Вулиця Пратера-4

 

V

Коли я прокинувся вранці, то зразу ніяк не міг визначити, де я. Хлопці спали, тільки маленький циган, наче кішка, сонно висунув голову з крісла. Волосся у нього було розкуйовджене, а сорочка аж чорна від бруду. Він покліпав на мене заспаними очима й знову схилив голову. Потім я знову заснув і уві сні побачив матір. Я сперечався з нею і доводив, що не можу сидіти вдома.

Раптом різко задзвонив телефон. Діні сильно захрипів, миттю зіскочив з тахти на підлогу і побіг до телефону.

Шеф поки що не приходив до нас. Всі вказівки він передавав по телефону. Діні, поговоривши з ним, розбудив всіх нас і почав розпоряджатись.

Раніше я не знав, що Діні може бути таким хорошим організатором. Нікому з нас і на думку не спало заперечувати йому. В цей день він відрядив до міста Йошку і цигана розклеювати листівки. Я з Тімко виліз на дах і чекав, поки з інших будинків почнуть стріляти. Діні пояснив, що між нами і цими будинками існує взаємозв’язок, і вогонь відкривається по команді. Стріляють завжди з різних боків, щоб танкам важче було орієнтуватись, куди бити у відповідь. В цьому тактичному ланцюжку наш дах — остання ланка, і, якщо вже з трьох сторін пролунали постріли, четвертими стріляємо ми.

І ось тепер ми з Тімко лежали поруч на краю даху і дивились на ранкові вулиці, на гучне від далеких пострілів місто, що сумно лежало під нами в жовтневому тумані.

Від кіліанських казарм долітали звуки гарматних і кулеметних пострілів. З Буди[1], з-за Дунаю, теж блимали гарматні спалахи, схожі на химерний фейєрверк. На вулиці під нами зрушив з місця танк, оглушливо брязкаючи гусеницями по бруку.

Думки мої тепер зовсім змішались.

Я гриз нігті на пальцях, як завжди, коли, дуже нервував. «Треба краще зрозуміти, — повторював я щораз про себе, — для чого я тут і чому повинен стріляти». Щоб заспокоїтись, я почав згадувати все, що чув. «У нас було багато помилок, це визнав навіть дядько Шандор. І, крім того, ми не були справжніми угорцями… Не були? Ферке без будь-якого сумніву твердить це. На заході хлопці такого віку, як я, мають по три — чотири костюми… Чому ж у мене їх немає? І для чого прийшли сюди радянські війська? Адже ми нічого поганого не хочемо, ми прагнемо до національного комунізму… Той, хто говорить і думає інакше, той ворог. Будемо боротись до останньої кулі. Чому саме я маю бути боягузом? Ферке, певно, дуже здивувався б, якби побачив мене тут, на даху. Тікати звідси — значить вкрити себе ганьбою. Хіба березнева молодь боялась? Ні, вона не боялась, а ми ж її спадкоємці… Нинішній рух — це національний рух, як і тоді, в тисяча вісімсот сорок восьмому році. І якщо ми переможемо, настане справжній соціалізм… Оті люди, що внизу на вулиці, певно, думають, що ми не хочемо соціалізму і через те стріляємо в них. Ми боремося з угорськими солдатами, які не розуміють цього. Адже всі повинні це розуміти. А хто не розуміє — той наш ворог. Не треба їх жаліти, це не прогулянка, а в руках наших не іграшки…»

— А все-таки в людей я не стрілятиму, —сказав я вголос і сам злякався, бо був не сам.

Лаці тільки похитав головою і відповів, ніби я звертався до нього:

— Ти надто делікатний. Згодом зрозумієш, що це навіть смішно. Невже ти так боїшся смерті?

Я глянув на нього і здивувався. Він лежав поруч, поклавши на руки своє ніжне дівоче обличчя. Здавалось, що йому й чотирнадцяти немає. Потім він пригладив рукою гладеньке біляве волосся, глянув на мене і, усміхнувшись, спитав ще раз:

— Ти гадаєш, що це так страшно? — і, махнувши рукою, сам відповів: — Анітрохи.

Але мені здалось, що  губи його при цьому затремтіли.

— Я ніколи ще не задумувався над цим, — сказав я відверто.

— А я вже думав. Багато разів думав, — сказав він пошепки і відвернувся.

Його слова ще довго дзвеніли в моїх вухах. Він сказав це так, ніби виказував якусь велику таємницю. Але я не мав часу обдумати його слова, бо раптом застрочили кулемети спочатку ліворуч, потім праворуч і, нарешті, з протилежного даху. Зчинилась така музика, що у мене ледве не луснули барабанні перетинки. Та перш, ніж я встиг отямитись, Діні вже лежав поруч зі мною і гукав:

— Починай!

На вулиці під нами стояли навколо танків солдати. Здавалось, вони збираються вирушати, може, саме до кіліанських казарм. Але тепер на вулиці почалась метушня. На танках захлопнулись люки, і коли я уважніше придивився, на землі вже лежало чимало солдатів, а з сусідньої вулиці з носилками в руках вибігали люди, теж одягнуті в мундири. Мабуть, десь недалеко йшов запеклий бій, до якого підключились і ми. Танкові гармати почали шукати ціль. Почувся сильний свист, і слідом за цим будинок здригнувся від вибуху. Першу мить здавалось, що він ось-ось завалиться. Ми на череві поповзли назад, до димаря. В цю мить кулемет зацокав з протилежного будинку, і стволи гармат повернули в другий бік.

— Давай, знову наша черга, — почув я ніби здалеку голос Діні, хоч він лежав поруч зі мною. —Стріляй!

І я знову натиснув курок. Серце моє шалено калатало. Я знову і знову стріляв, але не бачив у кого.

Це аж ніяк не було схоже на гру! Вулиці навколо нас гриміли від вибухів, дзвеніли вікна, сипалась штукатурка, і весь наш будинок тріщав і здригався. Я вже не чув і не бачив нічого; мене занудило, і я відчув, що всьому настав край, весь світ валиться й гине. Навіть не знаю, як довго тривав цей жах. Зіщулившись під комином, як щенята, ми, нарешті, діждались кінця. Несподівано все вщухло. Замовкли кулемети на дахах, і танки на вулицях теж перестали стріляти,

Діні наказав повзти до люка І спускатися униз…

Ні, я не боявся, тільки був смертельно стомлений, в голові гуло, а руки й ноги майже не слухались. Коли ми спустилися в квартиру, Діні звелів піти у ванну й помитись, бо на нас товстим шаром лежала крейда, порох і сажа. Миючись, я з подивом поглядав на Лаці, який поводився так упевнено і спокійно, ніби нічого й не трапилось, ніби ми щойно були не в бою, а десь на прогулянці. Він лишався спокійним і тоді, коли в коридорі загриміли солдатські чоботи, і ми зрозуміли, що в нашому будинку обшук.

Тільки цього нам бракувало! Не встигли ми перепочити, як мусили повертатись на дах, де я пережив такі важкі хвилини, думаючи, що завалиться весь світ.

Ми знову причаїлись біля димаря, і я вже не думав ні про що, а тільки бездумно дивився на будинки, більшість яких стояла з-вибитими вікнами і подзьобаними стінами. Проте я не дуже морочив собі голову: добре робили ми чи ні і в якій мірі брали участь в цьому розгромі. Лежав я собі з широко розплющеними очима і навіть не боявся, що нас можуть викрити й заарештувати. Лаці звів на мене тоді свої невинні блакитні очі і, ніби відчуваючи мій душевний стан, заспокійливо промовив:

— До цього треба тільки звикнути, і все.

Нарешті, знизу долинув стукіт, і незабаром

Діні відчинив бетонні дверцята. Він був дуже схвильований і дивився на нас похмуро:

— Рухайтесь якомога тихіше та поспішайте! Беріть скоріше гвинтівки і несіть вниз. Солдати, певно, пішли на дах. У нас зовсім мало часу. Якщо нас знайдуть, ми загинули.

Ми так поспішно зносили зброю, що аж упріли. Замели на дахові після себе всі сліди і тільки-но скінчили своє діло, як почулися кроки.

— Угорські солдати прочесали весь будинок, — прошепотів Діні. — Заходили до кожної квартири. Наше щастя, що двірник хворий, а дружина його не знає про наш хід. Кубічек зробив його зовсім недавно, діставши на це спеціальний дозвіл.

Протягом якогось часу ми ще чули кроки на даху, потім шум над нами вщух і знову в коридорі загриміли солдатські чоботи. Я виглядав з вікна передпокою і бачив солдатів. Це були високі стрункі хлопці з сміливими поглядами. На їх обличчях можна було побачити розчарування. Ось один з них міцно стулив губи і стиснув руку в кулак.

«Яка доля спіткає цих парубків?»— подумав я. Ще у мене промайнуло в голові: «Ми перемогли», — і я з полегкістю зітхнув. «Треба було б тепер радіти, —подумав я, —але чому ж я не радію?»

Все це сталося до обіду, і Лаці заявив, що він голодний, як вовк, і що пора вже обідати.

Ми не їли, а жерли в повному розумінні цього слова. Згодом повернулися Йошка з циганом. Вони теж були страшенно голодні і чванькувато розповідали про свої пригоди. Ми теж розповіли, що було тут, і я, передаючи наші враження, навіть сміявся. Більш того, коли ми випили по склянці з вчорашньої пляшки, мною знову оволоділо почуття гордості. Мені здалося, що я набагато підріс і ніби став міцніший, ніж раніше.

По обіді я пішов з Лаці до міста. Обох нас запалив настрій вулиці. Мчали автомобілі з сільськими делегатами, що прибули до столиці заявити парламенту про свої нові вимоги. Вони розмахували руками, вітали героїв столиці.

— Вони, власне кажучи, звертаються до нас. Це ж нас славлять, —сказав Лаці.

«Якби вони знали!» — подумав я, і від гордості випнув вперед груди.

Селяни роздавали хліб і картоплю. Свіжий вітер полоскав угорські прапори. Ми пройшли по всьому бульвару, розклеюючи листівки, біля яких тієї ж миті збирались люди і читали про умови складання зброї. Якщо хтось нападав на мене, або кричав, щоб я йшов собі геть додому, Лаці зразу ставав мені на захист і, ніби не знаючи мене, гукав: «Чого вам треба від нього? Який ви угорець?» Я теж робив так, коли він потрапляв у біду. Виходило так, що коли вже двоє стоять за одного, то третій не наважувався заперечувати, а тільки кивав головою і мовчав, бо, мовляв, хто зна в якій кишені у цього хлопця захований пістолет? У Будапешті розібрали багато складів із зброєю. Людей на вулиці товпилось, як на ярмарку. У кого що на думці? Я дивився на перехожих і сам себе питав: де друг, де ворог, в кого я стрілятиму завтра, а хто вб’є мене?

— Бояться, — сказав Лаці. — Глянь-но, як бояться люди. Бояться і нічого не розуміють… Всі мовчать, блукають по місту, витріщують очі і чекають, що з усього цього вийде. Смішно, чи не так? Але хто йде на риск, той і виграє! Що ж, ми ризикуємо… Ходім, наклеїмо ще ці листівки і от побачиш: вони мовчатимуть і дивитимуться, як телята на нові ворота. Вулиця тепер належить нам, і чим більше ми кричатимемо, тим довше вона буде нашою! Май на увазі, що герої Будапешта — ми!

Ми клеїли листівки, де тільки можна, вступали в розмови, говорили про світле угорське майбутнє, про справжній соціалізм, і раділи з того, що люди збираються навколо.

Потім, блукаючи по вулицях, ми зовсім близько підійшли до мого будинку. І тут раптом я відчув у серці біль і ганьбу. «Мати чекає, — подумав я, — а я тиняюсь по місту, базікаю чорт зна про що і думаю, що розумнішого за мене немає».

Сп’яніння від вина вмить пройшло. У роті стало гірко, і в цю хвилину я аж ніяк не почував себе героєм Будапешта. Якийсь внутрішній голос підказував мені: треба йти додому, це найрозумніше, що можна і треба зробити. Але що сказав би на це Лаці і решта хлопців? «Злякався, — сказали б вони, — втік додому до матері цей боягузливий черв’як». Ні, ні, почату справу треба кінчати за всяку ціну. Я витяг з кишені листівку і нашвидку ручкою написав на звороті:

«Люба мамо, я почуваю себе добре, не треба турбуватись. Скоро повернуся додому».

Я хотів написати ще що-небудь гарне і підбадьорююче про березневу молодь, про яку я так багато думав, або про присягу… Але нічого путнього придумати не міг, а час ішов. Тому я лише дописав в кінці: «Майбутнє належить нам, рідна моя мамо!», віддав листівку Лаці і сказав:

— Забіжи до нас, кинь у ящик для газет і подзвони, але біжи геть, перш ніж відчинять двері!

Уже вечоріло, коли ми повертались на вулицю Пратера. Хлопці нам розповіли, що пообідній час був дуже напружений, а ми в свою чергу теж з гордістю розказали про свої успіхи. Але на душі у кожного було сумно, і настрій у «пансіоні» був похмурий. Час минав у розмові про те, як кожний з нас уявляє собі майбутнє. Пригадую, товстий Йошка заявив, що він ніколи навіть близько не підійде до торговельного технікуму. Досі, мовляв, його примушували вчитись, але тепер він покінчить з цим…

Павіач ляснув пальцями, і в його очах засяяли вогні далекої слави.

— Побачите, я зроблюся відомим музикантом!

Після тривалого обдумування Діні заявив, що обирає собі політичну арену.

Лише я один мовчав, бо сьогодні наговорився досхочу і за це мені ще й зараз соромно. Лаці теж мовчав. Своїми замріяними блакитними очима він дивився поверх наших голів, ніби був серед нас найдосвідченішим. Коли він, нарешті, подивився на нас спідлоба, хтось зауважив: «Цей Тімко схожий на лань, що причаїлась». Тут ми почали хрестити один одного назвами тварин. Павіач став лисицею, Діні — лінивим ведмедем, Йошка Лампа — зубром, ну, а я, звичайно, за своє шорстке волосся і гострий ніс — їжаком. Коли набридло мріяти про майбутнє, ми почали грати в карти. Грали допізна: так за картами й позасинали.

VI

Вранці прийшов шеф з двома новаками — веснянкуватим і трохи зизуватим Аттілою Кулачем і кремезним, серйозним Дюсі Кочішем, що здавався вже дорослим.

Шеф гукнув мене до гурту, і почався прийом присяги. Оскільки я вже знав від Лаці, про що він говоритиме, церемонія особливого враження на мене не справила. Але в його голосі було все-таки щось гнітюче. Шеф дивився на нас холодним поглядом, і його рот здавався ще ширшим, коли він твердо, майже погрозливо карбував слова присяги. Своє шкіряне пальто і туго набитий портфель він кинув у крісло, а сам розвалився на тахті й попросив їсти. Під час їжі він розповів нам, що у нього хороші новини: повстання незабаром закінчиться блискучою перемогою, російські танки покинуть місто, а влада перейде до рук Малетера[2] та його прихильників. Заворушилась вся країна, а столиця продовжує героїчну боротьбу.

— Ви й не уявляєте собі, — звернувся він до нас, — як вам тут добре. Ніхто не бореться з таким комфортом, як ви. Є люди, які проводять на дахах без їжі і без відпочинку цілі дні, а потім, наражаючись на різні небезпеки, злазять по пожежних драбинах і ховаються у дворах. Навіть молодші за вас хлопчаки борються на вулиці Барош і біля Корвіна[3]: вони кидають на танки пляшки з бензином і зблизька б’ють ворога. Люди нападають з-за воріт, у них немає такого розкішного і зручного сховища, як тут. Глядіть мені, не розлініться і зробіть все можливе, щоб заплатити за цю розкіш, коли черга дійде до вас. Перемога вже близька, але для цього треба ще дещо зробити, і ви. хлопці, повинні внести свій вклад у цю боротьбу!

Коли він говорив, у його широкому роті виблискували два золотих зуби. Вони блищали, як і золотий браслет на руці, і від цього обличчя шефа ставало дуже неприємним. Я не міг дивитись на нього, а згодом помітив, що й Лаці уникає його погляду. Аттіла Кулач так розчулився, що його веснянки аж позеленіли. Не знаю, зворушила його присяга, чи хлопець просто боявся шефа. Очі хлопця почали ще більше косити, і він заховався за мою спину, ніби довіряв мені найбільше. Як я згодом дізнався, він вчився у восьмому класі. Правда, спочатку Аттіла хотів, щоб його вважали дорослим, і збрехав, що він уже студент. Але потім признався, скільки йому років, бо вже не хотів бути ніким іншим, як малолітнім.

З ним вже з першого дня була морока. Ми вилізли на дах. Через якийсь час почалась стрілянина, хоч і не така страшна, як учора.

Аттілі зразу стало недобре: він кинув гвинтівку і побіг назад, до комина. Але шеф схопив його, смикнув за руку і дав замашного ляпаса. Від цього Аттіла трошки отямився і, клацаючи зубами, знову улігся на краю даху і набирався сміливості. Коли стрілянина вщухла і ми злізли вниз, його занудило. Ми швидко вивели його в убиральню. Згодом шеф гукнув його і говорив з ним уже поблажливо, але це для Аттіли було ще гіршим, ніж ляпас. Шеф йому лагідно й тихо сказав, що не сердиться на нього, хай, мовляв, іде під три чорти, бо немовлята тут не потрібні; потім він посміхнувся, поплескав Аттілу по плечу і злегка вдарив його кулаком по голові.

Ми всі оточили їх колом, Йошка Лампа, який на цілу голову був вищий від нас, заклавши руки в кишені й розставивши ноги, реготав. Сміялись всі.

Бідолашний Аттіла щось нескладно промимрив, потім губи його затремтіли і він заплакав. Аттіла клявся, що більше не буде боягузом, просив, щоб дали йому можливість це довести, але щоб не гнали від себе. Брудними руками він розтер на веснянкуватому обличчі сльози і вигляд в нього був такий жалюгідний, що шеф тільки махнув рукою і відвернувся. ІІІеф не сказав йому, що можна залишатись, але й не прогнав його. Так Аттіла зостався з нами.

Хоч Йошка Лампа і реготав на весь рот, але радість його затьмарилась через новачків. Веснянкуватий був боягузом, але тим більше поваги завоював Дюсі Кочіш. Шеф теж ставився до нього добре і часто з ним про щось говорив. Досі Діні був першим, а Йошка — другим заступником шефа, але відтепер Діні втратив свою першість, а Йошка взагалі зрівнявся з нулем.

Поки шеф був з нами, роботи було багато, бо він не любив, коли байдикують.

— Армія, — казав він, — пропаде, якщо розліниться. А ви тепер теж солдати.

Ми писали заклики, ходили, стріляли по танках, а під час затишшя просто відпочивали, сидячи на даху. А коли всі збирались у кімнаті, він читав нам лекції про те, як треба ненавидіти ворогів. Він говорив, що росіяни забрали у нас все, пограбували наші уранові шахти, з яких весь народ жив би заможно, і що всі продукти нашої праці задаром вивозились в Радянський Союз. Тому, мовляв, у нас всі жили бідно. Він умів говорити так, що аж повітря навколо ставало гарячим. Кожне його слово запалювало. Дивно було тільки, що він розповідав про злидні, а сам був одягнутий, як граф. Шкіряне пальто було вищої якості, сорочка — з чистого шовку, і курив він найдорожчі сигарети.

А коли він був у хорошому настрої, то жартував з нами, розказував веселі історії і непристойні анекдоти. В такі хвилини ми аж качалися від сміху. Найбільше він потішався над бідолахою веснянкуватим. Я жалів його, але мусив теж сміятись. Шеф помацав його м’язи і жахнувся, який, мовляв, він сильний, а потім поцікавився, чи вміє Аттіла робити сальто, і примусив його тренуватись. Найбільше сміялись ми, коли шеф звелів йому почухати через шию правою ногою ліве вухо. Аттіла спробував це зробити, а ми заливались від реготу.

Але шеф, як правило, несподівано припиняв жарти. Він раптом згадував про щось, обривав на середині речення, біг до телефону і коротко розмовляв з кимось. Ми нічого з цих розмов не розуміли. Часом він сідав за стіл і щось швидко писав, потім, поклавши аркуш у портфель, кудись ішов. У неділю ввечері шеф покинув нас надовго. Перед тим, як піти, він сказав, що, може, день-два ми не побачимо його, і що всі вказівки одержуватимемо телефоном. Всі полегшено зітхнули, хоч досі ніхто не виявляв свого невдоволення шефом. Адже він був нашим керівником у великій боротьбі, і ми навіть не наважувались думати, що він нам не до душі. Більш того, ми його трохи боялись. Але кожен з нас вважав, що це тільки він один так думає і, якщо заговорить про це, його просто поб’ють.

До середини наступного тижня все йшло по-старому. Час від часу ми стріляли з даху.

Одного разу, коли перестрілка була не така вже й сильна, випадкова куля мало не влучила нашого веснянкуватого героя. Куля зачепила його рукав, навіть вирвала клаптик піджака. Аттіла заплющив очі і лежав, як неживий. Ми дуже злякались, але коли переконалися, що нема нічого страшного, то самі з себе сміялись. Та у мене з тієї хвилини, коли ми подумали, що Аттіла смертельно поранений, залишилось якесь неприємне почуття страху. Це було гидке почуття, і я ніяк не міг позбутися його, може, тому, що  Аттіла був менший за мене. Тепер я вже боявся тільки за нього, бо прийняв його в своє серце як брата і не дозволяв більше глузувати з нього. Одного разу через нього я зчепився з Йошкою Лампа, і хто зна, чим би це скінчилось, якби Діні не вгамував нас.

Дюсі Кочіш теж звернувся до нас з докором:

— І вам не соромно?—сказав він низьким, серйозним голосом, і ми розійшлись, його погляд ніби промовляв, що для боротьби потрібні не хулігани, а дисципліновані, готові на будь-які жертви і відважні люди. Бо, мовляв, наша справа чиста, і борцем може бути тільки серйозна людина.

Дюсі дійсно був серйозний, чесний, щиросердий хлопець. Не тільки я, але й Лаці відчував до нього прихильність. Проте ми не наважувались заговорити з ним, бо він був дуже тихий, і нам здавалось, що він цінніший за всіх нас. Дюсі все робив з душею, слова його були вагоміші за всякі промови, говорив він завжди прямо, відверто. Даремно він запевняв нас, що йому лише шістнадцять років, — на вигляд йому було не менше двадцяти. Хоч я з Діні працював рік у майстерні і тепер майже тиждень жив з ним під одною стріхою на вулиці Пратера (ці кілька днів минали, як роки), а все-таки обмінятися кількома словами з карооким Дюсі для мене було дорожче за дружбу з Діні.

Одного разу ми розговорились з Дюсі. Я розповів йому, як мене непокоїть доля матері і сестер. Розповів про те, як потрапив сюди, як і хотів боротися, і ні, як мене принадила якась незнана сила.

Я ніколи не був балакучим, і тому мені стало соромно, що я говорю про свої почуття. Дюсі був перший і єдиний, кому я відкрив свою душу, хоч він мене ні про що й не питав. Він спокійно, співчутливо слухав мене.

— І моя мати, мабуть, чекає мене додому, — сказав він, нарешті, тихо. — Уявляю собі, як вона стоїть біля воріт і виглядає, У мене немає ні сестер, ні братів, і батько нас покинув. Він обійшовся з нами жорстоко, я ненавиджу його за це. Виходить, крім мене, у матері нікого немає.

У нього була дивовижна здібність: він умів так говорити, що, слухаючи його, я бачив все, про що він розповідає. І досі бачу перед собою його матір, такою, якою уявляв собі тоді: сивіюча гарна жінка з карими очима стоїть біля воріт з ранку до обіду, з обіду до вечора — все виглядає сина.

— Але йдеться про батьківщину, — додав він, — про святе діло. З грабіжниками, хуліганами і всякою наволоччю ми розправимось. Ми боремось за справжній комунізм і будемо не гірші за березневу молодь. Не треба нам більше ідолів. Коли цих скинемо, коли життя стане чистим, з душею будемо робити те, що досі робили неохоче і невпевнено. Як гарно буде! Побачиш: і твоя і моя мати — всі угорські матері зрозуміють це!

Він говорив так переконливо, що мене охопила гаряча радість і впевненість, яку я часом втрачав. В такі хвилини я вже не вагався, і думки мої наче пливли у бурхливому морі. Наскільки краще почували себе Йошка, худорлявий циганчук і Діні! Вони ніколи не замислювались глибоко над цими питаннями. Веснянкуватого можна було взагалі до уваги не брати, адже він ще немовля. Так його назвав шеф, і всі хлопці потім тільки так і звертались до нього. Лаці я ніяк не міг розкусити: він на все тільки знизував плечима або махав рукою і робив те, що наказували. Але Дюсі був для мене зразком. Своєю серйозною впевненістю він заспокоював і мене. Нарешті я відчув, що  моя поведінка правильна.

Так він заспокоював мене До того часу, доки у нього самого не пропала ця впевненість. Але зараз про це ще й мови не було. Уряд задовольняв усі вимоги повсталих, а якщо ставились ще нові вимоги, то й тоді він не дуже упирався.

У середу настав довгожданий день. Здійснилось те, про що перешіптувались по всьому місту: радянські танки з ревінням і гуркотом рушили вулицями за місто.

Сказати, що ми сяяли від радості — замало.

— Перемога! Перемога! — почав стрибати Аттіла і так весело блимав очима, що шкода навіть було дати йому по потилиці за цей галас. Він продовжував радіти, бо все лихо, мовляв, минулося і ми тепер купатимемось у молоці, а він влітку поїде до Італії.

— А тепер: курс — додому! — сяяв він від щастя. — І якщо вдома мати колись захоче побити мене, я нагадаю їй, що я теж був серед тих, хто боровся за свободу!

І справді, всі нас вихваляли. По радіо передали, що одна з вулиць столиці названа іменем героїчної молоді і що народ пишається нами. Радіо тепер почало говорити зовсім по-іншому. Якщо згадували минуле, то все в ньому було жахливе, а майбутнє змальовували рожевими фарбами. Я був переконаний, що всі хочуть соціалізму. Радіохвилі безперервно доносили: землю, фабрики і заводи не віддамо! Тому мене трохи вразило, коли по радіо виступив отой німецький герцог[4]  і звернувся безпосередньо до нас, до молоді. «Може, — думав я, — і цей став нашим другом, хоч він і панського роду?» Діні пояснив, що це буде такий соціалізм, в якому навіть герцоги будуть з нами разом.

Я подивився на Дюсі і чекав, що  він скаже. Але Дюсі мовчав. Замість нього, знизуючи, як завжди, плечима, відповів Лаці Тімко:

— Хіба ти не знаєш, скільки всього може поєднувати в собі соціалізм?..

Але те, що сказав одного вечора кардинал[5], аж ніяк не поєднувалось з уявленням про соціалізм. Не поєднувалось, скільки ми не думали про його слова.

У той час по місту вже ширились чутки про страшні речі, про те, що на деревах висять люди, що катують комуністів…

У мене на душі знову стало каламутно, і я вирішив поговорити про ці події з Дюсі.

Але з Дюсі тепер не можна було балакати. Ще в середині тижня він переживав бурхливе піднесення, але тепер став якийсь мовчазний і похмурий. За цей час він кілька разів виходив у місто за дорученням шефа і повертався чимраз більше засмучений. Про повернення додому й мови не могло бути, і веснянкуватий теж зажурився. Шеф телефоном наказав усім залишатися на місці. Він навантажив нас новою роботою: ми наклеювали листівки, розносили різні записки і листи. В суботу ввечері шеф повернувся. Він був голодний, як вовк, і ми не встигали підносити йому їжу. Шеф багато пив і трохи не зчепився з Дюсі.

Він сказав, що в усіх комуністів рано чи пізно на шиї буде вірьовка. Хай в Угорщині буде і двадцять п’ять різних партій, але їх партія знову піде у підпілля, як колись.

Дюсі якийсь час мовчав, потім підвівся, підійшов до шефа і тихо, але гнівно процідив крізь зуби:

— Не за це ми боролись!

Шеф був у доброму настрої і тому тільки засміявся.

— Не гарячись, хлопче. Спокійно! Революція — це тобі не дитяча гра. Революції не бувають без цього.

Дюсі гнівно відповів:

— Убивство людей, погоня за комуністами на площі Республіки, лінчування і вішання — це теж революція?

В холодних очах шефа спалахнули неприємні вогники. Він теж підвівся і зробив крок до Дюсі. Обличчя їх майже торкалися одне одного. Дюсі на зріст був не менший від шефа, і той, погрозливо і гнівно посміхаючись, відповів на диво м’яким голосом:

— Так, синку мій. Це теж революція. Чи, може, тобі щось не подобається в ній?

Кров з обличчя Дюсі вмить зійшла. Він зблід, як стіна. І всі ми, що  сиділи за столом, теж зблідли, за винятком малого цигана, веселе смугляве обличчя якого і тепер сяяло.

— Так, не подобається, — сказав Дюсі і, навіть не кліпнувши, витримав пронизливий, холодний, як лід, погляд шефа. — Я брав участь у революції, яку вважав чистою, і не дозволю, щоб її бруднили.

В холодному погляді шефа знову спалахнула іскра.

Веснянкуватий Аттіла схопився за мій рукав, притиснувся до мене, і я відчув, як тремтить усе його тіло. Я підготував нерви до смертельного удару, який шеф завдасть Дюсі, але вирішив, якщо він тільки підніме на Дюсі руку, я стрибну перед нього і не дозволю кривдити товариша.

Але сталось інше. Золоті зуби заблищали і обличчя шефа скривилось у химерній посмішці, його рот розтягнувся аж до вух і тієї ж миті я згадав прізвисько «Жаб’ячий Рот», Він був гидкий.

Шеф засміявся:

— Дурню, — сказав він з удаваним спокоєм. — Адже я тільки пожартував. Невже з тобою вже й жартувати не можна?— Він сів на стілець і підніс до рота хліб з салом.

Але Дюсі залишився в тій самій позі. Він тільки опустив голову, ніби розмірковуючи, що сказати і що робити.

— Слухайте, — сказав він, нарешті, дуже тихо і дуже сумно. — Я піду звідси.

У кімнаті стояла німа тиша. Напруження не спадало. Всі ми відчували, що ця хвилина вирішальна. Якщо Дюсі піде, ми теж підемо і ніколи більше не повернемось. Тільки тоді ми відчули, що з великою радістю пішли б звідси всі, не тільки Аттіла, у якого серце аж розривалось від бажання попасти додому.

Шеф великими шматками кусав хліб з салом і, не дивлячись на Дюсі, відповів:

— Гаразд, роби, як хочеш, але май на увазі, що я заявлю про твою поведінку в штаб переможного повстання.

— Я хочу знати, — сказав хлопець, — в якій революції я беру участь. Мене не цікавить ваша заява.

— Ну що ж, іди. Всі побачать, який ти герой. Хто сміливий, залишається зі мною. А твоя хоробрість, як бачу, втекла у п’ятки…

Він, може, сподівався, що ми засміємось, як щойно над малим Аттілою, але на цей раз ніхто не посміхнувся, хоч ніхто з нас і не наважився заговорити. Коли він глянув на нас, то в наших поглядах прочитав, що  він говорив недобре і що ми всі співчуваємо Дюсі, який стоїть перед ним з палаючими очима.

Дюсі рішуче повторив:

— Піду звідси!

Жаб’ячий Рот раптом підвівся, витяг з портфеля складений аркуш паперу, всунув його в конверт і надписав адресу.

— Ну що ж, іди, — сказав він, — але ще передай цей лист і принеси відповідь. В листі йдеться про важливі питання, а я сам не можу віднести його, бо мене чекають в іншому місці. За відповіддю я прийду завтра ввечері. Після того роби, як хочеш. Переконайся сам, що я мав рацію і що ти негідно поводишся. Я вкрай здивований, що ти робиш дурницю саме в той час, коли наші успіхи досягли кульмінаційної точки. Може статися, що ти ще  жалкуватимеш… Я тебе не затримую. Не затримую нікого. Хто хоче, може йти… Ну, виконаєш це останнє завдання?

Ми затаїли подих. В кімнаті було так тихо, що ясно чулось цокання стінного годинника. Всі ми добре знали, що відповідь Дюсі має вирішальне значення. Здавалось, що він довго, довго думав. Насправді все це відбулося за якусь мить.

— Це ще виконаю, — повільно сказав Дюсі.

А вже якщо Дюсі взявся за якесь завдання, він його виконає як слід.

Ми продовжували вечеряти і кожний про себе вирішив, що буде тут доти, доки лишатиметься Дюсі. Адже за один день не настане кінець світу. Ми вже не дуже журились і полегшено зітхнули: воно й краще, що Дюсі погодився виконати доручення шефа. Так хоч чесно покинемо цей будинок, адже ми добре боролись на даху.

Напруження, що оволоділо нами кілька хвилин тому, повільно розвіялось, але Дюсі був серйозніший, ніж звичайно.

Один тільки маленький Аттіла не міг ніяк заспокоїтись. Я із здивуванням побачив, що  по його веснянкуватому обличчю котились дві сльози. Він хотів іти додому того ж вечора і дуже засмутився, коли ми вирішили залишитись ще на один день.

Після дев’ятої години шеф, нарешті, одягнув свою шкірянку, взяв портфель і пішов. Вже спускаючись сходами, він пов’язав собі на рукав стрічку з червоним хрестом.

Ми стежили за ним з вікна і бачили, як він сів у маленьку машину, на якій тепер теж були знаки Червоного хреста…

 


[1] Правобережна частина Будапешта.

[2] Малетер — командуючий збройними силами контрреволюційних заколотників, включений до уряду Імре Надя 2 листопада 1956 року як міністр військових справ.

[3]  Корвін — будинок, де був штаб контрреволюції.

[4] Герцог Естергазі — великий угорський магнат.

[5] Кардинал Міндсенті — один із ідеологів і натхненників контрреволюційного заколоту, який діяв за прямими вказівками Ватікану.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.