Іванна Блажкевич. Спогади-2

Рідне село зруйноване

8.10. Вбігає Цюцюк у хату. Приїхали з моїм дядьком кіньми мого тата. Це майже все, що залишилось із заможного нашого господарства. До Денисова увійшли москалі вже 20.8. 1914 р. Розбивши гуральню у дворі, підпили досхочу. Вечером, внаслідок недогляду, прийшло до бійки в селі, і «свої» «своїх» страшенно змасакрували[1]. Кажуть, що впало 48 солдатів і 88 коней. Слідство мало виказати, що стрілянину спричинив револьверний стріл. Вечером солдати знайшли в пивниці у крамаря пачку динаміту, а в стодолі револьвер. Підозріння упало на шістьох мужчин що в цей час були в домі крамаря. Солдати, скатувавши їх, розстріляли. Опісля стали палити село — хата за хатою, будинок за будинком. Загалом згоріло 115 господарств, у тому числі і школа, читальня і дім кооперативи. Наше обійстя підпалено окремо, бо солдати знайшли в шафі з одягом розібрану і зашиту в полотно стрільбу, з якою батенькові жаль було розлучитися, і тому не віддали її австрійському староству, що оголосило було збірку зброї у час мобілізації.

Худобу забрали, будинки спалили, взірцеву пасіку зрабували, збіжжя пропало в полі. Батенько мали бути розстріляні. Втечею, в перебранні, врятували життя. Тепер перебувають у Збаражі, про що вуйко мене зовсім переконуюче впевняють.

Я глибоко вражена страшними вістками. Дуже боляче було почути, що раптово лягло в руїнах усе, до чого прилягло серце, з чим вжилися думки. Але по часі зрозуміла велич і безпощадність війни. Рада вісткою, що батенько здорові і живі, намагалась заспокоїтись і вернути до душевної рівноваги, так дуже потрібної у теперішній непевний час. (...)

 

 

Життя з чужими

Від’їхали мої дорогі гості: тітка з сином і донькою та вуйко. Хата пусткою, а я сиротою на чужому селі.

Замість боєвих частин, у селі розмістились ратники — старші дядьки, в яких нітрохи воєнного запалу. Всі тужать і думають тільки про родину. Смажать «картошку на сковородє», смородять махоркою, а на мої нарікання відповідають спокійно: «Нє сєрчай, хазяйка. Нє па сваєй волє я здесь. Может там в замєну твой муж і моєй жене мєшаєт».

Шкоди в селі тепер майже нема. Командант ратників, старший поміщик, квартирує на приходстві. Щодень вітає «реб’ят», вилізши на колоду, щоб виднішою була його невеличка фігура.

«Здравія желаєм, ваше високоблагородіє!» — кричать ратники, а нам причувається їх сердечне побажання: «А щоб вас розтисло».

В Галичі хлібопекарня. При канцелярії гурток учителів — свідомих ідейних українців. Між ними і галицькими кацапами приходить не раз до смішних сцен. Приміром кацапка Крися спокою не давала одному з цього гуртка тов. Негрулеві, щоб він засіяв їй жито.

«Зроду я не сіяв» — відпекується Негруль. Але вже ніяк відмовитись. Ну і розкинув зерно, як вмів. А Крися клякає на полі, возносить руки вгору, та й шле Всевишньому подяку за те, що «рускій чєловєк» жито їй засіяв.

«Та який бо я руский, я українець» — відказує сівач. Остовпіла Крися, і відтоді її сердечність супроти Негруля і його товаришів перемінилась у ворогування.

З Негрулем познайомилась я у товаришок Яновичівних. Він запевняв нас, що як би не закінчилась теперішня війна, Україна встане, бо після війни спалахне Росія революцією, а в ній утоне царський гніт. У мене і в К. Яновичівної спільне з Негрулем бажання, щоб щез кордон Збруча...

 

Пізнати приятеля у потребі

18.10. Колишній сусід із Суботова Оніфро прийшов відвідати свого любимця Богдана. Прийшов спитати, як ми живемо, чи не відчуваємо в чому недостачі. Готовий допомогти. В Суботові, крім того, що коні пішли на підводи, в нічому війни не відчувають. Ніякого знищення, а до всього й податку ніхто не платить.

Богдан на радощах ні на крок не відступає від Оніфра. Оніфро нарубав нам дров, а улиї заставив шкільними лавками, які солдати повиносили з класу, так що й тяжко додуматись, де моя пасіка.

 

 

Даремно виглядаю пошти

Комунікація зі Львовом вже налагоджена. Дехто пробував їздити туди. Але о пропуск дуже тяжко.

Правильного поштового сполучення немає. Але на станції в Галичі лежать копиці листів. Хто сподівається вістки, перешукує ті стоси листів, частенько безуспішно. Я теж до них належу. І бодай раз на тиждень йду і шукаю з дрижачим серцем, чи не знайду карточки, писаної знайомою рукою. Даремна надія. Ми з чоловіком, що й одної днини не могли жити одне без одного, тепер місяцями про себе не знаємо, чи живі-здорові. Буваючи на станції, маю нагоду бачити транспорти ранених і полонених. Якось принесли на ношах молоденького жовнірика, майже дитину.

«Смотрі, Австрія ребятами воюєт!» — кепкують росіяни. Раз побачила я між військовими полоненими знайоме лице в цивільному одязі. «Цивіль» глянув на мене, а коли зняв капелюх, я впізнала свойого знайомого земляка з Денисова. Хотіла з ним поговорити, спитати, як попав сюди. Солдати зробили нам місце. Але не встигли ще й словом обмінятися, як надбіг офіцер з криком «нікакіх разговоров». Я уступила зі стисненою груддю, зі здавленим горлом.

«Нєльзя! Нєльзя!» — немов оправдовувались солдати, жалкуючи мене.

 

 

Мій опікун

Від часу від’їзду тітки майже постійно мешкає у мене добрий Цюцюк. Місію порученої йому тіточкою опіки наді мною бере дуже поважно. Насамперед не дає мені ніколи сумувати. Якщо бачить, що зажурена, потішає мене: «Чого вам журитись. Ви мусите бути на це приготовані, що чоловік не верне. Війна — не карти».

На таку своєрідну потіху, як би не хотіла, мушу розсміятись, і «потішитель» осягає свою ціль.

На днях була в мене ревізія. Солдати обступили школу, а старший увійшов до хати і питає за зброєю. Мої діточки, мов по команді, розплакались, а я, вказуючи на них, кажу офіцерові: «Ось яка в мене зброя».

«Хорошіє глаза, ето самоє лучшеє ружйо у женщіни», — дістаю відповідь у формі компліменту, і офіцер, не шукаючи за нічим, вийшов.

«Прийшов ніби на ревізію, а зачинає романси», — обурюється мій молоденький опікун. (...)

 

 

Батенько приїхали

Вертаючи з Галича, вступила я до М (уликів). Аж тут вбігають діти, кличуть мене, бо батенько мої приїхали. Біжу додому. Мої старенькі на дворі. Втекли з хати, бо не звикли до дітей, що своїм звичаєм привітали дідуся плачем. Дуже мої батенько змінилися. Похилились плечі, поморщилось лице, пооралось чоло від страшних переживань. Але хто так, як я, знає, чим для них була пасіка і ціле господарство, що його двигнули власними руками. Мушу признати, що вони ще дуже бадьоро тримаються, перебувши такі страти.

6.12. Зі спокоєм розповідають батенько, що довелось їм бачити всі будинки в огні, а пасіку — зруйновану варварською рукою. Лиш згадка про знищення кооперативи надто болюча для них. І я розумію це. Кооператива була втіленням мрії цілого їх життя. В неї вложили вони не тільки працю, але і свою душу. Кооператива була немов частинкою їх власного «я». І тому руїна кооперативи боліла їх глибше, ніж руїна особистого майна. Розказують, як москалі шукали за ними. Як їм прийшлося тікати в дрантивім перебранні. Як по шию у воді Стрипу перебрели. Як у голоді укривалися на Млинці, опісля в Драганівці. До кого не заходили, всі боялися дати їм притулок, аж поки не добилися до Збаража. Я небагато почула від батенька про ті всі пригоди. Така вже в нас була домашня поведінка. Батенько, овдовівши, зісталися з нами малими «шкрабами» і так звикли до цього, що не мали вдома з ким говорити. Тому зараз, як тільки батенько пішли на приходство, поспішала я за ними, щоб мати нагоду почути їх живе оповідання, за яке старенькі були завжди люблячим у товаристві. Нині поїхали до Станіславова, щоб навідатися до старшої доньки Грушевичевої.

7.12. Богданкові знову погіршало. Знов іду до шпиталю. (...)

 

 

Утікачі з австрійського війська

12.12. В селі є уже кілька австрійських вояків, які було попали в полон, а москалі пустили додому. Загал уважає їх державними зрадниками. Мовляв, присягу цісареві зламали.

Бозна-звідки щораз впертіше кружляє поголоска, що на Святий вечір наші прийдуть.

 

 

На дворі, бач, наступає свято

6.1. 1915. Наступає свято. Ой, тяжко його в цьому році зустрічають. Нам ще гарно живеться, але тим, які бої ведуть... Страшних вісток, що надходять до сіл, які були безпосереднім тереном битви, годі переказати. Бувають часті випадки божевілля від страшних воєнних картин, які нам усе ще видумкою здаються. А скільки вже молодої сили пішло в сиру землицю. За що? Чи виросте з пролитої ними крові Воля для всіх народів? А між ними, дасть Бог, і наша Україна скінчить свою муку і в наше віконце засвітить теж сонечко Волі...

Святий вечір. Спогади самі притьмом у душу пруть. Від наймолодших літ нагадується щорічне Різдво.

Смеркається... Прямо боюся цього вечора, вечері і всіх святовечірніх спогадів. У часі війни рішуче повинні бути всі свята знесені, прямо заборонені, бо без потреби рвуть душу, стискають серце. Я сама була б нічим не виріжняла нинішнього вечора від щоденного, але все ще сподівалась, що ось-ось батенько над’їдуть з Денисова, куди кілька днів тому поїхали саньми. Тепер вже годі цофнутися[2]. Малий Богдан виглядає за зіркою, помагає стіл накривати.

Няня Ганя вносить сіно, вчить Богдана кудкудакати. Для татуся теж чомусь-то накриваю. Він, живий чи мертвий, певно нині з нами.

Ми сіли до традиційного борщу. Раптом дзвіночки дали знати про поворот батенька. Приїхали обсніжені, перемерзлі. Вчинився в хаті гамір, і трохи прогнав примари споминів з кращого минулого. (...)

 

 

Нехіть до праці; клопіт з поминанням царя

Непевність майбутнього відбирає охоту до будь- якої праці. Не хочеться ні шити, ні вишивати, хіба що для заробітку, і читати немає чого. За часописами я дуже стужилася. В М [уликів] грають «віста». Молоді там «луп’ять» у війну чи яку там іншу гру в карти. Всі пхають життя з дня на день. Війна затягається, а надія на скорий мир меркне.

Священики не мали мороки, то мають — з поминанням цісаря. «Кацапствуюіці» від першої неділі по приході російських військ уже поминають «царя-батюціку»... О. Мулик рішуче заявив, що царя поминати не моке. Якось із командантом дійшли до посереднього залагодження діла в той спосіб, що не буде поминати нікого. Але легше було пообіцяти, ніж позбутися сорокарічної звички. І нині О. Мулик, забувши про воєнне положення, на цілу церкву згадав «благовірного імператора Франца Йосифа».

25.1. Всім надоїла війна. Вже й солдати, що осінню не могли нахвалитись: «у нашего царя хватіт солдат. Франц Іосіф пєшком будєт удірать із Вєни», тепер опустили носи. Якось ніс солдат шкуру з корови, стягнену разом з рогами, та й каже: «Коб так ще одні роги, то одну пару приправив би «вашому», а другу «нашому». Нехай би царі поборолись, а солдатів пустили додому». Я дуже здивувалася, почувши таку мову. Війна, видно, підкопала царський престиж.

 

 

Несподіванка

28.1. Якраз кінчили обідати. Хтось стукнув у двері і в кухню ввійшов високий чужий чоловік. Питає за мною і дає мені лист, адресований братом чоловіка. Роздираю конверт, а в ньому — чи надіялась я цього? — дві карточки від чоловіка. Здається, ніколи не забуду цієї хвилини, коли так несподівано дістала я цю першу від 5 місяців вістку від батька моїх діточок.

Перше ясніше поняття, що мої діточки не сироти. «Наш тусьо живий!» — кличу Богданка, і радіємо обоє. Лиш батенько, мов старинний грек, огірчені, що чоловік попав у полон.

«70 літ мені, а не дався б я взяти в полон» — каже.

Якесь мішане почуття повстає в моїй душі: і втіха, і упокорення. «Мрії сповнились! Я в Києві!» — пише чоловік. І згадались мені його бундючні листи з перших днів війни, коли писав: «Дасть Бог, що з Данем і Любочкою без пашпорта поїдемо до Києва». Наразі тільки він сам поїхав, але в яких відмінних від сподіваних обставинах.

«Бонда! Бонда! Коби ти знав, як мені за тобою вкучилось», — повторяє Богдан слова коханих карточок. Лиш батенькове невдовілля каламутить мою втіху. Не свідома воєнної тактики, я не знала, як то взагалі беруть полонених, і мимоволі якийсь сумнів закрадається в душу і кидає непевне світло на подорож мого чоловіка до Києва. Йду до М [уликів] на розраду. Там нарешті зять, сам старшина, пояснив мені, що в полон часто попадають цілі сотні, а то й полки. До неволі дістатися — то не є нечиста справа. Аж дух у мене вступив. І я, вернувши додому, не даю більше послуху зіритуванню[3] батька, що добачуються в зловленні державної зради.

Гадиною виповзає нова жура: куди його поженуть? В які краї? Між яким народом опиниться? Безмежні простори Росії... (...)

Бої знову наближаються

14.2. Вже кілька днів чути глухий гук громів. Війська щораз частіше пересуваються селом. Число поранених у шпиталі в Галичі зростає. В Карпатах йдуть завзяті бої. Австрійці наступають, незважаючи на страшні морози. Нині гук битви значно наблизився. У хаті повно солдатів, яких змінювано в окопах. Всі в сивих баранкових шапках, які буквально рухаються від «насікомців». Одного кутика вже не маю для себе. Бідаки солдати по кількох тижнях нині дістали пошту, кожен нетерпляче розкриває листа. Читають вістки від рідних, пишуть листи додому.

Дітей теж воші обсіли. Навіть Любочку годі встерегти. Солдати хапають дітей на руки, носять, бавлять, а думкою линуть до своїх діточок. Якийсь ратник прямо зі сльозами на очах молить Богдана:

«Скажи мнє «папаша»!»

Богданко освоївся з цим вічним рухом. Цукру носить повні кишені, а чай п’є мов «настоящий» москаль. Лише час від часу прибігає, рухаючи плеченятками: «Мусю, блошка кусь!» Тоді скидаю з дитини все і роблю ревізію за «блошками» з білими хребтами. От погань!

Кажуть, що бої вже під Викторовим. В шкільних залах шпиталь.

15.2. Вже не тільки гук гармат, але і крісову пальбу чути. Щораз привозять свіжих ранених до школи.

Любочка сидить і жебонить: «Де тата? Дя-дя. Дя-дя как...» — відай від москалів навчилася. Богдан також вже вміє: «Да, да, харашо, сахар, спасібо, дєньги, нєт». Москалі передражнюють хлопчика мадяром. «Ні, — кричить Богдан, — я українець!»

Гарматний гук щораз сильніший. На душу налягла незнана досі тривога перед чимось дуже страшним. Тріскучі морози і битва... Куди я в ту люту студінь подінуся зі своїми хробачками?

Порівнюю своє положення з положенням жовнірів на фронті. І виходить, що положення жінки з дітьми на бойовій лінії набагато гірше від жовніра в окопах. Бо жовнір сам один. Туга за домом притихла. Він машинально виконує накази, дбає тільки про себе. Не журиться завтрашнім днем, бо це завдання старшини.

А подумати про жінку з діточками на фронті... Про ту її величезну відповідальність не тільки за себе, за своє життя, але за життя і здоров’я полишених виключно її опіці дрібних дітей...

Вічно б’єшся думкою: що робити? Втікати на загибель, чи тут на місці погибелі ждати?

16.2. Запах крові прямо з ніг мене валить. Вийшла я надвір, але і тут він за мною, хоч мороз аж щипає. Знову транспорт ранених привезли. Несуть якогось татарина і козака. Татарин тяжко в голову ранений. Безсердечні санітари, мимо моїх протестів, понесли його в школу по сходах ногами наперед. Закровавилась наново перев’язка на голові пораненого внаслідок сильнішого допливу крові в стрімголовій позиції, і я цофнулась від тих озвірілих людей з опаскою червоного хреста.

 

 

Солдат питає за творами Івана Франка

Вертаю в хату. Заступає мені дорогу невисокий кремезний солдат. «Хазяйка! Нет лі у тєбя квартіри для батюшкі?» «Відчепися, — кажу з роздразненням, — я сама з дітьми не маю вже де дітись». «Чи не дістав би я у вас збірки Франка «З вершин і низин»?» — питає той же солдат. Я так і остовпіла від несподіваного повороту розмови, спершу й не зрозуміла, про що він питає. Здається, що удар гранати був би мене в цю хвилину менше здивував, ніж це точно означене питання простого солдата за творами галицького письменника.

Очунявши, прошу солдата до хати. Розбалакались. Він забув про свого батюшку, а я про нелюдський поступок санітарів. Довідуюсь, що цей солдат — це вчитель з-під Кам’янця Подільського. Навіть його українська вимова мало що різниться від галицької. Він якшвидше гортає книжки, що були в мене під рукою. Без дозволу бере в «сумку» декілька. Аж тут застукав нас батюшка. «Ну, гдє же моя квартіра?» — загримів. Та в той же момент, побачивши на креденсі тульський самовар, змінив тон.

«Ах, мать моя родная! Настоящій русскій самовар! Понімаєтє, месяцев трі прінуждался піть чай с котелка. Зто прямо ужас...».

Не в силі я зрозуміти того «безмірного нещастя», тобто чаю з казанка, все ж йду назустріч побажанню батюшки, та погоджуюсь поставити самовар. (...)

 

 

Пригода з самоваром

18.2. От і не мав би батюшка щастя попити нині вечером чайку з самовара. Ненароком глянувши пополудні у вікно, побачила я, як козак з моїм самоваром під пахвою уже щезав на скруті вулиці. Зараз же дала я знати лікареві, що йому мій батенько самовар позичили, і тільки завдяки його негайній інтервенції вернувся мій самовар до мене.

 

 

Крісова пальба

19.2. Кріси рохкають, точно так, як жаби в теплий червневий вечір. Часом аж у школу бзинькають кульки. На неділю сподіваються приходу австрійців. Москалі дуже спустили з тону. Тим більше, що наслідком недогляду чи перервання телефонічного сполучення їхня артилерія страшно змасакрувала Петропавловський полк піхоти.

 

 

Спізнена пошта

23.2. Несподівано втихли стріли. Австрійці цофнулися. Лиш ранених возять і возять. Надійшла пошта до полку. Не було кому її роздавати. Лиш десь-котрийсь лист застав адресата в живих. Решту зложили на купку і спалили в саду. Лиш хрестик, що чиїсь люб’ячі руки посилали дорогому солдатові на фронт з гарячими побажаннями, щоб він його, немов талісман, хоронив від куль, залишився. Не було кому листів перечитувати. Під Викторовим у збірних могилах об’єднались австрійці з москалями. Помирились ворожі однострої. В класах вже було кілька випадків смерті. В неділю хоронили померших.

 

 

Серце не видержує

Лікарі аж пристають з умучення. Один з них нарікає на страхіття війни. Показував мені список солдатів, померших в його полку. Цікава статистика. До часу битви під Галичем більше було занотованих смертних випадків від удару серця, ніж від куль.

 

Виглядають повернення Австрії

25.2. У всіх, хто жив при державнім жолубці, не завжди виглядання приходу австрійців походить від дійсного австрійського патріотизму. Дуже часто є воно на чистому матеріальному підкладі, бо численні родини урядовців, полишених без життєвих засобів, часто живуть тепер в нужді, з якої їх лише австрійська влада може вирвати. Невихованим до життя міським паням далеко тяжче жити, ніж нашій мужній селянці. Селянка, поплакавши трохи, взялася до роботи, зібрала з поля, обсіяла озимину, придбала опалу, та й за старим звичаєм пряде кужіль, не лякаючись марева голоду для себе і своїх дітей.

 

 

Порожнеча в кухні

28.2. Щораз тихіше стає. Вже решту ранених забрали. Опісля і лікарі від’їхали. Скінчилася метушня. Звільна починаю сяк-так впорядковувати хату. Найгірше з кухонним посудом. Кухарі, користаючи з того, що вибирались вночі, забрали всі мої ринки і баняки. Я, зачувши рух, зараз же встала, але застала вже голі стіни. Весь посуд вже був забитий в ящики. Моя скарга до артільщика була безуспішна. Кухар поклявся, що ніякого посуду не брав.

«Забрал?» — Нєт!... «Поклянісь!»— «Клянусь!»

«Поклялся, значіт не брал!» — категорично заявив артільщик, і я залишилась без жодної ринки і баняка. Нічого не порадиш. Війна. Зрештою, чи ж інакше робили австрійські жовніри, квартируючи у батенька в часі військових вправ? (...)

3.3. Знову свіжі квартиранти. Знову те і те давай. Команда саперної роти й сибірського батальйону зайняла школу. В одній залі канцелярія, в другій командант і інженер з жінками. Без ліків мусіла я видужати. То стола, то крісел, то мидниці, то самовара. Розуміється, люди в дорозі, не можуть всього зі собою мати. Але ж звідки я маю їм те все давати? «Казначей» Іван Андрейович, старший чоловік, прийшов пополудні на гутірку. Попросив чаю, приніс зі собою банку «кільок», розбалакались з батеньком, як старі знайомі.

 

 

В гостях у гостей

Прислали денщика, опісля інженер сам прийшов просити мене зайти на чайок до його жінки.

Збираюся на цю оригінальну гостину до своїх ніби гостей. Ми на загал маємо слабеньке поняття про Росію, і, признаюся, що я сподівалася побачити обидві офіцерші мало що культурнішими від ескімосок.

Яке ж було моє здивування, коли відкривши двері класу, узріла дві пані в гафтах і батистах та легеньких виступнях. їх ніжні дрібонькі лиця приязно посміхалися до мене, запрошуючи до столу. Нікелевий самовар шипів цілою силою пари, а інженер Єрмолаєв та Іван Андрейович звивались, обслуговуючи Марію Іванівну, що на днях приїхала з-за Байкальського озера. Поставили перед мною чашку чаю та цікаво розпитують про все. Марія Іванівна безупинно щебече, та я, на жаль, мало що розумію. Маю вражіння, що вона співає якоюсь мені незнаною мовою. А, прецінь, вже від півроку мимоволі ознайомлююсь з російською мовою і в розмові з солдатами вже якось доходжу до ладу.

Сиджу я перед чаєм. Ні слова принуки від господарів стола. Вже й чай вистиг, а мені навіть цукру не подали. Не знаю, чи така в них поведінка, чи такі дуже зацікавлені новинами з рідних місць. Здається одне і друге. Кінець кінцем мій перший чай з москалями при шип’ячому самоварі пила я зовсім холодним.

Марія Іванівна в дорозі купувала листівки з видами. їдучи так далеко, думала, що прибуде до теплого краю. Сподівалась погуляти, наче в Рів'єрі, а тимчасом застала прямо сибірську студінь.

Хвиля передишки. Всі переглядають листівки. Черга на мене.

«Бачили ви, — звертаюсь до Марії Іванівної, — який великий міст на Дністрі розбито?»

«Которий мост? Етот невелічкій, возлє которого ми проєзжалі? Посмотрітє, какой мост на Волгє!» — і показує мені світлину Александрійського мосту на Волзі. Переглядаю інші види. Величаві будівлі, мости... Аж здивувалася я. Чи ж то дійсно ця нехтувана нами Росія?

Довжиться мені час в гостях. Дуже чужа я між ними. Згадала я про Любочку та й попрощалася.

 

 

Дивне письмо

6.2. Марія Іванівна питала мене вчора, до кого би їй дати білизну попрати. Я радо взяла на себе цю роботу. Бо дійсно не знала б я до кого її скерувати з пранням цих гафтів, мережива й ажурів. І все це з тоненького батисту. Нині денщик, принісши білизну, передав мені в запечатаному конверті 10 рублів.

Вечером питає мене Марія Іванівна: «А пісьмо получілі?» У мене ніколи не було того фальшивого встиду, який не дозволяє людям надати належної плати за свою чесну працю. Але ця несподівана делікатність дуже взяла мене за серце.

 

 

Офіцерші

Замовились офіцерші до мене на чайок. Тепер зрозуміла я, що вони не зважають в гостях на принуку та припрошування. І це припало мені до вподоби. Бо ж ясна річ, що їда подана на стіл, призначена для гостей. Мені часто чоловік закидав, що я не вмію гостей припрошувати. А це так тяжко грати комедію, тобто припрошувати до їжі голодних людей. Таке то якесь смішне. «Прошу, беріть!» — а гість відмовляється, а рівночасно слідкує очима за найсмачнішим кусником, певний того, що зараз почує наполягання: «Але ж дуже прошу, беріть ще кусник».

Тому з приємністю дивилась я, як мої гості з чужини смакували варення, запиваючи гарячим чаєм.

 

 

Харчівники

Не могла я відмовитись і від завтра переймаю на себе харчування 5 осіб, тобто обох Єрмолаєвих, команданта з його «нібижінкою» і Івана Андрейовича. Спонукав мене до цього головно Іван Андрейович, який зобов’язався доставляти віктуали[4], м’ясо і опал. За труд і городину матиму харч для себе і батенька, та ще якусь доплату. Єрмолаєви перепровадились до моєї другої кімнати, що її уладила я для них по змозі вигідно. Марія Іванівна дуже тужить за полишеними двома діточками і не менш, як я, виглядає пошти. Та для неї пошта ласкавіша, ніж для мене.

13.3. Тяжке завдання взяла я на себе. їстовиті ж мої столівники. Нині при обіді з індика і сліду не лишили. Приучуюся до різних «нірогоф» то з м’ясом, то з горохом, то з рибою. Страшно я зайнята. А при тому Любочка теж свого домагається. Батенько вдоволені, що в мене кухня поправилася. Вони ж звикли до доброго стола. Богдан заприязнився з «москалевою тетою» (так називає Марію Іванівну). Любочка гріється у волічкових капчиках, що їх для неї зробили офіцерші. Лише Ганька штрайкує. Свій жаль за спалення батьківщини в Денисові і вбиття там же її стрия російськими військами переносить без розбору на всіх солдатів і заодно відказує на мене, що я москалям «вислуговуюся».

15.3. У Муликів всі прибиті вісткою про упадок Перемишля. Спершу не вірили в неї. Але, коли її підтвердили офіційні повідомлення в часописах, пішли різні чутки на цю тему. Мені чомусь байдужий упадок цієї твердині, та все-таки передразнююсь з Іваном Андрейовичем, що москалі не доросли до здобуття Перемишля.

Цілими годинами Марія Іванівна читає «Кобзаря». Любується нашими вишивками, герданами, ось-ось і признається до «хахлів».

23.3. Свіжа морока. Намовляє мене Іван Андрейович взяти на себе спечення 300 пасок для всіх солдатів у роті. Команда справляє солдатам свячене. Іван Андрейович з піднесенням розказує, як Марія Іванівна піддала чудовий проект: завтра казьонні коні йдуть до роботи при окопах, а за гроші, призначені на підводи, справлять цілій роті паску. «Ось що значить жінка, — каже, — мужчина ніколи б до такого не додумався».

24.3. Погодилась я спекти 300 пасок, але під умовою, що найпізніше до п’ятниці дістану муку. Іван Андрейович пообіцяв.

Батенько збираються до Денисова. Весняне сонце кличе їх до ріллі. Не даються ніяк вговорити. Врешті не стримую. Бачу, що батенькові нудно у мене. Вони звикли до чинного життя. Бездіяльність пригноблює їх. Не знаю, як вони там упорядкуються. Намовляють і мене їхати, але я рішуче відмовилась, хоч жаль батенька самого пускати. Та краще буде їм самим, ніж зі мною тепер, коли мої діточки мені руки зв’язали і в господарстві ніякого хісна з мене не було б, хіба непотрібний клопіт.

28.3. Квітна неділя. Ожила природа. Сніжички вкрасили «стінку» над Лімницею, а наддністрянські лозинові луги засріблилися базьками. Вчора від’їхали батенько, і Богдан нудьгує за дідун- цем.

Не знаю, що буде з моїм печивом 300 пасок. Команданта ще досі нема зі Львова з мукою, а я аж боюся цієї роботи, що взяла її на себе, може і як слід не подумавши.

 

 

Великодне печиво

29.3. Вже є мука і дріжджі, цукор і «ізюм», ще й «вєтчини» цілі паки командант привіз. Боже, коли я ті паски спечу? Командант наглить, щоб до четверга спекти, бо якщо його прохання не візьмуть під увагу, то рота в п’ятницю від’їде до Заліщик. Значить, до четверга вечора мушу спекти.

4.4. І спекла. Денно по 100 штук пасок виходило з моїх рук. Гарні, рум'яні повдавались. «Просто прєлєсть» — любувався командант. І я сама аж ахнула, зайшовши в четвер вечером до класу та побачивши, як на шкільних лавках замість дитячих голівок розсілися сотки рум'яних пасок. Відтак ще мусіла зладити 300 проскурок, бо солдати «говіли». А там ще 300 покладків принесли «покрасіть». Не знаю, як я цьому всьому дала раду. Найбільше потерпіло на цьому моє маленьке Люб’ятко, бо Ганька, рішуче відмовившись від усякої допомоги при «московських пасках», лишила мене саму в хаті з всенькою роботою. От і Любочка немало наплакалася, поки я не могла потрібний лад коло неї зробити. Раз то аж Іван Андрейович прибіг з класу, бо Люба, коли я саме почала виробляти паски, цілою силою здорових груденят домагалася порятунку в своїй немочі.

Не знаю прямо, як я попри все це зуміла на час і обід своїм столівникам зладити, і чай подати, і вечерю.

«Ой усталі ви!» — жалував мене артільщик, вираховуючи 300 покладків на крашанки.

«Ой усталі!» — співчувала Марія Іванівна, просячи ще один торт спекти на свята.

«Ой усталі!» — падькав Іван Андрейович, та тут же просив зробити йому на обід салату, бо він три дні гостро постить.

Всі жалували, але домагались свого. Сказано: заплатили.

В п’ятницю повідомив мене Іван Андрейович, що буде нагода передати дещо сестрі до Станіславова.

«А що я їй передам?»

«А ось стільки напекли, та й у мішках ще є цукор і ізюм!»

«Це ж не моє».

«Ето казьонноє» — сказав Іван Андрейович і сам наложив у кіш паску, і бабу, і цукру та ізюму насипав. Та й сам відіслав до Станіславова моїй сестрі, а називалося, що від мене паска.

А при останньому печенні пасок, то разом з Марією Іванівною щось «ворожили» при одній пасці. Іван Андрейович казав її назначити і окремо відставити. В суботу доложили до цеї паски крашанок, «вєтчини» і денщик Замараєв мав її віднести якійсь жінці, що білизну солдатам пере.

Передавши умовлене число пасок, дістала я від команданта умовлену квоту, тобто по 10 копійок від штуки. Дальше Марія Іванівна казала виплатити мені за фікційних 40 літрів молока, що їх мені артільщик мав доставити до пасок, але не доставив. Отже я мусіла розчиняти на воді, а Марія Іванівна перемінила ту воду в молоко і казала виплатити мені по 12 копійок за літру. Накивую Марії Іванівні, що ось до Галича піду з жалобою на неї, бо вона воду замість молока продає, але Марія Іванівна дуже рада, що вдалася їй штучка і сміється з того, що я боюся казьонні гроші брати. Я не звикла до такого. І зараз же передала цих 5 рублів товаришці С., коло якої дуже круто. Пізно вночі під Великдень розбирала я ще студенець і збиралась хоч трошки перепочити.

Тимчасом столівники якраз повернулися з церкви і «розговілися». Поки я їх обслужила, розвиднілось, і я теж пішла до церкви.

Тут такий же, а може ще сумніший, як на Різдво, настрій. Здається, що ніхто не чув ще такого сумного «Христос воскрес», як на Великдень 1915 року, і ніколи ще так сумно не гуділи великодні дзвони, нагадуючи своїм звуком пам’ятну серпневу ніч. Мої перемучені нерви не дали мені перебути до кінця богослуження. Я прямо втекла додому. Іду, а Іван Андрейович стоїть в класі при вікні і плаче, як маленький, заодно повторюючи: «Ах жонка моя, жонка... Как живйош ти сегодня?..»

Ця картина ще гірше роздразнила мене. Не можу дивитися, як мужчина плаче.

Трохи згодом зібралися під школою всі сапери.

 

 

Не похристосувалися

Перед роздачею пасок прийшло між комендантом а Іваном Андрейовичем до суперечки з тої причини, що командант не хотів «христосуватися», тобто цілуватися з усіма солдатами.

«Єслі би харошіє дєвушкі, то христосувался би, а с солдатамі как же!..» — каже нарешті казначей і, тріснувши дверима, пішов в канцелярію, не жаліючи своєрідного словничка назвиськ на адресу команданта. Опісля Іван Андрейович щез. На обіді не був, ніхто не знає, куди подівся.

Я, трішки переславшись, пішла з діточками на приходство. Стужилася через край за ними і їхнім ласкавим словом. Занесли ми Олечці крашанок, а Богдан не відступав від Олюсі, яка йому так гарно уміє байочки переповідати. (...)

 

 

«Хахли»

В тиху вечірню годину почали ми гутірку. От і Марія Іванівна виговорилась: «Ми тоже хахли, я с Херсонской губернії — хахлушка. Но ми цівілізіруємся. Так точно, как і ви цівілізіруєтесь — внося в хату вєнскую мебєль. Так і ми цівілізіруємся, чтоби хахламі нє бить».

«По-нашому це не цивілізація. В нас тих, хто цурається рідної мови і рідного народу, називаємо ренегатами, зрадниками», — кажу відверто.

Зачувши ці слова присутній при цьому мій «опікун» Цюцюк негайно викликав мене по «господарському ділі», та як не зачне моралізувати: «Хочете, може, на Сибір? Вважайте, добродійко, а то з дітьми лишуся!»

Я порскнула сміхом на цю турботу про мене і повернулася до хати, не озиваючись більше до Єрмолаєвих. Відкинула мене від них відверта заява відступництва.

 

 

Від’їжджають

8.4. Нині остаточні розрахунки. Мої столівники платять мені за городину, бульбу, труд, а я їм за оставші від печива цукор і пуд муки. Після розрахунку віддихнула я свобідно, з почуттям матеріальної незалежності: 60 рублів залишилось мені до розпорядження, а крім того звернула я 30 рублів, позичених за сплату боргів. (...)

 

Весную

1.5. Пополудні переглядала я пасіку. Богдан зовсім бджілок не боїться. Помагає мені в роботі. Втріпала я з діточками 2 л. меду, діти аж пальчики облизують. Так мені дивно, що нікого чужого нема в хаті. Що я можу спокійно на городі працювати. Лиш Цюцюк відвідує нас час від часу.

Та не довго сонце гріло. Занюхали москалики свіжий медочок і знову спокою не дають. Нині якийсь лікар Павло Петрович заїхав, доконче просить меду. Вкінці міняю на риж. Казав, що привезе. Розбалакались ми. Розмова зійшла на наше народне мистецтво. Показую йому свій народний одяг. Готов купити. Дає 200 рублів, та жаль продати. Відмовила рішуче. Просить, щоб вишити хоч рушник і фартушок для жінки, суконочку для донечки і чоловічу сорочку. Згодилася я.

 

 

Заробіток голкою

Вчора пристарала матеріал на фартушок, а нині почала вишивати. Тут приїздить Павло Петрович і просить, щоб бодай фартушок і рушник вишити йому до неділі, бо від’їздить. Тож шию, аж шия пригнулась.

4.5. Знову був Павло Петрович. Попрощався, бо від’їздить завтра. А в четвер пришле денщика по фартушок і рушник. 15 рублів за роботу платить, а інше замовлене просить зладити, коли повернеться через місяць або два. Залишилось два дні. Коли ж я дошию?.. Та добре, що він вже від’їздить, а то знов люди почали зглядатися, що завжди в один і той же час «російський» кінь ірже при моїм плоті. Ще завтра Любу на- щепить проти віспи.

7.5. Совісно відробила я цих 15 рублів. Очі вогнем печуть. Та нічого. Це для коханих діточок гроші. Треба ж користати з нагоди заробітку. Садок розцвів, мов снігом обсипаний. Бджолята грають. А солдати йдуть та йдуть за медом. Вже боюся, щоб вночі не звідали. Неспокій про пасіку спати не дає.

 

 

Свої між чужими

Розболіли мене очі. Від вчора ходжу до лікаря з хлібопекарні Масленка. Корка Я[новичівна] йде зі мною. Познайомилась я з гуртком учителів-українців. Кажуть, що командант хлібопекарні штабс-капітан Сухоруков, сам революціонер, зібрав собі таку ж канцелярію з революціонерів-малоросів. Усі в канцелярії розмовляють по-українськи. Серце радіє. Забувається, що це російське військо. Вертаючи від лікаря, зустріла я на дністровому мості якогось офіцера, який конче припрошував мене, щоб піти з ним «погулять» на Замкову гору. Дивна нахабність.

 

 

Дивна нахабність

10.5. Ніяково мені якось. Як була я нині в лікарні, якраз розподіляли цукор. Тов. Козоріз приніс мені торбу цукру. «Візьміть для дітей». «Скільки належиться?» — питаю. А цей як не розсердиться. Я спаленіла, взяла торбу цукру, та й принесла додому. А все-таки неприємно мені. Товариш товаришем, але як мені було брати від чужої людини цукор, хоч і для дітей. Дуже немиле упокорююче враження.

 

Порятунок від батенька

12.5. Несподівана радість. Батенько приїхали. Привезли мені два кірці муки і півкірця круп. Муку дістаю під умовою, що щотижня маю готовий хліб і булки пересилати також сестрі до Станіславова. Попри спіжарняні запаси, дістала я від батенька ще й карточку від чоловіка з поданою адресою: Серахеч, Закаспійська область. Господи, слава Тобі! Я так і думала, що Івасько до Денисова пише. Туди спрямував він перші дві картки, що їх я в січні дістала, а за ними дальші, бо певний, що я у батенька. Перед Великоднем отримали ми дві писані до мене карточки в Денисів, та, на жаль, ніхто не подумав про те, щоб їх мені переслати. «Та там нічого такого не було» — виправдовується батенько на моє негодування.

 


[1] Жорстоко побили (діал.).

[2] Повернутися (діал.)

[3] Роздратуванню (діал.).

[4] Харчі (діал.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.