По судах Гетьманщини-3

V. ПІП-УБИВЦЯ

9-го лютого 1692 року прийшов із Павленок, нині передмістя Полтави, бідолаха, що навіть не мав власного прізвища, в акті його названо «Проник — Савишин сват» — і заявив перед полковим судом таку плачливу скаргу:

— Панове, мас я сина Семена, кравця, котрий мешкав в манастиру нашім Полтавськім у кравечній[1]. Цими днями на масниці в четвер небіжчик син мій, будучи на послушанії манастирськім, з отцем Каріоном, дияконом, із селі Петрівці осип[2] вибирали і заїхали в Сем’янівку. У селі тім, не знати з якої причини, од отця Івана Терпила, священика сем’яновського, в дому чернецькім, син мій збитий зостав тирансько, од которого бою, коли привезено його в п’ятницю до дому мого, третього дня, в неділю рано і господу богу духа оддав. Учора його й поховано.

Надзвичайно пригноблений вигляд Процика, сумний до без краю тон його скарги, а найбільше те, що такий великий злочинець був піп, так здивували суддів, так вразили їх, що вони того ж дня відрядили до Сем’янівки, де сталася подія, двох бурмістрів, «людей віри годних», Петра Юревича та Процика Соляника, щоб вони «подлуг самої слушности тому забойству вивели інквізицію (інквізиція — початкове слідство з допитами) і, що належить порядне все казали записати».

Слідчі поїхали спершу в Петрівку, взяли з собою місцевого отамана та двох «зацних людей» як понятих, і хотіли їхати з ними до Сем’янівки. Але їм сказали, що петрівський осавулець[3] Олихвір Бей, разом із небіжчиком Семеном Проценком був при зборі осипу, сам бачив, як того бив піп і може дати докладні зізнання про всі події. Через те що Бей в цей час був недужий, не міг нікуди з хати своєї вийти, довелося слідчим із понятими йти до нього додому. Там вони й записали з його слів таке:

— Панове! Прийшовши в Сем’янівку, небожчик Семен Проценко погнався, жартуючи, за Терпиловою дитиною, а вернувшись, увійшов у корчму чернецькую[4], де отець Іван Терпило, священик сем’янівський, сидів. Зараз його без жадної причини ухопив отець Іван і став давити за горло й давив його, небожчика Семена, з годину добрую. Потім палицею став бити і палицю всю на нім поламав. А колисьмо почали Семена боронити з Тимошем Ложечником, в тім же разі він, отець Іван, і Ложечникові руку тією ж палицею перебив.

Після цього слідчі вирушили в Сем’янівку. Допитали там спершу Тимоша Ложечника, який «тоє ж признав, як і Олихвір слово в слово». Потім прикликали шинкарку Явдоху Білку, що в її корчмі трапилось «забойство».

«По наповненню їй (як і іншим свідкам) боязні божої», Білка посвідчила так:

— Мої ласкаві панове! Од власних рук Терпилових той Проценко з цього світа пішов: очима своїми бачила, що бив його отець Іван Терпило нещадно, без милости, і за горло з годину давив. Все ж тоє діялося, де я шинкую горілкою, в дому чернецькім, де на той час був при тім бої і Тиміш Ложечник, і що ся там чинило од отця Терпила, все тоє по самій істинній правді перед милостями вашими висвідчаю.

На цьому й закінчилось перше слідство. Допитали трьох свідків-самовидців, а самого попа-злочинця на допит не брали.

Коли бурмістри, виконавши покладене на них доручення, повернулися до Полтави й на відкритому засіданні суду доповіли про наслідки слідства, то їхні повідомлення справили велику сенсацію. Виходило так, що піп розпочав у корчмі бійку з манастирським слугою і побив його на смерть. Такий злочин у тодішній карній хроніці траплявся не так уже часто. І зараз же поставало питання: що ж робити тепер з «забойцею»: не будь він духовна особа, його зараз же «дали б до в’язнення» і судили б у полковому суді, як звичайно.

Але за старими законами духовні особи рішуче в усіх злочинах підлягали виключно духозному судові, світський же уряд, саме гродський суд за часів ще литовсько-польських, мав право тільки приймати скарги на злочинців-духівників та провадити початкове слідство — так звану «скрутенію», тобто мав право провадити розгляд і оцінку доказіо, що їх подавали в судовому засіданні обидві сторони, після чого стороні, що потерпіла, світський суд видавав формально засвідчений випис судового протоколу. І вже з цим виписом потерпіла сторона йшла до духовного суду. Ці закони зберегли свою силу в Гетьманщині. Тільки замість суда гродського, скасованого разом із шляхетським пануванням, тепер справу провадили полкові суди.

Але в цій справі цей лад порушили, і розгляд пішов зовсім незвичайним шляхом. Полтавське міське духівництво не могло потерпіти, щоб така «шановна» особа, як отець Іван Терпило, та зазнала кари за якогось там Проценка. Коли духівництво ознайомилося з наслідками «інквізиції», що її на місці провадили бурмістри, воно одностайно визнало цю інквізицію за цілком невірну і, «хотячи самої істини дійти», настирливо просило уряд, «аби виведена була» друга «інквізиція» в Полтаві, де б узяли спільну участь уряд світський і духовний. Духівництво домагалося, щоб викликали не тільки тих свідків, кого вже допитали бурмістри, а й інших, «хто тільки був тому бою притомний». Полковий уряд задовольнив бажання духівництва, і друга «інквізиція» відбулася 11 лютого, через два дні після першої.

Не в ратуші — звичайному місці судових засідань, — а в «братерському дворі пречистському», як місці, що більше відповідає гідності попівській, зібрався уряд духовний та світський «для виведення другої інквізиції». Головував, звичайна річ, полтавський протопоп Лука Сімеонович, «при битності чесних отців ирезвитєрів парахіяльних полтавських, з притомністю уряду городового»: наказного полковника та полкового судді і при «многих обчих (сторонніх) персонах». Як бачимо, ні войта, ні бурмістрів уже не було в складі слідчої комісії. Духівництво подбало, щоб усунути їх, бо ж, певна річ, вони б обстоювали дані, здобуті на їхньому слідстві. Збіглося подивитися на слідство чимало люду полтавського, скрізь тільки й мови було, що про попа-злочинця. Тим часом урочисто почало попівство допити. На аналої покладені були євангелія й хрест, щоб приводити свідків до присяги. Першого допитали Олихвіра Бея. Дарма що він був при смерті, дарма що він міг померти дорогою, духівництво домоглося нового його допиту. Олихвірові нагадали; щоб він «пам’ятав на смерть і на суд божий» і говорив правду. Після короткої присяги Олихвір «визнав тими словами»

— Вибираючи ми осип з небіжчиком Семеном, прийшлисьмо на Сем’янівці в двір шинковий чернецький, де трапився і син отця Терпила, присланий з пляшкою по горілку. Купивши горілку, він пішов додому, а небіжчик Семен, жартуючи, погнався за ним, а не вдарив його ні разу, вернувся і пішов до школи, а потім прийшов до воза і поїхалисьмо добирати осипу. Потім другим разом прийшлисьмо із корчму чернецьку горілку пити. На скорім часі прийшов до тієї ж корчми чернецької отець Терпило і став небожчикові мовити: «Для чого ти гнався за моєю дитиною?» І, вхопивши Семена за груди, став давити пальцем у горло, аж я мусив їх розвести. Отець Іван Терпило сів на лаві. Мало часу згодивши, другим разом, почав бити його палицею, а б’ючи і кінець тієї палиці уломив. А по тім бою пішов отець Терпило додому і, осідлавши коня, мів їхати до начальника з скаргою на небожчика, а ми збитого небожчика, що не міг о своїй силі йти, взявши, вииеслисьмо з хати і в віз вложили. Тут над’їхав отець Терпило і, видячи небожчика барзо збитого, над возом просив його о прощенії і попростилися з собою, а небожчик Проценко при прощенії дав йому й руку. І зараз поїхалисьмо. Були при тім люди зацні, меновите: Тиміш Ложечник, Іван Байрак, Іван Коробочка і шинкарка чернецькая прозвиськом Білка.

Слідчі «веліли Беєві, яко хорому, сісти, а другого свідка призвати».

Прикликали Явдоху-шинкарку. По присязі вона «под сумненням зав’язаним повідала», але не так певне та рішуче, як перед бурмістрами, бож уже її, певне, духівництво чимало лаяло, що проти духовної особи свідчить;

— Я, панове, те бачила того, як небожчик Семен за хлопцем отця Терпиловим гонився, тілко тоє мені школярі казали; а що побой стався в чернецькій хаті, де я шинкую, тоє вам по самій істині повідаю, душу мою господу богу ховаючи, що отець Терпило раз тілько всього того вмерлого Семена затяв кулаком і то вперед межи ними стався посвар за хлопця, за которим небожчик гонився, хотячи з пляшкою одняти. За тоє гонення і лякання хлопця став отець Терпило небожчика лаяти, а він ще барзі його лаяв, так перед ударенням, як і по ударенню Терпиловім, за що отець Терпило й другим разом хотів небожчика палицею вдарити, але, замахнувши, по сволоку ударив. Ложечник теж Тиміш розважав їх, а так другий удар отець Терпило, замахнувши на небожчика, не хотячи затяв по руці Тимоша, і білш юж бійки не було. Що зась Олихвір, асаулець, мовит, щоб отець Терпило небожчика, взявши за груди, давив за горло, то не єсть правда: свідок тому Іван Коробочка, Тиміш Ложечник і Левко Куць ктитор сем’янівський, коториї спілне з отцем Іваном в дому чернецькім сиділи. Могут і тії милостям вашим посвідчити, що такого бою отець Терпило не чиниз над змерлим Проценком, як то Олихвір повідає. І не виношено Семена з хати, але сам побіг, насміхаючися з отця Терпила, і лаючи, і похвалки чинячи, за що мів отець Терпило із скаргою до начальника на того ж Процеика їхати за свою зневагу. Але за впрошенням людей зацних, навіть і сього ж Олихвіра, отець Іван Семена небожчика во всім простив і вже не їздив із скаргою до началника. З которим то Семеном небожчиком отець Іван по прощенії, із тими ж людьми, якії отця Івана за небожчика просили, увійшли знову в хату, і купив їм Олихвір за шаг горілки їднаньщини[5] і в хаті повторне прощення межи собою взяли. Поклонився той небожчик Проценко отцю Іванові і поцілував в руку.

Сказавши це, Білка «обернулася до Олихвіра і рекла»:

— А чи не так було?

Та Олихвірові, тяжко хворому, було до всього байдуже. Отже, він і відповів цілком спокійним байдужим до всього тоном:

— Правда. По прощенії булисьмо в хаті і купив я за шаг горілки.

Тут «урядові особи» зауважили Білці:

— А чому ж ти так перед тим не свідчила, коли виводили інквізицію посланці наші? Тебе там записано так, що ти повідала, що од власних рук Терпилових зійшов з світу Семен небожчик і що давив небожчика отець Терпило за горло з годину і бив нещадно.

Білка трохи зніяковіла, але зараз же відповіла:

— Висланії з ратуша, коториї туди, на Семянівку, з’їздили найбарзій Олихвірової мови слухали і тоє писати — казали, що він повідав. А я того часу самую істиную правду повідати перед ними хотіла, але мені не дали в річі моїй віри, повідаючи: «Неправду ти мовиш — Олихвір правду мовит», а напотім підписали мене, як би і я так посвідчала, як Олихвір, а то єсть неправда.

Покликали третього свідка, Тимоша Ложечника, який так посвідчив.

— Сидів і я, панове, в дому чернецькім з господином[6] Терпилом і з Іваном Коробочкою і з Левком Куцем, ктитарем. Того ж часу прийшов Олихвір і за ним зараз небожчик Проценко Семен. Став мовити тому небожчикові Семенові отець Іван: «Защо ти, праві, мого хлопця бив і гонився за ним» і налаяв його за тоє. А Проценко так же отцю Іванові налаяв прикро. Отець Іван вставши, ударив кулаком раз усього, а за горло не давив, як Олихвір повідає, не було того. Барзо ще й на потім межи собою сварилися, і лаяв Проценко отцю Івану, защо хотів його отець Іван палицею вдарити, а я щоб кровопролиття не було, уложився (втрутився) до справи. Тоді він мене не хотячи в той час палицею вдарив по пальцях. А щоб давив за горло отець Терпило небожчика Семена то не єсть правда. І не виносив його Олихвір до воза: сам небожчик, ще й похвалки чинячи на отця Івана, з хати к возові пішов. Діялося то на масниці у вівторок. І потім при нас же і попрощалися за поворотом з дому отця Терпила.

Далі виступив четвертий свідок Левко Куць, титар семянівський. Він так сказав:

— Я за своєю потребою мимо двір чернецький тоді йшов, а не умислне горілки пити, бо од запуст через увесь піст святий великий горілки ніколи не п’ю, аж до воскресення. Обачивши мене, отець Іван вікном просив до себе, а я одповідав: «Я вам не допомогу, бо горілки не п’ю». А отець Іван рекл: «Та ходи таки, хоч так посидиш, ось щось порадимось». А так я вступив до них.

А в прудкім часі прийшов Олихвір Бей, підпилий, которого отець Терпило запитав: «Чи той хлопця мого скуб і гонився за ним?» Одповідав Бей «Я того не знаю».

А в тім часі прийшов і Проценко Семен, небожчик, де став мовити отець Іван до його: «За що ти за моїм дитиною гонив». А він одповідав: «То що ж, що гонився?» А отець Терпило, тими словами уразившися, налаяв йому, а Проценко ще гіршій з лайбою одозвався. Повставши тоді, отець Іван пхнув його у груди разу сього кулаком, а коли він не переставав лаяти отця Терпила, отець Терпило хотів його палицею ударити, але по сволоку ударив, а другий раз замахнувши, ударив по руці Тимоша Ложечника, а палиці трохи не зламав. Тільки було всього тієї бійки. І вийшовши на подвір’я, Проценко лаяв отця Івана і там же припомнив і якіїсь подв’язки, а отець Іван пішов додому, хотячи за безчестя своє поїхати до началника із скаргою. А Проценко прийшов до хати, которому став я мовити: «Небоже, негаразд чиниш, що так священника зневажаєш. Ліпше б, коли б ти йому укорився та попросив о прощенії». Він на мою раду схилившися, запитав: «А куди отець Терпило буде їхати». Одповідали йому: «Нікуди, тілко мимо сюю корчму».

І зараз небожчик став мене просити, щоб з ним і з другими спол сидячими перепросив отця Івана. На прозьбу його вийшлисьмо всі на вулицю, а ото отець Іван ведеться з конем осідланим, которого почалисьмо всі просити, аби де бійка сталася, там було й прощеніе, а так отець Іван на прозьбу небожчикову і нашу попростився з небожчиком, і, відійшовши до хати, небожчик ще й руку поцілував Терпилову, а Бей і горілки купив».

П’ятий свідок Іван Коробочка дав таке свідчення, як і Левко Куць, через це його «мови» й не записали, та й ніколи було, була поважна причина: «священиці спішилися на службу преждеосвященную, а юж було мало не ку вечеру». Так довго тривала інквізиція.

Чудна була ця справа. На інквізицію не покликали саме тих, як це звичайно водилося, хто найбільше міг дати доказів, — не покликали ані обвинувача, ані обвинуваченого. Полтавське міське духівництво за всяку ціну хотіло вести перед в слідстві та суді, а, звичайна річ, куди ж було козацькій старшині, що в одне завжди тягла з духівництвом, іти проти нього, дарма що Литовський Статут вимагав, щоб неодмінно обидві сторони притягалося до слідства. Козацька старшина, що з її лав чимало й духівництва виходило, то ж були рідні брати, і через це полтавський козачий уряд теж, як і духівництво, тільки й дбав про те, щоб якось вигородити злочинця-попа, що проти нього насмілився виступити якийсь убогий бідак Процик. Для такого бідака законів не було, і через це і слідство, і суд пішли незвичайним шляхом.

Як уже згадувалося, право суду над священиком у карній справі, за церковними канонами та за старими польсько-литовськими законами, що їхню чинність на свою користь відновлювала козацька старшина, прагнучи перетворитися в пана, належало єпархіяльній владі. Отже, тепер усе слідство про Терпила треба було передати на вирішення київському митрополитові, що його влада духовна поширювалася тоді на всю теперішню Полтавщину. Та полтавському духівництву не дуже то хотілося випускати справу з своїх рук. Тут. на місці легше й простіше було звільнити від обвинувачення свого собрата, а там у Києві може б довелося йому не одну копу грошей з кишень своїх суддям витрусити, щоб сухим із води вийти.

Отже, через це справу попа-злочинця розглядає на місці в Полтаві спільне засідання «суду духовного і світського». Суд світський — це полковий, але без звичайної участи в його складі войта і бурмістрів, а суд духовний — це ігумен місцевого манастиря й всі міські попи. Правду сказати, такого мішаного суду не передбачали ані церковні, ані старі закони, це вже особливість юстиції Гетьманщини XVII віку. Мало того, збори міського духівництва, на чолі з протопопом, вважалися за законний духовний суд тільки тоді, коли для розгляду певної справи їм давав спеціяльні повноваження митрополита, що йому одному належало право духовного суду в своїй єпархії. Але полтавське духівництво на цей раз цього повноваження не питало. Та й загалом духівництво на Україні часто не дуже вважало на далеких від себе представників вищої духовної влади, і між ними йшла боротьба. І за старої польсько-литовської доби в XVI — XVII віці на Волині та й загалом на Правобережжі, часто траплялось що протопопи, а часом і просто парафіяльні попи самовільно дають розлуки, дають дозволи на недозволеиі канонами шлюби, судять перелюбників і т. ін. І архиєреї марно протестують проти такого порушення їхніх прав. Де ж було не протестувати, адже ці всі речі давали певний прибуток, і цей прибуток був то більший, що незаконніший, з погляду тогочасного, був той чи інший дозвіл чи присуд. Так само було й у Гетьманщині, аж доки Синод не запровадив і тут загальноросійського церковного устрою.

Мов блискавка облетіла всю Полтаву звістка, що 16 лютого в братерському успенському дворі судитимуть сем’янівського попа за вбивство кравця. Зійшлася сила люду і послухати, і подивитися. Провід у суді належав, звичайна річ, попівству. За судейським столом на найпочеснішому місці сидів «превелебний в богу його милість господин отець» (так ото урочисто титулували того часу значних духовних осіб) Лазар Бузкевич, ігумен полтавського манастиря, і з ним намісник «всечесний старушек» отець Ієремія Світайло, далі Лука Семенович, про-топоп полтавський, і низка попівства полтавського: святоуспенський Іоан Величковський, що, як свідчить літописець Самійло Величко, умів добре складати високопарні вірші, якими він вітав значних персон, як от 1687 року вітав гетьмана Самойловича, коли той через Полтаву їхав у Кримський похід[7], спаський Іван Світайло, що потім уплутався був у славнозвісну історію Кочубеевого доносу на Мазепу і за те зазнав тортур та був засланий на Соловки[8], нікольський Йосип Ніжинський, стрітенський Тихін Филипович та воскресенський Іван Филипович. Із світського уряду були полковник Павло Герцик[9], суддя наказний Іван Красноперич, колишній полковник Леонтій Черняк, син його Іван Черняк, писар полковий «і много іних зацних особ рицерського й міського уряду». Тут же зібрані були всі свідки, допитані на переднім слідстві.

Олихвір Бей, «на смертелном ліжку будучи, для тяжкої хороби не могл сам притомне стати до суду, прето (через це) жона його Настя в особі його з тими ж свідками стала. Але знову не згадується ніде, щоб тут на суді був Процик та Терпило. Здається, їх не було зовсім, і це було цілковите й незрозуміле порушення тогочасного козацького судівництва. Можна висловити здогад, що духівництво не хотіло ставити на суд свого товариша, а щоб це не било так у вічі, то Процика, звичайна річ, теж не кликали.

Спершу прочитали скаргу скривдженого Процика та протоколи першої й другої інквізиції, після чого суд «на достовірніше всього того іспитаніє», велів ще «всім свідкам, ставши, устне уголос повідати, що хто признавав». Насамперед «питано жону Олихвірову Беєву, на місцю мужа її, щоби міла повідати від імени мужа свого». Настя так сказала:

— Панове, муж мій хоч було і підоп’є, а єднак хороше дивиться: а тепер, по вибиранню того осипа, прибувши додому, захорів і чомусь гостро став дивитися, і коли приїздили послані на інквізицію, юж був хорий, і, хорим будучи, не відаю, що там він їм повідав. Потім взято його, хорого, до Полтави на інквізицію, і там не відаю, що він повідав, тілко приїхавши, ще барзій гостро став дивитися і кошулю (сорочку) з себе скинув; що я постерігши, пильнувала його, яко жона, в тій тяжкій хоробі і сусід просила, щоб мені в тім допомагали. А коли трохи прийшов к собі, питала я його: «Що ти там свідчив, а, чути, і присяг єси». А він одповів: «Я не знаю нічого, що там говорив. Поти моєї повісти»,

Потім наказано і решті свідків по черзі «мовити» і всі вони «повідали тоє слово в слово, що у второй інквізиції запитано». Після цього їм запропоновано ще раз поцілувати євангелію та хреста (для більшої урочистости, очевидячки) і тоді вже «виступити» (відійти).

Суд, порадившись між собою, об’явив, що 4 свідкам: Тимошеві Ложечнику, Левкові Куцю, Іванові Коробочці та Явдосі Білці він дає «зуполную віру, яко статечним свідкам, а Олихвіра Бея, яко під час того бою бувшого підпилого і под час інквізиції не в зуполном умі зоставшого, а надто не єдинослова, якось показуєт з обох інквизицій (мовляв, Бей свідчив неоднаково перший і другий раз), не приймуєт за свідка, поневаж вдвох річах солгал, юж такому і в інших його свідоцтвах не можем» же (особливо, що) і жона його признає ему забитіє ума».

Крім того, і першу інквізицію «суд не приймує для многих в ней фалшивє пописаних речій: шинкарку написано Настею, а вона Євдокія; Ложечника написано Миськом, а ім’я йому Тиміш» і. т. ін.

Отже, цього всього було досить, щоб суд, де переважало духівництво, ухвалив мудрого «соломонового присуда»: тих первих інквізиторов за неумєтность в вивоженню інквізиції, суд нинішній велить карати в’язанням (арештом), а честного отця Івана Терпила, священника семянівського од тої напасті увольняє і сим декретом наказує: аби Процик за тую нанесеную потвар і безчестя отця Терпіла во всем перепросив.

Варує (попереджує) теж суд нинішній під виною (судовим штрафом) на архіпастирськую милость (митрополита) сто талерів аби ніхто так з духовних, яко і з світських ніколи не важився безчестя того задавати честному отцю Іоану Терпилу, яко невинно напасть притерпівшому; а хто б смів тим йому примовити, таковий неодпустне вишреченую вину заплатить».

Такий був присуд. Полтавське попівство енергійно заступилося за свого товариша — не тільки виправдало його, але ще й погрожувало всякому великим штрафом, хто б тільки насмілився бути іншої думки про злочин отця Терпила. Суд з попівства та козацької старшини не розглядав однієї — мабуть на їхній погляд — незначної «дрібниці» — з чого ж помер нагло молодий Проценко, після того, як його побив піп Терпило. Про те, що Проценка бив піп — про це на суді ніхто не сперечався, ішла ж мова тільки про те, як дуже бив. Очевидна річ, під натиском попівства свідки намагалися щонайлагідніше змалювати поведінку Терпилову, адже вони чудово розуміли, що за спиною в Терпила стоїть усе попівство з козацькою старшиною. Виходило так, що в усьому винен сам небіжчик, що за його спиною не стояв ніхто, крім його нещасного батька.

А той нещасний Процик, Савишин сват, не тільки втратив сина, може єдину свою допомогу, але ще мусив іти просити вибачення в убивці своєї дитини за потвар і безчестя. Це вже зовсім так, як співається в гумористичній пісні:

Била жінка мужика,

Пішла позивати»

Присудили мужику

Ще й жінку прохати.

Але тут справа була інакша; енергійне попівство спромоглося покарати й батька забитого, і тих представників міського уряду, що були заступилися за нього й почали слідство як слід, і вигородити з біди свого собрата, що його спокій, як бачимо, ніхто не порушував увесь час слідства. У той час, як хворого тяжко Олихвіра Бея тягали на слідство, отця Терпила ніхто навіть одним пальцем не зачепив. Такий був праведний суд у козацькій Гетьманщині. Такий був суд козацької старшини разом із попівством.

 

 

VI. СТРАШНИЙ ЗВИЧАЙ

Дуже сумувала стара Кузьмиха, полтавська міщанка, вдова, що з її сина Тимка став не чесний ремісник, а ледащо, волоцюга. Вчився він замолоду гаптарювати і міг бути з нього добрий гаптар, коли б менше тягався по шинках та не тягався з шинкарками. Сподівалася мати, що, одружившись, на іншу стежку стане її син; але й молода жінка не зуміла прив’язати до хати Тимка, і він знову почав правити своєї: день гаптує — два гайнує, часом у шинку й заночує.

Добре, що хоч відомо було, де саме його шукати — «на братерському нречистському дворі», де шинкувала Гапка-«чарівниця».

Кузьмиха непохитно певна була того, що Гапка «бавилась чарівництвом», бо — чим же іншим могла вона привабити до себе її сина. Ні вроди в неї, ні хисту, та й пристаркувата вже, а про її нецнотливе життя що й говорити.

Справді таки, шинки за тих часів були притулком усякої розпусти, чи був цей шинок панський, чи попівський, чи манастирський. Полтавський протопоп навіть відмовлявся причащати шинкарок через їхнє нецнотливе життя. Але той таки протопоп та й духівництво ніколи не відмовлялось від тих грошей, що їх давало шинкарювання.

Гапка була відома в місті шинкарка. Не раз її й трусили, коли в місті траплялося злодійство, і у в’язненшо держали. І ось ця «нецнота», ця «злиденна нетіпаха», задумала була одружитися з Тимком. І тіль-тіль не сталося по її, коли б не Вуцька, друга шинкарка, суперниця Гапчииа, що завчасу попередила матір про небезпеку.

Скільки тоді наплакалась Кузьмиха, прохаючи, благаючи сина не зганьбити їхній чесний рід таким одруженням та взяти за себе іншу дівчину, що вона, статечна мати, вибрала для нього. На щастя, Тимко таки одумався, послухався матері й місяць-другий після одруження наче статечніший став. Але тепер знову п’є, гуляє і, здається, знову «злігся» з тією ж Гапкою.

Бідкалася дуже стара мати, не було їй спокою, все чекала, щодня, щоночі якогось нещастя. І сталося воно швидше, ніж думала стара Кузьмиха.

9 травня 1700 року на весняного Миколи в Полтаві відбувався ярмарок. Тимко з самісінького ранку блукав по ярмарку і кінець-кінцем привів з собою до Гапки якусь черницю з Будиського манастиря. Мовляв, це його родичка. Почалося частування; Сіла до столу й Гапка, та не добром кінчилося це гостювання. Підпивши, Гапка почала ревнувати Тимка до черниці й так його допекла, що він схопив рогача й поперекидав у печі горщики зо стравою. Попало й самій Гапці. Побита, качаючись зо злости по долівці, ревіла Гапка в пекарні.

Не звертаючи на неї ніякої уваги, Тимко пішов до сусідньої кімнати й ліг спати. Слідом за ним попленталась туди й п’яна черниця, і вже через кілька хвилин із кімнати долітало хропіння. Тоді Гапка тихесенько підкралася до кімнати, зачинила на защіпку кімнатні двері і зав’язала шнурком, їй на думку спало так покарати Тимка: діждавшись, коли до шинку зійдуться люди, відчинити перед ними двері до кімнати й вимагати, щоб Тимкові й черниці, як явним перелюбникам, одрізали поли[10], а самих їх одвели до ратуші.

Може 6 воно так і сталося, але трошки згодом повернулася з церкви стара бабуся Ганна Іваниха, що жила в тому ж братському домі, і нічого не знаючи, одв’язала двері та ввійшла до кімнати. Гапка тоді була в сінях. Побачивши, що Іваниха розчинила двері й розбудила сонних, вона спершу скочила до кімнати, почала була лаяти та гнати звідти Тимка, але потім зміркувавши, що не все ще втрачено, швидко заперла двері і хотіла звати людей.

Хоч який п’яний був Тимко, але здогадався зараз, що то на думку спало Гапці. Кинувся він до дверей, почав їх щосили вибивати. Розчинилися двері… вискочив із пастки Тимко, кинувся на Гапку, і за кілька хвилин вона лежала мертва.

На страшенний галас і зойк збіглися люди. Тимка зв’язали і, як «забойцу з’іманого на гарячому вчинку» одвели до ратуші до полкового уряду.

Там його негайно допитали.

Тимко так пояснював те, що сталося:

— Я, панове, в тім дворі пив, а вона, Гапка, без даиня причини мене по щоках ударила, чого я, п’яним будучи, не стерпівши, вдарив її тілко всього два рази, а Гапка, павши на землю, зараз і духа пострадала.

Суд на «достовірніший довід тої справи» велів покликати Ганну Іваниху, що була при вбивстві; вона так посвідчила:

— Прийшла я до тієї ж господи в двір братерський і не застала в хаті нікого, тілко самую Гапку. Аж бачу — поставці на столі стоять порожнії і стіл политий. Спиталася я: «Чи то в тебе, Гапко, напитку нема, позбирай з столу поставці».

І тоє їй сказавши, пішла з хати в другую і обачила, що горшки в печі з стравою поворочено, і пішовши знову в хату переднюю, нарікала я на Гапку за тоє і що шкода єсть, страву поворочено. Взявши з вікна желізне перехрестя, хотіла понести його в кімнату, аж двері кімнатниє мотузком зав’язані. Я їх одчинила, увійшла в кімнату і застала його, Тимка, з черницею ніякоюсь з Будиського манастиря, а вернувшись з кімнати, сказала: «Гапко, чого він, Тимко, туди увійшов?». А Гапка одказала: «Не знаю для чого і коли — не бачила» і почала його, Тимка, з кімнати гонити, а потім сама, наперед вибігши, защепнула двері защіпкою, а Тимко почав дверми трусити і велить одщепнути.

Скоро ж вона одщепнула двері, а Тимко, вибігши, почав її, Гапку, бити, виговоруючи: «Сякая-такая, нецнота, чому ти на мене наволікаєш безчестя?» і так тирансько бив, що аж заледво оную водою одлили.

Вона ж, Гапка, прийшовши к собі, схопившися, кинулася до Тимка, а Тимко знову її затяв два рази, которая впавши на землю вмерла. І так, од Тимкових рук небожка світа пострадала».

Хоч злочину не треба було розслідувати, але суд визнав за потрібне відкласти справу «до указу пана зверхнійшого», тобто полковника; його в той час не було в місті, а злочинця наказано зараз же «при тілу небожки Гапки прикувати, нім (поки) буде небожка погребена, а по погребі звичайним до секвестру його, Тимка, дати».

За тих часів на Лівобережжі був поширений звичай приковувати вбивцю до труни жертви. Цей звичай, як відомо, не практикувався на правому березі Дніпра. Про нього нема згадок ні в Литовському Статуті, ні в Магдебурзькому Праві. Як пояснює проф. М. Владімірський-Буданов[11], це — пережиток стародавнього звичаю, за яким убивцю, що його схопили на місці або що навіть на нього тільки падала підозра, прив’язували до ноги трупа і зоставляли так до суду, до офіціяльного огляду. Це мало значення або незаперечного доводу, абож це були тортури, щоб примусити злочинця признатися. Треба сказати, що така форма тортур була одна з самих дійсних. Бож не кожен убивця міг витримати довго дуже близьке сусідство жертви. В такій формі цей стародавній звичай існував і в Великоросії ще в XVI столітті.

У Гетьманщині XVII і XVIII віку приковування до труни втратило вже правовий характер і набрало значення непотрібного додатку до остаточної кари убивці. Правда, на Запоріжжі, якщо вірити народнім переказам, траплялося, що вбивцю живцем ховали разом із жертвою. Хоч у Гетьманщині цієї жорстокої кари в XVII віці, безперечна річ, не вживали, але, якщо тільки вона колись була в звичаях стародавнього суду, то в такому разі приковування до труни забитого можна вважати за її символ або пережиток, що мав на меті застрахати та налякати. Правду сказати, і в цій пом’якшеній формі цей звичай був надмірно, вибагливо-жорстокий. Злочинець іноді кілька діб був прикутий до труни. Коли мертвяка несли до церкви та на кладовище, то так само, прикутий до труни своєї жертви, злочинець супроводив її. Легко собі уявити, які страшні муки переживав убивця, йдучи серед родичів і приятелів забитого, серед плачу, голосіння близьких його, серед обурливих вигуків юрби. Та цього мало. Звичайно небіжчика, напередодні похорону, на ніч уносили до церкви, і бідолашний убивця проводив найстрашнішу ніч у зачиненій церкві віч-на-віч із жертвою.

Для того, щоб він, охоплений божевільним жахом, кидаючись і рвучись із кайданів, не перекинув труни, його зв’язували іноді вірьовками і клали на ніч під марами, де стояла труна.

Цей жахливий звичай існував у Гетьманщині майже до кінця XVIII віку. Ще 1783 року на Чернігівщині в одній із церков після панахиди над забитим козачим сином Йосипом Біденком була прикута до Його труни козача дочка Христина Водянюкова, Місцевий піп не тільки що не заважав цьому, але й сам наказував людям в’язати Христину і зв’язану покласти під труну. Тодішній генерал-губернатор граф Румянцев циркулярним листом до архієреїв звернув увагу їх на «странное і человечество уражающеє произшествие». Цей звичай був заборонений.

Ото таких страшних тортур мав зазнати і герой нашого оповідання Тимко Кузьменко.

Рівно через тиждень «магістрат міський полтавський[12]», «одбравши од зверхнійшого пана, властелина, од його милости пана полковника, указ цетовати (розв’язати) тую справу подлуг (відповідно) належитого права», велів знову «перед собою поставити того мужебойцю Тимка не для виведення інквізиції, лсч (але) ддя феровання (щоб виректи) декрету і укончеиня справи».

Тут з’явилася до суду і «акторская сторона сестра забитої Ганки і «домовлялася судового сказання» над убивцею.

Відповідно до законів, суд присудив Тимка до кари на горло, та в цю хвилину надійшов другий указ від полковника «за усиловним кривавосльозним матки Тимкової і тещі і жони його прошенієм дарувати його горлом», зобов’язавши лише його поєднати духовенство за одправу погребу небожки Гапки і за сорокоуст за душу її». Та крім того, заплатити кревним її поголовщииу.

Через те що Гапка жила «лезно[13], без мужа, і не міла його, а шинком бавилася», то суд призначив за її голову нижчий розмір плати, всього 50 злотих. Нарешті, Тимко повинен був виплатити «вину врядовую», тобто певний грошовий штраф на користь суддів.

А «вина панська», тобто штраф на полковника? Невже її простив полковник? — Звичайна річ, ні. Милосердя полковникове, що врятував Тимка від смерти, повинно ж було мати нагороду. Не самі «кривавослезні» прохання нещасних жінок зворушили полковникове серце. Звичайна річ, ні. Через те що стара Кузьмиха і її сваха були бідні міщанки, не було в них ані ґрунтів, ані пасік, ані паровиць волів, на які така ласа була козацька старшина, інакшу нагороду взяв полковник. Чим же заплатили нещасні жінки й Тимко за свою голову? Заплатили немало. Тимко видав зобов’язання, за яким він «видячи так великоє по бозі його милости пана полковника отцевськоє над собою милосердне, иж (що) не тілко на здоров’ю не пострадав, і на худобі иенарушеним застав, — во вічииє і неуставаючие роди з жоною своєю поручил себе доживотиою дому його панському службу». Отже, Тимко продав волю свою й своєї жінки й своїх нащадків. Ціна була чимала. Честь винаходу такої кабали цілком належить полтавському полковникові Іванові Іскрі, тому самому, що сім років згодом разом із другим великим паном Кочубеєм задумав був поставити пастку Мазепі, та сам у неї попав. Попередні полковники полтавські своє милосердя продавали все таки за меншу ціну, ніж цей, якому царська влада побудувала була за «вірність» у Києві пам’ятника, що його знесла вже теперішня революція.

 

 

VII. УБИВСТВО НАЙМИЧКИ

Рано навесні 1689 року вирушили козацькі полки в Кримський похід. Пішов разом із ними й борзенський козак Грицько Плющенко. А дома зосталася жінка його Палажка з малими дітьми.

За тих часів мало хто з козачок, як чоловіка не було вдома, поводився статечно, особливо в місті. На базарі щодня зустрічалися куми та сестрички, раді погуляти-повеселитися. Кликали до себе або й сами йшли в гості — ото так у багатьох і тяглись щодня бесіди та пияцтво. Ну, а п’яному що: наробить такого, що й за ввесь вік не спокутує. «Не статкувала», як видко, і Палажка Грициха: допилася до того, що з п’яних очей застрелила свою наймичку.

За тих часів Борзна була сотенне місто Ніженського полку, і в ній, як і по інших містах, існував «козацький сполне і міський» суд, що негайно зібрався розглянути справу Грицишину. Сотник пішов у похід, тож у суді головував городовий отаман, а з ним засідали: війт, «значне товариство» (козаки), бурмистер і деякі з почесних міщан. Як обвинувачі, виступили батьки забитої, якийсь Тишко Батюта з жінкою. Вони з плачем скаржились, що Палажка Грициха, «будучи подпилою, чи з умислу, чи з трафунку (випадково), невідомо за якую причину, а з неналежного свойого жіноцького поступку, чого б їй не годилося чинити, порвавшися до ручнииці, хоча й не знала, що оная була заправлена, наймичку свою, дочку нашу власную Катерину на смерть з ручниці застрелила». Судді запитали Палажку: «Для чого ти такий злий учинок учинила: в якого ранкору (злопам’ятства) або за який виступок сміла на смерть забити дівчину, наймичку свою?»

— Що ж, панове, — визнавала свою провину Палажка, — гріх мене споткав. Тілко й було причини — за єдну фанту[14] кармазиновую старую, що удерто шмат поли. ГІиталам: «Чи то ти учинила шкоду?». Тілко ж вона, небожчиця Катерина, мовила, що «я того не провинна: не знаю і не відаю, бо тоє ще при самом господареві, як до війська не йшов, учинилося ударття». І за тую причину хотілам пострашити: поставилам її на тій фанті, узявши ручницю з кілка, а правді не знаючи, що була заправлена. Як звелам курок, без подсипки опустився, не відати з чого спалило на пановці, і застрелилам небожчицю на смерть.

Справа була цілком ясна. Не треба було провадити далі слідства, але ухвалити присуд у цій справі сотенний уряд не мав права, бо карні злочини, що за них погрожувала кара на смерть, мав розв’язувати тільки вищий уряд — полковий або генеральний. Через це Палажку Грициху, як «забойцу», суд наказав негайно посадити до тюрми, а тим часом вирішував питання, що зробити з трупом забитої Катерини.

За звичаєм, що почасти ґрунтувався на приписі Статутовім[15], забитого не ховали раніше, ніж відбудеться суд. Звичайно, по козацьких судах злочинця судили й карали на другий або на третій день після злочину, отже, цей звичай не становив ніяких труднощів, але коли справа затягалася, то суд звичайно ухвалював декрета ховати забитого, не чекаючи на кару над злочинцем. Так було й тепер: беручи до уваги, що справа мала піти на розв’язання вищого суду та що в кінці травня не можна довго тримати не ховавши трупа, уряд борзенський дозволив «до гробу одпровадити» його.

Але при цьому, за тодішніми звичаями, годилося вести за труною і вбивцю, прикуту до труни. Тут виступили родичі Палажчині й почали просити Тишка Батюту звільнити її від цієї ганебної церемонії, бо вона не навмисне допустилася лихого вчинку. Від волі скривдженого тоді залежало багато, він міг цілком простити н звільнити від кари за карний злочин. Тут виступили дві сторони — господиня з її багатими родичами і бідний Тишко, що навіть як слід справити похорон своїй дочці не мав спромоги.

Почалася торгівля, почалися умовляння. Не знаємо ми, як воно справді було, але кінець кінцем Батюта зробив «милость»  Палажці: «Не позволіл Грицихи до гробу при тілі дочки своєї явне вести», а потім, «за намовами людськими і прозбами Палажки схилився й до згоди з нею»… Цікава була ця згода. Бідний батько по суті продавав своє цілком законне бажання помсти, Він уклав мирову: Грициха повинна була найняти сорокоуста за душу забитої (отже, навіть ці гроші йшли в кишеню попівства). Крім того, Грициха зобов’язалася дечим віднагородити осиротілих батьків,, а вони за це відмовлялися переслідувати її в суді за вбивство дочки.

Про це все сотенний уряд безпосередньо доносив до Військового Генерального Суду, прохаючи в нього «науки», як зробити з цією «справою».

Генеральний Суд надіслав таку «інформацію»: через те що Палажка Грициха помирилася з батьком забитої Катерини «і тоє сталося з волі інстиґаторської (позивача), того юж і ми в той справі поєднання судом нашим не розриваєм. Однак, гріху і помсти божої варуючися (остерігаючись), без карности такого проступства мимо закон божий повинность наша судовая пустити тую забойцу не повелівав; би если право святоє отцеві, которой би сина свого хотячи і не хотячи забив, указує рік і шість неділь у в’язенню сидіти, а другий рік в соборі церковнім себе чотирикрот на праздники обличати, а сеєй забойці Грицисі, которая, подпилою будучи знати зухвальства своєго над служебкою такоє окрутное (жорстоке) діло пополнила, овшем (тимпачє) треба карности дати.

Зачин абисте її дали до в’язеиия, тоєсть до турми, єжелі на довгоє в’язання способна, а єжелі назбит прикра (дуже слаба) то в якую комору крайную її посадити, же би сльота не досаждала, де має рік і шість неділь, ведлуг права (відповідно до закону) за свій виступок сидіти…

Можна спершу здивуватися, чому це Генеральний Суд такої «суворої» кари домагався, але пояснення дають останні рядки присуду. Хай або сидить у тюрмі, «або вину піняжную (грошовий штраф) ровную з нагородою укривжоному нехай нам, суду, оддасть, єжелі захоче фолґі (полегкости) і волности од сидіння».

Очевидячки, Палажка за краще визнала заплатити штраф, бо через кілька день борзенський уряд дістав від генерального судді Михайла Вуяхевича[16] таке повідомлення: «Мої ласкавії приятелі, пане отамане Борзенський і пане войте тамушній з бурмистрами! Поневаж Грициха, того свого злого учинку жалуючи, досить тому укривжоному отцеві забитої небожчиці учинила, сорокауста за душу її уєднала теди суд наш, респектом (зважаючи на) і на малих її дітей, і прихилившися на прозьбу отця Грицишива і дядька од в’язання її увольняє, з которого абисте наші милости юж жадного датку не витягаючи (Генеральний Суд, очевидно, стяг із Грицихи таки досить, що навіть обороняв її від зазіхань місцевої влади), її випустили і в дом до дітей пойти і вольно мешкати, пам’ятаючи на гріх той, щоб до покути ся доброволне удала позволили.

При том по вас того пильно хотячи міти, зостаю назавши вашмостям всего добра зичливим приятелем їх царського пресвітлого величества войська запорозького генеральний суддя і наказний гетьман Михаїл Вуяхевич. З Батурина, мая 28. 1689 року».

Так за вбивство заплатила гроші й стала вільна хазяйка, відкараскавшись від батьків забитої якоюсь нікчемною сумою. Виграв на цій справі тільки Генеральний Суд, де сиділи верхи козацької старшини, яким мало жалю було, що загинула десь там у Борзні якась наймичка.

 


[1] Майстерня, де працюють кравці.

[2] Осип — податок хлібом на користь манастиря, бо село Петрівці було тоді монастирським маєтком.

[3] Осавулець — виконував усілякі поліцейсько-адміністративні обов’язки на селі.

[4] По монастирських маєтках корчми чернецькі давали досить добрі прибутки.

[5] Їднаньщина — могорич, що його п’ють, як миряться.

[6] Так у той час іноді зверталися і називали з пошаною осіб духовних. очевидно, цей титул запозичено з церковного вжитку, коли згадується «господина нашого єпіскопа».

[7] Літопис Величка, ІІІ, 9, де говориться про вірші «Композитура» Величковського, якого Величко дуже вихваляє.

[8] Зберігся переказ, що коли цей піп Світайло та сотник Кованько після тортур лежали напівпритомні на підлозі, то Кованько сказав: «Отче Іване, яка ж московська пужка солодка, купимо її жінкам на гостинець» (бо багатьох із них, як і Кочубея, жінки підбили на доноса). «Бодай тебе, Петре, побила лиха година: хіба тобі трохи спину списали?» — відповідав Світайло.

[9] Павло Герцик — видатний старшина. Уся його родина близьку участь узяла в Мазепиному виступі. Три сини: Григорій, Іван і Панас утекли разом із Мазепою за кордон. Із них найвидатніший Григорій, що за кордоном був близьким співробітником гетьмана Орлика. Григорія в Польщі заарештовано, як Орликового агента, й передано російському урядові. Герцики близько зв’язані з Орликами. Одна з дочок Павла Герцика — Ганна Павлівна — була дружина Орликова. Отже, Герцики належали до вищих кіл тогочасної старшини. Див. В. Модзалевський «Малорос. Родословник, т. 1, Київ 1908; О. Лазаревський «Очерки малорос. фамилий», Герцики, Русский Архив, рік 1875, т. 1.

[10] Так за тих часів звичайно значкували спійманих на перелюбстві.

[11] Див. «Киевская Старина», 1888 р., т. ХХ.

[12] Так титулує себе в даному декреті полковий суд, що зібрався в звичайному своєму складі: наказний полковник, полковий суддя, городовий отаман, війт і бурмістер.

[13] Люди «лезні» — що не мали своєї осілости, переходили з місця на місце. В устах заможного козацтва це була напів-лайка.

[14] Фанта — річ, дана в заставу, очевидно, мова йде про заставлену кармазинову одежу.

[15] Розділ ХІ, арт. 2; із нього видно, що до видання третьої редакції Статуту по всій Литві був такий звичай — не ховати до суду над убивцею забитого.

[16] Михайло Вуяхевич-Височинський — видатний політичний діяч, прихильник Дорошенка, представник верхів козацької старшини. Склавши уряд генерального судді, Вуяхевич став за архімандрита Києво-Печерської лаври. Річ звичайна для тих часів, коли вище духівництво українське суспіль виходило з лав козачої старшини. Архімандрія в Києво-Печерській лаврі була значна, правда, і бувши на ній, Вуяхевич провадив широкі господарчі операції.

Див. про нього О. Оглоблін «До історії Руїни» (Записки ст.-філол. відділу, кн. ХVI),  де подано й літературу.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.