По судах Гетьманщини-5

XII. ДВОМУЖНИЦЯ

Козацькі суди вільно розв’язували шлюби з причин, що нічого спільного не мали з церковними приписами. На Україні ще в другій половині XVII віку шлюбні взаємини все ще керувалися не так церковними приписами, як побутовими звичаями — спадщиною попередніх століть.

Відомо, що ще в XII віці на Україні прості люди (селяни і міщани) не вінчалися в церкві, вінчалися тільки бояри і князі. Однак, за тих часів шлюб без вінчання простих людей був теж законний, навіть з погляду церкви, яка мусіла була відступити перед звичаями. Довгі століття зусиль церкви прищепити тільки церковну форму шлюбу не могли зостатися без наслідків, але ще в XVI і XVII віці на Україні та в Білорусі існував подвійний погляд на законний шлюб. Не тільки широкі маси населення, але й вищі тодішні кляси керуються стародавніми поглядами звичаєвого права на шлюб, як на акт цілком цивільний, заснований на вільному договорі обох сторін, а щоб цей договір мав законну силу, треба було додержувати відповідних форм, що їх вимагав тогочасний закон і звичай.

Закон вимагав, щоб договір укладали відкрито, при свідках і оформлювали законним документом, а звичай вимагав ще невідкладніше, щоб виконаний був стародавній обряд у формі весілля. Без весілля шлюб не вважався за законний. Звичайно, духівництво боролося проти цього, намагалося, щоб обов’язково и неодмінно вінчалися в церкві, але все таки шлюб ввалявся за законний і без вінчання в церкві, аби були виконані форми звичаєвого права.

Так само й розлуку давали часто-густо без участи духовної влади. Для цього треба було тільки, щоб одружені в присутності свідків видали один одному так звані тоді «розпустниє листи» і потім особисто заявили їх перед судом духовним або світським. Після чого обидві сторони могли одружуватись з іншими людьми. За достатню причину, щоб за взаємною згодою розв’язати шлюб, вважалося сварки мій чоловіком і жінкою, тоді ж, коли одного з подружжя винуватили в перелюбстві і його провина була доведена, суд (не тільки духовний, але й світський) на вимогу невинної сторони ухвалював декрета про розлуку[1].

Все це стверджує низка документів, що збереглися по актових книгах XVI — XVІІ віків.

1683 року в Кишінському сотенному суді розпочалась справа на скаргу місцевої козачки вдови Ганни Петращихи на свою пасербицю Гальку «о заданню собі от неї непочтивих діл і нецнотливого імени», тобто про зганьблення.

Слідство ствердило, що на якійсь бесіді при учтивих жонах Галька мачуху свою тими словами публікувала: «Тебе, мовит, отець мій у Зінькові у стовпа (ганебного) взяв, тись, мовит, к… а».

Як звичайно, справа надійшла до полтавського полкового суду, який запропонував Ганні Петращисі подати од Зінківського сотенного уряду свідоцтво «о життю її в Зінькові і о поступках її білоголовських (біла голова — так за тих часів називали жінок), коли оную небожчик Петрашко собі за малжонку брав». У призначений термін обидві сторони стали перед судом, і Ганна Пегращиха подала полковникові Павлові Герцикові такого листа од Зіньківського уряду:

— Мосціпане полковнику полтавський, велце нам милостивий пане і добродію! В заводі (позвах) Петращихи, Кишінської жительки з її пасербицею Галькою, которая публикує її, Петращиху, ніякимись нестатечними річами, якоби вона овде (колись то) в нас, в Зінькові, міла за проступок якийсь у стовпа сидіти і якоби з того в’язеня небожчик Петрашко оную взяв в стан малженський, так до вашмосці пана пишем, що Галька Петрашківиа, мачусі своїй Петращисі жадним доводом слушним реченого срамотного задання довести не може, бо то не тілько нам, урядові, відомо о її Петращиних статечних поступках, але й іншії старовиннії люди, відаючи о її з першим мужом статечнім мешканню, такого її ексцесу не признають, якож і пан Микита Безпалий, отаман наш городовий, старостою підчас їх акту весільного будучи, мовит, що тієї публіки (ганьби) на Петращиху не було. О тім вашмосці, добродієві нашому, виписавши, остаєм назавше покорниє слуги: Фома Григорович, сотник 3іньковський, Микита Безпалий, отаман городовий, Іван Матвієвич, войт з майстратом…

Цей документ остаточно спростовував Гальчині наклепи. Але щоб більшого сорому завдати зухвалій пасербиці, суд визнав «за річ слушную» зібрати такі ж відомості про неї саму, про її «життя» і вчинки.

З таким запитанням полковник звернувся до полтавського протопопа Луки Семеновича, а той зараз же надіслав квітчасту хитропопівську відповідь.

— Мосціпане, полковнику, добродію мій! Совісти, на ісповіди откриваємой священникові, не достоїть одкривати, а що ся дієт всім явного о чиїх нециотах, тоє оповідити невозбранно. Галка Петрашківна, міючи живого мужа, з другим нецнотливим понялася і без благословення мойого і без відомости парафіяльного свого священника взяла шлюб. Дарма ся доброю минує і нецноти свої приверненням слави покрити усилує, виводячись з якихсь обмовок. Правда то, що корову в неї од парахіяльного презвитера взято, проте і єще невольна єсть жити з цим мужем, але розлученію подлежит, гдиж (бо) міючи живого мужа з сим прелюби творит а не по закону божію живет, а єще й не бравши з сим вторим мужем шлюбу, приобріла дітище, за що і я взялем корову. Неналежна річ, аби она з сим прилюбодієм жила. Конечне їх розлучити треба; тільки от того ся завше криєть, до сього часу не трафилося її зискати. Тоє милості твоєї ознаймивши, зостаю милості твоєї всіх добр желатель і богомолець Лука Сімеонович протопопа полтавський.

Отже, ми дізнаємося, що Галька Петрашківна, не звертаючись до духовного суду, розлучилася з першим чоловіком і взяла новий шлюб, при чому невідомо, чи вінчалася вона в церкві, чи справа обійшлася тільки весіллям. З погляду звичаєвого права, Галька не порушила закону, а тому вона й сама щиро себе вважала за чесну «мужню жону», та й скрізь визнавали законність її другого шлюбу. Коли було б інакше, то вона б зазнала суворої кари за перелюбство. Але парафіяльні попи та протопопи, стоячи на ґрунті канонічних приписів, часто-густо заявляли свій протест проти народніх звичаїв щодо шлюбу. І справедливість вимагає відзначити, що такі протести не виходили з якихсь там попівських піклувань про моральність та виконання церковних законів, підвалина їхня була простіша, звичайніша, вони дбали за свої кишені.

Ще в XVI віці архиєреї на Україні неодноразово боролися проти підвладних їм священників та протопопів за узурпацію (незаконне привласнення) єпископського права давати розлуку, дозволяти недозволені канонами шлюби, судити за перелюбство та за інші порушення церковних законів і т. д. Причина цієї узурпації була проста: адже тодішній суд, і світський і духовний, давав суддям великий прибуток у формі судових штрафів. От саме духівництво через ці штрафи і втручається часто-густо в справи, зв’язані з розлуками, незаконними на його погляд шлюбами тощо. Так було й даного разу: за розлуку без дозволу церковного і другий шлюб парафіяльний піп відбирає в Гальки корову, у той же час полтавський протопоп притягає Гальку до свого суду за те, що вона трохи поспішила стати матір’ю і як судову «вину» теж бере в неї корову. Неписьменна Галька та її чоловік тепер уже напевне думають, що двох корів цілком досить за якесь порушення невідомих їм ніколи церковних канонів. Та духівництву цього мало було: протопоп і тепер вважає Гальку за двомужницю й вимагає, щоб її силою розлучили з «прелюбодієм», тобто другим чоловіком.

Але полковий суд на цю вимогу не відгукнувся. ГІротопопський лист йому потрібен був тільки для того, щоб завдати ганьби зухвалій пасербиці, що, маючи грішки за собою, насмілилася ганьбити, зводити наклеп на свою мачуху.

У своєму декреті суд визнав Ганну Петращиху «за невинную і доброє ім’я і почтивіє статечниє поступки маючую», на посвідку чого видано їй засвідчену копію цього декрета. Гальку суд визнав за винну в наклепі, їй наказано було прилюдно визнати, що вона облудне «завдавала мачусі своїй ганьби і непочтивости». Галька повинна була «ревоковать», тобто признатися, що вона брехала. І коли Галька виконала все це, Ганна Петращиха, як велів звичай, «Гальку, яко клеветпицю свою власную, по щоках кілька разов ударила».

Цей звичай бити по щоках за наклеп трапляється незмінно тільки в справах, де причетні жінки. Коли ж справа йшла про чоловіків, там досить було однієї «ревокації».

 

 

ХІІІ. РОЗВ’ЯЗАННЯ ШЛЮБУ, ЯК КАРА

Уже немолода, мавши уже дорослу дочку, не дуже статечно поводилася полтавська міщанка Настя Цимбалиста. Чоловік її, торгуючи худобою, їздив то на Січ, то за Дніпро, то на Слобожанщину й цілими місяцями не бував дома. А поважна жінка, дістаючи від нього гроші, розтринькувала їх з «милосником», (коханцем) Григором винником.

За тих часів у Полтаві та на Полтавщині у винницях чимало було захожих майстрів-робітників. Таким був і Григор. Вимова його імени вказує,. що вій походив із Правобережжя або Білоруси.

Що не робив бідолашний Мартин, чоловік Настин, щоб збутися цього Григора, але ніщо не помагало. Як чоловік дома, і Настя така, як усі, а виїхав із двору, так уже Григор у хаті.

Так тривало аж доти, доки восени 1690 року Настя «несподівано набула плод» і, боячись чоловіка та «світової публіки», надумала або знищити дитину, або ж віддати її Григорові, так, як ото співається в пісні:

«Ой, на тобі, козаче, дитину,

Бо, далебі, в кропиву укину.

Я не хочу дитя годувати

То не будуть люди мене знати».

На честь Григора, цього захожого робітника, що міг кожної хвилини піти світ за очі шукати десь інде заробітку, він не відповів, як герой тієї пісні:

Не моя причина, не моя дитина

Сама єси, дурна дівко, ти у всьому винна.

Боячись, як би Мартиниха й справді не стратила дитину, він підшукав мамку й найняв для неї мешкання далеко від сусідів на Павленках (передмістя Полтави). Але хіба від цікавих гостроязиких сусідок сховаєшся? Вони й під землею знайдуть.

І вони чудесно знали і про вагітність Мартинихи, і про те, де її дитина, і що з нею робиться.

Але минуло три місяці, дитина десь зникла, вже не стало потреби в мамці. Усі сусіди, усі куми, кумасі почали хвилюватися: де ж Мартиниха занапастила дитину, чи не «згладила» вона її з світу, Звичайна річ, не доля малої дитини їх цікавила, цікавила їх нагода так чи інакше присікатися до Мартинихи. Минув день, два, і вирішили, що треба оповістити уряд. І ось у лютому, 1691 року ближча сусідка Мелапка Кованьківна, ображена тим, що Мартиниха не запросила її бабувати, заявила полковому судові:

— Панове! Мартиниха Цимбалистая, боязни божої забувши і карання права посполитого, без битности мужа свого Мартина, которий у Січі через років два зоставав, сплодила дитя з Григором, винником, і породила його сеї прошлої осени перед святим Димитрієм. Відаю я о тих її нецнотливих поступках добре, бо тоді Настя, дочка Мартинишина, призвала мене до матері своєї, аж дитину вже уродила Мартиниха. Там тоді стояв Яцько Лисий, винник і баба тієї дитини, Химка Семениха. Яцько Лисий, винник і Олена Хведориха, взявши тую дитину, пішли до манастира, аби там її охрещено, для того, щоб у поголосці людській тоє Мартинишиие проступство не могло чинитися. І я з ними туди ж ходила. Охрещено там тую дитину руками отця Ісихія, намісника, і дано їй ім’я Настя. З манастиря тоді, не несучи вже тії дитини до Мартинихи в дом, але принесено її до Сухинихи старої в хату. Тая ж Олена Хведориха, що була кумою, найнялася тую дитину годувати на чверть року аа п’ять золотих. А тепер не відаю, де тая дитина ділася. Поти моєї повісти.

Суд записав цю «повість» і наказав препровадити на уряд Олену Хведориху. Та свідчила так:

— Правда то єсть, панове: христила я тую дитину в манастирі із Яцьком, винником. Там тоді була Мелашка Кованьківна. По хрещенії зась, для підпори свого убозства, взяла я тую дитину годувати на чверть року за п’ять золотих. Перше зоставала я з тою дитиною в Сухинихи чотири неділі, і Сухииисі, що мя передержала з дитиною чотири неділі, дала Мартиниха два золотих. А од Сухинихи пішовши, промешкала я на Павленках у Івана Чигиря вісім неділь. Більш без нагороди годувати я не хотіла. Аж приїхав туди, на Павленки, Яцько Лисий, винник, кум Мартинишин з котерим й тую ж дитину христила в манастирі. Приїхавши з якимсь чоловіком, повідав Яцько, що це приятель Мартинишин, в Решетилівці живе, і того чоловіка жінка, взявши дитину Мартинишину од мене, повезли не відаю куди. Поти моєї повісти.

Записав суд і це свідчення. А далі розшукали й привели на допит Яцька Лисого, винника, як бачимо, доброго дбайливого приятеля Григорового. Заявив Яцько:

— Я, панове, не знаю, чия то дитина. Мене на вулиці попрошено. Олена Хведориха просила, і пішлисьмо, тую дитину перехристили в манастирі.

Запитали далі судді про того чоловіка, що від мамки Мартинишиної узяв дитину.

— Не знаю, не знаю — одпирався Яцько, — що то за чоловік з жоною своєю на Павленки приїхавши зо мною, взяли в Олени тую дитину.

Побачив суд, що не хоче правди говорити Яцько і наказав зараз же дати його під «кієвоє карання» (тортури киями).

Зараз же розв’язався язик в Яцька і почав він благати:

— Не кажіть мене, панове, бити: я вам скажу самую правду. Так було, як Мелашка Кованьківна і Олена Хведориха повідають. Не на вулиці мене прошено тую дитину христити, але з господи її, Мартинихи… і того чоловіка, що з своєю жінкою і зо мною приїхавши на Павленки в Олени тую дитину взяли, зовуть його Юхимом, а господиню його Оришкою. Живуть вони на селі Ґуджулах. Той Юхим Григорові тому, з которим Мартиниха сплодила дитину, брат у других, бо почувши Мартиниха, що муж її скоро в домові будет, просила мене аби я Григоровій невістці тую дитину оддав; я на прозьбу її чинив тоє, оддав дитину на село Ґуджули до рук Оришки, невістки Григорової.

У цей час слуги міські привели до суду Мартиниху. Не кажучи їй нічого про те, чого добилося слідство, судді запитали Настю:

— Чи правда єсть тому, що ти, гріх беззаконний поповнивши, сплодила собі дитя з Григором винником.

— Не знаю я того, панове, — відповіла засоромлена Настя. — Так то на мене люди говорять, але я не чуюся на тім.

Тут судді покликали Олену Хведориху й наказали їй викрити Настю. І «стала їй Олена, кума й мамка, все в очі виговорювати, повідаючи, чого таїшся Настя, сплодилась тоє дитя з Григором, винником, котороє тепер за прозьбою твоєю од мене взявши на Ґуджули оддано».

Настя, слухаючи це, палала від сорому, «і з великого стиду» мало вже що й оповідала. її наказано взяти «до в’язення».

Нарешті, «зиськан бил» і Григор винник. Він уперто «прівся (заперечував) всіх своїх нецнотливих поступків». Його наказали просто дати до в’язення.

На другий день допитано Химку Семениху, яка свідчила так:

— Зазвала мене, панове, Настя, Мартинишина дочка, в хату, говорячи: «Ходи, праві, мати моя недужа». Я зась прийду, аж тілко тієї дитини породження стало. Тоді мусілам очистити по звичаю нашому.

Того дня припровадили з Ґуджулів родичів Григорових — Юхима з його кіпкою Оришкою і з дитиною Насті Мартинихи. Юхим «повідав» так:

— Я не відав, що то за дитина, бо Яцько Лисий говорив мені так: «Сестра, праві, моя вмерла і дитина тая осталась; дав я був її годовати мамці, так вона не схотіла годувати в чужій хаті». А я певне не відав, чия то дитина.

На цьому закінчилося судове слідство, а розв’язання справи відіслали до повернення до Полтави, «акторської сторони», тобто чоловіка Настиного, яка мусіла, як і Григор, сидіти в ув’язненні.

Тільки через два тижні повернувся додому, не на радість звичайно, Мартин Цимбалистий, і другого ж дня призначений був розгляд справи. На суді Мартин так скаржився на Григора винника:

— Панове! Сей зрайца Григор вже од давного часу мешкання моє псує і не дає мені з жоною мешкати, худоби моєї з моєю Настею немало польотровали (розграбували). Напоминав я незбожника кількокротне, щоб мені встнду на домівку не наволікав. Але він на тоє не дбаючи, до сих час з жоною моєю мешкаючи, дитя (як тепер я вивідав слушними доводами) сплодили, убогий дом мій привели до нечисти. Я, убогий чоловік, через її власне у великих долгах став. Що пришлю з Січі, з інших сторін людям віддати, то вона з милосником своїм, з цим Григором, прогуляє, ще й до того жупани йому справляли. Воля милости вашої, тілко ж од того часу не хочу її міти за жону. Прошу з оної справедливости.

Судді запитали Настю:

— Чи з давних вже часів з тим винником Григором мешкаєш?

— Я того нічого не знаю, — і далі удавала з себе цілковиту невинність Настя, — і не моя то дитина, що годовала мамка.

Зате Григор перестав таїтися.

— Що ж, панове, — каявся він, — мешкав я много з Мартинихою, пополнилисьмо беззаконний гріх, в котором гріху сплодилисьмо дитя, яке й милостям вашим показувано. Правда, скоро воно вродилося, повідала мені Мартиниха: «Де хоч, праві, його подінь: хоч убий, хоч дай мамці годувати». Тоді я, боячися великого карання на себе, заказав їй, аби тоє дитини не вбиваючи, мамці дала годовати, і на тім сталося з поради моєї.

Після цього щирого признання Настя переконалась, що неможливо вже далі таїтися іі «вирікла тоє»;

— Так єсть, панове, грішила я много з цим винником і уродила тоє дитя. Не могу ся вже проступку, встиду од людей, а надто гріха свого затаїти, тілько прошу мнлостей ваших над собою змилування.

Суд за декретом, написаним у книзі «Порядок» на аркуші 132, ухвалив: «Чужоложник на горлі має бути каран, а чужоложниця аби була у пренґера (ганебного стовпа) бита і од права малженського оддалена».

Але за Григора почали прохати «люди зацниє» з присутніх на суді. Можливо, це були господарі тих винниць, які він влаштував. Та до того, як видко з усієї справи, Григор був дуже порядна людина, мав чимало товаришів, як от отой самий Яцько, що не шкодував ні часу, ні турбот для свого приятеля.

Отже, судді погодилися полегшити кару та ухвалили такого присуда: «Чужоложника Григора любо (хоч) за прозьбою людей зациих каранням на горлі дарувалисьмо, однак, приказуєм урядовне, аби він од нього часу куди хотя з міста пішов і не тільки в самім городі Полтаві, але й в селах полтавських не мів свого житла. А Настю Мартиииху, чужоложпицю, не в пренґера, тільки на ринку перед народом посполитим публіце, киями побивши добре, дамо на волю Мартинові: коли не хоче респектуючи (вважаючи) на діти з нею спложениї прийняти оной Насті за жону, тоді як доложено у «Порядку» на листі вишеписанім, од права малженського і ми оддаляєм. А коли в наступуючі часи він могл би прийняти оную Настю за жону, о тім вперед в суду духовного, потім нам, врядові, повинен оповіститися».

Цей декрет цікавий тим, що ми знову бачимо, як звичаєве право виправляло норми Магдебурзького Права, що виросли за інших умов, за інших обставин. За Магдебурзьким Правом, у справах про чужоложство обов’язково скасовувалося шлюб, а суд полтавський ухвалює декрет про скасування шлюбу тільки умовно, залежно від бажання чи побажання потерпілої сторони. Підстава ньому та, що загалом, за звичаєвим правом головне, щоб розв’язати шлюб, є бажання та згода самого подружжя. Без неї, навіть юридичні та церковні причини були безсилі сами по собі скасувати шлюб. Розлучені таким способом чоловік і жінка могли потім поновити свій шлюб — це знову таки залежало, переважно, від бажання невинної сторони, — але про по вони повинні були формально заявити і духовній владі, і тому світському судові, за присудом якого їхній шлюб скасовано. Отже, непорушності шлюбу, що його так вперто за новіших часів обстоювала церква, в Гетьманщині не бачимо. Воля розлука була ширша, ніж за ближчих до наших днів часів, коли для того, щоб дістати розлуку, доводилося чоловікові чи жінці відбувати довгі, ганебні процесуальні церемонії, на яких наживалась духовна консисторія. Духівництво в царській Росії теж чималі прибутки мало о тих випадків, коли справа доходила до розлуки, до скасування шлюбу. Духівництво в Гетьманщині було трохи простіше, всіляких церемоній було менше, і воно задовольнялося тим, що відповідно здирало на свою користь певну суму грошей чи речей, не дуже турбуючи всіх парафіян.

 

XIV. СУДОВА ІДИЛІЯ

Коли б Мартин Цимбалистий захотів простити свою злочинну жінку, він міг не то що знову жити з нею, як чоловік із жінкою, а навіть врятувати від тієї кари, до якої її присудили.

Адже за тих часів навіть на вбивство та інші карні злочини дивилися, насамперед, як на вчинки, що порушують приватні інтереси, і якщо, наприклад, убивця, або злодій, мирився з потерпілими, і вони його прощали, то суд, здебільша, звільняв злочинців від кари, не забуваючи, звичайна річ, взяти штраф з них. А вже ж щодо чужоложства, то й поготів, його розглядали, як злочин, що насамперед, завдавав шкоди честі, інтересам і загалом праву неповинної сторони. А коли так, то, як повинен був зробити суд в тому разі, коли невинна сторона заявляла на суді, що прощає винного?

Такий саме випадок стався в Полтавському полковому суді в травні 1688 року.

Судили якихсь Педора Панченка та Гапку Панасиху з села Шостаків, спійманих на чужоложстві. Вони «добровільно обоє злость свою на себе визнавали»:

— А що ж, панове, наш то гріх. Юж то мієт бути рік, як п’яних нас диявол звів і пополнялисьмо вшетеченство, любо (хоч) то в Педора жона єсть, а в мене муж. Вольно вам, панове, з нами що хотіти чинити: самую правду вам повідаємо».

Через те, що підсудні призналися, нема чого було далі провадити слідство, і суд вирік декрета, за приписом «Порядку» (част. 4 на арк. 131), «аби чужоложник Педор Панченко мечем був каран, а чужоложниця Гапка Панасиха у пренґа аби бита була і од права малженського оддалена».

Але тут сталося щось несподіване. З юрби, що уважно слухала суд, виступив Панас, чоловік засудженої Гапки, «і не допускаючи жони своєї під карность, приняв собі ону за жону»… Зараз же, ідучи за прикладом Панасовим, «тут же і Зінька, Педорова жона, прийнялася (заступилася) за мужа, пробачивши йому той злий учинок вшетеченства».

Що лишалося робити судові, бачачи таку сімейну згоду? Суд зараз же ухвалює іншого декрета: «І ми на жадання їх (невинних сторін) ізволивши карностю ганебною оних проступков даруєм…» Але й при цій нагоді судді не забули себе: «єднак вину панськую і врядовую за проступство мають платити».

 

 

XV. РОЗЛУКА ЧЕРЕЗ КРАДІЖКУ

Якщо за перелюбство скасовувалося шлюб, то тут ще можна вбачати деяку відповідність між злочином і карою, адже навіть за церковними правилами перелюбство було за достатню підставу для законної розлуки. Але в Гетьманщині не тільки перелюбство, а й всякий злочин, що вкривав ганьбою невинну сторону з подружжя, був цілком достатня причина, щоб розв’язати шлюб. Адже навіть крадіжка вкривала ганьбою не одного тільки злочинця, а й його дружину, навіть дітей його, ось через це й можливі були такі випадки в тодішній судовій практиці, як справа баришпільської козачки Лихолапихи.

1665 року в баришпільському сотенному, а разом і ратушному суді розглянено справу жінки козака Лук’яиа Лихолапа, яку винуватили в крадіжці «курти» в якоїсь Носачихи.

Хоч Лихолапиха й не признавалась, але докази були такі, що суд уже збирався визнати її за винну. Тоді потерпіла Носачиха заявила судові, що вона «не настоює», щоб Лихолапиху засудили. Судді, за звичаєм, запитали думки «миру» (тобто присутніх на суді козаків і міщан), а «мир» увесь одностайно крикнув:

«Коли той не настоїть, кому шкода, а нам нащо».

Судові після цього нічого не зосталося, як скласти декрета, за яким Лихолапиху «даровано жадною карностю», тобто її звільнено від усякої кари. Проте, судді звернулися до присутнього тут на суді її чоловіка Лук’яна з питанням: «Чи прийме собі її за жону, як жилисьте вперед?».

Лук’ян так «одповів»:

— Пане вряде! Я не хочу її міти собі за жону, коли вона з тих злих речей виводу собі не дасть (тобто не виправдається). А коли б дала вивод, що вона не єсть тому причинцею, можна б тому річ. А тепер її цураюся й не хочу за жону міти, болше неслави не хочу на собі носити, а діти при мні нехай зостають.

Судді, «вислухавши мови Лукьянової: «іж я цураюся її», казали оноє діло признати і писарю записати», тобто узаконили заяву Лук’янову про його розлуку з жінкою-злодійкою. Крім того, Лук’ян просив дати йому «писання, щоб он на потом не міл жадної домовки» (дорікання) з приводу того, що жінка його прокралася. Суд задовольнив і це прохання і видав йому таке посвідчення: «Як до цього часу Лукьян Лихолап цнотливим бил і тепер цнота (честь) його ні в чом ненарушона, як зацним пред тим бил і тепер зацний, а хто б міл важитися йому на цноту (ганьбити його добре ім’я) на собі сам понесе».

Цього декрета ствердили підписами не тільки члени суду: війт, бурмістри та спеціяльно «зослані на тую справу од пана полковника» особи, але й деякі з присутніх на суді «на той справі зацні і віри годні люди».

 

 

XVI. ЗАБОРОНА ЧЕТВЕРТОГО ШЛЮБУ

У січні 1694 року прийшов до ратуші полтавський житель козак Дорош Андрущенко і говорить бурмістрові:

— Коли б послати до удови Мартииихи Криворотої міських слуг, могли б вони з’імати її на чужоложстві, бо відаю певне, що в неї Іван Трохименко, сердюк піхотного полку пана Кожуховського[2] ночуєт.

Бурмістер доповів про це війтові, і той дав дозвіл послати: Семена, сторожа гарматного, Гнилку «воротного» і Леська осавульця. Це й були слуги міські, що були в розпорядженні магістратського уряду і нерідко виконували поліцейські обов’язки.

Опівночі ці слуги, разом з Андрущенком тихенько підкралися до дому Мартинихи, одбили двері і знайшли сердюка Трохименка на горищі босого і в «єдній кошулі», а його жупан і чоботи лежали на ліжку в Мартинихи. Йому дали одягтися, потім обрізали обом поли їхньої одежі й одвели до ратуші.

На другий день цікава пара стала перед судом. Мартиниху Криворотую запитали: «Чому ти так, не пам’ятаючи на боязнь божую і на карность посполитую, важилася при старості літ своїй до такої спросности удатися? І од которого часу з тим сердюком, пополняючи таковий гріх, ти жила?».

Мартиниха «без усякого запринясся» (не заперечуючи) призналася:

«А що ж, панове, гріх мене спіткав тяжкий, просила я пречесного отця протопопа полтавського, щоб мене з запорожцем четвертим браком звінчав. Але його милость отець протопоп в тім мені перечив (відмовив). Од того часу я, не пам’ятаючи на пана бога і стиду людського не дбаючи, припустилася цьому Іванові піхотинцеві, до пополнення чужолозтва, і вже тому неділь з чотири єсть, як стала жити з ним в спросності так безпечне, якби з своїм мужем, чого господь бог мені, не ужитій, не терплячи і моїм злим ділам, рачив (судив) мене видати на тяжкую публіку. Вольно вам, панове, худобою мене карайте, тільки такій публіці не давайте якої я годна.

Та суд не зважив на це прохання і відповідно до «виразного самого добродія його милости пана полковника розказання» ухвалив декрета: «Мартиииху Криворотую і Івана сердюка публіце в понеділковий торг до стовпа дати (тобто в базарний день виставити біля ганебного столпа), якою карностю обох наказавши одпустити».

Зрозуміла річ, що Мартинисі довелося сплатити і «вину панську і врядовую».

Слід відзначити цікаву подробицю. Домагаючися вступити в четвертий шлюб проти церковних правил, Мартиниха власне мала ґрунт для цього прохання за законами й звичаями, що тоді існували. У Магдебурзькому праві про це просто сказано, що кожному вільно одружуватися стільки разів, скільки побажає, доки без жінки зоставатися не може або не хоче, хоч їх умерло в нього три або чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх вільно йти заміж за іншого. На Правобережній Україні (а саме на Волині) в XVI й XVII віці можна вказати кілька прикладів четвертого, ба навіть п’ятого шлюбу. 1 духівництво не важилося протестувати. Але на Лівобережній Україні духівництво, відчуваючи за собою допомогу уряду, боролося проти цього звичаю, і як наслідок цієї боротьби, бачимо іноді такі пригоди, як ото сталася з Мартинихою.

 

XVII. ОБДУРЕНА ШИНКАРКА

У старій Гетьманщині через брак великих внутрішніх ринків та невеликий експорт хліба за кордон, велику вагу грало винництво. При тогочасному бездоріжжі й вивозити горілку на продаж було куди легше, ніж збіжжя. Горілка давала великі прибутки, і за право вільно гнати горілку боролося старшинство, заможне козацтво, міщанство, духівництво, цехи й братства.

Перед, як і в усьому тогочасному житті, вело старшинство та манастирі, намагаючися якомога більше корчем та шинкових дворів позаводити по містах і селах, на великих дорогах та перевозах. Тільки підданим — селянам заборонялося гнати горілку. Вони мусіли її купувати по панських та манастирських шинках. І якась велика корчма в манастирському селі на свято давала більше прибутку, ніж церква в цьому ж селі з її молебнями, панахидами тощо.

Деякі спроби гетьманського уряду встановити оренди — відкуп на горілку, що давав прибутки гетьманському урядові, спричинялись до широкого невдоволення, і Мазепа мусив скасувати ці оренди. Через те що була велика конкуренція, що кожен пан і кожен манастир мали іноді десятки шинків, горілка, мед і пиво продавалися надзвичайно дешево і все таки давали прибуток. Так само через те, що була така велика конкуренція, кожен пан і кожен манастир дбав про те, щоб у своєму шинку посадити людину, яка б могла привабити до цього шинку більш відвідувачів. Ось через це на українському ґрунті виросла своєрідна постать, оспівана в цілій низці дум, української шинкарки — розумної, меткої, хитрої, не зовсім сталих принципів жінки.

Український шинок за тих часів правив — ми б сказали — за клюб. Це й було єдине місце, де можна було зібратися, вільно поговорити, розважитися.

І сюди заходили не тільки справжні п’яниці, заходили й старі статечні люди, погомоніти з приятелями, посидіти, розважитись. Нема чого говорити, що й духовні особи, які ніколи, ні за тих часів, ні за наших днів не цураються чарки, теж частенько заглядали до шинку. Всі переїжджі або перехожі, кому не було де ночувати, так само знаходили собі притулок у шинку. Тут бувало чимало й всіляких бурлак, що мандрували з місця на місце, всяких мандрованих дяків, ченців — усіх тих, кого недоля гнала з місця на місце, хто шукав у шинку розради, як співається в одній чумацькій пісні.

Журба мене з ніг валяв,

А я з туги та печалі,

Піду п корчму загуляю,

Шинкарочку одвідаю.

— Шинкарочко молода,

Усип меду ще й вина,

Усип меду ще й горілки —

Тепер в мене нема жінки.

Звичайна річ, щоб догодити всім відвідувачам, щоб привабити їх, шинкарці треба було бути занадто меткою, занадто хитрою й занадто поблажливою. Отже, тогочасне суспільство, розважаючись у шинку, завжди ставилось до шинкарки з неповагою, вважаючи її за «нецноту», здатну на всяку лиху справу.

Зрозуміла річ, що шинок, даючи притулок найрізноманітнішим людям, часто ставав за притулок для всіляких «нетяг», прибишів, всіляких злочинців, що тут переховували крадене, збували його і сами знаходили собі тут притулок. За свідоцтвом сучасника, відомого стихотворця Климентія, багато шинків «в градіх, а найпаче де в полях» далеко від догляду, то були справжні притулки розпусти[3].

Звичайно, за професію шинкарки бралися здебільша ті жінки, що їх суспільство викидало за свої межі: це були кинуті чоловіками жінки, нещасні удови і покритки. З них деяка частина, звичайна річ, знаходила собі розраду в шинкарюванні з його постійними п’яними веселощами, брудними любовними пригодами, вічним гамором, вічним шумом, іноді бійками й страшними сутичками. Але багато намагалося вирватися з цієї нездорової атмосфери і повернутися до чесної, хоч би й важкої праці. Найкращий спосіб для цього був вийти заміж, хоч би в багатосімейну родину, хоч би як там доводилося працювати.

Шукала для себе чоловіка й полтавська шинкарка Хвениа і думала, що нарешті, знайшла його. Але вибір був її невдалий: повірила вона бурлаці — п’яниці, якомусь Грицькові Бондаренкові. Вона й годувала його, і напувала, і жупани йому справляла, вірячи, що він візьме її заміж. Та Грицько не дуже поспішав з весіллям, та й не було чого поспішати, і кінець-кінцем, Хвенна переконалася, що її обдурив безсовісний пройдисвіт. З великого жалю не побоялася Хвениа сорому і прибігла до полкового суду (у лютому 1691 року).

— Панове — скаржилася вона — любо той Грицько мені ґвалту жадного до чужоложства не чинив, однак уже зайшов третій місяць, як зійшлисьмо на той гріх, бо він піднявся був взяти мене за жону. Которими словами його я упевнившися була йому повольна, і через немалий час мешкав він Грицько зо мною, не без того, щоб і дитини мені не приплодив. А тепер, як бачу, сміх той з мене учинивши, нінащо мене зводить. Прошу з його Грицька, як милость ваша уважите, святої справедливості!.

Припровадили на суд і Грицька Бондаренка. Спершу він «тих нестатечних поступків таївся». Але коли судді наказали його «під кіевоє карання дати», мусів Грицько признаватися:

— Правда то єсть панове, грішив я з тою Хвенною молодицею од того часу, як і вона говорить. Тих своїх нестатечних поступків не могу ся затаїти, єсть і тоє, що я оную Хвенну піднімався за жону взяти; а коли так сталося, що слово своє одмінив, воля єсть ваша, що хотіти чинити.

Грицько, очевидячки, думав, що суд зобов’яже його одружитися з шинкаркою і цілком байдужісінько вирішив уже скоритися цій неприємності. Але, який його охопив жах, коли судді зачитали такого декрета: «Приказуєм декретом нашим, аби оний Грицько Бондаренко посеред міста смертно киями був битий за тоє своє значноє проступство».

Певне перелякалася страшенно і Хвенна. Вона ж прибігла до суду в надії, що суд примусить її Грицька одружитися з нею. Але судді, під впливом Магдебурзького права, несприятливо ставилися загалом до шлюбів між перелюбами.

Та все таки присуд був суворий, і деякі присутні почали просити, «аби Бондаренко посеред міста не був караний». Суд негайно зміняв присуда: «Давши місце прозьбі людей зацних, даровалисьмо оного Грицька тим годним (заслуженим) каранням, однак панськая і наша врядовая вина плачена маєт биті конечне».

Дивно, що Хвенну не покарали. Це мабуть, єдиний випадок, що в такій справі винна в перелюбстві пішла з суду непокарана.

 


[1] Докладніше про це див. досліди професора Владімірського-Буданова, а так само й статті О. Левицького в «Русской Старине» — 1880 р. № 10 і в «Киевской Старине» 1900 р. № 1.

[2] Сердюки — вільнонаймане гетьманське військо. Сердюцькі полки називалися за іменами їхніх полковників.

[3] Основа. — 1861 року, січень, ст. 193.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.