Межа-8

20

Якогось ранку, коли небо було темне, світло у вікна людських осель засяяло знизу. Це означало, що випав сніг — ранній цієї осені. Під його вагою злітало з дерев останнє запізніле листя.

Зима була довга і люта. Юстина прокидалась і вставала перед світанком. Її кімнатка була на першому поверсі, віконце підносилось невисоко над землею. Вона вмивалася в холодній кімнатці, тремтячи від холоду. Чай готувала на плитці, яка швидко розігрівалася, але й швидко холола. Коли Юстина поверталась увечері додому, все було в паморозі, від подиху в повітрі клубочилась біла пара.

На вулицю Святого Яна йти їй було три чверті години. Погано, що так далеко наймала кімнату, але тепер до цього вже звикла і не хотіла кудись перебиратись. На Хонзебнянському передмісті лежав досить глибокий сніг, і люди не відразу протоптували стежку. Тротуари, що їх очищали від снігу й посипали піском, починались тільки за мостом. В Юстини промокали й мерзли ноги в туфельках, потім, однак, купила вона собі модні галоші — глибокі, що сягали вище кісточок, обшиті вгорі чорним кролячим хутром, і в ноги їй стало тепло.

Вона приходила до крамниці трохи раніше, боялась спізнитися, щоб Торуцінський не гнівався. Був він дуже запальний. Завжди чекала якийсь час, поки він прийде з ключами із Костьольної площі, де сім’я Торуцінських мала квартиру. Юстина допомагала йому зняти штаби й закріпити на гаку віконниці від дверей і від вітрини. Тільки-но входила в приміщення, одразу ж бралася до прибирання. Добре скроплювала водою підлогу й замітала голі, нефарбовані дошки так, щоб не зняти куряви й не запилити товару. Стара підлога мала задирки, за які зачіплялося сміття. У суботу, коли магазин зачинявся, завжди старанно вимивала її.

Заметену підлогу посипала свіжою тирсою, потім витирала порох, знімала полотнини з кращого матеріалу. Протоплювала в грубах, але трохи, щоб тільки в самій крамниці й на складі не заводилася вогкість. У приміщенні було холодно й темно. На складі цілий день світилася під стелею електрична лампочка.

Клієнти приходили пізніше, але все мало бути готове заздалегідь. Тільки в базарні дні з самого ранку з’являлися в крамницю, щоб щось купити, селяни й міські жінки. Набирали для себе штучного шовку у квіти або бавовняного вельвету в рубчик — дешевенької, сякої-такої матерії. Багато хто торгувався, хоча на полиці, Навпроти дверей, і висіло оголошення, що ціни стабільні. Юстина могла збавити ціну лише тоді, коли Торуцінський давав на це згоду.

Його найстарший син, Людвік, ставав за прилавок по другий бік, де на полицях лежав матеріал для чоловічого одягу — груба шерсть для пальт і костюмів. Був він невеличкий на зріст, худий і хворобливий, боявся батька не менше, ніж Юстина. Крім нього, був тут ще один прикажчик, пан Міхал, чоловік немолодий, і одна продавщиця, Манця, спеціально поставлена продавати гарус та вовну. Найпізніше за всіх приходила Торуцінська, жінка огрядна і спокійна, набагато молодша від чоловіка. Сиділа вона в касі у котиковій шубі й теплих ботах. Приплющувала очі, мов кіт, але чула кожне слово. Вона не любила Людвіка, що був її пасинком.

Обідати Юстина ходила, так само як і Манця, до однієї жінки в цьому ж самому дворі, де крамниця. Але окремо, щоб завжди котрась із продавщиць була в магазині.

Роботу свою Юстина любила. Стояти за прилавком і показувати покупцеві матерію було їй приємно. Не жаліла зусиль, із кожного рулону розгортала метр або півтора, а як Торуцінський дивився, то й більше, і, розгортаючи, перевертала матерію в повітрі вправним рухом, завжди вчасно ловила її, щоб звисала вниз плоским боком.

— Їй нема зносу, — переконливо говорила вона. Або ж запевнювала, що в цьому сезоні тільки таке носитимуть. Коли ж клієнтці подобався виріб і гатунок тканини, але вона вагалась щодо вибору кольору, Юстина ручалася, що тепер тільки зелений або синій у моді. Або додавала, що він клієнтці до лиця, що пасує до її волосся і шкіри.

— Вам потрібно на плаття? — запитувала. — На яке? Для прогулянок? На вечірнє? — І будь-яка відповідь викликала в ній явну радість. — Ах, на вечірнє! То, звичайно, треба щось вибрати із шерсті. Шовк уже тепер не носять. Або я вам покажу новинку, одержали ми на тому тижні: шерсть із шовком. Зараз побачите…

Про темну матерію казала: вона робить жінку стрункішою, а про світлу, що молодить її. Знала добре, що кожне її слово чує Торуцінська.

— Ходитимете в платті кілька років, — втішалася тим, що вже відкраяла шмат матерії і старанно складала його, щоб пакунок мав гарний вигляд. — Набридне воно вам, а зносу йому не буде…

Раділа щоразу, коли хтось щось купував. І кожен міг подумати, що вона тільки про нього так дбає, тільки його замовлення намагається виконати.

Навчилася всього цього вона за короткий час. Швидко і вправно відміряла метри вздовж кия, притримувала, де треба, пальцем, робила невеличкий напуск і відкраювала, стежачи, щоб було рівно. Любила тонку шовкову матерію: по ній ножиці бігали спритно, відрізуючи тканину вздовж нитки з приємним хрускотом. Любила також переважно білий матеріал, коли, надрізавши з краю, легко могла одним ривком роздерти його. Тільки цупкіший кант треба було перетяти в кінці.

Юстина здавна хотіла працювати в крамниці. Ще в Хонзебній, бувши малою дитиною, завжди з графинькою Ружею Тчевською вона бавилася в крамницю. Але там була крамниця продовольчих товарів. Пісок правив за борошно, темна земля — за крупу. Білу, посипану піском, м’якоть із соняшника, відкраюючи її по шматочку ножиком, можна було продавати як сало. І Юстина завжди була продавщицею, а Ружа мусила все в неї купувати.

В крамниці бачила Юстина різних людей із міста і, продаючи товар, розмовляла з ними, мов із знайомими. А ніхто ж із них ніколи не був справжнім її знайомим.

Одного вечора, виходячи із магазину, Юстина побачила на краю тротуару Франека Борбоцького, який очікував її. На вулиці було темно. Але вона відразу його впізнала, тільки-но він підійшов.

Юстина перелякалась.

— Ти щось хотів? — з острахом запитала.

Це вже був дужий, костистий чолов’яга. Обличчя було в нього темне й худе, погляд понурий. Стрівши його в темряві, можна було б перелякатися.

— Чого ти прийшов? — підозріливо запитала вона. — Щось дома скоїлося? — додала, бо ж раптом згадала про Ясю.

Після того, як померла восени Борбоцька, Юстина ні разу не була в Ясі. Головне тому, що їй далеко було вертатись у передмістя, за річку; коли звільнялась, було вже поночі, і вона завжди з крамниці поспішала додому. Тож іти ще й на вулицю Сташиця було їй не з руки.

Франек сказав, що сьогодні перед полуднем померла мала, а сестра дуже слаба й просить Юстину прийти до неї.

— Померла! — вигукнула Юстина й заламала руки. — Така була завжди кволенька, нещасна! А ті очки…

Вийнявши хустинку, вона, йдучи, витирала сльози. Легко їй зараз було заплакати. Часто ввечері, вернувшись додому з крамниці, вона сідала на ліжку і плакала без будь-якої причини.

Хустинка швидко намокла, і мороз щипав за щоки. Франек ішов поруч, горблячи свої широкі плечі. Запитувала, чи довго Ядвіся хворіла, чи була весь час при пам’яті і що сказала вкінці. Франек відповідав неохоче, ніби був чимось ображений, і взагалі не дивився на неї.

Вона довідалася, що в Ядвісі від самої осені текло з вуха, а оце недавно перестало. Кілька днів була в гарячці, весь час показувала на голівку, що їй болить. І от сьогодні, коли він вернувся додому, вона померла.

— Видно, на мозок перейшло, — сказала Юстина.

Вона думала про цю малу, яка завжди тихенько сиділа на стільці між відром з помиями й грубкою. 1 що їй завжди боліло, коли мати їй промивала мокрою ганчіркою очі.

Вони пройшли Пенсійною вулицею і звернули на Сташиця.

Каїн минули ліхтар на розі, зробилося зовсім темно, бо крамниці, з яких лилося світло на тротуари, були вже всюди позакривані. Йдучи, вона відчула, що Франек дивиться на неї збоку.

— Твій швагер Голомбський недобра людина, — заговорила вона. — Це тільки через нього, через його п’янство й злодійство занапащені діти і Яся.

— Через нього, а може, й ні, — неохоче відповів він, знову дивлячись під ноги.

— То тоді через кого? Хіба ж дбав він про дітей? Пішов світ за очі та й годі.

— Він би повернувся, якби міг, — буркнув Франек. — Але не повернеться. Краще на нього нічого не наговорювати.

— То ти знаєш, де він? — спитала вона, зупинившись. Але Борбоцький ішов далі й не відповідав.

Відчула, що її супутник неприхильний ні до того, що говорить вона, ні до неї самої. Вони поспішали по брудному, втоптаному снігу, йдучи поруч, але були як чужі. А колись же мусила відганяти його від себе, так упадав він за нею. Згадала про це без найменшого жалю, просто так.

Тепер сам заговорив про швагра, який довго шукав роботу, звертався в різні місця, але скрізь лікарська комісія бракувала його, бо в нього прострелена легеня і він непридатний був до роботи.

— Він усе перепробував, перш ніж став на такий шлях.

До помешкання Ясі було вже недалеко. Ввійшли через браму в подвір’я, на площадці перед сходами Франек засвітив сірника, і Юстина почала слідом за ним спускатися в підвал. Внизу, в коридорчику, вони обоє мусили добре нагнутися, щоб не вдаритись головами об стелю. Прийшли з морозу, тож тут, під землею, здалось їм, що тепло, але повітря було важке, застояне. Коли сірник погас, Франек ступав далі в потемках і ні слова не говорив. Юстина поволі йшла за ним, мацаючи рукою по цегляній стіні і збитих із дощок, замкнених на великі замки, дверях до підвальних комірчин.

У темряві він відчинив навпомацки останні двері.

— Засвіти світло, — сказав. — Сама отак сидиш?

З глибини кімнатки Юстина почула змінений голос Ясі:

— Юстина є?

— Я прийшла, прийшла, — озвалась дівчина.

Франек сам намацав лампу на стіні й засвітив. Лише при світлі Яся заридала:

— Ой, нещасна я сирота! Останнє моє дитятко йде в могилу! Навіщо я, бідна, живу на світі, навіщо?..

Усе тут повторювалось. Як хтось помирав, одна або друга плакала. Тепер знов Юстина втішала Ясю.

— Не треба, не треба плакати, Ясю. Для неї ще й краще, хоч не мучитиметься, нещасна.

Маленьке тільце Ядвісі лежало упоперек ліжка, якраз посеред нього. Дитина вбрана була в гарно випрасуване біле платтячко, якого Юстина ніколи на ній не бачила. У ногах ліжка постіль була трохи відгорнута й зім’ята там, де сиділа Яся, схилившись у темряві над малою небіжчицею. Не перестаючи плакати, вона поправляла тепер ліжко, щоб перед Юстиною виглядало пристойно.

— Не плачте, Ясю, не плачте! — повторювала Юстина, тримаючи в обіймах її худе, як скіпочка, тіло. — Таж прожила кілька років, трошки ж пожила…

— Багато вона в цій темниці світу побачила.

Коли Франек зібрався й пішов ще раз до міста, вони посідали обидві коло померлої, і Яся розповіла Юстині про її хворобу й смерть, і весь час бідкалась, що так мало Ядвісі судилось пожити. Юстина слухала мовчки і раптом кинула їй, ніби з претензією:

— Чого там уболівати! Дехто з волі господньої зовсім не приходить на світ.

Ховали Ядвісю на третій день раннім ранком. Була відлига, з дахів текло, по похилих вулицях широкими струмками збігала вода. Як почав сіятись дрібний зимовий дощ, тільки-но вони вийшли з брами будинку на вулиці Сташиця, то вже не переставав аж до самого кладовища. Труночку з Ядвісею ніс під пахвою на перевішенім через плече ремені Франек Борбоцький. Юстина з Ясею йшли слідом за ним, а позаду них — Хонсьбіна і Ігнацова, котрі вернулися від Піщаної вулиці, та Баліновська, що йшла до самого кладовища.

Юстина помолилась коло могили небіжчиці-матері. Але недовго побула на кладовищі, бо час, на який звільнилася з крамниці, швидко збіг.

Через неповних чотири місяці після смерті дитини померла нарешті і Яся від сухот, на які так довго хворіла. Після того як залишилась сама у своєму великому ліжку, вона розхворілась не на жарт, ніби тепер тільки їй вільно було все. Але й тепер іноді ввижалось їй уві сні, що коло неї лежить її померла мати і стогне, ніби навіть смерть не могла принести їй полегшення в хворобі. Снилася їй також Ядвіся, жива, і чоловік, що вертається додому, перепрошує її й обіцяє ніколи більше не пити. Снився і такий добрий, — кохав же її, — що він лежить коло неї в ліжку, ніби поза тим ліжком не було більше світу. Але коли в тому сні кинувся цілувати її, вона перелякалася, що знову може бути дитина. І прокинулася вся в поту, і зітхнула полегшено, що це був тільки сон.

Боліло їй у грудях, у нирках, а найбільше — в горлі.

Вона не так кашляла, як багато і часто харкала. Лежала цілими ночами, вмита потом, її кидало то в холод, то в жар, витирала піт мокрою сорочкою, потім надягала другу, яка до цього трохи просихала на бильці ліжка. Зосталася нарешті сама в цьому ліжку. Було воно зручне, стояло, мов велика труна у цій, надто просторій для неї однієї, могилі. Подумала, що добре було б свіжим сіном напхати сінник, винести на подвір’я перину й провітрити її, тоді б їй не так важко дихалось у цій задусі…

Спершу вона ще й вставала, топила в плиті, гріла собі воду на чай, пила, лежачи. Йшла, щоб винести відро, коли остигала після потіння і відчувала на собі сухе тепло: боялась простудитись. Франек приходив зрідка, а потім і зовсім перестав приходити, десь безслідно пропав, так само, як її чоловік. А коли вже з нею стало гірше, лише Хонсьбіна або Ігнацова іноді забігали, щоб чимось прислужитися, приносили кілька ложок супу, бо твердої їжі вона не могла проковтнути, ставили їй на стільці коло ліжка кухлик води, може, схоче напитися.

Юстина ж ніби зовсім про неї забула. Коли й приходила, то майже вночі. Казала, що зараз довше затримується на роботі, бо після того, як крамниця закривається, їй треба підрахувати касу. Раз чи двічі в неділю вона трохи більше посиділа, але мало що помогла, зробилася наче зовсім чужа.

Померла Голомбська вдень, якраз ополудні, вже на початку літа. В ту пору саме нікого коло неї не було. Лише надвечір прийшла Юстина, застала її, вже холодну, і сказала Едвардові Хонсьбі про те, що сталося.

Юстина працювала в крамниці Торуцінського до осені. Після того, як Торуцінська навесні виїхала в село, Юстина заступала її в касі, а потім і сама стала касиркою. Навчилась рахувати гроші й робити різні записи в книзі. Завжди після закриття крамниці затримувалась на годину-дві з Торуцінським, гніву якого тепер уже не боялась.

Він був задоволений нею і підвищив їй платню із сорока злотих до шістдесяти.

З часу смерті Ясі Голомбської Юстина нікуди не виходила з дому, навіть на кладовищі перестала бувати в неділю. Влітку було їй ще гірше, ніж узимку. Ні з ким не зналася, жила весь час у тих самих людей на Хонзебнянському передмісті, у подружжя Нестшемпів. Обоє були вже старі, спокійні, несварливі. Дітей не мали. Він працював на залізниці, вона доглядала невеличкий город і годувала курей, яйця яких давали непоганий прибуток. Будинок вони купили собі не так давно, заощадивши гроші, і ще потроху й досі сплачували борг.

Ніколи в них Юстина нікого не бачила, крім єдиного чоловіка, до якого подружжя зверталось на «ти»: обоє його, здається, любили. Схоже було, ніби його давно знають, але ніколи виразно не казали, що їх зв’язує з ним. Бував він у них не дуже часто, але, коли приходив, його пригощали вечерею або обідом. Був він ще не старий, але вже майже сивий, товстий, неговіркий і повільний у рухах, сміявся рідко й неприємно. Звався Подебрак Анджей.

Над ліжком у старої Нестшемпової висіло збільшене фото її племінниці, вже неживої, що була її вихованкою. Юстині вона сподобалася. З фотографії дивилось усміхнене обличчя. Друге фото, менше, стояло на комоді в рамці. Тут племінниця була сфотографована вже заміжня. Трудно було впізнати, що це та ж сама дівчина, так змінилась вона після хвороби. Нестшемпова говорила із смутком, що племінниця померла передчасно: у розквіті літ пішла з цього світу. Раз навіть сказала: трагічною смертю. Юстина подумала була, що, може, вона й розповість їй, як це сталось. Але та одразу замовкла, і Юстина не посміла розпитувати. Зате подружжя Нестшемпів не раз розповідало про те, якою була племінниця в дитинстві. Як вона бавилась, яка була розумна і як добре пізніше вчилася в школі.

Під кінець вересня Юстина якогось дня не пішла на роботу і не повідомила, чого не йде. Увечері прибігла до Юстини Манця — та, що продавала гарус, — і запитала, чи вона часом не хвора. Дівчина лежала на застеленому ліжку, прикрившись хусткою. Було їй холодно.

— Ні, я не хвора, — неохоче сказала вона.

— То чого ж ви не прийшли? Шефові довелось цілий день самому сидіти за касою. Був такий сердитий.

— Я втомилася, — сказала Юстина. І без причини заридала.

 

21

Пізно восени цього ж таки року приїхав нарешті з-за кордону Кароль Вомбровський. Паризького друга свого, Зенона Зембевича, побачив одразу ж на пероні. Він стояв неподалік від входу у світлому пальті й сліпучо-білому кашне на шиї, котелок зсунув на потилицю. Мав вигляд справжнього сановника з фотографій, вміщуваних у щотижневику в рубриці кіноновин.

Він підскочив до Кароля, зраділий, сміявся, показуючи всі зуби. «Ну, то як ти себе почуваєш?» — кілька разів спитав його. Входячи в свою давню роль покровителя слабшого фізично друга, він одразу зайнявся його валізою і носієм, поцікавився, чи не дуже він втомився в дорозі, чи зручно було їхати. А Кароль, як і раніше, сприймав це як належне. Про здоров’я Коліховської Зенон згадав побіжно й заспокійливо :

— Нічого, нічого, тобто так, як завжди… — І додав: — Слава богу, що ти врешті приїхав.

Про себе й Ельжбету небагато міг сказати:

— Що ж, а в нас син народився.

Про це, зрештою, Кароль довідався з листа.

— Вигляд у тебе щасливої людини, — серйозним тоном мовив Кароль, що його вів під руку Зенон через вузький прохід повз білетера. — Або людини, чимось збентеженої…

— Попросту людини, яка небагато має часу, — сміючись, відповів Зенон.

Він і справді поспішав. Довгим відкритим автомобілем відвіз Кароля на вулицю Сташиця, сам подзвонив молодшому Хонсьбі, щоб забрав валізи, почекав у брамі, поки Евця відчинила двері, і тоді лише від’їхав, пообіцявши бути на обіді разом з Ельжбетою.

Пані Цецілія у той день підвелася з ліжка й старанно вбралася, щоб зустріти сина. Люція Поштраська з Евцею від раннього ранку бігали коло неї, налякані й запопадливі. День був гарний, сонце низько зійшло у блідому небі. Перший тоненький горизонтальний промінь пронизав сітку завіски і сягнув аж на протилежний бік салону, по шляху натикаючись на різні предмети. Пані Цецілія сиділа на кріслі випростана й сувора, готова до всього.

Коли автомобіль зупинився коло брами, пані Люція і Евця затихли і зникли, як тіні. Від дверей повільно ступав, — ноги в нього не згинались, — невисокий на зріст, чужий, незнайомий чоловік. Коли поцілував у руку пані Цецілію, вона другою рукою пригорнула його голову до грудей. Голова в нього була лиса.

— Моя дитино, — сказала при цьому вона, ніби наперекір дійсності. — Моя дитино…

Каролеві важко було нагинатись в ортопедичному корсеті, і обряд вітання насилу відбув. Пані Цецілія не виказувала своїх почуттів, ні в чому не розкрила своєї душі. Мовила:

— Колишня Ельжбетина кімната буде твоєю, тепла вода поруч, у ванній. Де ти хочеш снідати — в кімнаті чи, може прийдеш до їдальні? Я почекаю.

— Дякую, мамо, дякую, я дуже охоче…

Він говорив тихо, обережно й дуже правильно, з легким ваганням добираючи слова.

— Пізніше зможеш полежати до самого обіду. За обідом побачишся з Ельжбетою. Цікаво, чи впізнаєш її, вона тебе зовсім не пам’ятає. Вже більше року, як тут не живе. Я залишилась сама і якось даю собі раду…

Вона взяла костури й провела його до дверей у коридор. Сам він не пробував допомагати їй, зайнятий собою. Зупинявся на кожному кроці — повільний, випростаний, зосереджений. Перше ніж ворухнутися, роздумував, як це зробити, кожен порух його супроводжувався тихим клацанням апарата.

— Побачиш потім, як вони влаштувалися, — живуть у парку за містом. Його мати, — видавила Коліховська на додаток, — відколи помер старий Зембевич, перебралась до них.

Старосвітський покій, заставлений гнутими меблями з колишньої чекальні нотаріуса Коліховського, з вікном на паркан, і темне над ним віття садових дерев, здався йому приємним. Це майже і все з того, що сказав він під час снідання. Тримався так стримано чи байдужно, ніби нічого й не сталося. Ніби його приїзд не порушив безлічі справ, давно захирілих, не сколихнув життя цієї старої жінки.

— Ти не схожий на батька, — несподівано заговорила вона визивним тоном.

Він звів на неї очі і відразу ж опустив їх.

Просто дивно було і важко це витерпіти. Він не тільки не був схожий на батька, а й був старший від нього. Коли востаннє в своєму житті вона бачила Константина Вомбровського, очі в нього блищали, а на голові було густе, темне, хвилясте волосся.

— Ти схожий на діда Бецького… — заговорила знов і сама ж урвала мову. — Та, зрештою, мало я його пам’ятаю…

Водночас думала вона про свого першого чоловіка. Перестав писати, була в нього там жінка. Пізніше виявилось, що та жінка була з тутешніх і виїхала разом з ним. Зналися вони ще раніше. А вона ж до останньої хвилини думала, що в неї немає інших суперниць, опріч партії, що несе цю жертву вона ради ідеї. З мужньої товаришки життя, яка вміє зректися особистого щастя, вона перетворилась на обдурену дружину. Виїздив він несподівано, виїздив уночі, тікав, бо ж загрожувала йому смертна кара, і цей від’їзд, прощання, розвал сім’ї — усе це виглядало зовсім інакше. Та й вона сама стала якоюсь іншою у своїх власних очах, ніби її хтось узяв пальцями й переставив на інше поле шахівниці.

— Твій батько помер у Парижі, — вичікувально мовила вона.

Він мовчав. Мав би щось знати про це, мабуть же, й шукав там його слідів. І не тільки помер. Не тільки вона довідалась, що жодне слово, жодна чудотворна зміна подій уже нічого не принесуть їй. Бо ж, кінець кінцем, поки він жив, завжди надіялась, що, може ж таки, зустріне його випадково, могла ж через багато років одержати несподіваного листа… Очевидно, якось розраховувала на це, навіть нічого не знаючи, навіть не признаючись про це сама собі… Так. Але він не тільки помер. Смерть його була до того ж самогубством.

— Із нею ти також не знаєш, що сталося? — спитала вона.

З хвилину чекала, затамувавши подих. Нарешті звела на нього очі. Він був спокійний. Щось обдумував. Відповів з ваганням:

— Вона й досі там живе. Має дочку…

Пані Цецілія ворухнулася.

— Дочку? — повторила, не дуже розуміючи, про що мова.

Її страждання було коротке, але гостре, мов біль від злого укусу. Важко було дошукатися в цьому якогось смислу. Адже мова йшла про те, чого в неї давно немає.

— То моя сестра…

Не хотіла більше нічого знати, і він більше нічого не говорив. Вона пересунула щось на столі, спробувала встати. Евця подала їй обидва костури.

Після снідання Кароль спав. Його ніхто не будив, одначе на обід прийшов пунктуально. В їдальні застав уже Ельжбету. Чекали тільки Зенона.

Ельжбета холодно привіталася з незнайомим кузеном. За багато років звикла до думки, що його байдужість спричинилась до всіх гіркот пані Цецілії. Дивлячись тепер на нього, зовсім забула про це. Він був такий дивний!

— Ви звертайтесь одне до одного на «ти», — сказала пані Цецілія..

Їм обом нелегко було зважитись на це. Голос пані Цецілії звучав, проте, суворо, тож мусили взяти до уваги її побажання.

— Як звуть твого сина? — спитав Кароль тихо, як це було властиво йому. Чекаючи відповіді, уважно дивився на неї знизу малими, глибоко посадженими очима.

— Валер’ян, так само, як і його дідуся, — квапливо відповіла вона. Її худі щоки зашарілися. — На цьому тижні пішов йому четвертий місяць, — вела далі, хоч він більше й не розпитував її. — Як приїдеш до нас, побачиш його. Якесь дуже дивне дитя. Котенятко чи гусенятко теж не бавиться на перших порах. Але в порівнянні з тваринами дитя здається значно нещаснішим. Валер’ян не плаче більше від інших дітей, але плаче з будь-якого приводу. Коли хоче спати, хоче їсти, коли його треба купати… Ніби якось боляче сприймає саму дійсність… Хоча, правда, я бачила й таку рибу — вона дихала стражденно.

Саме коли вона говорила, приїхав Зенон.

— Ельжбета, звичайно, розповідає про дитину, — з м’яким докором кинув він.

Пані Цецілія одразу ж стала на її захист.

— То Кароль запитав її про це, — сказала вона.

Але Зенон шукав тільки причіпки, щоб додати щось від себе. Бо ж сам дивувався: ніколи не любив дітей, вони зовсім не цікавили його, але коло цього хруща сидів би годинами, якби не був такий зайнятий. І Ельжбета знову засяяла.

Після обіду вона отінилась поблизу Кароля. Вже звикла до нього, тож і могла сказати:

— Довго, Каролю, ти змусив матір чекати на себе. Навіть не знаєш, як сумувала вона за тобою.

Він був вражений її закидом, ніби ніколи таке і в голову йому не приходило.

— Я стільки літ хворів, — через хвилину відповів він. — І пізніше, коли вже нарешті став працювати, боявся перемін. Не міг собі й уявити нічого іншого, крім тієї вулички і шляху до бібліотеки… — Він раптом усміхнувся. — Поглянь на мене: чи схожий я на того, кому легко вибратись у дорогу?

Усміх у нього був вимушений, асиметричний, несподівано лагідний і безборонний. Кілька нижніх зубів з одного боку находили на верхні, і це, власне, перешкоджало йому усміхатись. Пані Цецілія дивилась на сина в цю хвилину здалека, і охоплювало її дивне почуття. Його обличчя, мале, кутасте, з глибоко запалими очима,раптом відкрилося перед нею. «Він милий», — подумала й відчула втіху в душі.

— І от вибрався, як бачиш…

Коли Зембевичі поїхали, пані Цецілія, втомлена надміром вражень, звеліла роздягти себе й лягла у ліжко. Їй треба було зібратися з думками, треба було відпочити. Бо ж від’їзд Ельжбети, яка квапилась додому, щоб вчасно нагодувати Валер’яна, знову, як це й раніше бувало, поранив їй серце. Билось воно слабо й нерівно, пані Люція Поштраська лічила над склянкою краплі.

— Ось почекай, — сказала вона. — Як тут побуде, звикне й задомує, і це перестане тебе тривожити. Я бачила, він привіз багато книжок. Сидітиме собі тут і писатиме.

Пані Цецілія дала знак рукою, щоб та замовкла. Сама не знала, про кого йшлося їй в цю хвилину. Про Кароля чи про Ельжбету. Це нещасливе її дитя вже не могло заступити їй Ельжбети, як і вона ніколи не могла по-справжньому заступити їй сина.

Через кілька днів у чудову осінню погоду пані Цецілія разом із сином вирушила до Зембевичів. Першим ділом по приїзді було, звичайно, побачити дитину, яку в глибокій колясці возила по саду товста й весела Маринка, що її пані Жанця привезла сюди з Болебожі. Але зараз не було її поблизу, і пані Цецілія сіла під самим будинком у крісло, застелене пледом, а Зенон і його мати створили їй компанію. Серед газону золотились напівкруглим ланом пізні хризантеми, дрібні й розтріпані, ніби вже перемерзлі. Лагідне сонце світлистою млою заслоняло далину. Ельжбета йшла по алеї, що дугою повертала до парку. Намагалася йти повільніше, щоб не переганяти Кароля, який шкутильгав поряд.

— Він щоденно на повітрі, навіть і в негоду, це гартує його… — мовила вона, йдучи. На її гукання Маринка нарешті озвалася з самого кінця саду. Була тут замкнена завжди хвіртка із залізною сіткою, через хвіртку можна було вийти в парк. Коляска з дитям стояла поруч, а Маринка розмовляла через сітку з якоюсь дівчиною. Коли вони наблизились, та швидко відійшла. Проте затрималась на повороті алеї.

Ельжбета неспокійно зазирнула в коляску. Мале спало.

— Маринко, з ким це ти розмовляла? — підозріливо спитала вона.

— Я не знаю її. Хотіла побачити Валюся, то я й підвезла коляску до хвіртки. Але тихенько, так що він і не пробудився.

Ельжбета була бадьора, впевнена в собі, не втрачала самовладання. Говорячи, весело поглядала на Кароля.

— Маринко, ніколи не від’їзди «так далеко. Адже ж досить місця й коло дому.

Ельжбета говорила швидко й неприємно. За огорожею побачила кількох учениць. Проходячи мимо, вони заглядали в сад, як і сама вона колись.

— Не треба розмовляти з чужими людьми, — нетерпляче вела далі. У своєму голосі впізнавала той самий тон, яким тітка Цецілія говорила зі слугами. — Завжди після обіду, Маринко, ти можеш піти собі й погуляти — з ким душа забажає. Але коли ти з дитиною, нікого чужого не повинно бути, ніхто не повинен ні дивитись, ні доторкатись до дитини.

Маринка жваво захищалася.

— Не хвилюйтеся. Чи ж я дала б комусь доторкнутись до дитини? Вона постояла, постояла, запитала тільки, чи це дитина Зембевичів, та й пішла…

Вертаючи додому, Ельжбета сама штовхала поперед себе коляску. В якусь мить неспокійно озирнулася й побачила ту дівчину. Вона все ще стояла на повороті паркової алеї й дивилась у цей бік. А коли Ельжбета ще раз озирнулася, її вже не було.

Подумала, що це просто їй привиділось. Нічого тут немає дивного, коли хтось запитує про дитину, чия вона. У місті ж відомо, хто тут живе.

— Ти, Мариико, і справді не знаєш її?

— Уперше бачу, — обурено відповіла. Але Ельжбета впевнена була, що вона каже неправду.

— Не дивуйся, не думай про мене погано, — звернулась вона до Кароля, згадавши раптом про його присутність. Силкувалась опанувати себе, але усмішка в неї була зла і штучна. Лише біля дому, побачивши Зенона, Ельжбета відчула себе в безпеці.

Коліховська не часто могла приїздити сюди й малого Валюся бачила заледве третій раз. Дивилась на нього мовчки, схвильована й сперечлива водночас, зовсім здезорієнтоваиа у своєму перериваному материнстві. Пані Жанця натомість близенько схилялась над коляскою, лепечучи при цьому різні жіночі слова, повні розчулення й безглуздя. Коли внаслідок цього дитя прокинулося й заплакало, Маринка зникла з ним у кімнаті на другому поверсі.

У домі Зембевичів багато що зачудовувало Коліховську. Було тут ясно, надзвичайно просторо і надто чисто. Ще раз сказала сама собі, що нізащо не захотіла б тут жити, хоч би й хтозна-як впрошували її. Але спохмурніла при цій думці.

— Не люблю кактусів, — сказала пані Жанці, коли вже посідали за стіл. А пані Жанця любила кактуси. Ніколи наперед не знаєш, де в нього виросте листок, який він матиме вигляд і коли котрому прийде в голову зацвісти. Завжди від них можна чекати якоїсь несподіванки.

— Я їх люблю. Це ніби каліки від народження з-поміж рослин, — заговорив Кароль.

Пані Цецілія неспокійно ворухнулася в кріслі. Кароль звів на неї очі й замовк.

— Ви тепер щасливі, — саме зараз вставила слово пані Жанця. — Нарешті ваш одинак при вас…

Тяжке горе і зміни, що зайшли в її житті, не вплинули на лагідний характер пані Жанці. Окрім Маринки, привезла вона з собою із Болебожі куховарку, енергійну, роботящу жінку, Юзеву. Флорек, що колись ставив самовари для пана Валер’яна, був тепер слугою в сім’ї Зенона. В оточенні своїх людей пані Жанця почувала себе в сина як у себе вдома.

За столом говорила про небіжчика-чоловіка. Про Флорека і Маринку. Слуги його просто обожнювали. В нього було серце голуба: нікому в житті не вчинив кривди.

— Скільки пройшло людей через салон у Болебожі, коли стояло там тіло перед похороном, ніхто б і не повірив. А квітів яких прислали з Хонзебної, з палацу! У костьолі була графиня Тчевська з дочками. На похорон з’їхалася не тільки околиця, але й жителі з дальніх кінців краю. Були навіть Воленські з Кавна, бо нас іще з тих часів пам’ятали, як ми були власниками Віткова.

Зенон завжди хвилювався, коли мати говорила про батька, її спогади робили з нього зовсім іншу людину. «Досить померти, щоб стати зовсім беззахисним», — подумав він. Але, незважаючи на це, розпитував її про батька і марно шукав у її словах чогось такого, що міг би вважати за остаточну відповідь.

Тепер, коли було вже надто пізно, не раз жалкував, що не вмів щиро порозмовляти з ним, що не висловив йому своїх дитячих претензій. Передчасно осудив його, і так усе й залишилось. Без сумніву, перша хлоп’яча огида до його еротизму, до зухвалих дівчат, що швендяли пізніми вечорами під вікнами, були джерелом того осуду. Та якби він запитав… Усе, що він міг би відповісти, не було б ані його найбільшою правдою, ані найбільшою правдою про« нього самого. Але багатолітня любов цих людей, всі їхні взаємини залишились невизначеною величиною, далекою від того, що говорила зараз про нього мати…

— А казання ксьондза Черльона на кладовищі! — згадувала далі пані Жанця. — То єдиний чоловік, який зрозумів його, зрозумів, що він усе своє життя нишком страждав, думав про батьківщину, любив людей…

— Ксьондз Черльон? — несподівано спитав Кароль. — Отже, він став ксьондзом?,,

— Ви його знаєте? — зацікавилась пані Жаиця. — Може, ви зустрічалися з ним за кордоном?

— Не знаю, чи це той самий…

— Той самий, той самий! — вигукнув Зенон, раптом пожвавішавши. — Адольф Черльон. О, то тип! Дивно, що тут про нього ще не дуже чути. А він здається мені дуже обіцяючим…

І Зенон розповів про його візит у редакцію і про те, що супроводжувала його тоді Тчевська.

— Він скидається на злочинця або на мученика. Мав тут прочитати цикл якихось лекцій, але, крім святенників, ніхто на них не ходив. То він і справді вчився в Сорбонні?

— Я не раз його бачив у бібліотеці, — відповів Кароль не дуже охоче. — Приходив на збори і брав слово під час дискусії.

Зембевичева сказала, що цей ксьондз Черльон світла людина. Вона багато хорошого чула про нього. Він також кілька разів приїздив у Болебожу до пана Валер’яна. От тільки в піст був із ним клопіт: риби і в рот не взяв. Відвертав голову, коли бачив рибу в полумиску. Вона завжди їздила до Хонзебної на його проповіді.

— Проповідував чудово! — говорила у захваті. — Не було такої людини в костьолі, кого б він не зворушив. Чоловіки і ті плакали, не тільки жінки. — Вона подумала з хвилину і мрійливим тоном додала: — Але найгарніше він говорив про терпіння. Що єдиною дорогою, яка веде до бога, є терпіння. Терпіння й покірність. Що вся велич людини в її покірності перед господом. І все щастя…

— А нічого поганого не говорили про нього в Хонзебній?— допитувався про нього Зенон.

— Це мене зовсім не обходить, — без гніву відповіла пані Жанця. — Ксьондз — не святий, а лише ксьондз, така ж людина, як і всі. А в кожної людини бувають моменти, коли вона піддається людським слабкостям.

Про ці його слабкості вона могла б дещо розповісти.

Дівчина, про яку найбільше балачок було, Веронка з Гварецького Фільварка, тепер уже заміжня й поводиться пристойно; Так само і плітки про небогу органіста були дуже перебільшені. Одне щира правда — те, що в нього велика дружба з графинею. Але тільки лиха людина могла б у цьому вбачати щось негарне. Вона допомагає йому в праці, дістає для нього книжки, вони разом пишуть, разом влаштовують читання й вистави для сільської молоді. Я її вважаю жінкою богобоязливою.

Зенон нахилився до Кароля і щось говорив йому на вухо, але той слухав без ентузіазму. Крізь Зенонів сміх почулися і слова: «… із самої доброти сердечної, бо це — не в її лагідній натурі».

Пані Жанця не зважала на репліки, призвичаєна до нескромних жартів чоловіка-небіжчика. З хвилину подумавши; додала:

— Щоправда, граф набагато старший від неї, до того ж і сам має легковажний характер, як і кожен чоловік. Але де ще не означає, що так одразу й треба осуджувати в чомусь таку жінку.

Коліховська, яка не любила ксьондзів і вважала їх за дармоїдів, своє ставлення висловила без застережень. Але пані Жанця й цього разу зовсім не образилась.

— У кожного щодо цього своя думка, — лагідно сказала вона. — ї я залишусь при своїй.

Протягом усього обіду Ельжбета була неспокійна. Вирішила, однак, нічого не казати Зенонові про свою підозру. Дівчина, що стояла в алеї парку і звідти дивилась на їхню дитину, мабуть, не була Юстиною. Мала інший вигляд, вбрана була по-міському в короткий синій костюм і модний капелюшок. І здавалась також меншою й худішою, ніж Юстина, яку запам’ятала вона з тієї розмови. Але все ж була неспокійна.

На другий день після довгих розпитувань Маринка призналась, що вона знає ту дівчину, яка дивилась на дитя.

— То дочка старої Богутової, що вже померла, із Болебожі. Вона тут часом вештається, але просила, щоб не казати про це.

Ельжбета хотіла одразу ж випровадити Маринку. Проте передумала, коли за неї заступилась пані Жанця. Вже давно не було між нею й Зеноном розмови про Юстину. І Ельжбета боялась порушити затишшя, що запало над тією справою.

Та Зенон перший заговорив про це. Через кілька тижнів після появи Юстини біля хвіртки в парку.

Він почав недбало, ніби йшлося про щось маловажливе.

— Ти повинна, Ельжбето, знову допомогти мені.

Вони сиділи обоє нагорі, у спальні. Широке, незавішене вікно дивилось у темну листопадову ніч. В домі було ясно, тепло й безпечно.

— Що сталося? — повагом спитала вона.

— Щось треба зробити з Юстиною. Вона знову без місця.

— Торуцінський звільнив її? Чому?

Зенон ледве стримував нетерпіння. ,

— Ні, сама пішла від нього. Не знаю, яка причина. Щось їй там не сподобалось. Та, зрештою, це все одно. Я вже одержав від неї кілька листів.

— Якщо вона хоче грошей… — заговорила квапливо Ельжбета.

— Ні, якраз грошей-то вона й не хоче, — досить жорстко перебив він дружину. — Хоче дістати місце для себе в кондитерській Хонзовича. Ти знайома з касиркою Тавніцькою?

— Ах, он як? Ну що ж, гаразд. Гаразд.

Вона пересіла на низеньку канапку до телефону і, тримаючи трубку в руці, спитала:

— Але вона не розповідає про це? Не звіряється нікому?

— Ні, — відповів Зенон, — певно ж, ні. Про це ніби ніхто не знає. Їй і самій дуже важливо, щоб ніхто нічого не знав.

Ельжбета раптом поклала трубку і встала.

— Ні, ні, там недобре їй буде. Треба для неї знайти щось інше. Може, деінде. Тут знову вона буде на видноті.

Зенон якось чудно засміявся. І махнув рукою.

— Ти не думай, що я не знаю. Я старався їй пояснити, але це, це… Ти повинна вірити мені, що якби тільки можливо було…

Вона більше не допитувалася. З хвилину вони посиділи мовчки.

— Складається так, що треба будь-що зробити це. Її відмовити не вдасться.

Схоже було на те, що він не все говорить Ельжбеті. І вона впівголоса спитала:

— Знаєш? Вона приходила сюди й розмовляла з Маринкою. Хотіла побачити дитину.

Зенон, не озиваючись, нетерпляче кивав головою.

— Одне тільки певно, що вона нічого не скаже. Розумієш? Отже, краще вже зробити так, як вона хоче. — І несподівано закінчив: — Адже вона нічого більше не хоче!

Ельжбета подзвонила Тавніцькій, і через тиждень в Юстини була вже нова робота.

 

22

На іменинах у пані Цецілії цього року було всього кілька старих жінок. Герацька давно вже не жила, а після неї померли ще дві старенькі. А одна ще була хвора й надіслала листа з найкращими побажаннями та букет білих хризантем, дрібних, мов айстри. Замість Горонської, квартирантки з третього поверху, яка вже давно не виходила з квартири, прийшла несподівано її дочка — також, зрештою, вже немолода, сива, до того ж майже незнайома. Виявилося, що в неї просто було якесь прохання до президента. Однак уже не застала його. Зенон заскочив раніше, і тільки на коротку мить. Був веселий, популярний, на всіх справив якнайкраще враження. Мав мало вільного часу, з хвилину збоку порозмовляв з Каролем, кілька разів вибачився перед пані Цецілією і поїхав, а матір з дружиною залишив на якийсь час.

Зембевичева-старша брала участь у цій урочистості вперше. Маленький креповий капелюшок із жалобною вуаллю, що спадала їй на плечі, закривав, як і годилося, її гладенькі сиві скроні. Старосвітська парадна сукня для візитів виявилась дуже до речі на цю оказію. Вилиняла накидка, недбало притримувана на ліктях, була із соболиного хутра.

Евця розносила каву з вершками, Ельжбета, як і колись, подавала гостям на тарілочках шматки горіхового торта. Старі жінки мрійними очима дивились на дружину сановника й казали, що пам’ятають її «отакенькою дівчинкою», дякували, просили й перепрошували, зворушені, що вона воліє сама трудитись. І вона дивилась на них уже іншими очима. Тепер, через стільки літ, вони не наганяли на неї страху, перестали бути ворожими до неї. Поробилися меншими, втратили зір, слух, або пам’ять чи міцність в ногах. Їхні вузлуваті пальці, які обережно й делікатно просовували вони у вушка чашок, закінчувались білими нігтями. Не бажали цього і, не бажаючи, уперті й лякливі, поспішали, проте, весь час уперед, ваблені невблаганно плином часу. Сходили з поля і, сходячи, невпевнено роздивлялися, чи не можна ще чогось прихопити. Зволікали, викручувались, як могли, від своєї долі — і квапилися, незважаючи на це, так само швидко і невтомно, як і молоді люди, нетерпеливі, пристрасні, запалені єдиним прагненням за всяку ціну надолужити згаяне.

Рухлива колись Тавніцька, втративши з роками певність у собі, вже не витягувала, як це робила раніше, шиї. щоб омолодити її. Варконева, що сиділа поруч, була вже тепер зовсім сива й товста.

Ельжбета підійшла до цих жінок, щоб ще раз подякувати касирці з кондитерської Хонзовича за те, що прийняли на роботу Юстину.

— Досить було одного вашого слова, — відповіла зніяковіло Тавніцька.

— Богутувна, Богутувна? — повторила пані Варконева і раптом пожвавішала. Зуби в неї були дрібні, білі й рівненькі, ніби штучні, як у ляльки. — Пробачте, чи це часом не дочка куховарки, яка колись жила в місті?.. Чи це не Юстина?

Пані Жанця вихилилася з крісла і підтвердила, що та сама.

— Її мати пізніше служила в мене, в Болебожі. А та мала — гарненька тоді була дівчинка. Крутилася там біля матері на кухні, в саду…

Мило розповідала, як стара Богутова ледве на ногах стояла, але до останньої хвилини не виходила з кухні.

— Прослужила отак у нас чотири роки. Тримали ми її, нещасну, поки могли, така вже була недолуга. Та от, ох, лишенько: лікар звелів відвезти її в місто на операцію. І вона в лікарні, під ножем, так і померла! Якби не лікарі, вона б, небога, іще б кілька літ протягла на кухні…

Ельжбета підвелася й відійшла до вікна. Ставши тут, притулилася скронею до шибки — задивилася на безлюдну вулицю. З глибини салону долинав кволий, але веселий голос Варконевої. Ельжбета впізнала один із багатьох анекдотів, що їх розповідала ця жінка, яка любила смішити товариство. Однак слухала його, наче вперше.

— Звертаюсь до неї: «Дорогенька моя! Мені здасться, що ви вагітні». А вона й відповідає: «І мені так здається». — «Тоді нічого не поробиш, ми змушені будемо розстатись. Немає ради…»

— Чия вона може бути донька, ця Юстина? — поцікавилася пані Жанця. — На селянку не схожа…

Ельжбета весь час стояла біля вікна. «Що зі мною таке? — думала вона. — Що мене це обходить? Хіба я не зробила всього,що могла? Хіба я не поїхала тоді, щоб бути якнайдалі від нього? Залишила ж його їй, порвала з ним…»

Жінки говорили далі сміючись. Чути було тоненький смішок Варконевої.

— Із цим не трудно.

— Ох, пані нотаріусова вже як щось скаже…

То був обурений голос Люції Поштраської.

— Я теж не кажу напевно, бо не бачила, — весело захищалась та.

— А чого очі не бачать, за тим серце не болить, — додала пані Жанця.

Ельжбета відпустила портьєру й стала лицем до кімнати. Побачила, що поруч стоїть Кароль.

— Я дивлюся, що ще й досі нема автомобіля, — розгублено сказала вона.

Раптом відчула страшенну втому й сіла на канапку поблизу вікна. Була це та сама канапка, під якою містилось помешкання вимерлої родини Голомбських. «А все ж я відразу погодилась, коли побачила того райку його, — думала вона. — Я подумала, що з тим уже залагоджено. Він же сказав, що все гаразд. Але ж як? Тієї дитини її немає на світі… А вона — весь час тут, вона — всюди…»

Кароль не ворухнувся з місця. Стояв на певній відстані, дивився на неї, ніби збирався щось сказати.

Хотіла його попросити, щоб він сів, але стрималася, подумавши, що він сам знає, як йому краще. Пригадала собі, що Зенон сказав колись про нього: «Людина, згвинчена із шматків».

Нарешті почула його тихий голос.

— Ти щось сказав? — запитала вона.

Він повторив майже пошепки:

— Як на мене, старість гірша за каліцтво.

Вона відгадала: йому це потрібно, в цьому єдина для нього втіха. Її неспокій зростав.

— Чого ти не сідаєш? — раптом спитала вона, втративши терпіння. — Іди сюди. — І вона поклала руку біля себе на канапку.

Він підійшов і сів. Почула знайоме їй уже тихе клацання апарата, що супроводжує кожен його рух. Він дивився зараз на Ельжбету знизу, несміливо й лагідно. Не зводив з неї замислених очей. Несподівано спостеріг, що вона почуває себе ніяково, і, повертаючись усім корпусом, розгледівся по салону.

— Я ніколи не бачив стількох їх воднораз, — сказав він, — стількох старих жінок… Це здається мені протиприродним. — І за хвилину додав: — Я пам’ятаю матір, як іще молодою була…

Мусила звести брови, щоб його нарешті зрозуміти, щоб звільнитися від своїх роздумів. Сказала майже з гнівом:

— То ти вважаєш, що ми більш нормальні, ніж вони, тільки тому, що молоді? То чого ж ми так терзаємось?..

Гадала, що ця душевна мука — це, власне, мука її молодості. Що за шаленство — давати згоду на любов! Спершу то була чужа любов, якої вона не могла знести. Цілий світ викликав у ній відразу, що він пройнятий наскрізь, що отруєний усім цим… А пізніше сама погодилася на любов у собі, любов, яка її жахає й мучить і яка зростає в міру того, як зростає її страждання.

Його здивувало, коли він побачив, що вона переплітає й стискає пальці. Не був певний, чи може цьому повірити.

— Ти й Зенон поганої про мене думки, — сказав він, вагаючись.

— Чому? — запитала вона. — Чому ти це говориш?

— Бо я насправді можу знести, коли бачу, що хтось коло мене щасливий. Я вже звик до цього.

Вона не зрозуміла. Ні, вона зовсім про це не подумала. Він переоцінював її і, певно, Зенона також. Може, навіть ніхто взагалі не дуже докладав зусиль, щоб не вразити його.

А він тим часом говорив:

— Мій туберкульоз і ортопедичні пристрої… Розумієш? Усе це здається в мені найважливішим кожному, хто буває зі мною. А тим часом важливе інше. Що4 з того, що одна людина — така, як я, коли інші — звичайні собі люди. Це дуже незначна перешкода в загальному русі. І вона взагалі не стає важливішою тому, що йдеться про мене. Припустімо, що йдеться про когось іншого.

— Ні, я була щира.

Він не дав перервати себе.

— А якщо навіть і про мене йдеться, — вів далі, торкаючись пальцями якогось предмета, що стирчав з його комірця, прямий і блискучий, і з обох боків брав ніби в кліщі його підборіддя. — Якщо навіть і про мене йде мова, то так тільки зовні здається. Бачиш, зараз, коли хочу, можу піти по книжку, яка лежить у другій кімнаті, можу зійти по сходах, можу лягти і встати… Цього всього я не міг робити впродовж довгих літ. І якщо подумати, що цим я завдячую людям, для яких я нічого собою не являв…

Оскільки вона мовчала, він додав:

— Ти гадаєш, певно, що про це не слід зараз говорити, що я неделікатний? Але ж це між мною й іншою людиною стає перепоною, коли про це нічого не кажу, коли це замовчую, як щось клопітне й непристойне. І саме тут, саме з тобою…

Його жести були скупі. Він ледь ворухнув руками, опустив повіки.

— Знаєш, я хотів би, щоб ти матері про це сказала. Щоб ти сказала їй, що все це нічого. Що це не завдає мені ніяких прикрощів.

— Гаразд, скажу, будь певен…

Вона здригнулась, почувши за вікном звук автомобіля.

— Ну, мені вже пора… — Вона встала й підійшла до Зембевичевої.

— Мамо, вже прибула машина. Їдемо.

Пані Жанця підвелася й попрощалася з винуватицею торжества. Її гречність, її лагідна терпеливість обеззброювала пані Цецілію, послаблювала її нехіть.

— Дякую вам, — сказала вона, звертаючись до пані Жанці й до Ельжбети. Але із смутного обличчя видавити усмішки не змогла.

Дорогою пані Жанця розпитувала Ельжбету про кожну з жінок. Вона була зачарована присутніми, все її цікавило, все пробуджувало в ній зичливість. Виявляється, найбільше сподобалась їй Люція Поштраська. Це було дивно, бо на неї ніколи ніхто не звертав уваги. Ельжбета відповідала силувано, весь час побоюючись, що посипляться запитання про Юстину. Існування її — млисте, далеке, непомітне — не вдалося їй пересилити. Була в ній якась наполегливість, якась таємнича витривалість, воля обстоювати своє, хоч і заздалегідь було відомо, що все це безнадійно. Не лізла в очі; в парку, як тоді, вона її більше не бачила. Проте не тільки кондитерська Хонзовича, як перед цим і крамниця Торуцінського на вулиці Святого Яна, яку вони саме минули, але і вся довколишня місцевість, — Пенсійна вулиця й Національна площа, — насичена була цим неспокоєм.

Їхали вони притихлим містом. Минули відкриту просторінь із старими деревами, територію колишніх приватних городів, перетворену останнім часом на міські плантації, потім кілька заводів. Далі потяглись паркани, що огороджували майданчики невідомого призначення, переважно склади дерева, якісь низькі, темні будівлі, що підступали аж до залізничного полотна. Пані Жанця не розпитувала про Юстину. Невже знала, що не треба про це згадувати? Звідки вона довідалась? Мабуть, таки ж не від Зенона. А може, просто забула? Як завжди, жваво роздивлялася довкруг, цікавилась, що тут і що там, хоча й мало могла побачити в далекому світлі розкиданих по просторіні поодиноких ліхтарів.

— То це тут отой завод Геттнера, що його мають закрити? — раптом спитала. Але проминули вони його вже давно. Автомобіль зупинився, і шофер уперто сигналив, щоб сторож відчинив ворота в парк.

Зенона ще не було вдома. Ельжбета довідалась натомість, що чекає на неї Хонсьба. Він увійшов, як завжди, через кухню. Тоді, коли ще займався газетярством, мав вигляд інтелігента. Поведінка його тоді була у повній відповідності а убранням — з білим комірцем і краваткою, з м’яким капелюхом і рукавичками. Тепер же замість краватки на шиї в нього був шарф, а в руці він тримав зім’яту шапку.

Минули ті часи, коли він невинно приходив поговорити про книжки, які позичав у неї й повертав чисті й иепотріпаиі. Вона вже не була вбога племінниця господині, скромна панянка, що не може бути байдужою до нерівності суспільних сфер. З принизливим неспокосм слухала, що він скаже. А він ось що сказав:

— До вас тепер увійти — все одно що до княгині. Один лакей, другий… Без візитної картки й не потикайся.

Він усміхнувся не стільки іронічно, як співчутливо.

— Ви щось хотіли? Кажіть. Що там чувати?

Вона повела його в маленьку кімнатку за їдальнею.

— Що чувати, про це ви знаєте, мабуть, не гірше, ніж я. Чи зможете ви щось зробити? Мова все ще про Борбоцьлого.

— Знаю, знаю, — квапливо сказала вона. Випари з того світу, із-під підлоги, тяглися тепер за кожним її кроком. — Борбоцький… Але ж, бачите, він погано поводиться у в’язниці, свариться з наглядачами. А під час слідства…

— Саме так, під час слідства, — перебив її Хонсьба і глянув їй в очі. — Ви ж, мабуть, розумієте. Він же й досі хворий.

— Воно-то так, але якби навіть і вдалось щось зробити, він сам же все й зіпсує. Адже інших уже звільнили.

Хонсьба здався їй якимсь дивним, не могла второпати, в чому полягала ця зміна. Подумала, що причина в освітленні, й засвітила меншу лампу на столику.

— Чого ви не сідаєте?

Він сів по другий бік столу. В погляді, спрямованому на неї, було зосередження і задума. Вона поволі усвідомлювала, що це так збільшилися в нього очі. Ховалися глибоко під брови, а внизу доходили мало не до половини щік. Не було в нього щік, а тільки випуклі кістки, підкреслені зовсім чорною тінню. Скроні в нього позападали, сухі губи не закривали зубів.

— Що ви хотіли? — спитала вона.

Не могла не думати про це, бачачи його, не могла відігнати від себе того, що закарбувалося в пам’ять ще з самого дитинства. «Не бійся! — сказала Хонсьбіна вже на подвір’ї. — Не бійся! Ти ще запам’ятаєш, запам’ятаєш!» Хонсьбіна була тоді ще молода, криклива жінка й сама карала своїх синів, коли вони в чомусь завинили. Була дебела й весела на вигляд, але зла. Чоловік її любив випити і, захмелівши, зчиняв колотнечу. Однак не вдома. Боявся жінки навіть і тоді, коли був п’яний. У них було троє синів, наймолодший пізніше помер. Коли вона казала: «Не бійся!» — всім відомо було, що зараз почне котрогось із них лупцювати. Вона завжди вдавалась до цього, коли вони щось крали в саду, а також і при інших оказіях.

У подвір’ї вже знали, що означав крик і плач унизу. Міхаліна казала: «Хонсьбіна знов дубасить своїх хлопців. Хто-хто, а ця спуску не дасть». Едвард і той, що пізніше помер, Юзьо, кричали. Юзьо кричав навіть до того, як відчує біль, ще при перших словах матері. Казали, що він був полохливий. Мар’ян, найстарший, зовсім не кричав.

Улітку з подвір’я аж до саду долинав лютий, різкий, але жвавий материн голос: «Лусни, а дістань нагайку зі стіни! Сам дістань! І сам ляж! Ось тобі за це, ось тобі!.. Ну от і добре! Вдруге вже туди не полетиш, вдруге пам’ятатимеш мої слова! Ану поцілуй у руку, перепроси свою матір. Не хочеш? То на тобі ще, щоб знав». Крик її уривався, запеклий і захеканий, сповнений втоми. В тиші чути було вже тільки самі удари, дивні, ляскотливі, на жоден інший звук не схожі. Не чути вже було ні голосу, ні прохання, ні стогону. Тоді вже всі знали, що Марека вона шмагає. Серед тиші іноді ще лунало: «А будеш, а будеш?» Але в голосі відчувалось уже знесилля і страх, що він не кричить.

Ельжбета, проходячи попід будинком, дивилась часом у віконця підвальних приміщень. Внизу, на самому дні, панував такий морок, що нічого не було видно. Зате вечорами світилась там лампа, горіла, мов свічка в ліхтарі, й освітлювала ціле оте маленьке помешканнячко. То були найдавніші спогади Ельжбети про Мар’яна Хонсьбу. Вже значно пізніше бачила його на подвір’ї, — він сидів із книжкою на звалених на купу стовбурах дерев. Гречний хлопець, що прагнув здобути освіту, зразковий хлопець із виховної повісті для дітей. Повертався з заводу, їв, що мати давала, й самостійно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Здав нарешті екзамени, коли минуло йому двадцять літ. Він приходив тоді часто до Ельжбети, брав книжки з бібліотеки її дядька Вомбровського й розпитував про речі, на які вона неспроможна була дати відповідь. Замість «і так далі» він казав «і те де». Мовив також: «Як-то кажуть, нічого не поробиш». Було це якраз перед тим, як його звільнили з заводу Геттнера, де він пропрацював п’ять років. Він повторював: «Головне, що не шанують людини, не шанують людини». Він мав на увазі те, що відбувалося в місті й було відоме всім: штрафи, щоденні обшуки, зникання серед заводських закамарків після понаднормової роботи молодих робітниць. Згодом в його розповідях з’явився Франек Борбоцький. «Це чесний хлопець, — сказав він. — Цей із категорії хороших людей».

Коли звільнили його з роботи, він не сказав Ельжбеті через що. Здогадувалась, але тільки з його деяких слів, з добору книжок, які він брав для читання, з термінології, якою став користуватись. Книжки 1905 року його вже не цікавили. Про тодішніх ватажків, теперішніх депутатів, сенаторів і сановників, він говорив неохоче: «Вони дбали тоді не про робітничу справу». Говорячи так, він мав на думці її вітчима, Невеського. Він уже тепер знав мотиви тієї діяльності, з якої постала сучасність. І не мав щодо цього ілюзій.

Пізніше в «Ниві», спершу в Чехлінського, а потім у Зенона, він вів рубрику «Пригоди» в плані побажань Чехлінськоґо. проте виходячи за межі вимог Зенона. Коли цей під заголовком «Гідне кари недбальство» виявив оповідання про залишену без догляду робітничу дитину, що перекинула на себе чайник з окропом, та історію вісімнадцятирічної дівчини, яку поліція впіймала на гарячому, коли вона топила немовля, під заголовком «Милий початок зла», що дотепно закінчувалась лаконічною інформацією: «Сидить», — він вирішив одразу ж із ним розстатися. «Що ви, в бісової матері, надумали собі? — кричав він на нього. — Що це за паскудство?» Вже тоді несподівано нападала на Зенона страшна лють. Виникала вона з дивного неспокою, що діється щось погане, що вся робота його обростає цією гидотою. «Чого ви не дали мені прочитати цього?» І він відчув таку антипатію до Ельжбетиного протеже, до його фізичного й прихованого убозтва, фальшивої, підступної непокірності, що він аж хотів ударити його. За це мовчання, за оцей лінивий опір. Пізніше розповів він про все це Ельжбеті. Так, справді, хотів його вдарити. І тоді промайнуло в його пам’яті глумливе кривляння хлопчаків, що їх у Болебожі лупцював колись пан Валер’ян, кривляння, яке свідчило, що не визнають вони ні болю, ні приниження.

Ельжбета ніколи не могла зрозуміти, навіщо Хонсьба так писав. Відповідав ухильно, коли спитала його про це. Казав, що саме цього від нього жадали, а не чогось іншого. І навіть висловився, що йому чужа гуманна делікатність почуттів. «Як є, так і повинно бути, — сказав він. — Зрештою, мені ж не дали писати про страйк на заводі Геттнера».

Все це швидко промайнуло в її пам’яті, поки Хонсьба говорив. А говорив він весь час про того ж Борбоцького. Ніби переказував його біографію: давно не мав роботи, швагер його змарнував своє життя, потім смерть матері, довга хвороба сестри, і ота мала… І до того ж мав іще дівчину…

— Вона також померла?

— Не померла. Це та, що якийсь час жила в них. Ви ж, мабуть, знаєте: Богутувна.

— Вона його наречена?

— Ні. Тільки він з тією дівчиною знайомий з малих літ, — відтоді як ще жили вони в селі. Він приїхав сюди, захотів на заводі влаштуватись на роботу і влаштувався. Та з дівчиною в нього все покінчено…

— Але ж вона працює, — видавила із себе Ельжбета.

— Я чув. Ви нею також опікуєтесь, правда ж?

«Він повинен знати, — квапливо думала вона. — Повинен знати». Ельжбета згадала, як тоді, побачивши її, та відійшла від садової хвіртки. І зупинилася якраз у тому місці, де алея повертала вправо, до ставка. Постояла ще з хвилину, все дивилася сюди.

— Жаль мені його. Він там пропаде. — Обличчя Хонсьби було зосереджене й задумане, але не гнівне.

Вона подумала про начальника в’язниці, про його випуклі груди, його розкотистий регіт, схожий на кінське іржання, про прокурора, чоловіка з вишуканими манерами, який належав до прихильників «Пан-Європи> і вболівав, що розбрат розділяє народи землі. І про начальника поліції, який твердив, що б’ють скрізь: в Америці, Англії, Франції і навіть у Греції. Цей начальник був ще молодий чоловік з малою, конічної форми, головою над величезним, розтовстілим тілом. Мав жінку й двоє дітей.

Ельжбета знала усіх цих людей. Та небагато могла йому пообіцяти. Через те, власне, що чимало що залежало тепер від Зенона.

— Спробую, — сказала вона, — спробую. — Побачила себе його очима. Вони були ворожі й недовірливі. Їхні стосунки змінилися — тепер, коли там, під підлогою не було вже нікого.

Хонсьба пішов раніше, ніж повернувся додому Зенон. Почувши його кроки, Ельжбета вибігла до передпокою. І ще й досі, після кількох годин розлуки вони віталися одне з одним, мов коханці. Жила вона в неспокої, який від нього йшов і його оточував. Лише біля нього могла забути про той неспокій.

— Ти чекала, скучала за мною? — перепитував він, жадаючи почути від неї слово-відповідь. — Ти кохаєш мене?

Вона відповідала так, як хотів він. Від слів тих, промовлених ще раз, тепло заливало їхні тіла. Вона жадібно вдихала повітря, виривалася з його обіймів.

— Мама вже зійшла в їдальню. Ти прийдеш зараз?

Вечір, тиша, дім, лампа, що низько сяяла над столом.

Безпека і щастя. Все інше якусь хвилину здавалося млистим і ілюзорним, нереальним.

Вечеряючи, Зенон швидко і жваво говорив. Нагадав Ельжбеті, що в суботу вони їдуть до Хонзебної, спитав, чи вже надійшла коротка шубка для полювання. Вона відповіла, що надійшла, й побігла нагору, щоб одягтися в неї й показатись Зенонові, Шубка була коричневого кольору і аж лисніла.

Уважно оглядав її зблизька і з відстані.

— Ти чудова в ній, — сказав він.

— І ти справді будеш полювати?

Зенон засміявся:

— Що ж я маю робити? Звичайно, буду.

А пані Жанця сказала:

— Кожен Зембевич — природжений мисливець.

 

 

23

Хоч би як пізно лягла, пані Жанця завжди вставала о п’ятій, коли було ще темно. Молилася, йшла до ванної, тепло вдягалася, взувала грубі повстяні капці, прихоплені з Болебожі, й виходила в сад. В саду о цій порі нікого не було: він був безлюдний, мов ліс засніжений, мовчазний. На ялинах сніг лежав важкими наметами, голі кущі тримали між гілок грудки і брили злиплого снігу, в небі громадилися білі й чорні хмари. Тільки ворони з карканням кружляли вгорі, над кронами високих дерев. А потім спускалися, сідали на їхнє гнучке гілля і обтяжували його вагою своїх чорних тіл. Сніжний пил, невловимий для ока, струшений з дерев, перш ніж досягти землі, довго й безшелесно кружляв у нерухомому повітрі.

Пані Жанця любила ранкову самотність, яка давала їй змогу спокійно подумати. Вранці вона пила настій з цілющих трав, і, чим довше прогулювалась, тим кращі були від нього наслідки. Вона ходила по перехресних і кружних алеях і думала про своє довге життя, повне спогадів, не позбавлене клопотів, але загалом таке щасливе. Втрата одного і другого маєтку, трохи легковажна поведінка чоловіка, важка вдача Зенона, його впертість і брак поваги до батьків, — з усім цим нелегко було дати собі раду. А все-таки покійний Валер’ян, який так її кохав, якому вона вірила ціле своє життя, був кращий від інших, був розумний і справедливий. Коли робив хибний крок, умів визнати свою помилку, вмів пожалкувати й чистосердо висловити своє каяття, а заподіяну кривду — і то не тільки їй — виправити. Вони були щасливі упродовж довгих років, він таки дочекався перед смертю, що Зенон узяв собі за дружину добру жінку, заслужив загальну повагу серед людей, здобув становище і значення в суспільстві.

В родинному житті, з приїздами й від’їздами дітей, відвідинами чужих людей, щоденними довгими ритуалами коло малого Валер’яна, вона не мала часу, щоб вільно дихнути. А повинна ж була знати, куди вони їдуть, який був прийом, як веселились, кого було запрошено. Вдовольнялась їхнім життям і їхніми успіхами. Та, щоб у всьому зорієнтуватись, їй треба було в ранкові години побути на самоті, зосередитись, усе собі пригадати, все докладно обдумати. Лише тоді вона відчувала це як справжню радість, що проймає тіло й душу, що зближує з богом, відчувала в собі безмежну вдячність творцеві.

У пані Жанці була та особливість, що роздуми про чоловіка, який помер не так давно, не сповнювали її смутком, хоч і не одну годину віддавалась вона тим спогадам. Вона не була схильна до сліз, мабуть, тому, що була весело настроєна. Думала про життя Валер’яна так, наче після його смерті воно не скінчилося, ніби завжди воно тривало і завжди мало тривати, хоч би тому, що він народився колись. Вона вірила, що зустрінеться з чоловіком у майбутньому житті — не інакше. Але ясно собі цього не уявляла, не чекала нетерпляче тих часів. Було їй що згадувати. Минуле служило для неї джерелом зворушення, яке ніколи не вичерпати, океаном, якого ніколи не випити. Перегортала в пам’яті дні і довші періоди, хвилини примирень і пробачень, повні втіхи. І думала, що тільки так і повинно бути. Якби і вдруге їй вішало жити, нічого не захотіла б ні порушувати в цьому житті, ні переінакшувати. Бо ж усе зробила, всього дотрималася, геть усе виконала до кінця. Можливо, тому вона й була в своїй жалобі така погідна. «Хто знає, — розмірковувала пані Жанця, — чи розпач людей, які втрачають коханих, не випливає саме звідси: що вони щось занедбали, що вони чогось важливого не встигли сказати і не можуть із цим примиритися».

Може, вона й грішила, так думаючи, але ні в чому не могла дорікнути собі. Пам’ятала, що Валер’ян був такий вдячний їй, що його останні слова в житті були словами подяки. І хоча й запідозрювала себе в пихатості, але вірила, що господь простить їй, бо ж думала, що він прихильний до неї: адже вона виконує його волю, так палко люблячи життя, людей і світ.

Поверталася садом. Обігнула будинок, через ганок і коридор зайшла на кухню. Юзева саме збиралась на базар, беручи з собою Флоріана.

— Сьогодні рибку приготуємо, пані дідичко, — мовила Юзева, — рибку в бешамелі, смажену, з картопелькою. Пісний борщик і вареники з грибами. На третє буде шоколадний крем. А з зелені, може, салатного цикорію дістану в торговця.

Пані Жанця тільки попросила, щоб борщик не був надто солодкий, щоб вареники були пухкі, такі, як Юзева вміє робити. А та мовила:

— Пан дідич, небіжчик, любив, щоб вареники ще й поперчити. Ось коли вони були смачні! Але молоде панство нічого гострого не любить.

Спів пані Жанці лунав у квартирі від самого світання. Салон із роялем містився у віддаленому від спальні кінці будинку. То було місце, де вона в цей час нікому не перешкоджала. В покоях уже порядкував лакей Евстахій. Пані Жанця ходила слідом за ним, співаючи «Коли ранні встають зорі», і стежила, чи не залишилось де пилу. Часом вона сиділа за роялем і згадувала старовинні вальси.

Lorsque tout est fini, quand se meurt

Vo-o-otre beau rêve,

Pourquoi pleurer les jours enfuis,

Regretter les songes partis[1]?..

Снідала вона сама, бо ж молодому подружжю Евстахій заносив сніданок нагору. За столом прислуговував Флоріан, коло стільця стояла Юзева або Маринка. Весь болебожанський світ тривав тут і далі, пам’ять про пана Валер’яна жила в розмовах, спогадах і в незгасаючій до нього любові.

Автомобіль уже чекав, Зенон збігав униз. Розшукував серед помешкання матір і цілував їй руки. Завжди дивувався, що вона вже встала, а мати відповідала, ніби глузуючи:

— Що там встала! Вже все господарство обійшла! Розбудила ворон у парку, нагодувала горобців у саду, довідалася, що буде на обід, простежила, щоб як слід була випрасувана білизна для інфанта[2]. А співом вас не розбудила?

Зенон ще раз заспокоював матір, що її голос із салону не долинає до спальні, і їхав у ратушу.

З Ельжбетою вона зустрічалася коло дитини, нагорі. Пані Жанця говорила про невістку, що вона розсудлива мати, не претензійна, що про дитину добре дбає. Вони обидві уважно стежили за купанням хлопчика, за тим, як він їсть, звертали увагу на його поганий і добрий настрій. Немовля часто плакало, іноді й сміялося. Коли лежало голе, задирало вгору товсті ніжки в безпорадній чарівності, а вони цілували його в ручки й підошви ніжок.

Пані Жанця, звичайно, давала своїй невістці поради й повчала її, однак завжди у формі похвали: «Ти добре робиш, що його змалечку гартуєш. Добре робиш, що вранці довго спиш. Добре робиш, що дбаєш про себе». Після дитячої кімнати слідом за Ельжбетою вона заходила на хвилинку до спальні й далі хвалила невістку: «Це добре, що ти на ніч кажеш виставляти вазони в коридорчик, бо нездорово, коли вони стоять у кімнаті». Оглядала негліже, нічні сорочки, баночки на туалетному столику. «Це добре, що ти дбаєш про себе, — повторювала. — Жінка не повинна себе занедбувати. Чудова в тебе піжама, певне, теж із Варшави?»

Ельжбета, призвичаєна до завжди несхвального до неї ставлення тітки, пані Цецілії, грілася в цій атмосфері похвал. Не вловлювала в них лестощів. Пані Жанця і справді захоплювалась Ельжбетою, не ревнувала, як інші матері, до сина. Ходила по неприбраній спальні, поглядала на незаслані ще ліжка. Вглядалася в їхнє кохання, рада була б, щоб звірились вони їй у всьому, пробувала запитати. Розповідала, який був у Зенона батько, по який час зберіг молодість. Але коли побачила, що Ельжбета хмурніє й мовчить, відразу ж відмовилась від цього, обмежилася тим, що й так було видно, чого в своїх взаєминах не старались вони приховати. Шанувала щастя інших, визнавала його першорядність порівянно з власним, яке вже минуло, тоді як для їхнього саме настав час.

З радістю бачила, що Зенон чим далі більше стає схожим на батька. Тепер він часто полював, бувало, що й двічі на тиждень. Не був проти того, щоб і випити. Його життя обросло цілим церемоніалом чоловічих обрядів. Знаходив задоволення для себе в не надто помітному, прихованому від стороннього ока і разом з тим цінному ловецькому багатстві. Його кабінет завішаний був причандаллям для полювання: двостволки такі й такі, мисливський патронташ, ремінні петлі для навішування на них за шиї вбитого птаства. Були в нього хутряні валянки і валянки з повсті, гумові чоботи, що сягали аж до пахвин, куртки із хрому, замші й хутра і на кожну оказію інша шапка. Шкіряна жилетка мала рукави із шовку, щоб рука при пострілі м’яко ходила в рукаві верхньої куртки. Так він влаштувався, посів місце і загосподарював серед дійсності, в якій, однак, не знаходив для себе спокою.

Після полювання в Хонзебній було полювання в Ольгерда

Тчевського у Пешні, а потім — у Поплошній і лови в Брамінських лісах, організовані Чехлінським. Зенон поїхав, щоб перепочити від турбот, від надмірно напруженої й нервової праці, щоб відірватися на день або на кілька годин перед тим, як одержати недобру вістку або прийняти якесь рішення. Іноді він своє рішення непомітно підказував іншим, котрі згодом підсовували його від власного імені йому, вже цілком визріле. Так розподілявся, розпорошувався глухий неспокій відповідальності.

З Каролем бачився він тепер досить рідко, ніби не пам’ятав уже про близьку приязнь із часів перебування в Парижі. У перших розмовах Кароль ще розповідав йому то те, то се про Аделю. Зенон слухав без інтересу, хоча й сам ставив запитання. Із свого боку, він поділився з ним своїми клопотами щодо Юстини. «Таке вже в мене щастя, — кисло заявив він, — не знаю, чи це я так невміло розплутую справи, що не можу уникнути драматичного повороту: вони стають важливішими, ніж того заслуговують. А може, в них така природа, що саме мене притягують до себе? Та в кінцевому результаті все виглядає так, ніби я в чомусь винуватий, ніби це я їй завдав кривди».

Сенсацією в будинку на вулиці Сташиця були відвідини ксьондза Черльона, який приїздив до пані Жанці й довідався від неї, що в місто прибув Кароль Вомбровський. Ксьондзи в домі пані Цецілії не бували. Кароль, розгублений, мусив познайомити його з матір’ю, коли проходили вони через їдальню. Вона холодно привіталася з ним, чого, зрештою той зовсім і не помітив.

— То он чим ти закінчив, — сказав Кароль, коли вони опинилися в його кабінеті. — Сідай, — запросив він і підсунув йому одне із крісел, що стояло біля стола.

Схрестивши руки на грудях, якусь хвилинку дивився на нього в радісному замішанні. Нечоловіче вбрання, в якому він сьогодні вперше побачив його, не зменшувало його захвату. Фізична краса цієї людини завжди була для Кароля джерелом подиву і страху. Подумав, чим може бути для нього життя, коли він має такі щелепи, такі плечі й таку мимовільну силу потиску руки.

— Та вже ж, — відповів Черльон. — Ти дивуєшся?

— Це й можна було передбачити, але я не думав…

— Тепер я спокійний.

Та він не був спокійний. Його величезна туша марно силкувалася вміститись у плетеному гнутому кріслі з колишньої чекальні нотаріуса Коліховського. Він совався, згорблювався, то випростовувався, нарешті одним порухом перебрався в ліжко Кароля й глибоко розсівся в ньому, спершись широкими плечима на стіну.

— Цигарки в тебе немає? — запитав він.

— Немає. Я не курю, — відповів Кароль і відчув себе винним. Простяг руки до дзвінка, однак, подумавши, сам вийшов на кухню.

Евцю зустрів у їдальні й попросив її, щоб вона принесла коробку цигарок.

— Бажано якихось найкращих, — додав невизначено. Звертаючись до слуг у присутності матері, він відчував завжди ніяковість, бо не вмів, дотримуючись тутешнього звичаю, звертатись до них по імені. — Прошу почекати, — затримав він її, коли вже збиралась виходити. І на аркушику паперу написав назву французького вина, яку запам’ятав ще з тих часів. — Чи є вдома з чого приготувати добру чорну каву?

Втомлений такою значною ініціативою, він, тихий і несміливий, повернувся до кімнати. Сів, випроставшись, на краєчку крісла, тут же, біля ліжка, молитовно склав руки й сентиментальним поглядом подивився на Черльона. Чекав його відповіді, не маючи і найменшого поняття, що про такі речі він зможе сказати йому.

— Ну то ж як? Ну то ж як? — запитав. — Чому?

— Усе під кінець склалось добре, — сказав Черльон. — За ті гроші, що ти дав тоді мені, — пам’ятаєш? — в останній вечір, я взяв квиток, а зійшов у Греноблі без жодного су в кишені й подався шукати для себе куток. Жінка, в якої я ночував, помогла мені знайти роботу на трамваї. Стара, стара, — додав заспокійливим тоном, хоча Кароль і не висловлював ніяких підозр. — Але в неї дочка була… Я працював кондуктором кілька місяців, а потім виїхав на північ. Там важко було…

— Кондуктором? — перепитав Кароль не без здивування.

— Що ж, то було ще й непогане заняття. Гірше мене чекало на півночі.

— У Льєжі?

— Гроші, які тільки мав, я всі залишив у неї, в тієї дівчини, приїхав на місце знову без жодного су. Радий був хоч щось знайти. Вирушив у передмістя. Було там жахливо: пустка, цілина, брудні піски без жодного деревця, а вздовж дороги — маленькі будиночки з червоної цегли. В людей від пилу й сажі чорні обличчя, повітря було темне. Взяв мене за душу такий сум, ніби місце те було забуте й прокляте богом. Не раз спадало на думку втекти звідси. Але куди? Ти ж знаєш, яке в мене було становище, коли кінчилися гроші. Довго не міг знайти роботи. Я займав кімнатку в одної жінки. Вона нічого не могла для мене зробити, тільки й того, що мала квартиру і ділилася нею зі мною. Я повертався з нічим на веселу вулицю, де були кабаре, кафе, людські юрби, кольорове світло, і був здивований, що таке можливо: неподалік електростанція, і звідси зовсім близько до центру міста. Я не міг зрозуміти, як це може існувати одне поруч із іншим і при цьому немає ніякого катаклізму, не змішується і не поєднується одне з одним в огидний спосіб. Знайшов нарешті сяку-таку роботу. Спершу на подвір’ї електростанції пхав поперед себе тачку, вантажив вугілля. Ах, саме такої роботи я й потребував! Я ще мав стільки сили, хотів втомитися: ця важка праця здавалась легкою, і мені було легко, не відчував я втоми. Був настільки збуджений, що вночі не міг заснути, лише серце тьохкало: відчував страх.

Черльон знову засовався, щоб зайняти якнайзручнішу позу в ліжку, в якому розсівся на всю його широчінь. Велику руку закинув на бильце з горіхового дерева і вчепився пальцями в його різьблений карниз. Під спину підклав взяту з узголів’я подушку. На її випнутий ріг сперся зігнутою в лікті другою рукою. Паролеві здалося, що та постать його, величезна і чорна, сама могла навівати жах на людину.

Чого він про нього завжди тільки так думав? Про нього — чудову, імпонуючу й дужу людину. Дужу — то було важливо для Кароля. Про того, в кого голос лунав басовито, лагідно і гучно, мов дзвін навпереміну з віолончеллю, голос, що звучав, неначе музика.

Про кожну жінку в Кароля було уявлення, що вона обов’язково повинна була бути Черльоновою коханкою. Не вірив, що вони могли чинити йому опір, щоб вони при ньому не мріяли про те ж саме. І гадав, що його життя саме тому і є таке важке й незвичне, таке неспокійне й насичене відповідальністю.

У ті часи, коли він ще жив у Парижі, Кароль інколи піддавався його легковажній намові. Удвох вони зо два рази побували на bal nègro[3], як його там називали. В великому, тьмяному, обдертому залі Кароль сидів за столиком під стіною і потягував з чарки недобру, палючу рідину. І спостерігав за Черльоном, як той, блідий і чарівний, витанцьовував, стискаючи в обіймах малу негритянку в бальній сукні й капелюсі.

Негритянка нагадувала невіддрукований фотонегатив: сукня в неї була біла, а руки й груди чорні. І білими здавалися її приплющені очі, тільки поблискували в напівтемряві білки. Рухи в них обох під час танцю були, як і в усіх у цьому збіговиську, безсоромні, тривіальні. Поряд з ними вигиналися в обіймах негрів білі жінки, старі й бридкі на вигляд, у брудних шовках і поскривлюваних туфлях. Так, не було там весело, там було смутно й неприємно. І тоді вже Кароль подумав про Черльона, що той не розваги й не розпусти шукає тут, а лише приниження.

— Скажи, це там прийшло тобі в голову, там, серед отих людей, під час тієї роботи? Це тоді ти прийняв таке рішення?

Черльон сидів, сперши на стіну голову і втупившись перед собою очима.

— Я жив у бруді й нужді, як і вони, але даремно намагався бути поміж них кимсь своїм. Бо геть усе стає між одною й другою людиною, не тільки нужда і ницість, не тільки гріх і зло. Вони відразу побачили, що я чужий, але потребую їх, чекаю відповіді або розгрішення. І вони зненавиділи мене, погрожували, що вб’ють… Бо, бачиш, була там одна дівчина…

Він урвав мову, обвів очима кімнату й запитав:

— То знайдеться в тебе щось закурити?

Евця саме вносила велику тацю з чорною кавою й вином. Кароль квапливо подав Черльонові запаленого сірника. Черльон глибоко затягся. Взяв у руку пляшку, глянув з усмішкою на етикетку.

— Давно я цього не пив, — признався вій.

І Кароль весь аж прояснів від цих слів.

— Слухай, — мовив Черльон і, п’ючи, раз у раз відводив руку з чаркою якомога далі від себе, щоб у темній червіні вина вловлювати оком навпроти світла рубінові проблиски. — Слухай, було в цьому всьому багато й моєї вини, — що правда, то правда. Я метався в суперечностях, впадав у відступництво і гріх. Але в гріху, в душевному терзанні і в неспокої шукав я людину. І зрозумів, що людину не може знайти людина: без божої волі нема до неї шляху. Там, на тому дні, я зрозумів, що тільки бог об’єднує одного з одним.

Кароль уважно слухав, стараючись второпати, що той хоче сказати, і перекласти це на свою мову.

— Скажи, чого, власне, хотіли вбити тебе?

Не поворухнувшись, Черльон перевів на нього погляд своїх чорних, несамовито сяючих очей.

— Просто тільки погрожували, — поволі відповів він. — Зрештою, не про те йдеться. Бачиш, під тим самим дахом, де я знайшов для себе притулок, жив кочегар з електростанції, сухорлявий чолов’яга, з хворою дружиною і дітьми. Вони тримали в себе начебто небогу — дівчину, яка була за служницю, — спала вона в комірчині за кухнею, мала завжди брудні ноги, ходила в дранті і в дерев’яних сабо, не боялась ніякої роботи. І, знаєш, коли вже кохала, то ставала від того ніби величною й недосяжною, гордовитою і жорстокою. В цій бідачці було щось таке, що змушувало обожнювати її. Від кохання вона робилася особливо гарною — набирала тієї краси, що позбавляє тебе впевненості в собі й засмучує. Була вона по черзі коханкою їх усіх, починаючи з того старого чоловіка. Але, здається, ніхто з них не бачив її такою, як я. Розумієш? І цього, звичайно, вони не могли етерніти. Дійшло до того, що я мусив забиратися геть звідтіля, — від них і від неї… Ходив там за мною один такий…

Це ставало зрозумілим навіть для Кароля, було цілковито людське. Він несміливо перебив:

— Адольфе, ти не людини шукав там… Ти хотів перебороти себе, я завпеди саме це вбачав у тобі. Ти хотів надламати силу в собі, якої не можеш приборкати, бо не маєш над нею влади.

Черльон недбалим жестом відмахнувся від його слів:

— Не вчинки наші свідчать про те, чим ми є на світі. Не можна судити про людину по її вчинках. Важливий тут наш неспокій, що супроводжує наші вчинки. І страждання. І страх…

У невеличкій кімнатці стало сіро від диму Черльон пив вино, але тримав його навпроти світла, ніби дошукувався в червіні кожної чарки найглибшої істини.

Про що б я не думав і як би не жив, завжди на дні знаходив лише одне — страх… Страх перед колосальністю світу І страх перед карою… Аж поки не зрозумів, що нема можливості втекти від страху. Лишається тільки одне: піддатися йому, беззастережно підкоритися.

Кароль знов несміливо озвався:

Можна подумати, слухаючи тебе, що релігія — це заздалегідь організоване страхіття.

Черльон не чув його слів.

— А ти хіба не боїшся кари? — запитав він.

Кароль відповів, що не боїться. І відразу ж відчув винуватим себе, що завдав йому цими словами прикрості. Але вів далі: Не можна заперечити, все вимірюється слабкістю людини. Вона привалена масою світу: маса їй імпонує. Любить геть усе, що організоване, обмежене певними рамками, ясне і тепле, убезпечене від неспокійної меланхолії міжзоряних відстаней і міжпланетної взаємозалежності. Їй хочеться забути про ту колосальну масу темряви, холоду й мовчання, серед якої марно метаються нечуваних розмірів брили вогню, що витрачають на пересилання своїх променів жахливу кількість земних літ, особливо коли врахувати, що мета такого діяння неясна, а користь сумнівна… Хоче їх задобрити й уласкавити, скоряється перед їхньою набагато досконалішою від її уявлень гармонією. Але ж людина оточена з усіх боків, — над нею, під нею, в ній самій і довкруг неї нуртує рухома матерія, оточує її і проникав наскрізь вихор молекулярних коливань, що заперечує собою будь-який сенс дотеперішнього світу…

Кароль завважив, що Черльон не зводить з нього очей, і замовк.

— Ти залишаєшся на тій самій позиції, на якій стояв. і тоді, — холодно промовив Черльон. В його голосі був смуток і розчарування, хоча його високо піднесена голова й погляд виражали скоріше погорду.

— Не думай, що я не ціную того спокою, якого, як кажеш, ти зазнаєш. Але як я можу повірити в спокій, якщо підставою його є страх?.. Адже, згадай, ти завжди боявся самого себе, лише себе. Тому важко мені повірити, Щоб ти був спокійний також і тепер…

— Ти стоїш на тій самій позиції, на якій стояв і тоді, — повторив Черльон. — І цим, видно, задовольняєшся. ТИ не здатний перейнятися навіть найпростішим зворушенням, якого зазнає звичайний собі чоловік перед таємницею смерті, перед невідомим.

— Де воно, те невідоме, скажи?

— Якщо ти його не відчуваєш, нема про що й говорити. Починається воно на кожному кроці, там, де немає відповіді на запитання.

— Немає нічого невідомого поза запитаннями людини. Воно в самій людині.

— Це пусті слова, ти сам знаєш…

Кароль не відповів, засмутившись. Був зовсім безпорадний перед цим чоловіком, чарівний вплив якого, як і колись, все ще відчував на собі.

Чим він, незважаючи ні на що, був любий йому? Чи не тим, що, переважаючи його багато в чому, він не давав відчути цієї переваги? Сила його від природи своєї була якась ущербна, заперечувала сама себе, прагнула самознищитися, стертись у порох. Черльон, що в очах Кароля міг усього досягти, не хотів для себе ні величі, ні влади; чудовий і спроможний підкорити, він мріяв про самоприниження як про щастя. Вслухаючись у свою боязнь, він служив їй усім своїм єством, заглиблювався в неї аж на саме дно, де черпав для себе не знану інтим солодку втіху.

Як він мав про це сказати йому, як мав вблагати його, щоб той захотів таки бути дужим, підтримував себе й захоплювався собою так, як захоплювався ним Кароль? Слова нічого не могли допомогти, вони були на поверхні, були пусті, як він казав. А здавалися ж точним вираженням думки. Йшлося про те, щоб поділитися з цим чоловіком, із Черльоном, тихим щастям певності, що такий, а не інакший стан речей. А стан речей ось який: немає нічого невідомого поза нами. Справді, убогі то слова, але треба підібратись під них, осягнути їх десь глибоко, в тому місці, де думка містить у собі зміст почуття, що з нього виникла вона і вся пульсує його живою природою.

А крім того, людина схожа на світ, вона зроблена з тієї ж самої матерії, що підтримує її існування. І немає необхідності, немає взагалі причини ходити їй манівцями в своїх судженнях про світ. У відчутті власної недосконалості думка людська вирила прірву між суб’єктом і об’єктом, між тим, хто пізнає, і предметом пізнання, тобто таємницею. Визначила нездоланну межу пізнання, забувши, що все, що у владі людини, виросло із тих самих якостей, які становлять собою предмет пізнання.

— Пам’ятаєш, — благальним тоном говорив він, — ти пам’ятаєш, як ми разом читали Локка[4], його книжку, цікаву й корисну, про розум людини? Він каже, що бог дав людині стільки розуміння, скільки його потрібно їй. Пам’ятаєш?.. Але ж їй цього розуміння з кожним наступним сторіччям, із кожною наступною годиною потрібно чимраз більше. Повір мені, що межі людського розуміння рухомі, що світ по суті своїй є доступний пізнанню, що людина…

Він хотів сказати, що свідомість людини є найвищою інстанцією,. є чимось незрівнянно більшим, ніж будь-яка можлива відповідь на виникле в ній, нею ж таки породжене, питання. Що розпростерта над світом, обворожена сама собою, марно силкується вона злити себе з тим, що відбувається довкола, що вічно існує. Але велетень Черльон не був вдячним слухачем; звалившись на бік, зіпершись на бильце ліжка, що ховалося під його пахвою, він у похмурій задумі допивав вино, задивившись поверх Каролевої голови в нерухому точку на стіні.

Був надто важкий, не досить зручно йому було у власному тілі, та й власна сила скоріше заважала йому.

— Слухай, — буркнув він своїм соковитим басом проповідника, басом, що викликав у задимленому повітрі вібруючий металічний резонанс. — Я ж поблизу і весь час це бачу. Адже люди конають при мені. Муки їхні тяжкі й розмаїті… Нескінченні можливості, прийоми і способи страждань, незмірна їхня моторошність. Що може зробити чоловік, черв людський, як не скоритися перед незрозумілою справедливістю долі? Як не піддатися волі всевишнього, таємничих промислів якого не знає? Мов перші християни, йому захоплено всміхатись, з-над пломеню розпаленого багаття, дивитися в небо з задоволенням і вдячністю, що господь визнав його гідним мучеництва?

У голосі ксьондза не було пафосу, а тільки наче якась замріяність. Він ворухнувся на своєму місці, внутрішньо розслабився, обезвладнів, обм’як.

— Так довго тривало, поки я це зрозумів, — поволі говорив він. — Іще в батьківському домі трапилось таке. Я був малим, дурним хлоп’ям, коли побачив на дошці в кухні рибину. Писок у неї був тупий, губи розтягнуті підковою, око золоте й байдуже. Її шкіра з отворами від зіскребаної луски ходила ходором від срібного дрожу. Уяви собі: куховарка приносить її в кошику разом, скажімо, з капустою, з крупою в торбинках, з картоплею — майже неживу, вже нерухому. Наскільки мертва вона, то не так важливо. Не встигла ще остаточно вмерти, а вже пробила їй година, вже треба взяти її на дошку, і, як то кажуть, розчинити. І це її одразу оживлює. Вона кидається, ніби досі взагалі не вмирала, ніби лише дрімала. Треба її притримати, треба її силоміць обчистити. Нарешті вона стихає, дає без здригань вийняти решту нутрощів, якось терпить усе це. Тепер залишається тільки посолити її на дошці, щоб, перед тим як покласти на сковорідку, вона трохи полежала. І, будь ласка, вона знов не витримує, починає витягуватись, здригатися, тріпотіти, ще живе хвилини, чверті годин, ніяк не може знерухоміти…

Кароль дивився на Черльона здивованими очима, був блідий.

— Навіщо ти мені це говориш? — запитав він.

— Ах, не для того, щоб переконатись у твоїй вразливості, мій любий. Це не має значення. Йдеться ось про що: те, що вона відчуває, мабуть, є болем і жахом, хоча може це бути також і екстазом. Але припустімо, що це біль. Важливо, що це відбувається в межах світу і що для тортур немає міри. Отож, якщо це не просто слова, якщо це зачіпає оте істотне, що існує в нас підсвідомо, то безсенсовність світу відпадає сама по собі: це неприйнятне. Для страждання потрібен якийсь сенс, і якщо це не божевілля…

— Ти ж не їси риби, — несподівано обізвався Кароль.

— Ні. А хіба що?

— Та нічого. Я чув…

— Авжеж, цей дитячий спогад запав мені в душу досить глибоко…

Вони помовчали з хвилину, ніби поступово віддалялись один від одного. Раптом Черльон повернувся всім тілом до Кароля і злегка нахилився до нього.

— Слухай, — сказав він, понизивши голос, лагідно й ніби довірче. — 1 якби навіть припустити, що є частка правди в тому, що ти думаєш, то чи ж не є величчю людини те, що вона никне в поросі, що вона упокорюється перед тим, із чого пішов початок?

Постукавши, ввійшла Евця.

— Шофер пані графині Тчевської прийшов. Каже, що вже чекає автомобіль.

Черльон відразу ж устав. Обсмикав зім’яту рясу, струсив попіл з грудей і колін, стріпнувся, мов пес, коли вийде на берег з води. Проводжаючи його до передпокою, Кароль згадав, що говорили про Черльона на обіді в Зембевичів. І ті слова, які йому прошепотів на вухо Зенон: «… вона це робить із самої доброти сердечної, бо це не в її лагідній натурі…»

 


[1] Коли все скінчилось і вмирає

Ва-а-аша мрія ясна,

Нащо минулі оплакувать дні,

За маревом жалкувать?.. (Фр.)

[2] Infante — дитина (ісп.)

[3] Негритянський бал (фр.)

[4] Локк Джон (1632—1704) —відомий англійський філософ.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.