Злодійка Оксана-1

 

I

Прокинулася Україна після зимового сну. Потали сніги; зелені озимі засіви веселенько потяглися вгору, виправляючи зібгане снігом листячко; молода травиця пробилася з-під землі і вкрила ніби щиткою долини, яри, поля та гори. Весняне сонечко силкується обігріти покинутих на всю зиму діток, і дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві, купаються та гріються в золотому промінні. Земля-ненька поспішається показати батькові свої чада неоцінні, і щогодини, щохвилини виводить на показ то билинку манісеньку, то чудову квітку. Довідались і пташки, що сонечко повернулося додому, що побудовано вже для них оселі в рясних вітках дерев, і позліталися з усіх країв. Голосно зустрівають вони схід сонця, далеко лунає чудовий їх “добридень”; а щовечора, до пізньої ночі, співають вони на втіху потомленим людям, або на радість та на горе закоханим дівчатам та парубкам. Ось і жаби обізвалися в ставку; бугай відгукнувся; загули жуки, заворушилися мурашки та кузки всякі, і мати-земля засипає спокійно та радісно під блакитною облогою високого, ясного неба.

Натомлена, замучена людина — і та під ласкавим поглядом весняного сонечка звеселилася. Знову пускає на волю свої мрії та будить безкраї надії в серці. Забитий, приголомшений злиднями, хворий від сутяжної праці хлібороб, глянувши на світове весілля, знову ожива, забувши про свою хворість, про гірку недолю, і почина сподіватися на Божу допомогу та більше йняти віри в людей. Затьохкали, забилися опалені жаром першого кохання серденька дівочі; далеко стеляться веселі веснянки, в яких не чутно ні туги розбитого серця, ні згадки про зраду або недолю; немає натяку і про буденне життя. Тільки дівка Оксана чогось не співає, не виходить на вулицю, не гуляє в гурті. Вона, як і інші, слуха соловейка, вона теж під впливом чудової весни; та тільки не може, а може й не вміє знайти собі подруги, пристати до гурту. Двадцять і три роки проминуло вже їй. Усі подруги давно вже повиходили заміж; а її й досі ніхто й не запитував, неначе на всьому світі не знайшлося для неї пари. Та й кому потрібна ряба Оксана, попихач дядини Софії, бідна сирота? Приведено її малою до дядька Максима та дядини Софії, і з того часу працює вона, не спочиваючи, не розгинаючи спини, а проте до цього часу і скрині немає у неї напоготові, не було й путньої одежі й досі. Оксана з дев’яти років навчилася не доїдати, не допивати. Стан її, зрощений на самій картоплі, у важкій праці, завчасу витягся, неначе те зілля без сонця, і похилився. Ніхто не згадав про Оксану, як щепили віспу, і дівка на ввесь вік зосталася рябою. Старенька хустка, руді запаски, драна корсетина — ото було все Оксанине вбрання. Не вміє вона пісень ніяких, бо не зазнала на своєму віку веселого дитинства, долі підлітків; не ходила на грища та вечорниці, як і побільшала, бо парубки сміялись з рябої Оксани, а дівчата-красуні цурались її. Одну втіху находила вона собі в важкій роботі, — не постачало тільки на це її сили. Прізвища: “нікчемна”, “нероба”, “ледача” ніколи не миналися в устах дядини Софії рябою Оксаною. Поміж людей, що вважають право на життя тільки доти, поки є сила робити, поміж таких людей ніхто не питається, чи є снага робити, чи не через край важко дається той шматок хліба? Ніхто не питав і Оксани, як дається їй важка праця, ніхто не звертав уваги й на її плечі, прикриті змоченою кривавим потом сорочкою; а “скільки зробила”? — питав кожен. І Оксана, дивлячись на дужих та здорових людей, з усієї сили п’ялася, щоб поспішати за ними, і тратила останню силу на дядьковому полі та огороді. Робота взимку в душній хаті та в чаду від каганця була ще важча для мало здорової Оксани, і вона марніла та слабіла ще дужче. Нитка в прядці йшла нерівно, у мотках робилися помилки, і дядинина лайка не стихала. Але ж Оксана нікому не скаржилась на своє життя, на своє безталання, бо й сама не вміла гаразд зрозуміти, чого до серця їй мов гадина яка підступа, чого іноді непрохані сльози ні з цього ні з того тремтять на її віях? Ніхто її не бив, ніхто не виганяв з хати; а хіба це мале щастя для сироти? Вона мала шматок хліба, теплу хату, мала корсетку на плечах; чого ж сумувати їй, чого нудити світом? А проте вона сумувала, бо серце її бажало щирої ласки, теплого слова, а їх не було. Тільки зорі та місяць ясний відали про сю скорботу її серця, бо тільки їм не соромилася Оксана виливати свої скарги на власне життя. Щовесни з радістю ще сподівалася вона, як сестри рідної, або подруги вірної, своєї коханої ластівочки, що так приємно щебетала до неї у дядининому подвір’ю. Якось раз сиділа Оксана на призьбі. Недалеко від неї, в садку, на зеленій гілці примостився голосний соловей і щирим співом своїм вабив до себе свою коханку. Оксана довго прислухалася до чарівної пісні, і серце її почало чогось дужче битись. Мабуть воно наперекір розуму, наперекір добрій волі самої Оксани, забажало кохання щирого, ласки теплої, безкрайої.

“Чи то ж мені марити про кохання, бажати пари? Хіба ж мені, безталанній сироті, судилося припадати до грудей милого, чути на своїх устах гарячі поцілунки? Гетьте, бридкі думки; угамуйся, серденько! Не бачити мені радощів до самої домовини; ніколи не доведеться зазнати хвилини щастя!” — розважа сама себе Оксана, а серце не слухалось та ще дужче билося, ще дужче мліло…

За садком показалась чиясь постать. Оксана полохливо схопилась і перейшла у садок, у темний закуток. Тим часом постать виступала на ясне місце і Оксана вгадала в тій постаті Олексія. Се був парубок-красун на все село: чорнобривий, червоновидий, високий на зріст і ні в чому не мав собі рівні на селі. Ні одна дівка не відмовила б йому, якби захотів він заслати до неї сватів; не відмовила б навіть не вважаючи й на те, що про невірне та зрадливе кохання його знали вже всі дуже добре. Цього вечора був він у Одарчиному садку й дожидався її, та мабуть не дождався або розгнівався чогось і прямував тепер чужими огородами на другий кінець сел до Мелашки. Спостерігши Оксану, він зупинився, підійшов повагом і промовив:

— Здорова!

Не хитре й не мудре слово “здорова”; невдивовижу воно нікому. Отже Оксані здалося воно за якийсь подарунок, за ласку, за чарівну музику.

— Здоров! — відказала вона й щоки її зашаріли полум’ям.

— Чого сидиш сама? Сумуєш? — запитав Олексій.

— З ким же б мені сидіти? У хаті душно, от і вийшла на часинку.

— І я посижу! — несподівано для себе промовив Олексій і примостився.

Оксана засоромилась ще дужче. Олексій запалив цигарку й декілька хвилин мовчав. Він жалкував уже, що сів біля рябої; а до того, здається, вперше на своєму віку, не знав, як обійтись йому з дівкою. Жарти не йшли на думку, а так балакати?.. Про що ж йому балакати з Оксаною?

З-за хмари визирнув місяць і осяяв мовчазну пару. Олексій зиркнув скоса на Оксану і зразу запримітив її розпалений вид. Дотепний домигун зрозумів, що діється в дівочому серці, й недобра усмішка промайнула йому на виду.

— Оксанко, — обізвався він, — чи знаєш, що мені тебе шкода?

— Чого? —  нишком спитала Оксана.

— Чого? Того, що тебе ніхто не любить; а ти, на мою думку, дуже гарна дівка. Яка там користь з тих чорнявих та русявих красунь? Зів’яне, змарніє, як лист восени пожовкне й не зостанеться і згадки про ту часову, недавню красу! Щире серце — от де краса! І ця краса не змарніє, не пожовкне, не зсушиться ніколи. А ти, Оксано, маєш дуже добре та щире серце. Ти зумієш полюбити і, полюбивши, ніколи не зрадиш. Тим ти мені й подобаєшся; через те й шкода тебе! Я вже не раз збирався погомоніти з тобою, та все не приходилось якось. Оце перший трапився такий добрий випадок, що можна побалакати гарненько… Обридли мені усі ті Химки та Марії! Чи поймеш віри: мені аж нудно дивитися на них, бо вони — ніби ті сучки: за кожен мій погляд гризуться… Ти й тінню не скидаєшся на них; тим і до вподоби мені. Шкода тільки, що ти неймовірна…   я зараз бачу, почуваю, що ти не ймеш мені віри… Правда, ні? — допитувався Олексій, пильно глядючи у вічі Оксани.

 

Оксана сиділа й не ворушилася. Уперше довелося їй чути мову про кохання; уперше сиділа вона на самоті з парубком; уперше переживала щасливі хвилини. Серце її радісно билося, тепло й гарно стало на душі; щире дівоче кохання без жадного недовір’я, без жадного вагання обхопило її усю… Чи вона йме віри? — На край світа полинула б вона з Олексієм! Без сонця, без води, без хліба й без людей прожила б вона, здається, увесь вік, аби тільки Олексій грів її своїм кохання, не покидав її ніколи. Вона забула про свою невроду, забула докори, глузування цього самого Олексія; вона почула в собі надзвичайну силу, почула себе справжньою людиною, а не тією нікчемною, нікому й нікуди не потрібною рябою Оксаною. А Олексій не стихав; що той соловейко, співав він їй про вірне кохання, про темні ночі, зелений садок. І як було не повірити, як зректися надзвичайного щастя, відіпхнути Олексія, не слухати його речей солодких? Де знайти було їй ту силу, яка вгомонила б її серденько? Не мала дівка ні охоти, ні снаги, ні розуму думати про нещирість, зрадливість; слухала вона соловейка укупі з Олексієм до самої зорі.

 

II

Справила мати-земля весілля, поженила синів, повидавала дочок і сподівається вже дорогих внучат. Ще краще годує та наповає вона дітей своїх, щоб і вони добре годували внучат її… І внучат діждалась вона. На славу вийшли любі внучата! Доні-черешні ніби вихваляючись зачервоніли своїми ягідками; з-за пишного листя яблуні визирають великі круглі яблука; висипалося колосся золотого жита. Сонечко теж ще дужче гріє та пестить прехороших внучат. Пташки покинули співи та взялися вигодовувати та виховувати діток своїх. Скрізь почувається загальне якесь піклування; ні пісням, ні любощам немає вже часу. Засмутилася, зажурилася й наша Оксана. Минуло недовге кохання і наступив час гіркої розплати. Ненадовго зазнала дівка щастя, бо не більше, як місяць, відвідував її Олексій; але ж скільки тепер доведеться прийняти муки, скільки прослухає докорів, скільки проллє гарячих сліз!

Одначе Оксана не жалкувала на себе. Не ремствувала й на Олексія, дарма що й відцурався від неї, що покинув самотню, з журбою. Зате він єдиний приголубив її колись, дав їй хоч ненадовго хвилину щастя. Найстрашніші були дівці докори сусідів; але вони до якогось часу ще мовчали; Оксана забувала інколи свій сором дівоцький; але ж час ішов, аж поки не настав і день страшніший за божий суд.

Проснулося ранком село. Сонечко ще десь забарилося, а добра половина села вже на ногах. Там чулося, як скрипіли двері або ворота; там або там обзивались корови до телят; біля колодязів перебалакували сердито баби, бо були ще бліді та сонні; прокинулась і Оксанина тітка Софія. Перш за все розбудила вона Оксану й послала її на огород за ботвиною, а сама побігла по воду. Дядько Максим повагом узувається та підганяє старшого сина Сидорка хутенько йти до товару. Хлопець удає, ніби не чує, бо саме снився йому чудовий сон, та й взагалі хотілося спати, а батько, ніби зумисне, усе розбуркував його. Хлоп’я потягається нарешті й пильно придивляється до батька, чи швидко вийде він з хати. Батько покрикнув на хлопця ще раз і подався з хати на двір. Сидірко в одну мить пірнув під ряденце, закутуючи ноги, неначе б то вони доторкнулися вже до ранньої холодної роси. “О, і мати гримає вже в сінях, — думає хлопець, — мабуть принесла води, до коров лагодиться йти” — і потяг рядно аж на голову.

— Сидоре, до телят іди, ледащо! — сердито гукає мати на десятилітнього хлопця.

Хлопець чує, що мати не жартівливо, а навсправжки сердиться; а того миттю підтягає свої штаненята й біжить на двір, де давно вже жде його бадьоре, аж блискуче теля.

— Лишки, Ряба! Лишки, Красуля! Та лишки ж, бодай ти луснуло! — чутно у сусіда в загороді.

— Лишки!.. Бери, Сидірку, Лису ік лихій годині! Тягни, теля за мотузку, — гукає Софія.

Сидірко підкрадається до теляти й цупко хапає його за налигач; а лукаве теля ніби тільки цього й сподівалося. На хвилину воно спинилося, мов прикипіло на місці; а як тільки сіпнув хлопець, щоб вести в кошару, воно рванулося з рук та й пішло вибриком по всьому двору.

Софія подоїла корови, а Оксана налагодила тим часом пійло для кабанів. Ні в чому не кохалася так тітка Софія, як у кабанах. І тепер у сажі сиділо два кабани, завбільшки з телят.

— Вичисти ж, Оксано, гарненько корито, насип ячменю, налий пійла, — загадувала тітка небозі, пораючись біля печі: — та гляди мені, щоб ніхто не наврочив, найпаче остерігайся Мотрі, бо вона що не назирить, те й зурочить! Не відчиняй ляди, коли йтиме хто повз саж; краще пережди трохи.

Чула Оксана не раз уже такий дядинин наказ і сама стереглася недоброго погляду, бо шкодувала тітчиного добра наче свого. Ой, якби знала вона, що трапиться сьогодні через цих кабанів, то краще б оселю продрала, ніж відчиняти анахтемську ту ляду!

Тільки що налила вона пійла в корито, аж ось, як на гріх, принесла нечиста сила й Мотрю. Хотіла Оксана зачинити швидче саж, та не встигла: Мотря угледіла обох кабанів…

— І… які ж вони блискучі та гладкі! А в’язи які!.. Та як же хороше їдять! — вихваляла Мотря кабанів, аби наврочити ще дужче.

Оксана і сплюнула разів зо три, і прошепотіла щось від уроків, та тільки прогнати Мотрю від сажа не насмілилась.

Саме на той час визирнула Софія. Як угледіла ж вона Мотрю біля сажу, так і похолонула. Не счулася Оксана, як уже тітка й опинилася біля сажа.

— Лиходійко, ворог мій лютий! — кинулась вона до Оксани: — Що ти мені наробила? Пропали ж мої кабанці! Навіки пропали! Уже й їдять не так, вже не так п’ють, не так і дивляться!..

А далі як заверещить з усієї сили:

— Волоцюго проклята! Доки я тебе одягатиму та годуватиму? Оце дякуєш мені так за те, що покриваю тебе?! Нехай же тепер усі, увесь світ знає, навіщо, чого і від чого повитягала ти з льоху всі кислиці; навіщо поворозками тричі підперезуєшся!

Пішла луна від тітчиних докорів та й покотилася аж на край села. На всіх перелазах повитикалися баби, а дітвора обступила Оксану та пильно дивилася на її бліде обличчя. На Оксанине щастя нагодився дядько; відразу розібрав, від чого той клопіт. Софія хутенько побігла в хату, стягла з жердки штани, взяла шапку і провела ними під черевом у кабанів, нашіптуючи, що треба, і потроху та помалу цілком заспокоїлась. Не заспокоїлась тільки Оксана, бо вже кожна людина на селі знала про її сором, лиху та нещасливу пригодоньку. “І як його жити тепер на селі? — думала дівка, — як дивитись у вічі дядькові, сусідам?” А дядина й забула вже про вранішню лайку, немов би вона нічого й не казала. Спокійно зібрала дядина чорні сорочки та й послала Оксану на річку. Небагацько було тих сорочок, та здавалися вони Оксані важче за каміння. Неначе залізо важке гнітила дівку одна думка: де то їй дітися, хто привіта її осміяну, осоромлену? Що їй тепер робити? І прийшла їй на думку тітка Горпина, що жила верстов за двадцять відсіль та прохала колись Оксану до себе жити.

“Піду до тітки Горпини, — дума Оксана, — помагатиму їй, робитиму, поки стане снаги, а далі… далі Господь милосердний якось допоможе дожити віку”.

Хутко допрала вона сорочки, порозвішувала їх на тину і, взявши своє убоге плахіття, покинула дядькову оселю.

 

ІІІ

Нагледілась Оксана на своєму віку на всякі злидні, усього перебувала і в дядька Максима; а такої бідноти, як у тітки Горпини, ще не доводилось бачити їй. Горпина молодою повдовіла, а за хворістю не мала спромоги довести до ладу й те господарство, яке залишив їй чоловік-п’яниця. Сама хатка зісталася у Горпини на старість, але й та була похилена та полупана. Гірким заробітком “за сніп” не можна було гаразд і отопити її, не те що приховати соломи на покрівлю; і хата стояла ледве вкрита. Одначе бабу Горпину всі поважали, а іноді то й помагали їй. Деякі жінки зумисне приходили до неї на пораду і слухались її, як матері рідної. Горпина рідко коли й на вулицю виходила, хоч біля її хати щонеділі збирались молодиці з усього кутка. Не любила вона “зуби продавати”, не любила і “скиглити”, хоч інколи й дуже важко доходилося самотній, мало здоровій жінці. Давно вже шукала вона доброї душі, щоб пристала до неї та помогла спокійніше віку дожити; та не траплялося такої жінки. Тепер приняла вона Оксану з превеликою радістю, пообіцяла навіть відписати їй грунт і хату. Ласкавий погляд старої тітки, її приємна мова зразу подобалися Оксані, й дівка дякувала Богові за те, що Він навів її на думку покинути сварливу дядину та перейти до тітки Горпини.

Швидко перебалакала тітка з небогою про всю новину і стали вкупі міркувати та радитись, як краще приуміти, щоб більше заробити.

— Наймуся я, тітусю, на тютюн, — каже Оксана, — там плата добра, зароблю й на топливо, й на святий хліб.

— Ні, доню, не йди, бо там наймають у строк, — раяла Горпина, — а в строку дівчата до розпусту всякого доходять; не люблю я таких, та й зроду не любила. Подивись на мене: я молодою овдовіла, а ніхто мене не осудить, бо усяких наймів у строк я цуралась. Живу помаленьку, серпом хліб заробляю й мені більше не треба. Я й заміж удруге не пішла; цур йому! І не люблю, як удова, та ще з дітьми, до шлюбу тягнеться. А, борони Боже, прочую що погане про дівку — нехай тоді вона до мене краще й не озивається, бо я й не поздоровкаюсь до неї довіку…. Так-то! Раю й тобі, доню, шкодіючи тебе, так само робити. Може Господь послав тебе на щастя, щоб було кому догледіти мене на старість, очі мені склепити, сорочку на смерть надіти. Зглянувся Милосердний на вдову одиноку та й направив тебе, сироту, у мою хату. Аби тільки ти зохотилася, а я не прожену тебе й довіку не розлучуся з тобою… Заробимо вдвох на сніп хлібця, а коли не хочеш, то я сама жатиму, а ти ходитимеш на баштан; там заробіток теж непоганий і, головна річ, не в строк….

Тяжко було Оксані слухати тітчині слова, бо в них уже чувся докір; але ж признатися, розказати щиру правду не ставало духу. Вона низько похилила голову й замовкла.

— Як, дочко, надумала? — трохи згодом запитала Горпина: -— може моя порада тобі не до вподоби? Я раджу тобі, як краще, а проте — як собі хочеш: твоя воля.

— Я буду ходити на поденщину! — ледве чутно й не дивлячись на тітку, відповіла Оксана.

 

IV

Другого дня раненько подалась Оксана на баштан. Почалося рівне життя від неділі до неділі. Робота сапою на баштані для всіх жінок важка, а для Оксани вона була вдвоє важча. Глибоке, дерзке коріння пирію глибоко та міцно вростає в землю, і треба доброї сили, щоб висапувати його геть чисто. Ледачіші дівчата тільки вершки зрубували, Оксана ж ні в чому не любила неправди й сапувала як слід, чисто. Їй поклали за це кращу плату і прохали приходити щодня. Натружена, зморена верталася вона щовечора додому, а світом, не вважаючи на попухлі ноги та біль в животі, знову йшла на роботу.

 

Тітка Горпина полюбила щиру небогу від усього серця й дякувала Богові за таку несподіванку та запомогу. Завелось у хаті деяке хазяйствечко; у неділю повелись пиріжки, балабушки; спромоглися посправляти на зиму чоботи; одно слово — Горпина зажила добре. Цілісіньке літо й осінь приносила Оксана грошенята. Ще мала надію й на молотильнях чимало заробити, та… не так склалося, як гадалося! Заслабла Оксана перед пущенням, та так заслабла, що трохи Богові й душу не віддала. Покликала Горпина усіх знахарок, прохала та благала їх, щоб пособили небозі. Огледіли вони дівку і зразу дізналися, яке лихо їй трапилося; але ж ні одна баба не наважилася сказати Горпині правду, пораяли тільки усі гуртом добре доглядати Оксану та не допускати до важкої роботи. Допитувалась-допитувалась стара, яке горенько, та так і не дізналася. Марина сказала, що дівка від уроків занедужала, а Лепестина — від пропасниці, каже, а Санька звернула все лихо на печінки.

Заходилась Горпина парити та купати дівку у ріжних купелях і троих випользувала; однак про поденщину нічого було й згадувати. Тим часом зароблені гроші проїли. Наступили морози люті, подорожчав хліб, а до того ще ні топлива, ні харчів — нічого не було припасено, і голод та холод не підкрадалися до Горпининої хати, а просто йшли. Аж ось на масниці й зовсім біда грянула: Оксана привела сина. До останнього часу крилася дівка від тітки, а недобра слава хоч і далеко розкотилася по селу, та не вернулась до дверей Горпининої хати. Не думала, не сподівалася стара дожити до такого сорому, і лихо спіткало її цілком несподівано. Першого часу проклинала вона Оксану й її сина. Прокляла і батька, й матір Оксанину, прирікала собі з хати вигнати небогу. Коли ж почали баби надівати Оксані очіпок на голову, розплітати та ховати її довгу косу, не скріпила тоді Горпина свого доброго серця: затужила вона, як мати рідна по своїй дитині, і прилюдно простила свою небогу, наречену дочку. Оксана, навдивовижу всім сусідам, ні разу не заплакала, ні одна сльоза не покотилася на її щоку. Мовчки лежала вона, мовчки підвелась, щоб надіти очіпок, і мовчки слухала усі тітчині прокльони й докори.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.