Вулиця Пратера-5

 

VII

Маленького Аттілу, мабуть, охопила нервова гарячка, бо він всю ніч тіпався, кричав, плакав крізь сон, все тіло його горіло, як у вогні, і він так сильно косив очима, що навіть Діні поступився для нього місцем на дивані. Ми його накрили, і я сів поруч, щоб він не скотився на підлогу.

Спав я тієї ночі дуже погано. Як тільки задрімав, Аттіла знову почав борсатись, розмахувати руками й дригати ногами, ніби на нього напали вороги. Я з усієї сили притиснув його до дивана і вдарив, бо не можна було допускати, щоб він тут, у чужій квартирі зчиняв галас. Я його таки добре вдарив кілька разів, і він замовк, тільки важко дихав, перелякано витріщивши очі. Мені стало його так жалко, що я обняв його і спробував втихомирити: ну, ну, дурненький…

Братів або молодших сестер у мене не було. Та й мене самого не дуже пестили. Біс його зна, як це треба робити. Я плеснув його разів зо два по спині і буркнув щось таке, щоб він замовк.

Минула друга година ночі, і тільки тоді гарячка почала спадати, і Аттіла став тихо, рівно дихати. Я полегшено зітхнув і повернувся на правий бік, на якому любив спати. Головою уткнувся в подушку і вирішив, що не підведусь до самого обіду, якщо можна буде.

Але довго спати не довелось, бо незабаром шалено задзеленчав телефон. Я побачив, що сонний, з розкуйовдженим волоссям Діні стоїть, хитаючись біля телефону, і мовчить, лише час від часу угукає. Нарешті він каже: «Добре, зрозумів, буде зроблено…», кладе телефонну трубку, втомлено сідає в крісло і, застромивши пальці в густу шевелюру, шкрябає голову, ніби цим хоче себе розбуркати.

Я сів на дивані. Решта — хто на ліжку, хто в кріслі, а хто на підлозі —теж посідали. Кліпаючи очима, ми дивились на Діні. Один тільки веснянкуватий Аттіла продовжував спати і сопів, як немовля.

— Вставайте, —сказав, нарешті, втомленим голосом Діні. — Загальна тривога. Тільки що подзвонили, що до міста йдуть радянські танки. Їх багато, дуже багато. Справжня боротьба почнеться тільки тепер…

Діні вже не був сонний, але я не дивувався, що він говорить стомленим, слабим голосом, бо й сам теж відчув утому і розчарування.

Хлопці сиділи розпатлані, з пом’ятими обличчями, в пожмаканому одязі. Сон вмить зійшов з їх очей.

Циганчук свиснув і похитав головою:

— Ого! — сказав він і скривив рота.

Лаці Тімко повільно, з байдужим поглядом почав зашнуровувати черевики.

Йошка Лампа витягнувся на ліжку і довго позіхав, роблячи вигляд, що йому, все байдуже.

Дюсі швидко привів себе в порядок, підійшов до вікна і виглянув на вулицю. За вікном панувала тиша, бо тільки ледве-ледве почало світати.

Я підійшов до Дюсі і боязко поклав йому руку на плече.

Він обізвався тихо, майже пошепки:

— Два дні тому, якраз в такий ранній час, я був у Льорінці[1]. Повстанці штурмували будинок партійного комітету. Раптом пронеслась чутка, що до комуністів іде підмога. Тоді озброєні повстанці так забарикадувались, так заховались, що їх зовсім не було видно. Незабаром під’їхали вантажні машини. Одна, потім друга, третя… і звідти на відкритий майданчик почали вистрибувати солдати. Це були угорці, а повстанці пустили чутки, що їдуть радянські війська, і ніби стрілятимуть у населення. Тому і зібрався великий загін… Згодом почулися постріли… З канав, із-за кущів вони вбили багато угорських солдатів, бо… тим нікуди було ховатись. Уяви собі, це була велика відкрита місцевість; здається, поле з-під цукрових буряків. Поблизу ніде ні дерева, ні сховища. Вони стріляли в солдатів, як у зайців. Потім повибігали з канави і, коли хтось іще дихав… Я ніколи ще не бачив такого жаху! Навіть не можу розказати…

Дюсі замовк і почав дивитись туди, де на небі розходилась велика сіра хмара. Він впився поглядом у це місце, так, ніби крім цього його ніщо не цікавило. Потім, набравшись сили, він втомленим, майже байдужим голосом продовжив:

— Он в тому напрямі стоїть завод, здається, завод «Атра». Я був на розі вулиці, коли побачив одного з цих нещасних солдатів біля розваленого будинку, йому пощастило добратись аж сюди і він сховався. А далі що? Його ж приставлять до стінки, якщо наздоженуть. На ньому солдатський кітель — це його видасть. Він помітив мене. Наші погляди зустрілись. «Хлопче, — благали його очі, — допоможи!» Він був від мене за кілька кроків. Я підбіг до нього, накрив плечі своїм піджаком, провів до заводу, за відчинену браму… Внизу у підвалі робітники приховали ще двох солдатів. Вони принесли їм цивільний одяг, а шинелі й мундири забрали. Солдати мовчки переодяглись. Мій теж мовчав. Але вони не боялись. Раптом солдат, якого я врятував, заговорив.

— У нашому місті було не так!

Він розповів, як у них підбурений натовп теж полював на комуністів.

— З оточеного будинку вийшло троє солдатів, — говорив він. — Командир їх тоді і каже: «Чого вам тут треба?» — «Віддайте нам комуністів, усіх комуністів», — сказав хтось із натовпу. «Навіщо вони вам?»—«Хочемо їх катувати». — «А хто з вас здатний на таке?» Тоді всі замовкли. Ті, що прийшли за комуністами, аж зніяковіли від рішучого погляду солдатів. Але потім. вийшов один, два, ще один — всього вісім чоловік, виявили бажання взяти участь у страті. «Що ж, гаразд, підходьте ближче». Вони підійшли і чекали, коли вже відчинять ворота. А троє солдатів блискавично схопили з плечей автомати, і — на землі вісім чоловік. Натовп позадкував… Нема вже ватажків! А той солдат, що вів переговори, вийшов уперед і тихим, але повним ненависті голосом каже їм: «Геть звідси!» І натовп не розірвав їх, хоч їх було тільки троє! Троє проти такого натовпу! Люди розійшлись, як побиті собаки, ніби відчували, що втрутились у брудну справу. Вони не дивились ані на солдатів, ані один на одного. Їм було соромно… Через якийсь час на майдані стало тихо-тихо… Стало тихо, — пошепки замріяно повторив Дюсі. — Ті троє відчували за собою правду… Це були хоробрі люди. Тих солдатів треба шанувати.

У кімнаті стояла напружена тиша. Почало розвиднятись. Чулось тільки рівномірне, щасливе сопіння Аттіли Кулача. Він не знав, що гнітить душу Дюсі, він і уявлення не мав про те, які ми тепер безпорадні. Може, йому снилась мати, від якої він ще ніколи не був так далеко, як зараз…

Здавалось, що ця мертва і гнітюча тиша лягла важким тягарем на наші душі. Нарешті Діні включив радіоприймач. По радіо передавали гімн і заклики. Згодом хтось заговорив. Голос той просив допомоги у всього світу. Це говорив Імре Надь. Потім, якщо не помиляюсь, виступали по радіо угорські письменники, вони теж просили закордонні держави стати на наш захист. Після цього знову передавали гімн і заклики. Але в ту мить ми почули далекий гуркіт гарматних пострілів, і незабаром радіо замовкло.

— Ходімо на дах, подивимось, — сказав Діні.

Так ми знову опинились на краю даху, лежачи на животах і стискаючи в руках гвинтівки. Розвиднялось швидко. У тумані, що повільно розвіювався, ми побачили радянські танки, які з оглушливим гуркотом мчали по бульвару.

Танків було багато, дуже багато.

Я поклав гвинтівку і звернувся до хлопців:

— Що нам тепер робити, хлопці?

— Шеф наказав триматися до останньої кулі, — сказав Діні. — Скоро підійде підмога і нас теж буде багато. З-за кордону скоро прийде порятунок. Він сказав, що тільки тепер виясниться, хто справжній патріот і справжній угорець.

«Тих солдатів треба шанувати, — бриніли в моїх вухах слова Дюсі. — Ті троє були хоробрими людьми. Я теж боровся б до останньої кулі, якби тільки знав, за що борюсь». Я вже наче переборов усі свої сумніви, і в цьому допоміг мені Дюсі, а тепер — от тобі й маєш, — він вагається більше за всіх…

Всі мовчали, бо ніхто не знав, що робити. Танки наближались, і довгий час ніхто не чинив їм ніякого опору. Ніхто не стріляв у них, і вони теж. не стріляли. Стояла така тиша, що я навіть почув, як стукає моє серце.

Незабаром недалеко від нас, на бульварі, пролунали перші постріли. Танки, не зупиняючись; просувались вперед, а стрілянина все посилювалась. Всі бої, що відбувались досі, у порівнянні з цим, були дрібницею. З танків досі стріляли тільки в крайньому разі, а тепер вони відповідали безперервним цоканням кулеметів і пострілами з гармат. На нашу вулицю теж в’їхало одне страховище. З сусіднього даху загавкав кулемет. Він не переставав стріляти, незважаючи на те, що за першим танком з’явився другий, третій… багато танків. Ми лежали і чекали, хоч бій уже розгорівся. Я подивився на Дюсі і побачив, що він теж не знає, як бути. Уже кілька разів він розкривав рота, ніби хотів щось сказати, але слова ніяк не йшли з горла. Що з ним трапилось?

Раптом знизу, з-під воріт хтось крикнув:

— Чого ждете, негідники?!

Це був шеф. Він махав нам руками, обличчя його скривилось і почервоніло від люті.

Почувши викрики шефа, Діні отямився і щосили гримнув:

— Починай, хлопці!

Ми почали стріляти. Гвинтівки били без упину. Здавалось ніби тріщать сухі гілки. Ми скоро втратили всякі людські почуття і перетворилися на стріляючі автомати. У повітрі клубочився дим, вився порох і сажа, рвалися снаряди, і від вибухів нас наче піднімало в повітря. Не раз здавалось, що будинок завалиться і ми полетимо у прірву. Навколо нас свистіли кулі й осколки. Це було чудо, що ми ще жили і ніхто з нас досі не був навіть поранений. Стріляли тільки ми і з протилежного будинку, а на сусідніх дахах вже замовкли. Тепер танки ліниво повернули стволи у наш бік…

— По-пластунськи — назад, в укриття! — скомандував Діні.

Тільки тепер ми помітили, що і малий Аттіла лежав поруч з нами на даху. Обличчя його було біле, як крейда, зуби клацали від страху, і все тіло тремтіло.

— Як ти сюди потрапив? — процідив я крізь зуби.

— Прийшов шеф, — відповів він тремтячим голосом, — прийшов і зразу вигнав мене сюди. Вигнав, як собаку…

Шеф чекав нас внизу, в квартирі. Він сидів біля телефону, безперервно набирав якісь номери і розмовляв не тільки по-угорськи, а ще  й по-німецьки чи, може, по-французьки. Я не знав тієї мови, якою він щось швидко, схвильовано говорив.

Ми злізли вниз з розтріпаним волоссям, очі і роти наші були повні вапна і пороху, а від страшного шуму на даху ми аж поглухли. Шеф весь час до когось говорив і не звертав на нас жодної уваги. Але на те, щоб вигнати на дах, як собаку; слабого Аттілу, у нього вистачило розуму!

— Підлий ти, Жаб’ячий Роте — сказав я тихо, але Лаці почув мене.

— Підлий, я вже давно знаю!

Того вечора і наступного дня зранку знову виникли суперечки між нами і шефом.

— Ця боротьба безнадійна, — сказав Діні. — Вони зруйнують будинок і всю вулицю —  все, все буде зруйноване. Безнадійна і безглузда ця боротьба.

Йошка Лампа, широко розставивши ноги, став перед шефом.

— Якщо ви такий хоробрий і такий справжній угорець, ходімо боротися… разом з нами!

Але раптом обличчя його скривилось, щоки запали, а в маленьких очах з’явився вираз жаху.

Шеф витяг з кишені пістолет і направив дуло на Йошку.

— Тихше, хлопчику!

. Йошка злякався, навіть зробився менший на голову. Він зробив крок назад і став поруч з нами.

Шеф опустив пістолет.

— Молокососи ви, — сказав він, — боягузливі шмаркачі! Як тільки стає трошки скрутно, лякаєтесь і кидаєте все: ідеї, обов’язки, честь. Кого я насильно привів сюди? Всі ви йшли добровільно. Хотіли зброю? Ви її одержали. Хотіли боротися? От і постріляли. А тепер, коли становище робиться серйознішим, починаєте нахабніти… Це справжнє бойове хрещення, а ви боягузи, от і все. Йдеться про незалежність Угорщини, а ви цю ідею проміняли б за кілька брудних будинків і нікчемне людське життя… Хіба щось значить тепер один, десять будинків, половина міста, навіть, якщо всі вулиці будуть вкриті трупами! Хто хоробрий, той знає, що саме тепер настав час боротися по-справжньому!..

Він хотів нас присоромити, і це йому більш-менш вдалося. Ми ніяково стояли навколо нього і дивились на Дюсі: що скаже на це він.

Але Дюсі мовчав, він зовсім змінився, остаточно втратив впевненість у необхідності того, що робить. І тому мовчав.

А шеф продовжував, відчуваючи, що мусить іще щось сказати, бо в противному разі ми більше ніколи не повіримо йому.

— Вожак ніколи не лізе у вогонь. Я турбуюсь не тільки про вас, я керую сотнями, тисячами юнаків, що борються так само, як ви. Якщо я загину— тисячі юнаків втратять свого керівника. Адже без командира загони не зможуть злагоджено діяти. Але бувають випадки, коли командир мусить бути в перших лавах. Ми переживаємо тепер саме такі дні. І коли почнеться новий бій, я піду з вами на дах, бо наш район став важливим бойовим об’єктом. Я буду поруч з вами на дахові і покажу, як бореться мужчина! Патронів досить — я приніс стільки, що й на тиждень вистачить.

Напруження, нарешті, почало спадати. Огрядний натоптаний Йошка широко посміхався і знизував плечима, мовляв: «Ну, це вже інша справа».

Він дивився на шефа таким поглядом, ніби хотів просити вибачення за свою невитриманість.

Шеф і не сердився, навпаки, він зразу почав хвалити наші вчинки і заслуги. Він визнав, що до обіду ми трималися стійко, і що ми хлопці з вогником і широким розмахом.

Посідали їсти всі разом. Потім по радіо ловили іноземні станції. Згодом вилізли на дах, бо навколо нас знову почалась стрілянина. Стріляли з протилежного даху, і нам треба було їх підтримати.

Однак шефа знову не було з нами. Він сказав, що сьогодні у нього немає часу, мовляв, мусить влаштувати ще деякі дуже важливі справи.

Увечері шеф багато говорив про те, що ми повинні триматися стійко, бо незабаром з-за кордону прибуде допомога. Він розповідав також про свої пригоди під час війни і, слово честі, говорив так захоплююче, що ми слухали його, затаївши подих. Потім ми пили вино, пили більше ніж звичайно. Від випитого вина ми ставали хоробріші і сильніші. Згодом шеф показав нам з Йошкою кілька прийомів вільної боротьби. Спочатку я подумав, що він вибрав для цього нашого здоровенного товариша тому, що цей хлопець найсильніший поміж нас, але коли шеф кілька разів скрутив Йошчині руки назад так, що в того аж сльози навернулись на очі, у мене виникла підозра, що він все-таки не забув, як Йошка висловив сумнів щодо його хоробрості, і саме тому поводився з ним так брутально. В його очах час від часу виблискували ті самі холодні іскри, і в такі моменти у мене аж мороз пробігав по спині. Я мимохіть подумав: «Тепер він дуже лагідний, а до обіду наставляв на нас пістолет». Я відчував, що він зненавидів нас з того часу, як полаявся з Дюсі. Ця думка мене ніяк не покидала.

Перед сном я звернувся до Лаці:

— Скажи, ти довіряєш йому?—і вказав очима в напрямі шефа.

Мій білявий блакитноокий товариш тільки знизав плечима.

— Побачимо завтра, який він буде герой у бою.

Всю ніч гуркотіли гармати, але вже не так близько, постріли долинали з Буди і з боку моста біля площі Борарош. Вранці стріляли десь біля кіліанських казарм, ця хвиля пострілів наближалась до нас.

— На дах! — наказав після обіду шеф. Він був дуже блідий, і в його погляді світився якийсь дикий відчай.

. «Чи полізе він з нами на дах? — подумав я. — Аж не віриться».

Один за одним ми вилазили нагору і по-пластунськи підповзали до місця, звідки найзручніше було стріляти і звідки нас найменше було видно.

— Вогонь! — командував Діні. — Вогонь!

Незабаром ми знову опинились у пеклі і переконалися, що тут вже немає доброго сховища. Ми чекали команди шефа і озирались, коли він вилізе, щоб давати нам вказівки і поради. Але шефа не було, і з того часу, як він відправив нас на дах, ніхто вже його ніколи не побачив. Нагорі було зовсім невесело, 3 кожною хвилиною ставало небезпечніше. На якийсь час ми забули про все, навіть про шефа. Та раптом злива куль стала ряснішою, і ми інстинктивно поповзли назад, до комина, а звідти в паніці подались до ляди. Дах так заколихався і задрижав, ніби в нього влучила міна.

І в цю мить нас охопив жах: ляда отвору була замкнена… і хоч як ми не натискали — не піддавалась…

— Хлопці, — промимрив товстий Йошка, — вона знизу замкнена на засувку…

Ми били в бетон ногами й кулаками, натискали всі разом, потім кинули марно витрачати силу, підповзли до комина і нерухомо полягали долілиць у страшній вогняній бурі.

Якби хтось був у квартирі, він, певно, почув би, що ми хочемо злізти. Почув би, якби хотів. А якщо не хоче?

Шеф не піднявся з нами на дах, він залишився внизу. А може, його вже там немає? Може, він втік, а нас закрив на даху, щоб навчились у зливі куль, як борються справжні герої?..

 

VIII

Незабаром бій розгорівся ще дужче, і ми не могли довго вовтузитися з лядою. Ми збились докупи під димарем і з півгодини боялися навіть ворухнутись. Тепер у нас було досить часу, щоб обміркувати все як слід. Втік, покинув нас, зрадив, негідник! Нас охопив гнів, потім спало на думку, що шеф, може, хотів нас тільки випробувати. Може, він змушений був терміново покинути квартиру і забув, що зачинив двері… А може, коли трошки стихне стрілянина, і ми знову натиснемо на двері, вони легко відчиняться?!

Перед моїми очима стрибали різнобарвні кільця, голова йшла обертом, я майже нічого не бачив. До того ж страшенно хотілося пити. Я почував себе кепсько і в розпачі до крові покусав губи. Вже й не пам’ятаю, скільки часу минуло, але як тільки навколо вщухло, ми відразу поповзли до люка. Вже всі зібралися коло нього, але ми чогось вичікували. Ніхто не наважувався спробувати, чи відчиняться дверцята. Нікому не хотілось першим пересвідчитись, що вони, як і досі, замкнені. Нарешті циганчук обережно, тремтячими руками доторкнувся до ляди, спочатку натис легенько, потім сильніше, а далі з усієї сили. Я бачив, як у хлопців скривились обличчя, коли стало ясно, що ляда і тепер замкнена і що її відчинити не можна.

Весь післяобідній час у нас пішов на шукання виходу. Двері, що вели на горище, теж не відчинялись. Це, мабуть, після обшуку їх наказали зачинити, щоб ніхто не міг вийти на дах. Потім ми довго розглядали димар і вимірювали його ширину, але скоро переконались, що й цей шлях для нас не годиться. Ми уважно оглянули всі куточки, шукаючи іншого ходу або хоч якогось виступу, по якому можна було б непомітно злізти в квартиру, але знаходили тільки такі шляхи, на яких все одно скрутили б собі в’язи. Коли ми глянули з даху вниз на вулицю, то аж серце завмерло. Хоч вікно і недалеко, але стіна тут зовсім гладенька, вхопитись нема за що. З боку подвір’я теж неможливо злізти, бо до найближчого балкона не менше трьох метрів. Треба бути майстром з стрибків у довжину, щоб подолати таку відстань!

Оглянувши дах кілька разів, ми переконалися, що  потрапили в пастку і більше нічого не залишається, як спробувати злізти з боку вулиці. Ми перезирнулись. Ніхто не наважувався лізти першим або штовхати на це іншого.

— Терпіння, терпіння, хлопці! — сказав Діні. — Тепер потрібні тільки міцні нерви, більш нічого. Ляда ще замкнена, але через півгодини, може, годину, вона знову відчиниться… Стрибати, лізти — це великий риск. На це можна піти лише в крайньому разі. От побачите, шеф скоро повернеться, він не залишить нас тут напризволяще…

Згадка про шефа викликала у всіх гнів і ненависть.

— Негідник! Падлюка!—чулось навколо.

Мимоволі я з презирством вимовив ім’я, яким давно вже охрестив його про себе:

— Жаб’ячий Рот!

— Вірно, Жаб’ячий Рот, — повторив Йошка Лампа. На його обличчі виблискували великі краплини поту, а в очах з’явився страх, як і вчора, коли шеф навів на нього пістолет. — Немає у нього нічого людяного. От побачите, що він так і покине нас тут. І ляду навмисне замкнув. Шукай тепер вітра в полі!

Швидко стемніло. Здавалось, ніби на небо напнули темну запону. Внизу на вулиці ледь заблимали уцілілі ліхтарі. Десь далеко виднілись вогнища.

— Я їсти хочу, — сказав Павіач, зробивши смішну гримасу. — Скоро в животі вечірні дзвони задзвонять, а їсти нічого… А що, коли вночі знову почнеться бій? Ох, і день же сьогодні — «Великий вівторок». Завтра буде «Велика середа», потім «Великий четвер»…

— Та годі вже, — гримнув на нього товстий Йошка Лампа. — Невже ти гадаєш, що ми тут просидимо три дні? Не може бути, щоб ми не знайшли шляху вибратися звідси! А якщо ти голодний, ковтай повітря. Інших харчів нема. Ми теж їмо і п’ємо саме повітря.

Я не знаю, що мав на увазі Йошка, коли сказав: «Знайдемо якийсь шлях». У нас у всіх народжувались фантастичні ідеї, які на перший погляд здавались зовсім простими, але вже за мить ми переконувались, що здійснити їх неможливо. Отже, нічого іншого не лишалось, як лежати під димарем, час від часу підповзати до дверцят і пробувати, чи. вони бува не відчиняються. Згодом ми смикали ляду вже машинальио, за звичкою, втративши надію потрапити сьогодні у квартиру.

Так ми влаштувалися на ніч.

Віяв холодний вітер, а коли він трохи ущух, пішов дрібний дощик. Ми полізли під брезент, що ним звичайно накривали гвинтівки, і, щільно притулившись один до одного, дивились на темне небо, на якому зрідка блимало червоне світло. Це були гарматні відблиски у Буді або в районі кіліанських казарм. Незабаром все вщухло, і ми лежали мовчки. Я шукав на небі зірку, мерехтливе сріблясте світло якої так сподобалось мені ї заспокоїло в перший вечір. Де вона ховається зараз за темними хмарами?

Поруч зі мною з розплющеними очима лежав веснянкуватий Аттіла. Він теж дивився на небо, міцно стуливши губи. Обличчя його було таким серйозним, як ніколи досі. Видно було, що він твердо вирішив не плакати, не скаржитись і взагалі поводитись, як дорослий. А може, він уже став дорослим у той вечір, коли так рвався до матері?.. Тоді від розчарування він навіть схопив нервову гарячку, але тепер у біді тримається мужньо.

Йошка перевертався з боку на бік, кректав і скреготів зубами од гніву.

Обличчя Дюсі було наче з каменю, він ніби нічого не відчував, тільки мовчав і безтямно дивився вдалину своїми великими очима.

Я дуже хотів його заспокоїти, підбадьорити, але що я міг йому сказати?

— Хай вона западеться, ота «свята революція», — раптом сказав Павіач. — У мене бурчить у животі від голоду. Як тільки визволюсь звідси, виламаю двері першої ж продуктової крамниці. Тепер можна… І не переконуйте мене, що так недобре робити… А хіба так, як повівся з нами Жаб’ячий Рот, можна?!

— Негідник ти, Фері, і завжди був негідником, — буркнув Йошка Лампа, — але в порівнянні з Жаб’ячим Ротом, ти — благородна людина…

— Гаразд, — відповів циганчук, — я не забуду твоїх хороших слів, і якщо добуду щось — половина твоя. Аби нам тільки опинитись на вулиці…

Ми мовчки слухали цю розмову. Мовчав Діні, мовчав я, навіть Дюсі, який два дні тому і не за такі слова ладен був видряпати очі, — і той мовчав. Але він, мабуть, і не чув ні Феркиних, ні. Йошчиних слів.

Всі були зайняті своїми думками.

Я чув, як подумав вголос Діні:

— Якщо повстання закінчиться поразкою, що тоді нам робити? Звідси, може, й вдасться якось визволитись, але життя наше все одно буде в постійній небезпеці… Адже ми тримали в руках зброю, ми не здали її, не зважили ні на які попередження. А я хочу жити, жити добре і вільно! Будьте певні, нас заарештують… Та якщо я тільки попаду на вулицю, то перш за все спитаю, де кордон. Ви як гадаєте: куди подівся Жаб’ячий Рот? Мабуть, його машина з червоним хрестиком вже десь біля австрійського кордону?..

Аттіла щільно притулився до мене і запитливо поглянув у вічі, ніби хотів угадати, що зробив би я, чи й для мене батьківщина варта лише того, щоб покинути її в біді?

Але з другого боку біля мене раптом озвався Лаці:

— Як би там справи не обернулись, — сказав він спокійно, — я не рятуватиму свою шкуру. Навіщо це? Я завжди шукаю небезпеки. І сюди я прийшов саме через це. Вам важко зрозуміти мої слова, бо ви всі здорові, а мені лікарі вже провістили смерть. У мене часто піднімається температура, і тоді я думаю: ось тепер… смерть біля дверей, уже стукає. Ви не знаєте цього почуття. Коли батько й мати дивляться на мене, я читаю в їх очах.«Цій дитині треба дати все можливе, бо…» Щотижня мені дають десять форинтів[2], і якби я зажадав автомашину, вони б і на це пішли. У мене в голові якась гнійна пухлина, операцію робити небезпечно; от вони й чекають… а останнє слово скаже доля. Я живу, як на вулкані. Сиджу вдома, ходжу у школу, вчусь на відмінно… їм, сплю, граю з хлопцями, як і всі. Але приступи повторюються все частіше, гарячка стає чимраз сильнішою, мати обгортає мене мокрими рушниками, а я боюсь, страшенно боюсь. Ніякого болю не відчуваю, тільки страх…

Лаці говорить все тихіше, голос його робиться здавленим і таким глухим, що аж повітря важчає від нього.

— Так от, щоб не боятися смерті, я іду їй назустріч. Не хочу чекати, поки вона прийде за мною; я шукаю, кличу її, дивлюсь їй прямо у вічі. З того часу, як попав сюди, я відчуваю себе краще. Смерть поруч зі мною, і я знаю, що вона не така вже погана й страшна. Я тут спокійно сплю, навіть сни сняться. Хочеться, щоб снились гарні, світлі, чисті сни…

— Так, так, тепер ти дійсно можеш відчути її зовсім близько, — сказав Йошка Лампа, якого анітрохи не розчулило признання цього білявого хлопця. — Не заперечуватиму, якщо ти приймеш і мою смерть. За мене батьки не боялись. Мій старий — п’яниця і приходить додому лише битись, а мати примушує мене вчитись і хоче тільки одного, щоб я не був схожий на батька. Вони мене зроду не пестили. Але я ніколи не хворів навіть на грип. Мене обходять всякі болячки. Я хочу жити і, якщо вдасться, не менше ста років. Мені все одно, де жити, аби добре було. От і все. Я люблю битись. Може, тому й прийшов сюди. Гвинтівки ніколи ще в руках не тримав, а захотілось потримати. Кожен з нас попав сюди своєю стежкою, але більшість випадково. Крім Кочіша. Бо тільки його привели сюди «ідейиі переконання».

Він з іронією підкреслив слово «ідейні». Видно було, що гнів вже давно клекоче в ньому. Почавши глузувати з Дюсі, він кинув:

— От тобі й ідеї, громадянине. Засмаж їх і по них злізь якось на вулицю.

Він ще щось хотів додати, але не встиг — з горла вирвалось тільки хрипіння. Дюсі навалився на нього і почав душити його. З Йошчиних уст вихоплювався якийсь булькіт, наче він був під водою. Тепер чути було тільки приглушені, палкі від розпачу слова Дюсі:

— Ти падлюка, покидьок! І я з такими зв’язався! Борці за правду… Жаб’ячий Рот і ти… А я думав, що за батьківщину… Хіба ти угорець?

Ми кинулись їх розбороняти, бо Йошка, хоч яким він дужим себе вважав, вже почав задихатись. А Дюсі просто оскаженів. Навіть коли вони, нарешті, вгамувались і вже лежали на своїх місцях, все ще було чути його переривчасте дихання, наче якийсь камінь навалили йому на груди.

— Зграя, — вимовив він, важко дихаючи. — Зграя — ось хто ми. Може, якраз ті, внизу, в кого ми стріляли, і є справжні герої…

— Нам вже давно треба було піти звідси.. — промовив і собі Аттіла, що лежав поруч зі мною, і повернувся до Дюсі. — Коли ти в суботу вперше зчепився з Жаб’ячим Ротом, вже тоді треба було піти геть. Я зразу відчув, що буде лихо, якщо ми не залишимо цю квартиру.

Я ледве втихомирив його і притис знову до себе, бо боявся, що у нього знову буде гарячка. Він і так вже весь тремтів.

— Завтра все буде гаразд, — намагався я його заспокоїти. — Яким би негідником не був цей Жаб’ячий Рот, але не може ж він про нас забути зовсім. А якщо й не повернеться, все одно знайдемо якийсь вихід, щоб визволитися звідси. Перейдемо якось на сусідній дах або гукнемо когось, щоб допоміг. Вигадаємо якусь історію. В крайньому разі, проб’ємо собі шлях зброєю.

Я й сам не вірив у свої слова, але мені, здається, вдалось втихомирити хлопців. Вони замовкли, кожний, мабуть, мовчки складав якісь плани.

Малий Аттіла теж поволі заспокоївся і пошепки спитав мене:

— Що ти робитимеш, коли знову опинишся вдома і коли настане мир?

Я замислився. Довго не міг відповісти. Раптом я згадав про майстерню, незакінчену роботу і шахову партію, яка так і не відбулася… Переді мною виросла постать старого дядька Шандора, згадались сказані ним на прощання слова:

— Шануйся, сину мій. Не втручайся ні в що!

…Хіба я можу повернутись туди, хіба зможу знову там працювати? Я мріяв про великі успіхи, а мене спіткала така невдача… Все пішло від мене безповоротно.

— Що ти робитимеш, коли повернешся додому? — запитав вдруге, на цей раз дуже збуджено, Аттіла.

— Сидітиму собі тихенько, — відповів я нарешті, — тихіше, ніж колись.

Веснянкуватий не зрозумів мене, або не хотів зрозуміти. Думки його були вже, мабуть, у продуктовій крамниці, де він вибирав різні солодощі. Лежачи з заплющеними очима, він прошепотів:

— Дома я буду дуже щасливий…

 

Десь опівночі подув сильний вітер, і ми ще тісніше притулились один до одного. Поруч зі мною з одного боку лежав Лаці Тімко, з другого боку — малий Аттіла. Вони лежали так близько, що я чув, як б’ються їхні серця. Чомусь тоді я їх дуже любив і жалів обох. Бідолахи, вони ж мої товариші по біді. Мабуть, я і себе жалів. Ніч була темна, хоч в око стрель, а маленька зірка, срібляста ласкава зірка, ніби зникла назавжди…

 


[1] Район Будапешта.

[2] Форинт=100 філлерам, угорська грошова одиниця.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.