Вулиця Пратера-2

 

З Діні я зустрівся коло кінотеатру «Баштя» одного теплого літнього вечора. Це було в неділю. Він проштовхувався, лавіруючи в людському потоці перед кіно, наче щука, яка шукає собі здобичі. Побачивши його, я остовпів, як колись біля квартири Кубічека на вулиці Пратера, коли він відчинив мені двері.

Він зовсім не змінився, хіба що трохи схуд. Ніс його зробився ще гачкуватішим, але його ковбойка, зневажлива посмішка і самовпевнений тон були такими, як і раніше. Помітивши мене, він одразу підбіг, вдарив мене по плечу і вигукнув:

— Дротяна голово? Як ти сюди потрапив?

Це теж було схоже на нього. Він ще й дивується, який вітер заніс мене сюди і чи це взагалі я, а не хто інший! Він і досі називає мене дротяною головою, як колись у майстерні, бо волосся в мене цупке, мов дріт. Схопивши мою руку, він міцно потиснув її. Потім швидким рухом закотив рукав сорочки, щоб я побачив золотий годинник на руці. Годинник сліпуче виблискував.

— Це ти дістав за кордоном?

— Звичайно, що не вдома.

Він підморгнув одним оком:

— Шикарний, правда? Ти б теж хотів такого мати? Це я дістав від одної жінки. Ех, якби ти знав, яка жінка! О брате, я тобі про все розповім, але почекай хвилиночку, бо я саме зайнятий ділом…

І Діні помчав кудись, проштовхуючись поміж людьми. Я бачив, як він підбіг до огрядного чоловіка, що озирався на всі боки. І на цей раз нюх не підвів його, очі «клієнта» засяяли, і він похапцем засунув руку за гаманцем у кишеню. Діні передав йому сині квитки рухом ілюзіоніста, коли той вкладає в кишеню людини шовкову хусточку. Все це було зроблено блискавично, і за кілька секунд мій довготелесий друг летів назад до мене.

— Непогана комерція, — кинув він недбало. — Якщо оволодіти цим ділом, то можна добре заробити. Тобі, звичайно, здається, що це проста справа. Але це зовсім не так. Тут потрібна практика і здібності. Б’юсь об заклад, що ти, наприклад, не зміг би продати жодного квитка.

«Працював» він справді спритно. Поки ми з ним розмовляли, вірніше, поки він говорив, очі його безупинно бігали туди й сюди; час од часу, не закінчивши речення, він, мов метеор, шмигав у натовп і на якийсь час щезав з поля зору. Потім так само швидко і несподівано повертався і продовжував з того самого місця, на якому обірвав розмову.

— …чудово було, мій їжачок. Слово честі, чудово, я не пожалів. Був я в Парижі, Римі, Афінах. Побачив світу. Ох, друже, які міста, автомашини! Які жінки! Порівняно з усім цим ми нікчеми, розумієш, нікчеми. Село і не більше наш Пешт[1]. Поглянь, це — іноземні гроші!

Він забряжчав монетами в кишені і тут же почав викладати їх мені на долоню:

— Оце італійські, а це грецькі, а ця малесенька, мідна, це французький су.

Я дивлюсь на монетки, і чарівність далеких країн захоплює й мене. В уяві я вже лину над безкраїми синіми морями, але десь у глибині моєї душі росте сумнів, і я, нарешті, говорю:

— Скажи, Діні, якщо там так цікаво, так добре, то чому ж ти повернувся?

Діні, знизавши плечима, махнув рукою і вишкірив зуби.

— Як би там не було, друже, але й там треба працювати, а це мені чомусь не до вподоби. Знаєш, я й вдома брався вже за різну роботу, та не до душі мені бути під чиєюсь командою. Я люблю незалежність. Люблю, коли я сам собі пан…

Хоч говорив він гордовито, голосно і весело, в словах його чулись фальшиві нотки, і тому все, що він казав, здавалось якимсь дивним, штучним. Моє захоплення вмить розвіялось, і я слухав пихату розповідь Діні вже зовсім спокійно, — може, колись і мені пощастить там побувати. Я ледве дочекався, коли він замовкне хоч на хвилинку, щоб спитати його про те, що я хотів знати вже з першої хвилини нашої зустрічі — про найважливіше в цей час для мене.

— Розкажи мені про Йошку. Що з ним сталось? Ти хоч що-небудь знаєш про нього?

Він глянув на мене, зашарівся, зніяковів.

— Про Йошку? — тихо перепитав він.

Діні замислився, ніби щось пригадував.

— Про Йошку…— повторив він. — Ага, згадав!

Він почав розглядати свої нігті, потім, глянувши на годинника, приклав його до вуха, ніби годинний міг підказати відповідь.

— Наш Йошка, — почав він байдужим тоном, — захворів у таборі. Це сталося з ним ще у Відні, Знаєш, він не повинен був їхати, ця подорож його надто стомила, Йошка захворів на запалення легенів, але я саме в цей час дістав дозвіл на виїзд до Африки і не міг більше чекати. Та ти не лякайся, я доручив його одному своєму колезі, його там будуть добре доглядати в таборі… Не такі вони, щоб покинути людину в біді. Більше я про нього не знаю нічого, бо повертався додому іншим шляхом….

Я мовчав, не знаючи, що сказати, у горлі наче клубок застряв. Боже, як можна бути таким безвідповідальним?! Вечір стояв теплий, але мене пройняло холодом від його слів. А Діні скоромовкою продовжує свої розповіді, побрязкує в кишені іноземними монетами і пропонує їх мені на пам’ять. Потім він ще кликав мене до школи танців, мовляв, це недалеко, і там багато гарненьких дівчат і хороших друзів.

— У майстерні ми з тобою вже не зустрінемось, — каже він, — бо мене туди більше не приймуть, дядько Шандор і раніше мене недолюбляв. А так я і зароблю більше і не залежатиму ні від кого.

Ходім, поговоримо ще, я розкажу тобі про такі пригоди, що рота роззявиш.

— Немає в мене на це часу, Діні, я мушу йти додому.

— Я завжди казав, що ти ні риба, ні м’ясо, — образився раптом Діні. — Тебе ніколи нічого не цікавить!

У мене аж серце защеміло, і, глянувши на нього, я стиха відповів:

— Ні, цікавить. Мене цікавить, наприклад, чи з’явився б тоді, у «Великий четвер», Жаб’ячий Рот, чи так і не прийшов би, хоча б ми й позамерзали тоді на даху. Нічого сказати, дуже весело тоді було.

Сподіваючись, що в ньому прокинуться, нарешті, теплі почуття, що він скине з себе оцю кляту маску пихатості і скаже хоч єдине щире слово, я уважно стежив за його поглядом.

Але Діні дивився на мене так, наче не розумів, на що я натякаю. Потім він тільки махнув рукою, знову приклав до вуха золотий годинник і, глянувши на блискучий циферблат, сказав:

— Ну, я мушу йти. Мене чекають. Тут для мене вже все одно немає діла. Це був останній сеанс.

І справді, людей навколо нас ставало все менше. Ми пішли. До рогу вулиці йшли разом. А там потисли один одному руки, і Діні на прощання сказав ще раз:

— Кожної суботи і неділі увечері я буваю в школі танців. Приходь!

— Гаразд, — відповів я. — Може, колись прийду.

Діні щез у людському потоці, а я поволі пішов додому і всю дорогу думав тільки про одне: невже Діні й справді вже забув про «Великий четвер»? Невже за кілька місяців, що минули з того часу, він ніколи навіть не згадав про ті шалені дні. Я ніяк не міг цього зрозуміти, адже мені вони сняться навіть тепер.

Ось і цієї ночі мені приснилось, що я лежу на даху будинку по вулиці Пратера.

Лежимо тихо один біля одного: Йошка Лампа, Дюсі Кочіш, Павіач, Діні і я. Всі п’ятеро в руках стискаємо гвинтівки і цілимось в одне місце. В густому білому тумані блимає єдиний блідий вогник, і ми думаємо, що це сидять біля вогнища ворожі солдати. Дула гвинтівок направлені на фігуру, що рухається при слабому світлі, наче якась примара. Раптом пролунав постріл, серце моє забилося частіше, як і завжди, коли приклад гвинтівки віддавав у плече. Майже одночасно з пострілом у нічній тиші почувся дикий зойк. Перед нами несподівано з’явилась фантастично велика постать того, кого ми підстрелили. Це був Жаб’ячий Рот із страшно скривленим від болю обличчям, 3 його кітеля капала кров.

— Дурні прокляті, — крикнув він на нас. — Що ви наробили?!

Йошка Лампа затремтів од страху і сховався за мою спину. Дюсі Кочіш звів на Жаб’ячого Рота серйозні темнокоричневі очі і сказав тихим, спокійним голосом:

— Зробили те, що треба. Не тремти, Йошко! Ніякої біди не трапилось.

Обличчя Жаб’ячого Рота скривилось ще більше. Він накинувся на Дюсі, схопив його за плечі і хотів повалити на землю, але рука його безсило спала з плеча темноволосого хлопця. Тоді він почав шукати в повітрі руками, хоч Дюсі був зовсім близько. Після цього Жаб’ячий Рот, мов ганчірка, упав до ніг Дюсі, А той глянув на мене і нічого не сказав, тільки підморгнув і ледве помітно посміхнувся, 3 великого подиву я не міг відвести від нього очей: адже цей хлопець з самого дитинства завжди був серйозним, а тепер я вперше побачив його усміхненим і аж здивувався, який він милий, який гарний. Цього ми раніше ніколи не помічали. Хоч він запевняв нас, що йому шістнадцять років, ми не могли повірити цьому. Тепер же він здавався молодшим за мене. В цю хвилину Дюсі був дуже ласкавий і вартий товариської любові, я відчув, що ми з ним були б добрими товаришами, якби…

Уві сні я не зрозумів, що значить оце «якби» і чому ми не можемо вже ніколи здружитися по-справжньому. Я підійшов ближче до Дюсі, але він щораз більше віддалявся від мене. Серце моє стислось, невистачало повітря, — так налягло. щось на груди. Хапаючи ротом повітря, я вдарив рукою на ліжку і… прокинувся.

Я провів рукою по обличчю. Воно було в сльозах. Це мене дуже здивувало, бо так само як Дюсі за короткий час нашого знайомства ні разу не посміхнувся, так і я ніколи не плакав. Прокинувшись, я вже знав, чому ніколи не зможу дружити з Дюсі, але мені стало легше на серці, коли хоч уві сні побачив його; і тоді подумав, що не забув я тих днів так скоро, як Діні.

Та я й не хочу забути, що сталося зі мною восени того фатального року. І щоб ніколи не забути, як Діні витріщив на мене здивовані очі, коли я згадав про Жаб’ячого Рота, я вирішив описати все докладно, так як воно було. Бо це борг, який треба сплатити і за себе, і за Дюсі Кочіша, який уві сні стояв біля мене і так ласкаво посміхався, що серце розривалося від болю…

 

І

У школі ми вчили, що письмова робота складається з трьох частин: вступу, викладу і закінчення. Вступу я ніколи не любив писати, але тепер вважаю за необхідне почати саме з нього, бо не можна зразу починати з подій, треба написати спочатку щось від себе. Саме це я й спробую зробити.

Думаю, що у кожної людини є свої плани, мрії, бажання. Моя вродлива старша сестра Хенні в жовтні минулого року, певно, мріяла про одруження із студентом політехнікуму з чорними вусиками. Вона проводила з ним майже всі вечори, і він завжди говорив їй всяку всячину. Може, саме це й спричинилось до того, що Хенні ставилась до мене дедалі гірше. Вона й раніше не пишалася мною, а в той час і зовсім не помічала мене, коли ж і дивилась у мій бік, то лише з презирством. Другу старшу сестру Агнеш я любив більше, хоч і вона не виявляла до мене особливої поваги. Але в ній я завжди відчував сестринську вірність, і тому бажав, щоб збулась її мрія — вийти переможницею в наступних змаганнях з настільного теніса. Взагалі мені більше подобалась енергійна і спритна Агнеш. Вона, правда, не така струнка й красива, як Хенні, про яку Ферке каже, що вона схожа на міфічну старогрецьку богиню Діану, але жвава, рухлива і зовсім не схожа на мармурову статую. Хоч і небагато, але з нею я часом міг побалакати. Мата моя, тиха, лагідна й мовчазна, жила надією, що незабаром вдасться змінити квартиру, і у нас буде, нарешті, кімната з вікнами на вулицю, бо в цих двох кімнатах, що виходять у двір, ми живемо, як кроти… Часто навіть серед дня треба запалювати світло. У мами вже поганий зір, і їй дуже хотілось на старості літ пожити в світлій кімнаті.

Я захоплювався шахами.

Все це сталося в ті дні, коли наш майстер і начальник цеху дядько Шандор одного разу після роботи підняв на лоб окуляри і пильно подивився на мене. Старий був не тільки добрим столяром, але й чемпіоном з шахів. Він був скупий на слова, рідко хвалив когось, і вже від одного його погляду я зашарівся, бо знав, що дивиться він так недаремно. Відтоді після роботи ми завжди з ним грали в шахи, і я сподівався, що через деякий час виграю в нього. Я хвилювався, мені здавалось, що виграш цей буде вирішальним моментом у моєму житті. І хоч це наївно, але тоді мені здалося, що після виграшу зразу все зміниться, що це буде той успіх, якого я досі не міг досягти.

Самі знаєте, коли в сім’ї один мужчина, як от у нас наприклад, — живеться нелегко. Батько помер під час війни. Хениі двадцять років, Агі вісімнадцять, а мені сімнадцять. Замість того, щоб поважати мене як мужчину, хоч і наймолодшого в сім’ї, вони на кожному кроці підкреслювали, що я дурний, бо колись сидів в одному класі два роки підряд. Мати іноді брала мене під свій захист, я, мовляв, у дитинстві хворів на запалення мозкової оболонки і тому такий тихий і мовчазний, але що я переросту це, більше того — вже переріс. Та даремно було щось говорити моїм розумним сестрам—адже Агі цього року мала одержати атестат зрілості, а Хенні вже студентка відділу класичної літератури філологічного факультету. З часом і мати стала переконуватись, що я у неї невдалий син, якому краще нічого не доручати, бо все одно, мовляв, зіпсую всяке діло. Бідолашна мати. Серед моїх сестер не тільки я, але й вона не могла подати голосу. Вона була надто слабкою.

Так було з тими мріями і бажаннями в той пам’ятний осінній день. Стояла прекрасна погода, гріло сонце, і я був безмежно щасливий, коли у вівторок двадцять третього жовтня мене послали на завод за зразком однієї деталі. У нашій майстерні ми виробляли форми для лиття. Я виконав це доручення, потім купив собі булку та голландського сиру і сів на площі поїсти. От заздрив би мій товариш по роботі Діні, якби мене тоді побачив! Коли майстер покликав мене, Діні вже добре знав, що я матиму змогу погуляти. Він часто говорив, що старий майстер ставиться до мене винятково добре, а його, мовляв, терпіти не може. Безперечно, все це вигадка, бо дядько Шандор до всіх ставиться однаково і від усіх вимагає сумлінної праці. Діні старший за мене, він вже пробував щастя і на іншій роботі. Але коли треба кудись сходить, то, зрозуміло, посилають молодших. Інколи воно й непогано бути молодшим за інших…

Отож я сидів на площі: сир був дуже смачний, сонце ласкаво пригрівало, і я замріявся: «Ну, — кажу сам собі, — не я буду, якщо сьогодні не станеться велика подія в моєму житті. Вчора трохи було не виграв, а сьогодні вже напевно переможу дядька Шандора. Це так само певно, як і те, що мене звуть Андраш Йоволт. Після перемоги над дядьком Шандором переді мною відкриється шлях до великих змагань і чемпіонатів. Але перемогти старого — це важка справа». Хенні так могла мріяти про свого солоденького чорноокого Ферке з тонкими вусиками, моя круглолиця сестра Агі про якогось парубка, що проводжав її додому після тренувань. Я був упевнений, що вона теж потай когось кохає. Якось я її навіть висміяв, а вона у відповідь спитала мене, чому я не гуляю з дівчатами, я, мовляв, дурний, що не звертаю на них уваги.

— Ви самі дурні, — казав я їй тоді, — бо у вас тільки й думок, що про хлопців. А той, кого доля нагородила двома сестрами, ситий дівчатами аж по самісіньке горло.

Тепер, сидячи на сонечку, з булкою і сиром в руках, я мріяв про цікаву шахову партію. Це буде великий і чудовий день, якщо тільки старий в останню хвилину не відмовиться, коли відчує, що сьогодні я обов’язково переможу.

Боже мій! Мені самому стає смішно, коли згадаю ті мої наївні плани. «Великий день», «вирішальний день» — вертілось у мене в голові, і я не помітив, що вулиця стає все люднішою, схвильована молодь збивається окремими групами, бульваром біжать дівчата й хлопці з розчервонілими обличчями. Біля маленької відозви зібрались люди, я теж хотів прочитати її, але переді мною товпилось дуже багато людей. Тільки тоді я згадав, що наш товариш по роботі Бенкьо ранком кожному шепнув на вухо, що сьогодні буде демонстрація, та ще й незвичайна демонстрація… Діні тоді ствердно хитнув головою, добре, мовляв, підемо.

Аякже, Діні ніколи не відмовлявся, якщо мова йшла про те, щоб погуляти. Мабуть тому він у свої вісімнадцять років не має ще жодного фаху.

Мене демонстрація не цікавила, адже я хотів грати в шахи, а крім того, на демонстрації завжди нудно. Я весь заглибився в свої думки і мрії і тому не звертав уваги на те, що діялось навколо. Мене тішило тепле сонце і голландський сир. Ось який я був дурний.

Про те, що партія не відбулась, мабуть і говорити нічого. Старий нікого не відпустив додому, поки кожен не виконав свою норму. Ми саме виготовляли нові форми. Дядько Шандор пильно подивився на Бенкьо, що чомусь дуже нервувався, і той відразу опустив очі додолу. Але як тільки ми закінчили роботу, Бенкьо побіг умиватись, покликавши з собою Діні і велетня Балігача, який, наче лагідна овечка, пішов за ним. Мене вони теж кликали, але я навмисне довго одягався, щоб залишитись удвох з дядьком Шандором.

Майстер умивався і одягався мовчки. Я вже втратив надію, що він підморгне мені і скаже: «Ну, Андраш, позмагаємось?» З його мовчазності я вперше усвідомив, що цей день справді серйозний і вирішальний, тільки не в тому розумінні, як думав я. Мене охопило якесь дивне почуття ще й тому, що дядько Шандор вже біля дверей обернувся і сказав:

— Здається, у тебе немає батька, синку, гляди, будь дуже обережний і не втручайся ні в що.

Він пішов, а я залишився з розбитими мріями. Перший довгожданий успіх вислизнув з рук. Вийшовши на вулицю, я потрапив у колону демонстрантів і згодом відчув, що партія відкладена не до завтра, навіть не до післязавтра, а на далеке, невідоме майбутнє…

ІІ

Я роззявляв рота на все навколо і тому прийшов додому пізно увечері. У демонстрації я участі не брав, — людський потік сам поніс мене. Пізніше вже не ходили ні трамваї, ні автобуси і довелось добиратися додому пішки. Була вже, мабуть, дев’ята година, коли я увійшов до кухні. Мати сиділа біля столу і плакала.

Мати моя — тоненька, худорлява жінка з лагідним обличчям. Аж серце стискається, коли бачиш, як вона плаче. Я обняв її і почав гладити по голові. Вона підвела на мене злякані очі і заговорила.

— Бозна-що діється на вулиці… У коридорі переказують всякі чутки… Я ще в обід прийшла з контори додому, бо дуже розболілась голова, і ні про що не знаю. А ви… всі троє тиняєтесь десь на вулицях. Ні Хенні, ні Агі ще немає… І за тебе я так боялась. Ти ж завжди після роботи приходиш додому, а сьогодні…

— Зараз прийдуть і дівчата, — заспокоював я матір. — Транспорт не працює, тому вони спізнилися. Не хвилюйся за них.

Але мати не переставала плакати. Вона так зажурилась, що навіть не зварила вечері. Я був дуже голодний і тому відрізав велику скибку хліба і намазав її смальцем. Незабаром прийшла сусідка Паткаї і почала бідкатись, бо її чоловік також ще не повернувся з роботи. Вони розпитували мене, що я бачив на вулиці. Я довго розмірковував, перш ніж щось сказати, бо й сам був наче п’яний.

— По-моєму, це щось схоже на велике національне свято. Скрізь угорські прапори, співають гімн, прославляють Петефі і Кошута. Як у 1848 році. Я чув, як кричали: «Хто угорець, той піде за нами!»

Хтось подзвонив. Ми всі вибігли, сподіваючись, що повернулися дівчата, але це був товариш Тушек, вже немолодий сутулуватий парубок з сусідньої кімнати. Він часто бував у нас. Вечорами іноді просиджував біля грубки до пізньої ночі, розмовляючи з матір’ю. Він міг говорити невпинно. Ми зустріли бідолаху розчаровано, і не встиг він сісти, як Паткаї просила мене розповідати далі. Я неохоче продовжував:

— Студенти, здається, організовано йшли в колонах. Гарно було, справді гарно. Але потім виникла катавасія. Людей на вулиці стало вже занадто багато і не можна було нічого зрозуміти. Біля парламенту Імре Надь почав щось говорити, але через великий гомін не було нічого чути, його весь час перебивали. Всі кричали, потім погасили вогні і… і…

Мені було важко це вимовити, бо я цього не розумів і взагалі таке мені не до душі. Але вони так пристали до мене, що я змушений був закінчити речення.

— …згасла червона зірка, бо її збили. «Вона нам не потрібна, додолу її», вигукували одні, інші вигукували ще щось, і тоді на площі стало зовсім темно.

Сусідка ламала пальці і тільки важко зітхала. Потім вона сказала, що все розуміє, бо справи н державі дійсно йшли погано.

— От ви, наприклад, — звернулась вона до матері, — з трьома дорослими дітьми страждаєте у цій темній кімнаті. У вас поганий зір, ви давно хочете обміняти квартиру, і все марно!

— Якраз тепер можна було б скористатись з нагоди, — прошепотіла мати, — але мене вже навіть і це не цікавить. Тільки б повернулися додому дочки, я більше нічого не хочу.

Товариш Тушек поправив на носі окуляри і, висунувши вперед своє пташине обличчя, почав філософствувати:

— Бачите! Нелегко будувати соціалізм. Зовсім не так було за часів режиму Хорті, коли в країні хазяйнували кілька великих капіталістів. Вони були міцною опорою для уряду, бо жили в сто разів краще за всіх нас. А якщо хтось піднімав голову, з ним зразу розправлялись. Вони добре платили жандармам, поліцаям, і ті пильно стежили за порядком. Якби зараз робітникам жилось так, як колись графам та фабрикантам, вони б не дозволили розбивати червону зірку. Але робітники живуть значно гірше, та це й зрозуміло, бо їх в сотні тисяч разів більше, ніж колись багатіїв. І хто взагалі живе нині в цій країні так, як жили багатії? Кого цікавлять зараз ідеї? — Він махнув рукою: — Епоха ідей минула. Була — і нема, щезла. От візьміть, наприклад, таке: у Паткаї три кімнати, вікна на вулицю. На весь поверх найкраще обставлена квартира у Бергерів, а у вас квартира тісна і темна, та й я сам живу в темному барлозі… Але для мене й це добре, бо що кращого може заслужити така конторська миша, як я? Може, це й добре тепер. Бо там, дивись, якась переміна — хто може від мене чогось хотіти?

Мати була страшенно схвильована і зовсім не слухала маленького Тушека. Вона так тремтіла, що аж цокотіла зубами. Я відчув, що мушу чимось допомогти їй.

— Я, мамо, піду пошукаю дівчат. Може, вони пішли до радіостудії, туди багато народу сунуло. Або ж у парк.

— Нікуди не ходи, — злякано одказала мати. — Якось обійдеться без тебе. Ні, ні, залишайся зі мною.

Згодом ми перейшли до Бергерів, бо у них був найкращий на весь будинок радіоприймач. Ми сподівалися почути там щось більш певне про сьогоднішні події. Паткаї спробувала спіймати якусь закордонну радіостанцію, але й там нічого не розібрали.

Тоді дружина Бергера сказала:

— Ось побачите: що б не сталось, а нам, євреям, знов-таки попаде.

Тушек співчутливо кивав головою, а огрядний Бергер різким тоном спитав його:

— Ви, здається, партійний?

— Так, але я не з передових, — скромно відповів Тушек, поправляючи окуляри. — Партія від мене так далеко… Хіба я знаю, що вони роблять там, у верхах? Хіба я знаю, чого вони хочуть зараз, що думають? Згодом, якщо й мені скажуть, я знатиму.

І він і Бергери раптом стали мені невимовно відворотними. Мене дратувало, що Паткаї весь час крутить ручку радіоприймача, дратував навіть переляканий погляд матері. І навіщо нам треба було сюди приходити. Краще б я пішов до Олахів, бо цей високий на зріст, сивий, як голуб, згорблений чоловік часто по-дружньому заговорював зі мною, коли ми зустрічались на східцях. Він розпитував мене про роботу і цікавився всім не так, як це робили інші, поверхово, а з щирим інтересом, ніби говорив з рівним собі, його син Фері навчається в політехнічному інституті у Радянському Союзі і отримує державну стипендію. І який він не схожий на Ферке, що залицяється до моєї сестри! Він завжди щирий, відвертий, з ним приємно побалакати. Зараз він якраз дома, приїхав у відпустку, і якби його спитали, певно, не сказав би, що він всього-на-всього маленький комуніст і що в Радянському Союзі бував випадково. Такого б не сказала навіть його сестра Жужіка, яка своїми чорними очима і блискучими білими зубами нагадує кореянку. Коли ще в дитинстві ми на сходах і в коридорах гралися в солдатів, в її очах завжди блискотіли іскорки мужності. Я знаю, що серед них почував би себе значно краще, ніж тут, де тільки стогнуть. Якийсь час я вислухував ці панічні розмови, а коли вже не міг більше терпіти, непомітно вийшов з чужої квартири. Я хотів відшукати сестер, щоб принести матері звістку про них або привести їх самих додому. Мати тепер все одно слухає радіо, гомонить з сусідами.

Сам не знаю, як я думав зустрітися з сестрами. Це було майже неможливо, але мене підштовхували на це добрі наміри і думка про те, що я в сім’ї єдиний чоловік і що я мушу діяти. Не можу ж я сидіти вдома із складеними руками?!

На бульварі вирувало життя. Якби можна було лікарським термометром зміряти настрій, він показав би не менше 42 градусів. Одні ходили заклопотані, стурбовані, інші — з блискучими очима. Люди, збираючись окремими групами, говорили про щось, сперечалися, штовхались перед розліпленими по стінах листівками, а продавці газет бігали поміж людьми з спеціальним випуском літературної газети[2]. Більшість перехожих тільки дивилась на все це і, нічого не розуміючи, чекала, що буде далі. В районі вулиці Ракоці в кількох місцях молодь обступила промовців, що стояли посеред натовпу і голосно про щось говорили.

Я підійшов до одної з груп і уважно роздивився промовця. Це був середній на зріст лисуватий чоловік років сорока. На ньому була ковбойка, сірий піджак і чоботи. Він говорив, мабуть, добре, бо хлопці слухали його дуже уважно. Гостре підборіддя промовця виступало вперед, і я, наче зачарований, впився у нього поглядом. Здавалось, ніби це підборіддя само повторювало весь час ті самі слова: «Ви маєте право просити більшу заробітну плату… Ви маєте право страйкувати, якщо вам щось не до вподоби… Ви маєте право їхати, куди завгодно, коли хочете бачити світ… В чому ти ходиш, синку? На заході у таких хлопців, як ти, по три-чотири костюми…»

А потім знову і знову повторював одне й те ж саме: «Ви маєте право, щоб… ви маєте право…» Від цих слів хлопці наче п’яніють. У того, що стояв поруч зі мною, якось особливо блищали очі, другий слухав, широко роззявивши рота, третій— стиснув кулаки. І я, Андраш Йоволт, вузькоплечий, чорноволосий юнак, поволі, наче мене тягне за собою якась невідома сила, зводжусь вище за себе, і в душі моїй народжуються думки, що я теж мав би право…

Влучио сказав чоловік з гострим підборіддям. Хіба це правильно, що в майстерні зі мною розмовляють звисока? Скільки разів мене лаяв старий майстер, коли я псував якусь дрібничку. Він лаяв мене, мене, у якого стільки різних прав!..

Я пішов далі, йшов, наче перехиливши пляшку горілки, йти було легко, але якось аж у скронях стукало. Важко дихаючи, я йшов далі, і мені починало здаватись грубою помилкою те, що я вважав себе таким малим, нікчемою. А хто у цьому винен? До моїх вух долітають окремі слова, що всі за комунізм, але не такий, як досі, а за національний комунізм. Не потрібна допомога росіян, угорці хай єднаються з угорцями, і настане нова епоха, бо стара аж кишить всякими помилками…

Раптом, наче повідь, почала наближатись паніка з боку вулиці Шандора Броді. На бульварі завили сирени машин швидкої допомоги. Пронеслась чутка, що біля радіостудії стріляють, вбивають беззбройну молодь. У мене майнула думка, що, може, й сестри мої там, і я подався до радіостудії. Щоб продертися крізь натовп, я працював обома ліктями. У моїй уяві виринула мати: вона сидить, плаче, чекаючи Хенні та Агнеш. Ні, без сестер мені не можна показуватись їй на очі. Не можу навіть збагнути, як мені вдалося проникнути у вузьку вулицю і, лавіруючи між людьми, просуватися якось вперед. Але скоро я побачив, що старання мої даремні, бо знайти когось у цій масі людей неможливо.

На вулиці стояв страшенний гамір і крик, як у пеклі. Час від часу чулися постріли з гвинтівок, Я хотів повернути додому, але цього зробити було неможливо — натовп ніс мене вперед. Тільки тепер, на свій превеликий подив, я побачив, що у кожного в руках зброя. Не тільки на вулиці, але й на дахах будинків були озброєні люди, біля вікон причаїлися чоловіки з гвинтівками й пістолетами. Тут ішла вже не тільки молодь, а студентів-демонстрантів взагалі вже не було видно. Були тут в основному такі, як той, що говорив про наші права. Я ніяк не міг додуматись, де ці люди так швидко здобули зброю і як вони могли так швидко відповісти вогнем на вогонь? «Вони дуже спритні, — подумав я, — діють блискавично. І як це так?»

Я підійшов вже досить близько до радіостудії, коли одна куля мало не влучила в мене. Вона торкнулась лише моїх штанів, але мені здалось, що відірвало ногу. Я ледве не знепритомнів. І сам вже не знаю, як я виплутався з цього вогняного гнізда, але через деякий час опинився на порівняно тихій вулиці. Ноги у мене підломлювались, шалено билося серце. Лоб, обличчя, все тіло вкрилося потом… Мабуть, від переляку. Я не міг не признатися собі, що дуже перелякався.

Тепер до мене долітав лише віддалений шум, і я вже не думав ні про матір, ні про сестер — ні про кого і ні про що на світі, а хотів тільки одного: скоріше добратись додому і заснути. Голова боліла так сильно, наче хтось ударив мене обухом. Натовп людей не меншав. Раптом я почув вигуки: «Вбивають наших… беззбройних демонстрантів! На вулицях тече угорська кров… Не можна цього допустити!»

Тих, хто намагався це заперечувати, або говорив, що не треба навмисне роздувати паніку, лаяли. Згодом з боку бульвара Леніна виповзли танки, які рухались, мабуть, у напрямі радіостудії.. Люди кинулись до. них.

— Зупиніться! Виходьте з танків, брати-угорці! Більшість армії вже перейшла на наш бік, переходьте й ви! Яка кров тече у ваших жилах? Невже ви будете вбивати своїх співвітчизників?

«Вони вже вбивають один одного , — подумав я, — пора б покласти цьому край».

Наче п’яний, плентався я вулицею додому. Тільки додому! Проте здалека я ще озирнувся і побачив, що кілька чоловіків оточують танки, лаються, погрожують кулаками і розкривають обійми, ніби хочуть кинутись під гусениці. Раптом передній танк зупинився, а за ним й інші. Що було потім, я не знаю, бо пішов далі.

З-за рогу одного будинку вийшов п’яний чоловік. Він розмахував руками і горлав, наче божевільний:

— Геть зрадників! На шибеницю їх! Тепер настане життя для нас! Настане свобода!

У мене настрій й без того був поганий, а ці несамовиті викрики ще дужче вплинули на мій душевний стан. Мене так занудило, що здавалось: ось-ось блюватиму. Раптом я згадав свого батька. Мати рідко говорила про нього, але я знав, що в дев’ятнадцятому році під час Угорської Радянської Республіки він був червоногвардійцем. Я запитав себе: «Що сказав би на це батько?»

Десь опівночі я приплівся додому. На щастя, Агнеш була вже дома, але мати сиділа заплакана на ліжку, адже про Хенні з обіду немає ніякої звістки. До другої години ночі ми ждали її, потім полягали, бо Агі вже не могла більше витримати. Я був такий схвильований, що не міг заснути і тому встав і підійшов до ліжка сестри.

— Як ти гадаєш, — спитав я пошепки, — що тепер буде?

— Будь, що буде, — теж пошепки відповіла вона. — Може бути тільки краще.

Я сперся плечем на стіну і спробував думати вголос:

— А я й не знав, що досі тобі була так погано,

Агі сіла на ліжку і тихо, але пристрасно зашепотіла:

— Так, погано, дуже погано. Нас навчили ненавидіти гноблення, а самі придушували всяку свободу думок. Навчили людей любити правду, а ми помічали багато брехні. Я ненавиджу капіталізм, але я хочу бачити, що саме я ненавиджу. Я ніколи не була за кордоном, і якби не існувало на світі спорту, мабуть, ніколи й не мала б такої надії. Моє майбутнє зовсім непевне. Хто зна, чи приймуть мене до університету. Адже батько наш був викладачем, а не робітником.

— Батько, — повторив я замріяно. — Так, батько…

Серце у мене знову стиснулось, і я довго дивився на кучеряву сестру Агі з круглим обличчям і карими очима, бо казали, що вона найбільш схожа на батька.

— Як ти гадаєш, що сказав би батько про все це, якби був живий? — нерішуче спитав я,

І оскільки вона зразу не відповіла, у мене прохопився гнів і відчай: невже я зовсім не розуміюсь на цих справах?

— Чи сидів би він біля радіоприймача, ловлячи Америку… щоб дізнатись, що нам робити? Чи сказав би, що треба взятися до зброї і знищити все, що було зроблено досі… що треба запалити вогонь — і хай полум’я буде видно на весь світ, щоб згоріло все те, що ми побудували, бо все це було погане? Чи сказав би, що даремно боровся в дев’ятнадцятому році, що помилявся тоді? Чи сказав би він, що вчорашні наші вороги тепер стали друзями і, навпаки, хто вчора був нашим другом, сьогодні став ворогом? А, може, назвав би себе щасливим, що не дожив до цього часу?..

На очах Агі виступили сльози; вона затулила вуха руками і сердито крикнула мені:

— Досить, досить, не говори дурниць! Навіть слухати нудно. Хіба ти сам не бачиш? Хіба в тебе немає очей? До соціалізму всі прагнуть. І ми боремось тільки проти помилок. Зрозумій це, нарешті, Андраш!

— Може, це й так, — відповів я, — тільки все якось дивно…

Я постояв ще якийсь час, спершись плечем об стіну, та нічого розумного придумати не зміг.

Мене валило з ніг від утоми і тому, повернувшись до свого ліжка, я ліг спати.

 


[1] Лівобережна частина Будапешта.

[2] Літературна газета («Іродалмі уйшаг») брала активну участь у підготовці контрреволюційного заколоту в Угорщині в жовтні 1956 року. (Тут і далі примітки перекладача)

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.