввесь період натурального господарства на Україні до половини XVI віку бджільництво аж ніяк своїм значенням не поступалося хліборобству. Далі з розвитком грошового господарства, з великим економічним переворотом, що його звичайно датують серединою XVI віку, бджільництво стає на другий плян і зберігає своє значення тільки по менш залюднених південно-східніх частинах України.

Ще в половині XVI віку, коли вся теперішня Полтавщина південна й середня, була незаселена пустеля, щороку сюди, так само як і на всю південну Україну на промисли, риболовство, звіроловство і бджільництво вирушала маса населення, особливо ті, що їх викидали геть за межі звичайного життя наступ шляхетського маєтку на дрібне землеволодіння та шляхетська диктатура. Тікав сюди й селянин-кріпак, і міщанин з тогочасного міста, що задихалося, ледве-ледве животіло в обставинах шляхетської диктатури. Тікали всі, кому не було притулку там, де міцніша була влада польського пана, і ось тут, по широких степах мали вони велику здобич. Про теперішню південну Україну й говорити нема чого — це був дикий степ, де зустрічалися іноді мирно, іноді із зброєю в руках дві стихії: з заходу і з півночі — козаки-уходники, рибалки і звіролови та з півдня татарська стихія — татари-чабани.

Канівські та черкаські міщани, що вважали територію пізнішої Полтавщини за свої з діда-прадіда «уходи» (місця для здобичництва) та що мали тут численні пасіки, скаржилися 1552 року, що велика «переказа» чиниться їм в тих уходах не так від татар, «але білш од своїх козаків, коториї уставічне там живуть на м’ясі, на рибі, на меду з пасік, з свепетов (бортей) [5] і ситять там собі мед, як дома[6]».

В кінці XVII століття, коли на Полтавщині стало більше населення, бортневе бджільництво зникає, але вільних просторів (лісів, луків, степів) було досить. Продукти, що їх давало бджільництво (віск, як згадати великий на нього попит по церквах та манастирях, і мед), були цінніші, ніж продукти, що їх давало сільське господарство. Отже бджільництво, пасічництво було дуже поширене в Гетьманщині.

По місцях, найвигідніших для бджільництва були пасіки «з гетьманською бджолою», і їх було чимало по різних полках. Гетьманам поширювати своє пасічництво було дуже легко, адже нерідко з усяких підсудних стягалося «вину», частина якої йшла на гетьмана, вуликами з бджолами. Так само збільшували свої пасіки до дуже великих розмірів і полковники та інші старшини. Але найбільше пасік належало манастирям, найбільшим споживачам меду. Володіючи сами великими земельними маєтностями, тогочасні манастирі від козацької старшини часто діставали, як дарунок, од різних людей саме пасіки. Приміром, колишній полковник полтавський Прокіп Левенець «з побожности своєї» записав у дарунок Скельському манастиреві свою пасіку на річці Орчику. Хіба ж важко було панові полковникові, чи якомусь іншому старшині з нагарбяних великих добр поділитися з манастирем, що його ченці і ігумени в своїх казаннях та й всією своєю роботою підтримували саме диктатуру козацької старшини.

Зрозуміла річ, що коли пасічництво було таке поширене, коли воно давало цінні продукти, то по районах поширення цього промислу за звичайний злочин було бджолокрадство. Рідко крали мед або віск, а найчастіше сами ж пасічники крали один в одного бджоли з вуликами та переносили в свої пасіки, а щоб поховати сліди злочину, переганяли бджоли у свої вулики, а крадені вулики спалювали або ж нищили на них чужі клейма й вирізали своє.

Важко було господарям встерегтися від цих крадіжок, бо ж пасіки, за тих часів, звичайно, були не при садибах, як тепер, а далеко від сел, по диких лісових місцях, здебільша поблизу річок. Там, під охороною невеличких земляних валів, ніби невеличких фортець — пасічники перебували весну, літо й частину осени; там же були спеціяльні льохи, куди ховали бджіл на зиму. Ото саме взимку, коли не було догляду, саме найбільше й крали бджіл.

Таку пасіку мала на річці Голтві козачка — вдова Гнатиха Ємчиха з Диканьки. У грудні 1690 року послала вона свого сина Олексу навідатись, чи все там гаразд. Приїздить Олекса в свою пасіку і бачить, аж у тому льоху, де бджоли сховано, хтось господарює.

Замість того, щоб заперти злодія в льоху, Олекса розгубившись, почав кричати, хоч і знав, що тут навколо нема жодної людини живої, нікому на поміч бігти. Тоді з льоху виліз злодій — це був диканський же козак Хведір Гриненко, який мав по сусідству власну пасіку. Він схопив Олексу на горло, повалив на землю, витяг ножа і почав, замахуючись ножем, кричати:

— Присягайся, вражий сину, що не будеш цього нікому повідати.

Олекса звичайно, дав таку присягу, але, повернувшись додому, розказав про все матері. Та зараз же, плачучи, побігла до отамана й сотника і заявила скаргу на Гриненка, що він крав її бджоли і хотів зарізати її сина.

Гриненка схопили й повели до сотенного уряду, де вже зібралося чимало «товариства» (козаків).

На допиті він «добровільне признався, повідаючи»:

— А що, панове, правда то: так було, як Олекса говорить, і щесьмо мовив Олексі: «Коли Олексо, могби єси сказати, що застав мене в погребі над бджолою, то я не тепер, іншого часу, зглажу за тоє тебе з світу».

Та суд чомусь, не вважаючи на признання самого злочинця, «недоймуючи Олексі віри», послав трьох козаків на Голтву «тих місць глядіти», де сталася тая пригода.

Ті, повернувшись, донесли, що дійсно на снігу «свіжая патолочь єсть, де Хведір Олексу мордував».

Сотенний суд склав протокола й разом з копією цього протокола надіслав підсудного до Полтави; туди ж поїхала і Ємчиха з сином.

На допиті полкового суду Гриненко признався, як і раніше:

— Воля єсть ваша, панове, зо мною, що хотіти чинити. Правда то: застав мене Олекса в погребі пщолянім на злодійськім ділі, где мілим тії пщоли викравши, на свою користь обернути, а як я з ним там нестатечно поступовалем, хвалячися його сколоти, з того ж письма диканського єсть милостям вашим відома. Тілько прошу милостей ваших над собой змилування: горлом мя даруйте, покаюся вперед в таких своїх злих поступків.

На підставі Литовського Статуту (розд, 14 арт.16), суд визнав, що Хведір Гриненко за свій учинок підлягає карі на горло. «Ми, однак (продовжує декрет), того проступцю не тільки горлом, але назначенням члонка дарувалисьмо. Тільки за проступство його значноє, злодійськоє вина панськая мает биті плачена ним конечне».

Цікаво, що присуд згадує тільки замах Гриненка на крадіжку бджіл, а про погрози Олексі й згадки нема. Отже, ні стара Ємчиха, ні Олекса, по суті кажучи, нічого не виграли.

 


[1] Піп із сусіднього села Сем’янівки, що ото про нього мова йшла раніше.

[2] Значкування, тобто їм мали одрізати вуха чи ніс, або ж одну руку й ногу.

[3] Тоді за гетьмана був Мазепа.

[4] За Литовським Статутом (розд. 14, арт. 12) кожен уряд повинен був мати окремі «чорні книги», куди записувалися тільки скарги та судові присуди в справах про крадіжку. У судах на Гетьманщині чорними книгами називалися загалом книги карних справ.

[5] Бортневе дерево або борт-дерево, в дуплі якого дикі бджоли наносили меду.

[6] Архив Юго-Западной России, часть 7, том 1, 103.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.