Вулиця Пратера-6

 

ІХ

Я ніколи не думав, що ніч може бути такою безконечною. Довго я не міг заснути і чув, як ворушаться і сопуть навколо мене хлопці.

Йошка крізь сон брудними словами лаяв шефа, зичив йому всіх пекельних мук, а потім застогнав і розплакався. Хтось із хлопців голосно хропів. Десь далеко через однакові проміжки часу стріляли з гармати. Від цих пострілів двигтіли земля і повітря. Наш циган хропів якось химерно, переривчасто, ніби уві сні він перекинувся на собаку. Веснянкуватий схопив мою руку і міцно стискав її. Йому снилось, мабуть, щось дуже погане. Нарешті заснув і я. Коли прокинувся, надворі вже сіріло. Починався день «Великої середи».

Цього холодного туманного ранку ми так померзли, що аж зубами клацали. Тімко пішов до ляди. Ми навіть і не дивились у той бік, вдаючи, ніби це нас зовсім не обходить. Незабаром він приповз назад і сказав, що люк, як і раніше, замкнений. Ми мовчки кивнули головами.

— Я так і знав, — буркнув собі під ніс Йошка.

Фері зараз виявляв інтерес тільки до свого шлунку. Він був голодний. Мене, як і всіх, мучила спрага, але я мовчав. Навіщо? Коли знову почнеться дощ, роззявлю рота і нап’юсь. Так буде найкраще.

— Слухай, Андріш, у мене в голові паморочиться, — шепнув мені на вухо Аттіла. Він був блідий, аж зелений. Всі інші теж мали жахливий вигляд.

— Не бійся, братіку, — сказав я йому, — зараз що-небудь придумаємо.

Ми поповзли до того краю даху, що виходив на вулицю. Мали надію побачити когось, хто б допоміг нам вийти з цього скрутного становища.

На перший погляд здавалось, що ми зовсім одні, що дах навпроти — безлюдний; темні вікна похмуро дивилися на вулицю вибитими шибками. Ніхто тепер не був такий сміливий, щоб показуватись танкам, як у перші дні. Ще кілька днів тому ми з вікна розглядали у бінокль вулицю, як театральну сцену. Тепер ми опинились у самому центрі боїв, і виглядати та висуватись було небезпечно. Ми ще раз пильно обстежили весь дах і знову зважили всі можливості вибратись звідси. Це скидалось на те, як людина в сотий раз безнадійно вивертає кишені, шукаючи загублену авторучку. Ми тільки те й робили, що радились, але нічого розумного придумати не могли.

Аттіла якийсь час слухав мовчки, потім боязко запропонував:

— А що, якби розірвати мою сорочку, прив’язати до гвинтівки і вивісити? Вона біла, з танків, певно, побачать. Нас взяли б у полон, але там все одно краще, ніж тут.

— Дурень, — вишкіривши зуби, гримнув на нього Йошка, — дурень і шмаркач! Невже ти думаєш, що ми самі поліземо в пастку? Поки вони розберуться в чому справа, можуть запустити в нас кілька снарядів. Я краще згоден лізти вниз по стіні.

— Ще може повернутися Жаб’ячий Рот, — сказав Діні безсилим непевним голосом. — Може, до обіду він і прийде… Почекаймо до обіду. Давайте поспимо. Не знаю, як ви, а я дуже стомився….

— Це від голоду, — відповів Лаці. — І чим довше чекатимемо, тим більше втрачатимемо сили. Я думаю, що треба зважитись на цю акробатичну вправу. Сьогодні ввечері, коли стемніє… Можна було б рискнути і з двору, коли на балконі нікого не буде. Якщо ви згодні, я спробую… Я ж був найкращим гімнастом класу і вже казав, що нічого не боюсь, повірте мені.

Я глянув на нього і похитав головою.

— Ні, — сказав я. — На це ми не можемо погодитись. Чому саме ти мусиш іти на це діло? З таким же успіхом може спробувати хтось з нас. Ти не спритніший за всіх. І те, що можеш зробити ти, можемо й ми. Киньмо жеребок. Аттіла, звичайно, ще занадто малий. Хай замість його імені моє буде двічі.

Ми ще раз оглянули подвір’я, і хоч як дивились і примірялись, балкон все одно був надто далеко. Тут міг щось зробити тільки цирковий акробат. Відважитись на це —значить, піти на самогубство… Ми відповзли назад, до краю даху, що виступав на вулицю, і я звернув увагу на одне місце, звідки порівняно легше можна було б спуститись.

— Погляньте туди, — показав я. — Під слуховим вікном можна пролізти, а звідти дістатись до виступу, що йде аж до самого рогу. Там можна стати ногами на дашок балкона. Хоч він і з тонкого заліза, але витримає та й вхопитись є за що. Потім відпускаєш руки — і на балконі… А далі — як вже пощастить. Можна вигадати якусь казку, вийти у коридор, і пробратись у нашу квартиру.

Хлопці напружено і уважно слухали. Вони довго розглядали цю частину будинку. План здавався вдалим, і я бачив, що їм він припав до душі. Приймали його повільно, кожний додавав щось своє, Йошка запропонував здійснити цей план надвечір, щоб не наражатись на зайву небезпеку.

— Ну, хлопці, тягнімо жеребок! — сказав Діні.

У мене в кишені був маленький блокнотик.

Лаці знайшов у піджаку обгризений олівець. Веснянкуватому доручили писати імена, а також витягувати папірці, бо він був наймолодший. Коли дійшла черга до мого імені, він нізащо не хотів писати його двічі. Але я наполягав на цьому, і оскільки він огинався, я стиснув йому руку так міцно, що у нього аж сльози виступили на очах.

Готувались ми до жеребкування довго, адже часу було досить. Голод і нервове напруження мучили чимдалі дужче. Десь опівдні ще раз оглянули дірку, яка вела в кімнату. Ляда й тепер була замкнена. Тоді ми поскидали згорнуті папірці в Аттілину шапку і добре їх перемішали.

— Ну, тягни! — сказав Діні малому. — Тягни зразу той папірець, за котрий візьмешся.

Веснянкуватий заплющив очі, зблід, як смерть, і тільки тоді глянув на нас, коли прочитали ім’я. Це був не я, хоч я мав на це більше шансів. Він витяг ім’я Йошки Лампа.

Йошка знизав плечима і в’яло посміхнувся. Тепер він сам зблід, як щойно веснянкуватий. В його глибоко посаджених очицях з’явилось занепокоєння, але він удавав з себе хороброго.

— Дарма, мені хоч би й зараз іти, — вихвалявся він.

На щастя, туман скоро почав сідати, і ми сподівались, що вже після обіду Йошка зможе вирушити. Ще раз уважно оглянули маршрут, і кожний давав йому поради, але Йошка не хотів уже ні слухати нас, ні дивитись у прірву.

— Я вже й так все знаю, — сказав він і поповз до димаря, щоб ще трошки передрімати.

— Набирається духу, — сказав Діні. — Дайте йому спокій. Хай спочине.

Минула ніч здалася нам довгою, але ця «Велика середа» спливала ще повільніше. Хвилини повзли якось болісно, від голоду дедалі більше смоктало і нило під грудьми. В скронях стукало. Тепер ми вже напружено чекали, поки смеркне, чекали темряви більше, ніж учора світанку. Але коли все навколо нас затягло тонким серпанком, коли Йошка Лампа перед тим, як іти, потягнувся, сильно позіхнув і ще раз потягнувся так, що аж кості затріщали, — саме в цей час з боку бульвару знялася стрілянина. Постріли раз у раз наближались. Згодом з протилежного будинку заговорив кулемет. Він був так вдало замаскований, що навіть ми не бачили, хто там стріляє.

Внизу зашуміли танки і почався такий бій, якого, може, ще ніколи не було. Ми знову зіщулились під димарем. Раптом будинок здригнувся від сильного вибуху; наче лавою вулкана, засипало нас порохом та уламками цегли. Згодом вибухнула міна, і коли я розплющив очі, то побачив, що верхню частину димаря відбило, і ми лежимо тепер беззахисні. Тепер вже не було де сховатись… Всі загинемо тут… Дві кулі просвистіли поруч і врізались у дах так близько, що у мене одразу ж промайнула думка, чи не влучили вони в когось. Мені здалося, ніби я почув чийсь стогін… Очі мої мимохіть розшукували веснянкуватого і Лаці Тімко. Вони лежали ниць, затаївши подих. В думці я попрощався з ними… Та від усього пережитого я вже так зачерствів, що прощання було безболісним. Така їхня доля, якщо вони загинули. Слідуюча куля, може, влучить в мене. Якби я знав, за що борюсь, то стріляв би, поки б’ється серце. Але я не знав, вже давно не знав… Я чекав, коли знову засвистять кулі…

Танки повернулись і почали обстрілювати будинок навпроти. Коли кулемет на даху протилежного будинку, нарешті, замовк, вулиця затихла, і гул бою поволі віддалився.

Згодом все вщухло, і в цій мертвій тиші все ясніше й ясніше чувся стогін. Серця наші стислись… З-поміж цегляних уламків обережно підводились голови. Тільки один лежав нерухомо… Дюсі Кочіш. Його обличчя було засипане вапном і порохом, а очі заплющені. З рота текла кров. Мабуть, куля влучила в легені, але свідомості він не втратив.

Ніхто з нас не знав, що треба робити в таких випадках. Ми не знали й того, як тяжко поранений Дюсі. Нас охопив жах. Діні трохи підвів голову Дюсі, підтягнув його трохи вище, щоб йому було зручніше. Я намацав його пульс. Пульс був слабий. Через деякий час Дюсі розплющив очі, і погляди наші зустрілись. Першу мить, здавалось, він не знав, де знаходиться, але поволі його блукаючий погляд ставав більш зосередженим.

— Мене підстрелили? — спитав він і сам відповів:— Так, мене поранили… Але не дуже болить… Це, мабуть, несерйозна рана…

— Так, так, здається, рана несерйозна, я теж так думаю, — сказав я, не вагаючись. — Ти не бійся, ми зараз приведемо лікаря. Не бійся…

— Я не боюсь, — відповів він слабим голосом. — Лікаря теж не треба. Побачиш, мені зараз стане краще.

Ми оточили його, і я бачив, як усі тремтять з переляку.

Аттіла тремтячим голосом шепнув мені на вухо:

— Швидше білий прапор!… Хто зна, що з ним таке.

А Діні гримнув на Йошку:

— Чого ждеш? Не роззявляй рота на Дюсі, а вирушай негайно!

Але Йошка був зовсім зломлений душею й тілом. Було боляче дивитись на нього. Він так перелякався, що вся його хоробрість зникла. Маленькі очі аж потонули у повному обличчі, голос відняло, і він тільки хитав головою. Нарешті простогнав:

— Я не… тепер… тепер не можу.

І дійсно, у нього навіть коліна тремтіли.

Відпустивши руку Дюсі, я поповз на край даху. Я розумів, що тепер треба берегти кожну хвилину. Лежати безпорадно біля Дюсі було б страшніше, ніж стрибнути у прірву. Але я не стрибну, я мушу бути обережним, адже треба рятувати товариша.

Коли я вже пройшов половину відстані, мене гукнув Лаці.

— Дюсі тебе шукає, — сказав Лаці, підповзаючи до мене. — Давай мерщій назад. Як тільки ти пішов, він знову занепокоївся, і очі у нього помутніли. Без кінця повторює твоє ім’я і такий схвильований…

Я поповз назад і, справді, почув: «Андріш, Андріш», але він говорив таким голосом, від якого у мене защеміло серце. Я сів і знову взяв його за руку.

— Добре, — шепнув Дюсі, — я тільки хотів сказати, щоб ти сів біля мене. Тримай мою руку і розказуй що-небудь.

Говорити тепер… Це було важче за все. Я не знав, про що говорити, та й горло у мене стислось від жалю, і я мало не заплакав. Що я можу йому сказати?

Але, набравшись духу, я почав:

— Ти видужаєш і підеш додому, Дюсі Кочіш… а матуся рідна зустріне тебе на порозі. Вона обніме тебе і приголубить… і буде мир, правда переможе! Бо ж правда завжди перемагає.

Я аж сам злякався. Чого це я говорю таким казковим, монотонним голосом, як учора до Аттіли? Чи добре це для Дюсі?

 

Потім, дивлячись на нього, я зрозумів, що саме це йому потрібно. Може, він слова і не дуже розуміє, але мій голос заспокоює його.

— Говори ще, — просив він, коли я замовкав.

Так я, тримаючи його за руку, повторював те ж саме, наче це були слова якоїсь старої пісні.

Хлопці навколо завмерли і дивились на мене і на Дюсі, наче зачаровані.

— Підеш додому, і матуся рідна зустріне тебе на порозі. Матуся рідна жде тебе, вона обніме і приголубить тебе. Підеш додому, і матуся рідна…

Незабаром знявся сильний вітер. Ми тремтіли від холоду, і Лаці накрив пораненого брезентом. А я не переставав повторювати одне й те саме і в той же час думав: «Що буде з нами, якщо і «Великий четвер» застане нас тут, а Жаб’ячий Рот не прийде? Може, тут, на даху, і позамерзаємо?» Руки й ноги у мене заклякли. Розказуючи Дюсі казку, я дмухав собі на пальці і так нервував, що почав гризти нігті, як колись у дитинстві. Думав я і про те, що коли Дюсі затримає мене біля себе надовго, надворі зовсім стемніє, і я не зможу нікуди податись, бо не бачитиму нічого далі свого носа. А визволитись звідси треба за всяку ціну!

Ми клацали зубами від холоду, а на лобі Дюсі виблискував холодний піт. Мені треба б піти, та Дюсі ніяк не випускає моєї руки. А хлопці ждали чогось, сидячи з роззявленими ротами, ніби їх хтось заворожив. Мене мучила тільки одна думка: що робити?

Нарешті Дюсі заплющив очі. Мабуть, заснув. Я покликав до себе Тімко, і той зайняв моє місце, взявши обережно руку Дюсі в свою. Він зрозумів мій намір. Таким же монотонним голосом, як і я, він почав:

— Підеш додому…

А я поповз на край даху…

 

X

Уже стільки разів я продумав деталі переходу на балкон, що всім тілом відчував потрібні для цього рухи. Я глянув з даху вниз — вулиця була безлюдна. Вхопившись за ринву, я почав спускатися по ній. Згодом я намацав ногами перший виступ і без будь-якого хвилювання поліз убік по стіні.

Скоро і легко я добувся до відчиненого віконця, що вело на горище. Я заліз в нього, щоб подивитись, чи не відчинені часом двері на сходи. Але вони були міцно замкнені зсередини. З досадою побрів я назад до віконця і виліз через нього. Мені не слід було затримуватись тут, бо коли я знову зібрався лізти вниз, мене раптом щось зупинило. На лобі виступили краплини холодного поту, і в голові так запаморочилось, що я мало не знепритомнів. Довелось напружити всі сили, щоб не стрибнути назад на горище. Кілька хвилин я сидів на одному місці, згорнувшись клубочком. Мене охопив відчай і страх. Минали хвилини, а може години, я гарячково вчепився руками у віконце і прилип до нього всім тілом, ніби це було єдине на весь світ надійне місце. Коли я на мить глянув угору, на дах, то побачив, що хлопці слідкують за кожним моїм рухом. Зібравши всю свою волю, я знову поліз униз, і зразу ж відчув себе краще. Але до самої смерті не забуду тієї страшної хвилини, того жахливого почуття, яке пройняло мене, коли я сидів якийсь час біля слухового віконця… Я намацував ногами виступи. Нарешті, побачив під собою балкон і відчув, як відлягло від серця.

Я щосили відштовхнувся, стрибнув і боляче вдарився ногами об балкон. Приземлився не так, як розраховував, — не з краю, а на самій середині балкону, якраз навпроти дверей у кімнату. Я хотів швидко скочити під стіну, але було вже пізно — з кімнати мене помітили. Витріщивши очі, звідти злякано дивився на мене хлопець. Якусь мить ми мовчки розглядали один одного. Кожний чекав, хто ворухнеться першим. Тоді я рішуче відчинив двері. В напівтемній, бідно обставленій кімнаті сидів на дивані хлопчина. Блідість його овального обличчя ще більше підкреслювали тонкий ніжний ніс і вузькі безбарвні губи. Але його сповнені страхом чорні, як вуглини, очі трохи заспокоїли мене. Я підійшов до нього ближче. Він сидів на дивані, загорнувшись у ковдру, але я бачив, що він, мабуть, трохи вищий за мене на зріст і одноліток зі мною. Тому я навіть не думав звертатись до нього на «ви».

— Не бійся мене, — сказав я пошепки. — Я не зроблю нічого лихого. 1 зброї у мене нема. Якщо хочеш, обшукай мене. Про одне тільки прошу: не говори голосно і не кричи. Нехай, крім тебе, ніхто не знає про мою присутність тут. Допоможи мені!

Хлопець не підвівся, не обшукав мене і не закричав. Погляд його уже не був такий переляканий.

— Говори, що тобі треба, — сказав він теж пошепки, — як ти сюди потрапив?

«Ну, тепер, —подумав я, — розповім йому якусь казку. Нагорі я мав досить часу, щоб вигадувати різні історії. Вони тоді здавались мені одна кращою за другу. Та тепер всі ці казки здавались мені безглуздими; вони були такими далекими… І я вирішив: цьому хлопцеві не брехатиму. Очі його чисті, чесні — розкажу всю правду!»

І я розповів йому все, як було.

— Значить, це були ви? Ви стріляли з даху? — прошепотів він з виразом глибокого подиву на обличчі, коли я закінчив свою розповідь. — Як ви могли так робити?! Через вас… друга наша кімната зруйнована, у цій повибивало шибки. Весь поверх — самі руїни…

Я міг би йому сказати, що робили ми це «за батьківщину» або: «що значить в такі дні один поверх, один будинок, чи навіть половина міста?», але за цей час сталося багато такого, що збило мене з пантелику. Тому я мовчав.

Хлопець тим часом все розпитував: скільки нас на даху, як ми потрапили туди, і як мені пощастило звідти злізти. Особливо його цікавило останнє.

Коли я розповів, як злазив з даху, він сумно поглянув на мене.

— Заздрю тобі, — сказав він коротко.

Спочатку я не зрозумів. Нічого такого, чому варто було заздрити, я в цьому не бачив. Якби довелось виконати такий акробатичний трюк вдруге, я пішов би на це без особливої насолоди… Коли згадую те жахливе почуття, яке охопило мене біля слухового віконця, то ще й тепер на лобі виступають краплини холодного поту. Але тоді я не мав часу пояснювати йому всього докладно.

— Може, колись… колись зустрінемось, я тобі про все розповім. Але зараз я мушу поспішати. Один з наших товаришів тяжко поранений, треба негайно привести лікаря. Випусти мене в коридор, але так, щоб ніхто не бачив. Пообіцяй, що не будеш стежити за мною. Подумай про пораненого хлопця нагорі, про те, як він страждає. Прошу тебе, не допитуйся більше, повір у щирість моїх слів і допоможи.

Може, мій погляд, а може, благаючий голос переконали його. Як добре, що зустрівся я саме з ним, а не з дорослим. Всі дорослі дуже обачливі, а цей хлопець зрозумів мене. Хоч його і вражало те, що ми накоїли, але серцем відчував, що мусить нам допомогти.

— Вдома нікого немає, — сказав він. — Не бійся. Батько пішов до сусіда. Він слюсар, а у сусіда зіпсувався водопровід. У нього в ці дні багато вільного часу, і він сердиться, що не може йти на роботу і змушений сидіти дома. А матері в мене немає… Можеш спокійно вийти, відчини собі сам двері. Я не піду наглядати за тобою, бо мені ходити важко. Навіть до дверей тебе провести не можу….

Він підвівся, скинув з себе ковдру і простягнув руки до милиць.

На цей раз здивувався я: хлопець був одноногий.

— Бачиш, — сказав він, — чому я позаздрив, коли ти розповів, як спускався з даху. Тобі нічого боятись, я не побіжу слідом.

Я стояв, наче вкопаний, і біль здавив мені серце.

— Так ти…

— Мене звуть Йошка Петрі, — допоміг він мені. — Я не забув, що ти пообіцяв прийти колись і розповісти, за що  ви боролись. Я чекаю на тебе!

— Добре, — відказав я, — і пробач мені… Ти і всі пробачте. Ми хотіли, щоб було добре… Нам в ці дні також було дуже важко. Але зараз я мушу йти, Йошка. Я ще раз, сто, тисячу разів дякую тобі за все….

Несподівано для самого себе я обняв його і міцно притиснув до грудей. Потім вийшов у сусідню кімнату і крізь скляні двері глянув у коридор. Вибравши хвилину, коли там .нікого не було, я відімкнув двері і тихенько вийшов. Ключі від нашої квартири я міцно стискав у руці. За кілька хвилин я був уже в квартирі; вона зустріла мене непривітно. Кімнати наче осиротіли і лякали пусткою. Я зразу ж кинувся до дверцят, що вели на дах, і відсунув засувку. Коли бетонна ляда відчинилась, на мене зверху глянуло п’ять пар очей, що жадали свободи. Хлопці були брудні від сажі і стомлені пережитими злигоднями.

— Швидше, швидше, — квапив я їх, хоч у цьому й не було потреби. Вони щодуху один по одному стрибали в кімнату. Але я з нетерпінням чекав шостого… Діні і Лаці Тімко обережно спустили його вниз останнім.

Дюсі був непритомний, він лежав тепер перед нами на дивані з заплющеними очима і вже не просив, щоб йому про щось розповідали.

Відразу я забув і про страшний шлях з даху, і про Йошку Петрі, і взагалі про все, що сталося в ці дні зі мною. Я неначе знову опинився на дахові, тримав руку Дюсі і повторював: «Підеш додому, там твоя матуся…»

О, якби він озвався до мене зараз, як там, на даху: «Андріш, Андріш!»…

Але тепер Дюсі вже не кликав мене, і я вже пошкодував, що залишив його на якийсь час. Може, він шукав мене і подумав, що я покинув його в біді?

— Не можна гаяти жодної хвилини, — підганяв нас Діні. — Дюсі ледве дихає. Несімо його… мерщій!

— Це тобі лише здається, — махнув рукою Йошка. — Можна піти, звичайно, хоч і зараз, але я хотів би спершу щось з’їсти.

— У цю квартиру більше не повернемось, — зробивши гримасу, сказав Павіач. — Не бачити мені її більше, як своїх ушей, але якусь річ на пам’ять захопити з собою можна.

Лаці теж оглянув усі кімнати. Нам здавалось, що ми дуже довго прожили тут разом, і квартира ця не була нам зовсім чужою.-Але тепер тут все було таке суворе, вороже.

— Немає ніде ні записки, ні листа, — сказав Лаці. — Жаб’ячий Рот забрав з собою все, що міг, і покинув нас, не сказавши жодного слова.

— Він ще пожаліє! Ми відплатимо йому за це! — лаявся на весь голос Йошка.

Я подивився на Дюсі, — він лежав на дивані блідий, як стіна. Схоже було, що він вже мертвий. Але як за це відплатити? У Жаб’ячого Рота тільки одне життя, а цього мало, щоб поквитатись за все, що він накоїв.

Ми з Лаці загорнули Дюсі в шерстяну ковдру, потім обережно підняли його. Всі ще раз, востаннє, обвели поглядом кімнату і вирушили в темне, бурхливе місто. Ми вже не боялись, що натрапимо на когось. Двірничка знала Діні, якого Жаб’ячий Рот відрекомендував як свого молодшого брата.

Коли жінка вийшла з своєї квартири, Діні байдуже, ніби між іншим, сказав їй:

— Це мої друзі. Вони завітали до мене ще перед обідом, але через стрілянину застряли тут. У цього бідолашного влучив осколок, — показав він на Дюсі, — ми хотіли викликати лікаря сюди, але телефон не працює. То ми вже самі йдемо… Може, пощастить дістатись до лікарні.

Худорлява двірничка дивилась на нас злякано, але в її погляді можна було прочитати і жаль. Вона принесла ключ і відчинила ворота.

 — Тільки обережно. На бульварі ще б’ються.

Ми вийшли на вулицю. Вона мала вигляд передової лінії фронту. Бічні вулиці теж розриті, більшість будинків пошкоджена. Із-за танків націлились на нас гвинтівки, але коли там побачили, що ми несемо пораненого, дула опустились. Ще кілька хвилин, — і ми опинились у центрі бою, поруч з кіліанськими казармами. Якби ми не загартувались за останні кілька днів, то, може, й злякалися б стрілянини і не пішли б далі. Але ми вже нічого не боялись, а хоробрих куля минає. Обережно пролазячи між розірваними трамвайними рейками, згорілими танками і купами цегли, ми, нарешті, дісталися до лікарні Рокуш.

— Навіщо нам усім іти туди? — промимрив, затинаючись, Йошка. — Цим тільки звернемо на себе увагу, нас розпитуватимуть, почнуть докопуватись… Вам я тепер вже не потрібний… І живу я ось тут, близенько… Може, ще зустрінемось десь, адже вогонь тільки розгорається, а я спати не збираюсь…

На вулиці Ракоці з будинків виривався дим і язики полум’я. Павіач з палаючими від захоплення очима вдивлявся в далекі руїни, з яких клубочився дим. Що це там може бути? Універмаг?

— Я теж піду, хлопці, — нарешті вимовив він хриплим голосом.

Лаці і веснянкуватий Аттіла нізащо не відійшли б тепер від нас.

У прийомній і в коридорах — безліч ліжок. Здавалось, що ми потрапили у військовий госпіталь. Медсестри і лікарі у білих халатах мали страшенно стомлений вигляд. Вони, мабуть, вже кілька діб підряд не спали. Ми стали в кутку і чекали, поки вийде хтось на телефонний виклик швейцара. Тепер ми не боялись і не думали про те, що сказати — на допити тут ніхто не має часу. Аби тільки скоріше вийшов лікар…

Час минав надто повільно, кожна хвилина здавалась годиною. Нарешті, принесли носилки і поклали на них Дюсі. Він лежав нерухомо, обличчя його було біле, як папір, він ледве дихав.

«Зараз буде лікар, — думав я, — той зробить чудо…»

Згодом прийшов і лікар, й Дюсі понесли в операційну.

А ми ще довго стояли в закутку коридора, виглядаючи на вулицю, де все поволі заволікалось темрявою. Стемніло. Всі ми були такі стомлені, що ледве стояли на ногах, але ніхто і не думав сідати.

— Мабуть, роблять операцію, — пошепки кілька разів сказав Аттіла.

— А може, про нас забули, — думав уголос Лаці.

Час від часу з операційної хтось виходив, але ми ніяк не наважувались спитати про Дюсі. Нам було страшенно жарко, від різкого запаху ліків і лікарні лоскотало у носі. Після тривалого перебування надворі це задушливе повітря було нестерпним. Веснянкуватий скаржився на головний біль, а я почував себе таким легеньким, що, здавалось, ось-ось здіймусь і полечу в небо. Вже другий день ми нічого не їли. Навколо все поринало в туман. Обпершись об стінку, ми дрімали. Аттіла мало не впав на мене, так міцно заснув. Згодом за вікном почало світлішати; темрява змінилась якоюсь сірою, брудною запоною. Я тримався за підвіконня, бо земля піді мною хиталась, ніби я стояв на кораблі…

«Настав день «Великого четверга», — подумав я. Якийсь час я був зайнятий думкою про те, чи повернеться, нарешті, Жаб’ячий Рот, щоб відчинити дверцята, які ведуть на дах…

І коли ми почали поволі просипатись, до нас, теж ніби уві сні, підійшов лікар у білому халаті. Він зняв окуляри, дмухнув на них, ретельно витер, потім подивився на нас стомленими і сумними очима.

— Ви принесли сюди Дюсі Кочіша?

— Т-так, прошу вас, — промимрив блідий, як смерть, Діні.

— Він помер, — сказав лікар. — О третій годині ранку. Куля влучила в легеню. Внутрішній крововилив. Ми зробили все, що можна було в такому разі зробити, але врятувати хлопця не змогли.

Стіни і все навколо попливло перед очима. Я стояв, безтямно дивлячись вперед, на лікаря, і коридор раптом наповнився химерним дзижчанням. Здавалось, все, навіть вітер, що проникав крізь вікна, повторювало: «Підеш додому, матуся рідна чекає на тебе…»

Вітер дужчав, мене трусило від холоду, все тіло тіпалось, зуби клацали. А вітер продовжував гудіти: «Обніме і приголубить тебе…»

Вітер підхопив лікаря, залопотів полами його халата і поніс аж до дверей операційної, а звідти назад до нас…

Але насправді лікар стояв на місці нерухомо.

Холодними, як лід, руками я взявся за чоло. З очима у мене теж ніби щось трапилось — я майже нічого не бачив.

Аттіла ридав на весь голос, анітрохи не стримуючись, як маленька дитина. По його округлому обличчю струмочками стікали сльози. Він сховався за білий лікаревий халат і, захлинаючись від ридань, смикав його.

— Неправда, неправда! Цього не може бути! — кричав він.

Лаці вхопив мене за руку і, міцно зціпивши зуби, до болю стиснув її. Очі його були тепер темносині, подих гарячий, і він, ніби заспокоюючи сам себе, сказав:

— Не так вже й страшно… Бачиш, не треба боятись. Він тільки лежить і спить, тихо, спокійно…

— Ви повідомите його рідних?—спитав лікар, окинувши нас ще раз отупілим поглядом.

— Прошу вас ласкаво, надішліть краще офіційне повідомлення, — відповів Діні тихим, тремтячим голосом.

Раптом Лаці вийшов уперед, ніби його штовхнула якась незнана сила. Він наче хотів щось сказати, але боявся, його обличчя і шия зробилися червоніші за обвітрені руки. Кусаючи собі губи, він простогнав:

— Можна ще раз глянути на нього?… Ще раз, востаннє?

Лікар дозволив.

Ми всі могли увійти в кімнату, але тільки білявий Ладі Тімко пішов попрощатися з товаришем. Ми вже йшли, низько посхилявши голови, по коридору до виходу, коли він наздогнав нас.

— Так воно і є, — сказав Лаці тихо, — так, як я думав. Ще ніколи Дюсі не був такий лагідний і спокійний. Він лежить, ніби йому сниться щось гарне…

І раптом худенький білявий Тімко зупинився, приник обличчям до стіни, і сльози залили його милі сині очі…

 

 

Ранок був туманний, димний і страшний. Я йшов, хитаючись, ніби серед розбурханого моря, і міцно тримав за руку малого Аттілу. Він пересувався ще непевнішими кроками, тремтів усім тілом і не переставав ридати. Я не міг покинути його зараз одного.

— Я проведу тебе додому, годі вже. А то дома ще не впізнають тебе…

Я завжди боявся за Аттілу, а за сильного, сміливого Дюсі ніколи. Дюсі не потребував захисту, він був для мене зразком у всьому.

Діні попрощався з нами на вулиці Вешелені, а Лаці біля площі Клаузал. Очі його і тепер були повні сліз, а куточки рота смикались.

Аттіла жив на площі Барош. Ми ледве пробились туди. Вже стоячи біля воріт, він довго не відпускав мою руку.

— Я прийду до тебе, може, ще сьогодні, найпізніше завтра.

«Все одно мене не випустять більше на вулицю», — подумав я, але не відповів нічого, тільки поплескав його по плечу.

— Іди спокійно, — сказав я йому, — і не плач більше!

Аттіла з вдячністю подивився на мене блискучими косими очима і пішов, шморгаючи носом. Ще кілька разів він озирнувся через плече і незабаром зник за поворотом сходів.

А мене ноги мимоволі понесли у той бік, де жив Дюсі. Я мушу говорити з його матір’ю, мушу розповісти їй про все… Я піду туди. Так, це зараз найважливіше для мене.

І ось я на їх вулиці… вже перед будинком. Біля воріт зупиняюсь. Ні, це важче, ніж злізти з даху. Важче, ніж повзти від слухового віконця до балкона. Я бачу перед собою матір Дюсі — гарну каштановолосу жінку — такою я уявляв її з Дюсіних слів. Волосся у неї вже не каштанове… вона, певно, посивіла. У неї нема чоловіка, нема нікого… це був її єдиний син.

Раптом я повернувся і важкими, олов’яними ногами пішов назад. Прийду іншим разом… колись, коли наберусь сміливості.

Я повертався повільно, втомлено ступаючи ногами, з важким тягарем несплаченого боргу за плечима. Уже зовсім розвиднілось. «Настав день «Великого четверга», — подумав я.

Це був найважчий ранок у моєму житті.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.