По судах Гетьманщини-1

ПЕРЕДМОВА

У цій книзі ми подаємо низку вибраних нарисів із праці О. І. Левицького «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII столетия», переклавши їх українською мовою.

Ця праця вперше вийшла російською мовою в «Киевской Старнне» 1901 року та окремо 1902 року. Є відомості, що О. Левицький наприкінці свого життя переклав був цю свою роботу українського мовою, і тепер цей рукопис переховується в Українській Академії Наук[1] і здасться як ці «Очерки» друкуватимуть цілком.

О. І. Левицький довгі роки свого життя провів на архівній роботі. З нього був видатний архівознавець. У своїх архівних студіях, так само, як і в усій своїй праці науковій, О. І. Левицький великої ваги надавав вивченню старого побуту, який він знав чудово.

У цілій низці своїх робіт О. І. Левицький виявляє надзвичайне вміння оживити сухі архівні документи, так що перед нами проходить ґалерія живих людей з давно минулих віків. Цю його властивість особливо яскраво видно в тій низці нарисів, що їх подаємо в цій книзі.

За підставу для цих нарисів О. І. Левицький узяв документальний матеріял, а саме актові книги Полтавського переважно та кількох інших козацьких судів.

Актові книги провадили за часів литовсько-польського панування й на Україні[2]. У кожному місті, незалежно від того, чи це було місто панське, чи місто з правом самоврядування, на уряді провадили спеціяльні книги (acta). До цих книг записували і судові вироки, і всякого роду заяви. Записувалося тут заяви про всілякі цивільні справи: записували акти продажу майна, купівлі, тестаменти і т. ін. Записувалося до книг і всілякі скарги в усіх справах — і кримінальних у тому числі. Було кілька розрядів актових книг, і ці актові книги відбивали в собі цілком життя тогочасне; отож, вони становлять величезний і дорогоцінний матеріял для дослідника.

Найстаріші польські актові книги, що дійшли до нас, — це краківські 1386 року. На Україні ж актові книги були узаконені цілком другим Литовським Статутом (1566 рік), хоч є дані, що такі книги були й раніше, з початків XVI в. До наших днів дійшла величезна маса, кілька тисяч (5838) актових книг Правобережжя; переховуються вони в Київському Архіві Давніх Актів[3].

Над цими книгами провадять роботу, складають описи, їх використовують дослідники. Цього року, наприклад, у Києві зроблено відкриття великого значення. Як описували кам’янець-подільські актові книги, писані вірменською мовою (у Кам’янці існувала велика вірменська торговельна колонія), виявилося, що є документи, писані вірменським альфабетом, але вони належав не вірменам, а половцям. Досі науці відомий був тільки Codex Cumanicus 1303 року та переклад половецькою мовою Корана, що переховується в Стамбулі, який знайшов проф. Надлам Гасім бей[4].

Тепер же до всесвітньої науки ввіходить нове джерело, широке й цінне для вивчення як давно вимерлої половецької мови, так і історії решток цього народу, з яким протягом кількох сторіч доводилося мати зносини і зв’язки українським землям.

Але, коли для Правобережжя збереглася сила актових книжок, то для Лівобережжя ми маємо тільки невеличкі уривки, невелику кількість актового матеріялу[5]. Відомий знавець актових книг, що за його редакцією видано кілька актових книг лівобережних, В. Модзалевський свого часу подав відповідну записку до Першого Відділу Української Академії Наук[6]. У цій своїй записці В. Модзалевський подав повний список досі вже виданих актових книг Лівобережжя і відзначав надзвичайно малу кількість виданих книг, а до того ж іще деяка частина видана цілком ненауково.

В. Модзалевський підкреслював вагу цих матеріялів і вказував на те, що йому відома низка актових книг Лівобережжя, що переховуються по архівосховищах: як українських, так і позаукраїнських. Свого часу і О. Левицький заявляв, що серед матеріялів Архіву Міністерства Юстиції, куди передано силу архівних матеріялів з України, мають бути актові книги Лівобережжя. Він писав: «На одном из заседаиий Киевского археологического сьезда мы слышали признаиие из уст управляющего архива министерства юстиции, что дела закрытых судов со всей империи поступили в архив в таком колоссальном количестве, что у чиновииков архива не было сил и возможности приступить к их разбору и они доселе хранятся там по большей части нераспакованными. Будем надеяться, что в этих еще не распакованных тюках найдутся и остатки малороссийских актовых книг».

Припущення О. Левицького справдилися цілком. Коли 1925 року з «Древлехранилища» РСФРР передавали Українській Центр. Арх. Управі низку архівних матеріялів, то серед фондів старої Гетьманщини знайдено кілька актових книг Лівобережжя.

Серед цих актових книг найцінніша Остерська актова книга, що про неї досі не було ніяких відомостей. Починається вона з 1626 року. Писана вона до революції 1648 року польською, а після революції — староукраїнською актовою мовою. Місто Остер у XVII віці в економіці України багато важило, і ця книга, що охоплює кілька десятиріч, являє собою дорогоцінне джерело для вивчення життя тогочасного міста. Цю книгу з ухвали Центральної Архівної Управи УСРР нині готують до друку. Отже, тепер джерела до історії лівобережного міста набагато поповнюються.

За тих часів, коли О. І. Левицький писав свої «Очерки», цих джерел було просто відомо, не то що видано, куди менше. Але він спромігся навіть із того матеріялу вибрати яскравіший, оживити його та подати читачам, що більшість із них, звичайна річ, ніколи б не читала актових книг.

Сам О. І. Левицький підкреслює, що подані ним нариси, написані на підставі актових книг, в цілому охоплюють найрізноманітніші сторони та прояви тогочасного життя. «В цілому — це низка ніби стенографічних звітів, тільки коротших. Писар не переказує своїми словами змісту скарги або свідчення свідків, а буквально відтворює промови учасників процесу, зберігаючи всі характеристичні особливості живого слова, з різними іноді наївностями, записуючи навіть різноманітні форми звертання до суду позивача, підсудного або свідків.

Через такий спосіб викладу, актові книги козацьких судів мають надзвичайну силу захоплювати: ними просто таки можна зачитуватися, як реально-художнім твором. Перед вами проходять наче живі люди XVII століття; наче з фонографа, ви чуєте їхню справжню мову, відчуваєте ніби подих давно минулої старовини. І кого тільки нема в цій чарівній панорамі. Через єдність суду, перед вами проходять живі тіні з різних верств тогочасного безстанового суспільства».

У цій книжці ми подаємо тільки вибрані нариси з «Очерков» Левицького. Вибираючи ці нариси, ми намагалися в основному взяти ті, де ясно й яскраво можна бачити тогочасне суспільство в його клясових взаєминах, в його клясових сутичках, не просто милуючися з усього, що діялось у давній давнині. Так само в цій книжці змінено цілу низку приміток, перероблено деякі вступи до нарисів і цілком змінено передмову. Для сучасного читача цілком зрозуміло буде, що деякі пояснення авторові здавалися б тепер наївними та анахроністичиими. Ак. Василенко в своїй роботі, в своєму широкому некролозі про О. І. Левицького теж визнає це. Отже, підходячи обережно до цього твору О. Левицького, автор цієї передмови мусів поробити всі тії зміни.

О. І. Левицький своїми поглядами належав до крайньої правої частини «Старої громади». Вихований у Київському університеті під впливом В. Антоновича, цього яскравого й видатного ідеолога дрібнобуржуазної української інтеліґенції, О. Левицький ніколи не дорівнювався до свого вчителя своїм політичним темпераментом. Тогочасні обставини, подув страшенної реакції поклали виразний відбиток на всю діяльність О. Левицького. Він був щонайяскравіший представник аполітичного культурництва, культурницького етнографізму. Будь-яка політична діяльність, щонайменший прояв її, лякали Левицького, льояльного громадянина Російської імперії.

Він сам писав у листі до В. Яценка б березня 1886 року: «Я й за дитинства лякавсь усякого брязкоту зброї і ніколи не поклонявся богові брані. Та й поводився я завсігди відповідно до своєї вдачі. А втім знайшовся ж якийсь дурень, що прийняв мене за «небезпечну людину». О, непорозуміння[7]».

Те, що для О. Левицького здавалося непорозумінням, цілком логічно випливало з усього тодішнього стану. В своєму наступі російський уряд намагався змітати геть чисто все сумнівне й підозріле, неосвячене, недозволене цілком. Отже, навіть українофільство, невиразне, бліде, навіть воно за небезпечного ворога здавалося урядові, наляканому боротьбою з революційним рухом, із першими громами широких робітничих рухів.

Даремне і Левицький, і навіть лівіші за нього «громадяни» маніфестували свою аполітичність. Все одно всі вони на собі відчували всемогутню на той час руку царського самодержавства. Сам О. Левицький довгий час навіть не знав, що він, смиренний урядовець, перебуває під негласним доглядом поліції. На нього, мов грім з ясного неба, ударила зовсім непередбачена пригода: 3 серпня 1885 року, коли до Києва мав приїхати Олександер III, з О. Левицького взято підпис, що він на час перебування царя в Києві, як підозріла людина, має виїхати з міста. Це на смерть перелякало О. Левицького. Тепер він знову намагався навіть у найдрібніших своїх вчинках додержувати щонайбільшої льояльности. Він скрізь, на кожному кроці намагався виявити себе цілком благонадійною, з погляду уряду, особою. Зокрема він заборонив із цього часу користатися з його адреси і скрізь вимагав, щоб йому писали «по-русски, а не по-малорусски»[8].

Коли 1897 року він підшукував учительку для своїх дітей, то раніше дуже пильно збирав відомості про її політичну благонадійність і тільки тоді взяв кандидатку, коли переконався, що вона з політичного погляду цілком «невинна», цілком благонадійна.

Навіть свої зв’язки з українськими колами О. Левицький намагався не афішувати, не показувати.

Проте О. Левицького ввесь час тягло до тієї роботи, яку, здавалось би, уряд не розцінював як революційно-неблагонадійну, яка, з другого боку, мала проходити на ґрунті розробки української історії.

Геть від політичної боротьби, треба науковою працею творити підвалини для відродження українського народу, треба бути мудрим і лукавим, щоб зберегти своє життя звичайне, свою посаду, та одночасно треба й не кидати роботи там, де вона може дати користь широким колам народнім — таке гасло всього життя О. Левицького. Неборець, а політичний культурник, він, проте, близький зв’язок тримає з українськими науковими організаціями, просвітніми закладами, як от із «Киевской Стариной» тощо.

В обставинах наступу поміщицько-кріпацьких верхів усяка діяльність, навіть найскромніша, навіть найльояльніша, як от у Левицького, викликала підозру, нагінки. І Левицькому часто-густо доводилося задумуватися над своїм майбутнім. Навіть для нього, нереволюціонера, тяжка неймовірно здавалася атмосфера царської Росії. Тим то й недивно, що з таким замилуванням погляди Левицького йшли в минуле, туди, де він міг знайти принадні для себе картини. Його цікавлять широкі рухи, цікавить життя широких мас, але скрізь і в усьому він зостається народником, що не може з класової суті своєї викрити ясно й яскраво рушійні сили революційних рухів, не може ясно й яскраво показати клясової боротьби минулого; окремі сторінки з його робіт своїм добором матеріалу та освітленням указують і яскраво підкреслюють народницькі тенденції автора. Так само як у всіх своїх працях, так і в «Очерках» у своїй передмові та поясненнях О. Левицький виступає перед нами, як виразний народник, з усіма його помилками. От саме через те й мусимо замінити його передмову, переробити деякі примітки, інакше оформити деякі нариси. Як можна розцінювати тепер хоч би такі місця з його передмови: «Історія Малоросії більше, ніж якась інша, є історія народня. За найблискучіший та найцікавіший її період справедливо вважається XVII вік, коли український народ виявив найвище напруження своїх духовних сил і, хоч на короткий час, улаштував своє життя за своїми одвічними ідеалами, коли, за образним’ виразом поета,

«Братерськая наша воля,

Без холопа і без пана,

Сама собі, у жупані,

Розвернулася весела».

Тут ми маємо справжнісінький букет: одвічні ідеали українського народу (хоч таких ідеалів, звичайна річ, ніколи не існувало, а існували вони в уяві українських народників), тут ми маємо й український народ, як щось єдине ціле, маємо і «найвище напруження духовних сил» — одне слово, одного цього прикладу досить, щоб зрозуміти, що О. Левицький і своїм світоглядом, і тим, як він виявляв цей свій світогляд у своїх працях, є народник. Звичайно, таке освітлення занадто наївне.

Отже, узявши нариси Левицького, вибравши з них найяскравіші, ті, що найбільше освітлюють життя Гетьманщини другої половини XVII віку, ми в дальшій своїй передмові намагатимемося змалювати, як ці оживлені О. Левицьким актові документи сами говорять за себе, як вони яскраво змальовують клясове суспільство тих часів.

Треба відзначити попереду, що Левицький, подаючи й обробляючи актові документи, додержувався таких вимог: «Щоб зберегти в нашому переказі, — пише він, — те враження живої безпосередности, що його справляє читання справжніх книг, ми, йдучи за способами тодішніх писарів, подаємо промови дійових осіб текстуально, як їх запротокольовано, але, щоб не утрудняти нефілологів, дозволяємо незначні текстуальні зміни, саме — усуваємо небагато явно книжних висловів і форм (переконані, що вони належать писареві, а не записані з народніх уст) та заміняємо тодішній безсистемний правопис близьким до сучасного.

Через це подані від нас численні зразки тодішньої мови з боку форм та написів не задовольнять суворих вимог філолога, — його ми радимо звернутися до автентичних актів, але з погляду лексичного вони цілком відповідають оригіналам»[9].

У нашому перекладі цей основний напрям О. Левицького збережено. Промови дійових осіб дано сучасним українським правописом; він набагато більше надається, щоб відтворити оригінали XVII віку, ніж старий російський правопис.

Ак. Василенко відзначає, що ««Очерки» набувають значення для історії українського права взагалі й для звичаєвого права зокрема й переважно».

Справді «Очерки народной жизни Малороссии» О. Левицького після свого виходу в світ стали за джерело як для дослідників істориків-юристів, так і просто для дослідників історії України. На них посилаються геть чисто в усіх, хоч і нечисленних працях з історії українського права. Щоправда, після виходу в світ кількох актових книг, вигідніше стало для дослідника вдаватися безпосередньо до актових книг, аніж до художньої обробки їх.

Але для ширших кіл читачів ця праця Левицького має досі своє значення. Не одсилати ж їх до актових книг. Через це й ми спинимося трохи на тих даних, що їх подають нариси О. Левицького до історії судівництва на Україні XVII віку.

Ак. Покровський відзначає: «В клясовому суспільстві суд є найбезпосередніше знаряддя клясового пригноблення — в революційні епохи, коли низ став верхом, він править за найбезпосередніше знаряддя клясової самооборони від спроб відновити пригноблення».

Отже, пам’ятаючи про цю думку, пам’ятаючи загалом марксистські характеристики ваги суду в клясовому суспільстві, ми й повинні підходити до оцінки судівництва Гетьманщини другої половини XVII віку.

Щодо судоустрою другої половини XVII віку та початків XVIII, — в основному маємо такі інстанції:

1) Сільський суд — до складу його ввіходили по козацьких селах отаман та 2-3 чоловіка з товариства, по селах із поспільством до суду ввіходив війт та «люди», «жителі». Іноді бере участь і місцеве духівництво й панські прикажчики. Коли справу провадили по селах із мішаним населенням із козаків і посполитих, то збирався «зуполний уряд», спільно засідали і війт, і отаман.

Сільський суд розглядав дрібніші справи, як кримінальні, так і цивільні, ухвалюючи на них свої вироки. У важливих справах сільський суд часто-густо тільки проводить початкове слідство, а вже саму справу розглядає дальша інстанція. Велику участь у сільському суді брала вся громада, всі «козаки й мужики».

Сільський суд мав і функції нотаріяту: він записував всілякі акти: тестамеити, купчі, дарчі, всякі заяви та угоди.

2) Сотенний суд — на цю інстанцію натрапляємо в нарисах О. Левицького. До складу його ввіходили представники і від козацького, і від міського уряду, отож у ньому беруть участь сотник, отаман, війт із бурмістрами. Як значніші козаки, так само і міщани беруть участь у роботі суду. Іноді в цьому суді беруть участь особи, надіслані від полковника чи гетьмана. Сотенний суд розглядав справи, що траплялись не тільки в місті й містечку, але загалом до цього суду вдавалися, обминаючи сільський. До сотенного суду на апеляцію надходили справи з сільського. Компетенція сотенного суду загалом була в XVII піці дуже велика. Вій міг ухвалювати й смертні присуди. Виконував він так само й нотаріальні функції. В його роботі велику вагу мала громада — козаки й поспільство.

Сотенний суд міг надсилати нерозв’язані важливі справи безпосередньо до Генерального суду, обминаючи третю інстанцію — полковий суд.

3) Полковий суд — до складу ввіходить і козацька старшина (полковник, полковий обозний, полковий суддя, сотник полкового міста, отаман городовий та інші), і міський уряд — війт із бурмістрами та іншими виборними людьми. Коли мова йшла про духовну особу, то запрохували до суду й представників від місцевого духівництва.

Велику вагу мала громада. У низці дальших нарисів видко її участь.

Полковий суд був як апеляційна інстанція, так і суд першого ступеня з широкою компетенцією.

У XVII віці полковий суд засуджував і на смерть, і ці присуди виконували, не подаючи на затвердження вищих інстанцій.

Полковий суд розглядав усі карні й цивільні справи всього населення полку, крім осіб, узятих гетьманом «в особливую протекцію і оборону»: бунчукових товаришів, полковників і генеральної старшини, що їх судив Генеральний суд.

У справах, що їх розглядав полковий суд, початкове слідство часто-густо провадив на місці місцевий уряд, іноді ж від полкового уряду чи суду на місця надсилалося спеціяльно в тій чи іншій справі так званих «розищиків». Особливо часто це практикувалося в суперечках за межі та землі, коли неодмінно треба було справу провадити на місці.

4) Генеральний суд — найвищий суд Гетьманщини. В XVII віці Генеральний суд не мав виразних організаційних форм. Складався він здебільша з двох генеральних суддів. Іноді разом із ними в розв’язанні справ брали участь інші особи з генеральної, полкової старшини або загалом із значної козацької старшини.

5) Гетьман — зверхній суддя. Здебільша гетьман у судових справах спирається на Генеральний суд. Він стверджує вироки і Генерального суду, і нижчих інстанцій, інструктує нижчі суди, стежить за розв’язанням судових справ по всіх інстанціях тощо.

Такі були судові інстанції Гетьманщини.

Дослідники, вказуючи на переваги козацьких судів проти попередніх, говорять не тільки про простоту та відсутність формалізму, але найбільше підкреслюють, що це були «безстанові» суди.

Суть, звичайна річ, не в цьому, а в тому, в руках якої кляси був суд Гетьманщини XVII віку. Коли ми виразно можемо схарактеризувати й дати відповідь на це питання щодо XVIII віку, щодо судів дореформної й пореформної Росії, то для другої половини XVII віку в історії України щодо судівництва її дати цю характеристику важче.

Треба згадати, що друга половина XVII віку в історії України — переходова доба. Революція 1648 року, так звана Хмельниччина, поклала край пануванню великого маґната, здебільша поляка чи походженням, чи культурою, на Лівобережжі. Друга половина XVII віку — час, коли на місце вигнаного великого маґната — польського пана — стає козацький старшина — заможний козак чи заможний міщанин Диктатура невпинно переходить у руки заможного козака — хуторянина-землевласиика. «Козацька Україна Хмельницького за сто років устигла стати такою ж дворянською країною, якою була Московська держава XVIII віку.

Перші десятки років по революції не усталились остаточно межі між верхами української міської буржуазії та верхами козацтва. Сьогоднішній багатий крамар давав початок старшинському родові, а значний козацький старшина провадив широкі торговельні операції. Отож у руках саме цих двох груп опинився тогочасний суд. Нариси О. Левицького й показують у цілій низці прикладів це єднання козацького старшини та заможного міщанина — купця чи ремісника.

Дослідники чимало зусиль поклали, щоб з’ясувати характер суду, особливо спиняючись на питанні про взаємини козачого й міського уряду. Дослідників сплутувало те, що не можна знайти виразної лінії, виразних норм щодо представництва в суді. У суді брав участь і козачий уряд і міський; козацькі суди відбувалися в ратушах, отже, в осередку міського життя. Козацький суд не був відокремлений від міського. Суть була в тому, що верхи козацтва і верхи міщанства тісно були в цю добу, за цих часів, зв’язані між собою, через те й не доходило до суперечок за представництво в суді, бо це не мало великої ваги. Щодо другої сторони, яка брала участь у суді, що її побачимо в низці нарисів, — громади, — то до неї ввіходили однаково і козаки й міщани. Не видно будь-якої переваги тому чи іншому елементові на суді.

Суд у Гетьманщині за цих часів однаково добре обороняв інтереси статечних людей — інтереси заможного козака та заможного міщанина, через це, як справедливо відзначає; Н. Мірза-Авак’янц, суд звертав увагу не тільки на те, який злочин зроблено, а ще й хто саме зробив. Заможного хазяїна каралося легше, ніж наймита — вівчаря, скотаря, винника. Отже, суд у Гетьманщині XVII віку був виразно класовий. Суд був знаряддям боротьби заможного козацтва та міщанства проти широких селянсько-міщанських мас. У цьому була його вага.

За невеликі, іноді припадкові, злочини суд тяжко карав учасників злочинів, коли вони виходили з робітництва тогочасного чи загалом із тодішніх низів населення (див. справу № 1), рішуче розправлявся суд із наймитами, яких голод заганяв до злодійських ватаг (справа 2). Одночасно той таки суд і той таки уряд давали чималі пільги, а іноді просто за викуп випускали на волю злочинців, коли тільки вони були заможні.

Коли проти убогого міщанина чи селянина стояв чи заможний козак чи міщанин, чи чернець чи піп, то добитися будь-якої справедливості в суді для того вбогого не можна було. Нарис № 5 яскраво показує, як попа-вбивцю вигородив духовний суд разом із козацьким судом та як той таки суд покарав не знати за що батька забитого. Ціла низка справ, де доходило до конфліктів між господарями і наймитами, теж показує, як на оборону інтересів господаря рішуче ставав суд. Навіть під час слідства заможному удавалося уникнути тортур, тим часом підсудний-наймит завжди зазнавав катування. У нарисі дев’ятому ми бачимо, як до смерти закатував полковий суд під час слідства наймичку Каську, що обікрала свого пана Леонтія Чсрняка. Перед нами повстає ціла низка батьків і родичів наймичок і наймитів, які мусять іти на згоду з господарями навіть тоді, коли тії до смерти припровадили їхніх синів та дочок. Господар завжди одкупався, і тільки невелика частина цих грошей припадала безпосередньо як головщизна родичам. Із нарисів О. Левицького постає виразно й яскраво образ того суду в Гетьманщині, суду заможного козака та міщанина.

Заможний козак і міщанин у своєму судочинстві виходив із тих правових норм, до яких призвичаїло його попереднє життя під Польською державою.

У судах тогочасних правним кодексом (збіркою законів) був Литовський Статут та Магдебурзьке право.

На Литовський Статут та Магдебурзьке право посилаються на кожному кроці тогочасні суди. У кожній справі завжди судді підбирають відповідні артикули з тих кодексів. Виходить, що революція не скасувала кодексів, створених у шляхетській Литовсько-Польській державі. Литовський Статут — збірка законів Литовської держави — цілком відбиває прагнення шляхетські XVI віку. Шляхетство перемагає великих землевласників — феодальну аристократію — і йде в рішучий наступ на широкі селянські маси. XVI вік в історії українських земель — доба великого економічного перелому, великого перевороту. Це доба, коли гостро позначається перехід усього господарства на нові рейки, це доба, коли підупадає натуральне господарство, розвивається грошове. На перше місце стає в економіці країни рільництво. Відбуваються величезні зміни в соціяльних взаєминах. Шляхтич стає диктатором у країні, і його диктатуру цілком відбито в збірках законів тогочасних, у Литовському Статуті. 

На самому початку XVI віку вперше в Литовській державі маємо уніфікацію давнього права різноманітного, неоднакового по різних краях держави. З шляхетської ініціативи й складено перший, Литовський Статут 1529 р. Життя, дальший розвій шляхетства потребують доповнень, деякої переробки першої збірки законів. Отож маємо ще дві редакції 1566 та 1588 року; це справжні шляхетські кодекси. Усі пакти перейняті обороною шляхетських прав, пільг і привілеїв. За голову шляхтича встановлено штраф у десять разів більший, ніж вбивство «мужика тяглого». Коли шляхтич поб’є селянина, то має тільки певний штраф заплатити. Коли ж шляхтича вдарить нешляхтич, то за це кара куди суворіша: винному одрубували руку. Коли нешляхтич зганьбить шляхтича, то за таку образу платився жорстоко: за таку провину одрізали язика. Шляхта — нарід шляхетський, ось чиї інтереси забезпечені були в Литовському Статуті[10]. На кожному пакті бачимо це.

Усі три редакції Статуту писані були мовою західньо-руською (польські історики називають її староруською) — білоруською в основі з величезною домішкою українізмів. Третя редакція вийшла друком зараз же, як її ухвалили. Перший переклад, польською мовою друкований, вийшов тільки 1614 р Між дослідниками були довгі суперечки — яка саме редакція — чи польська, чи західньо-руська — з була по судах українських ХVII-ХVIII віку[11]. Правдивіше погодитися, що обидві редакції Статуту в XVII віці знані були  на Україні як де яка прийшла.

Революція 1648 року, знищивши шляхетське панування, скасувавши диктатуру пана-шляхтича, не знищила тих законів, що їх, охороняючи свою диктатуру, запровадила шляхта.

Та Литовський Статут був не єдине джерело для українських суддів. Від передреволюційних часів збереглися ще й інші кодекси, занесені на Україну через Польщу, що теж виросли в обставинах, цілком далеких від перших післяреволюційних десятиріч на Україні.

На внутрішній устрій так польського, як і українського міста великий вплив справили західньоевропейські німецькі взірці. Німецьке місто виростало в обставинах дужої боротьби проти февдалів, виборюючи собі незалежність. У цій боротьбі виробився певний устрій німецького міста. Особливої слави набуло місто Маґдебурґ. Магдебурзьке право раз-у-раз згадується по судах українських. Про Магдебурзьке право, як загалом про німецьке право, існує чимала література, але найменше зачеплено саме питання про німецьке право по містах Лівобережної України.

Німецьке право перенесено на польський, а далі на український ґрунт разом із тією силою колоністів, що ще від XII віку переселяються до Польщі та пізніше до західніх українських земель. Ми не спинятимемося на питаннях устрою міста за Магдебурзьким правом. Спинимося тільки на тих кодексах, що їх раз-у-раз згадується в поданих далі нарисах.

Кодекс, що вживався в Маґдебурзі, мав назву Саксонське Зерцало (Sauchsenspiegel). Первісний текст латинською мовою не дійшов до нас, зате зберігся текст німецький.

Складене було Саксонське Зерцало в першій половині XIII віку. Саксонське Зерцало суттю своєю е приватний список звичаєвого східньо саксонського права.

Протягом дальших віків Саксонське Зерцало користалося з великого успіху й зазнало чимало доповнень та переробок.

На Україні з Саксонського Зерцала користалися в його польських виданнях.

Перша така славнозвісна переробка в Польщі латинською мовою припадає на 1535 рік (щоправда й перше видання Саксонського Зерцала в Польщі припадає на 1506 рік, але видання пізніше цілком його заступило). Мало воно назву «Juris provincialas quod speculum saxonum vulgo nuncupatur libri tres» (передруковане ще раз на початку XVII віку). Це видання на Україні не було так поширене, як польська переробка 1581 року львов’янииа Павла Щербича під назвою «Speculum Saxonum albo prawo saskie i majdeburskie porzadkiem abecadla z lacinskich i niemeckich exemplarzow zebrane i na polski jezyk przelozone».

Цю працю передруковували в XVII віці двічі, і на неї ото ввесь час і посилаються українські судді. Не треба відзначати, як давнє саксонське звичаєве право XIII віку, хоч би і в переробках, відповідало українській дійсності XVII віку.

Крім Саксонського Зерцала найважнішшою збіркою приписів Магдебурзького права було Jus municipale — виклад Магдебурзького права. На Україні знову таки були знані його переробки, насамперед Щербича,

Але найпоширеніша по судах Гетьманщини була третя збірка; це т. зв. «Порядок» «Porzadek sadow i spraw miejskich».

Це вже обробка систематична приписів Магдебурзького права, що належить видатному польському правникові XVI віку, Троїцькому Вартоломею. Йому ж належить кілька інших обробок права Магдебурзького, широко популярних у Польщі.

«Порядок» розподіляється на чотири частини.

У першій говориться загалом, що таке право, що за обов’язки судді, про міських виборних осіб тощо у другій частині говориться про різні суди міські, про форми суду, у третій — про порядок судочинства, у четвертій — про кари злочинців та зокрема про тортури.

Як відзначають дослідники, саме «Порядок» Троїцького та Саксон Щербича були найпоширеніші по судах Гетьманщини. З наведених вище суто фактичних даних про походження цих збірок законів зрозуміло стає, що вони не могли цілком відповідати новим обставинам. Анахроністичність цих збірок, невідповідність їх новим вимогам визнавали навіть польські юристи XVI віку. Що ж говорити про Гетьманщину?

Для другої половини XVII віку, для Гетьманщини ці збірки деякими частинами просто ставали анахронізмом, дуже застарілими , деякими частинами просто цілковито не відповідали новим клясовим ще неоформленим взаєминам на Гетьманщині. Проте, судді — представники і козацького, і міського уряду — вперто в кожному присуді посилаються саме на ці кодекси.

В чому річ? Пояснення можна дати просте. Козацький старшина, що намагався перетворитися на шляхтича, дбав про затримання й тих кодексів, що їх створило шляхетство. Недаремно вже в XVIII віці українське панство Литовський Статут прокламувало, як «малороссийские права» — в протилежність до великоросійських указів.

Козацький старшина, зберігаючи для себе Литовський Статут, як чинний кодекс, тим самим ще й підкреслював своє намагання стати на місці шляхтича. Так само й верхи міської буржуазії, що керували життям українського міста і до революції 1648 року, міцно й цупко трималися за тії перенесені з Німеччини кодекси, що давали змогу українській буржуазії оформлювати своє самоврядування. Литовський Статут і збірки німецьких прав навіть другої половини XVII віку були тими кодексами, про які раз-у-раз нагадувалося, але їхніх норм не додержувалося. Юридично ще ж не було саме кляси, що створила Литовський Статут, — козацька старшина ще не встигла перетворитися в українську шляхту.

Особливо анахроністичні були артикули тих кодексів щодо кар. Отож, майже на кожному кроці, як подають і наші нариси, доводилося ці кари заміняти на інші. Приміром, судячи гурт нетяг, що чинили грабежі восени 1699 року в Велико-Будиській сотні (справа № 2), суд удався спершу до права Магдебурзького, до книги «Порядок», де на арк. 222 знайдено таку кару, що злочинець має бути колесований. Кара ця була мало поширена, через те судді вдалися до Литовського Статуту, за яким такого злодія мали повісити. Але й цей присуд судді замінили для одного, бо той заграбовану здобич вернув скривдженому. Щоправда двох його товаришів повішено, але в основному виступає одна риса:  скривдженому відшкодовано за заподіяну шкоду, суворі приписи Литовського Статуту змінено на м’якші.

Так само й у справі про жорстоку жінку Денисиху, яка вбила свого чоловіка, суд, удавшись до Литовського Статуту, знайшов надзвичайну кару, а саме: треба було карати так: «по ринку волочачи, кліщами торгати, а потому, в міх скуряний всадивши до нього пса, кура, ужа і кішку, зашити» і втопити в глибокій воді». Судді сами зазначили, що «в нас того звичаю не заховують» і змінили цю кару, щоправда, теж на дуже сувору.

Часто до зміни присуду спричинювались прохання родичів чи знайомих підсудного. Тоді суд майже завжди зважав на ці прохання й суворі присуди Литовського Статуту чи Магдебурзьких прав, де навіть за дрібні злочини встановлена була кара на горло, замінював на інші, легші, дуже часто грошові. Замінювали кару на горло судді, звичайна річ, не з тих причин, що вони були милосердні, а там, де мова йшла про такого ж, як і вони, заможного козака чи міщанина або там, де за підсудного — наймита чи підданого — заступалися значні особи. Заступалися ж вони, звичайно, на свою користь, бо такого визволеного від кари брали собі в беззаплатні наймити. Наприклад, хуторянина Леська Матієнка за вбивство суд, згідно з Саксоном і Статутом, присудив до смерти та виплати головщиии родичам забитого, але на прохання присутніх суд змінив кару на відповідні грошові штрафи та головщину.

У справі про чужоложство (справа № 14) судді, на підставі книги «Порядок», були присудили підсудного Г’ригора до смерти, але на прохання «людей зацних» Григорові смерть замінено на вигнання. У справі № 15 про чужоложство суд присудив, за відповідним приписом «Порядку», до смертної кари підсудного Панченка, а його спільницю Панасиху ухвалив бити біля ганебного стовпа та розв’язати шлюб. Але, коли чоловік Панасишин заявив, що він приймає до себе її за жінку, а далі те ж саме й жінка Панчеикова про свого чоловіка, то суд просто зараз же скасував свій присуд і зараз же ухвалив інший про відповідні грошові штрафи. Так само в цілій низці справ про перелюбства маємо заміни приписів чинних у той час кодексів на інші. Те ж саме маємо ми і в цілій низці інших справ. Чимала частина наших нарисів увесь час показує й подає дані про те, що по козацьких судах увесь час приписи Литовського Статуту й Магдебурзького права виправлялося неписаним звичаєвим правом.

Неписане звичаєве право більше відповідало тогочасній структурі суспільства, дарма що верхи його проторювали собі стежку до шляхетства. В наших матеріялах є дуже яскраві моменти, коли звичаєве право кладе свій слід як на переведенні слідства, так і на всьому перебігові судочинства. Досить згадати про нарис сьомий, де говориться про страшний звичай приковувати убивцю до труни жертви. На ніч цю труну ставили в церкві, лишаючи таким чином наодинці убивцю з забитим. Звичаєве право відбилося в цілій низці процесів, зв’язаних із розлукою, із розв’язанням шлюбу. Зокрема цілком випливає з звичаєвого права поширений спосіб доводити правдивість обвинувачень у чужоложстві личкуванням перелюбників. Захопленим на чужоложстві за тогочасним звичаєм одрізували поли, і це був найбільший доказ їхньої провини.

Щодо кар, то для другої половини XVII віку звичаєве право мало найбільшу вагу.

Дальший процес судівництва в Гетьманщині XVII-XVIII віку вів до витіснення як звичаєвого права, так і норм Литовського Статуту, хоч як за них чіплялося українське панство, великоросійськими законами. У судочинстві XVII віку широких впливів великоросійського права непомітно, за винятком одиноких випадків, особливо коли справа стосувалася так чи інакше великоросіяиина.

На самому перебігові судочинства ми не будемо спинятися в передмові, бо кожен нарис дає яскраві, виразні сторінки про це. Спинимося лишень ще на одній стороні тогочасного судівництва, цікавій як покажчик того, як суд у Гетьманщині XVII віку ставав за один із способів швидшого перетворення козацького старшини-хуторянина на українського пана-поміщика.

Як відзначають дослідники соціяльної історії України XVII віку, за велике джерело прибутків сотенної, полкової й генеральної старшини був суд. Судівництво в руках козацької старшини й верхів міської буржуазії перетворювалося в надзвичайно легкий спосіб збагачування,

У цілій низці нарисів, що їх подав Левицький, ми побачимо, як кожна судова справа, хоч який був ухвалений присуд, закінчувалася тим, що і судді, і сам полковник одержували на свою користь великі судові штрафи, «належиту врядову і панську вину». Приміром, у справі № 3 ми бачимо, як два молоді куркулі Харко й Семен, сини багатої вдови-козачки Марії Педорчихи відкупались не один раз за крадіжки. Кілька разів полтавський полковник Іван Іскра визволяв їх від кари і щоразу брав собі за це якийсь ґрунт із їхніх маєтків. Ні в якій справі судді не забували себе й полковника, хоч би справа закінчувалася навіть миром між обома сторонами. У справі № 215, приміром, коли обидві сторони помирилися, то судді, звільнивши винних у перелюбстві чоловіка й жінку, що їх простили їхні дружини, наказали проте: «єднак вину панську й врядову.за проступство мають платити»

Ми маємо цілі реєстри речей і маєтків, забраних, як штраф, на полковника та суддів. Ось такий реєстр: «Напрод його милості, пану полковникові Федору Івановичу Жучеику за тую вину (справа № XXVII про крадіжку на ярмарку) панськую достался хутір… з хатою, з винницею і зо всіма вгоддями і з трьома казанами, крім збожжа в стогах будучого і молоченого, а до того ж узято хату, стоячую за містом, з двором і бджол тридцятеро і четверо і дві пари волів, з которої одібраної злодійської вини його милость пан полковник старшині полковій оддає двор за містом, стоячий з хатою, а на вряд городовий полтавський (тобто війтові з бурмістрами) бджол двадцятеро і четверо і дві пари волів. А зверх того, ясновельможному милостивому добродію пану гетьману бджол тих же пнів десятеро до пасіки панської одставлсно».

Усякий заможний козак, чи міщанин, чи селянин, чи духовна особа, як це ми бачимо геть чисто з усіх поданих нарисів, здебільша міг відкупитися від кари, давши відповідний штраф. Розміри цього штрафу ніколи не були точно визначені і залежали вони цілковито від бажання суду й полковника та від заможности підсудного. Коли ж у підсудного не було чим платити штрафу, то там уже ніякого милосердя не було, і підсудні зазнавали кари іноді на горло.

Штрафи бралися різноманітні. Це так само залежало від того, що міг дати підсудний. Були в нього гроші, — брав суд гроші, не було грошей, — брали худобу, землю, млини, одежу, зброю. Нічим не гребував суд, до дрібних речей включно. Наприклад, 1683 року (справа № ХХIV) полтавський суд судив старого шинкаря Василя Собка за спробу зґвалтувати вже стару Настю Гноїху. Суд виявив, що Собка вже не один раз суджено за такі ж злочини, але він щоразу відкупався, та й тепер спромігся відкупитися, бо судді зважали на його «у подейшлих літах старість». На суді виявилася цікава подробиця: колись раніше Собка спіймано на скотоложстві з шкапою. І він заплатив за це штраф судові, а тодішній пан полковник за штраф забрав собі ту шкапу, таким способом покаравши Собка.

Іноді на суді відбувалися цікаві сцени: підсудний не мав чим платити штрафу, тоді він звертався до суддів з проханням, щоб вони позичили йому грошей, а за це забрали його ґрунт. Приміром (справа № 11), 1689 року заможний хуторянин Лесько Матієнко, коли йому зачитано присуда, де сказано, що він має заплатити чималий штраф грошовий, заявив, удавшися до суддів:

— А що ж, панове, не мію чим то оплатити, а хіба ґрунтики комусь продам, котрі я маю.

А потім удався просто до голови суду, полковника Федора Жученка:

— Добродію мій, зарятуй мя грішми, а я тобі за тії гроші вічисте пущаю той мій хуторець з виноградом.

Звичайно судді згодились, але виявилося, що ґрунтів Матієнка не могло стати, щоб виплатити всі штрафи. Отож, суд і полковник забрали собі чисто все майно підсудного, а Матієнко мусів ще десь відшукувати собі грошей.

Судді не обминали ніколи нагоди хоч із якої сторони здерти собі той чи інший штраф. Судові прибутки надзвичайно збагачували верхи козацької старшини та верхи міської буржуазії, що в їхніх руках був провід на суді.

Як бачимо з наведеного вище прикладу, судові штрафи часто цілком підривали господарство підсудного. Судді не знали впину в своїх вимогах, і ніхто їх не міг обмежити.

Ми не будемо подавати далі прикладів, бо з кожного поданого нижче нарису кожен побачить саме цю рису тогочасного судівництва. Намагалася брати штрафи на свою користь і генеральна старшина, з гетьмана почавши, і полкова, і сотенна, і сільська. Нариси, подані в цій книжці, дають найбільше даних про діяльність щодо цього полкової старшини та міських урядів. Деякі нариси показують конфлікти між генеральною старшиною та полковою. Полкова старшина чи сотенна намагалася справу розв’язати на місці і по змозі не доводити її до вищого уряду, але вищий уряд іноді надсилав своїх ревізорів до судів, іноді ж — справи заплутані — мусів розв’язувати сам. Тоді вищий уряд, звичайна річ, стягав штраф на свою користь, іноді боронячи підсудного від зазіхань нижчої інстанції (див. справу № 8).

Можливість брати безкарно штрафи створювала ґрунт для цілої низки величезних зловживань. Суд перетворився в місце, де багатий завжди міг відкупатися, хоч іноді й дорогою ціною, зате бідняк на суді втрачав чисто все, іноді навіть життя своє.

Між окремими представниками місцевої старшини виникали конфлікти за розподіл цих штрафів. Тоді конкуренти змальовували самії судівиицтво дуже непривабливими фарбами: «А кто казак или мужик упадет хотя в малую вину, — так характеризував 1667 року полтавський полковий суддя вчинки місцевого полковника Вітязеика, — и он, полковник, того человека животи все и лошади и животину емлет на себя… а приводит его, полковника, на всякое злое дело и на користь и на грабление жена его полковника да писарь его полковой, а он, писарь, и пуще полковника корыстуется и людей невинно грабит без остатка».

Так виявляв здирство своїх собратів полковий суддя, який, звичайна річ, теж не пас задніх.

Коли ж у підсудного не було ані грошей, ані худоби, ані якого майна, то судді абож полковник і тут знаходили нагоду так чи інакше якусь користь для себе зискати. 1700 року, приміром, у Полтаві судили за вбивство Тимка Гаптаря, сина бідної полтавської міщанки Кузьмихи. Цей Тимко забив, бувши п’яний, свою коханку, полтавську шинкарку Гапку. Коли суд ухвалив покарати Тимка на смерть, то від полковника надійшов наказ, що він, мовляв, зглянувшись на «усиловні кривавосльозні» прохання матері, тещі й жінки Тимкової, дарує його горлом, але зате Тимко мусить виплатити відповідний штраф на користь суддів, так звану «вину врядову», заплатити поголовщину сестрі забитої та відправити відповідні відправи за душу забитої. Щож до «вини панської», то полковник Іван Іскра, звичайно, свого не проминув: із указу його видно, чому це саме змилосердився полковник. Тимко — «по вічние й неуставаючиє роди з жоною своєю поручил себе доживотною дому йому панському службу», — тобто зобов’язався на віки-вічні і за себе, і за нащадків своїх служити панові.

Коли навіть злочинця віддавали на кару на горло, то й тоді судді та уряд брали на свою користь величезні штрафи.

З поданих нарисів і повстає надзвичайно яскрава картина того, як так званий козацький суд у Гетьманщині XVII віку був певне джерело для збагачування так суддів, як і уряду, що виходили з лав козацької старшини та верхів міщанства.

До цього джерела тягло руки й духівництво. Духовні суди так само з суду творили джерело для свого збагачування. Іноді між духівництвом та представниками козацької старшини справа доходила до конфліктів. Наприклад, 1719 року прилуцький полковий суддя Маркович скаржився гетьманові Скоропадському на духівництво за те, що воно втручається в справи про вбивства та перелюбство і бере на свою користь великі штрафи, «чого никогды в полку нашем не бывало, ибо, в том не труждаючися, неприлично и брати». Маркевич прохав, «чтобы з сану духовного в такне дела не интересовался иикто… бо, если бы мила духовная власть тие себе неналежніе подгорнуті приходи, то з чого будет и власть светская жити, разве з того, что бы тилко градские порядки устроевати и всякне трудності одбувати дармо».

Та «Нариси» Левицького цікаві не тим тільки, що вони подають дані про тогочасне судівництво. їхня вага є ще в тому, що в своїх нарисах Левицький подає низку яскравих побутових малюнків. Він сам у своїй передмові відзначає: «через єдність суду перед вами проходять живі тіні з різних верств тодішнього безстанового суспільства. Тут уся Малоросія часів Самойловича й Мазепи, — щоправда, переважно в особі своїх порочних громадян; але й самі їхні пороки та злочини нерідко такі своєрідні, так різко віддзеркалюють характер того оригінального побуту та віку.

«І нам здавалось, що ніщо не зможе так безпосередньо ввести читача до тієї доби, як простий нехитрий переказ характеристичніших процесів, з потрібними тільки історико-побутовими поясненнями.

«Ми намагалися вибрати такі справи, де розгортаються по змозі різні боки та прояви тодішнього життя».

Справді, в нарисах перед нами проходять найрізноманітніші кола тогочасного суспільства. Бачимо тут і заможного пана, і бундючного багатого міщанина, і вбогого козака, і манастирського підданого, і наймита-бурлаку, і грішного ченця. Перед нами проходять живі люди на ярмарках, на бенкетах, у чумацьких дорогах. у приятельських бесідах, у сварках та бійках.

Бачимо, як тогочасне життя викидає цілу масу збезземелених козаків і селян, бачимо, як шукають вони собі притулку, шукають собі роботи, як по хуторах, по пасіках, по манастирях шукають вони собі пристановища.

Життя невеличкого міста, містечка проходить перед нами.

Бачимо дрібне буденне життя, щоденні справи, та іноді в цей будень, порушуючи його спокій, врізаються події — вбивства, грабунки, ґвалти.

Проходить перед нами і своєрідний сімейний побут.

Постають перед нами, мов живі, тогочасні школи — осередки немудрої освіти і разом притулки всякого непевного люду.

Повстають перед нами й шинки з їхнім бурхливим, буйним населенням.

Бачимо й дрібненького злочинця, бачимо й чарівниць, а за ними всіма бачимо постать козацького старшини, що з суду зробив собі джерело для прибутків.

Життя, як воно в, мов стрімка річка, ллється перед нами. Оживають давні далекі віки, оживають давні далекі люди з їхніми радощами, з їхніми болями, з їхніми стражданнями.

О. Левицький зумів оживити сухі архівні сторінки, і кожен читач, перечитуючи його нариси, відчуватиме ясно й яскраво ту добу, коли ще не згасли вогні великої революції 1648 року, а вже нове панство йшло в рішучий наступ на широкі козацько-селянські маси.

Читач побачить, що в тій державі — Гетьманщині — вже на другий день після революції широкі маси козацько-селянські опинилися в руках нового панства; побачить він і трьох друзів: заможного козака, заможного міщанина й ченця. Побачить він, як суд став справжнім знаряддям в руках цих друзів пригноблювати широкі маси. Нариси Левицького дають яскравий образ тогочасного суспільства. Ми тут не маємо сторінок бурхливих клясових сутичок, ми маємо тут буденне, звичайне, щоденне життя, але в проявах того життя на кожному кроці бачимо затаєну жорстоку клясову боротьбу.

Мик. Горбань

 

 


[1] Ак. Н. Василенко: «Акад. О.І. Левицький», Записки соціяльно-політичного відділу УАН, том І, стор. XLVI-CVI.

[2] Про польські актові книги див. St. Kutrzeba “Historia zrodel dawnego prawa polskiego”, t. 2, Lwow, 1926.

[3] Про цей архів див. збірник «Центр. Архів стародавніх актів у Києві», Київ, 1929. Там є стаття Андріяшева «Актові книги».

[4] Див. «Известия Тавр. Общ. Ист.» т. ІІІ (60), стор. 87. Про це Codex Cumanicus існує велика література, бо це єдина пам’ятка половецької мови, широко знана в європейській науці.  

[5] О. Левицький у згаданій праці цілком правдиво це тим, що на Правобережжі шляхта дбала про ці книги, бож у них були акти, на які часто-густо доводилося посилатися на доказ своїх тих чи інших прав. На Лівобережжі козацькій старшині, що виросла з революції 1648-го року на ці акти посилатися не доводилося.

[6] Цю доповідну записку розглянув відділ на засіданні 2 січня 1919 року, де брав участь і О.Левицький. Тоді визнана була конечна потреба дальшого збирання та видання актових книг Лівобережжя.

[7] Розвідка ак. Василенка, стор. LXXII. В. Яценко — це тесть О.Левицького.

[8] Згадана робота, стор. LXXI.

[9] Киевская Старина, 1901, січень, стор. 10-11.

[10] Про Литовський Статут існує величезна література. Старішу літературу див. у прим. М. Грушевського т. 5 «Історії України-Руси», новішу — у Kurtzebu

Див. Багалій: «Магдебурзьке право в Лівобережній Укра-отор44. Руська І стор. Бібліотека, т. XXIII — IV та кілька інших його ж праць на цю тему. 

[11] Див. передмову Кістяковського до «Права, по которым судится малороссийский народ», Київ, 1879.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.