По судах Гетьманщини-4

VIII. СУДОВА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

У пана Леонтія Черняка, колишнього полковника полтавського, великого здирщика й хабарника, 1689 року сталася в домі шкода: вкрадено грошей більше сотні золотих, срібні чарки, перстень щирого золота, «баволниця» (бавовняна матерія) й багато інших речей.

Лютував страшенно Черняк, але натрапити на слід довго не щастило. Аж нарешті звернули увагу на поведінку колишньої його «служниці», дівки Каськи (Катерини), яка, кинувши служити в домі Черняка, оселилася в бідного полтавського обивателя Лук’яна і, як видно, розтринькувала не знати де взяті гроші. Черняк заявив про свою підозру.

Коли в домі Лук’яна зробили трус, то знайшли черес із срібними копійками на суму з сто золотих і різні «рупески» (дрібні речі). І те й друге належало Касьці. Її зараз же взяли на допит, та спершу їй пощастило: вона була зараз же втекла з ратуші. Та ненадовго — її піймали і — зрозуміла річ — справа ж ішла тільки про якусь наймичку — немилосердно били киями, домагаючись признання а крадіжці. Каська перетерпіла всі муки, але вперто не признавалася, та не могла вона розказати до діла, де взялися в неї такі великі гроші.

Отак ще не цілком з’ясована справа надійшла на вирішення полкового суду. Як «лице», суддям «презентовані» були одібрані в Каськи речі та черес із грішми. Пан Черняк коротко розповів про свою шкоду, відзначивши, чому саме він має підозру на колишню наймичку. Та Каська й тут заперечувала свою провину. Тоді судді запитали її: «Повідай, необачная голово, яким би ти способом могла набути тих копійок срібних?

Каська, «плетучи» всілякі виправдувания, відповіла:

— Дістала я ті гроші в Дмитрашка Грека, як його рабовано в Зінькові.

Каська тут посилалася на ті відомі події, що сталися на Україні, коли скинуто гетьмана Самойловича перед вступом на гетьманування Мазепи. Тоді на Гетьманщині по багатьох місцях спалахнули великі заколоти. Широкі козацько-селянські маси повстали проти нового папства й розгромлювали двори та садиби багатих і значних старшин, козаків і купців.

Але ледве Каська промовила своє пояснення, як «тут її зараз стрітив словом» пан Андрій Якович, війт, що брав участь у суді:

— «Обмильне то мовиш, то не єсть правда, знаю о тім досконале: Дмитрашка, грек родом вийшов із Зінькова перед рабованиям».

Каська на хвилину зніяковіла, але потім зараз же опам’яталась і, «повторене плетучи», повідала:

— Самою вам правду повідаю, пакове: я тих грошей добула в Зінькові у Мартина Нестулія, як його рабовано, бо я в нього тоді служила[1], а про шкоди пана Леоитія Черняка не відаю, як на мене наволікають крадій: грошей, чарок срібних і інших речей. А копійки тиї срібииї — то власне Мартинові Нестулієві, що я в його при рабоваииі добула. О которих копійках казала я і Лук’янисі, що їх добула в Нестулія, пана мого, і Москалеві Андріяшеві поміняла їх на чехи, і дав мені Москаль на додачу золотих п’ять, а на прозьби мої лічив тії гроші Максим Лук’яненко, і дала я ті чехи сто золотих до схованка самій Лук’янисі з мішечком, то пак з чересом, которий тут презентовано. Як мене бачите, панове, дуже збитую, більше вам нічого не скажу: тії гроші-копійки я в Нестулія дістала.

Суд ухвалив перевірити це признання «запам’яталоє» Каськи й послати до старшини Зіньківської, «аби Мартинові Нестуліеві звістили в той йому шкоді

Через три дні надійшла «атестація» з Зінькова на ім’я полкового судді Петра Буцького. Там говорилося так:

— Мосціпане суддя полку Полтавського, зичливий наш приятель! За донесення відомостей ведлуг (відносно) тих грошей, коториї найдені в тої дівки Каськи, бувшої служебниці Мартинової Нсстулієвої, вашмосці пану покорно дякуємо, і в дальший час таким же способом одслугувати субмітуємося (обіцяємо).

Дівка тая Каська, бувши в Мартина Нестулія під час рабуиків, вкрала полотна тонкого сувій більше, мовит, 50 локоть. А о гроші питалисьмо Мартина Нестулія, чи були підчас той в нього гроші-копійки, тоді він мовит: «В той час побрано в мене гроші таляри битії та чехи, а інших грошей, мовит, не було». О тім вашмосці покорно прєдложивши і доброго од господа бога зичачи здоров’я, зостаєм вашмосці пане во всем зичливії: Фома Григорієвич та Ільяш Павлович, сотники Зіньковськії, Павел Іващенко, отаман городовик, Сахно Перепаденко, війт з бурмістрами. З Зінькова, іюля б року 1689-го».

Слід було знову допитати Каську, але на слідстві, годячи вчорашньому полковникові, Каську так катували, ш,о вона була слаба після «києвого карання» так, що навіть судді вирішили дати їй спокій доки вона хоч трохи одужає, а одібрані в неї гроші повернули Чернякові до рук, як «його власниї».

Черняк, подякувавши судові й заявивши, що ці гроші він передає на роботу сніцарськую (сніцарство — різьба) в спаській церкві, скаржився ще на Лук’яна і його жінку: «Мені барзо жалостно на дом Лук’янів і на жону його, що вони, відаючи про ті гроші, нікому не оповіщали, так врядові і нікому іншому. А в мене шкоди много в кімнаті подіялося через власную запам’яталую бувшую служебницю Каську. О тім могла б відати і жона Лук’янова і домислитися, що стілько грошей Касьці не можна б міти і різно шафовати (витрачати) різниї рупески собі купуючи і допускати жити їй в своїм дому. Прошу і в тім скутечної справедливости».

Зрозуміло, суд визнав за потрібне задовольнити претенсії пана Черняка і присудив, щоб Лук’ян з жінкою задовольнив пана Леонтія за його втрати. Але вказати якусь суму суд не наважився, бож знав, що в Лук’яна нема нічого, отож просто говорилось, що, мовляв, Лук’ян «на чому впросит Черняка, на тім і станет».

Крім того, Лук’ян повинен був повернути панові Чернякові вартість поданих до суду, як «лице», «рупески», бо їх, мовляв, куплено за гроші, вкрадені в Черняка. Ну, і звичайна річ, Лук’ян повинен був заплатити грошовий штраф на користь полковника.

А Касьці ставало все гірше й гірше. Уже попрохала вона до себе духівника, щоб висповідав її, уже видко було, що надходить їй смерть.

Бачачи, що не доведеться вже складати про неї декрета, судді зробили ще одну спробу, чи не можна добитися від неї якогось признаття і послали «до тої зрайці бурмистра Петра Юровича, питаючи, щоб міла, що знати».

Каська була вже майже при смерті. У неї стало тільки сили прошепотіти: «Як утікала я з ратуша, тоді мимо бігучи, дала Степанисі Шапочниці намисто коральовоє доброє, а на сповіді веліла тоє намисто взяти отцю протопопові та я не знаю, чи взяв його отець протопопа, чи не взяв».

Характеристично, що протопоп про таке признання Касьчине нікому не сказав, певне чекаючи на її смерть.

Проминув день, і надвечір бідолашна Каська померла.

Так добивався свідчень полковий суд у наймитів та наймичок.

 

 

IX. ЖОРСТОКА ЖІНКА

Справа була в селі Мачухах, поблизу Полтави, на початку вересня 1700 року.

Жив там якийсь Денис бідняк, без прізвища навіть. Пробурлакувавши все життя, захотів він на старість мати собі притулок і пристав у прийми до немолодої вже бездітної вдови Оляни Бурковчихи, що мала й хату, і ґрунт, і невеличке господарство.

Денис був роботяща людина. Чимало сил покладав він на господарство, і здавалося, що обом старим жити собі, віку доживати в добрій згоді. Та одне лихо. Оляиа була така жінка, що саме ото про неї іі приказку складено: «Це така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи подавав «. Постійно люта, ввесь час лайлива, лютої вдачі, Оляна пишалася тим, що вона, мовляв, господиня, а чоловік її — то бурлака, наймит. Та вона й справді повернула свого чоловіка на справжнісінького наймита.

День-у-день, раз-у-раз доводилося Денисові чути лайки, прокльони, а то навіть і штовхана якогось дістати. У жінки була ще й приятелька Тетяна Яциха, теж із того кодла, що й вона. Вони частенько пиячили вдвох, і Яциха завжди глузувала з бідолашного Дениса. Довго колишній бурлака «поносив» од жінки «многіє біди, досади і унічіженія», нарешті урвався кому терпець, і вік наважився кинути свою «любу» дружину і йти в шпиталь — цей останній притулок усіх старих, хворих і немічних бідняків. Але тоді бідняків без платні й до шпиталю не пускали, а вимагали вступного копу грошей. Хоч і нікчемна була ця сума, та в бідного Дениса, що всі сили свої покладав на роботі не на своєму, а жінчиному господарстві, ніколи таких грошей не було. А жінка не давала і вимагала, щоб він ще жнива одбув, а далі хай іде, «хоч під три чорти».

Денис слухняно виконав і цю вимогу, звіз хліб із поля, поклав у скирти й почав настирливо прохати жінку відпустити його з миром, дати йому копу грошей для «вкупленняся в шпиталь» і нову свиту.

Та яка ж була рація Оляні позбутися такого щирого робітника, що йому й платити не доводилося, і вона, глузуючи з чоловіка, наказала йому одчепитися од неї, не правити дурниць, а сама пішла в корчму до приятельки.

Повернувся нещасний бурлака на тік, а там стоять стіжки — його «кривавая праця», наслідок його нестерпучої праці. Страшний одчай і лють охопили Дениса, і він «з великого жалю», не пам’ятаючи себе від гніву, взяв та й підпалив ці самі стіжки, а далі вхопив свою драну свитину, натяг шапку на голову і пішов «світ-заочі».

Збіглися зараз же сусіди, знялася страшна метушня. Прибігла з шинку й Денисиха. Вона зараз же догадалася, чия це робота, й почала кричати: «Ой, доженіть, ой, приведіть мені того клятого палія, того старого собаку».

Коли стихла пожежа, двоє сусідів, обурені на Дениса, бо ж підпал погрожував і їхнім садибам, сіли на воза й погналися за втікачем. Вони догнали Дениса далеко за селом, зв’язали, привели на місце пожарища і перші почали бити палицею. Прибігла потім Оляна, схопила голоблю і била зв’язаного чоловіка, доки хотіла. Потім покликала на підмогу свою приятельку Тетяну й наказала їй бити вилами. Не витримав бідний Денис таких побоїв, ліг трупом.

А далі пішло, як звичайно. Зібрався суд розв’язати справу про таку нечувану «злость», з’явилися небожі забитого Каленик і Пилип Науменки, жителі сусіднього з Мачухами села Федорок. Винуватили вони Оляну Денисиху, як «принципалку забойства», та її помічників: Тетяну Яциху, Юська Литвина і Павла Білика. Першим допитали Юська Литвина, що їздив ловити Дениса.

Його спитали:

— З яких мір та з ким ти Дениса бив?

Він відповів:

— Правда, панове, піймавши його і привізши до його току, і немного бив оного з Павлом Біликом, тілько ж вишниною і вдарившисьмо по кілка разів, оставилем оного, а сам пішов до отамана оповістити, що його Дениса піймали і привезли; і коли вже з отаманом прийшлисьмо, застали жону його Олену Денисиху та Тетяну Яциху, коториї його били: Оляна оглоблею, а Яциха вилами, і так од того бою мало і жив будучи, якби годин в дві чи в три умер, которого вже і розв’язалисьмо неживого.

Запитали Павла Білика:

— Чи й ти тому бою притомним (учасником) був?

— А що ж, панове, — відповів він. — Було тоє. Бо як привіз Юско з Педором Дениса, пойманого, а я стеріг вогню, щоб не розполопився, тоді Юско велів мені дві вишнини вирізати і так я, вирізавши йому одну, а собі другую, билисьмо його потім, зв’язаного. Юско ж до отамана пішов, а я стеріг оного тут. Тут прийшла Денисиха, а взявши з стріхи оглоблю, била його тирансько. Потім прийшла Тетяна Яциха, і мало вже живого заставши, теж била вилами, допитуючися: защо ти, мовит, злий сине, на мене маєш за зле і говориш, будто ти через мене не маєш мешкати з жоною своєю. Як уже прийшов Юско з отаманом, застали Дениса тільки що живого, однак вже не говорив, которий того ж часу і богу душу оддав.

Тетяну Яциху спитали:

— За що ти Дениса била? Вона сказала:

— Правда, панове, що била його, бо він на мене бувало все говорить, будто через мене з жоною своєю мешкання не мав, і за тоє його скілька разів палицею вдарила, бо жона його Оляна, прийшовши до мене, сказала мені; «Привезли, мовит, і того старого собаку, ворога нашого, которий о тобі а о мені много чинив обговору і неслави. Буде мене пам’ятати: частовалам його оглоблею добре, пойди і ти, а свого жалю помстися над старим псом. Послухавши її, пішла до току і билам його палицею, тілько не од мене смерть його постигла.

Сама Денисиха Оляна небагато говорила: — За тоє я його била, що він моє добро, пашню в току запалив. Тілко ж того бою не я, панове, початком: Литвин з Павлом в початку, скоро його привезли, піймавши, били в дві палиці.

Запитали, нарешті, й свідків-самовидців події. Вони заявили:

— Юско впочатку з Павлом і Біликом били в дві палиці, перестаючи, і коли просив Денис пити, Юско знову велів його напувати палицями і нас заставляв битн, але ми його бити не хотіли, тоді Юско знов з ним же, Павлом, його, Дениса, били. Потім прийшла жона його Денисова, і, взявши оглоблю, била його оглоблею нещадно, а по ній Яциха прийшла, а, взявши вила, оного ж била. А Юско ж, видячи, що вже Денис коичиться, пішов до отамана. і вже з отаманом прийшовши, живого Дениса не застали, але вмерлого вже розв’язали.

Суд визнав, що справа цілком з’ясована «і жадного болш доводу не потреба, поневаж (бо) сами обжалованиї злость свою на себе визнали». Насамперед судді ухвалили поховати тіло забитого, а далі ухвалили й присуда над убивцями та помічниками. Звернувшись до Литовського Статуту, знайшли, що жінка, яка забила «доживотного (довічного) приятеля свойого, не толко горлом мает биті карана, але й почтівость і всю маєтность втратить, а тоєю карностю ганебною маєт биті карана: по ринку волочачи, кліщами тіло торгати, а потому в міх скуряний, всадивши до него пса, кура, ужа і кошку, зашити і где найглубій до води втопити; тим же теж обичаєм і помощники мають биті карані».

Навряд чи така занадто вже вибаглива кара була в ужитку в самій Литві. Відомі процеси про мужевбивство на Волині закінчуються звичайною карою на горло від руки ката; тим менше цієї кари могли вживати на Лівобережній Україні. Не спинилися на ній і члени Полтавського полкового суду: «А поневаж в нас того обичаю не заховують (додержують), теди, запобігаючи ми такій злості, аби промеж людьми, а звлаща (особливо) межи малженством (подружжям) оная не множилася, якая на Оляну Денисиху показалася, що вона, не пам’ятаючи на почтивість стану малженського і жадного ніколи пошанування мужеві своєму не чинячи, овшем (а навпаки) завши його при старости уничижала, з дому його гонила, а на остаток, як з інквізиції показалося, свити єдиої і копи грошей для вкуплянняся в шпиталь йому не дала, і тим злость нагнітивши, що він пашню свою запалив, о смерть його з помощниками своїми приправила, — має вона подлуг нинішнього декрету кіньми по ринку волочана і кліщами торгана, а на остаток має смертелне четвертованем скарана бути сама одна, а помощники її повинні головщину кревним Денисовим платити і вину панскую і врядовую»

Схвалюючи такого суворого присуда, судді не могли не усвідомлювати, що по суті тут не було вмисного убивства, а що сам небіжчик своїм вчинком дуже розпалив свою жінку, і та в стані страшного роздратування і била його. Ось чому решту учасників злочину покарано легко, а Денисиху, яка по суті не більш за них винна була в убивстві, присуджено до лютої кари, яку закон встановив за вмисне мужевбивство. Та в даному разі, очевидячки, на суд велике враження справило те поневіряння Денисове, що призвело його до підпалу. Очевидно перед ними розгорнулася картина великих знущань Денисихи з чоловіка і це й вплинуло на суддів, що певне, й сами знали, що то є люта жінка.

Деиисиха загинула лютою смертю, а її спільники добре поплатилися майном своїм. Смерть бідолашного Дениса тільки полковникові та суддям велику користь дала.

 

Х. ТЕСТЬ І ЗЯТЬ

У березні 1689 року бідний полтавський міщанин Панас Тесля прийшов судитися з своїм «сватом» Леськом Матієнком, на прізвище Виноградним (бо ній на своєму хуторі під містом розводив виноград). Прийшов він не сам, а приніс разом з сусідами до суду мертве тіло сина свого Федора.

Ставши перед полковим судом, він так скаржився на свата:

«Панове! Речений сват мій Лесько сина мого рідного, а зятя свого з неужитого серця, тілко в посварі за хустину, як ударив засовом по голові, то і о смерть приправив. В суботу увечір вдарив, і з того вдару небожчик і не говорив, а на завтрашній день, у неділю, і богу свій дух предав, слова жодного не промовивши.

Прошу милостей ваших скутечної (належної) справедливости. Нехай той труп сина мого ведле (відповідно) звичаю християнського похований буде, а що річ білша — небожчик людем різним задолжився много, що мні, убогому, ані жоні його нічим тих довгів платити, которих довгів всіх цілком сорок золотих без золотого і без трьох чехів».

Судді запитали Лсська: «Для якої би то причини Хведора, сипа Панасового, а зятя свого так ганебне вдаривши, о смерть приправив».

Лесько похмуро відповів на це запитання:

— А що ж, панове, гріх мій тяжкий, смертельний. В нас і гніву не було, тілко то в посварі за хустку подлую (просту), за диявольським наущенням, вдарив я зятя свого засовом по голові раз тілко. Моя в тім вина: вільно вам, панове, зо мною що хотіти чинити, моє то неужитоє: серце забойство справило, чого не можу оджалувати».

Судді оглянули трупа забитого, побачили рану на голові й почали радитись, як покарати убивцю. Глянули в Статут — там (розд. 12, арт. 1 і 2) сказано: «Якщо шляхтич заб’є чоловіка простого стану, то платить тільки головщину; якщо  ж убивця того ж стану, то підлягає карі на горло та виплаті головщини з його майна». Шляхтич, як бачимо, за голову селянина тільки майном своїм платився. Подивилися ще в «Саксон Прав Маґдебурських», там категорично сказано (у 38 арт.): «Мужебойца маст биті стят» (мають йому відрубати голову).

Відповідно до цих статтів закону, судді ухвалили присуд: «Поневаж (через те) Лесько дав місце неужитому серцю своєму і приятеля свого (родича) о смерть приправив, має бути ведле права, горлом караний, а головщина з маєтности його рухомої ведле стану його заплачена бути маєт».

Але тут «наступили просьби людськії» помилувати вбивцю, і суд негайно змінив декрети: «Даровавши його смертельною карністю, наказуєм, аби Лесько той труп зятний ведле звичаїв християнських поховав, з нанятими сорокаустами, во всем слушне, як того звичай вказує, при заплаченні поголовщини тут же і вини панської і врядової».

Лесько однаково байдуже вислухав і перший, і другий присуд. Довго він стояв, схиливши голову перед судом, щось думав. Видно було, що його щось турбує, аж нарешті він промовив судові:

— А що ж, панове, не мію чим того платити, аж хіба ґрунтики комусь продам, котрі й маю: хуторець под городом із виноградом і особливе лісок за Ворсклом, над Коломаком.

Потім він звернувся до голови суду, полковника Федора Жученка:

— Добродію мій, зарятуй мя грішми, а я тобі за тиї гроші вічисте (навіки) пущаю той мій хуторець з виноградом.

Де ж було не згодитися на таку пропозицію полковникові. І ось тут же на суді, зразу ж склали формального «реєстра», де точно вказано, що саме заплатить полковник за Леська, за отой хуторець виноградний, а саме: протопопові за похорон й сорокоуст полковник «поступіл коня доброго» ціною в 40 золотих і «на заплачення долгов небожчиковських дав готових грошей 40 золотих без золотого і без трьох чехів». Щождо виплати головщини і вини врядової, то полковник заявив, що він «в том датку за Леська не заступує» (не хоче нічого давати). Головщииа за людину простого стану, за Статутом, дорівнювала 25 копам литовським; як цінували вину врядовую невідомо, але очевидно, що платити довелось би більше, ніж коштував лісок над Коломаком, отже, полковник відмовився його набувати. Де дістав ще грошей Лесько, не знаємо.

 

 

XI. ГОСПОДАР І РОБІТНИЦЯ

У трьох дальших нарисах побачимо, яке тяжке становище було наймичок, як часто-густо господарі, зловживаючи з свого стану, знущалися з своїх челядниць, і як за ці знущання досить легко могли відкупитися. Аби були гроші, а вже злочин спокутувати завжди були у силі який-небудь багатий міщанин або козак. На боці їхньому стояв тогочасний суд, охороняючи й обороняючи заможного господаря навіть тоді, коли він заслуговував цілком достойно суворої кари.

У Новому Санжарові проживав «славетний» міщанин Сенько Шапочник. Славетними називали того часу найбагатших міщан-купців чи ремісників. Такий був і Сенько. І одружений він був з дочкою багатого полтавського купця Куща, мав добрий статок, водив компанію з місцевою старшиною та духівництвом, і в своєму місті його вважали «зацною персоною».

Через оце все Сенько був дуже гордий, бундючний, любив глузувати з усіх, в кого в кишені менше грошей, ніж у нього, а через те, що на ринку в нього була комора з пивом, медом і горілкою, то важко було йому бути тверезою людиною. А як нап’ється, бувало, Сенько Шапочник, то йому й гетьман не страшний, не то що сотник, його кум і товариш на бенкетах. Ось через це пияцтво й трапилася з Сеньком, як він пізніше казав сам, пригода.

Було це на свято взимку 1687 року. Повернувся Сенько з церкви з обідні не додому, а в комору, де шинкувала його жінка, і привів з собою приятелів, що, як і він, вистоявши довго святкову службу, відчували, що в них страшенно пересохло горло. Після медів та оковитої розійшлися приятелі по своїх хатах їсти пироги. Захотілося їсти й Сенькові і почав кликати додому жінку.

Але на свято торгівля була така, що жінка не хотіла кидати комору на челядників (хто ж його знає, чи не приховає який з них яку копійчину). Отож вона не схотіла йти, а порадила чоловіка піти додому самому, а там уже наймичка Пазька його добре нагодує..

Не став сперечатися Сенько. Сяк-так доліз до своєї господи і застав на столі гарячі пироги й улюблену запіканку.

Крім Пазьки, в домі не було нікого, бо вся челядь зосталася на рийку помагати господині. Скучно було Сенькові одному сидіти за столом, і він почав частувати Пазьку Але та сором’язливо відмовлялася пити, Він схопив її за руку, Пазька вирвалась і втекла із світлиці. Роздратований п’яний господар погнався за нею в пекарню, і справа кінчилася зґвалтуванням.

Пазька була проста дівчина, сирота, але їй відома була вимога «права посполитого» що потерпіла повинна зараз же «оповідать свой ґвалт» стороннім людям, які б на суді засвідчили справедливість її скарги. Та до кого їй було звернутися, коли поблизу садиби Сенькової не було жодної хати, і їй не можна було нікуди одлучитнея. Тільки ввечері, коли прокинувшись, хазяїн послав її по пиво, вона забігла до тітки та до діда і з плачем оповістила, яке спіткало її нещастя, «оказавши і знак на кошулі» (сорочці). Ті негайно запрохали сусіда, поважну людину, Якима Бірлютеика, і він, за їхнім проханням, того ж вечора, пішов до Сенька й просто в вічі почав його ганьбити.

Можна собі уявити, який галас стався в домі коли жінка Сенькова дізналася яро новину. Але Сенько аж ні трохи не зніяковів. Він назвав Бірлютенка дурнем, що легковажно вірить бабським спльоткам, а Пазьці почав погрожувати, що вона не мине катівських рук за те, що насмілилась такий наклеп звести на таку «зацну» особу, як він.

Щоб запобігти скарзі, Сенько на другий донь покликав до себе на обід пана сотника й іншу старшину, а так само отця протопопа й всіх місцевих попів. Почастував їх усіх гарненько, а потім, як гості впилися, він, удаючи з себе цілком неповинну людину, поскаржився шановним гостям, якої, мовляв неслави він зазнає від навісної наймички, що її він, сироту, як добра людина, притулив у себе в своєму домі, і яка тепер не інакше, як підмовлена його ворогами, так зухвало, безсоромно ганьбить його добре ім’я.

Звичайна річ, гості в один голос заявили, що треба бути цілковитим дурнем, щоб повірити такому наклепові, а отець протопоп, щоб розважити господаря, нагадав про Йосипа Прекрасного та інших «благочестивих» людей, що зазнали таких же, як ось і він, Сенько Шапочник, наклепів. Після доброго обіду, пива, меду та горілки не шкодував протопоп з ким завгодно господаря рівняти. На кінець обіду збори дійшли однієї одностайної думки, що не можна ж дати волю «божевільній» Пазьці безкарно ганьбити таку достойну людину, як її хазяїн, інакше й інші наймички, прочувши про таку пригоду, почнуть казнащо зводити на своїх господарів» Надумалися Пазьку умовити, щоб вона опам’яталася, згадала бога й призналася, що невинно зганьбила свого хазяїна, звела на нього наклеп. Звичайна річ, таку делікатну справу кому ж було доручити, як не духівництву.

Та Пазька була вперта: як не мучився з нею спершу парафіяльний піп, а потім і сам протопоп, — вона все своєї правила. За попівством дійшла черга до старшини. Пазьку передав хазяїн в руки сотенного уряду. Що не день, то й збираються бувало сотник, старшина й духовні отці до Шапочника, відкривають щось неначе, як спільне засідання духовного й світського суду над Пазькою; а господар вже дбає, щоб судді були і не голодні й п’яні, і веселі. Тепер уже не тільки умовляли Пазьку, а ще й лякали її, били і навіть під арешт брали. Та Пазька й тут виявила дивну для її років непохитність. Як не. знущалися з неї, вона раз-у-раз твердила, що пан господар справді таки «збавив її панянства».

Так тривало два тижні. Нарешті Пазьці пощастило втекти до Полтави, і тут вона подала скаргу на господаря до полкового суду. Не міг цей сул притушити справи.

7 грудня того ж 1687 року призначений був розгляд справи, і на цей день викликали до Полтави і Шапочника, і свідків.

На чутку, що судитимуть багатого міщанина, в якого було багато родичів і серед полтавського купецтва, до ратуші зійшлося стільки люду, що не могли вміститися в самому будинку. Та й суддів було більше, ніж звичайно. Головував на суді полковник Федір Жученко. Поруч нього сидів присланий на той час до Полтави гетьманський ревізор п. Захарія Шийкевич, далі — полковий суддя Петро Буцький і городовий отаман Іван Красноперич. З міського уряду були присутні війт Максим Петрович Попенко і бурмістри Процик Дмитрович і Гаврило Прокопович. Тут же було «много зацних персон — так значного товариства (козаків), яко теж і панов міщан полтавських і посполитих людей».

Як звичайно, судді, насамперед, запропонували скривдженій викласти перед усіма свою скаргу. Соромлячись, несміливо, заливаючись слізьми, почала Пазька свою промову:

—  Панове! Господар мій, міючи собі жону, а я в нього служила цнотливо, бога не боячись, зґвалтив мя, панянства (дівоцтва) позбавивши усиловне по своїй волі.

— Якого ж часу і на якім місці Сенько той гріх поповнив, — запитали судді.

У відповідь на це Пазька розказала, як ото сталося з нею теє нещастя.

Потім виступили дід і тітка потерпілої і пред’явили судові «лице», тобто речовий доказ злочину, а саме сорочку своєї родички з знаками «позбулого панянства», а сами сказали:

— Панове! Готовисьмо сумленням нашим підняти (тобто присягти), що того ж дня, увечір, прибігла до нас Пазька, приятелька (родичка) наша і ґвалт свій нам ознаймила. І зараз послалисьмо до Сенька Шапочника, зацного чоловіка, Якима Бірлютенка, аби той гріх і ґвалт в позбиттю панянства перед очі йому предложити. Він, те лехце собі поважаючи (легковажачи) над бідною сиротою, а хотячи гріх свій покрити, запобіг собі духовенства, щоб йому помощними були в тій справі. А ми у милостей ваших просимо скутечної справедливости.

Нарешті, судді звернулися до обвинувачуваного:

— Як то ти, незбожиику, міючи собі жону, важився, оставивши боязнь божую, гріх той вшетєчний поповнити (вшетеченство — перелюбство).

Але Семен Шапочник «того таївся», не хотів признатися.

У цей час закінчена була судова експертиза: «зацния» жінки з числа, може, присутніх на суді або ж навмисне запрохані оглянули уважно «лице» і заявили судові, що знаки на сорочці то є точно «знаки позбнття панянства».

На цьому закінчилось судове слідство. Суд визнав, що Семен Шапочиик «жадного виводу о собі не дав, а тілко таївся» (не подав доказів своєї иевинности) і тому «став переконаний правом», а його колишня служебниця Пазька і ґвалт своєчасно оповідала, і «лице» на суд презентувала та особливо тим довела правдивість своєї скарги, що її «бідную сироту, в Новому Санжарові перед духовенством і перед старшиною тамошньою нещадно бито, а вона все волала (заявляла вголос), же (що) панянства позбула ґвалтовне од свого господара».

Звернувшись до законів — до Статуту (розділ II, арт. 12) і до Права Магдебурзького (книга «Порядок», арк. 8) та «прихиляючись до ради товариської і до суду приналежних персон», суд ухвалив такий присуд: Семен Шапочиик за свій «незбожний» учинок повинен бути «скаран на горлі».

Але тільки зачитана була ця постанова, як почувся стогін, плач і благання. Насамперед, плакав засуджений і прохав «над собою змилування, чи не мог би він бути вольним од смертельної карности». Далі з тим же проханням виступили «многіє зацниє персони, міщани і купці полтавськіє»: Леонтій Григорович, титар Пречистський, Ярема Краснокутський, Грицько Кущ, тесть засудженого і багато інших. Купецтво заступалося за свого близького родича і знайомого. Не могло ж воно допустити, щоб через якусь там Пазьку та загинула така «статечна» людина, як Сенько. Плачучи, благала й жінка Сенькова помилувати її безпутного чоловіка.

Звичайна річ, суд зважив на прохання купецьке, і ухвалив звільнити Сенька «од смертельної карности», але наказав йому заплатити ІІазьці «нав’язку ведле її стану» в сумі 20 коп. грошей та дати їй худобу, одяг та інші «рупески» (дрібні речі).

Не забув, певне, суд і себе нагородити за своє милосердя. А про тик, хто допомагав Сенькові, хто мучив Пазьку допитами і всіляко знущався з неї — про Новосанжарівське духівництво зі старшину, і розмови не було. Адже ж Пазька мала дістати, на думку суддів, цілком достатню нагороду.

 

* * *

Така сама пригода сталася в червні 1684 року з іншим Новосанжарівським козаком Іваном Божком, на якого так скаржилась його «служебниця» Марія Луциківна полковому судові:

— Мої ласкавиї панове! Несподівано позбула панянства од господаря мого Божка, которий, міючи челядинка Яцка і мені велів за собою іти задля улієв двох у пасіку. По розказаною його, принеслам тиї вуллі в пасіку, за Ворсклою, і, положивши в катразі, (курінь, де становлять вулики), пошлам була додому Господар мій спитав: «Куди ти ідеш». Я м одповідала: «К дому іду». На то господар сказав: «Позгоди, обручів первій врубаю». А Яцко наймит подалій рувні рубав. Обручів же нарубавши тілко, кілко б моглам к дому принести і лик зодравши і зв’язавши тії обручі, положив долі на землю. Зараз же мені бідній сироті, усильне ґвалт справивши, панянтва мене позбавив. Я тії обручі, по розказанню його понеслам додому і, не міючи ким освідчити, мусилам терпіти, аж на потім сказалам господині моїй.

Суд негайно наказав заарештувати Божка і місцевій сотенній старшині дав доручення провадити слідство. Минув місяць, і новосанжарівський сотник доніс полковому урядові, що він посилав свого хорунжого й двох чоловіка з товариства за Ворскло, на Божкову пасіку, де вони, як їм показала потерпіла дівчина, бачили в траві потолоку і сліди, де Божко рубав обручі та драв лико. Отже, вони гадали, що «самая істота в нецнотливих поступках на Івану Божку слушне ся показала». Та й сам Божко визнавав свою провину. Він тільки благав про милосердя:

— Панове, змилуйтеся надо мною. Я уміє і сповіди святої вислухалем. Гріх то мене споткав, що я, міючи жону, тогом ся гріху смертелного допустив.

Суд, «взглянувши в право Майдебурзькоє», саме в книгу «Порядок» визнав, що «той збродень Іван Божко, по сповіди, міє на горлі скаран бити стяттям шиї, а понєваж усиловие просив нас Божко над собою змилування, даровавши його смертельної карности, приказуєм, аби Мар’ї нагородил слушно за збавленіє панянства її, з нагороженням вини панської і нам, врядові належної.

До декрета додано докладного реєстра, що саме має дати Божко своїй служниці: «корова єдна, якую сама сподобає, овець п’ятеро, курта шептуховая, барашками подшитая», ложник (перина) і подушка; плахта єдна, сорочок жіночих три, наміток дві, чоботи червониї, пояс штучковий, хліба на Божкових нивах сама собі нажне. А що рок. служила, за тоє особливо платити повинен». Так недорого заплатив Божко за свій «смертельний» гріх.

 

* * *

Ще дешевшою ціною визволив з біди козак містечка Соколки Процик Гончаренко свого сина що теж винний був у гріху «вшетеченства». 1683 року перед сотенним Сокольським судом, стала молода вдовиця Вівдя Сидаківна, служниця Гончаренкова. Вона заявила таку скаргу:

— Мої ласкавиї панове! Мешкалам в Процика Гончаренка робою в дому його — жона його взяла мене прясти із дом; мешкалам час не малий і робилась до чого ся умовила.

Аже чого ткнулось. Процик Гончаренко з самою (тобто з жінкою) до Голтви на ярмарок поїхав, а нас з Семеном і з малими дітьми на господарстві покинули. Теди Семен, син Проциків, став зо мною гратися і жартовати, а далі мене так підвів, що й гріх ізо мною, як із жоною, до приїзду старих строїв. Уже і старі приїхали, а він того не перестав. Старі ся поп’ют і не чуют, а він до мене вночі прийде і зо мною, так як і з жоною, блуд чинячи, мешкаєт, — праві, мене юж за жону полицает (за жінку зважав). Я йому во всем до сих час повольна була, та вже старі постерегли і мене од себе отогнали. А я уже і не порожня зостаю: чую, що й дитину зачала, уже й ручками і ніжками ся в животі шамотаєт, а він мене, сироту, з ума звівши, нічим одбуваєт. Я тілко богу і вам оповіщаю; а як дитину приведу, Процикові в хату, хоч вікном кину.

Сотенний суд спершу тільки й зробив того, що наказав записати цю скаргу «до снаднійшої уваги, нім (доки) слушний довід стане». Що це був за довод (доказ) невідомо.

Кінець-кінцем справа надійшла до полковника Герцика, про присуд якого довідуємося з коротенької замітки в актовій книзі: «За тоє чужеложство сам Процик Гончаренко, визволяючи сина свого Семена привів коня і оддав до двору полковничого».

Заробив, як бачимо, на цій справі тільки полковник, Про віднагороду Вівді нічого не говориться, ні слова в присуді. Певне, на цьому справа й стала.

 

* * *

Як видко з актів, випадки зґвалтування челядниць — це було побутове явище. Як бачимо з наведених прикладів, господар завжди міг заплатити за свою провину, отже, не боявся великої кари. Деякі з полковників через те, що таких випадків траплялося багато, навіть не вважали за потрібне розглядати скарги челядниць у полковому суді, а просто наказували складати опис майна винуватих, а потім більшу частину цього майна брали собі як судовий штраф, а решту розподіляли між старшиною та дітьми винуватого.

Так найчастіше робив полтавський полковник Павло Герцик. До нього 1684 року Керебердянський сотенний уряд надіслав такс повідомлення:

«Мосці пане полковнику, наш милостивий пане і добродію! Приточилась справа богу мерзкая в тій мірі: житель наш, іменем Дмитро, невісту (жінку) манивши на рік, яко своїй челядниці із собою по пашню сказав їхати; в которій дорозі, запомнивши боязні божої і стиду людського, міючи жону свою, з челядницею в полю усиловне гріх тілесний поповнив. Тоді тая невіста, ставши перед нас, мовила, що того ж часу хотіла свою зневагу оповісти, але Дмитро їй мовив: «Як оповістиш, я худобою одбуду (заплачу й нічого не буде), а ти собою одбудеш», і так, не одпускаючи цієї невісти, три місяці з нею чужоложив, і такими словами тую ж невісту потішав: «Міла б єси собі од мене зачати, надаривши тебе, в інший город одвезу, або сам з дому од’їду». Зачим ми, чуючи їх богу мерзкоє діло, казалисьмо їх до в’язеня дати, і того чужоложника переписавши всю худобу, реєстр до вашої панської милости посилаєм і о науку ваш мості нашого пана і добродія просим; «що мієм з тим чужоложником поступити». Герцик дав таку науку: «За проступство помненого Дмитра, з реєстру худоби оного, за вину, має бути прислано до двору полковничого: волов п’ять, лошак і ручниця з рогом (пороховницею); сотникові Керебердянському зо всім тамошнім урядом позволяєм узяти биков два, овець двадцять і дві і жупан синій, а остаток худоби оного проступці зоставляєм його дітям.

Так наживалась старшина. Щождо потерпілої, то знову таки жодної згадки не було про якусь віднагороду їй.

 

* * *

Іноді й так траплялося, що наймичка, бажаючи помститися, зводила наклеп на свого хазяїна.

Приміром, 1700 року, до суду прийшла служниця якогось Кузьми, полтавського жителя, Оришка. Прийшла вона з. своєю тіткою й заявила скаргу на господаря свого, що він уночі переніс її сонну на свою постіль і силою «позбавив панянства». Принесли вони й «знаки ґвалту на кошулі». Оришка заявляла, що на другий день увечері вона розказала про це своїй господині, але Кузьмиха пообіцяла дати їй гроші, аби вона «того нікому не ясила». Прождавши кілька день обіцяної нагороди, та побачивши, що господарі її нічим одбувають, і наважилась, мовляв, іти до суду.

Проти цієї скарги обвинувачуваний Кузьма так «вимірявся» (виправдувався).

— Панове, невинниї на мене річі Оришка наносить. А то так було. Прийшовши я з поля пізно до господи, не застав господині в дому, тілько дівку та хлопців два. І повечерявши велів Орншці постіль послати на полу. Оришка зась, пославши, а ходячи по хаті говорить: «От біда, нігде мені лягти спати».

Я ж пішов у сіни тютюну тягти, а хлопці в хаті, під привалком к печі, на землі полягали спати. А я, потягши тютюну, увійшов у хату, і лігши на своїй постелі на полу, мацнув к стіні, аж-но дівка лежить; і я, тілько за живіт її пощупавши, сказав: «Чого ти тут лягла. Коли б так кому молодому підлізла під бік, то нездорова бнсь пішла» і так її з полу зігнав, і вона вставши пішла і лягла на лаві. А щоб я їй що чинив, неправду вона говорить, бог би мене скарав. Не винен я, панове, тому учинку, що вона на мене складає».

На експертизу запрохали «старих невіст (жінок), добре на том знаючихся», які, оглянувши кошулю, одноголосно заявили:

— Не єсть то, панове, слушниї знаки ґвалту, бо і не на тім місці належало, і крови немає.

Після цього суд об’явив декрета. Через те, що Оришка під час ґвалтування не волала, що вона не довела свідком і «вже по трьох днях, коли їй нагороди не дано, тоді до суду з злости об’явила за побудкою тітки своєї», то, керуючись 12 арт. IV розд. Статуту, суд у даній справі не визнав «жодного ґвалту» і за наклеп наказав тую дівку Оришку скарати канчуками.

Але не міг же суд задовольнитися тільки цією карою. Судді потрібували реальнішого. От через це суд ухвалив далі: «А помовлений Кузьма од ґвалту любо (хоч) і волен зостався, однак, не згода (не зовсім), але має за тоє, як сам признався, що тую дівку за живіт пощупав, виною звиклою скаран бути», тобто заплатити звичайний штраф на користь суддів.

Так невинно потерпів за своє щире признання Кузьма.

 


[1] Цікава згадка тим, що показує, як безпосереднє наймитство квітувалося з своїми господарями, переважно козацькими старшинами.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.