Нариси народного життя-6

 

22. Ганебне таврування перелюбників

Проглядаючи протоколи козацьких судів, легко вирішити, що зі всіх заповідей Мойсеєвого десятислів’я жодна не порушувалася у давній Україні так часто, як сьома.  Серед тодішніх кримінальних справ ледь не найзначніший процент складають справи про перелюб. Тим часом, сама численність таких справ ясно свідчить про те, що цей порок зовсім не тішився привілеями безкарності; навпаки, і тодішні суди, і громадська думка з патріархальною суворістю ставилися до всіх проявів розпусти. Найсуворіше каралося чужолозтво: чоловіка за це присуджували до страти, а жінку — до шмагання біля ганебного стовпа на ринковій площі та до розірвання її шлюбу, якщо тільки не заперечував її невинуватий чоловік. Простий перелюб, тобто зв’язок між вільними від шлюбного союзу людьми, також інколи карався смертю, але частіше — шмаганням на площі, виставлянням біля ганебного стовпа, вигнанням із міста, зрідка — грошовим штрафом. У цікавих записках відомого мандрівника Павла Алеппського, який двічі відвідав Україну за часів Богдана Хмельницького, згадується ще одна кара за перелюб. «Нам казано, — пише він, — що кожного разу, як піймають у цій козацькій країні на перелюбі чоловіка та жінку, одразу ж збираються довкола них, оголюють їх і садять як ціль для гармат; це у них незмінний закон і ніхто ніколи не ухилиться від цієї кари». Але такої кари, себто розстрілювання з гармати, не існувало і в даному випадку Алеппський впав у мимовільну помилку. Очевидно, йому казали про прив’язування винуватців до ганебного стовпа, або ж, що те саме, про приковування до гармати, а він міг переінакшити почуте. Достойно уваги, що в кінці XVII ст. жива ще була в Україні пам’ять про надзвичайно сувору кару за чужолозтво, очевидно, практиковану у більш ранні часи, коли населення не знало ще іншого суду і права, крім свого громадського, — а саме про закопування винних з землю живцем. На одному процесі 1693-го року є згадка про те, як мати застерігала  коханця своєї заміжньої доньки, щоб він нікому не прохопився про цей зв’язок, «бо як дознається про те старшина, то певно через те, що у тебе свою жона, а у дочки моєї свій муж єсть, будете обоє на ростані (тобто, на перехресті доріг) укопані». У цих словах звучить не лише пам’ять про колишнє, а й певність, що цей старовинний звичай ще може бути використаний.

Проте судові кари, хай які суворі, можуть стримати розпусту у її зовнішніх проявах, але неспроможні переслідувати її, коли вона ховається під покривалом таємниці і тому легко вислизає з-під найпильнішого поліцейського нагляду. Та, як ми вже згадували (див. нарис 2), за тих патріархальних часів правосуддя у боротьбі зі злочинами мало діяльного союзника в особі самого суспільства, — всієї народної маси, невсипущий контроль якої над кожним зі своїх членів був могутнім захистом проти розмноження всякого роду злочинів. Для цього всевидющого і всепроникного контролю нема й не може бути нічого таємного, прихованого. Відомо, як складно ще й тепер в умовах сільського життя сховатися від чужих очей найменшому любовному заграванню, найобережнішому роману. Але сучасна народна маса, довгим досвідом відучена від втручання в чужі справи, мимоволі ставиться пасивно до чиненого на її очах переступу і обмежується лише пересудами з цього приводу, а інколи остерігається й цього. Інакше було в XVII столітті, коли народні поняття про дозволене і недозволене по суті і були правовим кодексом, обов’язковим і для суду. А перелюб в очах народу споконвіку вважався тяжким гріхом, що ображає Бога, викликає Його гнів і тому підлягає суворому переслідуванню. Тому кожен, кому відомо було про чиїсь аморальні вчинки, мав право прийти на суд і відкрито виступити зі звинуваченням, пам’ятаючи лише одне: від нього вимагатимуть надання неспростовних доказів. Інакше ж його буде визнано «потварцею», наклепником і покарано такою карою, яка, згідно  із законом, загрожувала обмовленим ним особам. Щоб запастися такими доказами, звичай дозволяв звинувачувачу підстерегти підозрюваних у злочинному зв’язку і, запросивши свідків (а ще краще — попередивши місцевий уряд), застукати їх на місці злочину («застати на злому учинку») і при цьому обрізати обом поли білизни чи одягу. Пійманих негайно вели на уряд, для утримання під вартою, а відрізані куски одягу представлялися в суд як «лице» чи «признака», що вважалася неспростовним доказом у справах такого роду. Хто висував звинувачення, не роздобувши такого доказу, той, у випадку заперечення звинувачених, завжди програвав справу. І навпаки, ті, кому обрізали поли, нічим уже не могли «відвестися» від звинувачення, бо у крайньому разі звинувачувач разом зі свідками, «якіє були при застатьї», могли «присягою довести» справедливість звинувачення і цим остаточно «поконати» винних; але до присяги справа доходила рідко.

Ні в Литовському Статуті, ні у Магдебурзькому праві немає й згадки про такий спосіб таврування осіб, звинувачених у перелюбі. Без сумніву, це суто місцевий народний звичай, яких багато було випрацювано віковою практикою народного суду, але далеко не всі вони були пізніше санкціоновані Статутом. У цьому звичаї слід розрізняти дві істотні риси: добування «лиця» і таврування пійманих на злочині. «Лице», інакше поличне, відіграє дуже важливому роль в українському звичаєвому праві. Литовський Статут твердить про важливість «лиця» лише у справах про крадіжку чи розбій (Статут 1588 р., розд. XIV, арт. 3, 5, 7 та ін. і розд. XI, арт. 31 і 32), але у практиці звичаєвого права його застосування можна вказати майже у всіх кримінальних справах; так, наприклад, убивцю прив’язували до трупа вбитого і так залишали його до суду, що мало значення «лиця». Тісно зв’язаним із «лицем» був  звичай «личкування»; про нього нема жодної згадки у Статуті, тим часом зустрічаємо його саме у практиці статутових судів у правобережній Україні. Якщо власник відшукував украдених у нього або ж таких, що втекли самі, домашніх тварин, а той, у кого вони опинилися, не хотів видати їх без суду, то в таких випадках запрошувався возний, і за присутності свідків тварин «личкували», наприклад, надрізали вуха коням чи лапки птахам, і це «личко» (відрізані частини) вручалися возному для зберігання «до права», що, очевидно, робилося для того, аби тварини, про яких велася суперечка, не були підмінені іншими[1].  Піддавали «личкуванію» і злочинців, тобто відрізали їм одне чи обидва вуха, але це вже було одним із видів ганебного покарання за злодійство. Український народний звичай відрізання піл у осіб, схоплених на перелюбі, одночасно суміщав у собі ознаки «лиця», тобто злочину, і «личкування», тобто таврування з метою позбавити злочинців змоги замінити себе на суді іншими особами[2], і, нарешті, — ганебного покарання. Такий характер цей звичай утримав до кінця свого існування, тобто майже до наших днів. Ще років 30-40 тому у глухих закутках України нерідко водили селом схоплених на перелюбу, спершу обрізавши їм «пелену», тобто передній поділ сорочки.

 

* * *

 

Навесні року 1694-го в с. Івончицях, що поблизу Полтави, розійшлася чутка, наче до місцевої козачки-вдови Педори Пилипихи щовечора ходить козак Василь Кибаленко. Дійшла ця чутка і до Івочинецького отамана Руденка, і от він зайшов пізно увечері до місцевих жителів Юрка Коломійченка та Федора Уласенко та сказав їм:

— Підіте і піймайте Пилипиху з Кибаленком, бо тепер, як люде повідають, певне застанете обох на сквернім учинку. Я вам і третього осавульця до того придам.

Пішли вони втрьох на двір до Пилипихи, глянули в хату — там нікого не було. Тоді підійшли до комори — чутно, що хтось всередині перешіптується.

— Так і єсть! —  вирішили підглядачі. — Це ж Педора з Василем. А ну, Юрку, світи ліхтар, та будемо висажувати двері.

Підійшли з ліхтарем — і що ж? Двері виявилися зачиненими ззовні на висячий замок. Підглядачі на мить оторопіли. Як же це? В коморі наче хтось є, а на дверях висить замок! Чи не примарилося їм, наче хтось там перешіптується? Хотіли було піти ні з чим, але Педора сама себе видала. Пізнавши по голосах приходнів і здогадуючись, навіщо вони прийшли, вона почала їх лаяти:

— Або ж я якаясь нецнота, що до дому мого ходите мене перестерігати?

Тепер посланці вже не сумнівалися ні в чому: раз Педора якимсь чудом опинилася у зачиненій ззовні коморі, то напевно вона там не сама.

— А ну, Юрку, біжи за сокирою та будемо вистановляти двері.

Побачивши, що дальше відпирання призведе лише до того, що їй даремно виламають двері, Пилипиха змінила тон і запросилася:

— Люде добрі! Не псуйте дверей, а візьміте в хаті за мисником ключ.

Дістали ключа і пішли в комору. Там виявилася не сама господиня, а й Василь Кибаленко. Їм обом одразу ж відрізали поли одежі.

— Люде добрі, змилуйтесь! Нате вам півчварта золотого, тілко не ведіть нас до старшини.

Ті обіцяли відпустити їх з миром і нікому не розповідати, що трапилося, але, діставши гроші, обманули і відвели «до сільського ратушу». Наступного дня Пилипиха з Кибаленком під вартою були доставлені в Полтаву і постали перед полковим судом.

Суддя допитав свідків «поєдинцем» (нарізно) про те, як саме були «з’їмані» підсудні, і ті згідно виклали обставини справи та при цьому «презентовали» судові «лице», себто відрізані поли. Спитано було і підсудних:

— Для чого би так, на Пана Бога і на карность посполитую не уважаючи, допустилися злого порубства?

Педора Пилипиха відповіла:

— А що ж, панове, гріх мене спіткав: хотіла-м оного Василя за мужа поняти і для того йому припустилася на гріх, за которим власне з тиждень жила. Вільно вам, панове, що хотіти з нами чинити: проступили-сьмо Богу і карності годні єсьмо.

Василь Кибаленко нічого не сказав на своє виправдання.

Суд постановив декрета: «запобігаючи, аби вперед Кибаленко і Пилипиха були од злого повстягнені (утримані) і до спросностей злих не удавались, наказуєм оних значною публікою, то єсть столповим вязеням, обох скарати, при заплаченю вини належитої панскої і врядової».

 

* * *

Отож, попри суворі кари закону і загальний нагляд, зневажаючи страх ганьби, що загрожувала кожної миті, знаходилися все-таки жінки (про чоловіків скажемо пізніше), що зважувалися на вкрай небезпечний тоді шлях любовних захоплень. Але не були то жриці вільного кохання. Не схильність до розпусти, а недосконалість тодішнього сімейного та громадського ладу найчастіше штовхали їх на цю небезпечну дорогу. Були то насамперед удови. Відомо, яким безпомічним є становище вдови у теперішньому селянському побуті; не кращою була її доля і за давніх часів. Ця гірка безпомічність і змушувала вдову всіма засобами знайти собі чоловіка і не тяжко було її спокусити, пообіцявши законний шлюб. Не знаємо, якого віку була Педора Пилипиха, коли пускалася у роман з Кибаленком; але ось перед нами вдова — літня жінка, однак і вона вдалася до цього ж небезпечного засобу, щоб тільки заполучити собі чоловіка, хоч би й невінчаного.

 

 

23. Вдова, що не дістала дозволу на четвертий шлюб

У січні року 1694-го  прийшов до ратушу полтавський житель, козак Дорош Андрущенко, та й сказав бурмістрові:

— Коли б послати до удови Мартинихи Криворотої міських слуг, могли б вони з’їмати єї на чужолозтві, бо відаю певно, що у неї Іван Трохименко, сердюк піхотного полку пана Кожуховського, ночує.

Бурмістр сповістив про це війтові, і той дозволив послати: Семена, сторожа гарматного, Гнилку, воротного замкового, і Леська, осавульця; це й були «слуги міські», яким магістратський уряд нерідко доручав поліцейські обов’язки.

Опівночі ці слуги, разом із Андрущенком, рушили до дому Мартинихи, відбили двері та знайшли сердюка Трохименка на горищі, босого і «в єдній кошулі», а його жупан і чоботи знайшлися на ліжку Мартинишиному. Йому дали одягнутися, тоді обрізали обом поли і відвезли до ратушу.

Другого дня цікава пара постала перед судом. Мартиниху Кривороту спитали:

— Чому б ти так, не пам’ятаючи на боязнь Божую і на карность посполитую, важилася при старості літ своїх до такої спросності удатися? І од котрого часу з тим сердюком, пополняючи таковий гріх, ти жила?

Мартиниха «без усякого заприняся» (відпирання) зізналася:

— А що ж, панове, гріх мене спіткав тяжкий. Просила я пречестного отца протопопу полтавского, щоб мене з запорожцем четвертим браком звінчав, але його милость отець протопоп в тім мені пречив (відмовив). Од того часу я, не пам’ятаючи на Пана Богу і встиду людского не дбаючи, припустилася сьому Іванові, піхотинцеві, до пополненя чужолозтва, і вже тому неділь з чотири єсть, як стала жити з ним в спросності, так безпечно, як би з своїм мужем, чого Господь Бог мені, неужитій, не терпячи і моїм злим ділам, рачив мене видати на тяжку публíку (ганьбу). Вольно вам, панове, худобою мене карайте, тілько такій публíці не давайте, якої я годна.

Але суд не зважив на цю просьбу і підпорядкувавшись «виразному самого добродія єго милості пана полковника (Герцика) росказаню», постановив декрет: «Мартиниху Криворотую і Івана Сердюка публіце в понеділковий торг да стовпа дати, якою карностю обох наказавши, одпустити», взявши з них «вину панскую і врядовую».

 

* * *

Слід відмітити цікаву подробицю. Просячи дозволу всупереч церковним правилам вступити у четвертий шлюб, Мартиниха могла спиратися на діючий закон і звичай. У Магдебурзькому праві про це прямо сказано: «Вільно кожному женитися стільки раз, скільки побажає, поки без жінки зоставатися не може чи не хоче, хоч би їх померло в нього три чи чотири; так само і жінці, по смерті чоловіків своїх, вільно піти заміж за іншого». На Првобережній Україні (а саме на Волині) у XVI-XVII ст. можна вказати кілька прикладів четвертого, а навіть п’ятого шлюбів, що не викликали жодного протесту з боку духовенства. Але на Лівобережній Україні духовенство, як видно, намагалося протидіяти цьому звичаю, що й породжувало гріховні ексцеси типу того, за який було покарано Мартиниху.

 

 

24. Вдова і компанієць

За всіх часів у всіх народів військо було елементом більш-менш руйнівним стосовно сімейних звичаїв, спокою домашнього вогнища, жіночої цноти. Властиво українське військо, себто городове козацтво, менше за інших завинило в цьому, бо складалося воно з людей осілих, сімейних, що лише зрідка залишали свою домівку під час походів. Але і в Україні існували полки, які не розпускалися і за мирного часу і рекрутувалися переважно із бездомної та безсімейної голоти. Це були так звані «охотничі» чи «компанійські» полки, кінні й піші, що стояли постоєм по селах і містах Гетьманщини. Ці компанійці і були переважно героями сільських романів. Не чіпаючи зазвичай жінок заміжніх, за яких було кому заступитися, вони атакували переважно вдів, які палали бажанням вийти заміжні та мали певне майно. Хоч якою літньою була Мартиниха Криворота, але й вона, як ми бачили, знайшла собі поклонника в особі компанійця, — так мало перебірливим був, очевидячки, цей бездомний народ.

Навесні року 1697 один із компанійських полків став постоєм у полтавському полку. Кількох козаків із хоругви пана Ростковського[3] поселено було в с. Мільцях, поблизу Полтави. Один із них, Кирик Лещенко, негайно ж зав’язав близьке знайомство із бездітною вдовою Параскою, «Тубульцевою невісткою». Цілими днями вони пиячили разом то у неї вдома, то по корчмах, — Параска мала досить засобів для розгульного життя і не мала близьких родичів, що стримували б її від такої легковажної поведінки. Але в домі у неї мешкав певний Марко, званий «господарем». Він завідував її господарством і, схоже, планував з часом стати справжнім господарем та чоловіком легковажної вдови. Її зближення з компанійцем не припали йому до смаку, і він спершу доніс «про Парасчином нестатку і злом мешканю» її діверу, Микиті Кривому, щоб той її «в том построфовал» (докорив, вилаяв), але Микита відмовився це робити, бувши певним, що вона його не послухає. Тоді Марко став розповідати постороннім людям про зв’язок Параски з Кириком-компанійцем, а врешті вирушив до місцевого священника Зіновія і сказав:

— Панотче! Подобно, у вас нікого живого в селі немаш, що таким нецнотам допускаєтся в спросності (розгульно) бродити. Учора Параска през цілий день первій у корчмі пила з Кириком, де оную Кирик нещадно і побив, якого бою терпеливе зносила, ніби от мужа свого, потім прийшлидо дому і п’ючи долягóма, там і заночовав Кирик. І тепер обоє п’ють, певно і ночуватимуть вкупі. Коли б ви, панотче, дозволили їх зловити на такому учинку, я б і час показав, коли їх застати.

На та о.Зіновій відповів:

— Не моя то річ, сину, до того інтересоватися; тоє можуть учинити тії, кому прилично.

Але присутній при цьому паламар Михайло мав інакшу думку. Він покликав місцевого осавульця, запросив ще двох свідків і переконав їх рушити «ловити Параску на злому учинку». Марко тихенько запровадив їх додому, запалив свічку — і справді вони застали господиню з компанійцем в одній кімнаті, хоча спали ті двоє нарізно. З огляду на це не зважилися різати їм поли, а лише зв’язали і привели до сільського ратуша. А другого дня доставили у полтавський полковий суд.

Тут свідків піддали «кождого зособно» допиту: «як тую пару піймали і яким способом: на учинку чи на розних містах побрали»? і вони згідно засвідчили таке:

— Од того часу, панове, як компанія в полку нашому стала і козаків чотирьох в наше село на станцію дано, Кирик Лещенко з Параскою, Тубулцевою невісткою, зчаста підпиваючи по корчмах, взяв такеє з нею обознаня, що не пильнуючи своєї господи, завше ночуєт у Параски; о которих повісти носилися такії, якоби той Кирик з Параскою в спросності гріховній живет. Тепер зась, коли Марко доніс о таком іх мешканю відати різним людям і священикові отцю Зіновію, аби їх велено було зловити, за повторним його, Марковим, даньєм знати, прийшли-сьмо у ночі до двору Парасчиного, і учувши Марко наш приход, одчинив двері сіннії і сказав, що вкупі ночуют обоє. Увойшедши у хату, веліли-сьмо свічку засвітити, і скоро свічка була засвічена, взяли-сьмо Кирика в єдній кошулі і босого на землі сидячого, а вона була на постелі. Не встигнувши і кибалок[4] ухватити, лежачих на лаві, ведле Кирика, купно з плахтою і запаскою, Параска умкнулася з хати простоволосою; єднак оную там же взявши, дали-сьмо їй так кибалки, яко і плахту з запаскою, щоб убралася, і пов’язавши обох, привели там же, у Мильцях, до ратуша, а тепер їх і сюди припровадили-сьмо.

Спитали і Марка, «за чіїм ізвіщенням тоє поймання сталося», але він чомусь почав викручуватися і дав таку ухильну відповідь:

— Я про тоє, панове, досконале не відаю, чи єсть меж ними який учинок злий, або ніт. Тілко правда, що той Кирик що дня з нею так у корчмах пиваєт, як і в дому гуляючи зчаста ночуєт, якоби маючи межи собою намиреніє в стан малженскій сочетатися. А щоб їх тепер побрано на єднім містці і будто за моїм ізвіщенням, — то неправда: бо він, Кирик, в пекарні зо мною ночував, а Параска в другій хаті була так з запаскою і плахтою, як і з кибалкою; также і постелі під Кириком жадної не було, крім курти штаметової Парасчиної, якую він сам, п’яний, взявши на столі, постлав собі долі. І знати я о Парасчинім мешканю отцю Зіновію а ні Микиті Кривому не давав.

Але тут виступив Іван Мостовий, в домі якого проживав отець Зіновій, і став енергійно викривати Марка, що він сам приходив до священника і вимагав, щоб велено було «зловити Параску і компанійця на учинку», але о. Зіновій від цього ухилився.

Спитано, нарешті, було й самих звинувачених: чи грішили вони проти сьомої заповіді? Параска з Кириком «в том прілися» (заперечували це), твердячи, що «межи ними жадного не було учинку», але не приховували, що мали намір вступити у законний шлюб; «та і тепер, — додали вони, — так сталося, що такій попалисьмося публíці, єдно другого опустити не хочемо, але ціле соєдинитися малженством готові-сьмо».

Суд, «познавши вину оскаржоних — єдно з повістій людських, другоє — іж і сами пойманиї, хотячи той свій злий учинок покрити, за малженство тепер вже сягают», усе-таки стримався поки що від остаточного вироку, ймовірно, через відсутність «лиця» і відпирання підсудних, — і «поступуючи ведлуг права посполитого», звелів чотирьом свідкам, які схопили звинувачених, скласти формальну присягу в тому, що вони «не з злості якої, або не з ненависті» розпочали цю справу, і що «на учинку їх застали». Присягу відтерміновано було на четвертий день.

У призначений термін всі свідки, згідно зі звичаєм, «положив каждий два пальца великих на св. кресті», без вагань склали присягу, — і суд негайно постановив декрет: «аби Параска з Кириком, яко вшетечники (перелюбники), за такий свій злий учинок», були виставлені на ринку при ганебному стовпі, а потім з ганьбою вигнані з міста, «а Марко, за фалшивоє своє свідоцтво, аби отніс кієвую карность».

 

* * *

Спитають нас, можливо: чому ж суд так уперто ігнорував заяву підсудних про їх намір поєднатися законним шлюбом, тоді як сучасний народний суд (волосний) у подібних випадках звичайно сам спонукує винуватців покрити свій гріх чесним вінцем? Відповімо: тому що Магдебурзьке право принципово не схвалювало шлюбів між особами, що впали у гріх перелюбу. У Speculum Saxonum прямо сказано: «якби хто взяв у заміжжя жінку, з якою раніше явно чужоложив чи зґвалтував її, той ніколи не може мати від неї дітей чесного ложа», тобто діти, народжені від такого шлюбу, повинні вважатися незаконнонародженими. Звичайно, цей припис не міг мати обов’язкової сили для українського населення, яке у шлюбних справах керувалося церковними правилами та своїми звичаями, і суд не мав влади заборонити перелюбникам поєднатися шлюбом, але він ніколи не заохочував подібних шлюбів. У цьому можна вбачати один із фактів впливу чужоземного кодексу на правові поняття української старшини.

 

25. Зганьблена вдова

Обрізати комусь поли — значило затаврувати цю особу такою незмивною ганьбою, що право і звичай дозволяли вдаватися до цього засобу лише з крайньою обачністю, стосовно безсумнівних перелюбників, винуватість яких мала потім бути доведена перед судом. Але траплялися легковажні люди, які вважали — раз жінка поводиться нестатечно, наприклад, напивається до безтями, п’яна тиняється вночі по корчмах, чіпляється до чоловіків і т.п., то її вже за одне це можна було таврувати так, як звичайно таврували пійманих перелюбників. Так думали і чинили зазвичай легковажні молодики, подібно до того, як теперішні сільські парубки інколи необдумано ганьблять ославлену «нечесною» дівчину чи вдову, обмазуючи дьогтем ворота її двору, за що й краються судом. Не проходили дарма такі вибрики і молодикам за давніх часів.

Року 1689-го в сотенному місті Кобеляки, під час ярмарку, одна вдова Марія Климиха так пиячила, вдень і вночі тиняючись по шинках, що коли зранку її син вирушив на пошуки зниклої матері, то знайшов її десь за містом, де вона лежала безтямно та з обрізаними полами. Опам’ятавшись, вона насилу могла згадати, що напередодні, вночі, якісь молодики взялися провести її, п’яну, додому, і напевне це вони так грубо й жорстоко поглузували з неї. Тяжко було бідному синові витримати материнську ганьбу, і він, довідавшись, ким саме були ті молодики і заявивши про це місцевому уряду, повіз матір до Полтави і змусив поскаржитися полковому суду.

При розборі справи Марія Климиха так розповіла про нещастя, яке з нею трапилося:

— Панове! У теперішнім році, на день св. Парасковеї (14 жовтня), о ярмарку Кобеляцкім, смерком, підпилая будучи, ішла я к дому моєму, аж тут зустрілися зо мною Грицько Бурмистренко з Сироватченком і з іншим товариством. Я, повіривши їм, яко знайомим, пішла з ними. Вони ж взяли мене, повели за місто, за підварки к Біликам, і, затуливши рот, що хотіли справовали вшетечний смертелний гріх, і семряг на мені дві підрізали і кинули за мертву. Було ж їх там много, але я тілко отих речених двох пам’ятаю.

Тут із натовпу звинувачених молодиків виступив Степан Сироватченко і так сказав:

— Чому ж то, Климихо, обмильне говориш? Аже ж ти, барзо пізно п’ючи за містом, молодиків ціловала; молодики ж на улиці зостали, а ти мене сама у яр повела. Тоді я, варуй (оборони) Боже, жадного гріху не строячи, — бодай мене живого черви іззіли і нехай я гіршої напасти не уйду! — і крві тобі не розливав, — нехай мене Бог на душі і на тілі уб’єт! А тілко то моя нестатечность, що я тобі своєволно семряг дві підрізав, видячи твою нестатечность, що під час ярмарковий у ночі по корчмах волочишся і молодиків цілуєш, і тоє учинив я тобі без пополненя вшетечного гріха. А молодики, на которих ти безчестя наволікаєш, яко то на Грицька Бурмистренка і на інших, вони зо мною не були: я сам обрізав тобі поли обох семряг, моя в тім вина, а не чія інша.

Суд дав повну віру цьому щиросердному зізнанню і, виключивши цілком звинувачення у зґвалтуванні, визнав самого лише Сироватченка  винним у тому, що він «важився своєвольне поступити, врізуючи поли ночним способом», і за це звелів йому «погодити Климиху, нав’язки їй давши вісім кіп», а понад те повернути їй «правнії наклади» та заплатити судовий дохід на користь полковника.

 

 

26. Обдурена шинкарка

Значно частіше, ніж вдови, о справах про перелюб фігурували шинкарки. З одною представницею цієї професії ми вже зустрілися в особі полтавської шинкарки Гапки, яка закрутила голову одруженому чоловікові і безпутно загинула від його руки[5]. Не шкодить ближче познайомитися з цим цікавим типом, оспіваним і в козацькому епосі в особі відомої «Насті Горової, шинкарки молодої».

У старій Україні, при достатку та дешевизні збіжжя та повній свободі винництва, викурювалося дуже багато спиртних напитків, а для їх продажу існувало незліченно багато шинків. Старшини і прості заможні козаки, міщани і духовенство, цехи і братства, а найпаче монастирі, — наввипередки намагалися заводити якомога більше корчем та «шинкових дворів» у містах і селах, на великих дорогах і перевозах. Спроби гетьманського уряду обмежити цей промисел введенням оренди викликали загальне обурення і за гетьманування Мазепи були припинені. Завдяки конкуренції, горілка, мед і пиво продавалися напрочуд дешево; але оскільки кожен підприємець продавав у своїх шинках лише напитки власного виробництва, то і при дешевих продажних цінах цей промисел усе-таки виявлявся дуже прибутковим. Та сама конкуренція змушувала підприємців з великим старанням вибирати особу, якій доручався продаж напитків, оскільки від їхньої спритності, вміння поводитися з клієнтами і навіть приваблювати їх у більшій чи меншій мірі залежала прибутковість закладу. За тодішньої численності шинків, на службі у питейній справі знаходився не менш численний клас людей, зайнятих цим професійно. Але в той час, як у Росії цей промисел створив характерний тип «сидільця», в Україні жінка відтерла на цьому поприщі мужчину, і шинок став областю майже повного панування шинкарки. Окрім того, що українська жінка взагалі здібніша до торговельної справи, ніж чоловік, ця перевага жіночої праці частково обумовлювалася ще й специфічними властивостями даної професії. Український шинок того часу не був лише винною крамницею, але виконував і чимало інших функції. У неділю чи свята сюди, як до народного клубу, сходилися не самі тільки пияки, а й статечні люди, чоловіки і жінки, побачитися з приятелями, довідатися новин, подивитися на людей; навіть духовні особи, як ми бачили у нарисі № 6, не соромилися заходити до шинку для дружньої бесіди. Переїжджі і перехожі, що потребували нічлігу чи відпочинку, знаходили те й те у шинку, який звичайно виконував також функції постоялого двору. У кого ж не було свого сімейного кутка, кого нудила самотність, кого гризла «журба-печаль», той також йшов до шинку, щоб розвіяти між людьми тугу, затуманити голову хмелем або ж знайти розраду у ласкавому погляді чорнобривої шинкарки, як співається в одній чумацькій пісні:

Журба мене з ніг валяв,

А я з туги та з печалі,

Піду в корчму загуляю,

Шинкарочку одвідаю.

— Шинкарочко молода,

Усип меду ще й вина,

Усип меду ще й горілки —

Тепер в мене нема жінки!

 

Врешті, перехожі козаки, переїжджі чумаки, «мандровані дяки», «волочащієся чернеци» — весь цей народ однаково умів цінувати як доброякісність напитків, так і ласкавість шинкарки. Щоб догодити таким різношерстим гостям та відвідувачам, потрібно було чимало розуму, жіночої хитрості та певна частка безсоромності. Про суворі моральні правила, обов’язкові для всякої іншої жінки, стосовно шинкарки не могло бути й мови: всі вважали її нецнотою, спроможною на недобрі вчинки. Та й справді, судові акти дають чимало вказівок, що шинкарки нерідко підтримували зв’язки з нетягами, прибишами та іншим темним людом, переховували у себе злодійську здобич і допомагали збувати крадене, а за свідченням сучасника, відомого віршотворця Климентія, численні корчемні доми «в градіх, а найпаче де в полях», далеко від урядового нагляду, були не чим іншим, як справжніми притулками розпусти[6].

Зрозуміло, що за таку професію з найгіршою громадською репутацією, не могли братися жінки, що хоч трохи дорожили своїм добрим іменем; сюди йшли тільки ті, кому в цьому сенсі нічого вже було втрачати: покинуті чоловіками жінки, зганьбоені вдови і покритки, тобто незаміжні жінки, які прижили дітей. Але й з них лише найлегковажніші могли більш чи менш тривалий час знаходити хоч якусь привабливість у безладному корчемному житті з його вічним гармидером, п’яними веселощами і бружними любовними пригодами; більшість, навіть віддаючись усім цим надмірностям і порокам, намагалася вирватися з цієї нездорової атмосфери і повернутися до чесної, хоч би й важкої праці. Найкращим і ледь не єдиним засобом для цього вважалося заміжжя; тільки під чоловіковим захистом, у званні «мужньої жони», колишня шинкарка могла повернути втрачені нею права чесної жінки.

Шукала собі чоловіка також полтавська шинкарка Хвенна і думала, що врешті знайшла його в особі певного Грицька Бондаренка, непутящого гуляки, якого Хвенна годувала і поїла та жупани йому справляла, вірячи його обіцянкам взяти її заміж. Ця легковажна довіра давно вже перейшла належні межі, а Гриць усе відкладав весілля. Впевнившись урешті, що вона стала жертвою обману з боку безсоромного пройдисвіта, Хвенна не побоялася сорому і у лютому 1691-го року прибігла до суду.

— Панове! — скаржилася вона, — любо (хоча) той Грицько мені кгвалту жодного до чужолозтва не чинив, однак уже зайшов третій місяць, як зійшлисьмо-ся на той гріх, бо він піднявся був взяти мене за жону. Которими словами єго я упевнившися, була йому повольна, і через немалий час мешкав він, Грицько, зо мною, не без того, щоб і дитини мені не приплодив. А тепер, як бачу, сміх той з мене учинивши, ні на що мене зводить. Прошу з оного Грицька, як милость ваша уважите, святої справедливости».

Невдовзі до суду припровадили також Грицька Богдаренка. Спершу він «тих нестатечних своїх поступків таївся», але коли судді наказали було його «под кієвоє караня дати», Грицько почав зізнаватися:

— Правда то єсть, панове, грішив я з тою Хвенною молодицею од того часу, як і вона говорить, —  тих своїх поступків не могу ся затаїти. Єсть і тоє, що я оную Хвенну піднімався за жону взяти; а коли так сталося, що слово своє одмінив, воля єсть ваша що хотіти чинити.

Грицько, очевидячки, вважав, що суд зобов’яже його побратися з шинкаркою, і з фаталістичною байдужістю вирішив уже підкоритися цій неприємності. Але яким же був його жах, коли судді оголосили такого декрета: «поскромляючи тоє, аби ся люди спросними і так нестатечними поступками обходити не сміли, приказуєм декретом нашим, аби оний Грицько Бондаренко посеред міста смертне кіями був битий за такеє своє значноє проступство».

Протокол мовчить про те, як сама Хвенна поставилася до цього суворого вердикту, але він, безсумнівно, її не вдовольнив. Не смерті свого непутящого Грицька прийшла вона сюди добиватися, а лише того, щоб його змусили виконати обіцянку. Але ми вже знаємо, що українські суди, під впливом ідей Магдебурзького права, не співчували шлюбам, які попереджав перелюб.

Все-таки даний вирок був незмірно суворим. Таким він здався і багатьом присутнім, і вони почали прохати, «аби Бондаренко посеред міста не був караний». Суд негайно змінив вирок: «давши місце прозбі людей зацних, даровали-сьмо оного Грицька тим годним (заслуженим) караням, однак панская і наша врядова вина плачена маєт бити конечне».

Найдивніше, що Хвенну залишено було без усякого покарання. Це ледь не єдиний випадок, що позивачка у подібній справі пішла із суду непокараною.

 

 

27. Мельник і шинкарка

Село Брусія поблизу Полтави славилося водяними млинами. Якщо десь у межах полтавського полку виникала суперечка з приводу неправильного влаштування млинів, затримання води і т.д., то суд найчастіше посилав туди за експертів Брусійських мельників, як спеціалістів «добре на водном строєнії знаючихся». Але за мельниками чи мірошниками в Україні взагалі усталилася репутація людей, «добре знаючихся» також на іншому мистецтві — ловеластві, вмінні зводити з розуму молодих удів та легковажних «мужніх жон». Брусійський мельник Кіндрат своєю поведінкою якнайкраще оправдовував цю репутацію. Все село говорило про його аж надто близькі стосунки з місцевою шинкаркою Гапкою, молодою чи то вдовою, чи то «безмужньою жоною», бо вже кілька років ні вона сама, ні хтось інший не могли достеменно сказати, де саме «валасається» (волочиться) її законний чоловік і чи існує ще він на світі. Були у Кіндрата озлоблені суперники, що засідали на нього по ночах, палаючи бажанням обрізати йому поли та наробити сорому; але хитрий мельник був обережним і не давався легко в руки. Вирвався було зопалу козак Іван Забіла і став перед судом звинувачувати Кіндрата, що він із Гапкою «вшетечнество пополнял», але суд став вимагати від звинувачувача «слушних доводов», а саме «пол врізаня показати», і, оскільки Забіла таких доказів не представив, то його присудили за наклеп «єднати» Кіндрата, — і недешево це обійшлося. Відтоді Забіла поклявся — не давати своїм очам сну, а повікам дрімання, поки не вріже поли Кіндрату і не поверне з надлишком понесені через нього втрати.

Як не стереглися Кіндрат з Гапкою, їм не вдалося-таки сховатися від мстивого ока їхнього переслідувача. Якось, у грудні року 1688, зійшлися вони на побачення  в чужому погребі та підперли двері надійним кілком, — а через кілька хвилин Забіла привів сюди натовп людей з місцевим отаманом на чолі. Кіндрату з Гапкою обрізали поли і зв’язаними відправили до сотника.

На суді Забіла врочисто «презентовал лице»: кусок Кіндратового кожуха і полу Гапчиної сорочки, та домагався, аби йому повернено було збитки, «що перед тим утратив, єднаючи Кондрата».

Спитали Гапку: «Чи ти міла той гріх з Кіндратом пополнити?»

— А що ж, панове, — зізнавалася вона, — любо ж і тепер мію мужа і не відаю, де він по різних місцях туляєтся; а що гріх вшетечний з Кіндратом пополняла, так єсть і було, бо він мів мене за хону взяти. Білш мене ні о чім не питайте.

Кіндрат теж не заперечував свого зв’язку із Гапкою, але запевняв, що в погребі, де їх схоплено, нічого непристойного не відбувалося. З огляду на це, суд звелів на місці, у Брусії, провести слідство, «хто б досконале відав о вловеню Кондрата на чужолозтві з Гапкою». Там було допитано свідків, один із яких, Лесько мельник, Кіндратів приятель, зізнав таке:

— Кіндратових дій не бачив, але кгвалт чув і шинкарку простоволосую бачив.

Другий свідок «визнал»:

— Кіндрат, при пойманю в погребі, в убраню як в кайданах ходив по погребу.

Інші свідків додали, що Кіндрат «при пойманю єднав Забілу: давав йому десять талярів, не допускаючи до уряду».

Суд звірився із законом і в книзі «Порядок» (частина IV, лист 139) знайшов приписа, що викриті на даному проступку, — «которії убогшії суть, вигнанем з поспольства карані мають бити, а богатшії — виною піняжною», і на цій основі постановили декрет: «поневаж Кондрат мелник каранем смертелним дарован, мієт Івану Забілі утрату єго нагородити, на чім би той шкодовав, а особливе вину панскую мієт платити, а вшетечницю Гапку веліли-сьмо з міста винудити», себто піддати ганебному вигнанню з міста.

 

28. Гріх із кумою

У травні року 1688-го прибули зі села Івашок, поблизу Полтави, місцевий отаман Іван Пушкаренко з товариством, жителями івашківськими, і подали полковнику Федору Жученку таку «атестацію»:

«Милостивий добродію наш, пане полковнику полтавскій! Под сумленем душ наших повідаємо, що Петро, зять Дмитров, содомскій і Богу мерзкій учинок через многіє часи з Тетяною Павловною, кумою його, пополняючи, строїли, о чім давно відомо нам було; а тепер Бог об’явив його, Петра, с кумою його Тетяною гріх, которих піймано на горищу, і взяли ми признак з Петра кожух, і з Тетяни плахту, обох давши до вязеня сільского. А тепер того вшетечника і вшетечницю перед вами становимо».

Полковник передав цю атестацію до суду, де вона при розборі справи і була вголос усім прочитана, після чого отаман пред’явив суду «признак» чи «лице», тобто кожух і плахту. Суддя поцікавився, як же саме «Бог об’явив» такий тяжкий гріх кума з кумою? Тут виступив поважного вигляду й віку Мартин Кушнір та сказав:

— Панове! Як мене бачите подейшлого в літах моїх, і готуюся я в дорогу поклонятися місцям святим Кієвопечерским, то Боже дай, щоб я с тої дороги не вернувся, коли б то на Петра і на куму його несправедливо мав повідати, але самую істину. Ішов я з жоною моєю, і Куличиха стара з нами йшла, і коли приходили ми до тієї пустки, аж бачимо — Тетяна, кума Петрова,  с горища скочила. Тоді моя Кулина мовила мені: «Стань, Мартине, на присьбу і глянь, чи нема там на горищі нашої курки». Я глянув, аж там лежить Петро на постелі і прикрився кожухом. Тоді Петро почав нас слізне просити: «Сусіди мої милиї, покрийте по мені той гріх сей раз». Ми б і покрили, так уже на тоє позорище зібралося багато людей, що трудно було того покрити.

Обставини справи були ясними, звинувачені не заперечували своєї провини і лише благали про милосердя, тому судді приступили до складання декрета. Всі вони згоджувалися, що до такого переступу слід ставитися з особливою суворістю, «не допускаючи плюгавого того вшетеченства в сродстві плодити і поскромляючи той содомскій гріх», тому вирішили застосувати 73-й артикул Права Цісарского і артикул із книги «Порядок» (частина 4-а, лист 131), що твердив: «чужоложник мечем аби бил каран, а чужоложница у пронкга (ганебного стовпа) аби бита била і од права малженского одсужена». Але тут здійняли голосний плач діти Петрові, яких у нього багато було, а між ними і геть «недорослиї», років 5-6. Задумалися судді, почувши цей гіркий плач: с ким же зостануться бідні сироти, у яких не було матері, а тепер хочуть у них і батька відібрати? І, «зглянувшись на плачливії прозьби дітей Петрових», суд «учинил єго вольним од смертної карности» і винайшов інший артикул із цього ж права, що твердив: «убогшіє вигнанем з поспольства, а богатшіє виною піняжною карані бити міют». До цієї останньої кари засуджені були «Петро вшетечник з кумою його, вшетечницею».

Цікаво, що відтоді ця Тетяна Павлівна, — очевидно, покритка, без іншого прізвища, крім батьківського, назавжди здобула глузливе прізвисько «Кума», яке стало для неї родовим. Двома роками пізніше в актах полтавського полкового суду записано, що приходила «Тетяна, на прізвисько Кума», скаржитися на якогось Василя Бута, котрий обманним запевненням, начебто одружиться з нею, схилив її до блудного співжиття, «приплодив» їй дитину, а тепер відмовляється виконати обіцянку. Слідством встановлено було факт співжиття Бута зі скаржницею, але, оскільки він заявив, що не хоче «тоєї вшетечниці за жону собі міти», то суд присудив «оного Бута виною панскою і врядовою скарати, так теж і тую вшетечницу Татяну Куму, поневаж первій з кумом гріх смертелний плодила і поймана була на вшетеченстві, а тепер з Василем Бутом». Очевидно, у цієї Куми достатньо було матеріальних засобів для дворазової сплати судових «вин», інакше її, як невиправну грішницю, піддали б ганебному покаранню і «вигнаню з поспольства».

 

29. Кишінський Дон Жуан

У сотенному місті Кишінці посаду городового отамана довгий час посідав значний козак Степан Москаль. Мав він також інше, шляхетніше прізвище — Раєцький, але в Кишінці всі звали його «Москаль» чи навіть «Москалець», та й сам він зазвичай підписувався цим прізвищем, яке, ймовірно, вказувало на великоруське походження його роду. А слід знати, що Степан Москаль чи Раєцький був не лише письменним (інакше не був би отаманом), але й неабияк вишколеним і добре начитаним грамотієм, як можна судити з його письма. Був він уже людиною немолодою, мав дорослих синів, нажив майна і здобув такий необмежений вплив на слабкого сотника, що фактично сам правив сотнею. А при цьому дозволяв собі різні зловживання, за які на початку року 1693-го потрапив під суд, сидів у Полтаві в тюрмі й уник покари лише тим, що урочисто присягнув полковому суду піти в монастир. Але, здобувши свободу, Москаль не поспішав виконувати вимушену обітницю, а зайнявся приведенням до ладу своїх господарських справ, доволі розладнаних останнім процесом. Він зайнявся баришництвом, став їздити по ярмарках і сподівався, що, користаючи зі своїх розуму та сприту, швидко виправить своє становище. Але нездогадливий Москаль забув про те, що в його минулому житті накопичилося надто багато темних справ, які залишалися таємними лише доти, доки він був у силі, тішився повагою і всі його боялися. А тепер ніщо не заважає цим справам вийти на світ. Так воно й трапилося.

На початку липня того ж 1693-го року до Кишінського сотенного суду прийшов місцевий козак Василь Шабалда, «зять Петращишин» і почав скаржитися:

— Панове вряде і ви, панове товариство! Сталася в дому моєм, без битності моєї, шкода в піст святого апостола Филипа, о святителю чудотворці Николаю, що нема вісти, де ся поділо намисто з кімнати, каралевоє, червоноє, з трьома червоними золотими полталярковими, за якоє намисто жона моя матку свою рожоную не раз і не два укаряла, думаючи, що вона взяла і дітям дядьковим дала, і дівку Василишину крамарчину хотіла до права позивати. Я теж і сам, вельми на тій шкоді жалуючи, од того часу і по сеє время терпів і держав на пильном баченю, чи не міг би я де тоє намисто пізнати. А тепер я перечув, як під час ярмарку, бувшого в нас, в Кишінці, Грицько Гречиненко, п’ючи з товариством, з якоїсь причини проговорився, що «бачив я, каже, тоє намисто у Степана Москаля, як він пив у братерскім дому на кануні». Чувши тую мову од Гречиненка, Савка Гороховский прийшов до мойого дому і сказав мені. Я, тоє од Савки почувши і вельми с того обрадовавшися, освідчую тую мою крадіж, тепер прослинувшуюся, милостям вашим і прошу святої справедливости.

Суд приступив до слідства. Грицька Гречиненка прикликано і спитано, чи бачив він зникле намисто у Степана Москаля і коли саме? Грицько, «Божий на себе взиваючи срокгий декрет», якщо скаже неправду, зізнав таке:

— Виділем, панове, тоє намисто таким способом. Був я той час канунником[7] і коли вийшов с погреба, тогді і Степан Москаль ішов з надвір’я, а кинувшися до своєї кишені, виняв з оної намисто Василевої господині (дружини скаржника). Єднак, не смів я йому, Москалцеві, говорити нічого, а давши товаришові своєму мед з конвою, пішов до господи. Незабаром знову повернулемся в дом братерский, а мешкаюча в том же дворі старушка сказала мені: «тут, праві, показував Москалець намисто Василишине; чи ти, праві, не бачив?» Я хоч і бачив, а сказав їй: «Ні, не бачив». Потім тая старушка сказала: «Москалець, носячи тоє намисто, говорить: «Оттак козак добувся у Шабалдихи! Тілько дайте мені ножа: пійду і другії єще з шиї одріжу». Я, почувши тиї слова од баби, не отказуючи їй нічого а ні питаючись єї об тоє, своє орудував, на що був от братства приставлен.

Прикликана була «старушка» Євдокія і спитана, чи бачила вона намисто Василишине у Москаля? Вона так посвідчила:

— Панове! Часу того, як був канун братерскій, єдного разу і Москаль пив на оном кануні дней з п’ять і якось, прийшовши у хату, показуєт намисто і говорить: «Добув я тоє намисто у Шабалдихи», і просить у Даця Сидоренка ножа, щоб пійти до Василихи і другеє одрізати. Я теж, мало не що-дня буваючи у Василя, познала, що то єсть істинноє Василишине намисто, і говорила Греченкові Грцькові, чи не бачив і він того намиста. На завтрашній день, почувши, що Василиха матір свою за тоє намисто ганить, а дівку Крамарчину хочет до права притягнути, упоминала-м (умовляла) єї, Василиху, так мовячи: «Василихо, не гріши на матку і дівку не турбуй». А хочай і знала-м про тоє намисто, що зостаєт у Степана Москала, тілько ж, боячись його, бо був він в той час атаманом городовим, відаючи о своїм убожестві, не сказала про тоє.

Тим і обмежилася перша інквізиція, бо Степана Москаля на ту пору не було в Кишінці.

Коли ж він прибув із дороги, його дружина Киліяна, з якою були в неї вічні чвари, з неприхованою зловтіхою сповістила його про те, що трапилося в суді. Звістка ця вразила Степана мов громом. Адже Шабалда, його дружина Вуцька (Євдокія) і теща Ганна Петращиха, яка з ними проживала[8], — це ж були його найперші приятелі. Правда, з самим Шабалдою у нього нерідко траплялися суперечки: як нап’ється він до нестями, так і почне, бувало, чіплятися до Степана: «мовят люде, що ти з моєю жоною чужоложиш, а при цьому лізе до бійки; але, протверезівши, першим приходить миритися. Зрештою, Василь Шабалда рідко і дома бував: він займався прасольством і майже завжди був у відлучці. Але з Вуцькою Шабалдихою та її матір’ю Степан водив найтіснішу дружбу. Обидві вони були веселої безжурної вдачі, охочі попиячити, знічев’я влаштувати бенкет, скликати «бесіду», — тож для Степана у всій Кишінці не було кращого притулку, як у них в домі: там він, за їдким виразом Киліяни, «і напився, і наївся, і спати уклався». І от тепер ці любі приятелі хочуть влаштувати йому скандал, зганьбити перед усією Кишінькою, публічно звинувативши його — у чому ж? — у крадіжці якогось намиста! Адже ж вони знають, яким шляхом те намисто йому дісталося. Дурний Шабалда, справді, нічого не знає і, либонь, радий тепер звести з ним рахунки за старими підозрами; але як же Вуцька і її матір допускають його до цього? Невже вони розраховують, що він, Степан, не зважиться на суді розповісти по правді, як йому це намисто дісталося? Чи це стара Петращиха мститься йому за те, що він, посварившись колись із нею сп’яна, прилюдно збив їй з голови очіпок? Стара відьма страшенно тоді розлютилася і поклялася перед образом, що довіку йому цього не простить. Степан вирішив, що завтра ж віднесе їй купленого у Миргороді гостинця і прямо поговорить з нею і з Вуцькою, розпитавши, чого вони хочуть од нього; та слід буде повернути Вуцьці і те дурне намисто.

Але зранку, не встиг ще Степан до ладу поснідати, як за ним прийшли осавульці і стали його підганяти:

— Іди, мосьпане, до ратуша: там уже уряд засів для доконченя твоєї справи с Петращишиним зятем.

Прийшов Степан до ратуша, а туди набилося вже стільки народу, що й він ледве протиснувся. Видно було, що затіяний Шабалдою процес зацікавив все місто. Зібралося геть-усе «значноє товариство» Кишінське, «славетне міщанство і всечесне духовенство»; усі хотіли послухати, як судитимуть вчорашнього отамана за крадіжку намиста у його ж приятельки. Скільки тут було недавніх друзів і щирих приятелів колишнього отамана, які, бувало, улесливо ловили його погляд, наввипередки поспішали сказати йому «добридень»! Тепер же з ним віталися знехотя, наче соромлячись знайомства.

 Почалося слідство. Покликано було перших свідків і вдруге допитано за присутності звинуваченого. Грицько Гречиненко зізнав таке:

— Мої ласкавії панове! Як первей говорилем, так і тепер, при самом Степану, правдиве повідаю, що виділем у Москальця намисто червоноє, тільки ж йому, Степанові, нічого не говорилем. Поти мого свідительства.

Другий свідок, Євдокія старушка, «так єму, Москальцеві, у вічі говорила»:

— Степане! Бог мене скараєт, коли я на тебе кламливе говорила; але правдиве повідаю, що виділа-м тоє в тебе намисто тогді власне, як прийшов ти з дому Василевого. Того часу і господиня твоя стояла під вікном Василевим з Ігнантком (сином), зазираючи в хату.

Тепер судді звернулися і до Степана:

— А що, мосьпане, на такії слушне на тебе показуючіїся доводи що ти маєш одвітувати і чим одводитися?

Степан помітно розгубився; не встигнувши попередньо переговорити з дружиною і тещею позивача, він зовсім не знав, як йому виправдовуватися. Спершу присягався, що, мовляв, «я того не відаю», але коли свідки стали його викривати, він не витримав ролі і раптом «перед усім товариством» почав просити Шабалду припинити справу, «обовязуючись тоє намисто заплатити». Це рівнялося відкритому зізнанню у крадіжці. Так це й зрозуміли судді та всі присутні. Шабалда спритно скористався промахом суперника і, відмовившись із ним миритися, попросив суддів занести до протоколу висловлене Москалем зобов’язання сплатити йому вартість зниклого намиста. Судді виконали це бажання і, визнаючи справу собі непідсудною, склали протокол, підтвердили його «звиклою міською» печаткою і вручили «поводовій стороні» (позивачу) для представлення «до зверхнійшого суду» полкового полтавського.

Діставши цю «атестацію» чи «інквізицію», Василь Шабалда негайно ж вирушив до Полтави, а за кілька днів звідти на ім’я кишінського сотника отримано було полковничий наказ арештувати Степана Москаля і доставити його до Полтави, «до туремного вязеня».

Це означало, що в Полтаві не забули його давніших «злих учинков», і не віщувало йому нічого доброго. Попередній арешт звинуваченого звичайно практикувався у «горлових справах», тобто таких карних справах, коли підсудному міг загрожувати смертний декрет; але за тодішніми законами можна було стратити злочинця і за звичайну крадіжку. А на милосердя суддів Степан розраховувати не міг: він добре пам’ятав, яких зусиль коштувало його приятелям-сотникам, що з’їхалися в Полтаву для звичайного привітання пана полковника з «великодними святками», випросити йому прощення, і з якою неохотою полковник вдовольнив ці прохання. Тепер його і чернеча обітниця не порятує. Але вже як судилося йому наложити головою, то краще і достойніше випити смертну чашу на спокуту справжніх гріхів, котрих багато на його совісті, а не гойдатися на шибениці наче ганебний злодій, що спокусився на якусь дурну цяцьку. Багато тяжких гріхів скоїв він на віку, але від злодійства усе-таки Бог його милував. І Вуцька Шабалдиха, і матір його добре це знають, і якщо тепер безсовісно зводять на нього злодійство, бажаючи його погубити, то чинять таке лише розраховуючи, що йому не вистачить відваги правдиво розповісти на суді, як йому дісталося те злощасне намисто. Правда, йому доведеться при цьому зізнатися в іншому, тяжчому і ганебному гріху, про який ніхто не знає і за який теж чекає його смерть, але зате він очистить свою совість, щиро покається перед Богом і перед людьми у дійсному гріху та виправдається з того ганебного вчинку, який йому безсовісно приписують. А, може, пан полковник та інші судді, побачивши його чистосердне каяття, змилуються над ним. А вже Вуцька і стара Петращиха напевне сказяться від злості та сорому, коли він розповість усю правду.

З такими думками Степан легше витримував і тяжке «вязеня», а вирушаючи до Полтави наказав дружині не повертати Шабалдисі намиста, а залишити в себе, як свою власність.

— Хай уже воно тобі на подзвіння! — не минула нагоди і в цю мить уколоти чоловіка безсердечна Киліяна.

Вона не виявила щонайменшого співчуття до його злощасного становища і хоча розливалася слізьми та голосно причитувала, проводжаючи Степана, але при цьому кляла його усіма прокльонами за те, що своїми «злими учинками» він довів сім’ю до ганьби і розору. Сини теж похмуро попрощалися з батьком.

Сидячи у полтавській в’язниці, Степан Москаль задумав письмово викласти свою сповідь, у формі супліки на ім’я полковника Павла Семеновича Герцика. Приводимо цей документ в оригіналі, лише з невеликими текстуальними змінами, а саме з усуненням деяких надто книжних слів і виразів та із заміною тодішнього безладного правопису фонетичним.

«Мосці пане полковнику полтавскій, мой велце ласкавий пане і найласкавшій добродію!

Хочай вже явне грішником через ісконі вселукавого і во миру дійствуючого врага диявола, як видите, став я, однак, на Бога маючи надію, і вашої милости, пана і добродія мого, не отчаіваюся ласки, а паче Божої, которий прийшов в мир не призвати праведних, а грішних на покаяніє. Так і я, міючи уфность (віру) в Бозі, велце покорно кланяючись, прошу слезно вашої, добродія, милости, аби і мене, недостойного і паче всіх окаянного грішника (вислухавши мого доводу, яким початком стався скуток гріха) помиловано. А то, мій милостивий пане, було так. Сього року прошлої зими, на день святителя Христова Николая, був я в дому братерскім на меду, відкіль пішов до Жадана, кума свого, просити на мед. Аж тут Вуцька Шабалдиха Василиха невідомо куда іде і просить мене, аби їй дав таляра грошей: «куплю, мовить, собі полотна на кошулю». Я їй нічого іншого не одказав, тілько велів себе на тім містцу, де і просила, пождати. Прийшовши зас до Литовки шинкарки, которая в мене брала мед, застав там і жону мою Киліяну і писаря городового, що пили горілку. Казав я Литовці, щоб одлічила таляра. Питає мене жона моя: «на що ти стільки грошей береш?» Я їй одказав: «Що тобі до того? Тобі того не потреба питати». Одніс я таляра Василисі, а вона, взявши того таляра з рук моїх, казала мені із собою до своєї хати пійти, і там зараз з нею, Вуцькою, запамятавши страх Божій, вчинили спросний (мерзенний) гріх. Тоді ж, в своїй господі, Буцька зняла з руки моєї сегніт (перстень з іменною печаткою) щирозлотий, а я з неї зняв намисто, яке того ж часу і показував Грицькові Гречиненкові в братерскім кануні і бабі тій, якая в тім дворі мешкаєт. Прийшовши ж додому, похвалився своїй жоні, мовячи: «Отсе ж, Киліяно, я і князь, да вже перстня нема — отдав Шабалдисі». На другий день Киліяна посилала Литовку до Шабалдихи, аби вернула перстень, а потім, не вдержавшись, і сама пішла; аж її стрітила Литовка і показала перстень і два золотих грошій, що Вуцька Шабалдиха дала. Довго ж вона, Вуцька, терпіла, не правлячи в мене того намиста. Аж сими вже часами первей Вуцька упоминалася оного намиста у мене, — отказав їй, що нема; а вдруге сама Петращиха під своєю вже хатою питала про те намисто; я теж отказав і старій, що того намиста немає в мене. Тоді просили мене обидві, аби того нікому не откривав. Відала про те і жона моя; тілько ж для того те намисто таїли-сьмо, що то єсть річ не меншая (тобто цінна), і дотого господарства свого щадячи. А оце вже недавнього часу Грицько Гречиненко і баба тая, которим я на кануні намисто показував, підпивши, визнали Горіховському, а Савка Горіховський отказав тоє слово Гречиненково Василеві Шабалді, Василь же Шабалда, чувши тоє од Савки, бігав аж до Зінькова за Гречиненком питати, а прибувши з Зінькова, презентовав теє признатя на уряді. У якім признатю чув я, що просив яко би то я у Дацька Сидоренка ножа і ходив з ножем до Вуцьки за другим намистом. А я не чуюся в тім, щоб мав в кого ножа прохати і ходити з ножем вдруге, і через те повонпив я признатя Гречиненкове і притаївся того першого разу, що намиста не брав. А раніше я з ним не таївся; і господиня моя, міючи жаль, що я з нею не битковав, сказала мені: «що то єсть за намисто?» і я перед нею не таївся.

В якій мірі маючи вишеписаних злостей, вже не чиню себе свободним. А що неправедно на мене клеплють і злодійство вернуть, в тім полецаю (доручаю) себе вашій панскій милості на вивод і в тім слезно прошу: як маєте високій розум і милость, помилуйте мя по великій своїй милості. Б’ю чолом. Слуга і подножок Стефан Москаль».

Ця «супліка» не справила на полкову старшину того враження, на яке розраховував автор. Там, видно, давно вже склалася про нього певна думка, як про людину брехливу та порочну, тому щирості його розкаяння не повірили, а зізнання в новому злочині ще більше пошкодило його репутації. Зрештою, сам полковник, на милосердя якого чогось розраховував Степан, був на той час зайнятий іншими справами і не міг взяти особистої участі в суді над ним; а свої повноваження головування передав полковому обозному Адамові Ненаденку.

Суд відбувався 24 і 26 липня того ж 1693-го року. До цього часу викликані були із Кишінки позивач Василь Шабалда з дружиною та тещею і свідки. Звідти ж прибула жінка Степана Москаля із синами та деякі кишінські мешканці — хто з цікавості, хто з певною метою. Приступивши до розгляду справи, судді насамперед відмітили «зелживость» звинуваченого, завбачену ними в тому, що на попередньому слідстві він зобов’язався сплатити Шабалді вартість викраденого у його жінки чи іншим способом роздобутого намиста, а тим часом досі цього не вчинив. Тоді настала цікава сцена очної ставки Степана з Вуцькою Шабалдихою. Першому запропоновано, «аби он Євдокії Патрашковні у вічі тоє говорив, як і в супліці подав», — яким чином дісталося йому її намисто. Степан сміливо почав:

— Мої милостивії панове! Вольно вам за такий мій тяжкий гріх, що я не єднократне чужоложив, і смертелне мене удекретовати, чого я уже і годен, бо обітницю тую, яку перед страшним маєстатом Божим духовному моєму обіщав, приймуючи з жоною моєю тайну святого малженства, шлюбовав при ній заховати вшелякую святобливость, тепер через чужоложство зламав, і мешкаючи в спросності з чужими вшетечними (розпусними) жонами, ложе жони моєї осквернив. А тепер, перед милостями вашими стоячи, так говору: намиста того я не крав, але для порубства (перелюбу) і спросности гріха, пополнившагося з Петрашківною, з шиї єї зняв, як і вона з руки моєї перстень зняла, доброволне, бо тоді були-сьмо єдно другому, для злої споличності (спілкування), повольні. А на завтрашній день просила мене старая Петращиха з дочкою своєю, щоб я того намиста нікому не об’являв, «бо (мовить) то менша річ єсть намисто, а як довідається про те старшина, то певне через те, що у тебе своя жона, а у дочки моєї муж єсть, будете обоє на ростані укопані[9], та і худоба в обох пропаде». Я так і учинив на їх прозьбу, нікому про те намисто не об’являв. А коли тепер вони на мене злодійство звернули, то, хоч моя жона, може, й вернула вже через уряд те намисто, однак я до злодійства не знаюся. Бог мене нехай скараєт і на душі, коли говору неправду!

Тут не витримала стара Петращиха. Вона ухопила зятя за руку, стрімко кинулася до суддівського столу і заголосила.

— Наші милостивії панове! Неправду той смердячий пес Степан Москалець на мою дочку а на жону Василя, зятя мого, говорить. Власний він єсть тому нашому намисту шкодца, бо те намисто з кімнати в нас вкрадено. А щоб Євдокія таке з ним чинила, тому тричі брехня! Це він з своєї запамяталости та з гніву на нас говорить, щоб того злодійства позабути.

Те ж саме, хоч і без материнського запалу, повторила і Вуцька. Але Степан розлючено перебив її:

— Собако нечистая! Сама ж мене підвела єси на те, що я таївся. Муж твій Василь, правда, про те не відає, бо на той час і дома не був. А я с тобою мав сполкованя перший раз, як жупан до вас приніс, а вдруге пополнив с тобою, враже, нечистий гріх, коли вже завела єси мене до своєї господи; тоді ж і намисто с твоєї шиї зняв. Нехай за тобою, поганко, матка твоя присягнет, єсли я не мав с тобою сполкованя. А муж твій нічого не відає, бо по дорогах завше волочиться.

­— А що ж, і присягну, коли уряд звелить, — невпевнено обізвалася Петращиха.

Оскільки Литовський Статут допускав такий спосіб доказу за відсутності інших, переконливіших, то судді оголосили Петращисі, що вона може, як побажає, «сумненям своїм за дочку поправити». Але вона, видно, розгубилася і відповіла:

— Я маю присягнути в тім, що сама не відаю, чи чинила що моя дочка. Нехай ліпше зять мій присягає за жону свою.

Але Василь Шабалда зам’явся ще більше і сказав:

— А що ж, панове, чуючи одногласную річ Москалеву, не могу я і присягнути за жону свою, бо ніхто нічийого поступку не відаєт, а звлаща я і мало дома буваю. Нехай вона псу жона, а не мені: я тепер єї цураюсь! — і з цими словами він у гніві вибіг із ратуша, а за ним побігла Петращиха. Цей кумедний епізод викликав невтримний регіт пристутніх. Степан Москаль злобно торжествував.

Через кілька хвилин Шабалда, помітно заспокоєний, повернувся до зали і заявив, що хоче присягнути за дружину; але судді відмовили йому в цьому, мотивуючи відмову тим, по-перше, що він «з ратуша побіг с права, а друге — що мужові неприлично в такій справі присягнути».

Суд поспішив покласти цій скандальній «справі належитий конец» і оголосив декрет: «аби за тоє намисто і правниє наклади було нагорожено Василеві Шабалді осм коп грошей з Москалцевої худоби, которий чи тоє намисто укравши, чи теж через сполечность з Петрашківною гріх мів у себе і не вернув». Власне кажучи, суд начебто ухилився від вирішення справи по суті, вважаючи її маловажливою чи недостатньо з’ясованою, і перейшов до розбору справи, героєм якої виявився той самий Степан Москалець.

 

* * *

 

З-поміж присутніх вийшла немолода жінка непоказного вигляду, вбого одягнена. Вона виявилася Вівдею (Євдокією) Дудківною, «удовицею з Кишінки», і, поклонившись суддям, почала викладати свою скаргу:

— Панове судді! Нехай я не відаю, чи правду, або ні, говорить той Москаль на Петрашківну, а надо мною, певне мовлю, шидерства (наругу) чинив. А то таким способом. Мешкала я у Кишінці, у Грицька Бутка у сусідах, з мужем іще Гордієм, єсть тому років з п’ять. Єдного ж часу Степан Москаль, прийшовши до мене, казав так: «Вівде, ходи до нас, на щось тебе моя Киліяна зовет». Я, розуміючи, що тому була правда, пішла з ним до їх двору і скоро увійшла у двір, він, Степан, не відаю для чого у стайню мене повів і там, не говорячи мені нічого, став усилствовати до гріху спросного. Хоч я і одмовлялася не чинити того, мовячи, що у його своя господиня, а у мене муж єсть, однак він мене на то зневолив. Нарікала ж я на його, плачучи, що мене, сироту, на теє підвів; а Степан мені і каже: «Однак твій муж винен мені за сіно, то менше йому ж буде одробляти; а я могу за те на вас оглянутися». Я од його стайні пішла і була в хаті їх, і як прийшла від їх додому, гірко плакала-м перед мужом моїм, нарікаючи, на його ж, Степана, і на мужа свого, нащо він мене з ним до двору їх пустив. Тоді муж мій сказав мені: «Не журися, небого, однак вже в мене мало сили;що ж маєш чинити!» Було ж тоє, панове, межи нами посеред дня, зимою, а хочай на той час і людей много плуталось мимо двір їх, тілко ж для страху не чинила-м кгвалту і крім мужа білш нікому не оповідала. І од того ж разу не мала я з ним, Степаном, сполкованя. А коли вже муж мій помер, мешкала-м удовою два роки; а на третій, пройшої осени, перед Покровою, як около города нашого скидано[10], тоді і Степан Москаль, свій двір із-за міста перенісши, в самом городі побудовав, до якого двору позвав мене стайні мазати і поступив мені три вози дров привезти за мою працю. Мазала ж я увесь день, аж до засвіченя свічки, і за свічкою вже домазувала. Тут Степан, прийшовши до мене в стайню, почав мене усиловне валяти і приводити до гріха. Я йому говорила: «Степане, змилуйся, тепер мене не займай, бо відаєш, що тепер я зостаю удовою, і в глину вся умазалася, та й Киліяна дома знайдуєтся». А Степан, не даючи мені говорити, зневолив до гріху. Од того разу я і на сюю дитину зайшла. А коли тепер для тої дитини, якій вже час приходить і родитися, просила-м у його без суду, щоб дав що-небудь, він не схотів дати ще й з погрозами мене отправив. Через те, панове, прошу з його, Степана, справедливости; бо він в Кишінці не тілко зо мною мешкав в прелюбодіянії, але і з тою Литовкою, що його мед продавала, чужоложив.

Суддя спитав підсудного: «чи була б тому істина, щоб він з тою Гордійкою або і с Литовкою спросне мешкав»? Москаль  схвильованим голосом відповів:

— А що ж, панове, я в ваших руках зостаю: вільнов ам як хочете мене скарати. Тому єсть істина, що я по кількакротне з тою Литовкою чинив злую сполечность, та і з другою, Петрашківною Вуцькою; а щоб я мав на сюю плюгавую Дудківну і помислити, не тілько що чинити з нею, або усилствовати, Бог мя на душі нехай скараєт. Тілько мого от такої напрасниці виводу.

Але враження від цієї промови було цілковито зіпсоване, коли несподівано виступила Степанова дружина Киліяна з синами, Семеном і Яковом, та, дуже хвилюючись, сказала:

— Не йміте йому віри, панове, бо він єсть власний роспутник от давних часів і пристав він до мене роспустне і жадної учтивости в малженстві святому не заховуючи мешкав. Уже коли він сам на себе признав, що з Петрашківною і з Литовкою злую сполечность мів, то певне, що і з Дудківною і з іншими вшетечними жонами спросность богомерзкую чинив. Коли вже Бог мене визволить од такого збрудня! Вельми раділа-м я, коли муж мій, за свої злиї і неборії учинки найдуючись у вязеню, просив панів сотників всіх о причину (клопотання) до пана полковника і дав Богові обіт у монастир пойти, коли його учинять свободним. Отже злий і незбожний чоловік і Бога оманув, не ставши чернцем, певне для вшетеченства. Тепер, милостивії панове, і я, і сини мої слезне просимо, аби од такого збрудня зостала-м свободна, бо всі його злиї діла отдавна відаючи, не оголошала. А поневаж мене, при моїй старості, до вічної ганьби і неслави привів, та і худоби мене позбавив, не хотячи єму далій того терпіти, прошу, аби він, яко не заховуючій приказаня Божого, не був мені од сього часу в малженстві участником і мужом моїм, бо не мужом моїм він був, але тираном. Прошу вас, панове, над собою змилованя.

Ця пристрасна звинувачувальна промова дружини проти чоловіка, сказана на суді, коли, можливо, вирішувалося питання про його життя, справила на всіх гнітюче враження. Але Киліяна, безсумнівно, не була настільки жорстокою, щоб зі свідомим заміром обтяжувати долю чоловіка. Як жінка суворих звичаїв, вона не відчувала ні жалю, ні співчуття до непутящого мужа; але звідси ще далеко до того, щоб вона спроможна була відверто домагатися його страти. Її гідність добропорядної жінки була глибоко ображена розкритою під час суду яскравою картиною чоловікової розпусти; але ще більше, можливо, обурювала її перспектива тих матеріальних жертв, якими доводилося цю розпусту оплачувати, — і, до того ж, з маєтку, який, схоже, належав їй самій. От і зараз присудили сплатити вісім кіп Шабалді, можуть присудити винагороду і Дудківні, а за нею, либонь, з’являться з претензіями десятки їй подібних. Як ощадлива господиня і дбайлива матір, вона не могла витримати, щоб через чоловікову розпутність гинув сімейний добробут. Такий негідний батько непотрібний дітям, а їй він і поготів непотрібний як чоловік. Але як його позбутися? Киліяні не спадало на думку побоювання, що чоловік її може на цьому процесі поплатитися головою: викрутився ж він недавно з іще більшої, як їй здавалося, халепи, і тепер вона певна була, що справа закінчиться значним штрафом на користь полковника та суддів, як зазвичай і закінчувалися подібні справи. А от, якби суд наклав на Степана інше покарання — розірвав її шлюб із нею! Як ми вже знаємо, за тих часів розірвання шлюбу входило до компетенції також світських судів, а саме полкових, і застосовувався саме у справах, подібних до цієї, з тією неодмінною умовою, якщо цього добивався невинний член подружжя[11]. Саме такого декрета і благала слізно Киліяна.

Тим часом її палка звинувачувальна промова проти чоловіка, її обурення і живі докази його розпутності, всупереч її волі важким тягарем упали на терези правосуддя і рішуче схилили їх на сторону, фатальну для підсудного. Суд визнав доведеними такі «слушиє доводи» винуватості Степана Москаля: а) він «сам на себе суппліковал, чинячися явним чужоложником»; б) «Вівді Гордійці дитину прижив і хочай крився того, отводячись, будто не чинив з нею гріха, єднак суд єму не поняв віри»; в) «обіт давши Господу Богу пойти в монастирь, а не пойшов»; г) «самая жона єго одступаєт і не хочет за мужа міти». Звірившись із законами, судді застосували до даної справи артикул із книги «Порядок», четвертої частини, на листі 128, де сказано: «чужоложник мієт биті стятий», тобто страчений мечем, і постановив декрет: «той же карності і Степан Москаль зостал подлеглим». Претензію Вівді Дудківни (вона ж Гордійка) залишили без задоволення, а її саму наказали «дати до вязеня, нім дитя зродить», — з тим, звичайно, щоб потім окремо її судити і покарати за перелюб. Стосовно Вуцьки Шабалдихи подібної постанови не було зроблено, очевидно тому, що Степанову обмову про злочинний зв’язок із ним суд не визнав доведеною.

 

 


[1] Актова книга Луцького гродського суду 1573 р., № 2047, л. 378.

[2] Цілком можливо, що схоплені перелюбники і на суді поставали з відрізаними полами, хоча прямої вказівки на це в актах ми ще не зустріли.

[3] Ів. Ростковський був хорунжим у кінному охотничому полку Іллі Новіцького.

[4] Кибалок, частіше в однині кибалка — головний убір заміжньої жінки.

[5] Див. нарис № 7.

[6] Основа. — 1861 року, січень, ст. 193.

[7] Тобто розпорядником по продажу канунних напитків.

[8] Та сама про яку йдеться в нарисі №5.

[9] Тобто закопані живцем на перехресті доріг. Цікава вказівка на існуючу колись в Україні страту для перелюбників.

[10] Це було звичайним заходом військової перестороги з огляду на татар, які приходили в серпні 1692-го року разом із Петриком, до південних кордонів Полтавського полку.

[11] Див. про це нариси №№ 12, 13, 14.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.