Різдвяний гість

 

РІЗДВЯНИЙ ГІСТЬ

  

Один із хвацьких парубків в Екебю, Малий Рустер умів грати на флейті й добирати лад до кожної мелодії. Походив він із бідняків, не мав ні родини, ні даху над головою, тож потрапив у скруту, коли став рідшати його парубоцький гурт.

Промарнувавши коня, візка, кожуха й червону дорожню скриньку на харчі, Рустер ходив пішки від садиби до садиби. Щоб у пазуху не заглядали цікаві знати про сорочку та камізельку, він застібав сюртука на всі ґудзики до самого підборіддя. Носив свої пожитки у вузлику зі смугастого синьо-білого носовика, а в просторих кишенях тримав найцінніше з усього добра – розібрану на частини флейту, плоску похідну фляжку і нотне перо.

Він був мастак переписувати ноти, і якби життя точилося по-давньому, то роботи не бракувало б, але у Вермланді з кожним роком усе менше музикували. Гітара з шовковою зітлілою стрічкою та зношеними гвинтовими кілками й валторна з вицвілими кутасиками та шнурочком опинилися на захаращеному мотлохом горищі, де віддавна вже лежали оковані залізом скрипкові футляри, покриті шаром пилу завтовшки з палець. Що рідше Рустер брав у руки перо чи флейту, то частіше прикладався до фляжки й зрештою спився. Шкода, дуже шкода.

Поки що його, як давнього приятеля, ще приймали господарі садиб. Понуро стрічали, радо проводжали. Гість тхнув вигрібною ямою й винним перегаром. Досить було чарки-другої пуншу чи горілки – він хмелів і молов таке, що у вухах не вміщалося. Тому й став пострахом у гостинних оселях.

Якось на Різдво він вирушив до Левдали, де мешкав великий скрипаль Лільєкруна. Колись той теж належав до молодечої компанії в Екебю, але після смерти пані майорової повернувся на своє добряче господарство. Там і осів. І ось до нього перед самим Святвечором, коли за клопотами нема часу вгору глянути, прийшов Малий Рустер і поспитав роботи. Лільєкруна дав йому на відчіпного переписати кілька музичних творів, аби мав щось робити.

– Ти б спровадив звідси цього гостя, – сказала скрипалева жінка. – Бо інакше він і далі воловодитиме. Доведеться тоді залишити його тут на Святвечір.

– Таж йому треба кудись подітися, – відповів чоловік і пішов пригостити гостя пуншем та горілкою. Сидячи з Рустером, він почувався так, ніби потрапив у колишні веселі часи. Однак на душі було важко. Як і всі, він гидував цим волоцюгою, хоч старався не показати цього, бо понад усе ставив гостинність і дружбу.

У цій садибі почали готуватися до Різдва за три тижні наперед. Дні минали в метушні та поспіху. Домочадці ходили з очима, почервонілими від лойових свічок і скіпок, мерзли в повітці та пивоварні, засолюючи м’ясо й варячи пиво. Однак і господиня, і челядь корилися обов’язку й не нарікали. Знали, що після праці настане Святвечір і всіх охопить солодке зачарування. На Різдво всім розв’яжуться язики, без стриму сипатимуться жарти та примовки, самі собою підуть до танцю ноги, пригадаються призабуті слова та мелодії, які досі крилися в закутках пам’яті. І всі, геть усі подобрішають!

Та з приходом Рустера господиня Левдали, старші діти й старі вірні слуги вирішили, що він зіпсує свято. Ці відвідини розбудили гнітючу тривогу. Домочадці боялися, що в балачках Лільєкруни з Рустером розворушаться спогади про минуле, доведуть до кипіння кров й родина знову втратить великого скрипаля. Адже колись він ніяк не міг всидіти вдома.

Годі описати, як полюбили всі левдальці свого господаря, кілька років втримуючи його тут. У цьому домі Лільєкруна багато значив, особливо на Різдво. Мав звичку сидіти не на канапі й не в кріслі-гойдалці, а на високій та вузькій відполірованій дерев’яній лавочці біля печі. Примостившись на улюбленому місці, він заводив мову про мандри й пригоди в них. В оповідях він об’їжджав всю землю, здіймався до зір і ще вище. Родичі та челядь збиралися навколо нього, щоб послухати цю мову, перемежовану з грою на скрипці. Осяяне багатством його душі, життя набирало краси й пишноти.

Тому й любили його так, як Різдво, радощі й весняне сонце. А тепер, коли прийшов Малий Рустер, розвіявся різдвяний мир та спокій. Пропаде намарно вся їхня праця, якщо непроханий гість манитиме хазяїна в мандри. Несправедлива річ – якийсь п’яниця сидітиме за столом і псуватиме святковий настрій порядним людям.

Вранці, на сам Святвечір, Рустер упорався з переписуванням і кількома словами натякнув, що йому треба вирушати в дорогу, хоч, звичайно, хотів залишитися.

Під впливом роздратованих родичів і слуг Лільєкруна мляво, для годиться запропонував йому відсвяткувати Різдво в Левдалі.

Запальний і гордий, гість підкрутив вуса й труснув чорною чуприною, що здіймалася, наче хмара, над головою. Що хотів цим сказати Лільєкруна? Залишися, бо не маєш де загостювати? Таж Рустера не можуть дочекатися в чавунній ливарні, що в Бру! Приготували для нього кімнату, вже й келих на привітання налили! Тож треба поспішати. Не знати тільки, до кого б оце навідатися з самого початку.

– Хай тебе Бог береже, – відповів Лільєкруна. – Їдь, якщо хочеш.

Після обіду Малий Рустер позичив коня, сани, шубу та хутряне покривало. Наймит мав відвезти його до Бру й якнайскоріше повернутися, бо заносилося на віхолу.

Ніхто не повірив, що Рустера десь чекають. Навряд чи знайдеться хоч одна господа на всю округу, де б йому були раді. Однак левдальцям так хотілося спекатися цього набриди, що ніхто з них не признався в цьому перед самим собою. Отож спровадили його. «Сам так захотів», – казали вони. І гадали, що без нього буде веселіш.

Та коли о п’ятій вони зібрались у світлиці потанцювати навколо ялинки й почаювати, Лільєкруна був не в гуморі. Уперто мовчав, не сідав на казкову лавочку, ані не торкнув чаю й пуншу, не заграв їм польки. Мовляв, скрипка несправна. Хто хоче забавлятися й танцювати, хай обійдеться без скрипаля.

Отож господиня занепокоїлася, діти надусалися, все пішло косо й криво. Невеселий випав Святвечір.

Скипілася молочна каша, зашкварчали свічки, задиміла піч, надворі знялася хурделиця, вітер задував крижаний холод у кімнату. Досі не повернувся наймит, що відвіз Рустера, плакала домоправителька, сварилися служниці.

На довершення Лільєкруна згадав, що не виставили дідуха для горобців, і став дорікати жінкам, бо ж нехтують давній звичай, женуться за модою й гублять сердечну доброту. Та вони добре тямили справжню причину дорікання. Господаря мучать докори сумління за те, що відпустив Малого Рустера у сам Святвечір.

Зненацька Лільєкруна вийшов і, замкнушись у своїй кімнаті, взяв у руки скрипку. Ніколи ще так не грав, відколи припинив волочитися. У цій грі звучали ненависть і зневага, шал і туга.

«Ви хотіли мене скувати, та вам доведеться перековувати кайдани. Хотіли зробити мене таким самим дріб’язковим, як ви, а я вириваюся на волю, на простори. Зловіть-но мене, якщо зможете, сірі сидні, нікчемні людці!»

Слухаючи музику, жінка сказала:

– Завтра він подасться у світи, хіба що Боже чудо його стримає. Через негостинність ми накликали давнє лихо, якого вже ніби й уникнули…

 

Тим часом Рустер мандрував у хуртовині. Їздив від садиби до садиби й питав, чи не знайдеться якоїсь роботи, але всюди йому відмовляли, навіть не пропонували зійти з саней. Хто мав повну домівку гостей, а хто сам вибирався на різдвяну гостину.

– Їдь до сусіда! – казав йому кожний господар.

Авжеж, можна було б впустити Рустера й на день-два позбутися спокою та затишку, але ж не у Святвечір. Таке свято буває тільки раз на рік, і діти цілу осінь його дожидаються. Ну як посадити цього чолов’ягу за святковий стіл разом з дітьми? Колись його охоче запросили б, але не тепер, коли спився. Та й куди приткнути приблуду? Челядня надто вже простацька, а покій для гостей надто вже панський.

Ось так і довелося Рустерові в люту негоду їздити від господи до господи. Обвисли його мокрі вуса, почервоніли й скаламутніли очі, зате з голови вивітрився хміль. «Невже ніхто не схоче мене прийняти?» – думав здивований переписувач.

Раптом Рустер глянув сам на себе очима тих негостинних хазяїв і побачив, який він жалюгідний і занапащений. Втямив, чому вони гидують ним. «Мені кінець, – майнула думка. – Минулося переписування нот, минулася гра на флейті. Нікому на світі я не потрібен, ніхто мене не пожаліє».

Кружляла, забавлялася хуртовина, розмітала й знову нагромаджувала кучугури, обіймала снігові чорториї й витанцьовувала з ними в широкому полі, здіймала увись сніжинки й жбурляла їх на землю.

«Так само й у житті, – сказав собі Рустер. – Веселишся, поки танцюєш і кружляєш. Сумуєш, упавши на замет і потонувши в ньому. Зрештою, всім судилося впасти, а тепер надійшла моя черга. У голові не міститься, що настав кінець!»

Горопаха вже й не питав, куди його везе наймит. Здавалося, що це подорож до країни смерти.

Цього вечора Малий Рустер не палив старих ідолів, не проклинав гри на флейті й парубоцької гульні. Ані не гадку йому не спало, що краще було б орати землю чи шити чоботи. Він тільки горював, що довелося стати зужиткованим інструментом, навіки непридатним для веселої гри. Ні на кого не мав злости. Еге ж, коли розповзається по швах валторна, а гітара не втримує ладу, то їх хіба на смітник викинути. Охоплений досі не знаним смиренням, Рустер відчув, що прийшла його останння година. Доведеться згинути від голоду чи холоду нездарі, який нічого не вміє, ні на що не здатен і не має друзів.

І тут сани зупинилися, засяяло світло. Рустер почув приязні голоси, хтось завів його до теплої кімнати, хтось влив у рот гарячого чаю, хтось скинув шубу. Лунали слова вітання, чиїсь теплі руки втирали життя в задубілі пальці.

З несподіванки Рустерові пішла обертом голова, допіру за чверть години він оговтався. Сам собі не вірив, що знову опинився в Левдалі. Не зауважив, що наймит, якому набридла ця безцільна їзда в негоду, повернув коней і поїхав додому.

Рустер не міг збагнути, чому його так гарно прийняли в цьому домі. Не знав, що господиня виразно уявила, як він поневіряється в негоду й вислуховує відмову на порозі кожних дверей, у які постукав. Отож пройнялася таким великим співчуттям, що забула про мороку з гостем.

А Лільєкруна досі виливав шал скрипкою у своїй кімнаті, не знаючи, що приятель уже повернувся й сидить у світлиці з жінкою та дітьми. Слуги, які зазвичай святкували разом з господарями, цього разу забралися на кухню – геть від набриди.

Пані Лільєкруна зразу ж загадала роботу Рустерові.

– Послухайте, Рустере, мій чоловік сьогодні тільки й те робить, що грає на скрипці, а мені треба подбати, щоб накрити стіл як годиться. Нема на кого залишити дітей, тож допильнуйте двох наймолодших.

Досі Рустер дуже рідко мав справу з дітьми. Не стрічав їх ні в парубоцькому флігелі, ні в солдатському наметі, ні в шинках, ні на битих дорогах. А тут він ніяковів перед малюками й добирав слова, щоб були їм упору.

Видобувши флейту, Рустер став їх вчити, що робити з дірочками та клапанами. Шестирічний і чотирирічний братики зацікавилися наукою й охоче взялися до неї.

– Ось нота ля. Ось до, – сказав Рустер і взяв ці ноти на флейті. – На письмі їх позначають латинськими літерами «А» і «С».

Хлопчики захотіли подивитися на позначення. Рустер дістав аркуш нотного паперу й зобразив ля і до.

– Ні! – заперечили діти. – Не так.

І побігли по абетку.

Тоді новоспечений учитель став їх кзаменувати на знання букв. Діти щось знали, а в чомусь і помилялися. Захопившись, Рустер посадив їх собі на коліна й почав урок читання. Увійшла пані Лільєкруна. Вона дивилася, слухала й дивувалася. Щось схоже на гру, діти весь час сміються, але таки вчаться.

Рустер вів урок, але подумки був деінде. Нахлинули гадки, що мучили його в недавній мандрівці. Усе це гарно й мило, але вже не для мене. Пора викинути на смітник такого нікчему, як я.

Несподівано він затулив обличчя долонями й заплакав.

До нього прудко підійшла господиня.

– Рустере, – озвалася вона. – Бачу, ви гадаєте, що вам кінець. Мовляв, музика не прогодує, а горілка змарнувала життя. Але ще не все пропало, Рустере!

– Пропало, – схлипнув він.

– Самі бачите, що виховувати дітей – це ваша справа. Якщо вміло навчатимете їх читати й писати, то знову станете дорогим гостем в усіх домівках. Діти – це інструменти, й орудувати ними не легше, ніж флейтою чи скрипкою. Погляньте на них, Рустере!

Мати поставила перед ним синів. Рустер звів погляд і закліпав, ніби від сліпучого сонця. Здавалося, не наважується зустрітися своїм каламутними очима з дитячими – великими, ясними й невинними.

– Гляньте на них! – наполягала мати.

– Не смію, – відповів Рустер. Почувався немов у чистилищі, дивлячись на прекрасні дитячі очі, в яких відображалися не заплямовані гріхом душі.

– Доведеться вам звикати до них! – дзвінко й гучно засміялася господиня оселі. – Якщо на цей рік станете тут домашнім учителем.

Почувши жінчин сміх, до світлиці зайшов Лільєкруна.

– У чому річ? – спитав він. – Що тут діється?

– Нічого особливого, – відповіла жінка. – Повернувся Рустер, і ми умовилися, що він буде тут навчати наших синочків.

Чоловік оторопів.

– І ти наважилася?... – спитав він. – Наважилася на таке?.. Невже він пообіцяв кинути…

– Ні, – відказала жінка. – Нічого не обіцяв. Але він муситиме пильнуватися, бо ж тут щодня треба буде дивитися в очі маленьким дітям. Якби не Різдво, я б ніколи не рішилася на таке, але якщо вже Господь пішов на те, щоб залишити серед нас, грішних, маленьку дитину, Свого Сина, то, мабуть, і я можу довірити нашим діточкам порятунок людини.

Лільєкруні відібрало мову. Його обличчя посіпувалося, кожна зморщечка здригалася, як завжди, коли він слухав про щось величне.

Тоді він сумирно, як дитина, що просить пробачення, поцілував жінці руку й гучно вигукнув:

– Ідіть сюди, діти, й поцілуйте ручку мамі!

Вони послухалися.

Цього року, як ніколи, весело відсвяткували Різдво в домівці Лільєкруни.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.