Таємниці Ірини Вільде-5

Так, Я. Галану подобалося «Топорище», яке не сподобалось навіть цензорам, котрі вважали, що вже надто це агітаційна річ. Дуже високо оцінив Я. Галан «Ольгу Борисюкову», в якій мова йде про дівчину, котра «переборює в собі залишки старого». Схвально відгукнувся на «Терлич», а також оповідання «Пів доби». Це оповідання сподобалось рецензентові, бо в ньому втілений відомий і підтверджений наукою закон, що умови роблять людину, а не якась видумана буржуазною наукою теорія генетики. Вже невідомо, за що сподобались «Кури», в яких є розіграна заїжджена післявоєнними письменниками тема про те, як одноосібники, побачивши, що в колгоспі добре й весело працювати, кидають свої одноосібні господарства, відводять в колгосп останню худобину і стають колгоспниками.

Високу оцінку дав Я. Галан оповіданню «Роман жениться», бо в ньому виражений протест проти буржуазії. Той .протест, як вважає Галан, полягає в тому, що наречений Роман купив своїй нареченій і собі у вигляді подарунку дорогі місця в театр на перші ряди, куди зсідається буржуазія. Чи не протест? Чи не символ доби? Прийде скоро час, проженемо кляту буржуазію і в перших рядах засяде трудящий клас!

Нікудишнім виявилось оповідання про історію любові дівчини до радянського офіцера. Той офіцер врятував дівчину в час війни. «Все тут,— вважає Я. Галан,—  холодне, надумане з першої сторінки до останньої». І мав рацію з будь-якого погляду: радянський офіцер не прийшов у Західну Україну любити, а вбивати!

Ще страшніший неспокій викликає у Галана оповідання «Її дитина», де чорним по білому розповідається, як місцева дівчина любиться з немісцевим і як від цього страждає мати, бо не хоче, щоб її дитина кохала того «не нашого». Кому голову крутите, тов. Вільде? Хіба не видно, що той «не наш» або офіцер радянської армії, або ж хтось з тих післанців партії та уряду, який прийшов робити нам культуру! А коли мати проти, то «читач може зробити небажані висновки»,—  зауважує Галан.

А для чого включати у збірку оповідання «Верховинка», в якій йде мова про гуцулочку Васютку, яка любить гуцулика Василя. Була буржуазія, не мали обидвоє роботи, тому й любилися. Та все докорінно змінилося, коли при йшла радянська влада. Почули брати-визволителі, як співає Василь на полонині, завели у школи, вивчили і тепер вже товариш Василь співає на сцені оперного театру. Покинув Васютку з гуцульського села, а сам на сцені співає навіть Ріхарда Вагнера. Чи шановній Ірині Вільде не є відомо, що Ріхард Вагнер був улюбленим композитором Адольфа Гітлера?

Авторці треба вперто працювати, заглиблюватись у новий спосіб життя, цікавитися новими проблемами, бо без цього не може бути справжньої літератури. От в «Стежинах життя» Ірина Вільде називає міськраду виробництвом, а начальника планового відділу примушує виписувати дрова на опалення...

Навіть Галан вважає, що українська мова у письменниці взагалі «нікудишня». Із смутком доводиться сказати,—  пише у рецензії «смутним» тоном Я. Галан,—  що останні роки Ірина Вільде не домоглася успіху у вивченні української літературної мови. Ми справедливо вимагаємо, щоб люди іншої нації, які працюють на Україну на культурному фронті, знали українську мову, а тут письменниця, й талановита письменниця, нехтує своєю мовою й пише якимсь неймовірним жаргоном, що складається з набору українських, російських і головним чином польських фраз»... Рецензія підписана Я. Галаном 20 червня 1949 року.

Ірині Вільде видавництво повернуло рукопис для доопрацювання, а поновну рецензію доручило тов. Дмитруку (там же, арк. 206), котрий добре справився з покладеними на нього обов’язками і написав не гіршу від Я. Галана рецензію вже на виправлені твори. «Кури», «Терлич», «Стежинами життя» справді, на думку нового рецензента, вдалі речі, бо яскраво «показують перевагу нового над старим». Трохи слабшим вийшло оповідання «Топорище», бо за своєю суттю нагадує старий буржуазний водевіль. Ну, а ця видумана історія радянського офіцера і галичанки-дівчини, яка не сподобалась Я. Галану, теж не сподобалась навіть у переробленому варіанті тов. Дмитруку. Справді, що це за радянський офіцер?! Він що, буржуа-філантроп? Як це автору прийшло в голову, щоб між офіцером та дівчиною, яку він врятував, виникла любов. Ні, радянський офіцер інший! Він врятує дівчину, це правда, у вогонь за нею скочить чи вскочить, неймовірні речі зробить, але ніколи не буде вимагати від дівчини-галичанки вдячності у вигляді любові!

Не сподобався «Вітер», де авторка змалювала вербувальника, який набирає дівчат та хлопців із Галичини на роботу на Сході. Не хочуть добровільно їхати туди галичани, а автор замість того, щоб стати на боці вербувальника і змалювати весь східний рай, де так вільно й добре живеться, чогось того не робить, а піддає сумніву. Ніби не хочуть юнаки та дівчата їхати, бо сумно їм за батьківщиною? Якою такою батьківщиною? А СРСР хто? Не наша Батьківщина?

Був тов. Дмитрук і проти публікації оповідання «Пів доби», яке фактично було уривком із «Сестер Річинських» про перший день перебування поза домом Слави Річинської. «Соціальна основа оповідання досить невиразна. Героїня розриває зі своїм коханням, засуджує його, замітимо, що це звичайний буржуазний юнак, який зрікся народної мови і пісні. Треба краще показати пристосовництво його до гнобителів: боягузтво, егоїзм. Образ героїні мало що говоритиме нашому читачеві». Дата написання рецензії— 16.09.1949 року. Щоб було зрозумілим у наші дні написане рецензентом того далекого 1949 року, пояснимо, що автор, тобто Ірина Вільде, неправильно розставляє акценти при критиці цього буржуазного юнака і вважає якимось великим гріхом те, що він зрікся народної пісні та мови. Пфі! Знайшла тов. Вільде гріх! От треба показати, як той юнак пристосувався до гнобителів (це справді і я не знаю як зробити) і який він боягуз та егоїст. Під останнім треба розуміти, що він любить себе, а треба всіх. Як в «Інтернаціоналі!»

... Несподівано було вбито Ярослава Галана. Ірина Вільде якраз повернулася із Москви і ще не встигла відійти від поїздки. Подія ця внесла корективи не тільки у творчість української творчої інтелігенції у Львові, а й жорстоко втрутилась у їхнє життя.

За кілька днів наполегливої роботи НКВС опустіли студентські гуртожитки, генеральна чистка була проведена в усіх школах серед учителів, студентів, службовців. Вивозилось і нищилось усе, про що можна було сказати тільки одне: усі вони були колись, в довоєнному чи воєнному житті, національно свідомими і національно активними, мали освіту і відчули себе українцями. Була заарештована і письменниця Ольга Дучимінська. Її тримали в підвалах з водою, мордували на допитах і не дали можливості навіть покінчити з собою.

Вбивство розставляло крапки над «і». Сталін дорешти вимордовував усіх, хто йому заважав або міг у майбутньому завадити, тобто хоч якось чинити опір його премудрим вказівкам.

Ірина Вільде не тільки була добре знайомою з Галаном, а й приятелювала з ним. Вважала його жертвою режиму. Всюди, де тільки розпочиналась мова про запроданство Галана, його войовничий атеїзм, вона протестувала і наводила приклади, які свідчили протилежне. Тоді їй говорили, що вона «сама, як він». Або не встрявали в суперечки і давали зрозуміти, що і вона, і Галан «з одного поля ягідки». Її це дивовижно боліло. Твердила, що він був засліплений ідеєю комунізму, вірив у неї, а що був такою людиною, яка ніколи нічого не робила наполовину, то повністю віддавався тій ідеї і вірив у неї до кінця.

Не вважала багато речей, які написав Я. Га лан, його власними, а тільки сфабрикованими спецами від тих справ. Наводила приклади і твердила, що навіть оте відоме «Плюю на Папу!» не він написав. А в суперечці з одним літературознавцем навіть казала: «І ви знаєте, хто то написав, і я знаю. І не робім з тата вар’ята». Майже з дитячою впертістю Ірина Вільде твердила, що Я. Галан був категорично проти нищення пам’яток по Січовому Стрілецтву. Він не боявся називати їх героями і категорично був проти руйнування їх могил. І могили тоді не руйнувались. Почалось масове нищення їх тільки після смерті Я. Галана. Твердила, що саме ніхто інший, а Галан розпочав боротьбу за українську мову, яка почала неофіційно затискатися. До нього приходили люди за допомогою та захистом і знаходили їх.

Не раз оповідала, що Галан відчував свою смерть. Казав, що його доля вже давно вирішена і «вони» тільки насолоджуються його страхом та передчуттям. Подумував навіть про самогубство. Відраджувала його. Опісля навіть побоювалась, чи не саме це й стало причиною його смерті: йому не дозволили поповнити самогубство, бо тоді його можна було б інакше трактувати, і не використати за призначенням його смерть.

Він телефонував їй і твердив; що боїться. Що дні його полічені. Вже чує, як над ним щось зависає. Йому забрали пістолет, зняли охорону, отруїли собаку, твори бракували, п’єси забороняли до постановки.

Врешті день 24 жовтня став останнім у його житті. Його зарубали сокирою. Такого нахабного брудного і неприхованого убивства Львів ще ніколи не бачив. НКВС наочно демонструвало, що може робити. Вбивати так, що й сліпому видно, що вбило воно, але звинувачувати інших. Тих, кого хотіло.

Чистка йшла так активно, що декому ставало зрозумілим, що палиця із вбивством перегнута, а окрім того наміри і вчинки не завше співпадають. Це й примусило «секретаря Львовского отделения ССПУ» тов. Бєляєва писати в Москву секретне донесення, в якому були поради виправити перегин. «24 октября 1949 года, во Львове,—  доповідав він, ніби в Москві про це не знали,—  на боевом посту погиб виднейший драматург и публицист Западной Украины Я. А. Галан. Также как и произведения его товарищей по группе пролетарских писателей Западной Украины «Горно» А. Гаврилюка, Степана Тудора, Петра Козланюка, все написанное Галаном играет боевую роль в деле воспитания советского читателя в духе коммунизма.

Обстоятельства гибели Ярослава Галана подсказывают насколько было опасно его творчество для врагов нашей страны и особенно для Ватикана. От имени писателей, живущих и работающих во Львове, прошу Секретариат ССП принять меры к тому, чтобы литературное наследство нашего погибшего товарища как можна скорее поступило на вооружение всего Советского народа на русском языке». (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 21).

Тут ні слова, ні думка ще не грають жодної ролі. Важливе наступне. А в тому наступному виявилось, що вже на 25 грудня 1949 року, тобто десь за місяць після вбивства Я. Галана, особисто «секретарем» В. Бєляєвим був на «русский язык» перекладений «почти весь творческий» доробок Ярослава Галана, особливо те, що він писав проти «украинских буржуазных националистов и Ватикана».

Бєляєв вимагав, щоб «Литературной газете» негайно була видана вказівка опублікувати збірник «активных антиватиканских памфлетов». Бєляєв пояснював, що це треба зробити негайно, бо наступний рік Ватікан оголосив «святим роком» і тільки можна чекати, що то буде говорилось про СРСР та «Украину в нем».

Вимагав він також від «имени собратьев по перу», тобто львівських письменників, дати «Літературній газеті» розгорнуту рецензію на останній, передсмертний, збірник Я. Галана «Перед лицем фактів» (Київ, 1949 р.). Чомусь «Літературна газета» зумисне не хотіла друкувати такої рецензії.

Вимагали «львовские собратья по перу», щоб випустити твори Я. Галана в «Библиотечке «Огонька».

Щоб наступне стало зрозумілішим, варто сказати, що справді «партія і уряд» були проти публікації творів Я. Галана, в яких він бореться «з українським буржуазним націоналізмом» та Ватіканом, бо кожен з цих творів міг дізнатися, яка грандіозна боротьба ведеться проти того, хто загарбав Галичину і топив її у крові. Галан називав імена, організації, товариства, групи —  і все те створювало дуже дивне враження: буцімто проти старшого брата-визволителя піднялось все населення Галичини. А щоб в читача не виникало таких ілюзій, то партія і уряд вдавали, що такої проблеми просто не існує.

Очевидно, що «сотоварищи по перу» того не розуміли, а тому ремствували: чому заборонено виставляти російською мовою п’єси Ярослава Галана, особливо ті, які отримали високу оцінку комісії по драматургії, зокрема п’єси «Під золотим орлом» та «Любов на світанку».

Домагались «собратья», щоб була створена академічна комісія по вивченню творчої спадщини Я. Галана. «Радянський письменник» мав би видати однотомник особливо войовничих творів обсягом 25 аркушів.

Це все, так би мовити, по лінії письменницькій. Окремо пішов лист у відділ пропаганди ЦК КП(б)У.

Є всі підстави не сумніватися в тому, що В. Бєляєв знав, хто вбив Я. Галана, та навіть якщо у це вбивство і не був втаємничений, то принаймні міг багато дізнатись. Однак він вимагає від «верхів» точного пояснення, чому вони так різко змінили курс по відношенню до «воїна-комуніста». Чому, з яких причин у грудні 1947 року Головне управління репертуарної комісії (ГУРП) СРСР, яку очолював тов. Северин, без жодної на це підстави заборонило постановку п’єси «Під золотим орлом», перекладену тов., Георгієм Шиповим. Як виявилось, цю п’єсу дуже хотів поставити театр Є. Вахтангова, проте комісія категорично заборонила це робити. Це тим більш дивно, що п’єсу визнано найкращою п’єсою 1948 року. Їй дала високу оцінку тов. Ванда Василевська, з думкою якої рахував ся тов. Сталін(!).

І до чого доброго все це доведе? Чи не відомо відділові пропаганди, що 1950 рік Папа Римський Пій XII «и его клан священников» оголосили «святым годом». Це означає, шановні товариші з відділу пропаганди, що будуть у Рим приходити паломники. Їх буде тисячі тисяч, і Рим зуміє розгорнути проти Радянського Союзу шалену агітацію. Що зможе в такому випадку протиставити Ватікану радянська література? Нічого. Бо воювати з Ватіканом вмів тільки Я. Галан, і люди його слухали. Чому тепер рука ми ГУРПу Я. Галану закрили рот?

4 травня 1950 року у Львівській організації Спілки радянських письменників України відбулись загальні збори, як про це свідчить стенограма зборів та протокол зборів № 3. Основну доповідь виголосив тов. П. Козланюк. Доповідь називалась «Про ідейність радянських письменників».

Він нагадав присутнім, що Спілка віддавна має бойові традиції, за які загинули від німецької бомби Тудор та Гаврилюк, а в таборах смерті загинули Харшевська, Гурська, Парецький.

За ті ж традиції загинув і «воїн-комуніст» Ярослав Галан, пам’ять про якого треба свято берегти і бути вірним його настановам. Але ось: «десять років знаємо Ірину Вільде, як радянську письменницю, депутата Верховної Ради УРСР, члена правління СРПУ. Як виявилось, Ірина Вільде опоганила ім’я радянської письменниці. За декілька місяців до вбивства Ярослава Галана вона пішла на конспіративну квартиру вінчатися до уніатського попа, батька вбивці Галана, який вже тоді знав про плановане вбивство.

Про це вона нікому не сказала. Що за дружба була у неї з убивцями Ярослава Галана, з яких переконань знадобилось їй освячувати свій шлюб «святою церквою».

Найперше всіх повинно було зацікавити, звідки тов. Козланюк про це знає. Адже сам твердив, що Вільде про свій шлюб нікому не розповідала. Ніхто проте про це Петра Козланюка не запитався. Хоч здогадувалися, що інформація пішла від Ольги Дучимінської, котру докатовували. І вона не витримала.

З протестом проти заяви «із вбивцями Галана» відразу виступила Ірина Вільде: «Приписувати мені,—  фіксує з цього приводу стенограма,—  ідейний зв’язок з убивцями Ярослава Галана —  неможливо. Я протестую. Я раз у житті бачила цю людину». Її протест, звичайно взяли до уваги, але тут же пояснили, що мова не йде про зв’язок фізичний чи фізіологічний, а саме: ідейний. А для ідейного зв’язку не треба й знатись. Треба знати ідею і служити їй. А ідея проста: ненависть до радянської держави...

Ірина Вільде виправдовувалась: «Я хотіла написати нарис і поїхала на село з Дучимінською, по дорозі нас застав дощ, щоб сховатися ми зайшли в хату попа. Я навіть не знала, що можна вінчатись у хаті».

Одне слово, виходило так: захотіла відома письменниця, депутат Верховної Ради написати нарис про щасливе життя народу на селі. От і поїхала, а що потребувала в дорозі допомоги, щоб заглибитись у це життя, то взяла до компанії Івана Дроб’язка та Ольгу Дучимінську. Вибрали Сороки. Село як село. Дороги такі ж до нього погані, як і всюди. Село цікаве тим, що там ніколи не було передовиків, а тільки відстаючі люди, а, окрім того, одноосібників було значно більше, ніж колгоспників. Милувались по дорозі полями, та тут захмарилося небо, зі сходу повіяв вітер і впали перші краплі дощу. Думали —  перешумить, але дощ з кожною хвилиною нахабнів і перетворився у зливу. Змушені були ховатись. Побачили більш-менш пристойну хату і зайшли до неї. Бо решта хат під стріхами.

Звичайно ж, Ірина Вільде не могла знати, що оця гарна хата є плебанією. Та виявилось, що «поп» і Ольга Дучимінська знайомі. Познайомила вона з Лукашевичем і Ірину Вільде. А от представити чоловіка якось не знали як. Бо справді —  не були одружені і це одруження не було зафіксоване ні церковним, ні громадським документом. От слово по слову, жарт за жартом, щось там промовив піп, от так, для жарту, і каже: «Ви вже чоловік та жона». Ой, довго всі сміялись, бо не шлюб це, а пародія.

І, звичайно, кожен це зрозумів. Та й кому б до голови прийшло вінчатись в хаті. Відомо ж з сивої давнини, що вінчаються в церкві.

Пояснення Ірини Вільде, яка, очевидно, вважала, що перед нею сидять першокласники і вона їм розповідає казочку про зустріч сонливої принцеси із активним принцом, а не досвідчені товариші, які пройшли «могучу» школу партії. Пояснення перервав М. Алексеєв, відомий в літературі як Микола Далекий, автор детективних романів. Його цікавили, як детектива, деталі того шлюбу. Він і домагався, аби Ірина Вільде оповіла до подробиць все, що було з чоловіком. Бо тоді партія її зрозуміє, а без цього не зможе.

Ірина Вільде черговий раз обурилась: «Мій чоловік 25 років у партії, який же міг бути шлюб».

Жаль, на той час ще не було відомо ні комсомольських весіль, не було відомо і безалкогольних весіль, на яких кричать «гірко», а тост запивають мінеральною водою. Могла б сказати, що саме такого типу й було весілля. А так мусила казати, що її чоловік 25 років у партії. До речі: говорила чистісіньку неправду. Збори відбулись 4 травня 1950 року, а згідно реєстраційного свідоцтва про шлюб, виданого Ірині Вільде та її чоловіку Івану Дроб’язку, тільки 25 травня 1950 року вони подали заяви на одруження і цього ж дня одружились, не витримавши «вичікувальних» термінів. Отже, офіційно називати Івана Дроб’язка своїм чоловіком не мала права. Так сказати могла б про нього, якби збори у Спілці відбулися, скажім, 26 травня 1950. По шлюбній ночі. Зрештою, якщо так зараз, 4 травня 1950 року, називала Дроб’язка своїм чоловіком і підрахувала, скільки він років у ленінській партії, то факт «церковної пародії на шлюб» визнавала справжнім.

Збитий з пантелику такою несподіваною відповіддю «підсудної» відомий детектив Микола Далекий взяв питання з іншої бочки, підглянувши у свої папери, де було все записано, про що мав запитати «на засипку» Ірину Вільде. Він знов попросив розповісти про подробиці «шлюбу» і не відпиратись, що його не було. Ірина Вільде збула це питання жартом, повторивши, що її чоловік у партії 25 років, а тому того, що мислить Микола Далекий, не допустив би.

Чи сміялись у залі —  невідомо, бо стенограма мовчить, але подав відразу запитання Володимир Бєляєв: «Чи відомо Вам про нарис «Христос воскрес», надрукований у газеті «Львівські вісті» на початку 1944 року?»

Володимир Бєляєв спеціалізувався на пасквілях проти Ватикану, українських священиків та інтелігенції. За це добре платили, і якщо глянути в бухгалтерські звіти «Вільної України», то тов. Бєляєв заробляв немалі гроші. «Львівські вісті» були українською газетою, яку дозволив випускати німецький загарбник. Газета справді стала духовним об’єднуючим органом українців, які опинились під німецьким чоботом. Вона вміла створити враження, що окупація тимчасова, «Христос воскресне», ворога не буде. Крім Ольги Дучимінської, яка надрукувала там прекрасну «Різдв’яну казку», а не «Христос воскрес», як твердив В. Бєляєв, у газеті друкувались пізніші Герої Соціалістичної Праці, відомі професори та лауреати всіляких премій, письменники. Про ці гріхи їм забули. Ольгу Дучимінську за «колабораціонізм» будуть шантажувати до кінця  днів. Коли Ользі Дучимінській виповниться рівно сто років, у її хату, точніше, у хату Ярослави Антонович, де мешкала Ольга Дучимінська, увірвуться п’яні кагебісти і будуть вимагати, щоб Ярослава Антонович сама, власними руками, викинула на вулицю, «чтобы подохла», Ольгу Дучимінську —  «эту немецкую шлюху». Кагебісти трохи переплутали. Не точно зацитували В. Бєляєва, який написав до всього ще й «Формулу отрути». Там недвозначно Ольгу Дучимінську названо було не «немецкой», а «митрополичей шлюхой».

На запитання Бєляєва Ірина Вільде відповіла: «Дучимінська психічно ненормальна людина. Вона плутала прізвища, події, її можна було переконати в незроблених нею вчинках».

Ірина Вільде хотіла переконати людей в тому, що Ольга Дучимінська могла наплутати і жарти з одруженням видати за правдивий шлюб...

Е, ні. Пізніший професор університету М. Матвійчук взяв слово: «Наскільки близькі були Ваші стосунки з Дучимінською?»

Вільде: «Я не можу сказати, що між нами була дружба, її вік протирічить цьому. У неї було багато цікавих поетичних задумів, вона мені про них розповідала. Написати їх вона, напевно, ніколи б не написала, поскільки вона психічно ненормальна».

Того не стерпів тов. Петльований. «Як же могло,—  запитав він,—  статись, що психічно ненормальна людина керувала вами? Адже з ваших слів виходить, що це вона повела вас до попа».

Дійсно, тов. Вільде, чого це ви з божевільними водитесь і вони ще керують Вами? От і ненормальна Дучимінська доводилась до того, що завела вас до батюшки.

Вільде: «Я не вінчалась у попа».

Правильно, Дарино Дмитрівно, ви, як всяка нормальна людина, брали шлюб у священика. Він освятив таїнство вашого шлюбу. Попи тут ну зовсім ні при чому!

Я не знаю чи принаймні хтось колись передав Ользі Дучимінській оті всі слова. Тепер мені здається, що про все це розповіла їй сама Ірина Вільде. І ота її поведінка, ота дивовижна її покора волі Ольги Дучимінської була покутою за ті гіркі слова, які говорила тоді. Аби врятуватись.

Ясність у ситуацію вніс М. Бірюков. Він сказав, що хоч і зібраним на сьогоднішні збори невідомо, звідки дізнався про шлюб тов. Козланюк, але, очевидно, інформація йде з тих джерел, які вимагають нашої реакції на подію, що сталась. То ж як було насправді: було вінчання, чи ні? Як жарт —  то жарт, а коли правда...

Вільде: «Пародія вінчання була. Це я зробила заради матері, для неї це має значення. Про це сказала б і Дучимінська.

Про попа я знала стільки, що його сини вчаться у львівських інститутах. Він просив мене поклопотати про повернення йому націоналізованого будинку».

Ця заява вносить суттєві зміни у хід розслідування. Отже, була пародія на вінчання чи справжнє вінчання? На прохання матері.

Мамі було якось неприємно, що її дочка ходить з чужим чоловіком без шлюбу. Вона була людиною старої дати, а тому просила дочку взяти шлюб у церкві. Не давала спокою...

Це насправді так і було. В такій справі могла довіритись тільки Ользі Дучимінській, яка знала людей, яким довіряла. Ольга Дучимінська була єдиним свідком на тому шлюбі, і доповіла матері Ірини Вільде, що шлюб відбувся. Нехай мати заспокоїться.

Сама ж Вільде на розслідуванні твердила, що це було несерйозно, якась пародія, аби тільки заспокоїти маму.

Раунд закінчено. Вільде його програла. Тепер починається її добивання. Як і слід сподіватись, починає Бєляєв —  людина дивовижна, повна притаєних пристрастей, але особливо зразкова у вірності ідеалам партії, тобто людина типової комуністичної моралі. Пізніше він змушений був покинути Львів, бо врешті-решт та мораль була заплямована.

Що залишилось відповісти Ірині Вільде на провокаційне запитання, чому вона не написала нічого проти Ватикану. «Проти Ватикану я не писала тому,—  відповіла вона,—  що писав Галан і писали ви, а я краще написати не можу».

Петльований знову вчепився за старе: «Як ви довідалися, що у попа націоналізований будинок»?

Вільде: «Через Дучимінську».

Тов. Буряк вимагає уточнення: «Коли відбулось це вінчання?»

Вільде: «Минулого літа».

Тобто задовго до смерті Галана...

Петро Козланюк: «Ви радянська письменниця, яку поважають, член уряду. Невже вам було незрозуміло, що ви дали козир в руки ворога, адже цей піп безумовно використав цей факт з метою компрометації радянської влади».

Вільде: «Це була тільки пародія на вінчання».

Бєляєв: «Як же ця пародія відбувалась».

Важко сказати, чого саме так довго і вперто домагався Бєляєв.

Вільде: «Цього я не скажу».

Коротко і зрозуміло. Звинувачувана відчула свою вищість над тим плебсом і вирішила «рубати з плеча».

Андрій Волощак: «Дучимінська вас покликала до попа чи ви самі пішли?».

Молодець, тов. Волощак! Питання було дуже суттєве.

Вільде: «Сама пішла».

Слово взяла якась І. Турбай: «Де працює і перебуває на партобліку її чоловік?»

Це питання до Козланюка, а не до Вільде, бо з такими «врагами», як вона, Вільде, тов. Турбай не хоче говорити.

Козланюк: «Це нас не стосується».

До 4 травня 1950 року Івана Дроб’язка вже виключили з партії.

Своєрідний підсумок «дискусії» підводить тов. Лозовий: «Вільде намагається заперечити факти, а тепер змушено здає позиції. Признаючись, вона для свого виправдання проводить наївні мотіровки. Питання ясне. Вільде пішла на компроміс з реакцією, з попами, з якими повинна була воювати. Як розцінять вчинок Ірини Вільде наші вороги? А так, що те, що вона пише, вона робить примусово, а в душі вона благочестива, вінчатись іде до попа та ще уніатського. Це не виправдання, Ірино Вільде, що зробили Ви це для заспокоєння своєї матері, для заспокоєння батьків не можна торгувати своїми переконаннями».

Так, тов. Лозовий, все, що ви сказали, було правдою. Все, що робила вона і їй подібні було під нагайкою, примусово, добувалось терором. Вона сама за це себе ненавиділа. Вона сама за це перестала поважати себе.

Дивний факт. У протоколах засідання, а також стенограмі (звичайно, розшифрованій) перед іменем Ірини Вільде відсутнє таке звикле «тов». Так, люди боялись її назвати товаришем. Невідомо, чим могли ці збори закінчитись. Проте дивне інше. Друкарка, яка друкувала тексти тих зборів всюди «Ви», «Вас», «Вам», коли це стосувалось, як звертання до Ірини Вільде, по написувала з великої літери —  «В».

Тов. Лозового підтримав тов. Андрій Волощак: «Факт, про який тут говориться, удар по совісті. Які ж ми інженери людських душ, коли серед нас знаходяться люди, які для заспокоєння своїх батьків роблять політичні злочини. Думка про це пече мені мозок. Але факт фактом, з нього треба зробити висновок».

Справді, інженерна фраза. Висновки треба завжди робити, особливо, щоб було зрозумілим «хто є хто?».

Очевидно, що Микола Далекий не вичерпав всіх своїх можливостей детектива, тому запропонував ще один підхід до даної справи: «Я вважаю Ірину Вільде талановитою письменницею. Але що з нею сталося? Цей вчинок з одного боку смішний. Але він набув політичного звучання. Наші вороги використовують його в своїх цілях. Вільде знаївничала і зробила політичний злочин.

Я не вірю, що Ви прямо зв’язані з ворогами, але Дучимінська і їй подібні оплутали Вас своїм отруйним павутинням.

Порвіть ці нитки, йдіть в ногу з нами, не можна приносити в жертву родинним відносинам свою честь. Ви зробили великий політичний проступок, ви повинні спокутувати його творчістю».

До того все і йшло. Ні Бєляєвим, ні Далеким, ні Козланюкам читач не вірив. І всім було відомо, що не повірить. Їй ще вірили. Проте вона внутрішньо упиралась, хоча зовнішньо виглядало, що все в порядку. Треба було, щоб після тих зборів вона виконувала будь-яке замовлення.

Ні, ні, даремно, може, хтось зітхнув, що все вже стало зрозумілим. Не здавався Бєляєв: «Це зовсім не смішно,—  відповів він Миколі Далекому,—  вороги воюють з нами не тільки бомбами, але дворушництвом і лестощами. Пригадайте свій виступ на відкритих партійних зборах у видавництві. З ваших слів виходило так, що українська книга у Львові знищується. Причому ви не перший раз це говорили. Таке твердження не відповідає дійсності. Я сам обійшов усі магазини і кіоски, і бачив скільки завгодно українських книг.

Зараз ви ухиляєтесь від прямої відповіді, хочете обманути організацію письменників, ваша поведінка граничить з політичним дворушництвом. Не дивно, що саме до вас пішов піп Лукашевич просити клопотати про повернення будинку. Зараз ви негідно поводите себе на зборах. Залиште виверти, майте мужність говорити правду».

Так, тут вже мав, як кажуть, «повну рацію» тов. Бєляєв. Книжок українських було в магазинах повно. Творів Сталіна, творів Леніна і їм подібних за правду і світле майбутнє. Була поезія, була проза: все про партію, Сталіна, Леніна, колгоспи, індустріалізацію. Даний протокол дав також можливість відчути «мотіровку» української мови серед «інженерів людських душ», яким думка «свердлить мозок».

Від імені молодої генерації, яка прийшла в літературу, тов. Козланюк надав слово тов. Р. Братуневі. Він обурився, що Ірина Вільде сказала, що є якась різниця між священниками. «Як розуміти,—  кипів гнівом праведника Р. Братунь,—  заяву Вільде, що вона навіть не знала, який це піп. І це в 49 році, коли у Львові був Собор і був убитий Костельник. Заява, що «релігія —  не політика» —  це вже утопічно».

Правильно. Як це ви, тов. Вільде, не знали, що найгірша з релігій є уніатською? Ви повинні були знати, як про неї писав ваш товариш, полум’яний письменник-революціонер, Галан.

Діткнутим почуло себе після слів молодого підростаючого покоління старше покоління. Слово взяв тов. Денис Лук’янович, про якого одні офіційні документи писали —  Лукіянович, а другі —  Лук’янович, а в документах університету він один місяць був записаний так, а другий інакше, і здивовано відкрив істину, до якої раніше, в тому числі й нардеп Вільде, не додумались: «Я не чув від Вільде,—  заявив він,—  серйозних мотивів, спонукавших її піти вінчатися до попа. Навіщо була потрібна ця пародія, адже можна просто зареєструватись у ЗАГС«і».

Якась «відома українська письменниця», як її іменують документи, тов. Бобенко заявила, що їй «дуже сумно на думці», що серед наших «радянських письменників знаходяться такі, для котрих життя ділиться на двоє. Одна частина —  офіціальна, а в другій можливе вінчання в попа —  політичний компроміс». «Скажіть нам чесно,—  вимагала «відома українська радянська письменниця» тов. Бобенко,—  «я зробила злочин проти своєї совісті і проти суспільства». Чому ви уперто не хочете говорити правду. Адже своїм вчинком ви наплювали в очі тим, хто вам вірив. Адже ваші ж виборці, коли б почули те, що ви зараз говорите, навряд чи були б депутатом. Хочу ще вам зауважити, що торгувати своїми статтями не можна. Вам замовляють статтю, а ви даєте копію в другу газету».

Це справді злочин. Але його можна пояснити. Вихована в буржуазному суспільстві, Ірина Вільде вважала, що кожна газета має свого читача. А тих газет колись було море. В одному тільки Львові виходило понад 50 часописів. І було цілком природно, що одна й та ж стаття могла появитись у різних часописах, а читачі були свято переконані, що та стаття написана саме для часопису, який вони читають. Таке було життя. І це ще можна зрозуміти. Та як зрозуміти, а точніше, як не розуміли ви, що переконаннями торгувати не можна. Це вже вибачити вам не можна. Як смієте ви виправдовуватись такою «політичною невігласністю», що статті Сталіна друкує кожна газета. А ви як хотіли? Без Сталіна, як без сонця. Він має бути присутній скрізь.

Другий тайм закінчився також. Розпочинався період різкої критики та засуджень. Його розпочав В. Петльований: «Дружба базується на схожості думок і переконань,—  твердив він відомі істини.—  Невже ви ніколи не говорили з Дучимінською на політичні теми? В це трудно повірити. Ясно одне, ваш життєвий шлях пересікся із шляхом ворога народу, звідси й політичний компроміс, на який ви пішли». Цього для тов. Петльованого було замало.—  «Вільде виявили велике довір’я, вона його не виправдала. Вона припустила велику політичну помилку. Піп, який її вінчав, співучасник вбивства Галана. Він, безумовно, використав той факт, що до нього прийшла вінчатись депутат Верховної Ради, радянська письменниця. Зараз вона знов намагається обманути нас і викручується. Говоріть правду, Ірино Вільде».

Хоч товариша Петльованого і прислав на «розбір» Київ, бо ніхто з письменників їхати не хотів, тобто був дуже зайнятий, і Ірина Вільде після цих слів мала б впасти на коліна і каятись, однак цього вона не зробила.

Мовчанка Ірини Вільде перед Києвом у вигляді Петльованого вивела з себе місцеві кадри. Зірвався Тиміш Одудько. «Для Вільде,—  вимахував він руками,—  на жаль, не стали святими революційні традиції, які існують на галицькій землі. Вона не виправдала довір’я, виказаного їй більшовицькою партією. Їй видали вексель, вона не сплатила по ньому. Вона не розуміє, що націоналісти її оплутали. Дучимінська мракобіс з ярими політичними переконаннями.

В пресі Вільде виступає як політичний діяч, а вдома поводить себе, як реакціонер. Цілує хрест, яким благословили убивць Галана. Ми чекаємо, що ви скажете, що хочете рішуче рвати всі нитки, зв’язуючі вас з націоналістичним кодлом. Ваші вчинки позбавляють вас права бути членом Спілки, але ми хочемо допомогти вам стати на правильний шлях».

Часом здається, що отой шлюб врятував Ірину Вільде від долі Галана. Який би це був ефект: вбити Ірину Вільде, письменницю, яку поважали, яку любили. Що там Галан і хто боявся його опусів? Опісля один з лідерів ОУН, коли його спитають, чи справді організація давала дозвіл на вбивство Галана і чи вона бере на себе відповідальність за це, відповів дуже резонно: «Якби можна було, то організація була б його захистила від убивства. Вона розуміла, що після вбивства Галана розпочнеться терор, метою якого буде винищити все, що може опиратись кровавому режимові».

Потім Ірину Вільде взялася картати «народна совість» в особі Антона Шмигельського: «Нестерпно соромно від того, що серед нас виявилась людина з нечистою совістю. Вільде ділиться на дві абсолютно не схожі з собою людини. Це дворушництво. Вільде пішла до них, з ким ми в силу своїх знань і таланту ведемо непримиренну боротьбу. Чи знає Вільде, що письменник не може бути тільки художником, що письменник повинен мати своє політичне кредо. Чи читала Вільде Тудора і Гаврилюка? Мені здається, що ні».

А згадка про тих двох для чого? Зрештою, може, й доречна, аби підтвердити відому істину для соцреалізму про те, що в нашій літературі були часи, коли не потрібно було мати талант. Достатньо, щоб було політичне кредо.

Б. Буряк був одним із тих, хто також дотримувався думки —  для письменника талант мати не конче потрібно, а от важливо, щоб було політичне кредо: «Сьогодні,—  заявив він,—  ми довідались про те, що існує дві Ірини Вільде. Одна, котра пише в пресі лицемірні ультрапатріотичні статті, друга —  цілує руку агенту Ватікану.

Де була ваша совість, Ірино Вільде, коли стало відомо, що Лукашевич причетний до вбивства Я. Галана? Чому ви тоді не прийшли і не сказали про свій зв’язок з ним? Ви обманули всіх, затаїли в своїй червивій душі зрадницький вчинок».

За ці слова вхопився тов. Матвійчук. «Як може,—  заявив він,—  Вільде заперечити свою близькість з Дучимінською, коли факти говорять протилежне. Я хотів звільнити Дучимінську з музею, як людину без совісти, а Вільде клопотала в Києві за неї доти, поки мені не прийшло розпорядження залишити Дучимінську в музею.

Я б хотів почути від Вільде чесну відповідь на всі ті питання, які їй поставили виступаючі товариші».

Потім говорив В. Глотов. Різав «правду-матку»: «Вільде дуже легко все давалось. Очевидно тому вона не оцінила виказаного їй довір’я. Чи вона думала, що їй все дозволено? А вороги не дрімають. Націоналістичне оточення, в яке потрапила Вільде, не випадкове. В нього могла попасти тільки людина, яка не має твердих політичних переконань».

Вже опісля, коли стане лауреатом Шевченківської премії, коли настануть часи, що можна буде щось сказати, то привселюдно і на весь голос заявила, що помиляються ті, які вважають, що не мала твердих націоналістичних переконань. Націоналісткою стала вже в гімназії. Нею зробила її гімназія, вчителі типу Мігалаке, українські хруні та Румунія.

Майже демагогічним був виступ Михайла Пархоменка, який опісля категорично заперечить, що вірш «Папі в альбом» написав Іван Франко і на основі відповідного аналізу доведе, що це фальшивка. «В Університеті,—  інформував він,—  ведеться велика антирелігійна робота, але, не дивлячись на це, багато студентів перебуває членами релігійних сект. Але ці релігійні переконання тільки ширма, за яку ховаються переконані націоналісти, використовуючи статтю конституції про свободу віри. Це говорить про те, що не можна ні на хвилину забувати про ті прокляті пережитки минулого, котрі ще сидять у свідомості людини. Треба невтомно боротись з ними. Вільде в першу чергу повинна активізуватись на цій лінії і цим доказати, що вона порвала всі нитки, зв’язуючі її з націоналістичним багном».

Михайло Бірюков намагався збити напругу пристрастей, які розігрувалися навколо Ірини Вільде. Він бачив, до чого йде, і хотів бодай трохи виглядати людиною перед нею —  письменницею, чий талант так високо цінував. Можливо, єдиний серед всіх тодішніх зібраних. «Ми,—  заявив він,—  не збираємось піддавати вас остракізму, але ви повинні зуміти засудити і спокутувати зроблений вами вчинок».

Засудити —  що? Спокутувати —  як?

Взяла слово і промовила: «Товариші Буряк і Бєляєв сказали, що я дворушник і провокатор. Якщо так, я не хочу бути членом Спілки. Я поїду до Києва і віддам депутатський мандат».

Цього Петро Козланюк, який був режисером-постановником зборів, не передбачив, а тому налякався, знаючи, що у Вільде в Києві є «плечі», і якщо б їй хотіли щось зробити, то давно б зробили і не влаштовували оцю «показуху». Хіба мало автоматів, патронів, ножів? Тому спохопився: «На зборах виступали не тільки тт. Буряк і Бєляєв, відповідайте по суті на поставлені вам запитання»

Вільде: «Я хочу бути з Вами абсолютно відвертою. Я сама не розумію, чому саме до мене чіпляються всі ці люди, не маю з ними нічого спільного. Це трагічний випадок у моєму житті, я зробила це заради своєї матері, що було безглуздо, я не врахувала того резонансу, який набуде мій вчинок. Але я не згодна з тим, що моє минуле націоналістичне, мене не можна назвати дворушником. Цей вечір буде переломним у моєму житті».

Та, справді, чому чіпляються до неї всі ці люди? Тобто оті націоналісти. Цікаво, чи було на той час відомо про те, що сталося в Ходорові, де працювали Макогони, батько й мати Ірини Вільде? Справа в тім, що в підпіллі була сусідська дівчина і далі вже не могла бути, бо кільце стискалось щораз тісніше. Тоді Ірина Вільде наважилась піти до тамтешнього «борця» з такими людьми і попросила його за ту нещасну дівчину. І сталось чудо. Дівчина вийшла з підпілля —  і її не вивезли, не заарештували, не розстріляли. Коли ж Ірина Вільде запитала ту дівчину, яким чином вона б віддячилась тому капітану, то та відповіла, що коли б йому була потрібна її кров, то, не надумуючись, віддала б. Може, трохи театрально, але така історія була. Чому її не підшили сьогодні до справи, як дім отця Лукашевича —  просто невідомо.

Збори тривали до пізньої ночі. Треба було закінчувати. Слово взяв тов. Петро Козланюк: «Шмигельський говорив тут про ідейне виховання письменника, але письменник сам являється вихователем. Треба насамперед самому працювати над собою.

У нас багато зібрань, був з’їзд, пленум, сесії. На них достатньо конкретно говорилось про завдання радянських письменників. Та й сам письменник повинен знати, що не може забувати про капіталістичне оточення, послаблювати революційну пильність. Не з сумом треба говорити про вчинок Вільде, а зі злістю. Вона не могла привести ніяких виправдань для свого вчинку. «Для заспокоєння мами». Що за сентиментальне марення і (далі замість тексту чи слова йдуть крапки. Може, якийсь мат зірвався з уст Петра Козланюка, і його потрібно розуміти також).

Ми змусили її признатись, вона хотіла ухилитись від відповідальності за свої вчинки. Що таке попи, Вільде прекрасно знає. Правильно тут сказали, що у вас, Ірино Вільде,—  червива душа.

Ви обурились, що вас обвинувачували у дворушництві, а як же інакше можна оцінити ваш вчинок. Я давно знав про нього і чекав, що ви прийдете і самі чесно розкажете про нього, а ви надіялися, що все обійдеться для вас безкарно. Я вірив вам, тепер не вірю. Ви повинні наново заслужити наше довір’я. Ми дамо вам можливість працювати, використайте її, очистіть свою душу від націоналістичної скверни».

Збори одноголосно ухвалили і написали таке:

«1. Збори письменників з великим обуренням засуджують антигромадський вчинок Ірини Вільде, як негідний імені радянського письменника і оголошують їй сувору громадську догану.

2. Збори приймають до відома з трудом визнану заяву Ірини Вільде про те, що вона засуджує свій вчинок, як анти громадянський.

3. Збори радянських письменників просять президію СРПУ, вивести Ірину Вільде зі складу Правління СРПУ, письменницю, що не виправдала виявленого їй довір’я літературної громадськості України і не гідна бути у керівництві нашої Спілки».

Рішення зборів підписали розмашистим почерком голова зборів Петро Козланюк та секретар на прізвище Лахно.

Цей унікальний документ історії сьогодні зберігається в Державному архіві Львівської області як справа 28, першого опису фонду Р — 2009.

Даремно опісля шукати прізвища Дарини Дмитрівни у документах Спілки. Стільки зборів, скільки подій! Всі вони фіксуються, фіксуються і присутні на них, але прізвище Вільде відсутнє. Зрештою, мала медовий місяць, бо після тих зборів взяла з Іваном Дроб’язком шлюб у ЗАГСІ. Чоловіка хоч і погнали з партії, але не з роботи, бо був він відмінний спеціаліст з організації ремонтної справи машин. Окрім того, Дарина Дмитрівна поїхала до Києва, зустрілась з Сидором Ковпаком, той звів її з новопризначеним начальником НКВД Львівської області тов. Шевченком,—  і все було в порядку. Не могла допустити навіть, що саме через отой зв’язок через декілька років так жорстоко постраждає...

У документах Спілки ім’я Ірини Вільде починає з’являтися з осені 1951 року. Зокрема на зборах, які відбулись у Спілці 6 вересня 1951 року. Здається, помилки їй прощено і її делегують на Всеукраїнський з’їзд прихильників миру. (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа ЗО, арк. 43). Було й таке...

До Спілки почав учащати, як це видно з протоколів, прогнаний з неї за доносом Михайло Рудницький (там же, арк. 47). Відбулось висунення творів письменників на здобуття Сталінської премії. Серед них було висунуто Я. Галана (звичайно, що посмертно) за книгу «Вибрані твори». Висунутий був і Петро Козланюк з романом «Юрко Крук». Зрозуміло, що й Бєляєв за «Старую крепость». Злата Каменкович домоглася, аби Спілка висунула на здобуття цієї ж премії монографічне дослідження М. Пархоменка «Иван Франко» (там же, арк. 50).

Невдовзі за аморальну поведінку відправлять зі Львова у Москву Володимира Бєляєва. Покине Спілку й тов. Буряк (там же, арк. 53).

Поступово Ірину Вільде потрохи допускають до слова. Зокрема, всі дуже цікаві, як вона буде «крити» українських буржуазних націоналістів, і провокують її на це на зборах, що відбулися 10 вересня 1951, тобто напередодні «золотопомної дати» визволення 17 вересня 1939 року, (там же, арк. 54а).

Врешті їй доручають і більш важливу справу, аби довести, що вона радянська письменниця, яка зрозуміла глибину свого ганебного вчинку зі шлюбом. Видавництво «Вільна Україна» та відповідальні особи обкому партії з пропаганди доручають їй написати повість або роман «про нові соціалістичні перетворення, які стались в Західній Україні». Навіть дають термін: повість чи роман має бути готовий до друку на грудень 1951 року (там же, арк. 89).

Для того, щоб Ірина Вільде написала замовлений твір, її включають у поїздку в село Стецеву на Покутті. Там 2 грудня 1951 року відбулось велике свято; засідання редколегії журналу «Жовтень» з участю трудящих, керівників Станіславської області, Коломийського району, сусідніх районів.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.